+ Додати матерiал
і отримати
безкоштовне
свідоцтво
! В а ж л и в о
Предмети »

Хустка як жіночий оберіг у звичаях та традиціях українців

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Хустка як жіночий оберіг у звичаях

та традиціях українців

Магічна сила хустки

Серед оберегів , які вважалися жіночими, важливу роль мала хустка. Вона стала важливим ритуальним атрибутом, значення якого збережено й дотепер. Насамперед тому, що вона є елементом одягу, як правило, виткана, має прямокутну форму, захищає голову. Тому і оспівана фольклорі. У казці хустка стає чарівним предметом, у пісні символізує вірне кохання, у сні означає звістку, сватання. Жінка, за українською традицією, неодмінно щодня мала бути з покритою головою. Особливо у тих випадках, коли чоловік, навпаки, мусив скидати шапку чи капелюха. Тобто в місцях найбільш сакральних: у хаті (де образи святі), церкві, на похороні.

У багатьох джерелах непокрите, розплетене жіноче волосся — давній знак приналежності до потойбіччя. У народних переказах із розпущеним волоссям вилітали на свої шабаші відьми. русалок уявляли дівчатками з розпущеними косами. На Русальному тижні вони просили в жінок намітки, що можна пояснити так: русалки повмирали, не відбувши обряду посвяти в дорослі члени роду, а тому не мають ні сорочки, ні намітки (деякі дослідники пояснюють це й тим, що русалки — утоплениці, тому вони без одягу). Жінки розпускали волосся, коли чаклували або ворожили, Під час ритуалу розпущене волосся додавало магічності.
Відомий етнограф Федір Вовк у своїх дослідження пише: ... жінка - уособлення потойбічної природи, пов'язаної з водою (низом), — протиставлена чоловікові, який асоціювався з вогнем, сонцем (верхом). Отже, закони поведінки визначалися особливостями цих двох начал. Вірили, що "простоволоса", непокрита жінка накликає біду. Жінка не має права "світити волосом проти святого сонця". Деякі дослідники пояснюють звичай укривання жінками голови протиставленням сонця і змії та уявленням, що змії небезпечні для сонця і здатні йому шкодити. Можливо, з цим віруванням пов'язані зображення жінки зі зміями на голові замість волосся на середньовічних малюнках
Найдавнішим головним убором українок була, однак, не хустка. Учені-етнологи твердять, що з давніх-давен жінки в Україні вдягали поверх очіпка намітку (серпанок, перемітку). Однак деякі запевняють, що хустка білого кольору (на відміну від кольорових, різнобарвних) така ж давня, як і намітка. Білий колір хустки — найхарактерніший для українок. Такі хустки наші предки колись вишивали шовком, сріблом та золотом. Орнамент був переважно геометричним аж до XVIII ст., й тільки відтоді почали звертатися до рослинного візерунка (квіти, стебла, листя). Сам білий колір був ритуальним, святковим. Барвисті хустки були запозичені від південних слов'ян, а ті перейняли звичай носити їх від турків та персів. Проте , хустка — це атрибут заміжньої жінки. Колись дівчатам слід було ходити з непокритою головою — але зі стрічкою або у вінку, спустивши на косу кольорові стрічки (бинди). Хустки дівчата носили, захищаюч від спеки чи холоду, однак із-під хустки завжди мала визирати коса.

Хустку як щоденний необхідний найважливіший елемент вбрання дівчина "діставала" вже під час весілля, коли відбувався обряд "покривання голови". Покриванням та розподілом короваю на весіллі завершувався посад. Цей обряд означав перехід до іншого соціального стану, набуття іншого, вже сімейного, статусу. Тепер вона повинна була носити очіпок (або хустку). Коли вносили на короваї намітку або хустку, староста давав дозвіл починати покривання молодої. Наречена тричі відкидала хустину до порога, демонструючи тим самим, що дівування їй миліше. Дружки заохочували її співом, прославляючи вінок і його переваги над хусткою.

