Християнські мотиви в літературі Руси-України

Опис документу:
Навчальний посібник розкриває український світ, його духовність, культуру. Має передмову та вступну частину, чотири розділи, у яких висвітлена література Руси-України від початків теології на наших землях до українського ренесансу. Через християнські мотиви в руській літературі авторка розкриває два типи прочитань християнства – спокутне і творчісне, які розрізняються як поверхове і глибинне, початкове і ґрунтовне. У посібнику наявні фрагменти уроків.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Гафінова Л.В.

Християнські мотиви в літературі Руси-України

Острог

Видавництво Національного університету «Острозька академія»

2017

Гафінова Л.В. Християнські мотиви в літературі Руси-України / Л.В. Гафінова. Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2017. – с.

Анотація

Навчальний посібник розкриває український світ, його духовність, культуру. Має передмову та вступну частину, чотири розділи, у яких висвітлена література Руси-України від початків теології на наших землях до українського ренесансу. Через християнські мотиви в руській літературі авторка розкриває два типи прочитань християнства – спокутне і творчісне, які розрізняються як поверхове і глибинне, початкове і ґрунтовне. У посібнику наявні фрагменти уроків за чинною програмою Міністерства освіти і науки України до кожного розділу.

Рецензенти:

Жуковський В.М., доктор філологічних наук, професор Національного університету «Острозька академія».

Пахаренко В.І., доктор філологічних наук, професор Черкаського Національного університету ім. Б. Хмельницького.

Зміст

Пахаренко В.І. Передмова. Книжка для кожного українця

Вступ

1. Пахаренко В.І. Християнство як духовна творчість.

2. Гафінова Л.В. У чому суть християнського виховання дітей?

3. Вибір батьків: дитина-особистість чи дитина-злочинець.

Розділ І

Початки теології на українських землях та християнські ідеали в перекладній літературі

    1. Початки теології на українських землях: діяльність святих Кирила та Мефодія.

    2. Богослів’я в руській культурі.

    3. Фрагменти уроку із української середньовічної літератури ХІ-ХV ст. Розвиток писемності після хрещення Руси-України (988 р.). Найдавніші рукописні книги Київської Русі (Остромирове Євангеліє, Ізборник Святослава).

    4. Суть християнства та істина Христова.

    5. Християнство і перекладна література.

    6. Фрагменти уроку із перекладної літератури. Біблія (фрагменти). Легенди: про Вавилонську вежу, про Мойсея. Притча про блудного сина. Біблія як Святе Письмо й художній текст. Українські переклади Біблії (П. Куліш, І. Пулюй, І. Нечуй-Левицький, І. Огiєнко, І. Хоменко). ТЛ: притча.

    7. Фрагменти уроку за темою: «Використання біблійних тем, сюжетів, мотивів, образів у зарубіжній та українській літературі».

Розділ ІІ

Література Руси-України від монументалізму до українського Ренесансу

2.1. Вступ. Оригінальна література Руси-України. Монументалізм (ІХ – поч. ХІІ ст.).

2.2. Фрагмент уроку за темою: «Пам’ятки оригінальної літератури княжої Руси-України. Літописи як історико-художні твори. Літопис «Повість временних літ».

2.3. Фрагменти уроку за темою: «Слово о полку Ігоревім» – руська пам’ятка, перлина українського ліро-епосу. Історична основа твору. Переклади і переспіви його в ХІХ-ХХ ст. Питання авторства. Особливості композиції та стилістичних засобів.

2.4. Фрагменти уроку за темою: «Образи руських князів у творі. Наскрізна ідея патріотизму. Символічно-міфологічні образи та їхнє значення. Фольклорні мотиви. Роль пейзажу в розгортанні сюжету. Поетичність образу Ярославни».

2.5. Орнаменталізм (ХІІ-ХІІІ ст.), його християнські риси та представники.

2.6. Фрагмент уроку за темою: «Поученьє Володимира Мономаха», «Києво-Печерський патерик».

Розділ ІІІ

Український ренесанс у літературі Руси-України

    1. Староукраїнське письменство. Український ренесанс (XV – поч. XVII ст.), його християнські риси та представники.

    2. Фрагменти уроку за темою: «Розвиток книгодрукування. Перші друковані книги в Україні. Іван Вишенський, Іван Величковський, Дмитро Туптало, Семен Климовський – видатні діячі української культури. Вертеп як вид лялькового театрального дійства. ТЛ:Ренесанс, Бароко».

Розділ ІV

Література доби Бароко

    1. Українська література доби Бароко, її християнські мотиви та представники.

    2. Фрагменти уроку за темою: «Історично-мемуарна проза. Загальні відомості про козацькі літописи (Самовидця, Г. Граб’янки, С. Величка) та «Історію русів».

    3. Фрагменти 3-х уроків та презентацій за творчістю Г.С. Сковороди.

Використана література

Книжка для кожного українця

Сучасна людина зазвичай відчуває себе Стефаниковими кленовими листочками, що розвіялися по пустім духовнім полю. Слухняно котиться за вітром часу, моди. Або гарячково шукає опори і найчастіше не знаходить її. У цій гонитві незрідка забуваємо, що вже спередвіків маємо надійну опору. Це християнство – найкоштовніший, рятівний для нас і прийдешніх поколінь спадок західної цивілізації. Але дуже важлива умова: цей дар предків не можна переймати сліпо, фанатично, бо тоді буква долає дух чи й перетворює його у протилежність. Цей дар стає живодайним лише тоді, коли людина іде до нього власним, неповторним шляхом, сприймає й осягає його своїм серцем. Лише тоді відкриваються головні таїни, заповіти цього дару, які тисячоліття рятували предків і допоможуть нам порятувати від катастрофи світ сьогоденний. Якщо, звичайно, вони стануть для нас символом віри й дороговказом у діях.

Ця книжка, яку маю честь представляти, належить до праць, що послужать українській людині, насамперед учителеві й учневі, надійною підмогою на шляху наближення до Бога, до рідної культури, до себе.

Автор праці – Любов Василівна Гафінова – світла творча особистість, педагог з багатолітнім досвідом і заслуженим авторитетом, а ще незламний і невтомний український патріот.

Запропоновані тут лекції, а надто розробки уроків – плоди тривалих духовних і фахових пошуків авторки, перевірені й відшліфовані на практиці сотнями її уроків та іншими виховними заходами. Цінність праці полягає, зокрема, у тому, що авторка цілком органічно поєднує філософсько-теологічний, культурологічний та естетико-стильовий підходи у трактуванні християнської традиції у вітчизняній культурі, письменстві передовсім.

Перед нами дбайливо зібраний і мудро зінтерпретований багатющий духовний спадок, який надихає мислити, вірити, утверджуватись у християнському українському ідеалі.

Василь Пахаренко

Християнство як духовна творчість

Надійною духовною опорою людства, передовсім західного світу, уже понад два тисячоліття залишається християнство. Проте кожне наступне століття щодалі переконливіше засвідчує: цей дар предків не можна переймати сліпо, фанатично, бо тоді буква долає дух чи й перетворює його у протилежність. Цей дар стає живодайним лише тоді, коли людина іде до нього власним, неповторним шляхом, сприймає й осягає його своїм серцем.

Уже античність заклала в европейську душу дві фундаментальні риси, які зумовили супермогутній потенціял і бурхливий розвиток саме цієї, західної моделі світоустрою. Ці риси – синтетизм (тобто, власне кажучи, діялогізм) і антропоморфізм. Захід є своєрідною синтезою античности й християнства. Та й сама античність поєднала в собі аж три традиції – грецьку, східну (після завоювань Олександра Македонського) і римську.

І все ж античний світ після буйного, небаченого доти розквіту зрештою загинув. Сьогодні вельми повчально й важливо пам’ятати першопричину тієї прадавньої катастрофи – щоб не повторити її уже у планетарному масштабі. То було розбалансування діялогу духовного і душевно-тілесного: і в раціоналізованому Космосі Аристотеля, і в містичному Єдиному Платона (ідея якого дивовижно перегукується з даосизмом) не залишалося місця для людини – незбагненно-амбівалентної, душевно-духовно-тілесної, універсально-унікальної істоти, яка затято намагалася зрозуміти, у чому сенс її нинішнього і майбутнього існування. Стародавній світ огорнула пересиченість тілесним і – як наслідок – екзистенційна нудьга. Особистість відчувала себе актором у театрі абсурду. Так довго тривати не могло.

Тому у пошуках відповіді людина пішла далі, залишивши античність у минулому й у своєму досвіді, спадку.

Відтак наступною сходинкою становлення людського духу, за Геґелем, «віссю світової історії» стало християнство. Джерела його унікального духовного потенціялу, що дав новий, найпотужніший поштовх розвитку західного світу, це ще ширший синкретизм, а найголовніше – перехід з бінарного на тринітарний рівень розв’язання опозицій. Якщо Схід абсолютизував грізного, нелюдяного Бога, знецінюючи людину, то Захід, навпаки, захоплювався безбожною людиною. Християнство ж прийшло до ідеї Боголюдини.

Серцевина, першосутнісна таємниця цієї віри захована у символі Трійці. М. Бердяєв з цього приводу пише: «Троїстість божества є не тільки догматичною формулою, але є істиною теологічної схоластики, вона має глибокий екзистенціяльний зміст. Три – це священне число, тому що воно означає завершення, подолання будь-якої двоїстости, роздвоєння. Уся ориґінальність християнства у тому, що воно не є чистим монізмом. Це якраз і викликало спротив і ворожість консервативного юдаїзму. Суто моністичною тенденцією у християнстві є іслам чи повернення до юдаїзму. Троїстість Бога означає внутрішнє духовне життя в Ньому, і це життя є у всьому світі…Є Один, і є його Друге, і є вихід, розв’язання в Третьому, у священній Троїстості… Споконвічна Людяність є Боже Друге, другий лик Божества. Людська і космічна спільність у свободі й любові є розв’язання Божистої Троїстости, третій лик Божества [1,с.376-377]».

Коли зародилося християнство, панував ще наївний (часто несвідомий) антропоцентризм. Пізніше наука (після відкриттів Коперника й Дарвіна) безповоротно подолала його. Земля не є центром Усесвіту, а людина не є центром на цій скромній планеті, фізично людина – лише одна з форм органічного життя на землі, один з моментів еволюції. Одначе людина – не тільки природна, фізична істота, а й надприродна, духовна, істота Божистого походження і призначення. Вона, хоч і живе у «світі сьому», але є «не від світу сього». Сáме християнство принесло цей абсолютний, духовний, неподоланний антропоцентризм.

Походить християнство з синтетичних систем античности і юдаїзму (не продовжуючи, не наслідуючи безпосередньо жодну з них). Про єдність грецького – східного – римського в античності вже йшлося. Юдаїзм також став точкою перетину, перетікання (але не злиття, не змішування) Сходу і Заходу.

Уже в античності зароджуються, проступають деякі з ідей, що стануть основою християнства. Це і настанова Сократа на діялогізм, самопізнання; і прагнення Платона вивести людину за межі буденности; і теза про безсмертя індивідуальности; і зосередженість Аристотеля на світі конкретному, живому; а елліністів – на проблемах людського існування. Це і здогад Ксенофана та Анаксагора про єдиного Бога.

У юдаїзмі ж єдинобожжя, вчення про безпосередній зв’язок людини з Богом як особистістю стало серцевиною віри. Вражає також загострений етизм, болісне самопізнання, сповідальна щирість псалмоспівців, пророків.

Отже, християнський кордо- й антропоцентризм, гуманізм здійнявся на потужних підвалинах. Як слушно твердив Д. Штраус, нова віра звільнила людину від поверхово-тілесної релігії греків, з одного боку, і від юдейської релігій закону, з другого. Це віра у те, що світом керує духовна і моральна сила, а водночас переконаність у тому, що повинність, яку ми зобов’язані відбувати задля цієї сили, може бути лише духовною і моральною, є повинністю серця і розуму [див. 2,с.27].

Тому зв’язок «язичництво-християнство» треба оцінювати діялектично (а не однозначно, як це незрідка роблять). Якщо дикун стає язичником, це для нього благо й розвиток. Інша ж річ, якщо – юдей, християнин чи мусульманин, це для них трагедія й розпад, бо суперечить духовному становленню. Саме так слід розуміти численні застороги у Старому Заповіті про поклоніння чужим богам чи ідолам.

Безглуздо також протиставляти юдаїзм і християнство. Вони пов’язані між собою, за влучним порівнянням сучасного філософа С. Лазарєва, як школа і університет. Людство мало успішно закінчити школу, щоб вступити до вишу.

Юдаїзм відкриває Заходу надважливу істину (яку на Сході наполегливо проповідують індуїзм і буддизм): про взаємозв’язок причини і наслідку, про те, що вчинки, думки, почуття позначаються на долі людини. І ще одне – життєво необхідне для західної людини, сконцентрованої на активній діяльності, на цілях, бажаннях, на розвиткові форми – активність цілей і бажань необхідно чергувати з самообмеженням, стриманням.

Християнство зберігає ці істини, але якісно поглиблює їх розуміння. Якщо у юдаїзмі більша увага зосереджується на докладній і розгалуженій системі обмежень і заборон, то в християнстві, особливо ранньому, головною умовою звільнення від залежности з-під влади цілей і бажань стало безперервне збільшення любови до Бога.

Християнство, власне, як і будь-яка релігія, народилося у час гострої духовної кризи, яку саме тоді переживали й античний, і юдейський світи. До речі, ця криза дивовижно нагадує нинішню ситуацію у розвинутих країнах.

Джерелом кризи (як тієї, давньої, так і нинішньої) стала псевдомітична сутність язичницького світосприймання. Будь-яке язичництво орієнтує людину на форму, земне, тілесне, побутове, сюхвилинне, теперішнє. Тіло мислиться як первинне щодо душі, а то й важливіше за неї. Буде добре тілу – буде добре й душі, тілесність – вічна (звідси варварські обряди хоронити разом з померлим вождем і його рабів, наложниць, коней, майно; звідси ж муміфікація, піраміди, мавзолеї тощо). Як зауважує С. Лазарєв, інтуїтивне прагнення до Бога, до вічности язичники підміняли тим, що намагалися зробити вічною матеріяльну складову світу [3,с.65]. Спілкування з Богом у язичництві невідворотно звужується до такого собі споживацького монологу, спроби ділової угоди. У будь-якому разі бажання людини тут первинні, а божество, до якого людина звертається, вторинне. Язичник прагне досягнути торжества людського над Божистим – молиться, щоб покращити своє земне існування. Та ба – задля цього вдається до магії, себто використання вищих сил з корисливою метою. Він прагне змінити світ, не міняючи себе.

Звідки така прив’язаність до форми? С. Лазарєв слушно наголошує: «Що менше у людини в душі любови й енерґії, то сильніше вона залежить від форми [3,с.179]».

Водночас, знову нагадую, язичництво – закономірний і необхідний щабель духовного становлення, якщо продовжити наведену вище аналогію, – дитячий садок людства з усіма його плюсами й мінусами.

Римська імперія стала найхарактернішим і найвеличнішим на той час виявом західного духу1. В епоху Авґуста вона небачено розширилася і зміцніла. Заговорили вже про «непорушне царство», що нібито утвердилося навіки. Але імперію, цей, здавалося б, бездоганно відлагоджений механізм, непомітно роз’їдали внутрішні конфлікти. Демократія виродилась у самодержавну диктатуру з примітивним лицемірним культом кесаря, який оголосив себе живим богом і йому почали вже зводити храми. Підкорені і жорстоко гноблені численні народи прагнули визволення, постійно повставали раби (яких тоді у Римі було близько мільйона), ремствували й марґіналізувалися розорені італійські селяни.

Та найголовнішою і найнебезпечнішою була духовна криза. Давня релігія втрачала своє значення, перетворюючись на один з громадянських обов’язків для підтримання порядку. Колись сакральні міти тепер викликали насмішку. Почали відроджуватися грецькі матеріалістично-атеїстичні доктрини. Так, поет Лукрецій бачив у релігії просто шкідливий забобон і взявся реанімувати вчення Демокрита й Епікура, згідно з яким Усесвіт є випадковим утворенням, породженим шаленством атомів, а відтак рано чи пізно його чекає загибель. Лукрецій помічав довкола ознаки близького кінця світу.

Інші римляни, яких не задовольняв скептицизм, гарячково шукали духовної опори у релігіях Сходу, які блискавично ширилися імперією, химерно перемішуючись. Влада ж цинічно обожнювала себе. Надзвичайно авторитетними ставали окультні вчення, астрологія, магія, ворожба. Гонитва за чудесним викликала ріст марновір’я і шарлатанства.

«Людина стояла на роздоріжжі і зусібіч чула закличні голоси: будь байдужим до смутку й радощів життя, поринь у спокійне споглядання, – говорили буддисти і стоїки; живи згідно з природою, як усі істоти, – вчили книжники та епікурейці; щастя у знаннях і роздумах, – заперечували їм філософи-природодослідники; очищай себе потаємними обрядами і здобудеш безсмертя, – запевняли наставники містерій; бережи вірність єдиному Богові і дотримуйся його закону, – твердила релігія Ізраїлю. А римський орел, видивляючи здобич, летів над цим виром духу, де, як у первісному хаосі, змішалися у боротьбі початки [4,с.25]».

У такій ситуації люди з тверезим мисленням доходили сумного висновку: на запитання «Що є істина?» годі знайти відповідь.

Так трагічно, але цілком закономірно, завершувалася багатовікова історія язичницького світосприймання.

Не краща атмосфера панувала і в пост’язичницькому, уже монотеїстичному Ізраїлі. Ця давня і колись вельми духовно продуктивна цивілізація невблаганно старіла – ставала зашкарублою, статичною. Любов, яка колись згуртовувала народ і творила чудеса, непомітно заступали жорсткі правила поведінки (форма підміняла зміст). Відтак посилювався еґоїзм, зменшувалася віддача енерґії, деґрадував дух. Язичництво, від якого так наполегливо застерігає Єгова і якого так сахалися юдеї, пробралося як не через двері, то через вікно. Неухильне дотримання Закону, Божих заповідей і численних правил, що з них витікали, для багатьох стало важливішим за любов. Для чого любити й турбуватися про інших, набагато важливіше постувати, молитися, правильно харчуватися і старанно виконувати всі приписи Тори. Оце, як уважалося, і є віра, доброчесність, святість. Насправді ж така настанова вела до катастрофи, котрої, на жаль, не вдалося уникнути: незабаром Єрусалим стерли з лиця землі, гебреїв розпорошили по всьому світі, фактично загинула цивілізація.

Чому так сталося? «В принципі будь-який об’єкт у Всесвіті має прагнути до виконання трьох функцій: через любов об’єднуватися з усім Всесвітом, а потім і з Творцем, через віддачу енерґії прагнути до любови і через безперервні зміни забезпечувати віддачу енерґії. Не буде перебудови зв’язків – не буде віддачі енерґії. Не буде енерґії – буде знижуватися рівень єдности, що значить – зменшення любови й деґрадація [5,с.175]», – переконливо твердить С. Лазарєв. Яскравим доказом цієї закономірности й стала, зокрема, доля старого Ізраїлю.

У таких обставинах тотальної духовної кризи прийшов Христос. Щоб сповістити юдеям, римлянам, усім людям усіх часів радісну, благу вість про можливість порятунку. Замість логіки Закону Він запропонував логіку Благодаті, Любови (співвідношення цих двох логік прекрасно розкриває митрополит Іларіон у своєму славетному «Слові про Закон і Благодать»).

Бог Старого Заповіту суворий, грізний, таємничий, недосяжно далекий від людини. Таким Його, вочевидь, сприймала переповнена страхом і самовладними тілесними пристрастями наївна, дитинна («дитсадкова») прадавня людина. І таким він, напевне, іноді навмисне поставав перед нею – з педагогічною метою.

Христос же відкриває інший Лик Бога через Себе. А. Мень, до речі, зауважує, що Христос майже ніколи не промовляє слово «Бог», а завжди називає Його – «Отець». «Христос відкриває Бога як нашого небесного Отця, тим самим створює братів і сестер, адже брати і сестри можливі, лише коли вони мають спільного батька… Закон – це перша стадія релігії, яка починається у дитини: ось це не можна, це можна, якісь правила, якісь норми. Чи потрібно це? Так. Але потім приходить Благодать – через внутрішній досвід зустрічі з Богом. Це як любов, як безмежна радість, це як перемога, як музика сфер. Благодать – це нове життя. І апостол Павло каже: «Ось сперечаються між собою люди. Одні – прихильники збереження обрядів старовинних, вітхозавітних, інші – проти цього, а ні те, ні те не важливо, а важливе тільки нове творення і віра, що діє любов’ю». Оце достеменне християнство, усе інше – історична оболонка, рама, антураж, те, що пов’язане з культурою [6,с.670]».

Юдаїзм реґламентував життя людини більш як шістьмастами найдокладнішими приписами. В основі ж християнства фактично лише одна, але життєво необхідна заповідь – це заповідь любови. Любови до Бога і до ближнього (Матвій. – 22: 34–40), навіть (особливо складний, дражливий момент) – до ворога, включно з непротивленням злу насильством (Матвій. – 5: 38–48). Блаженний Авґустин зумисно сформулював цю заповідь найстисліше і парадоксально: «Люби Бога і роби, що хочеш».

С. Лазарєв переконливо пояснює механізм цієї логіки: «Перша емоція, котра має в нас прокинутися до іншої людини, – це емоція любови, турботи, душевного тепла, відчуття єдности себе з іншим. Ненависть до ворога руйнує відчуття єдности з ним, а значить, позбавляє душу любови і приводить до старіння та загибелі цивілізації. Для реальної практики і нормальної людської логіки – цілком абсурдні поради: тебе ударили – не чини опору; позичили гроші – не проси повернути. Це й зараз дико виглядає. Дико з погляду виживання тіла, стабільности і справедливости суспільства. Що менше любови в душі, то більше організм боїться зруйнування, а відтак жорсткішими стають правила поведінки, що перешкоджають руйнуванню. Себто різко зростають поняття моральности, справедливости. «Око за око, зуб за зуба». Правил щораз більше, вони все суворіші, а любови все менше. Що скрупульозніше дотримуєшся всіх правил, то вище відчуття власної правоти і справедливости. Значить, то більше осуду й аґресії до тих, хто не має рації, і то менше любови в душі. Коли любиш – намагаєшся допомогти іншому змінитися. Коли немає любови – вимагаєш від іншого правильної лінії поведінки, зневажаєш і ненавидиш, якщо він не може чи не хоче цього зробити [5,с.176–177]».

Щоб зрозуміти логіки Старого й Нового Заповітів, треба враховувати діялектику самостановлення людини. У глибоку давнину, коли ще безконтрольно вирували сліпі інстинкти, справжнім рятівним одкровенням став принцип «Око за око, зуб – за зуба». Загроза неминучої кари зупиняла безглузде насильство. Христос же прийшов сповістити, що дитинство закінчилося, і людина духовно здатна «вступати до університету».

Християнство є релігія духу, змісту, яка прийшла на зміну релігії тіла, форми. Про це чітко говориться в Біблії: «Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти у Царство Боже. Що вродилося з тіла – є тіло, що ж уродилося з Духа – є дух… Вам необхідно родитися згори» (Іван. – 3: 5–7); «Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись» (Іван. – 4: 24); Бог «дав нам здібність бути служителями Нового Завіту, не букви, але Духу, тому що буква вбиває, а Дух животворить» (Павло 2 до коринтян. – 3: 6).

Тому християнство спромоглося відновити діялог людини з Богом, людини з людиною (а також нації з нацією, держави з державою), людини з собою. Відтак Христос постав не як революціонер–руйнівник (хоча саме такого воїна–визволителя від римської кормиги чекали тоді гебреї), він не відкидає ані суспільних підмурів, ані Старого Заповіту, а лише просвітлює їхню істинну, духовну серцевину. Тому, наприклад, виголосивши основоположні ідеї про любов, Спаситель зауважує: «На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять» (Матвій. – 22: 40). Фактично Христос нічого, окрім зла, не заперечує, він просто встановлює ієрархію цінностей.

Однак християнську логіку адекватно осягнути, а тим паче прийняти у своє життя надзвичайно важко. Для цього потрібне духовне переродження людини – довгий і складний процес, який невипадково в Євангелії порівнюється із зростанням дерева. Болісну складність цього процесу засвідчили уже Христові учні – «сіль землі», як іменує їх Спаситель. Навіть безпосередньо спілкуючись з Учителем, під час і після Його смерти й воскресіння, вони ще мислять «не по–божому, а по–людськи». Тому скажімо, Петро відрубав вухо слузі первосвященика для захисту свого Учителя, а потім у ту ж ніч тричі зрікся Його. І тільки після П’ятидесятниці відбувається чудо переродження апостолів у Духові Христовому.

Отже, як видається, у найзагальнішому сенсі можна виокремити два типи прочитань християнства – спокутне і творчісне. Вони розрізняються як поверхове і глибинне, початкове і ґрунтовне.

Спокутне розуміння зосереджується на тому, що Спаситель своїми хресними муками, смертю і воскресінням спокутав первородний гріх, відкрив людям шлях до вічного життя. Щоб ступити на цей шлях, треба самому стати спокутником (розп’ясти в собі Адама, тілесне та почасти й душевне), провести своє життя в аскетичному самозреченні з метою майбутнього посмертного спасіння через спокуту. Важливою передумовою цього шляху є усиновлення через тіло Христове – Його Церкву, через таїнства, себто обряди, котрі мисляться як дані людям безпосередньо від Бога.

Таке прочитання – закономірний перший щабель розуміння Слова Божого, але воно відповідає скоріше букві, а не духу Євангелія – радісної вісти. Воно (надто ж пам’ятаючи про типову для нас крайностеманію) прив’язує людину до первородного гріха; обмежується бінарним поглядом на життєві опозиції (а не тринітарним); несе загрозу збіднення, звуження життя до молитви й посту заради спасіння своєї душі; нарешті, абсолютизує ролю церкви, обрядовости.

Відгомін спокутного прочитання вгадується, скажімо, у концепції людини як господаря С. Булґакова. Цей глибокий християнський мислитель господарювання пов’язує і зі свободою, і з творчістю, але все ж зосереджується передовсім на праці: «Оскільки будь–яка творчість зумовлена напруженням волі і працею, то можна сказати, що в здатності до праці найяскравіше відбивається творчість і свобода [7,с.231]». Булґаківська людина–господар усе ж нагадує такого собі орендаря, який бере у Бога на певний час у користування Його власність.

Такого ґатунку логіку пояснює й спростовує М. Бердяєв: «Матеріялізація світу, яка допускає лише еволюцію і не допускає творчости, є результатом падіння персональних субстанцій і поневолення їх, обважніння їх. Це поневолення й обважніння привело до тієї хибної свідомости, що Бог створив тварне буття здатним лише до еволюції, до перерозподілу, до господарювання, але не здатним до творчости… Творець не передавав творінню своєї творчої енерґії. У творчому акті Творець замкнув і завершив творіння і зажадав від творіння лише абсолютного спокою й покори. Динаміка у творінні почалася лише від гріхопадіння, гріх породив рухливість. Перемога над гріхом повинна повернути тварність до спокою і припинити будь–яку динаміку. Творчість від лукавого. Така свідомість була лише віддзеркаленням інертности, пасивности й статичности людини. У падінні своєму людина втратила творчу динаміку, обважніла, підкорилася необхідності і необхідній еволюції [8,с.122–123]».

Власне, сáме спокутне прочитання і провокує періодично спалахи атеїстичного бунту людського духу.

Творчісне (екзистенційне) прочитання якісно поглиблює попереднє розуміння, відтак розставляє інші акценти. Головна увага тут зосереджується на постаті Ісуса як Боголюдини. Спаситель, утілившись, став єднальною ланкою між Творцем і нами, допоміг Йому побути людиною, подивитися на світ людськими очима. З другого боку, відкрив людині основоположні таємниці буття: що Бог – не якийсь абстрактний всесвітній розум, а Особистість; що ця Особистість людяна, самовіддано любить нас, уболіває за нас, а не є нашим повелителем, рабовласником, господарем, наглядачем, лялькарем; що людина зовсім не чужа Богові, навпаки, є Його дитям, але пов’язана з Ним не тілесно, а духовно; що кожна окрема людина – самодостатня і самоцінна особистість (екзистенція), яка ніколи не розчиниться у чомусь загальному, бо є образом і подобою Божою. Відтак ця особистість – як одинна, несейсвітня в екзистенції – потенційно вільна, реально ж вона наскільки духовна, настільки й вільна (До галатів. – 5:1; 5:13). І найголовніше: Творець – це всеєдність, повнота гармонії. Привести людину до цієї «вічної Божистої симфонії» (А. Мень) якраз і прагне Христос. На Таємній Вечері Він молить Творця, «щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я – у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, – щоб увірував світ, що Мене Ти послав. А ту славу, що дав Ти Мені, Я їм передав, щоб єдине були, як єдине і Ми. Я – у них, а Ти – у Мені, щоб були досконалі в одно і щоб пізнав світ, що послав Мене Ти і що їх полюбив Ти, як Мене полюбив» (Іван. – 17: 21–23).

Наближатися ж до всеєдности, до Творця людина може, лише відчуваючи спільність Його і свого покликання, лише творячи з любови себе і світ.

Підступи до творчісного прочитання християнства бачимо ще в деяких писаннях Отців Церкви, німецьких містиків, багатьох інших мислителів. Упритул підійшов до такого прочитання Г. Сковорода [див. про це 9,с.226–231]. Концептуально ж, системно здійснили його духовні послідовники українського мандрівного філософа В. Соловйов і М. Бердяєв. Основою філософування Соловйова стали ідеї всеєдности і Боголюдства. Відтак особливий акцент мислитель робить на екзистенційно–гуманістичній суті християнства: «Віра у …нескінченність душі людської дана християнством. З усіх релігій єдине християнство поруч з досконалим Богом ставить досконалу людину (письмівка автора. – В. П.), у якій повнота божества проживає тілесно. І якщо повна дійсність нескінченної людської душі була зреалізована у Христі, то можливість, іскра цієї нескінченности й повноти існує у всякій душі людській, навіть на найнижчому ступені падіння [10,с.306]».

Ідею Боголюдини як творця найдокладніше розробив М. Бердяєв. Мислитель твердить: «Не можна вірити в Бога, якщо немає Христа. А якщо є Христос, то Бог не господар, не самодержавний правитель, – Бог близький нам, людяний, Він у нас і ми в Ньому. Бог Сам Людина – ось найвище релігійне одкровення, одкровення Христа. З Христом припиняється самодержавство Бога, оскільки синівна Богові людина запрошується до безпосередньої участи у божистому житті. Управління світом стає боголюдським. У релігії боголюдській Богом відкривається воля Божа. Але воля людська має відкриватися самою людиною. Релігія боголюдства передбачає активність людини. Якщо Бог створив людину за своїм образом і подобою і якщо Син Божий – Абсолютна Людина, то це значить, що синівна Богові людина призначена бути вільним творцем, подібним до Отця Творця [8,с.123–124]».

Творчість Бердяєв визначає як «процес, котрий породжується із внутрішньої могутности субстанцій, із їх особистої ориґінальности [8,с.122]». На противагу еволюції – «процесові, котрий породжується зовнішнім співвідношенням субстанцій і їх перерозподілом [там само]». Отже, ключові передумови творчости – особистісність, свобода, ориґінальність.

Але чому заповідь творчости не подана безпосередньо й чітко у Біблії? У такому разі, на переконання Бердяєва, творчість була б уже послухом, себто не творчістю. «Те, що таїна творчости і шляхи її скриті у Святому Письмі, у цьому – премудрий езотеризм християнства. Таємниця творчости за суттю своєю езотерична, вона не одкровенна, вона – сокровенна. Відкриватися Небесами можуть лише закон і спокута, творчість – сокривається. Одкровення творчости іде не зверху, а знизу, це одкровення антропологічне, не теологічне. Бог відкрив грішній людині свою волю в законі і дав людині благодать спокути послав у світ Сина свого Єдинородного. І Бог чекає від людини антропологічного одкровення творчости, сокривши від людини в ім’я богоподібної свободи її шляхи творчости і виправдання творчости. Закон розкриває зло грішної природи людини і …визначає межу злої волі. Благодать спокути відновлює людську природу, повертає їй свободу…Людина перероджується в нового Адама, лише іманентно переживши розп’яття. Але саме творче покликання людини не відкривається примусово ні у Старому, ні в Новому Заповіті. Творчість є справою богоподібної свободи людини, розкриття у ній образу Творця. Творчість не в Отці і не в Синові, а в Духові, і тому виходить за межі Старого й Нового Заповіту. Де Дух, там і свобода, там і творчість…Антропологічне одкровення, зачате в Синові, остаточно завершується в Духові, у вільній творчості людини, яка живе в Духові [8, с.90–91]».

Як бачимо, є всі підстави називати таке прочитання християнства екзистенційним.

Одна з ключових у християнському світогляді проблема співвідношення долі – свободи людини. Власне, це загальнолюдська і вічна проблема – як узгодити причинову зумовленість подій з вільним вибором, адже і те, і те присутнє у житті кожної людини.

Східний тип мислення стоїчно абсолютизує долю. Поняття про карму передбачає: усе, що вчинили твої предки й ти сам, мусиш відпрацювати, кардинально змінити своє життя ти не можеш, твоя карма – твій власний клопіт. Звідси такий разючий для европейця нейтралітет східної людини щодо проблем інших, довколишніх людей. А також фактично відмова від світу. Якщо буття – це безпросвітне, фатальне страждання, то емпіричний світ стає далеким людині, перетворюється на гнітючу ілюзію, яку необхідно подолати (а разом зі світом людина з необхідністю долає, розчиняє в нірвані і свою особистість).

Західна ж настанова, навпаки, особистісна й свободоцентрична. Але шлях до цих ідеалів також вельми тернистий. В епоху античности переважала тілесність і людини, і людиноподібних богів. Відтак вони були позбавлені свободи, навіть над богами тяжіла доля.

Лише християнство уможливило наближення европейських ідеалів. Бог, з позиції цієї релігії, принципово відмінний від тілесної людини. Їх поєднує дух, тіло ж розділяє. Наскільки людина духовна, настільки ж і вільна, непідвладна долі, і навпаки. Кожен з нас має свободу вибору між добром і злом; підкоритися долі чи жити вільно – це, зрештою, теж наш вибір. За словами Макарія Великого: «Як Бог вільний, так вільний і ти, і якщо схоче людина, робиться сином Божим або сином погибелі».

Відтак у християнстві зникає всезагальність монадного принципу – відбувається перехід від узаємозаміщення до розвитку, від еволюції – до творчости. Якщо, скажімо, маніхейство (за східно–античною логікою) говорить про рівнозначність добра і зла та вічну боротьбу між ними, то християнство трактує добро як вічну категорію, а зло – як відносну, минущу.

На відміну від східної традиції, Ісус приймає цей світ, більше того – освячує його. Видатний, вельми проникливий богослов А. Мень на запитання, у чому суть християнства, відповідає так: «…це Боголюдство, з’єднання обмеженого і тимчасового людського духу з нескінченним Божим, це освячення плоті, адже з того моменту, коли Син Людський прийняв наші радощі і страждання, нашу любов, наш труд,– природа, світ, усе, у чому Він перебував, у чому Він радів як людина і Боголюдина, – не відкинуто, не принижено, а піднесено на новий ступінь, освячено. Християнство є освяченням світу, перемогою над злом, над темрявою, над гріхом [6,с.671]».

У цьому зв’язку цікаво простежити різні тлумачення сутности хреста. Прихильники спокутного підходу бачать у ньому символ відмови від життя; прихильники творчісного – символ освячення життя.

Отже, Ісус поєднує тілесне і духовне, земне і небесне («хліб» і «слово»). Але встановлює чітку ієрархію цих цінностей, підкреслює смертельну небезпеку озмістовлення форми.

Христос скасував закон карми єдиноможливим способом: відповівши добром на зло. принісши людині Благодать – не за заслуги, а з любови, звідси й «дар» – те, що дається даром. Благодать передбачає прощення. Східні релігії не мають поняття такого дару, тому й височіє у них фантом карми. Христос же вчить, що людина може змінити свою долю не лише спокутою – потом і кров’ю, а й через Благодать – найщирішою молитвою та покаянням. Покаятися – це значить визнати недопущенність учиненого і бути внутрішньо цілком готовим через любов до Бога змінитися так, щоб раніше зроблене було вже неможливим. Нелукава покаянна молитва здатна змінити не лише саму людину, а й її минуле та майбутнє. Ось чому навіть найзакореніліші грішники, сердечно звертаючись до Бога, одержують прощення, себто нову долю. Просто минуле тепер уже інакше впливає на них, бо стає іншим. Але для цього треба не просто бути готовим мінятися, треба вже духовно змінитися. Розкаяний лише у такий спосіб грішник прощається. Власне, можливість отакої блискавичної докорінної зміни долі людини і є дар.

Знову ж таки маємо до справи з виразно діялогічним процесом: Бог робить свій крок назустріч людині, даруючи Благодать. Людина ж, щоб зуміти прийняти цей дар, має робити свій крок – внутрішньо розп’ясти свою тілесність, себто підкорити її своєму духові, має народитися вдруге – від Духа.

З можливости покаяння і прощення виростає унікальний, незрівнянний гуманістичний потенціял християнства. Його ориґінальність порівняно з іншими релігіями не просто у любові до ближнього, а навіть до грішника. Етичний парадокс полягає у тому, що митарі й грішники можуть попереду йти у Царство Небесне. Бо у моральних максималістів, що зберегли білі шати, може не виявитися милосердя [див.1,с.435].

Аналізуючи екзистенційну діялектику Господнього і людського, М. Бердяєв підсумовує: «Християнська духовність не холодно–безпристрасна, а гаряча. У ній звільненість і відчуженість від стихій світу поєднується з розділенням долі світу, людства і всієї стражденної плоді. Духовність має перетворювати, а не придушувати пристрасну природу людини. Християнство звільняє людину від елементарних духів природи і цим утверджує незалежність і свободу людини й духу. Але це зовсім не значить байдужости до світу і до людини. В основі християнства лежить заповідь любови до Бога і любови до ближнього, у цьому його боголюдський, людяний характер. Це протилежне відчуженій байдужості до множинного світу. Любов до ближнього є любов’ю до множинного світу. Звернення до Єдиного не означає відвертання від множинного, від індивідуального у світі [1,с.445]».

Не знаходить прямого підтвердження у Святому Письмі ще одна ідея східних релігій та античного філософування – про реінкарнацію. Хоча без визнання цієї ідеї важко зрозуміти багато аспектів буття, насамперед Божу справедливість, позасвідомісні процеси психіки, інтуїцію.

На думку С. Лазарєва, східний тип мислення визнає реінкарнацію, тому що він працює на тонких планах, західний же тип мислення завжди відмовляється від цієї ідеї, тому що зосереджується на матеріяльній, зовнішній оболонці буття. Оскільки християнство утвердилося в европейській частині планети, воно заперечує можливість переселення душі в інше тіло. Хоча, за деякою інформацією, у первісних текстах Біблії, ще не відкореґованих Вселенськими соборами, поняття інкарнації було присутнє [див. 11,с.47–48].

У цілому поділяючи судження мислителя, вважаю за потрібне його дещо уточнити, розвинути: не акцентує на реінкарнації християнська традиція, зокрема, через свою екзистенційну спрямованість. У такий спосіб, вочевидь, ще раз підкреслюється думка: кожне конкретне життя особистости самоцінне і неповторне. Таке підкреслення в принципі й не унеможливлює закон реінкарнації. Напрошується аналогія: коли я стаю дорослим, у мені емоційно (душевно) вмирає дитина, її досвід, світовідчуття ніколи вже не повторяться, хоч я продовжую жити; коли настає зрілість, у мені вмирає юнак і так далі.

Загалом християнське віровчення на перший (а то й на другий чи й третій) погляд переповнене разючими парадоксами, антиноміями, які позбавляли спокійної, рівноплинної віри глибокодумних, гуманних людей у всі віки. Ось іще одне, зовсім недавнє болісне риторичне запитання: «Як бути з парадоксами євангельського вчення? Як сполучити несполучне? Як поєднати Ісуса, який закликав любити і молитися за ворогів своїх, з Ісусом, що сам переступає свої заповіді? «Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі (життя. – В. Б.) – той не може бути учнем Моїм!» А ці слова про те, що Він, Ісус, приніс на землю не мир, а меч? Як загалом ув’язати все це з християнським смиренням і милосердям? [12, с.362]».

Так міркує поет і мислитель В. Базилевський. Схожі запитання не раз ятрили і мою душу, і, напевно, душу кожного не засліпленого фанатизмом християнина. Стикаючись з антиноміями євангельських текстів, вочевидь, насамперед маємо пам’ятати, що ми самі – істоти, які безперервно самостають, самотворяться, що світ продовжує досотворюватися, зокрема й нашими зусиллями, відтак усе перебуває в русі, а отже, сповнене парадоксами, керується парадоксальною діялектикою. І так триватиме доти, доки альфа не стане омегою, доки не зійдуться кінці і начала в одній точці, якою є Бог.

Засадничу тезу висловлює М. Бердяєв на початку основоположної своєї книги «Сенс творчости»: «Я свідомо стою на антиномії і хочу зживати антиномію, а не логічно й розумно усувати. Тому, будучи моністом та іманентистом в останній глибині містичного досвіду, вірячи у божистість світу, у внутрішню божистість світового процесу, у небесність усього земного, у божистість лику людського, я на шляху стверджую розщеплення, дуалізм свободи і необхідности, Бога, божистого життя і «світу», світової даности, добра і зла, трансцендентного й іманентного. Такий радикальний, революційний непримиренний дуалізм веде до останнього монізму божистого життя, до божистости людини. У цьому вся таїна християнства. Через героїчний дуалізм, через протиставлення божистого і «мирського» входить людина у монізм Божистого життя [8, с.22–23]».

Яскраві зразки «зживання» біблійних антиномій пропонує наприклад, С. Лазарєв. Трактуючи зміст передання про жертву Авраама він пише: «Зміст залишається таким же, а форма постійно змінюється. І форма подавання інформації залежить від нашого розвитку (письмівка моя. – В. П.). У Старому Заповіті писалося, що необхідно спалити і ворожок, і астрологів. А зараз ми кажемо: «Знання майбутнього може бути небезпечним», тому що тоді ми будемо керувати своєю долею з допомогою свідомости, а не любови. Раніше поняття «жертва» було символом зречення того, що дороге і близьке. Сенс цієї біблійної сцени у тому, що заради любови до Бога можна пожертвувати і віддати все, що дороге. Але подається ця ідея відповідно до менталітету того часу. Хоча те ж саме говорить Ісус Христос. Бога треба любити більше, ніж матір, батька, дружину, брата і сестру.

Дві тисячі років тому Христос говорив, даючи молитву «Отче наш, що єси на небесах». Одначе зараз усім зрозуміло, що Творець не має точного місця перебування. Але тоді через цю фразу Христос давав зрозуміти, що Бог за межами нашого бачення і нашої свідомости [13, с.105]».

Отже, осмислюючи Біблію, треба враховувати герменевтичні моменти, риторичні прийоми авторів, їхнє захоплення антитезами з метою через емоційний шок наблизити читача до істини. Тобто часто йдеться про необхідність того ж таки розрізнення духу й букви. Сьогодні свідоміснішій людині робити це легше, як дві тисячі років тому.

Але є й глибший рівень антиномійности, який і теперішній людині вкрай тяжко прийняти, заважає статика, двополюсність нашого мислення. Проте, щоб вижити у діялектичному світі, маємо бути діялектичними.

Міркуючи над цими проблемами, С. Лазарєв відштовхується від, здавалося б, найдрібнішого епізоду: «Улітку я гостював у друзів. До мене підійшов собака і поклав голову на коліна. Я погладив його. Шерсть була надзвичайно шовковиста і пес був дуже добродушний. У якусь мить я відчув, що потрібно негайно зупинитися й відігнати собаку. Пішло внутрішнє приростання а це руйнує душу. Напевно, так зроблено Небесами спеціяльно, щоб ми пам’ятали про Бога. І що менше любови до Бога, то більша небезпека приростання душ однієї до одної і то менше любови люди одне до одного відчувають. А якщо техніки безпеки не дотримуватися, то починається приростання душ…І ми опиняємось у безвихідному становищі. Мало любови – слабнемо, хворіємо і вироджуємося. Багато любови – прив’язуємося, ненавидимо. хворіємо, умираємо…

Будь–яка людина внутрішньо має бути абсолютно самотньою. Тоді для подолання цієї самотности вона буде пориватися до єдности з Богом. Якщо ж внутрішньої самотности не вистачає, людина зовні має стати самотньою. Тому люди йшли у монастир ставали самітниками давали обітницю мовчання. Якщо ж для людини вище щастя – це внутрішня єдність з любим то такий світогляд неминуче приводить до зовнішньої самотности [14,с.172–173]».

Далі Лазарєв зауважує, що всі ми пам’ятаємо фразу Спасителя: «Люби свого ближнього, як самого себе», – і намагаємося дотримуватися її. Але забули Його іншу фразу: «Вороги людині – домашні її». «Саме близькі люди, – резонно твердить мислитель, – внутрішньо прив’язуючись, зрощуючись душами, убивають нас, примушують забувати про Бога і втрачати почуття любови,що поєднує з Ним. Ми не вміємо мислити. Ми мислимо категоріями або добра, або зла, або правого, або лівого. Те, що родичі можуть бути величезним благом, добром для нас і одночасно становлять величезну небезпеку для наших душ нам важко зрозуміти. Соціялізм розучив нас мислити діялектично. Тим часом будь–яка релігія, поєднуючи інтереси Божистого і людського, допомагає діялектично мислити. І одним із таких блискучих мислителів був Ісус Христос [14, с.173–174].

У цьому зв’язку Лазарєв наводить поширену в індійській філософії концепцію парних чеснот. За цією логікою. чеснота не може існувати одна, сама собою. Вона має зрівноважуватися своєю протилежністю. Щедра людина може стати марнотратом. Тому щедрість повинна зрівноважуватися економністю, сміливість – обережністю, любов – відстороненістю, добродушність – суворістю, товариськість – відчуженістю і т.д.

«Щоб обірвати зовнішні зв’язки, – підсумовує мислитель, – нам необхідне уміння приймати біль, уміння стримувати свої прихильності і бажання, уміння відчужуватися від звичних зв’язків, включаючи саме життя. А щоб зберегти єдність з суттю явища чи предмета, нам необхідне почуття любови. Значить. вищі відчуття, розвиток свідомости неможливі без любови до Бога, адже тільки вона дає можливість обірвати зовнішні зв’язки, відсторонитися від любленої істоти, зберігаючи любов до неї як до вияву Божистого [14,с.174]».

Вочевидь, сáме сповідування парадоксальної діялектики (одним з виявів якої і стала концепція парних чеснот) дозволило М. Бердяєву так мудро, неупереджено, діялогічно оцінити вельми суперечливу філософію Ф. Ніцше. Мислитель зауважує, що в «Антихристі» є багато від Вольтера, багато поверхово–міркувального. Але разом з тим у ніцшеанській критиці християнства проступає чимало посутнього, глибокого. І ці мотиви можна використати для захисту християнства. Насамперед це мотив сили на противагу слабкості. «Я, як християнин, – твердить філософ, – на запитання, що таке добро, разом з Ніцше можу відповісти: «Усе, що підвищує відчуття сили, волю до сили саму силу в людині»… Християнство не є релігією співчуття, християнство – релігія здобування духовної сили і божистого життя. Співчуття – буддистської природи, буддистський ухил у християнстві. Ніцше бунтує не проти християнства, а проти історичної християнської моралі, моралі слабкости [8,с.328]».

Інша величезна заслуга християнства – воно принесло усвідомлення лінійного руху часу (на противагу архемітичному уявленню у східній та античній традиціях про коловий рух). Так з’явилося усвідомлення історичности, твореної Богом і людьми історії, осягнення важливости й неповторности «тут і тепер» – кожної конкретної миті життя, кожної особистости (аж до згадуваного вище затінення реінкарнації).

Закорінення в «тут–і–теперішнє» стає для християнина ґрунтом під ногами, який дозволяє менше боятися нескінченного. Відтак відкривається ірраціональна серцевина свободи, життя. Грецька думка допускала лише раціональну свободу, ірраціонального ж боялася як безмежного (апейрон), боролася з ним установленням меж, уформленням (перос). Звідси тінь владної долі, фатуму над античним світом звідси ж реґламентація творчости. Грек споглядав світ замкнутий межами, формою – сферою, полісом тощо, не бачив далини. Людині ж християнського світосприймання відкривається далина, нескінченність, отже, і свобода (бо справжня свобода передбачає нескінченність), відкривається невичерпність і необмеженість творчости. Тому, – зауважує М. Бердяєв, – Фауст є явищем християнського періоду історії, він неможливий у світі античному [див. 8,с.424–425].

О. Шпенґлер докладно порівнює два ідеали краси, символи духу – Афродиту (грецького) і Сикстинську Мадонну (християнського). Дослідники вважають, що у первісному вигляді відомої скульптури богиня, напевно, тримала в руках люстро і милувалася собою. Отже, це краса, вдоволена собою, замкнута на собі – знову виявляється мотив кола.

Мадонна – теж образ прекрасної жінки, але милується вона уже не собою, а сином, якого тримає на руках. Коло розмикається. Не випадково й Ніцше назвав людину стрілою, скерованою у вічність [див. 15, с.343–368].

Світосприймання східне й античне (язичницьке) в основі своїй статичні. Буття, у якому існує людина, тут розглядається як щось дане раз і назавжди (ще одна потужна передумова фаталізму). У східному й давньогрецькому трактуваннях буття згасає і відроджується знову, у єгипетському – воно просто нерухоме. Та у будь–якому разі суть залишається та ж: світ – незмінний. Навіть Аристотель, який упритул підійшов до еволюціонізму, усе ж залишився на позиціях статики.

Циклічну логіку підказували незмінні ритми природи: ранок – день – вечір – ніч; зима – весна – літо – осінь, рух планет тощо. Звідси глибоке переконання, що все мчить по колу, усе, що сталося, повториться знову, і ніщо докорінно не зміниться. Народжуючись, умираючи і виникаючи знову, Всесвіт і людина приречені на вічний колообіг.

І ось з’являються біблійні пророки, які твердять, що світ – це рух, усе творіння рухається вперед і ввись, до досконалости. І хоча з добром зростають і злі сили, кінець–кінцем вони будуть переможені і світу відкриється вільний шлях до Царства Божого. Отже, вчення про напрям і сенс історії – це суто біблійне одкровення.

Христос значно посилив і конкретизував ідею динамізму. У його вченні світ прямує до здійснення, самореалізації, до повноти і цілісности буття, світ іде до того, що всі люди усвідомлюють себе синами Божими.

Статичний підхід, закономірно, зумовлює песимістичне бачення майбутнього, динамічний – оптимістичне (статика послаблює енерґію, динаміка – посилює). Ще Гесіод у відомих «Роботах і днях» вибудувував реґресивну систему віків: спочатку був золотий вік, а далі все гірше й гірше, свою епоху поет вважав залізним віком. Лукрецій також бачив світ присмертним. А Христос переконано твердить, що все краще буде попереду [див. докл. 6,с.597–599].

Християнська думка пропонує свою систему віків. М. Бердяєв твердить, що світ проходить у своєму розвитку через три епохи божистого об’явлення: об’явлення закону (Отця), спокути (Сина) і творчости (Духа). Перша епоха законом викриває гріх людини і відкриває Божу природну могутність. У другу епоху відбувається усиновлення Богом людини. В третю епоху остаточно відкривається божистість творчої людської природи і могутність Божиста стає могутністю людською.

Бердяєв підкреслює дуже важливу обставину: усі ці три епохи співіснують у часі. І зараз не зжито до кінця закон і не завершилося ще спокутування гріха, хоча світ вступає у нову релігійну епоху. Разом з тим і в добу закону світ передчував нові епохи. Отже, християнська думка визнає, але не абсолютизує лінійність часу.

Так само тринітарно – у символі Трійці розв’язується серцевинна опозиція буття «Бог – людина». «Одкровення про людину, – переконливо наголошує М. Бердяєв, – і є остаточне Боже одкровення про Трійцю. Остання таємниця прихована в тому, що таємниця божественна і таємниця людська – єдина таємниця, що в Богові зберігається таємниця про людину, а в людині – таємниця про Бога. У людині народжується Бог і в Богові народжується людина. Розкрити до кінця людину – значить розкрити Бога. Розкрити до кінця Бога – значить розкрити людину. Не тільки Бог є в людині, але сама людина є лик Бога, у ній здійснюється божистий розвиток. Людина причетна до таїни Божественної Трійці. Людина – не лише малий всесвіт, але й малий Бог. Людина несе в собі подвійний образ і подобу – образ і подобу всесвіту і образ і подобу Божу… Через творчість людини остаточно відкривається Бог у світі… Увесь сенс нашої епохи в тому, що вона переходить до одкровення людини [8,с.279–280]».

Як уже мовилося, християнська лінійність не відкидає однозначно східну циклічність. І в цьому є глибока рація. Оскільки світ – це рух, лінійна й циклічна моделі часу, вочевидь, взаємодоповнюються у спіралеподібній формі. По горизонталі така модель виглядає як коло, по вертикалі – як лінія. Врахуймо й думку М. Лобачевського про те, що пряма лінія – це відрізок невидного нам гігантського кола.

Цікаве у цьому плані бачення часу С. Лазарєвим. Він відштовхується від математичного знака нескінченности: ∞ – сукупности двох кіл. Так от, моделлю часу є коло. Час виходить із точки, розкривається і повертається в точку. Наслідок стає причиною, а причина – наслідком. Але таких кіл два, себто час тече у двох напрямах – назустріч один одному. На зовнішньому, фізичному плані він тече з минулого в майбутнє, а на тонкому плані – із майбутнього в минуле [див.3,с.67]. Саме ця напруга зумовлює рух часу.

Надідеєю, ідеалом християнства – ще раз нагадаймо – є всеєдність у любові, повнота гармонії. Звідси – наскрізний, всеосяжний екуменізм цього світосприймання. І на рівні суспільному, і на рівні релігійному. Бінарне мислення тисячоліттями розколювало людей на «чоловіків» – «жінок», на «своїх» – «чужих». Христос же, за тринітарною логікою, нагадав усім, що ми – брати і сестри у Богові.

Ідею екуменізму чітко висловлює апостол Павло: «Не кажіть неправди один на одного, якщо скинули з тебе людину стародавню з її вчинками та зодягнулися в нову, що відновлюється для пізнання за образом Створителя її, де нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, – але все та у всьому Христос!

Отож, зодягніться, як Божі вибранці, святі та улюблені, у щире милосердя, добротливість, покору, лагідність, довготерпіння. Терпіть один одного, і прощайте собі, коли б мав хто на кого оскарження. Як і Христос вам простив, робіть так і ви! А над усім тим – зодягніться в любов, що вона – союз досконалости!» (До колосян. – 3:9–14).

Тут, як бачимо, йдеться насамперед про міжлюдський рівень усеєдности. Проступає у християнстві і похідний, але вельми дражливий для будь–якої віри міжрелігійний рівень. А. Мень наголошує: «Звичайно, християнство кинуло виклик багатьом філософським і релігійним системам але водночас воно відповіло на сподівання більшости з них, і найсильніше у християнській духовності – це саме не заперечення, а ствердження, засяг і повнота [6,с.662]».

Далі видатний богослов наводить переконливі паралелі. Якщо буддизм просякнутий пристрасним прагненням визволення від зла, прагненням до порятунку, то ця спрага спасіння характерна і для християнства. Якщо в ісламі є абсолютна відданість людини Богові, то до цього закликає і християнство. Якщо брахманізм говорить про багатоманітні вияви Божого, то це є і в Новому Заповіті. Якщо, нарешті, пантеїзм стверджує, що Бог у всьому, що він – таємнича сила, яка проймає кожну краплю, кожний атом світобудови, то християнство і з цим згодне, хоча й не обмежує вплив Бога лише такою пантеїстичною всеприсутністю [див. там само].

Головне, що відрізняє християнство від інших релігій, але зовсім не протиставляє їм, – це свідчення про прихід живого, особистісного Бога у світ, висвітлення перспектив утвердження Боголюдства.

Зрештою, точно сказано у Ведах: «Істина одна, але мудреці говорять про неї по–різному». Зовнішні протиріччя у різних світових релігіях закономірні і навіть необхідні: вони не дозволяють застигнути формі і давати однозначні трактування найважливіших ідей чи подій (зберігають напругу, а відтак забезпечують духовний розвиток). Разом з тим що більше людина налаштована на любов, то менше суперечностей вона бачить у різних релігіях, і навпаки. У цьому першооснова найширшого екуменізму істинного християнства.

Утвердження християнства кардинально змінило західний, зокрема й український світ, його духовність, культуру, суспільно–економічний устрій. Розпочався довгий, важкий, звивистий шлях осягнення Христової істини, яким ідемо досі. Цей шлях обов’язково приведе нас до Раю, Царства гармонії, заповіданого Богом, геніяльно провіщеного й нашим Шевченком у «подражанії Ісаії». Але тільки тоді, коли не зіб’ємося на путівці зневіри чи фанатизму.

Література

  1. Бердяев Н. Диалектика божественного и человеческого / Николай Бердяев ; [сост. и вступ. ст. В. Калюжного]. – Москва : АСТ ; Х. : Фолио, 2003. – 624 с. – (Philsophy).

  2. Штраус Д. Жизнь Иисуса/ Давид Штраус; [общ. ред. и вст. ст. А. Каримского]. – Москва: Республика, 1992. – 528 с.

  3. Лазарев С. Диагностика кармы. Кн. 11. Завершение диалога / Сергей Лазарев. – Санкт–Петербург : Диля, 2006. – 192 с.

  4. Мень О. Син людський / Олександр Мень ; [пер. з рос. Л. Хмельковського]. – Л. : Свічадо, 1994. – 328 с.

  5. Лазарев С. Диагностика кармы. Кн. 9. Пособие по выживанию / Сергей Лазарев. – Санкт–Петербург : Диля, 2003. – 192 с.

  6. Мень А. Мировая духовная культура. Христианство. Церковь : лекции и беседы / Александр Мень ; [сост. А. Белавин] . – Москва : Фонд им. А. Меня, 1995. – 672 с.

  7. Булгаков С. Философия хозяйства / Сергий Булгаков // Сочинения : в 2 т. / Сергий Булгаков ; [вступ. ст. С. Хоружего]. – Москва: Мысль, 1993. – Т. 1. – 603, [5] с. – С. 49–308.

  8. Бердяев Н. Смысл творчества. Опыт оправдания человека / Николай Бердяев. – Москва : АСТ ; Х. : Фолио, 2004. – 678, [10] с. – (Philosophy).

  9. Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи / Мирослав Попович. – К. : Майстерня Білецьких, 2007. – 256 с.

  10. Соловьев В. Сочинения. В 2 т. Т. 2 / Владимир Соловьев ; [общ. ред. и сост. А Гулыги, А. Лосева] – [2–е изд]. – Москва : Мысль,1990. – 822,[2] с.

  11. Лазарев С. Диагностика кармы. Кн. 8. Диалог с читателями / Сергей Лазарев. – Санкт–Петербург : Диля, 2006. – 192 с.

  12. Базилевський В. Імпресії та медитації / Володимир Базилевський // Кур’єр Кривбасу. – 2007. – Ч. 214/215. – С. 330–365.

  13. Лазарев С. Диагностика кармы. Кн. 6. Ступени к божественному / Сергей Лазарев. – Санкт–Петербург : Диля, 2006. – 256 с.

  14. Лазарев С. Диагностика кармы. Кн. 10. Продолжение диалога / Сергей Лазарев. – Санкт–Петербург : Диля, 2006. – 192 с.

  15. Шпенглер О. Закат Европы / Освальд Шпенглер; [пер. с нем. Н. Гарелина; вступ. ст. А. Дубнова; коммент.: Ю. Бубенкова и А. Дубнова]. – Новосибирск : Наука, 1993. – 592 с.

Василь Пахаренко

  1. У чому суть християнського виховання дітей?

Важливим фактором сімейного виховання є духовно–моральний стан самих батьків.

  1. Саме подружжя повинне перебувати у взаємній любові

«Подружжя … повинно виростити доброчесність любові, щоб двоє завжди були злиті в одно і щоб разом із ними перебував Третій – наш Сладчайший Христос», –

говорив старець Паїсій Афонський у своїх духовних настановах. Тут розкривається секрет успішності сімейного життя – відчуття постійної присутності серед подружжя Спасителя. Для цього треба бути вінчаними.

2. Нехай батьки намагаються вчити і виховувати своїх дітей не тільки словами, але й своєю поведінкою і прикладом.

«Поведінка батьків – це книга, з якої дитина вчиться. Уста, язик, губи батьків – це книги, з яких діти набувають свого знання», –

писав Святий Іоан Золотоустий. Тому початок виховного процесу дитини як особистості відбувається з моменту народження, а точніше, з моменту зародження її в утробі матері.

Оскільки у дитини найціннішим є її безсмертна душа, то головних обов’язків батьків належить формувати не тільки тіло, розум та волю, але й душу дитини, даючи їй основне знання християнської моралі, яка формує серце, розум, волю. Це пояснюється тими факторами, що батьки отримали під час вінчання від Самого Бога благословення стати співпрацівниками Божими у творінні людини. І від них, певною мірою, залежатиме цей важливий процес виховання майбутнього члена Божого Царства.

3. Виховання без християнської основи ніколи не буде повним і задовільним. Християнське виховання у сім’ї не зводиться лише до пасивного, статичного засвоєння дитиною сімейних правил. Християнське виховання покликане враховувати постійні зміни в характері дитини: змінюється її розуміння любові, послуху, радості чи горі.

Ікони на стіні «наглядали» за вчинками людини із самого дня народження і до могили.

«Не робіть цього, он Бозя дивиться», – так повчала мати свою малечу. Вже в трирічному віці дитина повторювала молитву: «Ангеле, хоронителю мій, ти завжди при мені стій: як удень, та і вночі будь мені до помочі».

Бога на перших порах діти можуть ототожнювати з фізичним об’єктом: іконою, картиною, небом, Святим Причастям. Але це не раціональне уявлення про Бога, а справжнє пізнання Його. Поява дитини на світ знаменувалася хрещенням та миропомазанням. Весілля розглядалося як благословення Боже на спільне подружнє життя.

Навіть церемонія похорону нагадувала про вічність і потребу примирення з Богом. Очікуючи зустрічі зі своїм Творцем, людина прагнула очиститися від вчинених гріхів через сповідь і Святе Причастя.

4. Спробу концентрувати виховні можливості релігії зробив відомий український священик і педагог о. Ю. Дзерович у своєму виступі на Першому українському педагогічному конгресі 1935 року. Поширюючи його погляди на наш час, можна відзначити наступне:

  • Релігія належить до чинників виховання, що апелюють одночасно як до розуму дитини, так і до душі. Тут гармонійно поєднуються як вербальні (раціоналістичні), так і позавербальні (містичні) канали взаємодії зі світом, спілкування з Богом. Ця особливість релігії робить її могутнім каталізатором розвитку душі, становлення здатності людини усвідомлювати все розумом і бачити серцем, набувати «досвіду серця».

  • Утверджуючи віру в ідеали, релігія тим самим утворює надійний фундамент моральності людини. Моральність, що не підтримується вірою, завжди виявляє тенденцію до занепаду.

  • Християнські релігії адаптовані до соціального життя. Вони визнають усю систему цінностей національного виховання і можуть органічно доповнювати його.

  • Поширюючи ідеї Євангельського вчення, релігія пом’якшує і гуманізує погляди людини. Вони високо ставить її гідність. Обстоює рівність людей («демократизм») і рівність народів (антишовіністична спрямованість), веде до становлення демократичного світогляду.

  • Християнські релігії є виразником цілісного ідеалу виховання, яким є Христос, і цей ідеал є головною складовою національних ідеалів виховання у всіх європейських народів (Бог і Батьківщина, у нас – Бог і Україна).

  • Виховання на засадах релігії виключає психологію споживацтва. Цим передбачається необхідність розвивати прагнення людини, активність її волі, здатність працювати розумом і душею. Все це веде до формування повноцінного характеру.

  • Релігійне виховання володіє добре відпрацьованих методичним інструментарієм, що стосується виховання і душі, і тіла.

  • Він закладений у ритуально–звичаєвих дійствах – як суто церковного, так світського характеру, особливо у сфері сім’ї і громади.

  • Релігія і релігійна практика є специфічним – поруч із психологією – засобом пізнання душі, доступом до неї. І якщо психоаналіз облегшує душу, але не дає ліків на майбутнє, то релігія оберігає і лікує її, вказує на сенс нашого існування.

  • Свята Церква, благословляючи все, що добре в ділі світської освіти і виховання, неухильно вимагає від своїх чад ставити на перше місце знання віри і Закону Божого, не полишаючи молитов церковних і строго виконувати ділом свою ретельну моральність.

Отже, сенс християнського виховання полягає в тому, що християнин сам повинен на власному досвіді виховувати себе. А разом із тим і своїх дітей. Не християнина–теоретика, а християнина–практика, який не тільки знає церковне життя чи цікавиться релігією, але сам на власному досвіді живе цим церковно–літургійним життям. Дух такого церковного виховання не є дух світу цього, але Дух Господній, посилаючий на своїх дітей багатство благословення Божого і тим же житворчодіючий на молоді паростки винограду Божого, як діє роса на спраглу Землю.

  1. Вибір батьків: дитина–особистість чи дитина–злочинець.

На виховний процес дитини впливають різні чинники: освіта, релігія, сімейне життя, духовно–моральний стан батьків, вільний час, оточення, середовище проживання тощо.

Найпершим і головним чинником виховання дитини є сім’я або рідний дім – перша виховна школа, яка подає дитині азбуку життя, поволі готуючи її до самостійного, дорослого життя.

Якщо ви хочете, щоб син або донька стали злочинцями й опинилися у в’язниці, дотримуйтеся всього 10 правил:

  1. Давайте своєму синові чи доньці від колиски все, що тільки він (вона) забажає. Він, виростаючи, буде думати, що увесь світ належить тільки йому.

  2. Якщо він уживає погані слова чи брудну лайку, то смійся з того, і він буде думати, що він дотепний.

  3. Не давай йому релігійного виховання. Почекай, коли він матиме 18 років, а тоді сам зробить свій вибір щодо релігії. Ніколи йому не кажи: «Це зле», «Це недобре» або «Це гріх», «Цього не смієш робити».

  4. Завжди прибирай за ним у його кімнаті, щоб він не навчився особистої відповідальності.

  5. Дозволь йому читати, що він тільки забажає, і він читатиме найгірше сміття, що затруює його розум, серце і душу.

  6. Якщо ти хочеш вивільнити час для себе, то дозволяй дивитися йому будь–яку телепередачу і стільки, скільки він бажає.

  7. Якщо ж бажаєш мати у своєму розпорядку півдня, то купи синові комп’ютер, проведи Інтернет, і він сидітиме коло нього, навіть будучи голодним.

  8. Давай йому гроші на все, чого тільки він забажає: їсти, пити, веселитися навіть у поганому товаристві.

Хай батьки в присутності дітей часто сваряться, бо тоді їх не здивує, коли родина розпадеться.

  1. Завжди стій на боці своїх дітей проти учителів, сусідів і навіть міліції з переконанням, що вони погано ставляться до твоєї дитини.

  2. Якщо син зробить щось зле, то завжди борони його, кажучи: «Моя дитина добра і ніколи щось злого не зробить».

Якщо так будете виховувати своїх дітей, то будьте переконані, що вони скоро й певно опиняться у в’язниці.

Отже, ці слушні перестороги кожний батько і мати повинні взяти собі глибоко до серця, щоб не повторювати тих промахів у вихованні, які можуть завдати їм душевного болю.

Розділ І

Початки теології на українських землях та християнські ідеали в перекладній літературі

1.1. Початки теології на українських землях: діяльність святих Кирила та Мефодія.

Християнство поширювалося на українських землях уже в перші віки після Різдва Христового. Однак тоді воно так і не стало домінуючою релігією на цих теренах. Переломний момент наступив у ІХ–Х ст. Саме тоді християнство починає утверджуватися в Русі–Україні. А завершальним акордом цього процесу стало «Володимирове хрещення» [1, 29].

Важливим християнським осередком тоді на українських землях був Херсонес – центр однієї з давніх християнських єпархій. Єпископи херсонеські брали участь у роботі перших вселенських соборів. Херсонес був містом, де «зустрічалися» різні культури.

Коли в середині І тис. на українських землях починають домінувати слов’янські, протоукраїнські племена, в Херсонесі «зустрілися», з одного боку, візантійська культура, що спиралася на античну спадщину, і молода культура слов’янська. Не випадково місто згадується в різноманітних розповідях про хрещення східних слов’ян. Найбільш відома з них «корсунська легенда», в якій розповідається, що саме в Корсуні (Херсонесі) князь Володимир прийняв християнство.

Херсонес фігурує і в розповідях про Констянтина–Кирила – «апостола слов’ян» та творця слов’янської азбуки. Із житійної літератури відомо, що походив цей діяч з міста Солунь (сучасні Тесалоніки), яке знаходилося на межі між грецьким та слов’янським світами; тут жили слов’яни–македонці й греки. У місті часто зустрічалися змішані сім’ї. Саме в такій сім’ї народилися брати Костянтин–Кирило та Мефодій, яким судилося стати християнськими просвітителями слов’ян.

У молоді роки Кирило опинився в столиці Візантії, Константинополі, де отримав чудову освіту. У його житії так розповідається про це: «Коли прийшов до Царгорода, віддали його вчителям, щоби вчився. І за три місяці опанував усю граматику і до інших учень приступив. Навчався ж і Гомера, і геометрії, і у Лева і Фотія діалектики, і всіх філософських вчень, до того ж і риторики, й арифметики, й астрономії, і музики, і всіх інших еллінських вчень. Та так опанував їх усі, що жоден з них так не опанував» [2, 59]. Ці слова варто прокоментувати. Ймовірно, Кирило засвоїв «еллінські вчення», тобто надбання культури Античності. Туди входили твори Гомера, які спеціально вивчалися в давньогрецьких школах й служили граматичними взірцями, філософські вчення, математичні дисципліни, зокрема геометрія, діалектика (як мистецтво дискусії) і риторика, а також музика й астрономія, котрі, на думку піфагорійців та платоніків, відображали світову гармонію. Ці дисципліни в період Середньовіччя часто трактувалися як «двері» в царину теології.

Наставниками Кирила були видатні візантійські мислителі Лев Математик та Фотій. Останній з часом обійняв становище константинопольського патріарха. Щодо Фотія, то це був інтелектуал високого рівня. У його праці «Миріобібліон» («Бібліотека») є посилання на майже 280 античних авторів. Фотію був ближчий раціоналізм Аристотеля, ніж містичний неоплатонізм. Головну увагу він звертав на проблеми мови, на те, як найкраще описувати реальність та виражати стани мислення. Тому його правомірно вважати представником візантійської схоластики. Навчаючись у Лева Математика й Фотія, Костянтин мав змогу ознайомитися з набутками давньогрецької культури, філософською та теологічною думкою Античності й середньовічної Візантії.

Житійна література говорить, що на Костянтина звернув увагу логофет – високопоставлений візантійський чиновник, який відав фінансами, поштою, зовнішньою політикою, контролем над провінціями й був хранителем патріаршої печатки. Цю посаду обіймав Феоктист – тодішній регент при малолітньому імператорові Михайлові ІІІ. Феоктист дав Кирилові «владу над домом своїм і дозволив у царські палати без остраху входити» [2, 64]. Виконуючи дипломатичні завдання, Кирило побував у Сирії та Хазарії, брав участь у релігійних диспутах, що мали на меті навернення «язичників» у християнство.

Близько 860 р. Кирило відвідав Херсонес [3, 109]. Згідно із т. зв. Паннонською легендою, Кирило в Херсонесі «знайшов Євангеліє і Псалтир, руськими письменами писане, і людину, що розмовляв тією мовою, і вів розмову з ним…» [4, 121].

Це свідчення отримало неоднозначне трактування. Та все ж чимало дослідників схиляються до думки, що згадана книга була написана протокирилицею, яка поступово формувалася в східнослов’янському регіоні під впливом грецької писемності [5, 12]. Не виключено, саме «херсонеський епізод» наштовхнув Кирила на думку про створення унормованої писемності для слов’ян. Тому в житійній літературі спеціально звертається увага на цей момент.

Проте з Херсонесом Кирила пов’язував не лише згаданий епізод. Тут він віднайшов мощі четвертого римського папи, одного із перших християнських мучеників Климента. Частину мощей Кирило пізніше забрав із собою до Моравії, потім переніс до Риму, де їх поклали в церкві св. Климента, в якій поховали Кирила.

Перебування Кирила в Північному Причорномор’ї, зокрема, в Херсонесі, стало прелюдією його моравської місії. Те, що робив Кирило на українських землях, він продовжив у Моравії. Тому є підстави розглядати його як мислителя, пов’язаного з Україною.

Моравська місія Кирила та Мефодія почалася в 862 р. У той час князь Великоморавської держави Ростислав, бажаючи захистити себе від німецької експансії з Заходу, вирішив піти на союз із Візантією. Попросив візантійського імператора Михайла ІІІ й патріарха Фотія відрядити в Моравію християнських місіонерів, які б впровадили тут літургію народною мовою.

Кирило прибув у Моравію разом зі своїм старшим братом Мефодієм. Останній деякий час служив воєводою в Македонії, а пізніше став ченцем монастиря Поліхрон на березі Мармурового моря. У 863 р. Кирило, за свідченням житійної літератури, уклав для моравів слов’янську абетку. Ймовірно, це була глаголиця, оскільки кириличне письмо сформувалося трохи пізніше в Болгарії.

Після цього Кирило разом з братом Мефодієм переклав Євангеліє з Апостолом (Діяння та Послання апостольські), Псалтир та низку богослужбових книг старослов’янською мовою [6, 42, 59], що забезпечувало проведення на цій мові літургії. Також завдячуючи цим перекладам була створена основа для християнського богословствування.

Однак солунські брати перекладали не лише тексти суто богослужбового, а й богословського характеру. Вище йшлося про те, що в житійних розповідях зверталася увага на ознайомленні Кирила з набутками візантійської й античної філософії. Наприклад, говорилося, що логофет запитав його, що таке філософія. А Кирило дав визначення: «Божих і людських речей розуміння, наскільки людина може наблизитись до Бога, який вчить створену людину бути образом і подобою того, хто створив її» [7, 60]. Варто нагадати, що у візантійській, а пізніше давньоруській культурі не було чіткого розмежування між філософією й теологією.

Наведене вище визначення Кирилом філософії як «божих і людських речей розуміння» пов’язане із вченням Платона та стоїків. Воно поділяється на дві семантичні частини. Перша полягає в констатації, що філософія – розуміння, знання речей божих та людських. Це відповідає стоїчним уявленням про філософію, оскільки стоїки трактували її як знання. Друга частина Кирилового визначення пов’язана з переконанням про можливість наближення людини до Бога. Таке розуміння філософії відповідало погляду Платона, що підставовим сенсом філософської діяльності є турбота про безсмертну душу, оскільки саме це дає можливість наблизитися до божества. Щоправда, стоїчно–платонівське розуміння філософії в Кирила отримувало християнський характер: під знанням божественних речей розумілися християнські теологічні знання, а під Богом – триєдиний Бог християнства.

Кирило був автором також оригінальних трактатів. Йому, зокрема, належить «Писання на оборону правдивої віри», де він, дискутуючи з мусульманами, вдається до раціональних методів аргументації.

Загалом діяльність Кирила й Мефодія мала велике значення для розвитку теології в слов’янських країнах.

По–перше, вони зробили багато для унормування. писемної старослов’янської мови. А це була необхідна умова для теологічних студій у слов’ян. Сьогодні нам видається само собою зрозумілим, що народ має свою писемність. Але такого розуміння не було ні в ІХ ст., ні навіть у наступні часи. У Візантії переважала думка, що повноцінними мовами, які можна використовувати в сакральних цілях, є єврейська, грецька й латинська. Саме візантійське духовенство було категорично проти діяльності Кирила та Мефодія по створенню писемної старослов’янської мови. До речі, у цій ситуації «апостоли слов’ян» змушені були звернутися до римського папи Адріана, котрий дозволив вживати в сакральних цілях слов’янську мову. Цей крок з боку Риму варто осмислювати в контексті боротьби, що велася між римськими папами та візантійськими патріархами. Бо надалі, в період Середньовіччя, Рим виступав проти використання етнічних мов у релігійних справах. Сам же Кирило, полемізуючи зі своїми опонентами, намагався теоретично обґрунтувати потрібність широкого використання в культурних та релігійних цілях слов’янської мови.

По–друге, Кирило й Мефодій заклали основи філософської й богословської термінології в старослов’янській мові.

По–третє, солунські брати, маючи високу на той час філософську й богословську освіту, з самого початку зорієнтували слов’янські народи на позитивне ставлення до філософії, яка допомагає зрозуміти божественну мудрість. Принаймні у православно–слов’янській культурі ми не знайдемо вираженого протиставлення християнства і «язичницької» філософії. Філософія трактувалася тут як одна із найвищих духовних цінностей, що пов’язувалася з християнством і допомагала богослов’ю в пізнанні Бога.

Велика Моравія, в силу різних обставин, зокрема тиску німецьких католиків, не змогла стати основним культурним осередком православно–слов’янського світу. Після смерті Кирила й Мефодія його учні, зазнавши переслідувань, змушені були в 886 р. покинути цей край і переселитися у Болгарію. Остання, перейнявши естафету у Великої Моравії, стає на певний період часу головним культурним осередком православних слов’ян. Правда, деяка частина учнів могла опинитися на території західних земель України, зокрема, на Волині. Деякі джерела свідчать про існування в цьому регіоні у Х ст. кирило–мефодіївської традиції.

Хоча основна культурна діяльність солунських братів здійснювалася за межами українських земель, вона мала для них значні наслідки. Тут з часом утвердилася старослов’янська писемність, з’явилися книги, перекладені старослов’янською мовою. Костянтина й Мефодія високо цінували в Київській Русі. Тут склалася легенда, що ототожнювала Костянтина з образом грека–філософа, який, згідно «Повісті минулих літ», брав участь у виборі релігій князем Володимиром [8, 359–375]. Показово, що в зазначеному творі поняття філософ і богослов ототожнювалися. Також у цьому літописному зводі детально описувалася діяльність солунських братів. При цьому і одного, і другого іменували філософами, власне богословами. Окрім того, до нас дійшло 50 списків Пространного Житія Кирила. Цей агіографічний твір, судячи з усього, мав давньоруське походження [9, 33].

Шанованим у Києві був культ св. Климента, для утвердження якого зробив чимало Кирило. Частину мощів цього святого було перенесено Володимиром з Корсуня до Києва й покладено в Десятинній церкві – першому християнському храмі побудованому після Володимирового хрещення Русі. Климентові було присвячене «Слово на поновлення Десятинної церкви». Священнослужителю цього храму належав твір «Чудо св. Климента об отрочаті». Однією з головних ідей вказаних пам’яток є утвердження суверенності й величі Русі та її столиці Києва [10, 22].

Отже, наведені факти дають підстави вважати Костянтина мислителем, від якого веде початок християнська філософія на українських землях.

    1. Богослів’я в руській культурі

Завдяки Кирилу й Мефодію в Київській Русі сформувалося певне розуміння богослів’я. Самих солунських братів у «Повісті минулих літ» названо філософами. Ось як про це говориться в творі:

«Бо коли слов’яни [вже] жили охрещеними, то князі їхні – Ростислав, і Святополк, і Коцел – послали [послів] до цесаря Михайла, кажучи: «Земля наша охрещена, а нема в нас учителя, який би учив, і повчав, і витолковував святі книги. Не розумієм бо ми ні грецької мови, ні латинської. Ті ж нас учать так, а інші інак, тому–то не розуміємо ми написання букв, ані значення їх. Пришліть–но нам учителів, які можуть нам розказати [про] книжні слова і їх суть.

Це почувши, Михайло–цесар скликав філософів усіх і переказав їм усі речі слов’янських князів. І мовили філософи: «Єсть муж у Солуні, на ім’я Лев, і є в нього сини, що розуміють мову слов’янську, – і вчені два сини в нього, і філософи». Це почувши, цесар послав [посланця] по них у Солунь до Льва, кажучи: «Пошли до нас негайно обох синів своїх, Мефодія і Костянтина».

Це почувши, Лев негайно послав їх. І прийшли вони оба до цесаря, і сказав їм цесар: «Осе прислала до мене Слов’янська земля, просячи учителя собі, який би міг витолкувати їм святі книги. Бо сього вони хочуть». І умовлені вони були цесарем, і послали їх у Слов’янську землю…

Коли ж ці оба прийшли, [то] почали вони створювати письмена азбуковні слов’янські і переклали Апостол і Євангеліє. І раді були слов’яни, що почули [слова] про велич божу своєю мовою. А після цього переклали вони Псалтир, і Октаїх, і інші книги» [11, 15].

Отже, з цього тесту випливало наступне, що філософи – це мудрі, знаючі люди, вчителі, які можуть розтлумачити слово боже, тобто богослови. У тексті чітко вказується на зв'язок філософії з комунікативними практиками. Слов’яни скаржаться, що не розуміють «написання букв, ані значення їх». Кирило й Мефодій «створюють письмена», перекладають біблійні й літургічні тексти. У цьому й полягає їхнє філософствування. Хоча насправді це богословствування.

Розуміння філософії як християнського учительства представлене ще в одному уривку «Повісті минулих літ» – розлогій «Промові філософа». Це характерний для середньовічної учительної літератури твір – діалог між правителем–язичником, що шукає для себе й свого народу «істинну віру», та адептом християнства, котрий доводить правоту своєї релігії. Тут філософом є проповідник (ним ніби був Кирило). Він роз’яснює князю Володимиру основні положення християнства. І вдається не до філософствування (в сучасному розумінні слова), а до переповідання й інтерпретації біблійних текстів [11, 52–60]. Тобто маємо типове богословствування.

У такому ж сенсі трактуються поняття філософія, філософ у інших місцях «Повісті…» Ведучи мову про Климента Смолятича, літописець зазначає: «…був він чорноризець, і схимник, і був книжник і філософ такий, якого ж у Руській землі не було» [11, 208]. Чорноризець (чернець) – схимник – книжник – філософ становлять один семантичний ряд. Філософ мусить бути книжником, а книжниками переважно є ченці. Тут, власне, маємо ще одне означення для богослова в давньоруській культурі. Це – книжник.

Правда, давньоруське літописання знає й іншу, світську модель філософа. «Галицько–Волинський літопис» називає «книжником великим і філософом» князя Володимира Васильковича, який добре знав Святі книги, «розумів мову навздогад і неясне слово» [11, 442]. Отже, і в першому, і в другому випадку філософія пов’язується з богословською книжністю. Тобто навіть світський філософ, князь Володимир Василькович, постає як теолог.

Термін філософія зустрічається і в інших давньоруських пам’ятках. Є в них й негативне трактування цього терміну. Зокрема, філософія розуміється як «зовнішнє», породжене античною культурою знання, котре сприймалося як неістинне, навіть вороже християнству. Однак переважало позитивне ставлення.

У Київській Русі дотримувалися думки, що необхідні істини уже віднайдені. Вони містяться в Священному писанні й книгах мудреців давнини. «Умовою оволодіння філософією, – зазначає Вілен Горський, характеризуючи давньоруську філософську культуру, – вважається діяльність по збиранню, подібно бджолі, «меду» книжної премудрості. Такий образ містить, зокрема, перекладена пам’ятка ХІ ст. «Житіє Теодора Студита». Уподібнення того, хто навчається філософії, до бджоли, що збирає «сладость словесную», містить відоме «Моління Данила Заточника» [10, 26].

При такому розумінні, відкриття нових істин – заняття безперспективне. Воно може стосуватися хіба що обмеженої сфери реальності – природних речей, але не високих божественних істин. Тому основне завдання філософа, власне богослова, – не висувати оригінальні ідеї, а збирати й систематизувати правильні думки. Звідси схоластичність («школярство») середньовічної філософії. Популярними жанрами філософських творів у епоху Середньовіччя стають не діалоги чи трактати, як у часи Античності, а коментарі й збірники, де концентрувалася мудрість попередників.

Дослідники відзначали ще одну особливість, притаманну середньовічній, у т. ч. давньоруській філософії: «Погляд на пізнання істини як на процес трактування слова, що ховає давно встановлену, але зашифровану в ньому істину, веде на рівні самосвідомості діячів культури тієї пори до стирання граней між письменником і читачем. З одного боку, автор оригінального твору мислив себе лише в образі «прозорливого читача», який зовсім не претендує на відкриття нового, а лише викладає вже встановлену істину, яку йому вдалося виявити при читанні книг природи чи письмових текстів, авторитет яких засвідчений традицією. З іншого боку, читач в силу тих же позицій дуже вільно поводився з «авторським правом» творця твору, трансформуючи його відповідно до свого розуміння позачасової істини, до розкриття якої він прагнув. Тому навіть порівняння різних списків одного й того ж перекладеного твору дозволяє виявити значний відбиток творчого начала переписувача, який, по суті, завжди виступає співавтором тексту, що перекладається чи переписується» [12, 10–11]. Тобто для людей Середньовіччя переписування філософських, власне теологічних, текстів (тоді це було складною процедурою), а тим більше їхні переклади розглядалися як різновид богословствування.

Філософом, тобто богословом, у епоху Середньовіччя, у т. ч. в Київській Русі, відповідно ставав не оригінальний мислитель, що продукував нові, часом шокуючи ідеї, а статечна людина, яка відзначалася поміркованістю й вченістю, займала відносно високе становище в церковній або суспільній ієрархії. У Візантії й на Заході богословами нерідко ставали єпископи, високопоставлені клірики. Звісно, ці люди переважно відзначалися консервативністю й лояльністю до існуючих суспільних відносин.

З точки зору сьогоднішнього дня, така філософія, чи то теологія, та її представники видаються нецікавими й неоригінальними. Однак в часи Середньовіччя вимоги до філософствування були інші, ніж у Нові часи. Давньоруська філософська, власне теологічна, думка, писав Станіслав Бондар, «подібна до хорового співу в унісон, і лише витончений слух здатний тут вловити відмінності між виконавцями. Тут відчутно звучать і середньовічна догматичність, і канонічність, і інтелектуальний ригоризм, тотальна уніфікація менталітету, єдинодумство (єдинобачення, єдиновідчуття, єдинодіяння, єдиновілля), налаштованість на зведення різноманітних суперечностей світу до його несуперечливості й впорядкування. Прикметним є відсутність філософських шкіл та напрямків, а філософська полеміка, як правило, має частковий характер, який не зачіпає основні ідеологічні догмати. Онтологічні, антропологічні, пізнавальні та етичні проблеми вирішуються в руслі християнських установок» [13, 117–118].

    1. Фрагменти уроку із української середньовічної літератури ХІ–ХV ст. Розвиток писемності після хрещення Руси–України (988 р.). Найдавніші рукописні книги Київської Русі (Остромирове Євангеліє, Ізборник Святослава)

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Ad fontes! (До джерел!)

І. Франко

Дім, у якому немає книг, нагадує тіло без душі.
Цицерон

Все минає, а любов після всього зостається.
Все минає, а не Бог і не любов
Г. Сковорода

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань. Бесіда за питаннями

  • Пригадайте легенду про хрещення Руси–України. Як народ сприймав християнство?

  • Чим християнське вірування відрізняється від язичницького? 

 

ІІІ. Оголошення теми, мети уроку.

Мотивація навчальної діяльності

 

ІV. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу

1. Слово вчителя.

– Коли ми намагаємося уявити собі початок слов'янської книжності, наша думка обов'язково звертається до письма. Значення письма в історії розвитку цивілізації важко переоцінити. Можливості письма не обмежені ні часом, ні відстанню. Історія слов'янської культури починається із хрещення Русі. Це зовсім не свідчить про те, що начебто не було язичницького минулого. Воно було, і дуже яскраві його сліди зберігаються в пам'яті народу, у побуті, у самому народному складі. Усна традиція була й захистом своєї віри від чужинців, бо її передавали тільки своїм. Коли волхви відчули наступ нової релігії, вони записали тексти на дощечках розміром 38x22 см і нанизали їх на ремінець як книжку чи блокнот. Таких дощечок було 72. На другій дощечці є такі слова: «Я присвячую цю книгу Богу Велесу, вищій силі, яка нас захищає». Бог Велес був заступником українців–господарів. Тому цю пам'ятку називають «Велесова книга».

До нашого часу від доби Київської Русі та Галицько–Волинської держави, як це не прикро усвідомлювати, збереглося дуже мало книг.

Найдавніші з–поміж них такі: Реймське Євангеліє, Остромирове Євангеліє, Ізборник Святослава 1073 р. та Ізборник 1076 р., Мстиславове Євангеліє.