У домі молодої обряд найчастіше здійснювали її заміжні сестри, мати або жінки, які виконували роль "призначеної" на час весілля матері — "матки". Жінки ставали по обидва боки від молодих, похитували білою хусткою (на Буковині весільна хустка була червоного кольору) над їхніми головами, намагаючись поцілуватись. Дружба при цьому їм заважав, замахуючись великою дерев'яною ложкою. Поцілувавшись тричі, жінки покривали наречену. У деяких регіонах на молоду поверх хустки одягали шапку нареченого. Вважали великою ганьбою, якщо наречена скидала шапку. Під час цього обряду молода мала конче плакати: за родиною, за своєю дівочою волею. Часто наречена тримала в хустці цибулю, щоб викликати сльози, які набували ритуального значення.
Хустка, або, як називає її весільна пісня, "вічне покривання", символізує тут владу чоловіка. Прикривати волосся — буквально — перекривати зв'язок зі своїм родом, предками. Недаремно в деяких регіонах (Волинь) молоду покривали двічі — у своєму домі й у чоловіковому: свекруха скидала з нареченої намітку, жбурляла її на піч (своєрідна жертва предкам, дух яких — біля печі) і зав'язувала її у свою.
Дівчата, котрі хотіли вийти заміж, на Покрову (14 жовтня), коли починався справжній сезон весіль, просили:

Покрівонько, Покрівонько, покрий мені голівоньку,
Хоч онучею, хоч ганчіркою — хай не буду дівкою!

Під час весільного обряду хустку використовували не раз. На сватанні дівчина перев'язувала хусткою парубкові руку або затикала її за пояс — на знак згоди
Староста в день весілля часто заводив молодих за стіл чи виводив із-за столу за допомогою хустки. Цей звичай мав захисне значення: торкатись голою рукою наречених, яких під час весілля ритуально прирівнювали до померлих, не можна. Хустками перев'язували жінок із чоловікового роду, обдаровуючи їх. Весільну намітку чи хустку українські жінки берегли.
В інших народів хустка відіграє схожу роль. Так, у монголів вона означає єднання молодих під час одруження: наречені тримають її за різні кінці. У німців, за тірольським звичаєм, на весіллі мати дає дочці хустку для втирання сліз. Після одруження дочка кладе її на особливе місце в шафі — щоб ніколи за життя не користуватись нею. Цю хустину жінка забирає з собою в могилу. Нею прикривають очі померлій.
В українців за часів козаччини існував звичай: кожна дівчина дарувала вишиту хустку своєму нареченому. Хустина символізувала вірне кохання. Коли козак гинув у бою, нею прикривали обличчя, щоб "орел очей не виймав". У відомій пісні співається:

Дала дівчина хустину,
Козак у бою загинув.
Темної ночі накрили очі —
Легше у бою спочинув.

Із тим світом пов'язана червона хустка. За народним сонником, вона сниться до недуги. Червоною хусткою чи поясом зав'язували ворота після виносу мерця, щоб за ним "не пішли" бджоли, птиця, худоба.

Історія української хустки

Ху́стка — шматок тканини або в'язаний трикотажний виріб, переважно квадратний, який пов'язують на голові,. Як елемент народного вбрання хустка використовувалась замість намітки у якості обов'язкового головного убору заміжньої жінки. Вбиралися у неї також незаміжні дівчата взимку, під палючим сонцем та у деяких регіонах пов'язували її як начільну пов'язку. Хустку носили по всій території України. Влітку — полотняну або куповану ситцеву (вибійчану, мережану, вишиту), взимку — домоткану або фабричну вовняну. Хустка була маркером соціального стану жінки. Молодиці носили білі або яскраві хустки, старші жінки — темні ,вдови — чорні. Незаміжні дівчата часто вив'язувались вінкоподібно. Хустки свідчили про рівень достатку родини. Заможні жінки зазвичай купували дорогі шовкові та вовняні хустки. Про коштовність хусток свідчить той факт, що за польської влади на Західній Україні чоловік повинен був десять днів працювати аби купити своїй дружині хустку. У тому чи іншому вигляді хустка була присутня у традиційному вбранні більшості народів світу. Нині хустки продовжують залишатися частиною вбрання або аксесуаром до нього як жінок, так і, у деяких формах, чоловіків.