Цей почесний список очолює славнозвісне Реймське Євангеліє, яке у своєму посазі привезла до Франції дочка Ярослава Мудрого Анна. Щоправда, точна дата створення рукопису невідома: вчені датують його 40–ми роками ХІ ст. Своєю назвою Реймське Євангеліє завдячує м. Реймсу у Франції, де воно зберігається нині, хоча створили його київські книжники – спеціально для княжої родини, адже призначалося воно (на це вказує невеликий розмір) для особистого користування.

Наші уявлення про рівень письменності населення Київської Русі ґрунтуються не стільки на збережених книжкових пам’ятках (адже книги створювалися найосвіченішими людьми), скільки на випадкових написах на побутових речах, зброї, стінах храмів, каменях тощо.

Такі написи називають епіграфічними нам пам’ятками.

Ті ж з–поміж епіграфічних пам’яток, що видряпані на поверхні, – називають графіті.

Надзвичайно цінним історичним джерелом є графіті Софії Київської. Дуже цікавим є напис, що його вважають найдавнішим датованим руським записом:

• зроблено його було 3 березня 1052 р. в тому–таки Софійському соборі;

• у ньому повідомляється про грім, очевидно, блискавку, що вдарила в Софійський собор;

• напис на 16 років старший за знаменитий напис на Тмутараканському камені 1068 р., у якому розповідається про те, як тмутараканський князь Гліб міряв взимку море по льоду від Тмутаракані (сучасна Тамань) до Корчева (Керчі).

У Києві виявлено й інші епіграфічні знахідки на ремісничих виробах: пряслицях, ливарних формочках, господарських посудинах – корчагах, давній цеглі тощо. На пряслицях найчастіше писали імена власників: «Княжо єсть», «Молодило»; на корчагах писали про вміст посудини або називали ім’я його власника.

2. Евристична бесіда.

– Назвіть рік прийняття християнства в Київській Русі. (988 р.).

– Яке відношення до прийняття християнства в Київській Русі мали княгиня Ольга, князь Святослав, князь Володимир? (Ольга – просвітителька християнської віри серед язичництва східних слов'ян. Попросивши грецького царя стати її хрещеним батьком, Ольга не тільки відмовила йому у шлюбі, а й отримала благословення від Патріарха. Святослав – син Ольги та Ігоря. Єднав східнослов'янські племена. Володимир – внук Ольги, син Святослава. Саме княгиня Ольга дала йому перші уроки істинного благочестя. Князь Володимир вирішив прийняти християнство за візантійським обрядом).

– Назвіть найдавніші книги Київської Русі (Найдавнішими книгами є Реймське Євангеліє, Остромирове Євангеліє, Ізборник Святослава 1073 р. та Ізборник 1076 р., Мстиславове Євангеліє).

3. Перегляд відеоматеріалу:

– Перші давньоруські книги, писані від руки на пергаменті (шкіра, оброблена особливим способом) – церковнослужебні: Євангеліє і Псалтир. Найстаріша книга, що дійшла до нас, – Остромирове Євангеліє.

V. Опрацювання навчального матеріалу

1. Робота в малих групах (4 – 5 учнів). Метод «Ажурна пилка»

Довідка для вчителя. Консультація для учнів

Такий вид діяльності на уроці дає можливість вам працювати разом, щоб вивчити значну кількість інформації за короткий проміжок часу, а також заохочує вас допомагати один одному навчатися навчаючи.

Під час роботи за допомогою методу «Ажурна пилка» ви повинні бути готовими працювати в різних групах.

  • Спочатку ви працюватимете в «домашній» групі.

  • Потім в іншій групі ви будете виступати в ролі «експертів» з питання, над яким ви працювали в «домашній» групі, та отримаєте інформацію від представників інших груп.

  • В останній частині ви будете в «домашній» групі для того, щоб поділитися тією інформацією, яку вам надали учасники інших груп.

Учитель завчасно готує пакети завдань та ілюстративний матеріал.

Роздає у домашні групи для опрацювання та підготовки (див. додаток 1).

(Учитель оцінює роботу учнів у малих групах).

2. Слово вчителя

А) Запишемо основні тези до зошитів за Остромировим Євангелієм.

Найдавнішою датованою книжною пам’яткою Русі є Остромирове Євангеліє.

  • Створили цю книгу (власне, переписали) в Києві в 1056–1057 рр.

  • Остромирове Євангеліє – пам’ятка виняткової мистецької вартості: її сторінки оздоблені зображеннями євангелістів, кольоровими заставками й кінцівками, великими ініціалами.

  • Деякі рядки тексту написано золотом.

  • Остромирове Євангеліє призначалося для церковного вжитку, тож має великий формат.

 (Учитель оцінює роботу учнів у малих групах).

Б) Запишемо основні тези до зошитів за Ізборником Святослава.

  • Ізборник Святослава розкішно орнаментований мініатюрами, заставками, численними ініціалами.

  • А от «Ізборник» 1076 р. оздоблений значно скромніше, хоча не поступається першому ретельністю переписувача.

  • З книжкових пам’яток ХІІ ст. найбільш відоме Мстиславове Євангеліє, переписане близько 1115 р.

  • Книга написана на 213 аркушах: її тексти прикрашено художніми заставками та ініціалами, розмальованими різними фарбами.

  • Початкові слова читань написані розчиненим золотом.

  • На окремих аркушах вміщено зображення євангелістів.

  • З приписки до Євангелія відомо, що його переписав Олекса, а золотом писав майстер Жаден.

  • Мстиславове Євангеліє написане було в Києві на замовлення Мстислава Володимировича, сина великого князя київського Володимира Мономаха.

  (Учитель оцінює роботу учнів у малих групах).

VІ. Закріплення вивченого матеріалу

«Аукціон аргументів».

(Пропонується певне твердження, яке потребує аргументованого обґрунтування. Кожна група вибирає три аргументи та підкріплює їх відомостями, почутими на уроці).

Остромирове Євангеліє – «мальована» книга, відбиток культури і побуту часів Київської держави.

1. «Мальована» книга, бо в ній пензлем спеціальною фарбою кожну букву малювали від сусідньої.

2. «Мальована» книга, бо в ній початкові букви кожної сторінки вимальовували особливо великими і яскравими.

3. «Мальована» книга, тому що кожну сторінку оздоблювали орнаментованими заставками.

4. Найціннішими прикрасами церковних книг витончені мініатюри, в яких відбивалися культура і побут часів Київської Русі.

5. Ініціали обведені чистим золотом.

6. У кінці рукопису доповідач розповів про обставини виготовлення і про час роботи.

7. Це джерело вивчення старослов'янської і давньоруської мови.

8. Рукопис був прикрашений перетином–окладом із коштовним камінням.

9. На основі його матеріалу були створені сучасні граматики і словники старослов'янської мови.

VІI. Підсумок уроку

Виконання клоуз–тестів. Закінчити речення

  • Остромирове Євангеліє містить євангельські читання для… (неділі і свят).

  • Переписане зі староболгарського оригіналу в… (1056–1057 pp.).

  • Хто названий у написі книги «близьким» (родичем) князя Ізяслава Ярославича … (диякон Григорій).

  • Остромирове Євангеліє є одним із важливих джерел … (вивчення старослов'янської і давньоруської мов).

  • Зберігався рукопис у … (Софійському соборі в Новгороді).

  • Уперше рукопис було виявлено … (в 1701 році).

  • Уперше Остромирове Євангеліє було видано у … (1843) році і ким … (А.Х. Востоковим).

  • Ізборники 1073 та 1076 pp. – це пам'ятки … (давньоукраїнського перекладного письменства).

  • Ці пам’ятки створені для … (чернігівського князя Святослава Ярославича).

  • Відомі вони також як (Ізборники Святослава).

  • Ізборник 1076 року містить … (статті релігійно–морального характеру, твори церковно–релігійного характеру, матеріали з граматики, поетики, риторики).

  • Перший Ізборник 1073 року у назві береже ім’я … (київського князя Святослава Ярославича).

Кожна правильна відповідь оцінюється в 1 бал

 Рефлексія

  • На уроці я вивчав …

  • Я не знав, а тепер знаю…

  • Я не вмів, а тепер умію…

  • Я зрозумів, що …

  • Найбільші труднощі я відчув …

  • Найцікавішим було те …

  • Мені б хотілося …

VІІІ. Оголошення результатів навчальної діяльності школярів

ІХДомашнє завдання за темами на вибір.

А) Підготуйте усне висловлювання на тему: «Мої враження від ознайомлення з найдавнішими рукописними книгами Київської Русі» (найвища оцінка – 12 балів).

Б) Підберіть відомості про перекладну літературу:

1) види та жанри перекладної літератури (найвища оцінка – 10 балів);

2) місце перекладів в історії давньої літератури (найвища оцінка – 9 балів);

3) джерела перекладної літератури (найвища оцінка – 8 балів).

Додаток 1

І пакет. Остромирове Євангеліє 

Остромирове Євангеліє – одна з найвидатніших пам'яток старослов'янського письменства в давньоруській редакції до виявлення в 2000 році Новгородського кодексу вважалася найдавнішою книгою, яка була створена на Русі. Остромирове Євангеліє містить євангельські читання для неділі і свят. Переписане 1056–1057 pp. зі староболгарського оригіналу, як вважають, у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира, який у написі книги названий «близьким» (родичем) князя Ізяслава Ярославича (за гіпотезою Анжея Поппе, згадана в написі дружина Остромира Феофана могла бути донькою Володимира Святославича та Ганни Візантійської).

Євангеліє написане великим красивим статутом, причому розмір букв поступово зростає до кінця книги (від 5 мм до 7 мм). Текст укладений у два стовпчики по 18 рядків на площі близько 20x24 см. Численні багатобарвні ініціали, фігурні заставки, зображення євангелістів (Іоана, Луки і Марка), що виконані з вражаючою майстерністю; у тексті вживається кіновар. Рукопис складається з 294 аркушів пергаменту, хорошого, але не вищої якості: є листи з зашитими розрізами і з дірками, які були до написання тексту. Ініціали, які яскраво розфарбовані нетускніючими фарбами (зеленою, червоною, блакитною і білою) і обведені чистим (накладним) золотом – найпомітніша особливість художнього оформлення Остромирового Євангелія. Кожен із них оригінальний, відрізняється особливим малюнком і комбінацією кольорів. Загадковими для дослідників залишаються східні риси в малюнку заголовних букв, що зображають голови хижих птахів, фантастичних химер – крокодилів та саламандр. У складний геометричний орнамент ініціалів вміло вписані і людські обличчя (в профіль чи анфас).

Рукопис особливо цікавий тим, що в його кінці переписувач докладно розповів про обставини виготовлення і про час роботи:

Таким чином, Остромирове Євангеліє – найдавніша точно датована об'ємна рукописна пам'ятка, створена на Русі. У ньому, крім особливостей загальнодавньоруських, відбито й такі мовні особливості, які згодом стали характерними для мови українського народу. Остромирове Євангеліє є одним із важливих джерел вивчення старослов'янської і давньоруської мов.

Зберігався рукопис у Софійському соборі в Новгороді. Вважається, що воно вперше було виявлено в 1701 році (зазначено в описі одного з храмів московського Кремля). У 1720 році відіслано, поряд з іншими старими книгами, за наказом Петра І в Санкт–Петербург. Потім сліди його губляться до 1805 року, коли воно було виявлено серед речей у гардеробі покійної Катерини II. Олександр і розпорядився передати книгу в Імператорську публічну бібліотеку (нині Російська національна бібліотека ім. М. Салтикова–Щедріна, Санкт–Петербург), де вона зберігається і донині. Рукопис був прикрашений перетином–окладом із коштовним камінням, через що мало не загинув: у 1932 році його, розбивши вітрину, викрав водопровідник. На щастя, зловмисник, відірвавши палітурку, закинув рукопис в шафу (за іншими даними – на шафу), де його незабаром знайшли. Заново переплітати не стали.

З початку XIX століття почалося і наукове вивчення рукопису. Вперше Остромирове Євангеліє було видано А.Х. Востоковим у 1843р. з додатком короткої граматики, словника та грецького підстрочного тексту. Для цього видання (не факсимінального, а набірного) був виготовлений спеціальний слов'янський шрифт, по можливості точно відтворюючи почерк оригіналу. (Існує репрінт: Wiesbaden, 1964.) Пізніше вийшли й факсимільні видання (чорно–біле 1883 року; кольорове подарункове у форматі оригіналу: Л.: Аврора, 1988). Неодноразово видавався текст пам'ятки. Його уривки входили до обов'язкової програми дореволюційних шкіл.

Багато в чому на основі його матеріалу були створені сучасні граматики і словники старослов'янської мови. Пам'ятці та її мові присвячено чимало досліджень, однак мова цього рукопису, особливості його словника, як і раніше, вимагають ґрунтовного вивчення.

ІІ пакет. Ізборник Святослава

З–поміж найдавніших книг, що збереглися донині, є й такі, які призначалися для світського читання. Йдеться про «Ізборники» – збірки різних творів грецьких авторів богословського та повчального змісту, більша частина яких розтлумачує складні місця з Біблії, це, так би мовити, своєрідні енциклопедичні довідники.

  • Їх збереглося два – 1073 і 1076 рр. Перший у назві береже ім’я київського князя Святослава Ярославича, хоч, як зазначають дослідники, замовляв цю книгу його брат – князь Ізяслав.

  • Та Ізяславові не судилося увічнити своє ім’я в книзі, бо його вигнали з київського столу брати.

  • На київському столі утвердився Святослав і поквапився вписати своє ім’я в тільки–но створеному рукописному шедеврі: за наказом нового київського володаря було переписано посвяту князеві, внесено ще деякі зміни. Відбувалося те року 1073.

Ізборники 1073 та 1076 pp. – це пам'ятки давньоукраїнського перекладного письменства, створені для чернігівського князя Святослава Ярославича, відомі також як Ізборники Святослава. Вважається, що Ізборник 1073 року був переписаний із болгарського оригіналу – збірника царя Симеона. Містять твори релігійного змісту. Ізборник 1076 року містить статті релігійно–морального характеру, твори церковно–релігійного характеру, матеріали з граматики, поетики, риторики; стверджує користь знань і читання книжок.

Незважаючи на те, що Ізборник було переписано з болгарського оригіналу, кількість церковнослов'янізмів у мові документу незначна. Це одна з тих пам'яток, яка демонструє велику кількість типових давньоукраїнських (давньоруських) рис:

  • повноголосся;

  • закінчення –ть у третій особі дієслів;

  • часта плутанина звуків «Ъ» з «и» з одного боку (що свідчить про звучання «Ъ» як «і»), та «и» з «ы» з іншого боку (це засвідчує про те, що в епоху написання Ізборника відбувалося (або відбулося) злиття давніх «и» з «ы» в один звук – середній український «и»).

Це Ізборник цінний тим, що доносить до нас уявлення далеких предків про добро і зло, духовність, істину.

    1. Суть християнства та істина Христова

Говорячи про Христову науку, найважливішим є розглянути питання: «Про що вчив Ісус?» Ісус учив про Божу природу, бо це є найважливіша наша потреба. Потрібно нам знати Того, з Ким маємо діло. Властиво це була також і ціль втілення Божого Сина, щоб об’явити Бога.

Коли б людина хотіла розповісти мурашкам про свою людську природу, то вона мусіла б сама стати мурашкою і їхньою мовою передати все можливе про людину. Так і Син Божий: прибрав людське тіло, Сам став людиною й об’являв простою, але авторитетною мовою про Боже яство. Він говорив зрозуміло. Про Бога Він говорив, як про Батька, а не як про якусь далеку, неосяжну й абстрактну істоту. Щоправда, ізраїльтяни мали поняття про Бога – Отця, але для них Він був тільки як Створитель і Опікун Ізраїля. Ісус же особливу увагу звертав на особисті відносини між Богом й індивідуумом.

Ісус бажав, щоб люди пізнавали Бога і шукали Його Царства. Не залишив Він без уваги і саму людину, але пояснив, як ні один філософ, ні один психолог, її натуру і її болючу потребу навернення до Бога [14, 127].

У своїй науці Ісус підкреслював, що в людині є зло. Не казав Він, що людина є злою, але що вона є найдорожчою з усього Божого творіння на землі, що її душа дорожча за всю землю і що вона гідна, щоб умерти за неї задля її спасіння.

Цікавим є те, що в тому самому місці, де Христос говорить про зло людини, Він згадує і про добро. Так, у Євангелії від Матвія 7:11 записані такі Христові слова: «Коли ж ви, бувши злі, вмієте давати добрі дари дітям вашим, то чи не більше дасть добрих дарів Отець ваш Небесний тим, хто буде просити в нього?»

Христос учив, що «зсередини, з серця людського походять злі помисли, перелюб, розпуста, вбивство, крадіж, злоба, лукавство, пожадливість, заздрість, гордість, богозневага, безсоромність, безумство. Все це зло зсередини виходить і оскверняє людину» (Мк. 7:4–23).

Отже, у людині є і зло, і добро. Ті, що приймають Христове Слово, приймають його добрим серцем. Ісус, оповідаючи притчу про сіяча, казав про зерна, які він сіяв, порівнюючи ґрунт із людьми: «Ті, що в добрій землі – це ті, що слухають Слово і зберігають його в чистому й доброму серці, і приносять плід у терпеливості» (Лк. 8:15).

Через зло, що є в людині, вона потребує спасіння. А добро, що в ній є уможливлює приймати його через ласку Спасителя. Між добром і злом точиться боротьба. Полем боротьби є людське серце. Тут людина повинна зайняти становище – одну сторону.

Ісус особливо підкреслював, яке велике значення має наша внутрішня мотивація. Коли ми щось робимо, то чому ми саме так робимо? Ісус дав такий приклад: «Світлом для тіла є око. Тож, коли око твоє буде чисте, то й все тіло твоє буде світле». Від того, якими ми будемо зсередини, залежить і наша зовнішність, наші плоди. Христос казав: «Не може добре дерево родити злі плоди, або зле дерево родити плоди добрі» (Мтв. 7:18).

Ісус Христос підкреслював, що є найважливіше, що передусім треба шукати Царства Божого і справедливості Його, а все інше додасться. Найважливіше – це суть, зміст, а не форма. Отож все, що ми робимо, мусимо робити так, як для Бога, Котрий бачить і знає наші мотиви і бажання. І щоб в усьому був прославлюваний Бог. Наприклад, служачи для ближнього, ми не можемо його робити якимсь божеством, але наші відносини з Богом повинні формувати відносини з ближнім. Ми хочемо допомогти ближньому, бо Бог дав нам любов, співчуття, і це добро стає нашою природою і ми прагнемо виконувати Божу волю і прославляти Його Ім'я добрими ділами для інших [14, 129–130].

Місія Ісусова була в тому, щоб спасати грішну, немічну і хвору людину. Апостол Павло пише, що Його спасаюча ласка діє постійно, не одноразово. У другому Посланні апостола Павла до Коринтян читаємо: «Ісус, що від смерти такої нас визволив і визволяє, і на нього вповаємо, що й ще визволить Він». А ми, які Його прийняли і ходимо з Ним, маємо запевнення, що Господь буде і далі освячувати, визволяти й очищувати нас – і нарешті приймемо нове тіло, подібне до Його славного тіла. Це остання правда відносно нашого спасіння про яке учить Христос.

Для вас, любі також є цей дар спасіння, тільки залишилося вам прийняти Його вірою. Нехай вам Господь допоможе в цьому.

1.5. Християнство і перекладна література

У кінці Х ст. християнство остаточно утвердилося на Русі, ставши державною релігією. Помітну роль у цьому процесі відіграли вихідці з Болгарії. Наближеною особою до київського князя Володимира, якого традиційно вважають «хрестителем Русі», був болгарський священик Анастас Корсунянин. Він допоміг Володимиру здобути Корсунь (Херсонес). Не виключено, саме там, у Херсонесі, Анастас охрестив Володимира, а потім обійняв високе становище в Руській Церкві, яка сформувалася за часів цього князя. Разом із Анастасієм Корсунянином у Київській Русі опинилося чимало священиків з Болгарії, які змушені були покинути свою розорену батьківщину. Сюди вони привезли різноманітні книги на старослов’янській мові, у т. ч. й богословського характеру.

Простежити проникнення цієї літератури є справою непростою, оскільки багато джерел, які б допомогли створити цілісну картину, є втраченими. Та немає сумніву, що перша половина ХІ ст. в Київській Русі була часом культурного підйому, пов’язаного зі становленням тут християнської релігії. Уже за часів князя Володимира у Києві почала функціонувати школа [11, 66]. Зрозуміло, вона була зорієнтована на підготовку кадрів священнослужителів. А для цього потрібна була відповідна література.

На Русі з’являються старослов’янські переклади біблійних книг. Найбільш поширеними серед них були Євангелія, Апостоли й Псалтирі. Найдавнішими пам’ятками києво–руської писемності вважаються Остромирове Євангеліє 1056–1057 рр., Трирський Псалтир 1078–1087 рр., Реймське Євангеліє, Архангельське Євангеліє, Турівське Євангеліє, Чудовський Псалтир, датовані другою половиною ХІ ст. [6, 42, 59]. Щодо старозавітних книг, то, окрім Псалтиря, їх використовували мало. Переклади цих книг не робилися. Лише окремі уривки включалися в богослужбові книги, зокрема, в Паремійник, який містив вибрані читання зі Старого й частково Нового Завітів.

Основну частину репертуару книжності Київської Русі становили біблійні та богослужбові тексти. Проте поряд з ними з’являються твори отців церкви, житія святих, твори характеру природничого («Шестоднев», «Фізіолог», «Християнська топографія»), історичного (хроніки Іоана Малали, Георгія Амартола та ін.), різноманітна учительна, апокрифічна і навіть світська література. Певне місце в цьому репертуарі займали релігійно–філософські тексти.

Відомий український вчений–гуманітарій Сергій Єфремов, характеризуючи цю перекладну літературу, вважав, що «візантійська культура тодішнього часу значно більше могла дати нашим прадідам, ніж вони спромоглися на той час узяти. Брали вони переважно з однієї сфери, релігійної, і це одбилось, певна річ, деякою однобічністю візантійських впливів на нашому ґрунті…» [15, 75]. У цих закидах є доля справедливості. Однак переважання релігійної сфери у той час характеризувало не лише давньоруську, а й інші культури Середньовіччя. Справді, Київська Русь отримала з Візантії «літературу не першої свіжості». Але це має пояснення. Бралося переважно те, що вже пройшло випробування часом. Зрештою, інакше і не могло бути в традиційному суспільстві.

Перекладну літературу Київської Русі, в т. ч. й богословського характеру, не варто недооцінювати, зокрема щодо її адаптації її до місцевих умов. У той час поділ творів на перекладні й оригінальні мав дуже умовний характер. Оригінальна література часто спиралася на перекладну. Водночас перекладна здебільшого переосмислювалася й перероблялася відповідно до місцевих потреб і уподобань. Тому в давній літературі оригінальні й перекладні твори варто розглядати в тісному взаємозв’язку, не проводячи між ними різкої межі.

Помітну частину богословської лектури, яка побутувала в Київській Русі, становили тексти болгарського походження. Це твори, перекладені з грецької на старослов’янську мову болгарськими книжниками або оригінальні твори, написані ними. До них відноситься «Збірник царя Симеона», який мав кілька давньоруських редакцій, а також праці Іоанна, екзарха Болгарського – його «Шестоднев» та переклад «Діалектики» Іоанна Дамаскіна під назвою «Небеса».

До нас дійшли (про це вже говорилося) Ізборники Святослава 1073 і 1076 рр., що мали основою «Збірник царя Симеона», який, своєю чергою, мав джерелом візантійську «Книгу віри». Списків побідних збірників зберіглося більше двадцяти.

Основний зміст Ізборника Святослава 1073 р. складають «Питання й відповіді» Анастасія Синаїта й Афанасія Олександрійського. У чомусь вони нагадують катехізиси, які з часом стали поширеними в країнах Західної Європи. Після питання й відповіді на нього, як правило, йшли різні за об’ємом статті, які підкріплювали положення, викладені у відповіді, або ж доповнювали їх новими аргументами й посиланнями на авторитети.

Ізборник 1073 р. можна поділити на дві частини. У першій знаходилися статті, які стосувалися різноманітних догматичних питань, зокрема Трійці та Святого Духа, можливостей спасіння, гріхів, божого промислу, теодицеї. Окрім них, були статті, що з’ясовували ставлення християн до багатства й влади. Була там і критика астрології й різноманітних марновірств.

Друга частина починалася низкою статей, що стосувалися питань душі й природи людини. Далі зустрічаємо тексти, де роз’яснювалися різноманітні ситуації із життя біблійних персонажів, трактувалися питання божественного предвизначення, ставлення до жінок, давалося символічне тлумачення Євангелій, діянь Ісуса Христа і його висловлювань. За ними йшли філософський та риторичний трактати, статті про літочислення й назви місяців у різних народів, тексти про книги, опис життя пророків і апостолів. Є там також «Похвала» князю Святославу й історичний твір «Короткий літописець».

Отже, Ізборник 1073 р. мав на меті дати знання з важливих богословських питань й також частково питань, що стосувалися світського життя. Можливо, цей твір використовувався в давньоруських школах, а його вивчення передбачало вищий ступінь навчання, коли людина оволодівала важливими знаннями як у сфері церковній, так і світській.

Цікавими є погляди етично–богословського характеру, викладені в Ізборнику 1073 р. Добродіянням тут вважаються такі якості, як любов до людей і Бога, молитви й страждання. Коли ж ведеться мова про зло, часто зустрічається думка, що його посилає Бог для виправлення людей. У такому сенсі зло трактується як необхідна умова спасіння. Всі біди, з яким зустрічалася людина в своєму житті (війни, хвороби, стихійні лиха і т. д.), вона повинна стоїчно переносити й дякувати Богу, що з їхньою допомогою він наставляє її на путь істинний.

У Ізборнику 1073 р. знаходимо думка, ніби зло породжене відступом людини від божих заповідей, гріхом. Схильність же до порушення божої волі людині навіює диявол.

Ізборник 1076 р. більш оригінальний. Лише половина його тексту має грецькі відповідники, а друга створена на слов’янському (болгарському чи давньоруському) ґрунті. Всього збірник включає 48 статей і 32 питання і відповіді на них.

Починається Ізборник статтею «Слово якогось калугера про читання книг», яку можна вважати програмовою. У ній звернута увага на користь читання книжок. «Добром є, браття, – говориться в цій статті, – пошана книжок, тим більше кожному християнину: блаженні ж, сказано, ті, хто пізнає знання його, всім серцем відчують його. Що ж бо означає: ті, хто пізнає знання його? Коли читаєш книги, не намагайся швидко перейти до іншої глави. Сказано ж бо: у серці моєму заховав слова твої, щоб не згрішили тобі. Не сказано: лиш устами вимовив, та й у серці затаїв, щоб не згрішити тобі. А хто зрозумів істину писання, ним керований. Кажу ж бо: узда коневі є поводир і стримування; праведнику ж – книги. Не будується ж корабель без цвяхів, а праведником не стаєш без пошанування книг… Красота воїна – зброя, а корабля – вітрила, так і праведника – шанування книг…». Калугер ставить за приклад Василя Великого, Іоанна Златоуста, Кирила–філософа, які змолоду читали святі книги. «Дивись, – ідеться далі в «Слові…», – що початком добрих справ є повчання Святих книг, щоб ними, браття, ми й самі надихнулись на шлях життя і на справи їх, і щоб ми завжди вчилися книжних слів, сповнюючи волю їх, як велять, то і будемо гідні вічного життя…» [7, 25–26].

На думку дослідників, «Слово якогось кулагера…» є оригінальним твором, який відображав намагання давньоруських інтелектуалів піднести на високий рівень статус книжності, утвердити думку, що читання книжок – один із найважливіших чинників праведності.

В Ізборнику 1076 р. велика увага приділялася етичним і соціальним питанням, які розглядаються в богословському контексті. Одним із важливих серед них було питання милостині. Йому присвячено близько 10% тексту пам’ятника. Милостиня розглядається як універсальний засіб гармонізації міжлюдських стосунків.

Так, в одній із статей Ізборника під назвою «Повчання для багатих» наводиться думка, що людина, яка отримала багатство від Бога, зобов’язана ділитися ним з неімущими. Їй також треба прощати чужі борги, здійснювати благодійницьку діяльність, прагнути до справедливості. У іншій статті «Про призвання сильних» говориться, що багатство не є злом, але заздрість, обман, жадібність ведуть до зла. Потреба ж ділитися своїм багатством шляхом роздачі милостині – одна з головних вимог Бога. Відповідно, милостиня трактується як важлива вимога спасіння: «Милостинею купується царство Боже. Милостиня у великих та багатьох діяннях лежить. Має вона даватися по силі і всім серцем».

В Ізборнику 1076 р. неодноразово йдеться про убогих, про те, що багаті повинні пам’ятати про них й ділитися з ними своїм багатством. Цим питанням присвячена остання стаття Ізборника «Про благочестивого Созомена і про те, як він, даючи убогому, отримав сторицею». Це, власне, притча, де розповідається, що Созомен зустрів убогого й голого чоловіка і, знявши з себе одяг, віддав йому. Ввечері, заснувши, Созомен побачив сон, що попав у «палати предивні», де було «безмірно чисте світло», багато квітів, плодів на деревах, співаючі пташки та дерева. До нього підійшли прекрасні ангели та прекрасний вельможа, який, відкривши скриню, подарував Созомену багато гарного й пишного одягу. Після цього вельможа сказав, що людина, котра дала милостиню, отримає сторицею і «життя вічне наслідує». З тих пір Созомен «був дуже милостивим до убогих» і слава про нього рознеслася у всі кінці землі. Закінчується притча словами, що душу можна спасти милостинею.

Численні редакції Ізборників 1073 і 1076 рр., згадки про їхнє переписування у літописних джерелах свідчать, що дані твори були популярною лектурою давньоруських книжників–богословів [13, 94].

Орієнтовно вкінці ХІІ чи в ХІІІ ст. був перекладений і набув популярності збірник «Пчола» – книга, в якій цитувалися біблійні тексти, отці церкви, філософи, державні діячі тощо. Переклад цієї книги Дмитро Чижевський оцінив надзвичайно високо. Вважав, що його слов’янська мова є взірцева, «помилок небагато, перекладено тексти не невільницьки–літерально, а з узагальненням деталів змісту, дотепів, іноді навіть ритмічної будови» [16, 44]. Це свідчило, що давньоруські книжники могли працювати зі складною грекомовною лектурою філософського характеру.

Подібні збірники виникли у Візантії й були пристосовані до потреб шкільної науки. Робота укладача книги образно порівнювалася з роботою бджоли, яка збирає мед із квіток – укладач теж, мовляв, віднаходить у авторитетних джерелах найцінніші думки. При цьому таке збирання трактувалося як філософствування чи навчання філософії (звісно, в ключі богословському): «Отак як бджолу бачимо, що по всіх садах і квітах літає, та від кожного користь приймає, так і юнаки, навчаючись філософії і на вишину мудрісну воліючи піднестись, звідусіль найцінніше збирають».

«Пчолі» давалися поради щодо різних сфер життєдіяльності людини. Ось її слова–статті – «Про життєву доброчесність і злобу», «Про чистоту і цнотливість», «Про мужність і міць», «Про правду», «Про братолюбність і дружбу», «Про владу і княжіння», «Про неправду і обмову», «Про помірність», «Про молитву», «Про навчання і бесіду», «Про істину і брехню», «Про похвалу «, «Про красу» тощо. Загалом у збірнику було понад 70 таких статей і близько 2,5 тисяч висловів.

Є у «Пчолі» спеціальне слово «Про філософію і навчання дітей». Тут філософія трактується як мудрість, необхідна кожному, хто хоче провадити розумне й праведне життя: «Хлібороб землю м’якшить, а філософ душу». Правда, сила філософських догматів може бути не лише зброєю для благодіянь (зокрема, в сфері релігійній), а й «жалом до злоби». У цьому та інших розділах багато говориться про мудрість. Наприклад, краса визначається як «благий розум», справжнє князівське правління, вважають укладачі збірника, моє бути розумним. Окреме слово присвячується мудрості. У деяких випадках звертається увага на те, що мудрість повинна мати прикладний характер, будуватися на досвіді.

Життєва філософія «Пчоли» в багатьох моментах співпадала з тим, що пропонували Ізборники, інші відомі пам’ятки давньоруської писемності. Зрештою, інакше й не могло бути. Ці твори мали однакові чи схожі джерела, виникали й функціонували в одному соціокультурному контексті. Людина, що дотримувалася цієї релігійної філософії, була зорієнтована на розумність у поведінці, стриманість, поміркованість, щедрість, доброзичливе ставлення до ближніх [17, 59–79].

Богослови–книжники Київської Русі мали можливість знайомитися не лише з теологічними поглядами отців церкви, представниками християнізованого неоплатонізму, й творами візантійських авторів схоластичного спрямування. Можна погодитися із Василем Щуратом, який писав: «Іоанн Златоуст, Василь Великий, Григорій Нисський і Григорій Назіанзин – найвизначніші репрезентанти новоплатонізму в ІV ст. – належать від найдавніших часів до найпопулярніших письменників на Україні. З їхніх творів учиться Україна мислити по–філософськи. Ознайомлюється з наукою Платона – по викладові Плотіна і Прокла – так само, як з писань Максима Ісповідника, містика VІІ ст., пізнає опосередковано новоплатонівську філософію знаменитого [Псевдо–] Діонисія Ареопагіта, а з книг Іоанна Дамаскіна, характерного схоластика VІІІ ст., – філософію Аристотеля, його онтологію і логіку» [18, 130].

Проте аристотелівська, схоластична лінія в богословській думці Київської Русі ніколи не була домінуючою, на відміну від Західної Європи. Українській ментальності більше відповідав не раціоналізований аристотелізм, а схильний до містицизму, інтуїтивізму християнський неоплатонізм.

У період розквіту давньоруської культури, який тривав з ХІ до ХІІІ ст., в Україні з’явилися переклади відносно складних богословських текстів. У ХІІІ ст. переклали «Толкову палею». Жанр «Палеї» набув поширення у Візантії в Х ст., хоча виник десь у VІІ–VІІІ ст. Її зміст становить виклад старозавітної історії від створення світу до царя Соломона. Закінчувалася «Палея» пророцтвами про пришестя Ісуса Христа. У пізніших списках розповідь уже доведена до Ісусових часів.

Структура твору є складною. Він доповнений різноманітними текстами богословського характеру (коментарями, уривками із «Шестодневів», творів отців церкви, навіть уривками апокрифів). У «Палеї» символічно трактуються події старозавітної історії як знаки майбутнього приходу месії – Ісуса Христа. При цьому ведеться полеміка з прихильниками іудаїзму та мусульманства.

Окрім полемічних моментів, «Толкова палея» містила відомості про створення світу, про тварин, уявлення про душу. Людина в цьому творі розглядається як поєднання душі й тіла, що трактуються як незалежні субстанції – одна духовна, друга матеріальна. Ці субстанції поєднані лише завдяки Богові, який сотворив душу і поєднав її з тілом. Душа є незалежною, однак на неї впливає тіло. Цей вплив здійснюється через почуття. Джерелом почуттів є серце, а осідком душі – голова [19, 31–32]. Вплив же емоцій на душу здійснюється завдяки зв’язку серця та мозку через кровоносні судини. У цьому випадку простежується цікава паралель із «філософією серця» Памфіла Юркевича.

Загалом репертуар перекладної літератури був достатньо широким. Окрім згаданої літератури богословського характеру, значний масив текстів складали тексти біблійні, агіографічна і повчальна література, різноманітні апокрифи і навіть світські твори.

1.6. Фрагменти уроку із перекладної літератури. Біблія (фрагменти). Легенди: про Вавилонську вежу, про Мойсея. Притча про блудного сина. Біблія як Святе Письмо й художній текст. Українські переклади Біблії (П. Куліш, І. Пулюй, І. Нечуй–Левицький, І. Огiєнко, І. Хоменко). ТЛ: притча.

Тип уроку: урок засвоєння знань, навичок й умінь.

Хід уроку

Вступне слово вчителя.

Слово «Біблія» грецького походження, що по–українському означає «книга», а також – «збірка книг». Слово «Біблія» вперше почав уживати Іван Золотоустий у V столітті на означення Старого і Нового Заповітів.

Однак треба пам’ятати, що Біблія за своєю сутністю одна книга, яка є підвалиною віри кожного християнина. Вона – наріжний камінь пізнання Бога, самого себе і світу.

Біблію ще називають «Писання» від грецького слова «графе». Її також називають Святим Письмом тому, що всі 66 книг, із яких складається Біблія, написані за натхненням Святого Духа.

Сам Святий Бог є Автором цієї книги. Тому Біблія не має помилок. Вона походить від самого Бога, всі її книги розповідають про Бога і кличуть усе людство до Бога. Отже, походження, зміст і ціль Біблії святі, тому–то ми й називаємо Біблію Святим Письмом.

Сценка.

Автор. Одного разу зірвалася на морі жахлива буря. Морські хвилі піднімалися високо вгору і кидали кораблем. Всі люди на кораблі дуже злякалися, зчинився крик, зойк, дехто плакав, дехто молився і готувався до смерті. Чотирнадцятилітній хлопчина спокійно сидів і приглядався до морських хвиль.

(З різних боків класної кімнати виходять хлопчик і чоловік в одязі матроса. Між ними – діалог).

Чоловік. Ти не боїшся бурі? Чи ти не бачиш, що нам загрожує смерть, бо корабель може потонути в морській глибині?

Хлопець. Пане, я нічого не боюся, бо мій батько є капітаном цього корабля, і я впевнений, що він щасливо запровадить корабель до пристані.

(Герої сідають на свої місця)

Учитель. Про який прояв любові йдеться у сценці?

Вислуховуються відповіді учнів.

Учитель. Ви правильно визначили безмежне довір’я сина до рідного, люблячого батька. Подібне довір’я ми повинні мати до нашого Небесного Отця, бо Він нас любить безмежною любов’ю. Небесний Отець радить і керує цілим світом. Він є «капітаном» нашого життя, тож маймо довір’я до Нього.

І. Оголошення теми і мети уроку

Мотивація навчання

1. Слово вчителя

Сьогодні ми будемо подорожувати сторінками Біблії, знайомлячись із її легендами. Кожна з них містить ґрунт для засвоєння моральних повчань, духовних цінностей, є справжньою скарбницею.

Минуло більше двох тисячоліть із часу написання перших рядків Книги Книг. Але нічого нового немає під Сонцем. Від гріхопадіння Адама і Єви вся історія зводиться до протиборства Добра і Зла. Проте цей шлях позначений складними і болючими процесами самопізнання і морального вдосконалення людства. Біблія не лише відтворює, а й намагається спрямувати цей шлях.

Слово надамо дітям, які попередньо до уроку готували повідомлення про перекладну літературу Київської Русі, виразне читання легенд та їх історію про Вавилонську вежу, про Мойсея, притчу про блудного сина. Слухаючи їх, зробіть тезисні записи повідомлень.

IІ. Основний зміст уроку

Надаємо слово учням.

1. Повідомлення учня про перекладну літературу.

З прийняттям християнства в Київській Русі виникає перекладне письменство візантійського та південнослов'янського, або болгарського, походження. Язичницька Русь, як і інші країни, що прилучилися до християнства, повинна була насамперед скористатися давно виробленими видами церковно–християнської літератури, без якої неможлива була пропаганда нового віровчення і нового світогляду. Такими були біблійні книги «Ветхого» (Старого) і «Нового Завіту» та прилучені до них апокрифічні сказання, твори житійної, або агіографічної, літератури, релігійно забарвлені історичні хроніки, що викладали факти в світлі церковно–християнської ідеології; твори з питань утворення світу і будови Всесвіту, що трактувалися з позицій того самого світогляду; твори «отців церкви», присвячені питанням християнської догматики і моралі тощо.

Давньоруська література не могла не скористатися досвідом старшої за віком християнської літератури, і сама собою здібність новонаверненої Русі до широкого і дуже швидкого засвоєння візантійської книжності, а також живе зацікавлення нею — беззаперечне свідоцтво висоти культурного рівня Давньої Русі.

Давнім посередником при переході до нас візантійської літератури була Болгарія, що в X ст. за часів царя Симеона переживала «золотий вік» своєї писемності. Деякі твори візантійської літератури перекладалися в Київській Русі безпосередньо з грецької мови під час пожвавлення в нас перекладної діяльності за Ярослава Мудрого.

Склад перекладного візантійського матеріалу, засвоєного Давньою Руссю, визначався, з одного боку, тим, що саме Візантія через свою церковну агентуру поставляла на Русь, з другого – приналежністю давньоруських літературних діячів здебільшого до церковного кола: специфічно світська література з романтичними сюжетами, вільна від морально–релігійного забарвлення, яка побутувала у Візантії, зовсім була невідома на Русі. Слід підкреслити при цьому, що проникнення на Давню Русь пам'яток візантійської літератури в самій суті не заважало самостійному розвиткові давньоруської літератури. Це пов'язано насамперед із вимогами реальної історичної дійсності. Навіть у тих випадках, коли оригінальна література щось переймала в перекладної, вона при цьому не втрачала ознак самобутності.

Як і оригінальна, перекладна література на давньоруському ґрунті протягом свого побутування піддавалася найчастіше процесові редакційних переробок і разом із тим органічно включалася в загальний літературний потік, що стирав грані між чужим і своїм. Між іншим, деякі літературознавці перебільшували значення перекладної літератури, чим знецінювали оригінальну літературу Київської Русі. Основою, на якій виникла і розвивалася оригінальна література східних слов'ян часів Київської Русі, була не перекладна література, а тогочасне реальне життя, високий рівень матеріальної і духовної культури, народна поетична творчість та народна мова наших предків.

З прийняттям християнства Київська Русь отримала здебільшого у староболгарських перекладах з грецької біблійні книги – Старозавітні, які розповідають про долю давньоіудейського народу, й Новозавітні, пов'язані з початковим періодом християнства. І ті, й ті мали в собі різноманітний матеріал легендарних і міфологічних переказів, народних повір'їв, юридичних порад, релігійної публіцистики, епічних та ліричних творів релігійного і світського характеру, історичних творів, написаних тільки на переказах.

(1. Оцінювання повідомлення учня.

2. Прохання зачитати записані тези повідомлення (декількох учнів, виставлення і їм оцінок).

2. «Про Вавилонську вежу» (перша група учнів–істориків, акторів та літературознавців).

А. Переказ твору із зачитанням окремих уривків.

Б. Історична основа легенди.

Події, що змальовуються в легенді про зведення Вавилонської вежі, відбуваються «після потопу» й відносяться до «початку людської історії». У межах однієї біблійної оповіді органічно об’єдналися два мотиви:

1) побудова міста Вавилона і змішання мов;

2) зведення вежі й розпорошення людей. Археологічні розкопки підтверджують, що в цій оповіді відбилося будівництво у Вавилоні зіккуратів — величезних будівель ритуально–храмового призначення.

Легенда могла виникнути не пізніше ІІ тис. до н. е., причому не в осілого, а в кочового народу, суспільна свідомість якого осідлий спосіб життя сприймала як певне відхилення від норми, а у фактах зведення величезних ритуальних споруд вбачала вияви «гордині» та «зухвальства», гідні страшної Божої кари.

Місто Вавилон знаходилося у північній частині Дворіччя (Месопатамії) на березі ріки Євфрат. Вавилонські руїни можна побачити недалеко від сучасного міста Вілли (Ірак). Перші згадки про Вавилон датуються ІІІ тис. до н. е. На початку ІІ ст. до н. е. місто остаточно зійшло з історичної арени.

Тема: розповідь про спорудження людьми Вавилонської вежі та перешкоду, яку вчинив Ягве щодо будівництва.

Ідея: уславлення миру, праці, взаєморозуміння між людьми на землі; засудження заздрості (Ягве).

Основна думка: спільна мова серед людей сприяє їх дружбі, злагодженій праці.

Композиція.

Експозиція: рішення людей збудувати вежу.

Зав’язка: заздрість Ягве, викликана спільною, злагодженою працею людей.

Кульмінація: буря, яку послав Бог на землю, сприяла тому, що розлетілися людські слова, через це народ був позбавлений можливості спілкування між собою.

Розв’язка: припинення будівництва вежі, поява різних народностей на землі.

Проблематика:

• взаєморозуміння і заздрість;

• стимул для плідної праці;

• спільна мова — запорука миру на землі між людьми.

В. Бесіда за питаннями:

Які часи відтворено в легенді? («…В ті часи всі люди говорили однією мовою й усі розуміли один одного»)

Для чого люди вирішили збудувати вежу? («…Залишити пам’ять по собі на віки віків»)

Як була організована робота щодо будівництва? («…Й закипіла робота! Одні місять глину, інші ліплять з неї цеглу, треті цю цеглу в печах обпалюють, четверті возять її на гору. А на горі вже люди стоять, приймають цеглу – складають з неї вежу»)

Про що свідчить виконання пісень під час роботи людей?
• У зв’язку з чим навколо вежі виникло місто із деревами?
(«Та й для себе довелося хати звести, аби було де перепочити після роботи, а коло хат насадити кущів і дерев, щоб було птахам де співати»)

Застосовуючи текст твору, опишіть красуню–вежу, зробіть уявний словесний її малюнок. («А на горі з кожним днем, усе вище й вище, здіймалося виступами красуня–вежа: знизу широка, вгору все вужча й вужча. І кожен виступ цієї вежі фарбували в іншій колір: чорний, жовтий, червоний, зелений, білий, жовтогарячий. Верх задумали зробити синім – хай буде, як небо, а покрівлю – золотою: хай сяє, мов сонце!»)

Чим будівництво вежі не сподобалося Ягве? Чи, може, це небажання Бога порівнятися з людьми? Відповідь вмотивуйте. («Не хотів він, щоб дісталися люди до неба»).

Що сприяло швидкій відбудові вежі? («Це тому їм вдалося свою вежу звести… що в них спільна мова, й усяка людина розуміє іншу. Ось вони й домовились!»)

Яким чином Ягве призупинив будівництво красуні Вавилону? («І наслав Ягве на землю велику бурю. Доки буря лютувала, вітер порозносив усі слова, що їх люди звикли говорити одне одному»).

• Для чого в легенді використаний фразеологізм «мов у воду опущені»? Кого він стосується?

Що сприяло виникненню різних народностей? («І почали люди збиратися купками: хто з ким говорить однаково, той з тим і намагається триматися. Так замість одного народу стало багато різних народів»).

Чому вежа почала поступово руйнуватися? («І розійшлися люди по різних кінцях землі, кожен у свій бік — будувати свої міста. А вежа почала мало–помалу розвалюватися»).

• Яке значення мала вежа для різних народів? («Втім, говорять, що й досі в кожнім місті можна знайти уламки цеглин від Вавилонської вежі. Тому що багато хто брав їх із собою на згадку про ті часи, коли на землі був мир, і люди розуміли одне одного).

(Оцінювання відповідей групи істориків та акторів, а також найактивніших учнів за правильні відповіді під час бесіди за легендою).

3. «Про Мойсея» (друга група учнів–істориків, акторів та літературознавців).

А. Переказ легенди з відповідним коментарем.

Б. Тема: розповідь про народження, виховання і змужніння Мойсея, який прагнув захистити свій народ від приниження і рабства, відродити його культуру і релігію.

Ідея: возвеличення вільного і щасливого життя, яке необхідно здобути шляхом боротьби з гнобителями.

Основна думка: честь, справедливість, відсутність приниження однієї нації іншою, повага, щирість, доброта – ось основні заповіді Бога.

Проблематика:

• воля і рабство;

• цар і раб;

• соціальна несправедливість і борці проти неї;

• добро і зло.

В. Історія та ідейний зміст легенди.

Мойсей – великий визволитель і законодавець єврейського народу, що жив у ХІІІ–ХІІ ст. до н. е. за часів царювання Рамзеса ІІ. Своє ім’я (по–єврейськи – моше) він одержав від єгипетської принцеси, що врятувала його, воно означає «врятований із води». Ім’я це відповідає біблійному оповіданню, у якому говориться про те, що дитина, яка народилася в Авраама Йохаведи, була захована матір’ю (за наказом фараона всі єврейські діти чоловічої статі топилися в Нілу) і покладена в смолений кошик, а той – опущений в очерети річки. Тут його знайшла дочка фараона, що прийшла купатися. Вона взяла дитину до себе і виховала її, як свою власну.

Мойсей одержав блискуче виховання, він був посвячений «у всю мудрість єгипетську», тобто в усі таїнства релігійного і політичного світогляду Єгипту. Будучи жерцем Озириса і займаючи посаду священного переписувача, Мойсей був посланий фараоном у долину Гесем для перевірки робіт, що там велися, з будівництва фортець. Єврейський народ, що жив у ті часи в долині Гесем, був данником Єгипту і піддавався рабському приниженню на важких роботах.

Ненависть єгиптян до євреїв збільшувалася непокірливою вдачею цього кочового народу, запереченням єгипетських богів і поклонінням своєму єдиному богові. Одного разу він побачив, як єгипетський воїн б’є мирного єврея. Обурення Мойсея було настільке велике, що, захищаючи одноплемінника, він убив ворога. Після цієї події йому довелося бігти за межі царства фараона. Єдиним місцем, придатним для укриття, була Синайська пустеля. Там Мойсей міг зустріти лише голі камені і рідких кочівників–бедуїнів. Мандруючи Синайською пустелею, Мойсей забрів далеко в гори й опинився в невідомому древньому святилищі. Тут із ним і відбулося те перетворення, що вплинуло на весь хід історії єврейського народу. Мойсей побачив кущ тернику, що горів, але не згоряв, а з надр куща йому був голос Господа Бога.

І сказав Яхве Мойсеєві, що він повинен вивести євреїв з рабства єгипетського і привести сюди, до святої гори на Синай. І обіцяв Яхве дати синам Ізраїлевим, які шанують Бога своїх батьків, багату землю. Мойсей, пройнявшись одкровенням, яке він одержав близько 1230 р. до н. е., з’явився серед ізраїльських рабів у Єгипті. Він відчув на собі печатку Божого пророка й обов’язок урятувати свій народ. Великою була праця Мойсея, оскільки зустрівся він зі страхом і тупістю, лінню і відсталістю. Необхідно було відродити у своїх одноплемінниках колишню релігійність.

Мойсей прийшов зі звісткою, що Бог Авраама, Ісаака й Іакова знову призиває свій народ і обіцяє дати йому у володіння родючі землі Ханаану. Психологія людини улаштована таким чином, що навіть найважче, нестерпне, але передбачуване сьогодення сприймається краще, ніж благополучне, але невідоме майбутнє. Мойсеєві необхідно було зрушити з насидженого місця цілий народ, розбудити в ньому гордість і енергію, згуртувати його під єдиною вірою. Обстановка в самому Єгипті сприяла виконанню задуманого. У ті роки Єгипет відновлював колишню могутність. Армія фараона знову завойовувала чужі землі, а в долині Нілу вибухнула епідемія.

Вихід з–під ярма рабства було зроблено в день весняного свята. Наспіх виконавши необхідний обряд, єврейський народ вирушив на схід. Як говориться у Біблії, їх було всього 70 чоловік, але імовірніше – 70 родин, тобто більше тисячі чоловік, оскільки кожна родина могла нараховувати до тридцяти чоловік.

Г. Композиція.

Експозиція: переховування жінкою народженого єврейського немовляти у кошику біля річки.

Зав’язка: перебування Мойсея при царському дворі, де він був свідком приниження євреїв єгиптянами.

Кульмінація: наказ Бога Мойсею: «Виведи євреїв з Єгипту, захистити їх тим самим від приниження і рабства».

Розв’язка: цар погодився відпустити євреїв після того, коли Янгол наслав смерть на всіх дорослих дітей єгиптян.

(Оцінювання виступу групи учнів)

Д. «Круглий стіл». Обговорення ідейного змісту легенди за питаннями.

• Кого і за яких обставин було знайдено на узбережжі річки?

• Що відомо про поселення Йосифа в Єгипті? Як до нього ставився народ?

• Яким чином єгипетський цар переслідував євреїв?

• З приводу чого мати вимушена була приховувати сина, коли дитина трохи підросла? Що вона для цього вирішила?

• За яких обставин царівна побачила немовля біля річки? Як вона зреагувала на знахідку?

• Що наказала господиня зробити жінці, коли її дитя підросте? У зв’язку з чим жінка виявила свою вдячність Богу?

• Як Мойсей виховувався і навчався у царя?

• З чим не міг примиритися юнак?

• Що спонукало Мойсея залишити царській двір? Де він знайшов притулок?

• Яка подія здивувала хлопця, коли він випасав худобу?

• З якою промовою звернувся Бог до Мойсея? Чому завдання, надане Богом, виявилося непосильним для юнака?

• Через що цар вимушений був погодитися відпустити євреїв з країни?

• Стисло опишіть, яким ви уявляєте Єгипет як державу.

• Згадайте легенду «Неопалима купина». Для чого у творі використано незвичайне явище: кущ палає вогнем і не згоряє? Чи є це символічною ознакою?

Е. «Вільний мікрофон»: яким було подальше життя єврейського народу після того, як він залишив Єгипет?

4. Притча про блудного сина (третя група учнів–істориків, акторів та літературознавців).

В одного чоловіка було два сини. Якось молодший із них сказав батькові: «Дай мені, отче, належну частину маєтку!» Поділив батько маєток між синами. А через кілька днів зібрав молодший надбані пожитки та й подався до далекого краю.

Незадовго розтратив усе, що мав, живучи задля власного задоволення. Коли ж розтратив усе, у тім краї настав великий голод. Почав молодший син гірко бідувати. Нічого не залишилося йому, як попроситися до одного з місцевих господарів пасти свиней. Такий голод мучив бідолаху, що готовий він був наповнити свій шлунок хоч стручками, якими годували свиней, та ніхто і цього не давав йому. Тоді молодший син подумав: «Скільки наймитів у мого батька мають хліба аж надміру, а я отут із голоду гину! Піду я до батька і покаюся».

Так і зробив, упавши до ніг батькові: «Згрішив я, отче, перед Богом і перед тобою, тому негідний уже зватися сином твоїм». А батько натомість сказав своїм слугам: «Негайно принесіть найкращий одяг моєму синові. Дайте персня на його руку, а сандалі на ноги. Приведіть невідгодоване теля та заколіть. Будемо їсти й радіти, бо цей мій син був мертвий, але ожив, пропав, але знайшовся!» І почали всі веселитися.

Тим часом старший син працював на полі. І коли після роботи наближався до батьківського дому, то почув музики і танці. «Що це таке?» – спитав одного зі слуг, на що почув відповідь: «То повернувся твій брат, і батько звелів заколоти відгодоване теля, бо ж брат здоровим повернувся». Не на жарт розгнівався старший син, навіть заходити на гостину не захотів. Тоді вийшов батько і почав просити його.

Поскаржився старший син: «Стільки років я служу тобі, ніколи твого наказу не порушив, а ти ніколи мені й козеняти не дав, щоб із приятелями своїми я потішився. Коли ж молодший повернувся, що розтратив твій маєток із блудницями, ти для нього звелів заколоти відгодоване теля!»

Старший брат є прихованим грішником, тому що вважає себе кращим за іншого, любить себе більше за ближнього. Він не вміє і не хоче прощати, не сповнений любові. Мабуть, він не такий, тому що не зазнав смаку справжніх страждань і принижень, які пережив його молодший брат і завдяки яким той здатний упокоритися перед батьком, бути його слугою. «Піду я до батька і покаюся», – каже він, тобто відрікається від злого, і це є перший крок до визнання власної провини.

Наш найближчий друг, який перед тим обманув, обговорив перед іншими, мучиться від почуття сорому і готовий прийняти наше прощення. У нас є два шляхи: не зауважити цього бажання, залишитися холодним до внутрішніх страждань товариша або зробити йому крок назустріч.

Батько, в образі якого Христос показує нам Самого Господа, не чекає, коли його молодший син переступить поріг його дому, а сам біжить йому назустріч, тобто допомагає усвідомити свій гріх і знайти в собі силу та відвагу покаятися. У серці батька немає осуду. Він навіть не слухає сповіді та жалю сина.

Отже, притчею про блудного сина Христос заперечує тодішні традиції єврейського народу, згідно з якими батько, глава родини, не вставав із крісла і не починав розмову, адже спочатку діти мали вклонитися йому і поцілувати руку.

Батько показує своє прощення поцілунком, дарує молодшому сину новий одяг – символ нового життя у Небесному Царстві. Наш Милосердний Отець щоденно виходить на дорогу і довго–довго виглядає, чи часом, бува, не повертається блудний син.

Господь дає право людині відійти від Бога, бо інакше вона перетвориться на бездумного раба, яким на певний час, мабуть, став старший син. Усевишній дає можливість випробувати себе у муках і стражданнях. Але невіруюча людина не здатна любити і прощати, – це нещасний безбатченко, хоч дуже часто така людина може й не усвідомлювати цього.

Коли Бог прощає, Він ніколи потім не згадує. Покайся перед Ним у своїх гріхах і відчуй радість прощення. Пам’ятай, що прощені самі прощають інших.

5. Робота в групах (5–7 хв. за підручником).

Клас ділиться на чотири групи, у кожній із яких 6–7 учнів. Старших груп визначає учитель і дає завдання на картках кожній групі. Учні працюють за підручником: В. Пахаренко. Українська література. Підручник для 9–го класу загальноосвітніх навчальних закладів. – Київ: «Генеза», 2009. – 367 с.

І група досліджує побудову і жанрову палітру Біблії за сторінками 58–59.

А Усно дати відповідь на запитання: «Чому число «4» фігурує і в Старому, і в Новому Заповіті?» (число «4» у Біблії сакральне (лат. sacrum) – священний), бо Старий Заповіт сформовано з 4–х блоків і за цим же принципом укладений і Новий Заповіт: 4 Євангелія, Діяння Святих апостолів, Послання Святих апостолів, Апокаліпсис (Об’явлення І. Богослова).

Б Дерево передбачень (виготовляється заздалегідь і прикріплюється на зворотному боці однієї з крил дошки) «одягнути» зеленими листочками, на яких написати жанри Біблії (міфи, хронічки, ритуальні та юридичні кодекси, народні пісні, псалми, любовна лірика, притчі, афоризми, героїчні описи).

ІІ група досліджує Біблійну картину світу за сторінками 60–61.

А Усно дати відповідь на запитання: «Які символи гармонії і дисгармонії закладені в Біблії?» (добро в Біблії втілює рай (дослівно закритий сад), зло – пекло (від пекти). Рай знаходиться на землі (у країні Еден, Едем) і на Небі, пекло – під землею. Це фактично символи гармонії і дисгармонії).

Б Скласти сенквейн про Бога (Бог.

Єдиний, могутній, справедливий.

Навчає, терпить, прощає, вірить.

Бог – творець світу і кожного з нас.

Джерело добра).

ІІІ група досліджує суть християнства за сторінками 64–65.

А Усно дати відповідь на запитання: «Сформулювати золоте правило морального закону християнства» (найважливіша Господня настанова – чинити іншим людям так, як хочеш, щоб вони чинили з тобою).

Б У формі ланцюжка відтворити Десять Заповідей Божих (Я – Господь Бог твій… Не роби собі різьби і всякої подоби [Бога]… Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно… Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шануй свого батька та матір свою… Не вбивай! Не чини перелюбу Не кради Не свідчи неправдиво на свого ближнього! Не жадай…)

ІV група заповнює «бортовий журнал», у правій частині якого Десять Заповідей Божих, а в лівій пояснити, як ви їх розумієте.

Заповіді Божі

Пояснення Заповіді письмово

І. «Я – Господь Бог твій…»

Є тільки один правдивий і живий Бог. Люди не повинні мати інших богів, крім Нього. Бог хоче бути на І місці у нашому житті.

ІІ. «Не роби собі різьби і всякої подоби [Бога]…»

У часи Старого Заповіту було поширене поклоніння ідолам, фальшивим богам, виготовленим із дерева чи навіть із чистого золота. І у наш час мільйони людей поклоняються ідолам. Бог забороняє поклонятися іншим богам, робити собі кумирів, приділяти їм особливо багато уваги. Таким ідолом для людини може стати все, що привертає її увагу, забирає час і сили: накопичення грошей, надмірне захоплення музикою, танцями, спортом тощо.

ІІІ. «Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно…»

Призивати Ім'я Бога «марно» означає використовувати Ім'я Бога просто так, без потреби, згадувати Його у прокльонах. Кожний, хто промовляє Ім'я Господа, не задумуючись над цим чи просто для зв’язку слів, зловживає Ним.

IV. «Пам’ятай день суботній, щоб святити його»

Слово «субота» означає «відпочинок». Бог створив світ за шість днів, а сьомого дня відпочив. Він благословив сьомий день відпочинку. Днем відпочинку є той день, коли ми відкладаємо всяку роботу і шануємо Господа. У цей день ми можемо відвідати церкву, читати Слово Боже, молитися, допомогти комусь, відвідати хворого чи ув’язненого тощо. Після воскресіння Господа Ісуса Христа, що сталося в неділю, християни, а з ними й інші люди, як пам'ять про Христове Воскресіння, за день відпочинку взяли неділю.

V. «Шануй свого батька та матір свою…»

Шанувати – означає любити, поважати і слухати. Любити – це не просто казати: «Я люблю тебе, мамо (тату)», а довести свою повагу і любов насправді – спілкуватися, допомагати, не завдавати прикрощів.

VІ. «Не вбивай!»

Ця заповідь означає, що людина не має права позбавляти життя іншої людини, яке Бог дав і лише Він має право забрати його; людина не повинна ображати Боже творіння, знущатися над ним, вбивати, ображати словом (прозиватися, лихословити). Коли ми ображаємо кого–небудь, то завдаємо цій людині болю. А Богові це не подобається. Народна мудрість говорить: «Рана, завдана ножем, гоїться, а язиком – ні».

VІІ. «Не чини перелюбу»

Ця заповідь – для одружених. Вони повинні любити один одного, допомагати і ні за яких обставин не полишати один одного, зберігати подружню вірність.

VІІІ. «Не кради»

Украсти – означає взяти без дозволу, привласнити те, що тобі не належить. Звичайно, крадуть через те, що хочуть отримати більше, ніж потрібно людині, або для того, щоб не працювати.

ІХ. «Не свідчи неправдиво на свого ближнього!»

Говорити неправду означає: обманювати, розпускати плітки. Неправдиве свідчення – говорити неправду про іншого. Наприклад, тебе звинуватили у крадіжці (хоча ти цього не робив), або розповіли про тебе те, що з тобою ніколи не траплялося.

Х. «Не жадай…»

Не будь жадібним, не жадай того, що належить іншій людині. Заздрити – означає мати сильне бажання отримати собі те, що належить іншому. Біблія це називає гріхом. Ти можеш захоплюватися речами, які є у твоїх друзів, а в тебе нема. Але бажання отримати ці речі неправдивим шляхом – це гріх.

Відповіді учнів кожної групи учитель оцінює і заносить бали до журналу.

ІІІ. Підсумок уроку

Розв’язати біблійний кросворд.

1

п

р

о

б

л

е

м

а

2

м

о

л

и

т

в

а

3

з

а

в

ж

д

и

4

п

о

л

і

а

н

н

а

5

д

и

я

в

о

л

6

р

е

в

н

о

7

а

н

г

е

л

8

в

д

я

ч

н

і

с

т

ь

  1. Що виникло в житті апостола Петра?

  2. Розмова з Богом.

  3. Коли нам потрібно радіти?

  4. Ім'я головної героїні книги Е. Поттер.

  5. Страшний ворог людської душі.

  6. Як церква молилася про Петра?

  7. Хто вивів Петра із в’язниці?

  8. Дуже важлива якість людини.

ІV. Домашнє завдання

  1. Скласти тези про переклади Біблії українськими митцями і виписати десять висловів видатних митців про значимість Біблії у житті людини (9 балів).

  2. Творче завдання (12 балів, одне на вибір). Як ви розумієте нижчеподані міркування мислителів? Підтверджуючи або заперечуючи їх, наведіть приклади з літератури, історії, точних наук, власного життєвого досвіду.

    • «У Біблії закладено (як і в усьому) подвійне начало, вона і Бог, і змій одночасно. Хто не здатний духовно розуміти її, той може накоїти собі багато лиха, замість користі мати шкоду» (Г. Сковорода).

    • «Малі знання ведуть до Бога, а великі повертають до Нього» (Френсис Бекон, видатний англійський філософ, засновник експериментальної науки Нового часу).

    • «Сумніватися в існуванні Бога значило б заперечувати, що будь–який наслідок має свою причину, і твердити, що ніщо змогло зробити щось» (Ален Кардек, англійський мислитель).

    • «Порядок у Всесвіті свідчить про істинність твердження: «На початку – Бог» (Артур Комптон, видатний фізик, лауреат Нобелівської премії).

    1. Фрагменти уроку за темою: «Використання біблійних тем, сюжетів, мотивів, образів у зарубіжній та українській літературі».

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

«Я переконаний, що Біблія є найкращим подарунком,

яким Бог коли–небудь наділив людину. Все найкраще від

Спасителя світу передається нам через цю книгу». (Авраам Лінкольн)

«Неможливо правильно правити світом

без Бога і Біблії».

(Джордж Вашингтон)

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань

1. Вікторина «Розкрий значення Біблійного вислову»

І варіант

  • Служити золотому тельцю – поклонятися ідолу.

  • Принести пальмову гілку – ушанувати.

  • Повернутися на землю Обітовану – повернутися на батьківщину.

  • Цап–відбувайло – той, хто несе покарання за інших.

  • Камінь–спотикання – перешкода, предмет суперечок і незгоди.

  • Манна небесна – безкоштовний дар, несподівані життєві блага, щось легкодоступне.

  • Посипати голову попелом – покаятися.

  • Око за око, зуб за зуб – справедливе, але немилосердне покарання.

  • Заборонений плід солодкий – спокуса, перед якою важко встояти.

  • Вавилонське стовпотворіння — справа, яка не буде завершена, а також на позначення безладу, галасу, метушні.

  • Голгофа (іти на Голгофу) —  іти на важку, часом безнадійну справу, страждання за когось.

  • Випити гірку чашу — перетерпіти всі випробування, всі неприємності, яка б не була важка справа, виконати її до кінця.

ІІ варіант

  • Вовк в овечій шкурі — це заздрісна, зла людина, що приховує свої хижі наміри під маскою порядності.

  • Всесвітній потоп — затоплення, сильна злива.

  • Голос волаючого в пустелі — даремний заклик до кого–небудь, залишений без уваги, без відповіді.

  • Дерево пізнання добра і зла — вислів вживається, коли хочуть попередити про можливість скоєння гріха.

  • Закопати талант у землю — невикористання своїх можливостей, грошей, а й здібностей (талантів), втрату їх, а це значить — не догодити Богові.

  • За сімома замками (печатями) — вислів уживається на позначення чогось далекого, неприступного, неможливого для користування.

  • Мудрий, як Соломон — коли хочуть відзначити чиєсь мудре рішення, то порівнюють його із Соломоновим.

  • Не лишити каменя на камені — повністю знищити все, зруйнувати дощенту, дотла.

  • Не хлібом єдиним живе людина — для людини не головне бути ситою фізично, жити в достатку, бо є в житті інші, важливіші цінності — духовні.

  • Одним миром мазані — так кажуть про людей, яких об’єднує якась спільна риса (частіше негативна).

  • Сіль землі — найкращі, найважливіші, найвидатніші представники народу; добірна частина певного товариства.

  • Тернистий шлях — страждання, дуже тяжкий життєвий шлях, усипаний численними тернинами–колючками — випробуваннями та проблемами.

ІІІ. Мотивація навчання

Слово вчителя

Біблію зараз увесь цивілізований світ сприймає не лише як основну релігійну книгу християн та іудеїв, а й одну з найвизначніших пам’яток світової літератури. Тому знати її має кожна освічена людина. Досить тривалий час (з 1926 по 1956 р.) у колишньому Радянському Союзі Біблія була забороненою. Лише починаючи з 1968 року, право видавати Біблію дістала Московська Патріархія. За кількістю видань Біблія не має собі рівних у світі.

Наприклад, у 1989 році тираж Біблії перевершив 40 мільйонів примірників. Нового Завіту — 60 мільйонів. Називають Біблію Святим Письмом, Словом Божим, Одкровенням, Книгою Книг, Книгою спасіння. Най простіша ж назва — Біблія — утвердилась серед християн з IV ст. Вперше назвав її так Іоанн Златоуст, константинопольський патріарх.

ІV. Оголошення теми й мети уроку

V. Опрацювання навчального матеріалу

1. Учнівські проекти

  • Загальна характеристика біблійних сюжетів і мотивів в українській та зарубіжній літературі

Завдання учням: скласти тези виступу.

Біблія – найвеличніша книга людства, яка містить заповіти Бога людям для усвідомлення їхньої гріховності та спасіння душі.

До біблійних образів, мотивів і сюжетів в усі часи зверталися письменники різних країн. У XIII–XVIII століттях не було митця, який би у своїх творах не звертався до Біблії. Не втратила ця Книга книг свого значення і в пізніший період. Біблійні образи й мотиви живили творчість і надихали на нові твори Г. Сковороду і Т. Шевченка, Данте і Шекспіра, П. Куліша і О. Пушкіна, Лесю Українку і Ч. Айтматова.

Філософ і просвітитель Григорій Сковорода називав Біблію своєю «возлюбленою невістою» і зазначав, що саме в духовному шлюбі з Книгою книг народилися найкращі його твори.

До Біблії звертався і Тарас Шевченко. З неї він брав вислови (як епіграфи до творів «Сон», «Єретик», «Великий льох»), мотиви, які по–своєму переробляв. Такої переробки зазнали десять псалмів Давидових. У сорок третьому псалмі читаємо:

Смирилася душа наша,

Жить тяжко в оковах! Встань же,

Боже, поможи нам

Встать на ката знову.

У сто тридцять другому псалмі митець лине думкою в далеке майбутнє, в якому всі люди будуть рівними, житимуть, як брати. Найповніше Т. Шевченко сказав про те, яким уявляє нове суспільство, у поезії «Ісаія. Глава 35», використавши пророцтва Ісаії, автора однієї з книг Біблії.

За переспіви біблійних псалмів бралися П. Гулак–Артемовський, Ліна Костенко, Дмитро Павличко. Біблійні сюжети розвивалися Іваном Франком у поемі «Мойсей», Лесею Українкою у драмах «В катакомбах» та «Одержима».

До невичерпного джерела Біблії, до її вічних тем і образів зверталися Б. Пастернак у романі «Доктор Живаго» і Бальзак у творі «Ісус Христос у Фландрії». Зачаровує нас яскравими картинами втілення вічного сюжету «Майстер і Маргарита» М. Булгакова. Майже сорок років працював польський письменник Г. Панас над романом «Євангеліє від Іуди», у якому Христос змальований людиною, але найвищої породи і природи, носієм особливих здібностей. Далекі від ідеальних християнських стосунків події зображено в романі «Собор Паризької Богоматері» В. Гюго. У творі тісно поєднані краса і потворність, добро і зло. Рівноправним героєм твору є собор, який втілює ідею добра, справедливості, любові, який є німим свідком трагічних подій і водночас символом можливості повернення людей до вічних цінностей.

Сюжети й образи Біблії мають символічне значення, до них, думаю, ще довго будуть звертатися митці різних країн, відшукуючи відповіді на вічні питання про добро і зло, смерть і безсмертя, любов і ненависть.

(Оцінюємо проект учня ( від 9 до 12 балів) і просимо декількох осіб прочитати складені тези, за які теж виставляємо оцінки (від 7 до 10 балів)).

  • Естетичний, моральний, етичний стимул Святого Письма у розвитку літератури

Завдання учням: скласти тези виступу.

У літературі XIX–XX ст. розвивається традиція алегоричного переосмислення біблійних мотивів, образів, тем та прямої обробки біблійних текстів. Активніше переосмислено біблійну образність у творах поетичних, з якими ми ознайомимось, вивчаючи творчий доробок І.Франка, Т.Шевченка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Тичини, І.Драча. Рідкісним, але плідним є звернення до біблійних мотивів у творах прозових (наприклад, «Авірон» Г.Хоткевича), драматичних («Ціна крові» С.Черкасенка) чи художньо–публіцистичних («Перебудова Вавилонської вежі» Є.Сверстюка, «Молитва до мови» К.Мотрич або ж «Вавилонська вежа і змішання мов» М.Трубецького).

За багато століть біблійні образи стали органічною ознакою художнього мислення. Звичним, наприклад, став вираз «бути записаним на скрижалі історії», що означає здобути безсмертя, добру пам’ять нащадків. Рядок «високих дум святі скрижалі» з вірша М.Вороного, присвяченого І.Франку, ми не відразу співвідносимо з біблійною першоосновою. За легендою, на кам’яних плитах–скрижалях були написані заповіді, які Бог дав Мойсееві на горі Сінай. Не відразу, можливо, пригадується біблійний сюжет, коли чуємо вираз «за часів Адама», що означає сиву давнину. Знаменитий Шевченків вислів: «Усі на сім світі – і царята, і старчата – Адамові діти», нагадуючи про спільний корінь роду людського, проголошує рівність усіх людей. Мотив гріхопадіння, вигнання перших людей з раю – один із найпопулярніших у мистецтві різних часів і народів. Давайте простежимо його динаміку в українській поезії і побачимо, як по–різному, відповідно до злободенних суспільних, національних, моральних проблем, інтерпретовано його різними авторами, кожен із яких зумів через загальновідоме сказати водночас і щось нове, привернувши увагу читача до гармонійних чи драматичних, комічних або й трагічних вимірів давно зужитої, здавалось би, теми.

Зауважимо життєствердний, притаманний народному світобаченню гумор, яким відзначається цей діалогічний каламбур. Та й ім’я Єва означає життя, жива. Звучить він і в цілому ряді апокрифічних творів про те, як Бог створив Адама та Єву, про їхні пригоди. Так, в одному із офольклоризованих апокрифів розповідалось про те, як Бог, виганяючи Адама та Єву з раю, дав Адамові дерев’яну лопату і звелів йому копати землю і сіяти хліб, а Єві дав кужіль і веретено, щоб пряла. Давньоукраїнські автори, творці гумористичних та пародійних віршів зводять поважне, канонізоване церквою до рівня буденного, комічного. Так, у бурлескному творі XVIII ст. – «Вірші, говорені гетьману запорожцями на світлий празник воскресеніє Христово 1791 года» про Єву та Адама говориться так:

Бідна Єва

Одну з древа

Вирвала кисличку, –

Збула власті,

Сіла прясти

На гребені мичку.

За нею ж там

Бідний Адам

Щось, кажуть, прокудив,

Землю копать,

Ціпом махать

Біг з раю пропудив .

Тут ми бачимо сміливе, іронічно–приземлене трактування канонізованого церквою сюжету із Книги Книг, яке було абсолютно неможливим раніше, скажімо, в часи появи знаменитого твору XII ст. – «Слова Данила Заточника», писаного до князя Ярослава Володимировича. Ви, певно, вже ознайомились із незвичайною історією народження цього твору, читаючи «Дванадцять місяців». 1993. Це був відомий на Русі твір. Данило Заточник звертався до біблійних сюжетів як до джерела духовної істини, а відштовхуючись від слів апостола Павла («Хрест – голова церкві, а муж – жоні своїй»), розвинув думку про згубний вплив злих жінок, серед них і Єви, з вини якої «прадід наш Адам з раю вигнаний був». Загалом же цей мотив виведення родоводу жіночого зла від першої грішниці Єви не став традицією. Вже у XII ст. в «Поученні» дітям своїм Володимир Мономах мудро зауважив: власті жінці над собою не давайте, але любіть її і шануйте. Ця двоєдина позиція афористично звучить у вірші І.Франка, де поет назвав Єву першою вчителькою, бо ж «в доброму порівно, як і в злому, жона для мужа вчителька була».

Кожна епоха народжує свій мотив, і пройдуть віки, перш ніж пролунає утвердження радощів, «народжених з проклять», – через заперечення біблійних істин, як то ми бачимо у вірші В.Симоненка «Покара»:

Адам ходив насуплений, мов хмара,

У розпачі кривила Єва рот.

Бо ще не зжала ця наївна пара,

Що та жорстока помста і покара

Дорожча всіх утрачених щедрот.

У поемі «Казка про любов» у шкільному театрі І.Драч мовби розвиває основну думку поезії В.Симоненка, у деталях розробляючи конфлікт Адама та Єви з Богом. Як і В.Симоненко, І.Драч інтерпретує покару перших людей на землі як несподіване, непередбачене Богом щастя – давати життя, вирощувати урожай, радіти красі земній. Бог не просто карає людей вигнанням із раю, а й мстить їм за те, що вони не хочуть навчити Всемогутнього любові: відбирає в людей молодість, силу, а потім і життя. Та сила Божа, образно розвиває цю думку в поемі І.Драч, мізерніє перед красою людини в її натхненній любові, вірності і пам’яті серця. Тричі відвідує Бог Адама та Єву, аби переконатись у слабкості людській, у скороминущості любові, не підозрюючи, що «ще могутніша і вже неосягненна краса людська» в любові помножується, стає непідвладною навіть Йому:

Найбільше диво світу – це Любов!

Схопився Бог за голову руками

І геть пішов з землі на небо.

З тих пір людина стала Богом на землі.

(Оцінюємо проект учня ( від 9 до 12 балів) і просимо декількох осіб прочитати складені тези, за які теж виставляємо оцінки (від 7 до 10 балів)).

  • Біблійний сюжет у мажорній поезії 60–70–х рр.

Завдання учням: скласти тези виступу.

Біблійний сюжет у мажорній поезії 60–70–х рр. трактується крізь призму актуальних гуманістичних проблем того часу, коли підкорений атом, освоєний космос вселяли віру в неперевершені людські можливості. Діалогічне відштовхування від Біблії ми знаходимо і в поезії наступних періодів, але помічаємо, що сили в ній набирають уже драматичні та трагічні обертони, особливо ж у творах так званого чорнобильського циклу. Ось як докорінно переосмислюється поняття раю, що став від смертоносної чорнобильської радіації пеклом, у вірші О.Пахльовської «Сучасне дерево пізнання»:

Тут по траві не пройдеш босоніж.

І Єва плаче – яблука достигли ж!

А Змій стурбований шипить:

Не їж–ж–ж!

Бо істину пізнати вже не встигнеш–ш–ш .

Навіть побіжний погляд на еволюцію найпоширенішого біблійного сюжету засвідчує багатство і неоднозначність різних інтерпретацій, у світлі яких виразніше проступає суспільна оцінка ролі жінки, матері на різних етапах історичного розвитку, за якою можна судити про духовний статус, моральне здоров’я і рівень культури суспільства. Біблійні мотиви, як ми можемо пересвідчитись, звернувшись і до інших сюжетів та їх художніх трактувань, не лише збагачують образність, поглиблюють підтекст творів, а й постають морально–етичним стимулом для осмислення найболючіших проблем. Значної еволюції зазнав і образ райського саду, який віддавна став поетичною алегорією. Смислове навантаження цього образу теж неоднозначне. Щоб переконатись у цьому, звернімось до поетичної збірки Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» та вчитаймось у сторінки роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський». Побачимо багатство і глибину відмінних від первісного значення переосмислень поняття «раю», яке в перекладі з грецької означає «закритий сад». Розміщувався він на землі, в країні Едем. Едем – означає: приємний, ніжний, делікатний.

Біблійний сюжет про блудного сина користувався величезною популярністю і серед художників голландської школи живопису. Прикладом може бути репродукція картини Рембрандта «Повернення блудного сина», представлена на нашій виставці.

А якщо уважніше придивитися і до робіт італійського художника Сальвадора Роза, і до праці Рембрандта, і до серії картин Т.Шевченка, помітимо відступ від первісного змісту притчі про блудного сина. Ця притча потрапила на нашу землю ще в часи Київської Русі у складі Євангелія від Луки у рукописних списках. Протягом ряду століть відбувалася складна трансформація канонічного сюжету. Це простежив письменник Валерій Шевчук, виявивши у ряді творів чимало глибоко індивідуальних розробок теми життя людини, яка, вирвавшись із дому, живе безтурботно, весело, та згодом, зазнавши страждань та скрути, туги за рідним краєм, повертається до батька і старшого брата. Традиційною була подача незмінного тексту цієї притчі, а нового змісту художньому творові надавало оригінальне авторське тлумачення. Образи притчі уже тоді сприймалися символічно: батьком вважалася церква, а блудним сином – відщепенець від неї. Поети та прозаїки XVI–XVII ст. не тільки по–новому тлумачать притчу про блудного сина, а й створюють на її основі нові твори. Наприклад, Іван Вишенський у своєму «Позорищі мисленному» зображує блудного сина позитивним героєм, а брата–домочадця – негативним. Письменник–полеміст, сам вигнанець, не приховує свого співчуття до блудного сина. Він наділяє його місією заступника рідної землі перед Богом – тут ми угадуємо автобіографічний мотив, який пов’язує долю героя з долею самого автора. Повернення блудного сина до рідної домівки Вишенський взагалі опускає. Тільки один мотив з притчі розробляє і письменник–проповідник Антоній Ради–виловський у творі «Огородок Марії–Богородиці», створюючи історію, відмінну від канонічної. А Симеон Полоцький у п’єсі «Історія, чи Дія євангельської притчі про блудного сина, творена в літо від Р.Х. 1685» не тільки докладно розробляє біблійну тему, а й супроводжує свій твір циклом гравюр. Від імені блудного сина веде розповідь поет XVII ст. Ілля Бачинський у «Пісні світовій». На основі притчі про блудного сина в ній народжується сирітська тема, надзвичайно популярна у давній поезії, згодом – у творах Т.Шевченка.

(Оцінюємо проект учня ( від 9 до 12 балів) і просимо декількох осіб прочитати складені тези, за які теж виставляємо оцінки (від 7 до 10 балів)).

  • А коли ж саме прийшла Біблія на українську землю?

Завдання учням: скласти тези виступу.

Було це ще до Київської Русі. Відомо, що слов’янський просвітитель Кирило бачив у Криму в одного русина книгу, перекладену руською мовою. А в часи Київської Русі Біблія потрапила до нас як Кирило–Мефодіївський переклад. Незабаром ми матимемо нагоду ознайомитись із факсимільним виданням нашої Першокниги, прочитавши точну копію Пересопницького євангелія.

Саме його вважають українці своєю Першокнигою: у 1561 році у місті Пересопниця (у літописах воно згадується з XII ст., а знаходилось поблизу міста Рівне) архімандрит місцевого монастиря Григорій переклав Євангеліє з мови церковнослов’янської на тодішню письмову староукраїнську мову, і українці, отже, здобули можливість читати і спілкуватися з біблійною книгою своєю рідною мовою.

Ознайомте з нашою Першокнигою і своїх молодших братів та сестричок, прочитавши їм оповідання про неї О. Єфімова у збірнику «Дванадцять місяців. 1992» (К., 1991). Повне видання Біблії українською мовою здійснив видатний мовознавець, історик церкви, митрополит Іван Огієнко. Перекладена ним на українську мову Біблія вперше вийшла за межами України в 1962 р. і з того часу неодноразово перевидавалася.

Перший переклад повної Біблії власне українською мовою здійснили Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй–Левицький та Іван Пулюй. Книга вийшла у 1903 р. у Відні. Український першодрукар Швайпольт Фіоль серед перших книг видав і Псалтир – у 1491 р. Багатою на українські елементи є копія від 1543 р. Псалтиря Ф. Скорини, поширеного не лише на білоруських землях, а й в Україні.

Не можна не згадати і знаменитого заблудівського Псалтиря з Часословцем, які видав у Заблудові 1569 р. російський емігрант І. Федорович при сприянні Г. Хоткевича. А вже починаючи з XVII ст., Псалтир видається регулярно і аж до XIX ст. він залишається однією з найпотрібніших книг для школи та церкви. Сама назва Псалтир походить від слова псалма (або пісня) – Псалтир і складається із 150 (а в грецькій та слов’янській Біблії – із 151) пісень, або псалмів.

Псалми співалися з музичним супроводом, і на це є вказівки в самому Псалтирі. Автором Псалтиря вважають біблійного царя Давида. До певних місць у Псалтирі є позначки, що це псалом Давидів. Переспіви псалмів знаходимо у М. Максимовича, С. Руданського, І. Франка, П. Куліша, Лесі Українки, П. Гулака–Артемовського, Т. Шевченка, Ліни Костенко. А перший віршований переспів 42 псалмів українською мовою зберігся ще від 1642 р. І знайдено його в книзі Житомирського міського суду, де він записаний латинськими літерами.

А трохи згодом — 1680 р. — видав свою «Римотворну Псалтирю» Симеон Полоцький, праця якого стала дуже популярною і посіла особливе місце в історії української духовності. За наказом царів Івана та Петра «Римотворну Псалтирю» було покладено на ноти. А на церковнім співанні українців — і це визнано в світі — відбились народні українські пісні. «... Прислухайтесь до Лаврського співу, — писав І. Огієнко, — і ви там розпізнаєте мотиви і наших народних пісень, і наших старих козачих дум. От чому співи в наших церквах ще за давні віки завше тягли до себе чужинців». Той же С. Полоцький розповідав про те, як у Росії, в самому граді царському Москві полюбили наше «сладкое й согласное пъніе», тому й запозичили там наші співи, запросили до себе українців–співаків, які й навчали росіян цього «сладкого пънія».

А згодом Самовидець у своєму літопису напише, що цар Федір Олексійович велику любов до народу нашого мав, тож і «нашим напъвом по церквах й по монастырахъ отправовати приказалъ». Тож українське церковне співання дуже швидко розповсюдилося по всій Росії. Українських співаків часто кличуть до царського та патріаршого хору, до придворних капел, та й просто значні люди московські запрошують до себе на службу українців–музикантів, щоб вони навчали їх музиці та співам. Співаком при дворі в Петрограді був і юний Григорій Сковорода.

Пісні ж бо наші – це «тихий рай, це привабливі чари, ті чари, що всім світом признано за ними». Всьому світові відомі й українські «старі думи козачі», як називає їх І. Огієнко, вказуючи, що вони справили й справляють величезне враження на чужинців: «Не дурно ж ними зацікавилась навіть церква і спів старих дум перенесла й до свого співу».

На жаль, ми небагато знаємо сьогодні про тих багатьох освічених українців, які щиро віддавали сусідам свої знання та вміння. На церковнім, науковім, літературнім ґрунті українці завжди були першими в Москві. Протягом XVII ст., яке позначене розквітом української культури, науки, мистецтва, книгодрукування, освіти, саме українці, як справедливо зауважує І. Огієнко, підготували ґрунт для реформ Петра І. У XVIII ст. українцями була закладена в Москві слов’яно–греко–латинська академія на зразок Київської.

На всіх вищих духовних посадах — митрополитами, архієпископами, єпископами та ігуменами — були по всій Росії теж українці; в працях дослідника М. Петрова наводяться довгі їх списки. А 1747 р. цариця Лизавета запросила для роботи київських професорів Варлаама Лащевського та Гедеона Слонимського, бо лише вони налагодили справу видання нової Біблії, яку цариця — не без допомоги українських вчених – прагнула видати без помилок. Відомо, що в московських церковних книгах була сила–силенна помилок.

Тож наші земляки звіряли ці тексти з українськими зразками і правили, – читаємо у Івана Огієнка. Білоруси Ф. Скорина та С. Будний послідовно відстоювали ідею, що Святе Письмо має бути доступним і зрозумілим простому народові. Для широкої пропаганди Біблії Ф. Скорина активно використовував передмови, якими супроводжував кожне своє видання, вважаючи, що цю універсальну книгу повинні знати навіть ті, хто «коханнє имаши» у військовій справі».

Сьогодні, після тривалої неуваги до Біблії, негативного до неї ставлення, якими позначався ще вчора атеїстичний напрям нашої освіти, пильніше, уважніше маємо вчитатися в Книгу Книг і ми з вами.

Адже у долі нашого народу, в історії його культури, літератури, освіти Біблія займає особливе місце. Недарма ж «зоряною, біблійною й пишною» величав землю рідну поет Богдан–Ігор Антонич. Від найдавніших часів мистецтво, живопис, скульптура, графіка, література черпають із Святого Письма теми, сюжети, мотиви, образи, переробляючи їх, переосмислюючи відповідно до животрепетних проблем свого часу.

(Оцінюємо проект учня ( від 9 до 12 балів) і просимо декількох осіб прочитати складені тези, за які теж виставляємо оцінки (від 7 до 10 балів)).

  • Українська біблійна міфологія

Завдання учням: скласти тези виступу.

З давніх–давен біблійна міфологія зрослася з міфологією слов’янською: легенди та міфи про перших людей, про мудрого Соломона, про євангелічних героїв (у першу чергу про Ісуса Христа та Богородицю, про апостолів Петра та Павла) увійшли в народну свідомість. Щоб пересвідчитись у цьому, погортаймо уважно збірники «Легенди та перекази» (К., 1985), «Прислів’я та приказки» (К., 1989, 1990, 1991) або хоч ті, що увійшли до хрестоматії (с. 142–157). Переконаємося, що особи, які в Святому Письмі діяли цілком природно, у народній фантазії набули міфологічних рис. Так, творять чудеса апостоли Петро і Павло, перемагає змія святий Георгій. Образ Богородиці, як підкреслює Валерій Шевчук, походить від міфологічних образів Богині–землі й Богині–матері.