Хустка прийшла на зміну давнім жіночим головним уборам — обрусу та намітці. У XVIIXIX століттях хустка і намітка побутували поруч. Декілька разів хустка згадується у Актовій книзі Житомирського міського уряду кінця XVI століття. Йдеться там, наприклад, про хустки з «полотна коленського», що вишиті шовком. У списках і реєстрах майна з Чернігівщини XVIIXVIII століття зустрічаються «хустки полотняні», «хустка, чорним шовком шита», «хусток дві рябих турецьких». У ХІХ столітті у широкому вжитку опинилися крамні шовкові та вовняні хустки, що проникали з Півдня та Західної Європи. Особливо інтенсивно їх поширення відбувалося у другій половині ХІХ століття. На Півдні України домоткані хустки були витіснені виробами московських мануфактур на початку ХХ століття. Проте, ще на початку ХХ століття білі омоткані хустки активно використовувались в районах, де розвинене ткацтво . Хустки домашнього виробництва

Хустки які справляли дома виготовляли з полотна. В різних куточках України їх називали по-своєму: «старовіцька хустка» на Поліссі; «обрус», «убрус», «плат», «рантух» — на Західній Україні; «пінка», «півка» — на Лемківщині; «завійка» — на Лемківщині та Буковині; «рубець» — на Покутті; «ширінка» — у західних районах Східної Галичини; «пелена», «оковита», «рубова хустка» — на Рівненщині. «промітка», «тибеткова» — у західних районах Східної Галичини, «бавниця» — у північно-західних районах Східної Галичини. Хустки ткані з вовни у домашніх умовах, називали «опинанка» у західних районах Полісся, «опиначка» — у Кіровоградській області, «кирух» — на західному Поліссі, «черкасові сірі» — у Центральній Україні. На Західній Україні хустки ткали з тонкої вовни на льняній або конопляній основі. Вони були прямокутної форми, оздоблені смугами з вужчих сторін. Іноді декорували всю хустку. На Поліссі у ХІХ столітті побутували «засновані хустки», виготовленні з домашнього полотна і декоровані червоними смугами. На зміну їм у західному та центральному Поліссі прийшли «пописані хустки» — переткані і в довжину і в ширину дрібними червоними смужечками, які утворювали клітинку. Їм на зміну, в свою чергу, прийшли «картаті» хустки, що були виткані з льняних ниток з червоною заполоччю, у велику клітинку, чорно- або сіро-білі. Окрім орнаментування доморобних хусток перебірним тканням, в деяких регіонах України їх вишивали. На Слобожанщині білі полотняні хустки вишивали гладдю червоною та синьою заполоччю. На Яворівщині наприкінці ХІХ — початку ХХ століття хустки вишивали «яворівським гаптом» (гладдю по контуру малюнка) мотивами, що мали назви «вазон», «гільце», «китець».

На Рівненщині «заснованим» і «пописаним» хусткам прийшли на зміну вишиті прямою гладдю, а пізніше хрестиком. Вишивали квадратні орнаментальні мотиви в кожному кутку хустки-квадрата. Візерунки різних кутів однієї хустки могли відрізнятись, що надавало різноманітності у ношенні. Окрім квадратних мотивів хустки на Рівненському та Волинському Поліссі могли мати вишиту кайму завширшки декілька сантиметрів.

Фабричні хустки

Вовняні хустки мануфактурного виробництва на Західні Україні називали «тернова», «шалянова», «салісуха», «бродська», на Лемківщині — «хустя», «хуша», «шмата», на Гуцульщині — «фустка», «фустина», на Покутті — «багрова хустка», у північно-західних районах Східної Галичини — «мацьок», у деяких місцевостях Поділля — «турпан», на Чернігівщині — «прохорівські бордусові», «карасирові» хустки. У назвах фабричних хусток часто відображалось місце («брідські», «почаївські», «данилівські») та спосіб («мальованка») виготовлення. Серед купованих вовняних і шовкових хусток зустрічались білі у дрібну клітинку, а пізніше — у дрібні квіткові мотиви, великі сині або червоні квітчасті (у Галичині).