У різні віки ставлення митців до Святого Письма змінювалось. Так, в середні віки Біблія була непорушним каноном, у творах літератури використовувалась як джерело не лише образів, а й історичних відомостей. У «Повісті минулих літ» знайшли відголоски біблійні легенди, наприклад, легенда про Самсона: княгиня Ольга палить місто Іскоростень так само, як спалив поле філістимлян Самсон.

Особливого значення для християнської міфології набуває культ святих, виникає житійна література, яка розповідає про життя святих, їх подвижництво, аскетизм і поширюється у формі окремих біографічних оповідань або у складі спеціальних збірників, таких, як «Четьї Мінеї», «Прологи», «Патерики». За хрестоматією або збірником «Дерево пам’яті» (К., 1990. – Т. 1) ми ознайомилися із анонімними «Житієм Ольги» та «Оповіданням про святих князів Бориса та Гліба», з «Житієм Володимира» Димитрія Туптала. Святе Письмо позначилося й на творах ораторсько–проповідницької прози.

Українські письменники–полемісти спиралися на Біблію, відстоюючи переваги віри православної. Так, знайомлячись із посланнями Івана Вишенського – першого «публіциста у великім стилі», за словами Івана Франка, – ми знайдемо сотні цитувань Святого Письма, зокрема Нового Завіту і послань апостола Павла. Та й самі послання Вишенського за стилем нагадують послання апостола Павла.

Біблія була для Вишенського непорушним, незаперечним авторитетом, він ставив Її вище за праці мислителів античності Арістотеля та Платона, у той час як сучасники Вишенського зверталися до їх філософських трактатів все частіше й частіше. Бо ж і тоді вже помічено було чимало логічних суперечностей у багатьох біблійних положеннях – сьогодні їх, наприклад, американський пастор Сендерленд нараховує близько 10 тисяч. Поступово образи Святого Письма починають трактуватися в літературі не буквально, а алегорично.

(Оцінюємо проект учня ( від 9 до 12 балів) і просимо декількох осіб прочитати складені тези, за які теж виставляємо оцінки (від 7 до 10 балів)).

2. Учнівський реферат на тему: «Біблійні мотиви та образи в творчості українських письменників ХІХ–ХХ століть»

Завдання учням: а) виписати найпопулярніші притчі з Біблії в творчості українських письменників ХІХ–ХХ ст.;

б) записати письменників та їх твори за мотивами і образами Біблії.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. – один із найцікавіших і найскладніших періодів не лише в мистецтві, а й у суспільному житті. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.

Донедавна українську літературу кінця ХІХ – початку ХХ ст. не досліджували комплексно, як систему, не вивчали об’єктивно, із врахуванням усіх мистецьких явищ і фактів, не розкривали широту й різноманітність оновлення стильових особливостей літератури. В останні роки інтерес дослідників–літературознавців до цієї культурної епохи значно зріс, що викликало неоднозначні, інколи навіть діаметрально протилежні погляди на проблему визначення художніх методів та стилів художньої літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Бiблiя – визначна пам'ятка свiтової лiтератури. На сторiнках Бiблiї багато прекрасних, поетичних легенд. Цi легенди давним–давно iснували в народi i передавались з уст в уста. Потiм, через багато столiть, мудрецi i поети почали в рiзний час записувати їх, потiм цi записи були зiбранi в «Бiблiю». Ця книга включає в ритуальнi i юридичнi кодекси, iсторичнi хронiки, мiфи, народнi пiснi (переможнi, величальнi, поховальнi, сатиричнi, любовну лiрику тощо).

Iз часiв середньовiччя i до наших днiв лiтература черпає з Бiблiї теми, сюжети i мотиви, переосмислюючи їх вiдповiдно до вимог та iдей свого часу.

Найбiльшою популярнiстю серед українських письменникiв користувалася притча про сiяча, що пояснюється просвiтительською функцiєю лiтератури, прагненням вiдкривати народовi очi на його життя. До неї не раз звертався Тарас Шевченко («Чигирине, Чигирине...», поеми «Сон» i «Кавказ», «Саул», «Не нарiкаю я на Бога») i Пантелеймон Кулiш («Дума», «Старець», «Неньчина пісня»). Цю притчу у демократично–просвiтительському дусi перетлумачують Юрiй Федькович («Нива», «Дикi думи», «Думи мої, дiти мої») Михайло Старицький («На новий рік», «Нива»).

Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально–культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, «грубого реалізму», бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.

Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І.Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських письменників у статті «З останніх десятиліть ХІХ віку»: «Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письмен­ників, до яких належать Ольга Кобилянська, В.Стефаник, Л.Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій євро­пейській манері» [1, 108]. У цій статті І.Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що відрізняли «нову школу» літера­тури від «старої», а в статтях, «Старе й нове в сучасній українській літературі», «Принципи й безпринципність» та ін. продовжив розмову на цю тему.

Академік О.І.Білецький зауважував, що література кінця ХІХ – початку ХХ ст. – це час народження нової формації реалізму, для якої не знайшли ще вдалої назви, хоч для кожного ясно, що реалізм М.Коцюбинського, В.Стефаника, С.Васильченка та ін. відрізняється від реалізму їхніх попередників: «Це в усякому разі народження нової реалістичної літератури, що живилася ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства і «чистого мистецтва» [2, 70].

Сучасні літературознавці, зокрема В.Мельник, М.Наєнко, вважають, що «антинауково було б тракту­вати її (літературу кінця ХІХ – початку ХХ ст.) як органічне продовження класичного реалізму», що «то був ніякий не реалізм, а те, що пізніше назване модернізмом» [3, 54–63].

Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процес зміни художніх методів, стилів та напрямів в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. і трактують його або як продовження критичного (чи, як його ще називають, класичного) реалізму, або як початок модернізму («ранній» модернізм). Проблема хроноло­гічних рамок українського модернізму і критичного реалізму, а також письменників, яких називають модерністами чи реалістами, залишається дискусійною.

Значну популярнiсть в українських письменників мали притчi про таланти, блудного сина, любов, багача i бiдного Лазаря, про терен. Наприклад, Тарас Шевченко («Притча про блудного сина»), Iван Франко («Дума про Наума Везумовича», «Притча про терен»), Леся Українка («У пущi»), Павло Грабовський («До сестри»).

Крiм притчових сюжетiв i мотивiв та використання оповiдей про дiяння пророкiв–праведникiв, апостольських проповiдей, українська лiтература осмислює морально–етичний змiст християнського вчення в цiлому, звертається до образу Христа, Богоматерi, їх загальнолюдсько го подвигу. «Марiя» Т.  Шевченка, де син Божий виступає як син людський, сонети XXXVI–XXXVIII I.  Франка, якi порушують проблему вiдповiдальностi людини за свої вчинки, «На полi кровi» Лесi Українки. Загалом творiв у Лесi Українки, в яких переосмислюються бiблiйнi сюжети, бiльше п'ятнадцяти.

Вершинами художнього переосмислення євангельських сюжетiв в українськiй поезiї є «Марiя», «Давидовi псалми», «Пророк», «Неофiти», «Саул» Т.  Шевченка, «Мойсей» у I.  Франка, «Вавiлонський полон» Лесi Українки.

Використовували бiблiйнi сюжети в українськiй поезiї i письменни ки нашої доби. Павло Тичина в поезiї «Весна» використовує сюжет з бiблiйної легенди про всесвiтнiй потоп, переосмислюючи його, як катастрофу, стихiйне лихо. Максим Рильський у вiршi «Рукам трудящим слава» використовує бiблiйний мiф про маслинову гiлку, що в переносному значеннi означає «емблему миру i спокою».

У Миколи Сингаївського зустрiчаємо поезiї, написанi за бiблiйними переказами:

Переможцям щедро–любо

Пахнуть солодом тростини...

Хто з мечем iде на Кубу –

Вiд меча i сам загине («Мечi та струни»).

Iдейне спрямування вислову, взятого з Бiблiї в сучаснiй лiтературнiй мовi означає як пересторогу проти насильства i агресiї.

Отже, використовуючи бiблiйнi сюжети в українській поезiї, нашi письменники викривали свiт насильства i пророкували народовi свiтле майбутнє.

Використана література до І розділу, 1.6.

  1. Франко І.Я. Старе й нове в сучасній українській літературі // Зібр. тв.: У 50 тт. – Т. 35. – К.: Наука, 1982.

  2. Білецький О.І. До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури. – Зібр. праць: У 5 т. – Т.2.– К.: Наука, 1965.

  3. Література ХХ ст.: проблеми періодизації. (Круглий стіл) // Слово і час. – 1995. – № 4. – С. 54–63.

  4. Франко І.Я. Зібр. творів: У 50–ти тт. – Т. 37. – К.: Наука, 1982.

  5. Коцюбинський М.М. Твори: В 7–ми тт. – Т.5. – К.: Наука, 1975.

  6. Єфремов С. Історія українського письменства: У 2 т. – Т.1. – К., 1924.

  7. Жулинський М. Традиція і проблема ідейно–естетичних пошуків в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття // Записки наук. товариства імені Т. Шевченка. Праці філолог. секції. – Львів, 1992. – С.141–153.

  8. Небесьо Б. Любовний трикутник: Іван Франко – народ – модернізм // Сучасність. – 1991. – № 9. – С.17–25.

Оцінюємо реферат і виконані завдання учнями (2–3).

3. Виконання клоуз–тестів. Закінчити речення

  • Біблія – найвеличніша книга людства, яка містить… (заповіти Бога людям).

  • Філософ і просвітитель Григорій Сковорода називав Біблію своєю… («возлюбленою невістою»).

  • Біблійні образи й мотиви живили творчість і надихали на нові твори… (Г. Сковороду і Т. Шевченка, Данте і Шекспіра, П. Куліша і О. Пушкіна, Лесю Українку і Ч. Айтматова…).

  • За переспіви біблійних псалмів бралися… (П. Гулак–Артемовський, Ліна Костенко, Дмитро Павличко).

  • Біблійні сюжети розвивалися Іваном Франком… (у поемі «Мойсей»), Лесею Українкою у драмах… («В катакомбах» та «Одержима»).

  • Сюжети й образи Біблії мають символічне значення, до них, думаю, ще довго будуть звертатися митці різних країн, відшукуючи відповіді на вічні питання… (про добро і зло, смерть і безсмертя, любов і ненависть).

  • Вираз, що означає здобути безсмертя, добру пам’ять нащадків, є … («бути записаним на скрижалі історії»).

  • Ім’я Єва означає … (життя, жива).

  • Едем – означає… (приємний, ніжний, делікатний).

  • Повне видання Біблії українською мовою здійснив видатний мовознавець, історик… (Іван Огієнко).

  • Біблія українською мовою вперше вийшла за межами України… (в 1962 р.).

  • Перший переклад повної Біблії власне українською мовою здійснили… (Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй–Левицький та Іван Пулюй).

За кожну правильну відповідь – 1 бал, всього – 12 балів.

VІ. Підсумок уроку

        1. Коментування епіграфів

        2. Інтерактивна вправа «Мікрофон»

Продовжіть речення:

  • Найбільшою популярністю серед українських письменників користувалися притчі…

  • Вершинами художнього переосмислення євангельських сюжетів в українській поезії є…

3. Рефлексія

Для мене Біблія – це …

VІІ. Домашнє завдання

1. За матеріалами Інтернет прочитати літопис «Повість временних літ».

2. Скласти тези про «Повість временних літ» за матеріалами підручника С. 68–70 (В. Пахаренко. Українська література. Підручник для 9–го класу загальноосвітніх навчальних закладів. – Київ: «Генеза», 2009. – 367 с.).

Використана література до І розділу, п. 1.7.

  1. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. – К.: «Наукова думка», 1989. – 295 с.

  2. Губаржевський І. Основи українського православ'я у 2– томах. – Чикаго, 1970. – 467 с.

  3. Дорошенко Д. Короткий нарис історії християнської церкви. – Вінніпег, 1970. – 673 с.

  4. Історія православної церкви в Україні: Збірка наукових праць. – К.: Четверта хвиля, 1997. – 292 с.

  5. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / За ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. –  К.: Знання, 1999. – 735 с.

  6. Сулима В. Біблія і українська література. – К., 1998. – 400 с.

  7. Фрезер Д. Фольклор в Ветхом Завете // 2–е изд., испр. Пер. с англ. – Москва: Издательство политической литературы, 1986. – 511 с. 

  8. Библейские легенды. – М.: Христианская Россия, 1992. – 191 с.

  9. Бетко І. Біблія як джерело ідей у творчості Лесі Українки //Слово і час. – 1991. – № 3.

  10. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ – початку ХХ століття. – Зелена Гура – Київ, 1999. – 297 с.

Список використаної літератури до І розділу, п. 1–5

  1. Кралюк П. Прийняття і сприйняття християнства в Русі–Україні. – Острог, 2013. – 136 с.

  2. Історія української філософії. Хрестоматія. – Львів, 2004. – С.59.

  3. Овчінніков В. Історія книги. Еволюція книжкової структури. – Львів, 2005. – С. 109.

  4. Брайчевський М. Походження слов’янської писемності. – К., 2002. – С.121.

  5. Лавров П.А. Материалы по истории возникновения славянской письменности. – Л., 1930. – С. 12.

  6. Фрис В. Історія кириличної рукописної книги в Україні. – Львів, 2003. – С.42, 59.

  7. Історія української філософії. Хрестоматія. – Львів, 2004. – С. 25–26; 60.

  8. Ангелов Б. Св. Кирил и Методий в славянските печатни книги от ХV–ХVІІ в. // Хиляда и сто годин славянска писменост (863–1983). – София, 1983. – С. 359–375.

  9. Милев А. Старобългарските жития на Константина–Кирила Философа // Българистика и българисти. – София, 1981. – С. 33.

  10. Київ в історії філософії України. – К., 2000. – С. 22; 26.

  11. Літопис руський. – К., 1989. – С. 15; 52–60; 66; 208; 442.

  12. Бычваров М.Д., Горский В.С. Характер и основные направления взаимосвязи философских культур древней Руси и Болгарии. – С. 10–11.

  13. Бондарь С.В. Философско–мировоззренческое содержание «Изборников» 1073 и 1076 годов. – К., 1990. – С. 94; 117–118.

  14. Якобчук Л. Біблійні принципи життя і служіння. – Острог, 2008. – С. 127–130.

  15. Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995. – С. 75.

  16. Чижевський Д. Філософські твори: У чотирьох томах. – К., 2005. – Т. ІІ. – С. 44.

  17. Про «Бджолу» та її переклад див.: «Бджола» – унікальна пам’ятка філософсько–світоглядної думки Русі–України // Хроніка–2000. – 1995. – №1. – С. 59–79.

  18. Щурат В. Українські джерела до історії філософії // Хроніка–2000. – К., 2000. – В. 37–38. – С. 130.

  19. Про «Толкову палею» див.: Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина ХІІІ – ХV ст..): Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції. – К., 2004. – С. 31–32.

  20. Білоус П. В. Давньоукраїнська література і фольклор: проблема художнього коду. Монографія / П. В. Білоус. – Житомир, 2006. – 110 с.

  21. О. Сліпушко «Давньоукраїнський бестіарій (звірослов): національний характер, суспільна мораль і духовність давніх українців у тваринних архетипах, міфах, символах, емблемах». – К., 2001. – 318 с.

  22. О. Сліпушко «Література Київської Русі. Нариси». –К., 2005. – 267 с.

  23. О. Сліпушко «Програма з курсу давньої української літератури». – К., 2003. – 27 с.

Начало формы

Розділ ІІ

Література Руси–України від монументалізму до українського Ренесансу

    1. 2.1. Вступ. Оригінальна література Руси–України. Монументалізм (ІХ – поч. ХІІ ст.)

    2. Виховання в дітей любові до Бога починається зі святої тайни
      Хрещення і Миропомазання. Прийнявши їх, дитина стає храмом Святого Духа, Божою Дитиною, звільнившись від первородного гріха. Через тайну Хрещення кожний отримує ласку іти дорогою Божої любові та опіки. А щоб мати для цього силу, уділяється Тайна Миропомазання, через яку ми отримуємо сім Дарів Святого Духа: розум, мудрість, знання, раду, кріпость, страх Божий, побожність.

    3. Українська родина має у своїй історії цей християнський звичай уділення Святих Тайн Хрещення та Миропомазання, хоча, можливо, не усвідомлює відповідальність за неї. Виховання дитини в побожності, тобто в усвідомленні синівської любові до Бога (Бог – мій Творець, а я його дитина; Бог – є любов, а я не можу по – іншому себе вести, як тільки з любов’ю до всіх) та в страсі Божому, тобто не Бог страшний, а боятися вчинити зло, у християнському розумінні – це першочергове завдання вихователів.

    4. Участь у Святих Тайнах Покаяння (Сповідь) і Пресвятої Євхаристії
      допомагає дитині йти доброю дорогою в житті. Через Сповідь і Причастя
      людина здатна докорінно змінювати свою поведінку на краще. Віра в Божу
      любов і Боже милосердя спонукує нас до нового примирення з Богом в разі
      гріховного упадку. Ця практика в традиціях українського народу
      тягнеться з давніх–давен і має духовну силу.

    5. Виховати дитину розумною, розсудливою, мудрою, – це навчити її дотримуватися Божих Заповідей. «Прагнеш мудрості? –Дотримуй Заповіді, і Господь тобі її щедро надасть». (Сираха 1, 26). Коли Святе Письмо стає настільною книгою родини, Божі Заповіді – дороговказом у житті, така людина направду є щаслива, бо розуміє, що життя може бути гарним, світлим, незважаючи на різні труднощі, бо будує свій світогляд не на цінностях земного життя, а на цінностях духовного життя, підвалини якого залишив нам Ісус Христос. Погляд Ісуса цілком протилежний до матеріального сприйняття світу. Глибина духовних цінностей криється у Нагірній Проповіді Ісуса Христа.

    6. Погляд на життя, який передають батьки та вихователі, має бути глибоким. Авторитет вихователя не у владі, а у служінні. Для того, щоб бути авторитетом, потрібно спершу навчитися самому піддаватися авторитету. Найкращий приклад цього показує сам Ісус Христос. Ісус виконує те, що говорить, практикує те, чого вимагає від інших. Дитина набагато більше вчиться з прикладу, аніж з слів. А приклад – це відповідність між словами та вчинками. Ісус Христос довіряє тим, кого навчає. Діалог є справжнім, коли дивимося позитивно на іншу особу, любимо її такою, якою вона є, віримо в її здібності бути кращою. Коли Ісус розказує притчу про блудного сина, то вчить нас також бути милосердними у ставленні до дітей із негативними вчинками. Через діалог, через уважне слухання, розуміння, тепле ставлення, спробу зважити всі «за» і всі «проти». Дитину треба вчити відповідальності за свої вчинки, тобто давати їй можливості оцінювати, зважувати, робити висновки. Справжні людські стосунки вимагають стабільності та відповідальності. Коли дитина у процесі розвитку глибоко усвідомлює себе, ким вона є і для чого, тоді вона прямує до духовного життя. Саме вмінню бути собою, приймати свою історичну та особисту відповідальність і вчить справжня моральність.

    7. Отже, «сумніватися в існуванні Бога значило б заперечувати, що будь–який наслідок має свою причину, і твердити, що ніщо змогло зробити щось» (Ален Кардек, англійський мислитель). «Порядок у Всесвіті свідчить про істинність твердження: «На початку – Бог» (Артур Комптон, видатний фізик, лауреат Нобелівської премії).

    8. В українському письменстві, культурі Середньовіччя почергово розвинулися два напрями – монументалізм і орнаменталізм (ІХ – початок ХІІ ст.).

    9. Монументалі́зм, Стара київська література – напрямок в оригінальній літературі Київської Русі ХІ століття (поряд із перекладною літературою). Монументальний стиль як окремий виділив Дмитро Чижевський.

    10. Назва походить від того, що «творам київської літератури ХІ ст. властива певна стилістична «монументальність», вибудова з окремих розмірно нечисленних стилістичних елементів, обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас та скупчення уваги на змісті».

    11. Основні риси монументального стилю, виділені Д. Чижевським:

  • відносно проста композиція творів. Характерна риса – думки викладу часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді формула повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання цілого твору, або принаймні кожного окремого розділу, зосереджене на одній думці і рідко відходить від неї.

  • Відтак, інша властивість, яка випливає звідси –часта неясність композиції творів.

  • Простота синтаксична: виклад здебільшого з коротких речень, що уривчасто йдуть одне за одним, іноді навіть повторюючи попереднє.

  • Постійне використання сталих формул, які часто повторюються в тому самому творі, або розділі, або в різних розділах твору.

  • Використання невеликої кількості стилістичних прикрас:

    1. паралелізм сусідніх речень або думок, висловлених у сусідніх реченнях алітерації, які посилюють враження паралелізму;

    2. порівняння – нечисленні, але виразні («стріли, як дощ», ворожі полки, «як ліси», «аки борове», чернець–аскет–багатир – «храбръ» тощо);

    3. епітети – нечисленні, майже немає улюблених, крім імен–прізвищ – Святополк ОкаяннийБоняк Шолудивий тощо;

    4. серед основних ідеологічних рис:

    5. ідеологія – заклик до творення централізованої могутньої держави;

    6. «християнський оптимізм», радість із того, що Русь «в останню годину», «одинадцяту годину» ще покликана Богом до християнської єдності. Радість з того, що Русь об’єдналася навколо однієї правдивої віри.

    7. У добу монументального стилю, поруч із численними перекладними проповідями оригінальні проповіді є лише невеликим доповненням до візантійської гомілетики. Велика частина оригінальних проповідей не датована точно, і лише мовні ознаки та елементи змісту вказують на їх належність до старої київської літератури. Лише два автори є добре відомими – св. Феодосій та митрополит Іларіон («Слово про закон і благодать»).

Цей сегмент давньоукраїнської літератури досить погано вивчений, на думку Д. Чижевського, основні перешкоди – це анонімність і пізніше приписування проповідей святим, отцям церкви тощо.

Деякі проповіді згадують події свого часу, тому можна їх приблизно датувати. Наприклад, якщо розповідається про перенесення мощів св. Миколи або про «Русь» як «новохрещений» народ (як в одній проповіді на пошану Богородиці), то проповіді можна з великою ймовірністю датувати ХІ ст.

Старі проповіді різноманітні і в тематиці, і в стилі. Поруч із простими проповідями на великий піст є урочисті «похвали» (зокрема надзвичайно пишна похвала св. Феодосієві, що пізніше ввійшла до складу «Печерського Патерика»).

Світське оригінальне повістярство в староруській літературі було або малорозвинутим, або втрачене. Але у літописі збереглося кілька творів, що репрезентують повістярство як жанр, здебільшого духовне. На думку Д. Чижевського, ці повісті могли існувати раніше як окремі твори, проте лише оповідання про кн. Василька має всі ознаки самостійного твору. Твори цього типу відтворюють події, які стилістично розташовані між «протокольним» та патетичним і стилістично витонченим оповіданням.

Типовим для духовного оповідання є те, що воно несе в собі певну «мораль», оповідач робить на його основі певний релігійно–моральний висновок, що його він здебільшого подає читачеві як ясно сформульовану сентенцію.

До творів цього типу належать у літописі кілька оповідань. Ці оповідання не укладено в певні хронологічні рамки літопису, їх лише записано під певним роком, але вони є закінченими нарисами, кожне з своїм початком і кінцем та часто із своєю «мораллю». До цієї групи можна зарахувати цілком самостійний твір, т. зв. «Сказаниє» про забиття Бориса та Гліба та низку дрібніших оповідань про чудеса, про мощі (віднайдення мощів св. Феодосія, перенесення мощів Бориса та Гліба), про будівництво та освячення церков («Десятинної» в 996 р., св. Юрія та Софії в Києві), про заснування Печерського монастиря тощо. Деякі з оповідань увійшли і до інших творів, зокрема Печерського ПатерикаПрологу.

Повістярство цього періоду або цілком є, або намагається бути історичним, оповідати про дійсні події. Але перекази повістярів – не лише сухі, короткі записи. Автори повістей уміють зробити свої оповідання цікавими та розвивати своє оповідання з драматичним напруженням. Найвищого ступеня художності досягнув анонімний автор «Сказання» про Бориса та Гліба, з його патетичною ритмізованою прозою та складними літературними засобами, взятими частково з богослужбових ґатунків, з використанням текстів св. Письма тощо. Але й інші повістярі виявляють, зокрема, вміння літературного зображення, вкладаючи думки та почування в добре збудовані монологи дійових осіб.

Виклад змісту здебільшого простий, мистецькі прикраси скупі; найбільша увага звертається на перебіг подій. Але свій виклад вони подають широко, звертаючи увагу читача на окремі важливі моменти, вміють посилити напруження оповідання, «затримуючи» оповідь (наприклад, у повісті про Василька). Оповідання, які відомі сучасним дослідникам є всі тенденційні, але тенденційність не перешкодила авторам виконати суто літературні завдання. За висновком Д. Чижевського, оповідання ХІ століття належать до найкращих творів старої київської літератури.

«Житійна» література виразно відрізняється від духовної повісті. «Житіє» писалися лише про святого, тобто про праведну людину, для визнання святості якої вже існували певні обґрунтовані дані. Численна житійна література, яка прийшла зразу в болгарських перекладах чи була перекладена вже в Києві, могла цілком задовольнити потребу читача, тим більше, що серед найстаріших перекладних житій було чимало творів, цікавих не лише житійним змістом, але й мистецькою формою або богословськими міркуваннями (наприклад житія, що порушують питання про кінець світу – Андрія Юродивого й ін.). Також на Русі з'явилися житія нових слов'янських святих: Кирила та Мефодія, В'ячеслава Чеського, святої Людмили.

Для українців писати житія своїх святих означало поставити своїх праведників поруч із старими великими святими та мучениками. Східнослов'янська житійна література ще довго мала характер надзвичайної «скромності»: було мало оповідань про чудеса, немає надмірного вихваляння святих, великою видається залежність від перекладних або слов'янських зразків. Цю залежність не треба розуміти так, що автори просто списували житія чужих святих. Навпаки, старі житія намагаються подавати добре перевірені та певні відомості, але їх автори із свого матеріалу вибирають такі риси, що засвідчені і в житіях старіших святих. Це ніби слугувало гарантією того, що такі риси – справжні ознаки святості. Коли матеріалу про святих не існувало, то і житія не писалися. Цим можна пояснити той факт, що немає старих житій Ольги, Володимира та навіть Антонія Печерського. Про цих святих є лише твори, споріднені з житіями, але всі вони – іншого стилю, твори, що не вимагають фактичних даних. Класичні твори житійної літератури дав Нестор.

Своєрідною пам'яткою є так званий «Ізборник» 1076 року – збірка численних невеликих творів, серед яких: три «повчання» батьків дітям («Слово одного батька до свого сина» та повчання дітям Ксенофонта та «святої Феодори»); так звані «Атанасієві відповіді», що пояснюють важкі місця у Святому Письмі, вибрані уривки з неканонічних книг св. Письма («Книга Премудрості», Сирах); оповідання про «Милостивого Созомена» та, можливо, найтиповіші для «Ізборника» – різні сентенції, речення, прислів'я, згруповані за темами. Увесь твір є світського призначення. Темою твору, що їй приділено автором найбільше місця, є милосердя до бідних. Багато порад мають характер «світський», наприклад про ставлення до «сильних цього світу» («не сварися съ чловекъмь сильнымь») тощо. Деякі з творів, що ввійшли до «Ізборника», поширювалися й пізніше (до ХVIII ст.).

Літописи Київської Русі – це не тільки простий хронологічний запис подій, але й, за словами Д. Чижевського, «є якимись енциклопедіями, збірками найрізноманітнішого літературного матеріалу, який не дійшов би до нас, якби літописці не занесли його до своїх творів».

Зміст найстарішої частини літопису, яка доходить до другого десятиліття ХІІ століття, охоплює події (переважно з Київщини) від найстаріших часів (половина ІХ ст.).

Найстаріший літопис дійшов у трохи відмінних редакціях: в так зв. «Лаврентіївському» літописі (різні списки з ХIV – XV ст.), де він доведений до р. 1110 та закінчується записом ігумена Видубецького монастиря під Києвом Сильвестра, що переписав рукопис 1116 р. та в «Іпатіївському» літописі (5 списків з XV та пізніших ст.), де оповідь доведено до року 1117.

Епічний наробок цього періоду є майже цілком втраченим. Проте дослідниками літератури робляться спроби щодо визначення основних рис, які могли б бути притаманними для старовинного епосу.

Джерелом для встановлення тематики старого епосу є, з одного боку, літописи. У них занесено чимало переказів, що пов'язані зі старим епосом. До того ж, цінні записи подають пізні північно–східні, московські літописи (XVI ст.), наприклад, т. зв. «Ніконовський». Та найважливішим джерелом є руські так зв. «билини» (назва, що вигадана в ХІХ ст.; народна назва – «старини»). Дещо з східно–слов'янського епосу перейшло навіть до епосу західно–європейського.

    1. За формою епос монументальної доби невідомо чи був віршований, хоча деякі дослідники, зокрема Н. Трубецкой, знаходять у їх ритміці сліди походження з ХІІ – ХІІІ ст. «Слово о полку Ігоревім» єдиний твір, що дійшов до нас із ХІІ ст. і в писаному вигляді не має віршованої форми. Одне певне, що епічні твори «співали», як показують староукраїнські згадки та індоєвропейські паралелі. Мова, напевне, була ближчою до тодішньої розмовної мови, аніж мови писаних творів, оскільки мова епосу часто буває архаїчна. Зокрема у билинах збереглося багато давніх слів: «гридня» або «гридниця» (помешкання дружини, скандінавське слово), «іскопить» (слід копит), «полениця» (жінка–богатир), «стольний град» (столиця), «наполи» (напів), «дорог рибій зуб» (моржова кість, також в Іпатіївському літописі 1160 р.).

    2. Серед стилістичних характерні такі риси:

  • рясне вживання епітетів, повторення речень та окремих слів;

  • алітерація;

  • численні порівняння, паралелізм образів (місяць–молодик на небі – народження Вольги; хмари – вороже військо), іноді негативний паралелізм (це не хмара – це військо);

  • улюблені перебільшення (гіперболи);

  • численні постійні формули (природні в усній словесності, полегшують утримання величезних творів у пам'яті), наприклад, годування коня, сідлання коня, стрільба з лука, полювання, привітання, біг коня тощо.

Для літературознавців література практичного призначення власне цієї доби, доби монументального стилю, становить великий науковий інтерес, позаяк у цей період література узагалі тільки почала розвиватися в Київській Русі. До того ж межі між «красною літературою» та літературою практичною були в старовину зовсім іншими, аніж тепер, і не можна бути наперед певним, що писане для практичного вжитку не матиме рис стилістичної витонченості.

До таких творів належать:

  • релігійні тексти: молитви, цілі богослужби тощо;

  • «послання» грецьких ієрархів: митрополита Леона (до 1004 р., твір сумнівний), Георгія (умер 1072 р.), Іоана II (близько 1089 р.), митр. Никифора (1104–1120) проти «латини»;

  • лист митр. Никифора до князя Володимира Мономаха;

  • сюди також можна віднести перші спроби історичних творів про світову історію;

  • пам'ятки законодавчі, зокрема «Руська Правда», збірка законів Ярослава і його наступників та церковні «устави» Володимира та Ярослава (перший не цілком, другий – зовсім не певний).

Єдиним відомим давнім українським письменником, від якого залишилася збірка творів, є Володимир Мономах (1053–1125). Твори його вставлено в літопис під 1096 р. Твори Мономаха: «Поучениє» дітям, лист до князя Олега та молитва (або молитви).

Один із найулюбленіших творів старої літератури (залишилося близько 100 примірників XV – XIX ст.) – твір, у якому йдеться про мандрівку «Данила Паломника» у Святу землю. Це дуже детальний опис Палестини з її святощами. Цей опис, дуже цінний для топографії Святої землі, подано в дусі релігійно–почуттєвому.

2.2. Фрагмент уроку за темою: «Пам’ятки оригінальної літератури княжої Руси–України. Літописи як історико–художні твори. Літопис «Повість временних літ».

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Шануй тих, хто

намагається здійснити

велике... 

Сенека 

Хід уроку

I. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань

1. Конкурс «Сторінками літературного середньовіччя» 

Клас поділяється на дві команди, по п’ять представників з кожної біля дошки розгадають кросворд упродовж 10 хв. Виграє та команда, яка у визначений час упорається із завданням. 

Кросворд для команди І

 
 

По вертикалі:

1. Жанр давньоруської літератури. (Літопис) 

По горизонталі:

1. Азбука, за допомогою якої написано «Остромирове Євангеліє». (Кирилиця)

2. Початкова буква кожного розділу. (Ініціал)

3. Устав, напівустав, скоропис. (Шрифт)

4. Назва азбуки, яка відображала один з перехідних етапів східнослов’янської писемності. (Софійська)

5. Релігійний твір давньоруської літератури. (Псалтир)

6. Колір, яким писався текст книги. (Чорний)

7. Державна релігія за часів Володимира Святославовича. (Християнство) 

Кросворд для команди ІІ


По вертикалі:

1. Жанр давньоруської літератури. (Повість) 

По горизонталі:

1. Матеріал, на якому писалися книги. (Пергамент) 

2. Метал, яким прикрашався орнамент у престижних виданнях староруських книг. (Золото)

3. Релігійний твір давньоруської літератури. («Часослов»)

4. Важлива частина художнього оформлення рукописної книги. (Мініатюра)

5. За допомогою чого приверталася увага читача на сторінці книги до початку розділу? (Заставки)

6. Коментар до біблійного повідомлення про творення світу. («Шестиднев»)

7. Мова укладання договору між князем Олегом і Візантією. (Болгарська) 

2. Бесіда за питаннями 

Яким чином твори художньої літератури відобразили життя наших предків на різних історичних етапах? 

Що сприяло виникненню нових рукописних творів? Ким були їх автори? 

Чому Біблія вважалася Святим Письмом? 

Як митці слова світової і зарубіжної літератури використовували біблійні теми, сюжети, мотиви, образи під час написання своїх художніх творів? 


ІІІ. Оголошення теми, мети уроку. 

Мотивація навчальної діяльності 

  1. Коментування епіграфа до уроку

ІV. Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу 

1. Слово вчителя

Перекладна література відчутно вплинула на розвиток оригінального українського письменства. Оригінальна література на кінець ХІ ст. стала однією з найрозвиненіших і найбагатших літератур світу.

Найпершими зразками оригінальної літератури були літописи.

Запишемо до зошитів дату сьогоднішнього уроку, тему його і визначення літопису за словником літературознавчих термінів:

Літопис – найдавніший жанр історично–мемуарної прози, у якому у хронологічному порядку, порічно записували події, а також фрагменти міфів, житій святих, легенд, дружинного епосу, вояцької повісті тощо.

Названо жанр за початком фрази: «В літо […]».

У літературному українському Середньовіччі укладено кілька літописів: «Повість минулих літ», Київський літопис, Галицько–Волинський літопис.

Запишіть літописи до зошитів.

Знову подивимось у словник і запишемо наступне: «Повість минулих літ», або «Повість врем’янних літ», – перша києво–руська пам’ятка писемності літописного жанру, складено на основі раніших літописних зведень і редакцій, що увібрала документи, перекази, легенди, повісті, дружинний (воєнний) епос, свідчення сучасників.

«Повість минулих літ» – високохудожня поетична книга, збірка епічних пісень і одночасно найдавніша історія українського народу.

2. Робота в малих групах (4 – 5 учнів). Метод «Ажурна пилка»

Довідка для вчителя. Консультація для учнів

Такий вид діяльності на уроці дає можливість вам працювати разом, щоб вивчити значну кількість інформації за короткий проміжок часу, а також заохочує вас допомагати один одному навчатися навчаючи.

Під час роботи за допомогою методу «Ажурна пилка» ви повинні бути готовими працювати в різних групах.

  • Спочатку ви працюватимете в «домашній» групі.

  • Потім в іншій групі ви будете виступати в ролі «експертів» з питання, над яким ви працювали в «домашній» групі, та отримаєте інформацію від представників інших груп.

  • В останній частині ви будете в «домашній» групі для того, щоб поділитися тією інформацією, яку вам надали учасники інших груп.

Учитель завчасно готує пакети завдань та ілюстративний матеріал. Роздає у домашні групи для опрацювання та підготовки (6 пакетів, див. додаток 1).

V. Закріплення вивченого матеріалу

  • Перегляд презентації «Київська Русь та її культура».

  • Закінчіть речення (останній слайд презентації)

  • Робота за підручником за трьома варіантами:

І в. С. 54–55. Скласти тези про Остромирове Євангеліє та Ізборники Святослава.

ІІ в. – С. 55–56. Скласти тези про особливості руської літератури.

ІІІ в. – С. 56–57. Скласти тези про основні жанри руського письменства (за правильно закінчені речення – 4 бали, за вдало складені тези – 8 балів. Всього – 12 балів).

VI. Підсумок уроку

1. Метод «Мікрофон»

  • Що нового ви дізналися на уроці?

  • Що вас зацікавило найбільше?

  • Що здивувало?

  • Що схвилювало?

  • Що змусило замислитися?

  • Що найбільше запам’яталося?

VII. Домашнє завдання

1. Прочитати оповідання із «Києво–Печерського патерика» про Прохора чорноризця та «Повчання дітям» Володимира Мономаха.

2. Випереджувальні завдання:

  • І група (літературознавці) – підготувати дослідження про типи збірників житій.

  • ІI група (теоретики) – дати загальну характеристику «Києво–Печерському патерику».

  • ІII група (мовознавці) – розкрити особливості оповідання про Прохора чорноризця.

Додаток 1

І пакет. Заснування Києво–Печерського монастиря.

Одним із монастирів, що залишили яскравий відбиток у всій давньоруській історії, був Києво–Печерський монастир, заснований під Києвом за часів князювання Ярослава Мудрого. Про заснування Києво–Печерського монастиря розповідають три джерела: «Житіє Феодосія Печерського», «Києво–Печерський патерик» і «Повість минулих літ». Автори цих рукописних книг – сучасники подій, пов’язаних із виникненням монастиря. Вони були його мешканцями – ченцями, а деякі з них відігравали значну роль у суспільно–політичному житті.

Перше згадування про Києво–Печерський монастир знаходимо в «Повісті минулих літ» від 1051 року. Тут же читаємо про Антонія Печерського як про людину «ім’ям мирським від граду Любича». Бажаючи прийняти чернецтво, він відправився «у країну Грецьку й досяг Царьграда. І прийшов він на Святу гору й обійшов Афонські святі монастирі, і, побачивши ці монастирі на Святій горі й життя ченців, що перевершує людські можливості... захотів повторити подвиги цих ченців». Вернувшись звідти до Києва при князі Ярославі, після довгих скитань «по нетрям і горам», чернець 1051 року оселився «у малої печери».

Нестор Літописець писав: «Прийшов він на пагорб і возлюбив місце це і став жити тут, молитися Богу». Поголос про аскетичний спосіб життя ченця в печері швидко поширився. До Антонія почали приєднуватися однодумці, яких він постригав у ченці. Він став їхнім духовним отцем. Коли кількість братії досягла дванадцяти осіб, Антоній поставив ігуменом Варлама, а сам переселився на сусідній пагорб, викопавши в ньому нову печеру. Так виникли печери, які пізніше назвали Ближніми й Дальніми.

Коли число братії досягло ста осіб, князь Ізяслав на прохання Антонія подарував ченцям гору над печерами.

Отже, Києво–Печерський монастир остаточно сформувався як релігійна община 1062 року. У цей час зібралася необхідна кількість ченців, було призначено ігумена, монастир одержав ділянку землі над печерами, на якій побудовані церква, келії та інші монастирські приміщення. Усе це говорило про те, що монастир був юридично оформлений, бо без згоди митрополита князь не міг би дарувати землю для його створення.

Києво–Печерський монастир був активним провідником християнської релігії, уведеної на Русі 988–989 року. Він активно втручався в політичні справи держави, засуджував князівські усобиці, виступав за незалежний розвиток руської православної церкви. Монастир завжди захищав міцну централізовану монархію, відстоював недоторканість влади великого князя.

Життя засновників Києво–Печерського монастиря сприймалося як моральний подвиг, адже вони відвернулися від мирських спокус. Цим монахи здобули прихильність і від влади: князі й бояри підтримували їх, дарували їм землю з підданими селянами, угіддя, срібло й золото.

Князь Ярополк Ізяславич 1158 року подарував монастирю Небельську, Дервську й Луч­ську волості та інші угіддя поблизу Києва. Того ж року князь Гліб Всеславич Полоцький та його дружина Анастасія Ярополківна подарували печерським чорноризьцям 700 гривень срібла, 100 гривень золота та п’ять сіл із челяддю. Суздальський єпископ Єфрем, постриженець Києво–Печерського монастиря, пожертвував своїм землянам маєток в м. Суздалі з церквою Димитрія та селами.

Монастир, прагнучи до збільшення своїх володінь, удався до захоплення земель селян­ських общин та інших монастирів. 1128 року ченці силоміць «з гріхом великим і безправно» захопили Дмитрівський монастир у Києві. Печерський монастир стає впливовим релігійним центром.

У монастирі розвивається образотворче мистецтво, зокрема іконопис, медицина. Відомо, що саме тут було збудовано першу лікарню в Київській Русі. Печерський монастир став також центром підготовки православного духівництва.

ІІ пакет. Життя та діяльність автора «Повісті минулих літ» Нестора Літописця.

Найдавніший літопис, що дійшов до нас, – «Повість минулих літ». Його автором є Нестор (1056–1113). Преподобний Нестор належить до найосвіченіших людей Київської Русі кінця XI – початку XII століття. Окрім богословських знань, він мав виняткові здібності до історії та літератури, досконало володів грецькою мовою.

Що ж нам відомо про нього?

Батьківщина Нестора – Київ. Про перші роки його життя немає жодних відомостей. За згадками самого літописця, він вступив до Печерської обителі послушником у юному віці: «До Феодосія, який жив у монастирі і правив доброчинне життя та іноче правило і який приймав кожного, хто приходив до нього, прийшов і я, грішний і недостойний раб Нестор, і прийняв він мене, коли мені було від народження мого сімнадцять років». Суворістю життя, молитовним зосередженням і ретельністю у справах віри юнак незабаром перевершив багатьох відомих печерських старців і після постригу в ченці був визнаний гідним сану ієродиякона. Основним «послушанням» Нестора в монастирі стала книжкова справа, а створена ним перша редакція «Повісті минулих літ» (близько 1113 року, оригінал до нас не дійшов, літопис відомий лише в більш пізніх копіях) донині залишається головним джерелом історичних відомостей про Давню Русь.

Народився Нестор, імовірно, у сім’ї, яка належала до еліти тогочасного давньоруського суспільства. Саме таке походження давало йому можливість відійти від давніх язичницьких традицій, що ще мали доволі значну силу на Русі, і прилучитися до нового для руських людей християнства, а, відповідно, й отримати християнську освіту, ознайомитися з біблійними текстами й творами християнських авторів. Водночас таке елітарне походження давало йому можливість виробити своєрідне бачення суспільно–політичних процесів та історичного минулого його краю.

З яких причин Нестор обрав чернече життя – сказати важко. Можна лише твердити: вибір цей був непростим. Ченці стали «новими людьми», нетрадиційною інтелектуально–духовною елітою, яка несла для русичів християнські цінності. Це викликало негативну реакцію в населення. Отож, хоч би що там було, Нестор опинився в Києво–Печерському монастирі. Його перебування в цій обителі припало на час її піднесення. Так, 1091 року відбулося урочисте відкриття мощів Феодосія. Саме тоді починається інтенсивне творення й літературне оформлення легенд про подвижників Києво–Печерського монастиря, які склали основу «Києво–Печерського патерика».

Можна сказати, що Нестору поталанило з часом і культурним оточенням. Жив він у період політичного й культурного піднесення Київської Русі. Мешкав у найбільшому столичному монастирі, де не лише міг спостерігати за бурхливими подіями, але й мав можливість хоча б частково усамітнитися, що є дуже важливим і потрібним для письменника. Час написання Нестором агіографічних творів залишається спірним.

Подивимось у словник:

Агіограф (грец. hagios – святий і grapho – пишу) – автор, творець агіографічних творів (агіографії).

Агіографія, або житія святих – життєписи знаменитих єпископів, патріархів, світських осіб, канонізованих християнською церквою.

Деякі дослідники відносили їхню появу до 80–х років XI ст., нині ж більшість датують ці твори початком XII ст.

Чимало зробив Нестор і для освіти Русі. Є відомості про те, що київські князі неодноразово відправляли ченця–історика у великі міста на Правобережжя Дніпра для організації училищ та шкіл при монастирях.

Преподобний Нестор дожив до глибокої старості, не припиняючи праці над літописом, і мирно спочив. Помер він 9 листопада 1113 року.

Нестор Літописець канонізований православною церквою, його тіло знаходиться в Києво–Печерській лаврі. Нині мощі літописця відкриті для відвідувачів. У підземних лабіринтах цього монастиря покоїться 123 нетлінних тіла святих, яким майже тисяча років. Їх порівнюють із муміями єгипетських пірамід, тому й не дивно, що київський монастир став місцем паломництва людей з усього світу.

9 листопада Православна церква відзначає день Преподобного Нестора Літописця – першого історика Київської Русі, ченця Києво–Печерської лаври, продовжувача традицій слов’янської писемності, що були закладені рівноапостольними Кирилом та Мефодієм.

ІІІ пакет. «Повість минулих літ» – історична книга і збірка епічних творів.

1110 року Нестор узявся за написання нового літописного зводу, названого ним «Повість минулих літ», що став вершиною його літературної діяльності. У ранньому середньовіччі немає іншого руського твору, який би за глибиною думки, філософських узагальнень і стрункістю побудови історичної концепції міг би зрівнятися з «Повістю минулих літ». Створення багатопланового літопису «Повість минулих літ, або звідки почалася Руська земля, хто в Києві перший став князювати і звідки Руська земля стала» є одним з проявів людського генія. Саме завдяки цьому твору ми знаємо «звідки пішла Руська земля».

В. Микитась, український літературознавець і критик, так писав про роботу над літописом: «На початку ХІІ ст. чернець Києво–Печерського монастиря Нестор поставив перед собою грандіозне завдання: об’єднати всі попередні літописи, відредагувати й доповнити їх новими матеріалами та описами подій, очевидцем яких він був, а головне – докорінно переробити скупі перекази про початок Русі та її місце у світовій історії...»

Твір «Повість минулих літ» складений на основі раніше написаних літописів, архівних, народних переказів та оповідань, з поєднанням сучасних авторові подій. Надзвичайно широке коло джерел (попередні руські літописні зводи та сказання, монастирські записи, візантійські хроніки Іоанна Малали та Георгія Амартола, різні історичні збірники, розповіді старця–боярина Яна Вишатича, торговців, воїнів, мандрівників), осмислених з єдиного, суворо церковного погляду, дозволило Преподобному Несторові написати історію Київської Русі як складову частину всесвітньої історії, історії порятунку людського роду.

Висока освіченість автора, копітка праця з першоджерелами дали змогу створити широке історичне полотно. Крім того, літопис Нестора знайомить із важливими подіями церковної історії.

У «Повісті» в одне ціле об’єднано твори книжного та фольклорного походження різних жанрів. Усні оповідання, перекази, легенди, прислів’я, історичні пісні, воїнські повісті, житія, ораторські промови, повчання, твори перекладної літератури, давніші літописні нотатки – усе це під рукою літописця–патріота перетворилося в один монументальний твір, основним завданням якого було з’ясувати історію руської землі, її походження, розвиток, особливості боротьби з ворогами.

Усі перекази, які літописець вплів у своє оповідання, поряд із поетичними образами надають давньому літопису мистецької цінності. Крім того, у творі висловлено гарячу любов до батьківщини, тривогу за добро й щастя рідної землі.

Ця виснажлива, тривала праця включала в себе й ретельну пошукову роботу.

З метою глибшого й повнішого пізнання історії преподобний Нестор 1107 року вирушає на пошуки першоджерел. Літописець відвідав Володимир–Волинський та Зимненський Святогірський монастирі. Наслідком подорожі стало включення до «Повісті минулих літ» майже в повному обсязі Волинського літопису.

Свою титанічну працю великий подвижник завершив близько 1113 року. Це був результат двадцятилітнього щоденного подвигу. Хроніку подій у ньому було зведено до 1110 року. Описане в літописі розгорнулося на тлі вселюдських історичних подій, охоплюючи всі пласти суспільного буття – від гридниць князів до халуп трударів. Пульс тих давніх часів відбивається в дійових особах – відомих і безіменних – і передається через орачів, сіячів, рибалок, будівничих, воїнів, іконописців, тих, хто панував, і тих, хто повстав проти гніту. «Повість минулих літ» – перша в Київській Русі пам’ятка, у якій історію держави показано на широкому тлі світових подій. Автор висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі. Твір містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно.

Завдяки державницькому підходу до розуміння історії та сучасності, широті світогляду й літературному обдарованню Нестора «Повість минулих літ», як зазначав академік Д. Ліхачов, є «не просто зібранням фактів давньоруської історії і не просто історико–публіцистичним твором, а цілісною, літературно викладеною історією Русі».

Усі наступні літописці лише переписували уривки з праць преподобного Нестора, наслідуючи його. Але перевершити так і не змогли.

«Повість…» мала три редакції:

  • редакція Нестора; розповідь доведена до 1113 року;

  • редакція, здійснена ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром за дорученням князя Володимира Мономаха; події доведено до 1116 року;

  • редакція невідомого літописця, також здійснена у Видубицькому монастирі; події доведено до 1118 року.

Оригінал літопису ХІІ ст. до нашого часу не дійшов, але збереглися його численні копії – списки. Сьогодні найбільш відомі Лаврентіївський та Іпатіївський списки.

ІV пакет. Композиція та зміст «Повісті…».

Композиція «Повісті …» – мозаїчна: твір складається із річних записів, поетичних оповідань, обтяжних історичних описів і уривчастих відомостей та різних повідомлень. Літописна пам’ятка містить значний історичний матеріал про східних слов’ян, про політико–економічний і культурний розвиток Київської Русі, про її зв’язки зі світовою цивілізацією.

Тематично «Повість…» можна поділити на дві частини: у І переважають фольклорні сюжети й мотиви, у ІІ – свідчення очевидців, самих авторів, матеріали писемних джерел. Також у літописі виокремлюється два типи розповіді: легенди, оповідання чергуються із короткими порічними (за літами) записами, тобто тексти художні чергуються із довідками фактичного історичного плану.

Але твір має своєрідну цілісність: його об’єднує ідея любові до рідної землі та ідея єдності держави.

У «Повісті …», як і в інших літописах, йдеться і про давні, минулі літа, і про сучасні авторам роки та події.

Розпочинається літопис традиційним проханням Божого благословення. Наступне речення можна потрактувати і як заголовок твору, і як завдання, що його прагне зреалізувати автор: «… звідки пішла Руська земля, і хто в ній найперший почав княжити, [і з чого Руська земля] такою стала». Отже, укладач «Повісті …» має намір простежити початки державності з центром у Києві та з’ясувати її походження.

Розповідаючи про появу слов’ян, автор звертається до Біблії (таким чином літописець пов’язує місцеву історію зі світовою). Нестор оповідає про Всесвітній потоп, про розподіл землі між синами Ноя – Симом, Хамом, Афетом (інші варіанти перекладу – Іафетом, Яфетом). Він твердить, що слов’яни – «Афетове ж коліно …». А племена східних слов’ян виникли внаслідок розселення; вони «прозвалися іменами своїми, де хто сів, на якому місці». Ті, що прийшли й осіли по Дніпру, підкреслює літописець, «нареклися поляни, а другії – древляни, оскільки сиділи в лісах» тощо. Поляни мали дуже вигідне географічне становище, адже через їхню землю «був шлях із варяг у греки». Полян – жителів середнього Подністров’я, поміж них і киян, Нестор називає «русью», їхню країну – Руською землею.

Після прийняття християнства виникла необхідність утвердження божественного походження Русі та її атрибутів. У зв’язку з цим до «Повісті…» введено оповідь про апостола Андрія, який пророкував появу, розквіт і світову славу великого міста. Він піднявся на гори, благословив їх, поставив хрест, помолився Богові і «зійшов з гори тої, де опісля постав Київ».

Літописна легенда про заснування Києва повідомляє про трьох братів – Кия, Щека, Хорива та сестру їхню Либідь. В ім'я старшого брата, який сидів «на горі, де нині узвіз Боричів», заклали місто і «назвали його Київ».

Літописець підкреслює, що кожне плем’я, кожен народ має свій звичай. Так, поляни шанують батьківські закони, вони «тихі і покірливі», поважають («стисливість мають») сестер і матерів своїх. У них є «брачні обичаї» тощо. Натомість деревляни живуть «по–звіриному». Автор також наводить свідчення чужоземних хронографів про закони–звичаї окремих народів світу.

V пакет. Оповідання та перекази на сторінках «Повісті…».

Близьким до народних казок є оповідання про двобій хлопця–русича з печеніжином. «В літо 6501 [993]» князь Володимир зіткнувся з печенігами «на Трубежі біля броду, де тепер Переяслав». Ні русичі, ні печеніги не наважувалися перейти річку, щоб розпочати битву. Князь печенігів запропонував улаштувати поєдинок між юнаками, представниками ворожим військ. Він заявив, якщо переможе русич, то «три роки воювать не будем і розійдемося в різні боки». Володимир шукав добровольця. Нарешті старий дружинник повідомив, що в нього є наймолодший син, котрий у гніві «руками шкуру перервав». Князь віддав наказ привести юнака. Щоб випробувати свою силу, хлопець звелів роздражнити розпеченим залізом бика. Бик почав утікати, а молодий завзятець схопив його за бік рукою і «вирвав шкуру з м’ясом, скільки вхопив у руку». Незважаючи на те, що печеніг був страшний і «дуже превеликий», переміг русич. Печеніги безславно втікали, а Русь їх «геть прогнала». На місці двобою Володимир збудував місто, назвавши його Переяслав, бо «Переяв славу» князів отрок, він же – кожум’яцький син.

Мудрість і винахідливість простого мешканця Білограда уславлює літописець в оповіданні про «білгородський кисіль». «В літо 6505 [997]», коли Володимир пішов до Новгорода, щоб зібрати військо супроти печенігів, ці степові нападники скористалися відсутністю князя і взяли в облогу Білоград. У місті «був голод сильний», тому на віче мешканці прийняли ухвалу здатися. Але один «чоловік старенький», який не брав участі у віче, а дізнався про таке рішення від його учасників, звернувся до старійшин міста з незвичайною пропозицією. Він прохав зібрати «вівса по жмені, чи пшениці, а чи висівок», зварити кисіль, викопати колодязь, поставити в нім діжку та налити в неї киселю. За його порадою викопали ще один колодязь, помістили туди «другий кадіб», куди влили «найсолодшу ситу».

Наступного ранку білгородці запропонували печенігам прислати «десять мужів» своїх, аби роздивилися, що відбувається в обложеному місті. Печеніги дуже зраділи, бо «думали, що хочуть здатись». Коли ворожі посланці прийшли, то мешканці Білограда сказали: «Їжі нам земля дає доволі». Привели їх до колодязів, дали скуштувати киселю та меду, а потім налили «корягу ціжу і сити», щоб і їхні князі пересвідчилися в тому, що харчі обложені черпають із землі. Князі печенізькі, скуштувавши принесених страв, «знялись і геть пішли в свій город».

Облога Білограда – один із багатьох прикладів використання в повісті народних переказів, у яких відчутна прихильність до простолюду: дідусь «виявляє більше розуму і мудрості, ніж усі білгородські старійшини, і рятує «білгородським киселем» від печенізького полону» (Василь Яременко).

VІ пакет. Короткий зміст другої частини «Повісті…».

У другій частині «Повісті…», де майже немає епізодів фольклорного походження, можна виділити кілька уривків історико–літературного значення. З–поміж них оповідання про братів–мучеників Бориса і Гліба (запис 1015 року), повість про битву Мстислава із Святополком (запис 1019 року), монастирське сказання «Чего ради прозвася Печерьский монастырь» (запис 1051 року), три Несторові оповіданняпро перенесення мощів Феодосія (запис 1091 року), про напад половців на Печерський монастир (запис 1096 року), про похід руських князів проти половців (запис 1107 року); оповідь про князівський з’їзд у Любечі (запис 1097 року), на якому Володимир Мономах домігся миру між князями, оповідання про осліплення Василька Теребовльського одразу після з’їзду; «Повчання Ігумена Феодосія» (1074), а також «Поучення дітям» Володимира Мономаха.

У «Повісті…» Нестор записав і зберіг для нащадків імена всіх князів, які правили Київською державою та удільними землями до початку ХІІ ст.

З особливою повагою ставиться творець літопису до князів–книжників, князів–будівничих, тих, у яких влада трималася на єдності сили і духу, моральності. До них він зараховує Володимира Великого, котрий «повелів будувати церкви», віддавати дітей на «учення книжне»; Ярослава Мудрого, за правління якого «віра християнська множитися» стала на Русі, і з’явилися монастирі, який «до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі».

Літопис «Повість минулих літ» має і літературне, й історичне значення. Він подає зразки художніх творів, які не збереглися самостійно, окремі фольклорні пам’ятки; сповнений духу патріотизму і високої моральності.

«Повість…» стала джерелом багатьох творів наступних літературних періодів. За її мотивами написана поема «Княжа Україна» Олександра Олеся; «Легенди старокиївські» Наталени Королеви; драматична поема «Ярослав Мудрий» Івана Кочерги; історичні оповідання Сергія Плачинди; романи Семена Скляренка «Святослав» і «Володимир», Павла Загребельного «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», Раїси Іванченко «Гнів Перуна».

2.3. Фрагменти уроку за темою: «Слово о полку Ігоревім» – давньоруська пам’ятка, перлина українського ліро–епосу. Історична основа твору. Переклади і переспіви його в ХІХ–ХХ ст. Питання авторства. Особливості композиції та стилістичних засобів

Тип уроку: урок засвоєння знань, навичок й умінь.

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань

1. Бесіда.

– Що таке літопис?

  • Коли було завершене найвідоміше літописне зведення?

  • Чому літописи вважаються пам’ятками художньої літератури?

  • Розгляньте родовід руських князів, імена яких згадуються в «Слові о полку Ігоревім». Поміркуйте, чому у битві не брав участь Київський князь (на ієрархії (графічному організаторові деревоподібної структури) виділені імена тих князів, які взяли участь у поході).

2. Робота над складанням схеми розміщення полків за допомогою технології графічного організатора.

Учитель разом з учнями складає мережу розміщення полків руських князів.

Вступне слово вчителя.

Погляньте на блок–схему і скажіть, про яку давньоруську пам’ятку йде мова.

Світова література знає небагато творів, які б протягом століть захоплювали нові й нові покоління, перетинали межі країн і материків, здобували все ширшу й гучнішу славу. І саме до таких пам’яток належить безсмертне «Слово о полку Ігоревім» – героїчна, сповнена палкої любові до вітчизни, до свого народу пісня–заклик, що лине з сивих віків Київської Русі і гаряче відлунює у наших серцях.

ІІІ. Оголошення теми і мети уроку

Мотивація навчання

Слово вчителя

Сьогодні ми будемо подорожувати сторінками давньоруської пам’ятки. Тоді терміном «слово» найчастіше називали епічні і повчальні твори. Сам автор називає свій твір ще «піснею» і «повістю». Можливо, що назва «Слово о полку Ігоревім» належить не автору, а пізнішому переписувачеві. Група дослідників–істориків надаватиме нам інформацію про історичні події та особи Київської Русі у часи розквіту, коли гордістю Руської землі був стольний Київ. Його Золоті ворота, Софійський і Михайлівський собори дивували своєю величчю і красою. Група літературознавців і мовознавців вказуватиме нам на стилістичні особливості пам’ятки та багатство її мови. Група акторів продемонструє художнє читання пам’ятки. За кожним учнем ви записуєте тези виступу до зошитів. Всі роботи будуть оцінюватися за дванадцятибальною системою.

IV. Основний зміст уроку

Надаємо слово учням.

1. Повідомлення учня про Київську Русь та історичну основу пам’ятки.

Земля і держава наших предків – Київська Русь – у часи свого розквіту була велика і сильна, забудована незліченними містами, заселена працелюбним і мужнім людом – хліборобами–ратаями, ремісниками, рибалками, мисливцями… На сторожі їх мирної праці стояли воїни.

Руські князі, що з давніх–давен присвоювали працю «чорних людей», визискуючи і грабуючи їх все більше втягуються у міжусобну боротьбу.

Це приведе до поступового занепаду держави.

Русичі вимагали від князів, щоб вони припинили свої чвари й об’єдналися для відсічі смертельним ворогам. 1097 року кияни говорили Володимиру Мономаху: «Не погубіте Руської землі. Бо коли почнете війну між собою, погані стануть радуватися і візьмуть землю вашу, що її надбали батьки ваші й діди трудом великим і хоробрістю». І в 1103–1116 роках Мономах відігнав половців аж за Дон і на Кавказ. Згодом так само діяв його син Мстислав. Але з 70–х років ХІІ століття, коли руські князі, погрузнувши в усобицях і чварах, нерідко самі наводили степовиків на рідну землю, половецькі наїзди стали майже безперервними. Треба було щось робити. І ось у 1183 році князі об’єдналися навколо Святослава київського і завдали половцям тяжкої поразки. У полон потрапив хан Кобяк, сотні його князів і тисячі воїнів.

У 1184 році, очолені тим же Святославом, русичі розгромили військо половецького хана Кончака. У цій переможній виправі не зміг взяти участь Ігор Святославич, князь новгород–сіверський. Щоб довести свою відданість справі оборони Руської землі, він у 1185 році вирішив виступити проти половців, але тільки з невеликою групою князів–родичів. Оцей похід і став приводом для створення «Слова о полку Ігоревім».

Про справжність «Слова...» свідчить також знайдена у 1852 році поетична повість ХІV ст. «Задонщина», яка присвячена подіям Куліковської битви.

Таким чином, історичну основу «Слова...» становлять (учні фіксують у зошит»):

1. Феодальне роздріблення Русі кінця ХІІ ст.

2. Підсилення половецької небезпеки в 70–х р. ХІІ ст.

3. Ворогування Ольговичем і мономаховичей як одна з причин послаблення держави.

4. Розгром половців Святославом Київським при сприянні інших князів (1184 р.).

Письменники давньої літератури були активними діячами своєї епохи, більшість з них своєю невтомною працею над словом, своїм високим ідейним горінням створювали міцні передумови для розвитку української літератури ХІХ і ХХ ст. Вони були борцями, просвітителями, провідниками, мрійниками, любили прекрасне, мріяли про вдосконалення людини, суспільства й світу. Їхні твори донесли до нас подих століть, глибокі патріотичні почуття, героїчну боротьбу за «вольність» і правду, живий інтерес до повсякденного життя, до найпекучіших його проблем. І нам слід пам’ятати про них, знати про їх великий вклад у наше сьогодення, в нашу літературу. (Звертається увага на міні–виставку «Видатні пам’ятки давньоруської літератури»).

Особливості розвитку давньої української літератури: а) вона була рукописною, її пам’ятки у більшій частині не мали стійкого тексту; б) не розвинулось ще почуття авторської властивості, тексти багатьох творів не зберегли ні імені їхніх авторів, ні дат написання;в) література ця великою мірою була зв’язана з церквою, з історичними подіями, з тими або іншими історичними особами.

2. Слово вчителя.

Проблема жанрової приналежності «Слова о полку Ігоревім» до сьогодні не вирішена. Думки дослідників розійшлися. Одні вважали її «словом», інші – «сказанням», треті – «повістю», четверті – «поемою», п’яті – схилялися до думки про неможливість визначення її жанрової форми, оскільки у творі переплетені ознаки відразу кількох жанрів.

Тому у формі диспуту спробуємо вирішити цю проблему. Зверніть увагу на таблицю.

(Учитель вивішує таблицю «Типи аргументації» або висвітлює її через комп’ютер на телевізор, за допомогою якої спрямовує учнів на те, як зробити їхні виступи ефективними для подальшої дослідницької роботи. Без зацікавлення аудиторії і залучення її до розумової співпраці та емоційного співпереживання контакт між виступаючими й слухачами буде слабким і поставлена мета буде не повністю виконана).

Сильні аргументи

Слабкі аргументи

Неістинні аргументи

  • «Доказ від факту» – будується на аналізі факту, тобто на вивченні причинно–наслідкових зв’язків, що випливають із факту.

  • «Доказ від сумніву» – зумовлюється особистими сумнівами переконуючого суб’єкта.

  • «Доказ від авторитету» – визначається загальною вірою переконуючого в авторитет третьої сторони.

  • «Доказ від упевненості» – випливає з особистої впевненості переконуючого.

  • «Доказ від загрози» – засновується на загрозі аудиторії.

  • «Доказ від обіцянки» – засновується на обіцянці аудиторії з боку суб’єкта, який переконує.

  • «Доказ від засудження» – засновується на засудженні мовця й аудиторії третьою особою.

Учитель вивішує або висвітлює схему «Етапи активізації аудиторії»

А. Слово – твір–проповідь ораторського жанру з повчальним змістом, що був поширений за часів Київської Русі. Події, про які йшлося у творі, часто мали реальне підґрунтя, свідченням чого були історико–літературні пам’ятки. Термін «слово» використовується також у значенні «сказання» і «повісті».

Підтвердження

  1. Повчальний зміст: невдалий похід князя Ігоря послужив уроком для князів, які хотіли легкої слави; молодість і нерозважливість зазнали поразки перед мудрістю і виваженістю, уособленням яких виступає Святослав. На превеликий жаль, цей урок коштував багатьом воїнам життя. Прочитавши твір, ще раз можна переконатися у справедливості слів Бісмарка (німецького імперського канцлера): «Тільки дурні вчаться на власних помилках».

  2. Висвітлюється подія, яка має підтвердження історичними джерелами: похід князя Ігоря в 1185 році, життя руських князів, що згадуються у творі (Олега, Володимира, Ярослава Осмомисла, Святослава), описані у літературних пам’ятках Київської Русі.

  3. Термін «слово» поширювався на різні літературні жанри Київської Русі, оскільки інших термінів на той час не було, то доцільно буде називати цю пам’ятку «словом», зберігаючи традицію.

  4. Зразок ораторського мистецтва: звернений до читача чи слухача з дидактичною метою.

Б. Сказання – жанр давньоруської розповідної літератури про історичних діячів та ті події, у яких вони брали участь. Розповідь у сказаннях поетично інтерпретується, що зближує їх із фольклорними зразками. Пізніше сказаннями стали називати твори, у яких у фантастичній формі відтворено реальність.

Підтвердження

  1. Розповідається про історичні події та осіб, які брали у них участь: похід князя Ігоря проти половців у 1185 р.

  2. Оповідь легендарного характеру: хоча русичі і програли битву, але їх звитяга, хоробрість, бажання «шукати собі честі, а князеві слави» заслуговує на пам'ять у віках. Смерть відважних воїв на полі бою ще раз підтвердила слухи про непохитність наших предків у боротьбі.

  3. Поетична інтерпретація подій: розгортаючи сюжет, автор використовую чимало художніх засобів (метафор: ганьба славу поборола, списи співають; епітетів: чорна ковдра, золотоверхий терем; символів: кров – «вино», князі – «сонця», поразка – «затемнення»; іншим способом символічного зображення є уведення у твір «знаків» – снів, передчувань, віщувань майбутнього; порівнянь: князь Всеслав «скаче лютим звіром», Ігор «скочив горностаєм у комиш»), які зближують твір із дружинним епосом. Завдяки алітераціям та іншим співзвуччям ритмомелодика твору нагадує пісню. Хвилюючим ліризм – це риса давньоруського героїчного епосу.

  4. Подібність до фольклорних зразків: впадає у вічі часте згадування автором міфічних образів (співець Боян – «Велесів онук», вітри – «Стрибожі онуки», русичі – «Даждьбожі онуки», минуле – «віки Троянові» тощо); плач Ярославни супроводжується зверненням до стихій природи, що було в дусі язичницького світосприйняття, у якому дослідники вбачають відгомін ритуальних голосінь.

В. Повість – епічний жанр давньої літератури. Термін вживався на означення літопису, легенди про житія святих та сказання про якусь історичну подію тощо. У повісті, як правило, одна сюжетна лінія, рідше – дві. На відміну від малих епічних творів, широко змальовуються пейзажі, портрети та інтер’єри. Чималу роль відіграє автор зі своїми коментарями, характеристиками, уточненнями.

Підтвердження

  1. В основі твору лежить реальна історична подія, яку відтворено в розповідному жанрі.

  2. Наявність двох сюжетних ліній: похід Ігоря, події на Русі, образ якої дуже яскраво змальований автором.

  3. Складна композиційна будова: заспів, спів про похід Ігоря, спів про князя Святослава, величання славних руських князів, ліричний відступ (плач Ярославни), спів про втечу Ігоря з полону, прославлення князів та воїнів.

  4. Незначна кількість головних героїв (3–5) – Ігор, Святослав, Всеволод, Ярославна.

  5. Вузьке коло проблем: об’єднання Київської Русі, почуття Ярославни.

  6. Велику роль відіграє голос автора: підтвердження цьому є в кожному рядку твору, особливо чітко його позиція висвітлюється в «Золотому слові» Святослава.

  7. Порівняно широкі пейзажі: природа представлена як тло, на якому розвиваються події і як одухотворений образ (передчуття поразки: затемнення, сполохані птахи, вовки виють, солов’ї примовкли, орли клекочуть, води каламутніють; сум та відчай природи: все огорнула тьма, світ–сонце померкло, Сула не рине срібними струнами, Двіна – річка тече болотами; сприяння втечі Ігоря: погасла зоря вечірняя, сороки не скрекотали, галич притихла).

Г. Поема – ліро–епічний твір, у якому зображено значні події та яскраві характери, а розповідь про героїв супроводжується розкриттям авторських переживань і роздумів. Поемі властиві глибоке розкриття почуттів персонажів, психологізм, ліризм, емоційність, патетичність мови. Виникла на основі давніх і середньовічних героїчних пісень, сказань, епопей, що вславляли визначні історичні події; тісно пов’язана з міфологічною творчістю.

Підтвердження

  1. Ознаки ліро–епосу: від лірикиритмічна мова, багато стилістичних художніх засобів, героїчні настрої доповнюються психологічними (почуття і переживання Ігоря, Ярославни, руських воїнів, цілої Руської землі); від епосу – сюжетність, важливі історичні події, визначні постаті, значний проміжок часу (1185–1187).

  2. Автор виступає як учасник подій: події відтворено надзвичайно детально, продемонстровано ґрунтовну обізнаність у родинних стосунках князів, у військовій справі, у мисливстві та міфології.

  3. Анонімність автора: власні думки митець укладає в уста персонажів, уникаючи говоріння від себе.

  4. Принципи контрасту, протиставлення для більш яскравого відтворення подій: бойовий стан у Новгород–Сіверському князівстві – відносний спокій у Галицькому; загальний роздум – конкретний факт; героїчна подія – ліричне зітхання; сучасна дійсність – звернення до історії; молодість і нерозважливість Ігоря – мудрість, далекоглядність Святослава.

  5. Зв'язок з міфологією.

  6. Переплетення фольклорних елементів із книжними.

(1. Оцінювання виступів учнів.

2. Прохання зачитати записані докази жанру давньоруської пам’ятки (декількох учнів, виставлення і їм оцінок).

3. Учитель. Зробіть висновок про літературний рід, жанр, тему, головну ідею та сюжет твору.

Виступ учня–літературознавця

Літературний рід: ліро–епос.

Жанр: героїчна поема (на думку деяких літературознавців – повість, літописна повість).

Тема: зображення невдалого походу новгород–сіверського князя Ігоря на половців 1185 р.

Головна ідея: заклик руських князів до єднання для спільної боротьби проти зовнішніх ворогів.

Головні герої: князі Ігор, Святослав і Всеволод; Ярославна (дружина Ігоря); половці Овлур, Гзак і Кончак.

Сюжет: автор твору (ліричний герой) переймається, як розповісти про похід новгород–сіверського князя Ігоря на половців, – так як це робив славетний співець Боян, чи по сучасному? Ігор повів своїх хоробрих воїнів за землю Руську. Він чекає свого брата Всеволода, коні якого вже стоять під Курськом, а вправні воїни чекають для себе честі, для князя – слави. Ігор, глянувши на сонце і побачивши, що воно тьмою всіх його воїнів прикрило, сказав своїй дружині, що хоче або загинути в бою, або ж напитися шоломом із Дону.

Ранком у п’ятницю дружина Ігоря перемогла, забрала в половців коштовності, одяг. Наступного дня зорі стали червоними, а хмари – чорними, вони хочуть прикрити чотири сонця (мається на увазі чотири князі) на річці Каялі, що біля Дону Великого. Недалеко вже земля Руська.

Увесь день земля гуде, ріки мутно течуть, князь Всеволод стоїть в обороні, але падають його стяги. Ігореві стало шкода брата, тож він завертає свою дружину на поміч. Три дні тривав бій, третього дня під полудень упали стяги Ігореві. Навіть природа засмутилася: трави й дерева з жалощів нахилилися.

Між князями почалися чвари, вороги ж тим часом прийшли з перемогою на Руську землю. Князь Ігор потрапив у полон. Батько Ігоря (названий отцем Ігоря і Всеволода Святославичів по старшинству. Своїм походом на половців 1184 р. він «усипив» тобто приборкав їхню «лжу» (підступність). Та поразка Ігоря Святославича у травні 1185 р. знову заворушила половців, підштовхнула їх на нові напади на Русь), Великий київський князь Святослав, бачив у Києві «мутен сон» (темний, поганий сон: нібито він помер і над ним здійснюють язичницький похоронний обряд: кладуть на тисове ложе (тис – цінна порода дерева, яке росте в Карпатах), накривають чорним покривалом, дають синє вино, змішане з отрутою, сиплють на груди великі перли). Бояри сказали йому, що військо Ігоря полягло, а Всеволод загинув, самого ж Ігоря взято в полон. Тоді київський князь Святослав зронив «золоте слово, зо слізьми змішане»: зарано брати вирушили на половців, шукаючи собі слави. Однією з причин поразки є те, що колишні князі більше дбали про славу і багатство, а менше про рідну землю.

Далі читач переноситься до путивлі, у якому на забралі плаче дружина Ігоря, Ярославна. Вона просить допомоги й захисту у вітра, Дніпра, сонця.

Полонений Ігор думає про втечу. Половець Овлур допомагає йому. Ігор тікає з полону. Київ радо зустрічає Ігоря, він спускається по Боричевім узвозі до церкви Святої Богородиці Пирогощої.

(Відповідь учня оцінюється).

4. Авторство «Слова...».

Першим, хто знайшов «Слово...», був О. І. Мусін–Пушкін. Питання авторства – дискусійне питання сучасності. Ймовірно, це невідомий український поет з тих часів, певно, якийсь лицар, що був у Ігоревій дружині.

5. Група акторів читає першу частину «Слова о полку Ігоревім» (оцінювання художнього читання).

Бесіда за питаннями:

  • Розкажіть про Ігоря, сина Святослава, онука Олегова.

(Дослідник–історик.

Ігор (хрещене ім'я Георгій, 1151–1202) – син Чернігівського князя Святослава Ольговича (помер 1164 року), онук Тмутороканського і Чернігівського князя Олега Святославича («Гориславича», помер 1115 року). З 1179 року княжив у Новгороді–Сіверському (нині районний центр Чернігівської області). У 1198 році став князем у Чернігові. Весною 1185 року організував похід на половців, про який ідеться у «Слові о полку Ігоревім».

  • Яке значення мало слово «труд», вжите у творі?

(Літературознавець.

Слово «труд» мало кілька значень: труд, праця, подвиг (ратний), горе, печаль, сум. Прикметник «трудний» можна перекласти «ратний, або сумний, або печальний»).

  • Хто такий Боян і чому він віщий?

(Дослідник–історик.

Боян – славетний давньоруський поет–співець і музика–гусляр, про якого згадується тільки у «Слові о полку Ігоревім». Він жив наприкінці ХІ– у І пол. ХІІ ст., був близьким до чернігівського і тмутороканського княжих дворів, співав «слави» князям. Він – «соловій старого часу». При великій повазі до Бояна автор «Слова…» не може повторювати його «старих словес», а знаходить нові поетичні образи і засоби їх вираження.

Віщий – значить мудрий, чарівник, віщун, волхв.

Боян пам’ятав і згадував перекази про усобиці князів, яким співав слави).

  • Чи прийняли русичі до уваги важливий знак – затемнення сонця? Як вони відреагували на це? Прочитайте за текстом.

(Дослідник–історик.

Йдеться про сонячне затемнення, яке відбулося першого травня 1185 року о 15 год. 25 хв. за Київським часом. Війська Ігоря Святославича знаходилися тоді у верхів’ї річки Дінця. Затемнення сонця вважалося лихою прикметою.

Про затемнення сонця говорилося двічі в різних місцях. Більшість учених вважає, що тут переписувачі переплутали сторінки оригіналу, тому у нашому виданні прийнято перестановку тексту «тогда въступи Игорь князь въ златъ стремень».

  • Як ви поясните фразеологізми у мовленні Ігоря «списа поламати кінець поля Половецького», «голову свою положити»?

(Дослідник–мовознавець.

«Списа поламати кінець поля Половецького» – вступити в бій, перемогти або загинути. «Голову свою положити» – загинути, «напитися води шоломом із Дону» – перемогти ворога, дійти до річки, що протікала на ворожій території).

  • Про який Корсунь йде мова у «Слові о полку Ігоревім»? Про місто на Черкащині чи інше?

(Дослідник–історик.

Корсунь – давньоруська назва грецької колонії в Криму – Херсонеса Таврійського. Нині – руїни на західній околиці міста Севастополя в Кримській області).

  • Де знаходилося Тмутороканське князівство?

(Дослідник–історик.

Тмутороканське князівство Київської Русі знаходилося на Таманському півострові. Столицею його було місто Тмуторокань, нині Городище біля станиці Таманської Темрюцького району Краснодарського краю Росії. У ІІ пол. ХІ ст. воно було захоплене половцями. Чернігівські князі вважали Тмуторокань своєю вотчиною і намагалися відвоювати його від половців. Тут у ІV–ІІІ ст. до н.е. були споруджені дві статуї язичницьким божествам Санергу і Астарті. Вони служили морськими маяками і простояли до ХVIII ст.).

  • Чим закінчилася перша битва між руськими військами і половцями?

(Дослідник–історик.

Перша битва між руськими військами і половцями відбулася у п’ятницю вранці 10 травня 1185 року. Русичі перемогли половців, розсіяли їхні бойові порядки, взяли велику здобич: шовкові тканини, оксамит, золоту парчу, дорогоцінні попони, покривала для коней, накидки, плащі, дорогоцінні коштовні речі…).

  • Який алегоричний образ наступаючого ворога використаний автором?

(Літературознавець.

Чорнії тучі з моря ідуть,

хотять прикрити чотири сонця,

а в них трепечуть блискавки синії.

Бути грому великому!

Іти дощу стрілами з Дону великого!

Алегоричний образ наступаючого ворога, який хоче закрити чотири сонця, тобто чотирьох руських князів, що брали участь у поході проти половців – Ігоря Святославича, його брата Всеволода, сина Володимира і небожа Святослава Ольговича. У народній поезії князі часто порівнювалися з сонцем. Під «громом великим», «іти дощу стрілами» розуміємо битву).

(Оцінювання відповідей).

6. Учитель. Повернемося до блоку–схеми, за якою ви визначили назву давньоруської пам’ятки. Поглянувши на неї ще раз, зробіть висновок про композицію твору і запишіть до зошитів основні її компоненти.

Виступ учня

Поема служить одним з важливих засобів розкриття ідейного задуму автора.

Поет не намагається, подібно літописцю, дати послідовний опис походу Ігоря, а фіксує лише найдраматичніші його моменти.

Він малює картини сучасного йому політичного життя держави і героїчні епізоди його недавнього і далекого минулого.

Поетичний план «Слова...» поділяється на вступ, три основні частини та кінцівку.

1) Присвячена подіям Ігорева походу і наслідкам поразки;

2) Святославу Київському як оборонцю Руської землі;

3) Повернення Ігоря з полону.

Експозиція:  підготовка Ігоря з дружиною князів до військового походу, зловісні знаки.

Зав’язка: бій з печенігами.

Кульмінація: поразка руської дружини; Ігор потрапив у полон.

Розв’язка:  втеча Ігоря з половецької неволі.

Оцінювання відповіді учня

7. Учитель. Група дослідників–літературознавців працювала над перекладами і переспівами «Слова…» у ХІХ–ХХ ст., а мовознавців – над особливостями стилістичних засобів. Надамо їм слово.

Переклади і переспіви «Слова...».

Багато письменників, літературознавців перекладали (чи переспівували) цю чудову перлину літератури Київської Русі.

Першими перекладачами цього твору українською мовою були М. Шашкевич та І. Вагилевич. М. Шашкевич переклав цю пам’ятку, але до нас дійшов лише «Плач Ярославни», виконаний ритмічною прозою (1833).

У 1857 р. переклав «Слово...» М. Максимович. Цей вчений і письменник, у свій час ректор Київського університету, був одним з найвизначніших дослідників поеми в першій половині ХІХ ст. Максимович поділив «Слово» на 20 окремих розділів, кожному з яких дав заголовок російською мовою, але сам текст переклав віршами українською мовою. Відомі переклади «Слова...», зроблені С. Руданським, І. Франком, Ю. Федьковичем, П. Мирним, М. Рильським, Н. Забілою, М. Чернявським, В. Мовою, Б. Грінченком, Д. Загулою, М. Зеровим та ін.

Не обійшов її і геніальний Тарас Шевченко. Поет мав намір перекласти повністю «Слово», але не здійснив цього задуму — зробив лише переспів двох уривків — плачу Ярославни та опису поразки війська Ігоря на ріці Каялі.

На сюжет «Слова…» Олександр Бородін написав оперу «Князь Ігор», Микола Лисенко – композицію «Плач Ярославни», а Гнат Хоткевич – інсценізацію. Висока поетичність героїчної поеми дала натхнення художникам Василеві Касіяну, Георгію Нарбуту, Вікторові Васнецову, Миколі Реріху, Олені Кульчицькій, Володимирові Фаворському та іншим майстрам живопису, графіки, скульптури.

Перекладався цей твір і на зарубіжні мови.

Російською мовою «Слово» перекладали В. Жуковський і Л. Мей, А. Майков і М. Гербель, І. Новиков і М. Гудзій та ін. Білоруською — Янка Купала.

(Оцінюємо виступ учня, просимо зачитати тези запису–виступу іншого учня).

8. Мова і поетика «Слова…».

Виступ учня–мовознавця.

Мова, якою написано «Слово о полку Ігоревім», – тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної. Більшість дослідників припускають, що автор «Слова…» був або киянин, або чернігівець, інші (Орлов, Юґов) доводять, що він мусив бути галичанином («карпаторус»). Є припущення, що копію поеми XVI ст., котру відкрив Мусін–Пушкін, вже значно окнижили переписувачі, які підтягали транскрипцію поеми під панівний тоді болгарський правопис. До того ж вона могла бути не зі старого списку, а з інших копій, які й витворили так звані «темні місця» поеми. Мовний скарб поеми порівняно невеликий, десь понад 900 слів. Побіч слів, прикметних тільки українській мові, в «Слові…» є архаїзми, збережені в українських говірках, є також впливи інших мов.

Порівнявши мову «Слова» з сучасною українською мовою, можна виявити досить багато спільного. У перекладі, зробленому для Катерини II, було вказано, що оригінал містить у собі велику кількість «южнорусских» та польських слів, незрозумілих російському читачеві. Слова мають властиві для сучасної української мови закінчення. Незвичні для сучасної російської мови «и» в багатьох словах звучать по–українському, якщо їх змінити на «ы». У тексті присутня велика кількість характерних малоросійських фраз: «а мої ті Куряни свідомі кмети, под трубами повиті, под шеломи взлеліяні, конець копія вскормлені, путі їм відоми, яруги їм знаєми, луки в них напряжені, тулі отворені, саблі ізострені, самі скачють як сіриї волки в поле…».

Особливобагаті епітети «Слова…», порівняння й метафориметонімії й гіперболи Автор персоніфікує природу, робить її живою істотою, яка або співчуває, або шкодить людині. Досконалість поетичних образів доводить, що, побіч літописів, мусила існувати й багата народна і дружинна поезія зі складною та високорозвиненою поетикою.

Справа ритміки «Слова…» – одна з найсуперечливіших. Спроби відтворити його ритмічну структуру якимось правильним віршем не мали успіху: теорія сканд. Вірша Р. Абіхта (1901), ритм 4/4 Ф. Корша (1909), теорія візант.– церк. канонів В. Бірчака (1910), теорія «летючих ударів» Є. Сіверса (1926), вплив старогебрейського вірша, котрий добачав митрополит Іларіон (1949). Перший ректор Київського університету Максимович М.  зв'язував ритміку «Слова…» з пізнішими думами. П. Житецький підкреслив речитативний характер «Слова…», за яким кожний вірш–речення, незалежно від кількості складів, творить цілість зі своїми власними ударами. Філерет Колесса зв'язав ритм «Слова…» з голосіннями, що стояли й в основі дум. Цей тип вірша має дуже широкий діапазон вислову, у нього можна було вплітати різні ритми, відповідно до теми, настрою і поетичної традиції. Опис бою князя Всеволода – зразок дружинної бойової пісні, але її ритміка зовсім покривається з деякими весільними й обжинковими піснями, що є доказом тісного зв'язку дружинної поезії з народною.

Також в «Слові» поширені тюркізми, що відповідає наявності тісних відносин між стародавньою Руссю та народами Поволжя та Середньої Азії. У 1975 році Олжас Сулейменов видав книгу «Аз і Я», у якій виклав докази наявності тюркізмів і навів більш точне трактування окремих місць «Слова».

(Оцінюємо виступ учня, просимо зачитати тези запису–виступу іншого учня).

V. Закріплення вивченого матеріалу

1. Проведення тестового опитування.

1. Про справжність «Слова...» свідчить:

а) історичний твір «Олександрія»;

б) «Галицько–волинський літопис»;

в) «Літопис Самовидця»;

г) поетична повість «Задонщина».

2. Події в «Слові про похід Ігорів» відбуваються наприкінці:

а) ХІ ст.;

б) ХІІ ст.;

в) ХІІІ ст.; 

г) ХVI ст.

3. За жанровою спрямованістю «Слово...»:

а) ліро–епічна героїчна поема;

б) історична повість; 

в) літописна повість;

г) притча.

4. Установити відповідність:

Князі Словесна характеристика

1 Ігор А Він зумів об’єднати руські сили і так

«наступив на землю Половецькую», що вихопив, як вихор, із залізних

полків половецьких хана Кобяка і кинув його у свою гридницю.

2   Святослав Б Про своїх воїнів говорить, що вони змалку

виховані

Для ратного життя. А сам постає перед нами, як билинний богатир, як могутній буй–тур.

3 Всеволод В Він – сокіл, який, полюючи на птахів, залетів

дуже

далеко, аж за моря. Він – лицар, який зневажає смерть, а полон для нього – найбільша ганьба: «Лучче ж бо потятим бути, аніж полоненим…»

4 Святослав Великий Г Її глибину почуттів розкрив словами

великий Т. Шевченко, про неї складали опери, поеми… Її горе наслідують народні голосіння. Саме вона звертається до могутніх стихій природи – до вітру, Дніпра–Славутича, до світлого і пресвітлого Сонця.

Д Він звертається із закликом до інших князів

помститися «за землю Руськую, за рани Ігореві, сміливого Святославича». Він зображений видатним державним діячем, справжнім патріотом і шляхетною людиною. Його, як видатного полководця, вихваляють «німці і венеціанці, греки і морава».

Відповідь:

1 – В

2 – А

3 – Б

4 – Д

5. «Слово...» – це найвидатніша пам’ятка давньоруської літератури, яка:

а) докладно розповідає про взаємостосунки між князями;

б)  є закличним зверненням до людей; 

в) виключно відображує роль природи у самовираженні внутрішніх почуттів героїв; 

г) акцентує увагу читача на перемоги Ігоря і його дружини.

6. Князь Ігор виступив у похід 23 квітня:

а) 1258 року;

б) 1138 року;

в)  1185 року;  

г) 1518 року.

7. Хто вимагав від князів, щоб вони припинили свої чвари і об’єдналися для боротьби з ворогом:

а) Нестор Літописець;

б) невідомий історик;

в) руський народ;

г) кобзарі і лірники.

8. Читача автор «Слова...» називає:

а) вельмишановним і уважним;

б) братом;

в) поважним гостем;

г) другом.

9. Про кого у творі зазначається: «...якщо кому хотів пісню творити, то розтікався він мислю по древу»?

а) Ярослава;

б) Всеволода;

в) незнайомого кобзаря;

г) Бояна.

10. Князь Ігор – це внук:

а) Романа;

б) Олега;  

в) Мстислава;

г) Ярослава.

11. Першим, хто знайшов «Слово...», був

а) І. Вишенський;

б) князь Данило Галицький; 

в) О. Мусін–Пушкін;  

г) Г. Сковорода.