Способи пов'язування хустки

Заміжні жінки

Хустка могла пов'язуватись як самостійно, так і поверх очіпка, кибалки або іншого платового головного убору. У більшості випадків хустку перед вив'язуванням складали по діагоналі.

Хустка могла бути зав'язана кінцями спереду або на потилиці. Спереду вони могли бути під підборіддям, над чолом, заховані, або стирчали як ріжки. Ззаду кінці опинялися, якщо хустку схрещували на шиї і зав'язували зверху на кінцях, що були на спині; зав'язували під кінцями на спині; на шиї не перехрещували, а накривали потилицю, скроні, вуха і зав'язували на потилиці. Зверху хустку стискали на «дзьобик», на «коник». Інколи кінці великої квітчастої хустки перехрещували на шиї, але не зав'язували, залишаючи вільно спадати на спині. Багато в чому остаточний вигляд вбрання голови залежав від форми очіпка, на який пов'язувалась хустка. Біля Лубен хустку зав'язували поверх розширеного вгорі очіпка, отримуючи об'ємний головний убір. Миргородському районі використовували круглий очіпок, що зумовлювало круглу форму остаточного вбрання. У Ніжинському районі хусткою повністю закривали очіпок, тоді як у Козелецькому її обводили навколо очіпка, залишаючи довгі кінці спадати на спині. На Волині ситцевою кольоровою крамною хусткою обв'язували очіпок з твердим обідком і ажурним верхом, попередньо склавши хустку по діагоналі, а потім ще декілька разів. Два кінці цієї хустки зав'язували спереду, два інші клали поверх ажурного денця. До всіх чотирьох кутів хустки пришивали червоні або сині кутаси. Утворений головний убір називали «кимбалка». На Лемківщині носили хустки-«фацелики» з білої крамної тканини. Її не складали по діагоналі, а просто накривали голову, зав'язуючи два кінця на потилиці. Кінці збирали у складки і крохмалили, вони виступали з двох боків голови. Над чолом робили виступ — «чубок». «Фацелик» притримували на плечах видовженим прямокутником полотна — «плахтинкою». «Плахтинка» спадала з плечей на руки вище ліктя і зав'язувались ззаду.

На півдні Поділля хустку зав'язували у вигляді великої чорної чалми — «турпана».

Хустка в українській обрядовості

Широко використовувались хустки у весільному обряді. Під час сватання дівчина дарувала по хустці старостам і пов'язувала хлопцеві, якщо давала згоду на шлюб. Нареченому молода дарувала хусточку виткану та вишиту власноруч. На початку ХХ століття на цій хусточці подекуди в кутах були вишиті монограми нареченого у віночках У деяких місцевостях обряд заручин називали «хустки» (у інших — «дання рушників», «брання рушників», «рушники»). Дання рушників і хусток було, в певному розумінні, священною жертвою одного роду іншому і повинно було сприяти зближенню родів. Після «хусток» дівчина не могла відмовитись від весілля, тому що це був великий сором

Сумцов описує звичай, за яким мати молодої давала донці хустку перед вінчанням «дівочі сльози витирати». Це було єдине, що вишивала мати до весілля дочки. Цією хусткою накривали очі жінці після смерті.

У деяких регіонах руки молодим під час вінчання зв'язували хусткою (у інших — рушником, наміткою) «щоб міцна сім'я була» Під час весілля на Чернігівщині дружки співали молодій, яка сиділа на посаді: Під час ритуалу обдаровування молодята брали подарунки і гроші через хустку. Коли батьки частували молодих, вони подавали їм чарку, обгорнену хусточкою. За народними віруваннями ці предмети могли нанести молодій парі порчу, а хустка повинна була забезпечити захист від неї Народна мораль також забороняла молодятам торкатись один одного голими руками до певного моменту, тому вони трималися разом за хустку (або рушник). У лемків пара виходила після вінчання з церкви, тримаючись за білу хустину, що її виготовила молода спеціально для цього випадку. Так само тримаючись з обраницею за хустку, молодий вів її до свого дому. У інших регіонах під час весільного обряду неодноразово виконувалася дія, коли дружба або староста виводили молодих, тримаючи середину хустки, за кінці якої, в свою чергу, трималися молодята. Цей ритуал називають «ведення за хустку».