12. Українською мовою вперше був здійснений переказ «Слова...»

а) М. Шашкевичем та І. Вагилевичем;

б) С. Руданським та І. Франком;

в) Т. Шевченком і П. Мирним; 

г) М. Максимовичем і Ю. Федьковичем.

13. Утекти з полону Ігореві («Слово про похід Ігорів») допоміг

а) Святослав;

б) Всеволод;

в) Кончак; 

г) Овлур.

Примітка. За кожну правильну відповідь встановлюється 0,5 бала, а у встановлених відповідностях – 1 бал. Правильні відповіді виділені жирним шрифтом.

VІ. Домашнє завдання

Скласти плани–характеристики князів:

І варіант – Ігоря, ІІ варіант – Всеволода, ІІІ варіант – Святослава, IV варіант – Ярославни, дібрати цитати до характеристики відповідних образів (на вибір).

    1. Фрагменти уроку за темою: «Образи руських князів у творі. Наскрізна ідея патріотизму. Символічно–міфологічні образи та їхнє значення. Фольклорні мотиви. Роль пейзажу в розгортанні сюжету. Поетичність образу Ярославни»

Тип уроку: урок засвоєння знань, навичок й умінь.

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань

Вступне слово вчителя.

На попередніх уроках ми шукали відповіді на запитання: «Який жанр пам’ятки давньої літератури «Слова про похід Ігорів»?» На сьогоднішньому уроці у вас є можливість знайти ще декілька пояснень. Ми обговоримо не лише образи князів, а й символічно–міфологічні образи та їхнє значення, фольклорні мотиви твору та роль пейзажу в розгортанні сюжету.

ІІІ. Оголошення теми і мети уроку

Розпочнемо з перевірки домашнього завдання. Спочатку напишемо літературний диктант, який дасть змогу виявити рівень вашої домашньої підготовки.

1. Кого прославляє початок слова:

Боян–бо віщий, якщо кому хотів пісню творити,

то розтікався мислю по древу,

сірим вовком по землі,

сизим орлом під хмарами (співця Бояна).

2. Кому належать ці слова:

Браття і дружино!

Лучче ж би потятим бути,

аніж полоненим бути (Ігореві).

3. Хто з князів сказав:

Хочу–бо, списа приломити

кінець поля Половецького;

з вами, русичі, хочу голову свою

положити або напитися шоломом з Дону! (Ігореві)

4. Кого ми розуміємо під образами чотирьох сонць?

Другого дня вельми рано

кривавії зорі світ провіщають;

чорнії тучі з моря ідуть,

хочуть прикрити чотири сонця... (чотирьох князів).

5. Кому належать слова:

О мої синовці, Ігорю і Всеволоде!

Рано єсте почали Половецькую землю

мечами разити, а собі слави шукати.

Та без честі одоліли,

без честі–бо кров погану

ви пролили (Святославові після поразки Ігоря).

6. Хто у творі

...поскочив горностаєм в комиші

і білим гоголем на воду.

Упав на бистрого коня

і скочив з нього сірим вовком (Ігор, коли тікав із полону).

7. Який твір

стоїть поряд із такими пам'ятками, як індійський та іранський епоси,

французька «Пісня про Роланда», німецька «Пісня по Нібелунгів»,

англійський епос «Беовульф», іспанська «Пісня про мого Сіда»,

ісландські («Слово о полку Ігоревім»).

8. Хто з критиків дав таку оцінку «Слова о полку Ігоревім»?

«Я йду до «Слова...», як до гори, до моря, до рідної річки чи степу.

Чую рокотання струн, стукіт копит, стогін зраненої землі, хлюпання хвиль,

ревище худоби. Я все це чую внутрішнім слухом,

а своїм внутрішнім зором я бачу величні картини (П. Мовчан)

9. Який художній засіб використано в описі природи?

«Никне трава жалощами, а дерево з тугою до землі приклонилось» (персоніфікація)

10. З чим порівнюється у «Слові…» кривава битва, у якій руські війська зазнали тяжкої поразки і майже всі загинули? (Із хліборобською працею)

IV. Основний зміст уроку

Слово вчителя

Тепер переглянемо постановку учнів класу і визначимо наскрізну ідею «Слова о полку Ігоревім».

Сценарій

На столі – книга з невмирущою пам’яткою давньоукраїнської літератури «Слово о полку Ігоревім». Актор пробігає очима уже знайомі та пам’ятні рядки – і уява його мандрує крізь товщу віків у час, коли творився цей шедевр.

Збоку виходить ще молодий, але умудрений життєвим досвідом битв і походів Автор слова. М’яко лягають пальці його рук на гуслі. Погляд замислений, обличчя зосереджене, здається, вся постать занурена у процес великого творіння. Ураз співець помічає актора–учня і міниться на обличчі, бо впізнає в майбутньому співрозмовникові прийдешнє рідної землі.

  • Звідки ти, отроче? – привітно посміхається.

Як відповісти йому? Що означатимуть для нього сучасні географічні назви і поняття? І все ж зважується:

  • З незалежної України.

Чоло співця бгається у легкі зморшки, з усього видно, думка і пам'ять завзято змагаються у його голові.

Співець, перебираючи струни гуслі, роздумує стиха вголос:

– Котру з України, гадає він, має на увазі цей химерно одягнутий юнак: Галицьку, батьківщину князевої дружити Ярославни, чи Тьмутараканську, давнє «гніздо» Ольговичів, Переяславську, де владарює їхній суперник Володимир Глібович, чи, може, Суздальську, звідки погрожує «Волгу веслами розкропити» Всеволод?

Проте гріє серце гусляра мелодійна, така близька до його власної мова. Не може бути поганином людина, яка такою мовою і з великою гордістю говорить про незалежність своєї держави.

  • Чи не докучають і вам половці? – допитується Автор слова. – Бо то небезпечні вороги!

Учень–актор стримує посмішку.

Та ні, Бояне! Половці давно дали нам спокій! Та й повнішими ворогами стали наші сусіди – росіяни. А от внутрішніх негараздів і нині не бракує. Немало в нас ще гордовитих гориславичів, і коромольних шестикрильців мстиславчів, підступних полоцьких всеславців і, що найстрашніше, байдужих чернігівських ярославів!

Постать співрозмовника пружиниться від рішучості.

Здається, зараз гуслі в його руках стануть мечем.

  • Як імена тих нових коромольників?

  • О імен їм вистачає. Одні називають себе націоналістами, інші – лівим центром, треті – правим центром, четверті кличуть себе олігархами або бюрократами, та й розпізнати їх не так–то легко, бо з трибун б’ють себе в груди, клянуться, що глибоко страждають за долю народу, а тим часом роззираються по сусідах, хто б їм краще допоміг пограбувати той бідний народ.

Співець скрушно похитує головою.

  • Бачу, нічому не навчилися мої нащадки.

І лягли вмілі пальці самі собою на притихлі струни:

Тоска розлилася по Руській землі,

печаль буйна тече серед землі Руської.

А князі самі на себе крамолу кували,

а поганії самі, з побідами набігаючи на Руську землю,

хапали день – по бранці од двора.

Правду співаєш, муже.

  • Та невже не маєте князів і вельмож мудрих і рішучих? Де нащадки буй–Рюрика і Осмомисла Ярослава?

  • Не бракує нам людей ратних і ратаїв, мужів мудрих і творчих. То ж наші громадяни Землю з космосу розглядають, такі мости придумують, що весь світ дивується, такі літаки виробляють, що на кожній виставці призи здобувають, так на лижах їздять, що всіх іноземців позаду залишають, такі фільми знімають, що найкращими серед усіх часів і народів визнаються! Маємо таланти, та не маємо талану.

  • Знаю, синовцю! Ми ж бо, ваші предки, теж тим самим собі душу гризли:

О мої синовці, Ігорю і Всеволоде!

Рано єсте почали Половецькую землю мечами разити,

а собі слави шукати. Та без честі одоліли…

Замислився співець. Довго стояв із похиленою головою та буйне волосся кошлатив. Нарешті, зарокотав його звучний голос:

Сказав Боян про походи Святослава –

піснетворець часу давнього –

Ярослава, Олега, княжого:

«Хоч і тяжко тій голові бути без пліч –

зле і тілу без голови…»

Не поспішайте, будьте розважні, не втрачайте надії, не оплакуйте свої нещасні долі, а борімося за кращу. І зброєю тут хай буде всім українцям Слово. Невмируща наука Любові! Мудре Слово Народу! Хай частіше прислухаються до нього керівники, бо в стоголосій мислі народній – Істина! Оберіте гідну владу і допомагайте їй. Єднайтесь навколо неї, забувши минулі образи, разом, спільною сім’єю розбудовуйте вашу українську оселю, у якій жити вашим дітям, онукам, тисячам нових поколінь. А воїни розгромлять зовнішніх ворогів, гени у них сильні і мужність безмежна!

Учень–актор подумав і стиха вбік сказав:

«Яким сучасним видається мені цей співець зі своїм «золотим словом! Прислухаймося, співвітчизники, до нього!»

Ударив Автор «Слова…» по струнах:

Співати пісню старим князям.

Потім і молодим співати…

Князям слава і дружині!

Учень–актор відповів: «Слава Україні!»

1. Бесіда.

  • То яка головна ідея «Слова о полку Ігоревім»? (Головна ідея – заклик руських князів до об’єднання для спільної боротьби проти зовнішніх ворогів).

  • Як ви вважаєте, через який образ вона розкривається? (Розкривається через образ князя Святослава, якого автор називає «Великим, грізним київським князем». Як видатного полководця, його вихваляють «німці і венеціанці, греки і морава». Святослав зображений піклувальником про долю рідної землі: спустошення Русі через князівські міжусобиці та напади кочівників відгукуються в серці болем. Та й хіба можна бути байдужим, коли узбережжя рік «засіяні кістками руських синів»?

  • Яким постає перед нами Святослав? (Святослав – видатний державний діяч, справжній патріот і шляхетна людина. Картаючи Ігоря і Всеволода за свавілля, що призвело до нового лиха, він звертається із закликом до інших князів помститися «за землю Руськую, за рани Ігореві, сміливого Святославича». Цим він хоче об’єднати всіх князів, щоб зміцнити Київську державу, зробити її могутньою і незборимою. Автор «Слова…» оспівує мудрість і хоробрість Святослава, адже великий князь київський не лише об’єднав Руські землі, а й успішно переміг половців).

  • Визначте основні риси Святослава:

        • видатний державний діяч;

        • полководець;

        • мудра і благородна людина;

        • справжній патріот.

2. Використання «Карток пам'яті».

Це аркуш паперу формату А4 (щільність 180). На одному боці такого аркуша друкують план–характеристику, а зі зворотнього – цитати до образу, окремі думки згідно плану. Така картка буде мати вигляд:

Аверс

Реверс

Гориславич

Олег Святославович (помер 1115р.), онук Ярослава Мудрого, діда героя «Слова…» Ігоря Святославовича.

Олег Святославович поклав початок родовій лінії чернігово–тмутороканських князів Ольговичів, постійних противників києво–переяславських Монаховичів. Все життя боровся за княжий стіл (київський, чернігівський, тмутороканський), і всюди його позбавляли князівської влади і виганяли.

У своїй міжусобній боротьбі користувався допомогою половців, наводив на Русь «поганих, мечемъ крамолу коваше», тому прозвали його «Гориславичем».

Учитель. Перейдемо до характеристики князів Ігоря і Всеволода, використовуючи «Картки пам'яті».

Образ князя Ігоря

Аверс

Складний план характеристики образу

Реверс

Цитати до образу, окремі думки за планом

І. Вступ

Історичні моменти із життєпису князя Ігоря.

Ігор (хрещене ім'я Георгій, 1151–1202) – син чернігівського князя Святослава Ольговича (помер 1164), внук тмутороканського і чернігівського князя Олега Святославича («Гориславича», помер 1115р.). З 1179р. княжив у Новгороді–Сіверському (тепер районний центр Чернігівської області). 1198р. став князем у Чернігові. Весною 1185р. організував похід на половців, про який ідеться у «Слові о полку Ігоревім».

ІІ. Основна частина

Князь Ігор – організатор походу проти половців 1185р.

1. Висока культура почуттів, емоційне світосприйняття героя.

Це руський князь, який любить свою батьківщину і без вагань готовий віддати за неї життя.

2. Розкриття рис характеру князя Ігоря:

а) рішучість і мужність;

«Ігор до Дону воїв веде».

Веде на ворога полки, незважаючи на лихі і страшні віщування – затемнення сонця, грозову ніч, виття вовків, брехання лисиць, зловісне кружляння вовків.

б) справжній лицар, людина честі;

«Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим бути».

в) готовність розділити з воїнами і славу перемоги, і гіркоту поразки;

«Хочу–бо, – сказав, – списа поламати кінець поля Половецького з вами, русичі,

хочу голову положити або попити шоломом з Дону».

г) героїзм у бою;

«Ваші хоробрі серця в міцному харалузі сковані,

а в сміливості згартовані» (слова Святослава);

«І половці небитими дорогами побігли до Дону великого»;

«Зрання в п’ятницю вони потоптали поганії полки половецькії».

д) необачність, недалекоглядність і славолюбство Ігоря;

«О, далеко зайшов сокіл, птиць б’ючи, до моря»;

«Третій день під полудень упали стяги Ігореві»;

«А Ігореве військо хоробре не воскресити»;

«Тоска розлилася по Руській землі».

Поспішність Ігоря привела до трагедії: дружина повністю розгромлена, а тисячі жінок стали вдовами, діти – сиротами. Відкрилися навстіж ворота для нових спустошливих нападів половецьких орд.

3. Характеристика князя іншими персонажами.

«Один брат, один світ світлий – ти, Ігорю» (Всеволод.

«Сонце світиться в небесах. Ігор–князь у Руській землі» (Автор).

«Уже соколам нашим крильця повтинали поганих шаблями», «Два сонця затемнилось» (Святослав).

4. Утеча Ігоря з полону.

«Свиснув опівночі Овлур на коня за рікою, велить князю розуміти…»;

«А Ігор–князь поскочив горностаєм в очерет,

і білим гоголем на воду,

зметнувся на борзого коня

і скочив з нього сірим вовком».

5. Мова героя.

Багата на

  • епітети: «Сядьмо, браття, на борзії коні та на Дін синій поглянем»;

  • порівняння, фразеологізми: «списа поламати кінець поля Половецького», «голову свою сложити», «попити шоломом з Дону».

ІІІ. Висновок

Моє ставлення до образу.

3. Інтерактивна вправа «Мікрофон».

  • Яким ви уявляєте Всеволода? Відповідь узагальніть за допомогою прийому «Доміно».

Всеволод (стать) – мужній – відважний – сильний – безстрашний – не вмів прощати – славолюбний.

4. Перейдемо до характеристики князя Всеволода, використовуючи «Картки пам'яті».

Образ князя Всеволода

Аверс

Реверс

І. Вступ

Історичні моменти із життєпису князя Всеволода.

Всеволод (? – 17.05.1196) – один із головних героїв «Слова…», князь трубчевський і курський, син Святослава Ольговича чернігівського, рідний брат Ігоря Святославича.

Названий «соколом» із «Олегова хороброго гнізда». Пішов із Ігорем у похід, оскільки нікому не прощав образ: ні половецьким ханам, ні своєму дядькові Святославу – великому князеві київському.

Автор «Слова…» з усією силою таланту оспівує мужність Всеволода у рукопашній схватці, його захоплення боєм, велику фізичну силу, зіркість очей, відвагу, з якою він, «посвічуючи золотим шоломом» кидається в гущу січі. Богатирська могутність, яка рівна силам декількох воїнів, підкреслює безстрашне самозабуття, з яким Всеволод веде битву і сам бере участь у ній.

Автор дорікає Всеволоду за забуття інтересів народу і славних традицій батьків. На думку Автора, честь князів вимірюється не стільки їх особистою відвагою в бою, скільки їх полководським мистецтвом, вірністю стратегічним замислам.

5. Міні–круглий стіл «Символічно–міфологічні образи та їхнє значення. Фольклорні мотиви. Роль пейзажу в розгортанні сюжету». Обговорення питань

  • Які символічно–міфологічні образи наявні в «Слові…»? (Слово для виступу надається першому учневі–досліднику)

Серед символічно–міфологічних образів «Слова...» зустрічаємо такі: Дива–обида, птиця Див, язичницькі боги Даждьбог, Велес, Хорос та найцікавіші і найменш відомі – Карна і Жля. Деякі вчені в Карна і Жля вбачають конкретних історичних осіб – половецьких ханів (половецьких проводирів, половецьких полководців, половецьких воєвод), а дехто — навіть Кончака (Карна) і Гзака (Жля). Інші вчені в осмисленні слів «Карна» і «Жля» розглядають ці назви як міфологічні. П.П. В'яземський «Карна и Жля» читає як «Карнай жля», де Карнай — міфічний охоронець Кавказьких воріт (жля – «жалячи»), С.О. Гедеонов припускає, що Карна і Жля — злі духи давньослов'янської міфології. На думку Д.І. Прозоровського, Карна і Жля — вісники бід, міфічне уявлення нещасть («за ним крикнули Карна і Жля і понеслися по Руській землі»). Є.В. Барсов вважає, що карна (виправляє на Кар(и)–на — з и у формі двох похилих надрядкових рисочок) і Жля (виправляє на Ж(ь)ля) пов'язані з похоронним язичницьким ритуалом: Карина — плачниця мертвих, а Жьля — жалібниця, вісниця мертвих; вони виступають тут як супутниці Діви–обиди («Скрикнула Карина, і Жьля поскакала по Руській землі»). Д.С. Лихачов зазначає (в пояснювальному перекладі), що Карна і Жля — погребальні боги («За ним [за загиблим полком Ігоря] крикнули [заплакали погребальним плачем] Карна і Желя [погребальні боги], поскакали по Руській землі»).

Представники символічного напрямку у висвітленні слів «Карна» і «Жля» трактують їх як певні символи, уособлення моральних понять. О.Ф. Вельтман першим розглядає карна і жля як загальні імена, зближує їх із старими словами «карья» (плач, голосіння за померлим) і «желя» (жаль) — «плач, скорбота, жаль», при цьому виправляє в тексті «поскочи» на «поскоми» «застогнала» («Заголосили поминки за ним, і скорбота застогнала по Руській землі»). Згодом дослідники, представники символічного напрямку, в поясненні слів «карна і жля» продовжували «жля» ототожнювати з «друс». Желя «скорбота, печаль, плач», а «карна» виводити від давньоруського дієслова «карити», «оплакувати померлих».

Автори «Етимологічного словника слов'янських мов» вважають, що Карьна — слово праслов'янського походження (псл. *каrьпа утворено за допомогою суфікса –ьпа від дієслова *kariti). Карьна (букв, «та, що оплакує мертвих») — це, безперечно, плачниця, але плачниця не за окремим загиблим воїном, а за всім загиблим Ігоревим військом.

На наш погляд, жьля — це плач (так вважає P.O. Якобсон), бо якщо Плачниця заголосила, то по Руській землі мав би понестися саме плач.

  • Чи є персоніфікація у реченні «За хоробрим Ігоревим військом заголосила плачниця»? Хто така «плачниця»?

Тут немає персоніфікації: заголосила плачниця, якій і належить голосити, оплакувати мертвих. Плачниця — узагальнений образ всіх плачниць Руської землі. Інша справа — жьля, тобто плач, який понісся по Руській землі. Тут явна персоніфікація.

Характерно, що смисл цих образів (Карьна і Жьля) розкривається трохи нижче в самому тексті «Слова...»: «За нимь кликну Карна и Жля поскочи по Руской земли» — «Жены рускія въсплакашась». Паралелізм образного і прямого вживання слів автор «Слова...» використовує досить часто.

  • Загадкова істота Див згадується у «Слові...» двічі. Загальноприйнятого тлумачення цього слова утворі немає. Як ми повинні тлумачити цей образ?

(Дослідження учня–мовознавця)

Перші видавці бачили в Диві сову, яка вважалася у народі віщим птахом, деякі — лелеку або журавля («зивь»). М. Костомаров у книзі «Слов'янська міфологія» ототожнював Див з яичницьким Чорнобогом, а А. Знойко, — навпаки, з Білобогом. Є думка, що Див — це половецький дозорець, стражник, один із тих, які сиділи в степах на одиноких дубах, а у випадку вторгнення ворога сходили на землю і поспішали повідомити про небезпеку.

В. Капніст вважав, що Див — це не жива істота, а маяк, який виставляли на насипних горбах у вигляді птаха, найчастіше сови з брязкальцями, за допомогою яких можна було передавати на велику відстань звістку про тривогу.

Та більшість учених вважають Див уособленням зла (горя, гордині славолюбства).

  • На основі вислову «въстала обида... вступила дівою» багато дослідників говорять про образ Діви–обиди в «Слові про похід Ігорів». Як розуміти цей образ?

На думку Щепкіної, Діва–обида — це «діва–Біда — уособлення всякого нещастя: поразки, уособиць, мору... Це всенародне лихо, яке невідворотною хвилею накотилося на всю країну».

  • У «Слові про похід Ігорів» чотири рази вжито прикметник «трояній», який утворений, як вважається, від власного імені Троян. Як ми прокоментуємо це ім'я?

Перші видавці «Слова...» відмовилися коментувати ім'я Троян, вказавши: «Кто сей Троян, догадаться ни по чему не возможно». Каразін у 1816 р. припустив, що під Трояном у «Слові...» слід розуміти римського імператора Трояна, а Костомаров висунув гіпотезу, відповідно до якої Трояни — це три полянських князі, засновники Києва — Кий, Щек і Хорив («земля Трояна», на думку Єрьоміна, — це Руська земля, «віковий набуток князів руських»).

  • Що уособлюють язичницькі боги Даждьбог і Хоре у «Слові про похід Ігорів»?

Даждьбог і Хоре у «Слові про похід Ігорів» уособлюють сонце. Але якщо Хорс, подібно до Геліоса, асоціювався із сонцем як із денним світилом (вночі Хорс рухався під землею), то Даждьбог вважався богом сезонного сонячного тепла, часу дозрівання урожаю і символізував ту життєдайну силу, яку мало сонце, знаходячись в апогеї.

З приводу того, хто названий у «Слові...» «Даждьбожим онуком», існує кілька поглядів. Найбільш вдалою гіпотезою є, очевидно, та, відповідно до якої «Даждьбожим онуком», тобто потомком сонячного бога, названий у поемі княжий рід Рюриковичів, руських князів.

  • У «Слові про похід Ігорів» вжито також прикметник від імені слов'янського бога Велеса: «Чи ли въспЂти было, вЂщей Бояне, Велесовь внуче...». Ким виступає язичницький бог Велес у «Слові…»?

Відомо, що Велес — це насамперед бог–захисник тварин, грошей, багатства, врожаю. Та у «Слові...» Велес виступає і покровителем співаків, джерелом натхнення, як і Аполлон чи скандинавський Одін».

  • Своєю художньою силою і виразністю «Слово о полку Ігоревім» завдячує саме зв'язку з усною народною творчістю. Що свідчить про близькість Автора «Слова…» до народних мас?

(Дослідження виконав учень–літературознавець і мовознавець)

Про близькість автора «Слова...» до народних мас свідчить велика спорідненість поеми зі зразками усної народної творчості – піснями українськими. У зв'язку з цим перед дослідниками «Слова...» поставало питання: прозою чи віршами написане «Слово о полку Ігоревім»? Були намагання зблизити ритміку «Слова...» з ритмікою українських дум, російських билин, південнослов'янських народних пісень тощо.

Питання це не розв'язане і до наших днів. З різних відповідей на нього, мабуть, найпереконливішою є та, що в «Слові о полку Ігоревім» частини віршовані чергуються з частинами прозаїчними, і що все воно йде то як оповідь, то як пісня.

Починається «Слово...» прозою: «Не лЂno ли ны бяшет, братие». Непомітно ця проза переходить у вірші, коли автор говорить про Бояна, що він, бажаючи кому пісню творити,

РастЂкашется мыслию по древу,

Сърым вълком по земли,

Шизым орлом под облакы.

 

А далі вже безсумнівні вірші:

Трубы трубят в НовЂградЂ,

Стоят стязи в Путивлі,

Игорь ждет мила брата Всеволода.

Важливіше, мабуть, те, що «Слово...» споріднюється з народною творчістю усім своїм поетичним стилем. Постійні епітети «Слова...» добре відомі з усної творчості: сірий вовк, сизий орел, чисте поле, чорна хмара, синє море, красні дівчата тощо. Звичайними в українському фольклорі є також численні порівняння, часом стверджувальні, часом заперечні: «Кричать вози опівночі, мов сполохані лебеді»; «Не буря соколів занесла через поля широкі — галки зграями линуть до Дону великого»; «То не сороки заскреготали — по сліду Ігоревому їде Гзак з Кончаком».

Часом порівняння розгортаються у велику картину, як, наприклад, порівняння кривавого бою з посівом, з весільним бенкетом, з молотьбою: «Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, а кров'ю полита: тугою зійшов [цей посів] на Руській землі».

В українській народній пісні зустрічаємо, наприклад, таке зображення бою:

Чорна земля заорана

І кулями засіяна,

Білим тілом зволочена

І кровію сполошена.

Знає українська пісня і порівняння бою з бенкетом. В українській думі Богдан Хмельницький наказує козакам:

...Добре дбайте, барзо гадайте,

Із ляхами пиво варити зачинайте:

Лядський солод — козацька вода,

Лядські дрова — козацькі труда».

Ой з того пива

Зробили козаки з ляхами превелике диво.

Подібним до цього в «Слові...» таке місце: «Тут кривавого вина не вистачило; тут бенкет закінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руську».

В інших піснях наближення ворожого війська порівнюється з грозою:

Із–за гори хмара виступає, виходжає,

До Чигирина громом вигрімляє

На українську землю блискавкою блискає.

Так оповідає про це і «Слово...»: «Чорні тучі з моря ідуть, хочуть прикрити чотири сонця, а в них трепечуть сині блискавки. Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого!»

Зближає «Слово» з народною піснею вживання тавтологічних висловів: «сурми сурмлять», «мости мостити», «ні мислю помислити, ні думою подумати». Повторюються не тільки схожі слова, а й цілі вирази ці повторення мають характер приспіву: «О Руська земле, уже ти за горою!», «А Ігоревого хороброго полку не воскресити». Або в плачі Ярославни: «Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі, примовляючи».

Порівняння жінки, охопленої тугою, з зозулею, що є в образі Ярославни, яка зозулею незнаною («зегзицею незнаємою») ранком кує («рано кычеть») чи збирається летіти «зегзицею по Дунаю», характерна не тільки для української, а й для слов'янської народної поезії взагалі. Звернення Ярославни до сил природи дуже зближують її плач з народними ліричними піснями, у яких такі звертання знаходимо як поширений художній засіб.

Часто повторюючись для означення того самого явища, «певний образ стає символом (знаком, що означає якусь думку або почуття). Так, зозуля – символ охопленої тугою жінки; ворон — символ горя, нещастя; сокіл – символ доброго молодця, витязя; сонце, місяць — символи князів руських. Одні і ті ж символічні образи, взяті зі світу природи, ми знайдемо і в «Слові..», і в народній поезії» (За О. Білецьким).

  • Як досягається гармонія змісту і форми у «Слові…»?

(Дослідження учня–мовознавця)

Як у всякому талановитому творі, у «Слові...» повна гармонія глибокого змісту і довершеної художньої форми. Кожна фраза, виголошена автором, влучна, бо кожне слово вдало підібране, виважене, відточене. Наприклад, автор говорить, що солов'їний спів не припинився, а «заснув», блискавиці не блищать, а «тремтять», трава не полягла — вона «никне», голоси дівочі не просто чути – вони «в'ються», вози не скриплять, а «кричать», як сполохані лебеді.

«Слово...» побудоване на контрастах: поруч виступають війна і мир, перемога і поразка, мужність і ніжність тощо. Це стосується і мови: елементи книжні межують із народнопоетичними, які переважають. Від народної поезії йде порівняння битви з бенкетом, сівбою та і нивами, жінки у тузі — з чайкою. Описи втечі Ігоря з полону, допомога сил природи людині позначені впливом народної казки.

З фольклору автором «Слова...» запозичені й постійні епітети (чисте поле, гірші вовк, синє море, сизий орел, чорний ворон, швидкі коні, гострі мечі, вечірні зорі, красні дівчата), порівняння («Кричать вози опівночі, мов сполохані лебеді», «Не буря соколів занесла через поля широкі — галки зграями линуть до Дону великого»), тавтологічні вислови («труби і рублять», «мости мостити», «думкою здумати», «мислію помислити», очима побачити», «опутали в пута»). Діалог між Ігорем і Дінцем — зразок народноказкової символіки.

Плач Ярославни «Жінки руські заплакали...» нагадує східнослов'янські народні пісні–голосіння. З фольклору запозичений автором «Слова...» стилістичний прийом гіперболізації: князь Всеволод — наче казковий богатир, Ярослав Осмомисл підпер і моїми полками Карпатські гори, а його дружина перемагає ворогів одним бойовим кличем. Святослав же вирвав хана Коб'яка з полків полонсцьких, як вихор. Близькими до фольклору в поемі є такі стилістичні фігури, як повтор, анафора. Наприклад, «ти пробив камінні гори крізь пімлю Половецьку. Ти гойдав на собі Святославові човни...»; «билися пень, билися другий...».

Проте зв'язок «Слова...» з фольклором не вичерпується запозиченням певних стилістичних прийомів. Головне — близькість автора «Слова...» до народної моралі, психології, світогляду при зображенні подій та героїв. А от риторичні запитання («А чи довго се, браття, і гарому помолодіти?»; «Що ж ви витворили моїй срібній сивині?») й вигуки («О Бояне, соловію часу давнього!») — це вже традиція книжної літератури. Такі запитання і вигуки — часто і доречно вживаний прийом у «Слові...». «Цей твір, що логічно вписується в один ряд із «Піснею про Роланда», засвідчує своєрідне переломлення в Україні–Русі ідей і форм бароко» (за Б. Степанишиним).

  • Як «Слово о полку Ігоревім» споріднюється з народною поезією у ставленні до природи?

«Слово о полку Ігоревім» споріднене з народною поезією і своїм ставленням до природи. У книжній літературі того часу про природу говориться рідко.

Прекрасний і різноманітний світ природи із чернечого погляду не вартий уваги: він лише відхиляє людину від думок про майбутнє життя, яке ніби чекає її душу після смерті. Поезія трудового народу, життя якого тісно зв'язане з землею, навпаки, вся пройнята думкою про природу. Із світу природи черпає вона всі свої образи. Дуже багато місця відведено описам природи і в «Слові о полку Ігоревім».

Можна сказати, що природа теж одна з найважливіших дійових осіб поеми. Коли Ігор виступає в похід, природа ніби весь час подає йому знаки застереження: затемнення сонця, «стогін ночі», кривавий світанок тощо. Падають стяги Ігореві, розбите його військо — і от «никне трава од жалощів, а дерево з тугою до землі похилилося». А коли Ігор тікає з полону, річка Донець допомагає йому, охороняє його від небезпеки. Повітрям південного степу, порізаного ріками й річками, віє в «Слові о полку Ігоревім». До речі, скільки таких річок названо в поемі: тут і Дніпро з його притокою Сулою, і Дон з Дінцем, Каяла Стугна, Рось, Немига, Дунай, Двіна, Волга...

Автор ніби розгортає перед очима читача географічну карту, по якій можна прослідити і просування в степ Ігоревого війська, і шлях втечі Ігоря з полону половецького.

Нас дивує спостережливість Автора і його глибоке знання природи. Дослідники підрахували, що звірі і птахи згадуються в «Слові...» понад 80 разів. Ось дрібна деталь у картині Ігоревої втечі з полону: «Дятлове тектом путь к ріці кажут» (дятли стуком путь до ріки показують). Дятли повесні справді стукають міцними своїми дзьобами по сухому гіллю дерев. Цей звук чути іноді за кілька кілометрів. На певній відстані в степах не видно річки, бо вона тече в улоговині, не видно і дерев, що ростуть на її берегах. Проте чути стукіт дятлів. Саме по ньому Ігор, тікаючи, легко знаходить шлях до води і до заростей, де можна сховатися.

Таких суто реалістичних деталей у згадуваннях «Слова...» про тваринний світ у поемі багато. З великою точністю автор зазначає своєрідний характер звуків різних птахів і тварин. Солов'їна пісня — «щекот» орли «клекотом зовуть», сороки «тріскочуть», лисиці «брешуть», зегзи ця «кичеть», дрібні степові звірки (бабаки та ховрашки) «свистять» і т.д. Таку ж точність зустрічаємо в українських народних думах та піснях, де сокіл «квилить–проквиляє», ворони «крячуть» чи «грають», крече і «куркує» і т. д. (за О. Білецьким).

V. Закріплення вивченого матеріалу

Експрес–опитування у формі гри «Закінчи речення»

  • Найдавнішою пам’яткою оригінальної світської літератури Київської Русі є … (літописи).

  • Літопис – це … (хронологічний опис важливих історичних подій у часи Київської Русі й козацтва).

  • Розповідь у літописі починалася словами … («В літо …).

  • Існують такі роди літератури: ..., ..., ... (епос, лірика, драма).

  • Невеликий закінчений за змістом і формою поетичний твір, написаний віршованою мовою, називається ... (вірш).

  • Віршована мова відрізняється від прозової тим, що ... (є розміреною, має ритм і риму, схожа на пісенну).

  • Співзвучне закінчення рядків у вірші називається ... (римою).

  • Група складів із незмінним для конкретного вірша розташуванням у ній одного наголошеного та одного чи двох ненаголошених складів – це ... (стопа).

  • Закономірне чергування таких елементів, як наголос, рима, міжрядкова пауза – це... (віршований ритм).

  • Повторюване у даному вірші поєднання кількох віршових рядків, зв'язаних між собою певною системою рим та інтонацією називається ... (строфою).

  • У невтішному горі Ярославна звертається до … (сил природи).

  • Ярославна вболіває лише за свого мужа чи й за … (інших воїнів–русичів).

  • Хто сказав про Ярославну: «Ярославна не лише вірна дружина, а й свідома громадянка своєї держави, полум’яна патріотка, що виступає від імені «жон руських». Гуманна княгиня – заступниця всіх воїнів Київської Русі. І саме ця людяність і сила почуттів, краса вірності в коханні возвеличують її в наших очах»?

(Б. Степанишин)

  • Карна і Жля – це … (злі духи давньослов’янської міфології).

  • Більшість учених вважають Див уособленням … (зла).

  • Образ Діви–обиди – це уособлення … (всякого нещастя).

  • У «Слові…» язичницький бог Велес виступає покровителем … (співаків, джерелом натхнення).

  • Зближає «Слово…» з народною піснею вживання … (тавтологічних висловів).

  • «Слово…» побудоване на … (контрастах).

  • З фольклору Автор «Слова…» запозичив … (епітети, порівняння).

  • У «Слові…» зозуля – це символ … (жінки, охопленої тугою).

  • Воронсимвол … (горя, нещастя).

  • У «Слові…» сонце, місяць – це символи … (князів руських).

  • Сокілсимвол … (витязя).

(За кожну правильну відповідь – 0,5 бала. Всього – 12 балів).

VІ. Підсумок уроку.

Рефлексія

  • На уроці я вивчав …

  • Я не знав, а тепер знаю…

  • Я не вмів, а тепер умію…

  • Я зрозумів, що …

  • Найбільші труднощі я відчув …

  • Найцікавішим було те …

  • Мені б хотілося …

VІІ. Домашнє завдання

Підготувати проекти, або доповіді, або презентації про 1) розвиток книгодрукування; 2) про перші друковані книги в Україні; 3) про життя і творчість Івана Вишенського; 4) Івана Величковського; 5) Дмитра Туптала; 6) Семена Климовського – видатних діячів української культури; 7) про вертеп як вид лялькового театрального дійства.

І питання – за списком учнів від 1–5;

ІІ питання – за списком учнів від 6–11;

ІІІ питання – за списком учнів від 12–14;

IV питання – за списком учнів від 15–17;

V питання – за списком учнів від 18–19;

VI питання – за списком учнів від 20–23;

VII питання – за списком учнів від 24–26.

Вид роботи – за вибором

2.5. Орнаменталізм (ХІІ–ХІІІ ст.), його християнські риси та представники

Поступово на зміну монументалізмові прийшов новий напрям – орнаменталізм.

Основні його риси: 

1. Мозаїчність композиції та багатотематичність творів, екскурси в минуле, ліричні відступи.

2. Погляд на світ як на систему символів, тобто художня настанова, за якою довколишня дійсність є знаком чогось іншого, вищого, духовного.

3. Багата тропіка: порівняння стають поширенішими й набувають символічного забарвлення (битва – бенкет або весілля; весна – символ воскресіння тощо), типовими стають гіперболи, з’являються фольклорні постійні епітети.

4. Складна, заплутана синтаксична побудова тексту.

5. Утвердження культу аскетизму .

6. На зміну християнському оптимізмові монументалістської епохи приходить песимізм (до прикладу, жахливі уявлення єпископа Серапіона про землю, яка хоче струсити із себе весь заплямований гріхами рід людський). 

Зразки цього напряму: героїчна поема «Слово про похід Ігорів», проповіді Кирила Турівського та Серапіона, Києво–Печерський патерик, Київський (Іпатіївський) літопис, Галицько–Волинський літопис.

Орнаменталізм  (від лат. ornamentum – прикраса) – провідний для української літератури ХІІ – ХІІІ століть літературний напрям, який характеризується домінуванням художньої форми над змістом твору, що виявлялося в захопленні авторів образними прикрасами, які не завжди зумовлювалися змістовими потребами.

Витоки орнаменталізму

За півтори сотні літ, що минули з часу прийняття християнства, змінилася ідеологія людини. Християнство поступово втрачало екзотичність та ставало дедалі буденнішим, тому вплив його на життя уже не вимагав такого монументального уявлення про нього, як це було на початку. Творці мистецтва, тримаючи в свідомості християнство як визначальну рису ідейності, все ж одержали можливість більшого польоту фантазії і зосередження уваги на суто формальних пошуках у творчості.

Відмінність орнаменталізму від монументалізму

Можна яскраво уявити, коли зіставити їх із доричним та іонічним стилем у давньогрецькій архітектурі. Доричні колони відзначалися простотою і масивністю побудови; іонічні – витонченою формою, наявністю архітектурних прикрас. Тож у монументалізмі (як і в доричній колоні) переважала простота і ясність викладу, а в орнаменталізмі (як в іонічній колоні) на перший план виходив формотворчий елемент, захоплення авторів образними прикрасами.

Порівняймо доричний та іонічний архітектурні стилі:

0100090000030202000002008a01000000008a01000026060f000a03574d464301000000000001000cd10000000001000000e802000000000000e8020000010000006c00000000000000010000000e000000250000000000000000000000f93f0000552f000020454d4600000100e80200000e000000020000000000000000000000000000007606000023090000d2000000290100000000000000000000000000008a3403005d880400160000000c000000180000000a00000010000000000000000000000009000000100000000a050000ba030000250000000c0000000e000080120000000c00000001000000520000007001000001000000dfffffff00000000000000000000000090010000000000cc07400012540069006d006500730020004e0065007700200052006f006d0061006e00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000cb30093000000000040000000000ae30083109300000000047169001cc0002020603050405020304ff3a00e0417800c00900000000000000ff01000000000000540069006d00650073002000000065007700200052006f006d0061006e000000e73f0000480000000802000074481100897f32550000000058481100aab40230584811004c3eaf30704811006476000800000000250000000c00000001000000180000000c00000000000002540000005400000000000000010000000e0000002500000001000000d6244b41eb294b41000000001e000000010000004c0000000400000000000000000000000a050000ba0300005000000020000e000f00000046000000280000001c0000004744494302000000ffffffffffffffff0b050000bb030000000000004600000014000000080000004744494303000000250000000c0000000e0000800e000000140000000000000010000000140000000400000003010800050000000b0200000000050000000c025701d001040000002e0118001c000000fb020600030000000000bc02000000cc0102022253797374656d003f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f0000000001003f3f3f3f3f00040000002d01000004000000020101001c000000fb02f4ff0000000000009001000000cc0740001254696d6573204e657720526f6d616e0000000000000000000000000000000000040000002d010100050000000902000000020d000000320a0b0000000100040000000000d101570120000500040000002d010000030000000000

Різноманітність прикрас орнаментального твору може зрівнятися з барвистим східним килимом зі складним, але вишукано–продуманим переплетінням геометричних фігур, птахів та квітів, за якими «ховаються» численні «смисли» та чиста краса.