Один із варіантів «випробовування молодої» виглядав так: на подвір'я садиби нареченого виносили хлібну діжу, застелену хусткою. Якщо молода — чесна, вона мала поклонитися діжі та поставити на неї праву ногу. Хлібна діжа була настільки священною в побуті українців, що, по-перше, нечесна молода не наважувалась на неї ставати, боячись накликати біду на рід, по-друге, її обов'язково покривали хусткою. Хустка, перебравши роль намітки, почала виконувати на весіллі визначну роль маркера нового суспільного стану дівчини через обряд «Покривання молодоїдавнину покривав батько або молодий наміткою, ближче до поч. ХХ століття, коли на перший план вийшла хустка, головна роль у більшості регіонів перейшла до матеріПід час цієї дії дівчині розплітали косу, мати двічі накидала на неї хустку, але молода її скидала, лише на третій раз погоджувалась попрощатися з дівуванням. На Гуцульщині молодий після одруження дарував своїй дружині заквітчану і прибрану півнячим пір'ям хустку, прив'язану до меча або прута. Перед розлукою дівчина дарувала хустину коханому на знак любові та вірності. Перед початком будівництва хати перев'язували хустками руки майстрів. На хрестинах перев'язували руки кумам і священникові»..На похоронах усіх обдаровували хустинками, ними тримали свічку, хустку вішали на хоругви. Померлому закривали очі хустиною. Хустку вішали, як прапор, на хресті померлих дівчини або хлопця.

Локальні різновиди обрядових Іконографічно мотиви вишивки нафрамиць були ідентичні вишивці традиційного східно-подільського рушника Нафрамиці використовувалися під час весілля. Молода вишивала їх близько 40 штук і обдаровувала найпочесніших гостей. Ті, в сою чергу, вішали отримані нафрамиці вдома на жердку і їх кількість свідчила про пошану до господаря хати серед односельців Шервети відрізняються від нафрамиць лише тим, що орнаментальна смуга не розділяється на три мотиви, а є суцільною. Нафрамиці і шервети були поширені починаючи від с. Вільшанка Крижопільського району і далі вниз по течії Дністра.

Ширинка

Ширинка (ширінка, ширинька, ширінька) — буковинська обрядова хусточка. Ширинка мала форму прямокутника розміром приблизно 50 на 60 см, у кожному куті якого була вишита геометрична або стилізована квітка, а краї підрублені різнобарвною вовною.

Ширинку мусила вишити і подарувати своєму нареченому кожна дівчина на Буковині. Саме з ширинок починалось виготовлення посагу. Для кожної окремої хусточки орнамент малювався окремо, однакових ширинок на селі не було. Ширинку дівчина дарувала своєму обранцю на заручинах і на весіллі молодий затикав цю хусточку за поясЯкщо наречена помирала перед весіллям, хлопець повертав ширинку, накриваючи нею покійній ноги в домовині «аби за собою не потягнула». Якщо помирав наречений, то дівчина приходила і забирала ширинку «аби душа покійника її не переслідувала». Вона прополіскувала хусточку в проточній воді і вішала на придорожній хрест Також ширинками обдаровували гостей весілля, так само як нафрамицями на Поділлі. Отримані хусточки вішали у світлиці під образами, попередньо склавши кутами до середини.

Ширинкою мати брала весільний вінок і клала на голову донці.

Повитуха вішала ширинку на хвіртку у випадку народження дівчинки.

Також на ширинці подавали хліб-сіль.

Література

.

Опис документу:
Робота є дослідженням хустки як жіночого оберегу,який використовувався у звичаях і традиціях українців. У дослідженні .описано хустку як важливий ритуальний атрибут, значення якого збережено й дотепер

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Формування навчальної мотивації в учнів. Теорія і практика»
Черниш Олена Степанівна
72 години
790 грн
790 грн

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти

Переглянути запис
2 академічні години