Найвідоміші орнаментальні твори

0100090000030202000002008a01000000008a01000026060f000a03574d464301000000000001000cd10000000001000000e802000000000000e8020000010000006c00000000000000010000000e000000250000000000000000000000f93f0000552f000020454d4600000100e80200000e000000020000000000000000000000000000007606000023090000d2000000290100000000000000000000000000008a3403005d880400160000000c000000180000000a00000010000000000000000000000009000000100000000a050000ba030000250000000c0000000e000080120000000c00000001000000520000007001000001000000dfffffff00000000000000000000000090010000000000cc07400012540069006d006500730020004e0065007700200052006f006d0061006e00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000cb30093000000000040000000000ae30083109300000000047169001cc0002020603050405020304ff3a00e0417800c00900000000000000ff01000000000000540069006d00650073002000000065007700200052006f006d0061006e000000e73f0000480000000802000074481100897f32550000000058481100aab40230584811004c3eaf30704811006476000800000000250000000c00000001000000180000000c00000000000002540000005400000000000000010000000e0000002500000001000000d6244b41eb294b41000000001e000000010000004c0000000400000000000000000000000a050000ba0300005000000020000e000f00000046000000280000001c0000004744494302000000ffffffffffffffff0b050000bb030000000000004600000014000000080000004744494303000000250000000c0000000e0000800e000000140000000000000010000000140000000400000003010800050000000b0200000000050000000c025701d001040000002e0118001c000000fb020600030000000000bc02000000cc0102022253797374656d003f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f0000000001003f3f3f3f3f00040000002d01000004000000020101001c000000fb02f4ff0000000000009001000000cc0740001254696d6573204e657720526f6d616e0000000000000000000000000000000000040000002d010100050000000902000000020d000000320a0b0000000100040000000000d101570120000500040000002d010000030000000000 0100090000030202000002008a01000000008a01000026060f000a03574d464301000000000001000cd10000000001000000e802000000000000e8020000010000006c00000000000000010000000e000000250000000000000000000000f93f0000552f000020454d4600000100e80200000e000000020000000000000000000000000000007606000023090000d2000000290100000000000000000000000000008a3403005d880400160000000c000000180000000a00000010000000000000000000000009000000100000000a050000ba030000250000000c0000000e000080120000000c00000001000000520000007001000001000000dfffffff00000000000000000000000090010000000000cc07400012540069006d006500730020004e0065007700200052006f006d0061006e00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000cb30093000000000040000000000ae30083109300000000047169001cc0002020603050405020304ff3a00e0417800c00900000000000000ff01000000000000540069006d00650073002000000065007700200052006f006d0061006e000000e73f0000480000000802000074481100897f32550000000058481100aab40230584811004c3eaf30704811006476000800000000250000000c00000001000000180000000c00000000000002540000005400000000000000010000000e0000002500000001000000d6244b41eb294b41000000001e000000010000004c0000000400000000000000000000000a050000ba0300005000000020000e000f00000046000000280000001c0000004744494302000000ffffffffffffffff0b050000bb030000000000004600000014000000080000004744494303000000250000000c0000000e0000800e000000140000000000000010000000140000000400000003010800050000000b0200000000050000000c025701d001040000002e0118001c000000fb020600030000000000bc02000000cc0102022253797374656d003f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f0000000001003f3f3f3f3f00040000002d01000004000000020101001c000000fb02f4ff0000000000009001000000cc0740001254696d6573204e657720526f6d616e0000000000000000000000000000000000040000002d010100050000000902000000020d000000320a0b0000000100040000000000d101570120000500040000002d010000030000000000

0100090000030202000002008a01000000008a01000026060f000a03574d464301000000000001000cd10000000001000000e802000000000000e8020000010000006c00000000000000010000000e000000250000000000000000000000f93f0000552f000020454d4600000100e80200000e000000020000000000000000000000000000007606000023090000d2000000290100000000000000000000000000008a3403005d880400160000000c000000180000000a00000010000000000000000000000009000000100000000a050000ba030000250000000c0000000e000080120000000c00000001000000520000007001000001000000dfffffff00000000000000000000000090010000000000cc07400012540069006d006500730020004e0065007700200052006f006d0061006e00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000cb30093000000000040000000000ae30083109300000000047169001cc0002020603050405020304ff3a00e0417800c00900000000000000ff01000000000000540069006d00650073002000000065007700200052006f006d0061006e000000e73f0000480000000802000074481100897f32550000000058481100aab40230584811004c3eaf30704811006476000800000000250000000c00000001000000180000000c00000000000002540000005400000000000000010000000e0000002500000001000000d6244b41eb294b41000000001e000000010000004c0000000400000000000000000000000a050000ba0300005000000020000e000f00000046000000280000001c0000004744494302000000ffffffffffffffff0b050000bb030000000000004600000014000000080000004744494303000000250000000c0000000e0000800e000000140000000000000010000000140000000400000003010800050000000b0200000000050000000c025701d001040000002e0118001c000000fb020600030000000000bc02000000cc0102022253797374656d003f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f0000000001003f3f3f3f3f00040000002d01000004000000020101001c000000fb02f4ff0000000000009001000000cc0740001254696d6573204e657720526f6d616e0000000000000000000000000000000000040000002d010100050000000902000000020d000000320a0b0000000100040000000000d101570120000500040000002d010000030000000000

Зразки орнаментального письма

0100090000030202000002008a01000000008a01000026060f000a03574d464301000000000001000cd10000000001000000e802000000000000e8020000010000006c00000000000000010000000e000000250000000000000000000000f93f0000552f000020454d4600000100e80200000e000000020000000000000000000000000000007606000023090000d2000000290100000000000000000000000000008a3403005d880400160000000c000000180000000a00000010000000000000000000000009000000100000000a050000ba030000250000000c0000000e000080120000000c00000001000000520000007001000001000000dfffffff00000000000000000000000090010000000000cc07400012540069006d006500730020004e0065007700200052006f006d0061006e00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000cb30093000000000040000000000ae30083109300000000047169001cc0002020603050405020304ff3a00e0417800c00900000000000000ff01000000000000540069006d00650073002000000065007700200052006f006d0061006e000000e73f0000480000000802000074481100897f32550000000058481100aab40230584811004c3eaf30704811006476000800000000250000000c00000001000000180000000c00000000000002540000005400000000000000010000000e0000002500000001000000d6244b41eb294b41000000001e000000010000004c0000000400000000000000000000000a050000ba0300005000000020000e000f00000046000000280000001c0000004744494302000000ffffffffffffffff0b050000bb030000000000004600000014000000080000004744494303000000250000000c0000000e0000800e000000140000000000000010000000140000000400000003010800050000000b0200000000050000000c025701d001040000002e0118001c000000fb020600030000000000bc02000000cc0102022253797374656d003f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f0000000001003f3f3f3f3f00040000002d01000004000000020101001c000000fb02f4ff0000000000009001000000cc0740001254696d6573204e657720526f6d616e0000000000000000000000000000000000040000002d010100050000000902000000020d000000320a0b0000000100040000000000d101570120000500040000002d010000030000000000 0100090000030202000002008a01000000008a01000026060f000a03574d464301000000000001000cd10000000001000000e802000000000000e8020000010000006c00000000000000010000000e000000250000000000000000000000f93f0000552f000020454d4600000100e80200000e000000020000000000000000000000000000007606000023090000d2000000290100000000000000000000000000008a3403005d880400160000000c000000180000000a00000010000000000000000000000009000000100000000a050000ba030000250000000c0000000e000080120000000c00000001000000520000007001000001000000dfffffff00000000000000000000000090010000000000cc07400012540069006d006500730020004e0065007700200052006f006d0061006e00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000cb30093000000000040000000000ae30083109300000000047169001cc0002020603050405020304ff3a00e0417800c00900000000000000ff01000000000000540069006d00650073002000000065007700200052006f006d0061006e000000e73f0000480000000802000074481100897f32550000000058481100aab40230584811004c3eaf30704811006476000800000000250000000c00000001000000180000000c00000000000002540000005400000000000000010000000e0000002500000001000000d6244b41eb294b41000000001e000000010000004c0000000400000000000000000000000a050000ba0300005000000020000e000f00000046000000280000001c0000004744494302000000ffffffffffffffff0b050000bb030000000000004600000014000000080000004744494303000000250000000c0000000e0000800e000000140000000000000010000000140000000400000003010800050000000b0200000000050000000c025701d001040000002e0118001c000000fb020600030000000000bc02000000cc0102022253797374656d003f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f0000000001003f3f3f3f3f00040000002d01000004000000020101001c000000fb02f4ff0000000000009001000000cc0740001254696d6573204e657720526f6d616e0000000000000000000000000000000000040000002d010100050000000902000000020d000000320a0b0000000100040000000000d101570120000500040000002d010000030000000000

Принцип бачення митцями світу

Усяка дійсність виступає перед митцем водночас знаком чогось вищого, реально не даного або недоступного для людини, тобто погляд на світ послідовно символістичний.

Художня концепція людини

  • ідеал людини стає аскетичним;

  • головними характеристиками її стають гріховність і праведність (за гріх людину покарано, за спокуту прощено, за праведність піднесено до сонму святих).

Погляд на завдання мистецтва

  • фактично вся тогочасна література творилася насамперед з метою повчань («писане слово має передовсім навчати»);

  • мета мистецтва слова стає переважно не ідеологічною, а суто естетичною;

  • стиль перетворюється на самоціль;

  • комунікаційна функція твору стає вторинною або й узагалі губиться в стилістичних прикрасах.

Домінуючі засоби поетики

  • прагнення авторів до оригінальності індивідуального стилю;

  • різноманітність орнаментальних прикрас у творі, що іноді завуальовують провідну думку;

  • головна ідея проходить через численні мотиви;

  • з′являється композиція як естетичне явище (але будова твору складна, часто мозаїчна – поєднується матеріал різних шарів);

  • прості порівняння замінюються широкими символістичними картинами;

  • уживаються гіперболи, епітети, складні синтаксичні конструкції.

Отже, орнаменталізм – літературний стиль прадавнього українського письменства, що дав назву літературному напряму, який прийшов на зміну монументалізму. За методом орнаменталізм, на відміну від монументалізму, був романтичним. Провідним для української літератури він був у ХІІ – ХІІІ століттях, після чого вичерпав себе як естетична цінність і почав занепадати. Література потребувала радикального оновлення, яке могло прийти лише за умови зміни погляду на світ та людину в ньому.

2.6. Фрагмент уроку за темою: «Поученьє Володимира Мономаха», «Києво–Печерський патерик».

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань

Інтерактивна вправа «Гронування».

Визначте провідні думки літопису «Повість минулих літ».

fLayoutInCell1fBehindDocument0fIsButton1fLayoutInCell1

ІІІ. Мотивація навчання

Учитель. Поступово на зміну монументалізмові прийшов новий напрям орнаменталізм.

ІV. Оголошення теми й мети уроку

V. Опрацювання навчального матеріалу

1. Учитель. Запишемо до зошитів основні риси монументалізму за підручником: Василь Пахаренко. Українська література. Підручник для 9–го класу загальноосвітніх навчальних закладів. Київ: «Генеза», 2009. – С. 71.

2. Перевіримо випереджувальні завдання..

  • Група літературознавців розкриє зміст свого дослідження про типи збірників житій. Завдання учням: скласти тези за дослідженням.

До оригінальної літератури українського Середньовіччя належала і житійна література (житія, агіографія) – розповіді про духовних і світських осіб, канонізованих християнською церквою. Від власне біографії житія відрізняються релігійною спрямованістю. Агіограф ставив перед собою завдання подати зразки життя святих, які б викликали прагнення у читачів (слухачів) наслідувати їх.

З розвитком агіографії формуються два типи збірників житій: календарні і некалендарні.

У календарних збірниках житія розміщуються в порядку днів пам'яті святих. До них належать Четьї Мінеї, що містять поширені житія (тут життя святого розгорталося у формі своєрідної новели чи повісті); Прологи (або Синаксари) – своєрідні біографічні довідники; Соборники і Торжественники, що містять житія найшановніших святих у певному порядку залежно від християнських свят за сонячним і місячним календарем. Крім житій, у цих збірниках містяться похвальні слова, повчання, казання, притчі тощо.

До некалендарних збірників належать Патерики (Отечники), у яких житія і фрагменти житій розміщено в формальній (Азбучний патерик) чи тематичній послідовності, іноді обмежуючись локальним матеріалом певного географічного ареалу (Єгипетський патерик, Римський, Синайський).

Житійні твори прийшли в Київську Русь разом із християнством через посередництво Болгарії і Сербії та безпосередньо через переклади з грецької мови.

З метою зміцнення політичної, національної і релігійної самостійності Київської держави постала необхідність канонізувати руських святих, а канонізація потребувала літературного оформлення їхніх біографій. Тому вже в середині ХІ ст. з’явилися агіографічні твори (про княгиню Ольгу, князів Володимира, Бориса, Гліба тощо).

Згодом (ІІ пол. ХІ–20–ті роки ХІІІ ст.) був укладений «Києво–Печерський патерик», про який Михайло Грушевський писав: «… з усієї нашої старої писаної літератури ні один інший твір не зостався в такій постійній пам'яті, уживанні і лектурі… як «Печерський Патерик»…

(Оцінюємо дослідження учня і просимо декількох учнів прочитати складені тези).

  • Група теоретиків дає загальну характеристику «Києво–Печерському патерику». Завдання учням: скласти тези виступу.

«Патерик» став … «золотою книгою» українського писемного люду, джерелом його літературної утіхи і морального поучення (М. Грушевський).

Основа цього агіографічного твору – листування між єпископом суздальським і володимирським Симоном (Симон у минулому був ченцем у Києві) і монахом Києво–Печерської лаври Полікарпом та останього з києво–печерським архімандритом Акіндіном.

Симон докоряв Полікарпові за його надмірне честолюбство і до своїх листів додав 9 оповідань про ченців–чудотворців та 5 оповідань про дива, які сталися під час спорудження Печерської церкви Святої Богородиці. Полікарп, перечитавши послання Симона, пройнявся їхніх високим духовним змістом і написав послання до Акіндіна. Він уклав 11 оповідань про подвижництва києво–печерських ченців кінця ХІ– початку ХІІ ст.

Зібрані разом послання, перекази Симона, оповідання Полікарпа, житійні оповідання Нестора склали первісну редакцію Києво–Печерського патерика. «Найстаріша редакція «Патерика» містила в собі такі твори: а) повість про чуда, пов’язані з будовою Печерської церкви; б) послання Симона до Полікарпа з додатком 9 оповідань про святих; в) повісті Полікарпа (числом 11); г) слово о первих чорноризцях печерських (літописна повість)» (М. Грушевський).

У наступні часи «Патерик» доповнювали, редагували. На думку учених, його формування в основному завершилося в ХV ст. Однак остаточно як літературний твір «Києво–Печерський патерик» постав лише в ХVІІ ст. після близько 10 рукописних переробок. У 1661 році його було уперше надруковано окремою книгою.

Дослідники переконані, що фактично «Києво–Печерський патерик» можна вважати першою збіркою новел в українській літературі.

Але всі твори в ньому пов’язані єдністю ідейного змісту – уславлення подвижництва заради віри, духовного добробуту.

(Оцінюємо дослідження учня і просимо декількох учнів прочитати складені тези).

3. Слово вчителя.

Безпосереднім продовженням «Повісті минулих літ» в Іпатіївському списку є Київський літопис (умовна назва), що охоплює події від 1111 р. до 1200 р. Складено його, очевидно, близько 1200 р. у Видубецькому монастирі. З його сторінок постає описане в деталях складне й напружене життя Русі ХІІ ст. Князі намагалися захищати країну від половців, але особисті інтереси, боротьба за владу над Києвом заважали їм узгодити свої дії, об’єднатися. Київський літопис – майже суто світський твір. Мова його наближена до живої народної мови.

У Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» під 1096 р. вміщено надзвичайно цікаву літературну пам’ятку Київської Русі – так зване «Повчання» Володимира Мономаха.

Сівши на великокняжий київський престол (1113 р.), Володимир Мономах зумів об’єднати навколо Києва близько трьох чвертей усіх руських земель і припинити на деякий час їх феодальний розпад, уславився він також як оборонець Русі від половецьких нападів.

З «Повчання» вимальовується образ Володимира не тільки як видатного державного діяча, а і як талановитого письменника, що в невеликому творі зумів яскраво розповісти про найважливіші моменти власного життя і своєї доби виявив широку начитаність.

4. Групі літературознавців дати загальну характеристику «Повчання».

Завдання учням: скласти тези виступу.

Вступна частина твору насичена виписками з богослужбових книг, якими автор не тільки передає бентежний стан своєї душі, а й прагне уславити Бога, показати, що Божу ласку можна здобути трьома добрими ділами – «покаянням, сльозами і милостинею».

Далі Мономах змальовує ідельний образ князя–правителя, перелічує його обов’язки перед своїми підданими, перед церквою, перед самим собою. Він повчає своїх дітей не забувати убогих, не дозволяти сильним знущатися зі слабших, не вбивати, дотримуватися клятви, стерегтися гордощів, не збирати скарбів, поважати старших і молодших, не лінуватися, остерігатися пияцтва, брехні, розпусти.

Особливу увагу звертає автор на обов’язки князя у військових походах. Крім того, він закликає дітей не лінуватися вчитись, посилаючись при цьому на приклад свого батька князя Всеволода.

Дидактична частина «Повчання» поступово переходить у автобіографію. Свої настанови дітям Володимир підкріплює прикладами з власного життя. Інтереси Русі, її народу він ставив вище від особистих. Коли на нього війною пішов Олег, Володимир добровільно віддав йому землю чернігівську, аби тільки припинити усобиці. Усе життя його минуло в походах проти половців, у труді. Він не цурався ніякої роботи.

«Повчання» написано, ймовірно, 1117 р., хоча дослідники не дійшли згоди щодо його датування.

(Оцінюємо виступ учня і просимо декількох учнів прочитати складені тези).

5. «Повчання дітям» Володимира Мономаха.

Лабораторно–практична робота з документом

Учитель. Володимир Мономах був видатним письменником свого часу. Наприкінці князювання він спробував оцінити свою політичну діяльність, бажаючи передати власний життєвий досвід нащадкам. Ця спроба вилилась у твір «Повчання дітям», що став своєрідною сповіддю князя.

Він неначе гортає сторінки власного життя, не приховуючи своїх негарних учинків, і напучує своїх дітей щодо того, як їм жити.

Метод «Мікрофон»:

  • Які основні людські якості намагався виховати князь у дітях?

  • Проти чого він застерігав?

  • Що таке людяність у розумінні Мономаха?

  • Зробіть загальний висновок про Володимира Мономаха.

Ім'я Володимира Мономаха дуже шанувалося нащадками. Згодом була складена казка про те, як візантійський імператор прислав йому знаки царської влади – вінець і барми, і через кілька століть після нього московських царів нібито вінчали на царство цим вінцем, який назвали «шапкою Мономаха».

Значення Володимира Мономаха для історії в тому, що, живучи в суспільстві, де кожен прагнув досягти своїх корисливих цілей, не усвідомлюючи святості права договору, він високо тримав  стяг спільної для всіх правди і збирав навколо нього сили Руської землі. (Висновок оцінюється учителем).

6. Слово вчителя.

Вплив орнаменталізму був відчутний і в так звану перехідну добу (ХІV– початок ХV ст.). Це був період переписування давніх творів та укладання книг–зводів. Звід означає «об’єднання (зведення)» різних літописів в один у певній послідовності (часовій, алфавітній тощо). Серед таких зводів – Літопис руський, Ларентіївський літопис, нові редакції Києво–Печерського патерика.

Запишемо до зошитів тематику збірки та ідейне спрямування Києво–Печерського патерика.

Тематика збірки:

  • Історія Києво–Печерського монастиря (реальні та легендарні сюжети). 

  • Розповідь про діяльність засновників Лаври — Антонія і Феодосія. 

  • Відомості з історії Київської Русі, зокрема Києва. 

Ідейне спрямування патерика:

  • возвеличення православної віри;

  • вшанування наших предків, їх патріотизму і миролюбності;

  • відбиття високого рівня руської культури. 

«Києво–Печерський патерик»: погляд на книгу

Зовні може здатися, що це перша спроба створення історії становлення й існування Києво–Печерської лаври. Почасти так і є, адже з цієї книги дізнаємося, про будівництво лаври, яке розпочалося 1073 року, про те, що сам князь Святослав Ярославович копав рів під фундамент церкви і дав 100 гривень золота на її будівництво.

0100090000030202000002008a01000000008a01000026060f000a03574d464301000000000001000cd10000000001000000e802000000000000e8020000010000006c00000000000000010000000e000000250000000000000000000000f93f0000552f000020454d4600000100e80200000e000000020000000000000000000000000000007606000023090000d2000000290100000000000000000000000000008a3403005d880400160000000c000000180000000a00000010000000000000000000000009000000100000000a050000ba030000250000000c0000000e000080120000000c00000001000000520000007001000001000000dfffffff00000000000000000000000090010000000000cc07400012540069006d006500730020004e0065007700200052006f006d0061006e00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000cb30093000000000040000000000ae30083109300000000047169001cc0002020603050405020304ff3a00e0417800c00900000000000000ff01000000000000540069006d00650073002000000065007700200052006f006d0061006e000000e73f0000480000000802000074481100897f32550000000058481100aab40230584811004c3eaf30704811006476000800000000250000000c00000001000000180000000c00000000000002540000005400000000000000010000000e0000002500000001000000d6244b41eb294b41000000001e000000010000004c0000000400000000000000000000000a050000ba0300005000000020000e000f00000046000000280000001c0000004744494302000000ffffffffffffffff0b050000bb030000000000004600000014000000080000004744494303000000250000000c0000000e0000800e000000140000000000000010000000140000000400000003010800050000000b0200000000050000000c025701d001040000002e0118001c000000fb020600030000000000bc02000000cc0102022253797374656d003f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f0000000001003f3f3f3f3f00040000002d01000004000000020101001c000000fb02f4ff0000000000009001000000cc0740001254696d6573204e657720526f6d616e0000000000000000000000000000000000040000002d010100050000000902000000020d000000320a0b0000000100040000000000d101570120000500040000002d010000030000000000 Обкладинка сучасного видання книги

«Києво–Печерський патерик» – твір із ряду «повчань»

Подальший зміст книги переконує, що це не історія лаври, а її апологія, тобто уславлення церкви й віри, завдяки яким людина може здолати шлях до Бога та правильно обрати собі дорогу життя. З подвигів печерських подвижників складається висока репутація Києво–Печерської лаври.

0100090000030202000002008a01000000008a01000026060f000a03574d464301000000000001000cd10000000001000000e802000000000000e8020000010000006c00000000000000010000000e000000250000000000000000000000f93f0000552f000020454d4600000100e80200000e000000020000000000000000000000000000007606000023090000d2000000290100000000000000000000000000008a3403005d880400160000000c000000180000000a00000010000000000000000000000009000000100000000a050000ba030000250000000c0000000e000080120000000c00000001000000520000007001000001000000dfffffff00000000000000000000000090010000000000cc07400012540069006d006500730020004e0065007700200052006f006d0061006e00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000cb30093000000000040000000000ae30083109300000000047169001cc0002020603050405020304ff3a00e0417800c00900000000000000ff01000000000000540069006d00650073002000000065007700200052006f006d0061006e000000e73f0000480000000802000074481100897f32550000000058481100aab40230584811004c3eaf30704811006476000800000000250000000c00000001000000180000000c00000000000002540000005400000000000000010000000e0000002500000001000000d6244b41eb294b41000000001e000000010000004c0000000400000000000000000000000a050000ba0300005000000020000e000f00000046000000280000001c0000004744494302000000ffffffffffffffff0b050000bb030000000000004600000014000000080000004744494303000000250000000c0000000e0000800e000000140000000000000010000000140000000400000003010800050000000b0200000000050000000c025701d001040000002e0118001c000000fb020600030000000000bc02000000cc0102022253797374656d003f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f0000000001003f3f3f3f3f00040000002d01000004000000020101001c000000fb02f4ff0000000000009001000000cc0740001254696d6573204e657720526f6d616e0000000000000000000000000000000000040000002d010100050000000902000000020d000000320a0b0000000100040000000000d101570120000500040000002d010000030000000000 Феодосій Печерський

Поняття про жанр

Патерик (від лат. «батько») – це загальна назва збірок оповідань і новел агіографічного змісту, в яких розповідається про подвиги духовних подвижників. На відміну від «житій святих», у патерику змальовуються лише найзначніші епізоди життя праведника, зокрема чудеса, сотворені ним.

Риси орнаменталізму в «Патерику»

Фантастичні, демонічні чудеса, які творять і з якими стикаються герої «Патерика», наявність в оповідях збагаченої образної стилістики найбільшою мірою зближують книгу саме з орнаментальною за стилем літературою.

0100090000030202000002008a01000000008a01000026060f000a03574d464301000000000001000cd10000000001000000e802000000000000e8020000010000006c00000000000000010000000e000000250000000000000000000000f93f0000552f000020454d4600000100e80200000e000000020000000000000000000000000000007606000023090000d2000000290100000000000000000000000000008a3403005d880400160000000c000000180000000a00000010000000000000000000000009000000100000000a050000ba030000250000000c0000000e000080120000000c00000001000000520000007001000001000000dfffffff00000000000000000000000090010000000000cc07400012540069006d006500730020004e0065007700200052006f006d0061006e00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000cb30093000000000040000000000ae30083109300000000047169001cc0002020603050405020304ff3a00e0417800c00900000000000000ff01000000000000540069006d00650073002000000065007700200052006f006d0061006e000000e73f0000480000000802000074481100897f32550000000058481100aab40230584811004c3eaf30704811006476000800000000250000000c00000001000000180000000c00000000000002540000005400000000000000010000000e0000002500000001000000d6244b41eb294b41000000001e000000010000004c0000000400000000000000000000000a050000ba0300005000000020000e000f00000046000000280000001c0000004744494302000000ffffffffffffffff0b050000bb030000000000004600000014000000080000004744494303000000250000000c0000000e0000800e000000140000000000000010000000140000000400000003010800050000000b0200000000050000000c025701d001040000002e0118001c000000fb020600030000000000bc02000000cc0102022253797374656d003f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f3f0000000001003f3f3f3f3f00040000002d01000004000000020101001c000000fb02f4ff0000000000009001000000cc0740001254696d6573204e657720526f6d616e0000000000000000000000000000000000040000002d010100050000000902000000020d000000320a0b0000000100040000000000d101570120000500040000002d010000030000000000 Народження книги

7. Міні–дискусія (метод «Прес»).

Аргументуйте чи спростуйте тезу: 

Чи можна вважати «Києво–Печерський патерик», як і «Повість минулих літ», історичною книгою? 

«Києво–Печерський патерик», як і «Повість минулих літ» можна вважати історичною книгою, бо вони:

  • Взаємопов’язані ідейним змістом. 

  • Анімічні уявлення у збірнику оповідань про заснування Печерського монастиря підлягають науковому обґрунтуванню. 

  • Герої Патерика є авторами його оповідань. 

  • «Києво–Печерський патерик» – найвизначніша і найулюбленіша книга житійної літератури у читаючої публіки. 

8. Опрацювання ідейно–художнього змісту оповідання про Прохора чорноризця. Переказ і тлумачення змісту твору. 

Тема: розповідь про благодійну діяльність ченця Прохора, його намагання подолати зло — добром у складні для Київської Русі часи. 

Ідея: возвеличення щирості, доброти, милосердя (Прохор), засудження підступності, жадібності, заздрості, жаги до збагачення (торговці, князь Святополк). 

Основна думка: 

а) «Бог дбає про рід людський і дарує йому корисне, очікуючи нашого каяття; 

б) «Суд без милості тому, хто сам не творить милості». 

Жанр: оповідання. 

Проблематика: 

  • керівник і народ; 

  • милосердя і користь; 

  • гріх і покаяння; 

  • добро і зло; 

  • вічне і тимчасове. 

Композиція. 

Експозиція: роздуми про призначення Бога, його вплив на людей; розповідь про жорстокість Святополка і скромне життя монаха Прохора. 

Зав’язка: гуманність Прохора у голодні часи на Руській землі у доброзичливість у ставленні до людей. 

Кульмінація: конфлікт між іноком і торговцями, пограбування монаха за наказом князя. 

Розв’язка: примирення Святополка з Прохором; поховання ченця князем у печері. 

Анімістичні елементи у творі: 

  • гірка лобода (хліб) — стає насолодою; 

  • попіл — сіль; 

  • покаяння Святополка — його перемога у війні. 

  1. Обговорення ідейно–художнього змісту твору (фронтальне опитування).

Питання для роботи: 

    • За яких обставин людина звертається до Бога? 

    • Що вона отримує від нього? («...Дбає Він про рід людський і дарує йому корисне, очікуючи нашого каяття. Насилає Він на нас інколи голод, інколи раті за порушення законів Володаря; та цим Владика наш приводить тільки наше недбальство до чесноти, бувають віддані за гріхи своїм злим і немилосердним володарям») 

    • В які часи відбуваються події у творі? («Було це в дні князювання Святополка в Києві») 

    • Як на початку оповіді характеризується Святополк? («...Багато наруги чинив людям цей князь, без вини викорінив дощенту багатьох знатних людей і маєтки у них одняв») 

    • Яким чином Господь покарав князя? («І за те попустив Господь, щоб невірні мали силу над ним: чимало тоді воєн було з половцями. Були в ті часи чвари й голод сильний, і в усьому була вбогість на Руській землі»)

    • Хто такий Прохір? («У ті дні прийшов хтось із Смоленська до ігумена Іоанна, бажаючи бути іноком. Ігумен постриг його і назвав Прохором. Цей чернець Прохір віддав себе на послух і таку безмірну повстримність, що навіть хліба себе позбавив») 

    • Чому інок відмовився від хліба? Що замінило йому харч? («Він збирав лободу, розтирав її своїми руками і робив із неї хліб; ним і харчувався. І заготовляв він собі її на рік, а наступного літа збирав нову лободу. І так усе життя своє вдовольнявся він лободою замість хліба») 

    • Через що Прохора назвали Лободником? («...Він харчувався лише лободою, не вживаючи ні хліба, окрім просфори, ні овоча ніякого. І ніколи не нарікав він, але завжди з радістю служив Богові; нічого не боявся, бо жив, наче птиця») 

    • Чому чернець прагнув бути схожим на птахів? («Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають у житниці, але Отець ваш небесний живить їх. Птахів наслідуючи, легко долав він шлях до того місця, де росла лобода, і звідти на своїх плечах, мов на крилах, приносив її до монастиря») 

    • Що змусило людей теж, як і Прохір, збирати лободу? 

    • Яке благо чинив інок людям у голодні часи? («...Збирав це зілля (лободу) і, розтираючи його у своїх руках, ліпив із нього хлібини, які роздавав неімущим, що знемагали від голоду. Багато в цю голодну годину приходило до нього, і він усіх наділяв. І солодким, наче з медом, було для всіх те, що він давав. Нікому так пшеничного хліба не хотілося, як цього хліба, виготовленого руками блаженного з дикого зілля») 

    • Що було характерним для хліба, виготовленого Прохором? («І якщо він сам давав із благоговінням, то світлим, і чистим, і солодким був той хліб; якщо ж хтось брав потайки, то був він гірким без міри, мов полин») 

    • Чому цей споживчий харч мав такі особливості? 

    • Через що один із братії вимушений був звернутися до ігумена Іоанна?

    • Яким чином ігумен вирішив перевірити смакові якості хліба Прохора? («Одну хлібину візьміть із рук, – сказав він, а другу, виходячи, потайки візьміть». «Коли принесли ігуменові хлібини, украдена змінилася на його очах: зробилася схожою на землю й стала гіркою, як і принесена раніше; а взята з рук блаженного була світлою й солодкою, мов мед») 

    • За що люди були вдячні Прохору? («Після такого дива повсюди пішла слава про цього мужа. І багатьох голодних прогодував він і багатьом був корисний») 

    • Через що розпочалася війна? («Тоді Святополк із Володарем і з Васильком пішов раттю на Давида Ігоревича (помститися) за Василька, якого осліпив Святополк, послухавши Давида Ігоревича»).

    • Як це характеризує князя? 

    • Яким чином війна між князями вплинула на рівень життя людей? («Почалися грабежі беззаконні і всіляке свавілля. Й огорнув усіх великий смуток, знеможив усіх голод і війни, ніхто не мав ні жита, ні навіть солі, щоб перебороти нужду свою») 

    • У чому полягало диво Прохора, яке він чинив у важкі воєнні роки? («І зібрав він до себе з усіх келій попіл, але так, що ніхто про це не знав. І роздавав він цей попіл тим, хто приходив до нього, а у всіх після молитви його перетворювався він на чисту сіль») 

    • Що свідчить про гуманне ставлення інока до людей? («І нічого не брав за це блаженний, а всім задарма давав, скільки кому треба, і не лише монастиреві вистачало, але й миряни приходили до нього й брали багато, скільки кому треба») 

    • Яким чином безкорисливість Прохора негативно вплинула на прибутки торговців? («Торжище опустіло, а монастир був повний тими, що приходили по сіль. І викликало це заздрість у торгівців сіллю, бо не одержували того, що хотіли. Вони думали нажити в цей час велике багатство завдяки солі, і ось те, що вони продавали за великі гроші, того тепер і за безцінь ніхто не брав. І великий смуток огортав їх») 

    • Через що торговці вимушені були звернутися по допомогу до Святополка? («Прохір, чернець Печерського монастиря, відняв у нас велике багатство: дає сіль усім, хто до нього приходить, нікому не відмовляє, і ми від цього зубожіли») 

    • Чому князь не залишився байдужим до прохання купців? («Князеві хотілося догодити їм, і задумав він, по–перше, припинити ремствування між них, а по–друге, самому розбагатіти») 

    • Чи залишилися торговці задоволеними реакцією Святополка щодо покарання Прохора? («…В душі мріяв, що розбагатіє сам») 

    • Як прийняли князь та торговці інока? («І побачили всі перед очима своїми попіл. Довго дивилися всі й не розуміли: що б це означало?») 

    • Якою була реакція людей на злочинців, які завдали шкоди не тільки Прохору, а й їм самим? («...Повертаючись із порожніми руками, проклинали того, хто це зробив») 

    • Через що здивувався Святополк, коли вночі викинув попіл на землю? («Висипали попіл, а він у ту ж мить перетворився на сіль... Від такого дивного дива князя схопив жах: не міг він приховати від усього міста всього того, що сталося») 

    • Як зреагував князь, осмисливши шкоду, яку заподіяв іноку і людям? («...Засоромився Святополк від того, що він зробив, отож пішов він у монастир до ігумена Іоанна й покаявся перед ним») 

    • Чому виникло непорозуміння між князем та ігуменом? («Ігумен карав його за невсипну жадобу до багатства, за насильство. Святополк тоді схопив його й ув’язнив у Турові, але повстав супроти нього Володимир Мономах, і він, злякавшись цього, швидко з честю повернув Іоанна до Печерського монастиря») 

    • Як змінилося ставлення Святополка до Бога і Прохора? («Тепер же заради такого дива князь дуже полюбив монастир Пресвятої Богородиці і святих отців Антонія й Феодосія. І ченця Прохора він відтоді дуже шанував і ублажав, оскільки розпізнав у ньому істинного раба Божого») 

    • Що пообіцяв володар ченцю? («...Не чинитиму більше ніколи насильства. Якщо за волею Божою я раніше від тебе відійду з цього світу, виявиться в цьому твоя незлостивість. Якщо ж ти раніше, ніж я, преставишся і підеш до непідкупного Судії, то я на своїх плечах внесу тебе в печеру, щоб Господь простив мене за великий гріх перед тобою») 

    • Чому повчав Прохор князя перед своєю смертю? («...Про милостиню, про грядущий суд, про вічне життя, про майбутню муку...») 

    • Чи виконав князь обіцянку, надану Прохору ще за його життя? 

    • Що, на ваш погляд, допомогло Святополку отримати перемогу на війні? 

    • Чому князь перед тим, як вирушити на війну, відвідував монастир? 

    • З якою промовою звертається автор оповідання до його читачів? («Хай і ми з ними одержимо милість од Христа Ісуса, Господа нашого!»)

    • Про що воно свідчить? 

    • Чим повчальний для нас цей твір? 

  1. Рефлексія. 

Дослідіть зміни, які відбувалися в поглядах і вчинках князя Святослава. Відповідь оформіть за допомогою прийому «Доміно». 

Князь Святополк → «багато наруги чинив людям (без вини викорінив дощенту багатьох знатних людей і маєтки у них одняв)» → «пішов із Володарем і з Васильком раттю на Давид Ігоревича» → «беззаконня, всіляке свавілля, голод» → «задумав багатіти» → «грабує інока» → «засоромився князь від того, що зробив» → непорозуміння з Іоанном → полюбив монастир і святих отців → «і дав він слово Богові не чинити більше нікому насильства» → «чи йшов на війну, чи на полювання, завжди приходив у монастир» → «відкрито сповідав про преславні чудеса й знамення Прохора й інших святих». 

11. «Мікрофон власної душі»: чи вважаєте ви себе грішними? чи змогли б ви віднайти силу волі покаятися? 

VІ. Закріплення вивченого матеріалу 

1. Проведення тестового опитування 

Оповідання про ченця Прохора... 

1. Бога у творі названо: 

а) верховним суддею;

б) єдинолюбцем;

в) могутнім володарем; 

г) блаженним і справедливим. 

2. Події в оповіді відбуваються за часів князювання: 

а) Ігоря;

б) Ярослава;

в) Святополка;

г) Святослава. 

3. Князь отримав покарання від бога, бо він: 

а) підвищив податки для простого люду; 

б) вів загарбницькі війни;

в) морив голодом свій народ;

г) винищив багатьох знатних людей і позбавив їх власних маєтків. 

4. Рослина, з якої Прохор виготовляв для себе хліб: 

а) кропива;

б) лобода;

в) полин;

г) безсмертник. 

5. «Бачачи терплячись і велику повстримність Прохора», Бог його: 

а) намагався захистити від будь–яких хвороб; 

б) оберігав від страждань;

в) наділив неабиякою силою; 

г) життя перетворив на солодке. 

6. Окрім рослинної їжі інок уживав: 

а) просфори;

б) рибу;

в) молоко;

г) перепелині яйця. 

7. Те, що Прокіп зі своїх рук давав голодуючим, було: 

а) небезпечним і корисним;

б) солодким; 

в) солоним і гірким;

г) духмяним. 

8. Що змусило одного з братчиків красти хліб у Прохора? 

а) Заздрість;

б) голод;

в) власна підступність; 

г) прагнення оббрехати порядну людину. 

9. Речовина, яку Прохор перетворив на сіль: 

а) житнє борошно;

б) земля;

в) пісок;

г) попіл.

10. Через що торгівці заздрили щедрому монаху? Оскільки він: 

а) за свою щедрість отримував багато грошей; 

б) давав людям безкоштовно те, чого вони не мали можливості отримати на торжищі; 

в) міг легко і без будь–яких зусиль отримати прибуток; 

г) зцілював людей, не вимагаючи при цьому від них винагороди. 

11. Щоб помститися іноку, торговці: 

а) вирішили його отруїти;

б) сильно побили його; 

в) розповсюдили лиху славу про нього; 

г) звернулися до Святополка. 

12. У чому виявилася жадібність князя? Він: 

а) примусив Прохора сплачувати великі податки: 

б) вирішив забагатіти, пограбувавши монаха; 

в) пішов війною на свого брата; 

г) зобов’язав торговців частину свого краму безкоштовно віддавати йому. 

13. Прохор прийшов до монастиря, виявивши бажання стати ченцем, із: 

а) Новгорода;

б) Путивля;

в) Смоленська;

г) Києва. 

14. Святополк пообіцяв Прохору, коли той помре: 

а) особисто поховати його в печері; 

б) не чинити зла торговцям;

в) доглядати за могилою інока. 

г) присвятити все своє подальше життя служінню Богу; 

15. За яких умов війна для князя буде успішною? Якщо він: 

а) випікатиме для бідних хліб; 

б) дотримуватиметься справедливості; 

в) побудує новий монастир; 

г) перед смертю Прохора навідає його. 

16. Про що довго повчав монах Святополка: 

а) шанобливе ставлення до батьків;

б) надання милостині; 

в) повагу до святого храму;

г) застерігав від ліні. 

17. Хто були ворогами Святополка у війні, під час якої він отримав перемогу? 

а) половці;

б) агаряни;

в) поляки;

г) варяги. 

18. Ікона, якій завжди вклонявся князь, коли приходив до монастиря: 

а) святого Пантелеймона;

б) Ісуса Хреста; 

в) пресвятої Богородиці;

г) пророка Іллі. 

Києво–Печерський патерик 

1. «Патерик» з грецької мови перекладається як: 

а) сукупність;

б) святий;

в) батько;

г) милосердя. 

2. Перше друковане видання «Патерика» з’явилося у: 

а) 1516 р.;

б) 1615 р.;

в) 1676 р.;

г) 1661 р. 

3. В основу збірки покладено: 

а) «Посланіє» ченця Симона; 

б) «Повідання про святих князів Бориса та Гліба»; 

в) «Синопис»;

г) «Повість про Трою». 

4. Коли завершилося формування збірника? В: 

а) ХІ ст.;

б) ХІІІ ст.;

в) ХV ст.;

г) ХVІ ст. 

5. Патерик містить інформацію про: 

а) князів, які виховувалися при Печерському монастирі; 

б) митців, що писали ікони святих;

в) біблійні легенди; 

г) перших діячів святого храму. 

6. Засновниками Києво–Печерської лаври вважають: 

а) Нестора і Никона;

б) Кия, Щека, Хорива; 

в) Іоанна та Іларіона;

г) Антонія і Феодосія. 

Примітка. За кожну правильну відповідь установлюється 0,5 бала. Всього – 12 балів. 

2. Робота на картках 

Картка № 1 

1. Доведіть або спростуйте думку: «...у всі часи і літа дбає Він (Бог) про рід людський і дарує йому корисне, очікуючи нашого каяття». Наведіть переконливі аргументи, посилаючись на оповідання про ченця Прохора. 

2. Чим, на ваш погляд, пояснити те, що Прохор жив, наче птах, з радістю служив Богові? Яким було його буденне життя? 

3. Про що повідав один із братії ігумену, сповідуючись йому у своєму гріху? 

а) Недотримання заповідей Божих; 

б) байдуже ставлення до жебраків; 

в) крадіжку хліба, виготовленого з дикого зілля; 

г) отруєння ченця Прохора. 

Картка № 2 

1. Як ви вважаєте, чому хліб Прохора, виготовлений із лободи; був смачним і солодким? Свої міркування обґрунтуйте. 

2. Прокоментуйте фразу з оповідання про ченця Прохора: «Чим більше він роздавав, тим більше у нього залишалося»? Відповідь узагальніть. 

3. Крадений у Прохора хліб був схожим на: 

а) каміння, поросле мохом;

б) землю; 

в) мармур; 

г) гнилу деревину. 

Картка № 3 

1. Чим пояснити безкорисливість інока, коли він допомагав людям вижити у скрутні часи війни і голоду? Чи вимагав Прохор за це винагороду? Відповідь умотивуйте, наводячи відповідні аргументи. 

2. Дослідіть, що змінило погляди і ставлення Святополка до Бога, служителів Печерського монастиря та людей. Свої спостереження узагальніть. 

3. Кульмінацією оповідання є конфлікт між: 

а) Святополком і торговцями; 

б) ігуменом і Володимиром Мономахом; 

в) Прохором і торговцями; 

г) торговцями і Святополком. 

VІІ. Підсумок уроку 

«Мікрофон»

  • Що вас зацікавило найбільше?

  • Що здивувало?

  • Що схвилювало?

  • Що змусило задуматися?

  • Що найбільше запам’яталося?

VІІІ. Домашнє завдання 

  1. Прочитати «Слово о полку Ігоревім».

  2. Скласти тези про Київську Русь та її культуру за сторінками підручника 51–57: В. Пахаренко. Українська література. Підручник для 9–го класу загальноосвітніх навчальних закладів. Київ: «Генеза», 2009. – 367с.

Використана література до ІІ розділу

              1. Великий довідник школяра: Гуманітарні та суспільні науки: 5–11 (12) класи. – 3–є вид., випр. та доп. – Х.: ВД «Школа», 2011. – С. 253–259.

              2. Літературознавчий словник–довідник / Гром′як Р.Т., Ковалів Ю.І., Теремко В.І. – К.: Академія, 2007. – 752 с.

              3. Наєнко М. Художня література України. – К.: Просвіта, 2005. – 660 с.

              4. Пахаренко В. Українська література: підруч. для 9 кл. загальноосвіт. навч. закл. / Василь Пахаренко. – К.: Генеза, 2009. – С. 67–68.

              5. Токмань Г. Цей багатобарвний мистецький світ / Дивослово, 2001. – №4 . – С.56–59.

              6. Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). – Нью–Йорк, 1956. – С. 133–163.

              7. Чижевський Д. Історія української літератури, розділ Доба монументального стилю. А. Характеристика, п. 2.

              8. Якобчук Л. Біблійні принципи життя і служіння. – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька аказамія», 2008. – 586 с.

              9. https://uk.wikipedia.org/wiki/Монументалізм у літературі.

              10. www.ukrlib.com.ua

              11. www. google.com.ua

Розділ ІІІ

Український ренесанс у літературі Руси–України

    1. Староукраїнське письменство. Український ренесанс (XV – поч. XVII ст.), його християнські риси та представники

Три хронологічні періоди розвитку старого українського письменства:

1) X XIII ст;

2) кінець XIII – початок XVII ст. (орієнтовно до 1620 р.);

3) початок XVII – кінець XVIII ст.

У старому українському письменстві виділяють декілька літературних епох:

  • X ст. – середина XI ст.  Епоха монументального стилю, що характеризується масштабністю, величністю, ідейним пафосом (Остромирове Євангеліє, «Повість минулих літ», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона).

  • Література кінця XI – XIII ст. належить до Епохи орнаментального стилю, головними рисами якого є ритмічність упорядкування художнього тексту, що нагадує візерунок, витонченість художніх засобів–прикрас («Слово о полку Ігоревім», «Повчання дітям «Володимира Мономаха, «Лист двоюрідному братові Олегові Святославичу» Володимира Мономаха, «Галицько–Волинський літопис»).

  • XIV – середина XV ст. Епоха підсумків, переписування старих творів і укладання книг–зводів («Літопис Руський» та Лаврентіївський).

Звід – об’єднання (зведення) різних літописів в один у часовій послідовності з метою створення цілісної картини життя народу (наприклад, «Києво–Печерський патерик»).

Для творів цього періоду характерним був стиль «плетіння слів», що характеризувався нагромадженням однотипних речень, грою слів, пишномовністю, виразністю, емоційністю. (Григорій Цямблак, митрополит Фотій та ін.).

Кінець XV – кінець XVI ст. – період так званої «еміграційної» літератури. Творили роксолани (рутенці) українці, що проживали в різних європейських країнах. Для творів характерним було поєднання національних мотивів і стилів із загальноєвропейськими (Павло Русин, Себастьян Кльонович, Симон Пекаліда, Станіслав Оріховський, які писали латинською і польською мовами).

Період кінця XVI – початку XVII ст. вважається Першим українським Відродженням. Це період спогадів про золоту княжу добу, відновлення високої культури Київської Русі (освіта, книгописання) і час активного зв’язку з європейською культурою. Цей період називають Епохою бароко (Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Клирик Острозький, Іпатій Потій, Костянтин Острозький, Стефан Зизаній, Герасим Смотрицький, Андрій Римша, Андрій Величковський, Георгій Кониський, Григорій Сковорода, Самійло Величко, Климентій Зіновіїв, Лазар Баранович, Олександр Бучинський–Яскольд, Данило Братковський та ін.).

  Ренесанс в українській культурі був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з італійським або західноєвропейським Відродженням. Ренесанс почав торувати свій шлях в українських землях вже на початку XVI ст. Однак лише в другій половині XVI ст. та в перші роки XVII ст. прояви Ренесансу стали досить помітними. Причина такого відставання була насамперед пов’язана із занепадом внаслідок монголо–татарської навали однієї з найрозвинутіших держав Середньовіччя – Київської Русі. На українських землях була на довгий час загальмована культурна еволюція. Були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта.

Упродовж усього XV ст., коли в Західній Європі розквітав Ренесанс, українська культура із заходу зазнавала асиміляції, з півдня ж – відвертого геноциду. Проте слід відзначити і позитивний польський вплив у поширенні ідей Відродження в землях України, що були в той час у складі Речі Посполитої. Спільними здобутками тут можна вважати формування нових рис гуманістичної шляхетської культури, досягнення в галузях містобудування, архітектури, скульптури, живопису. Водночас специфічна ренесансність української культури кінця XVI – початку XVII ст. полягала саме у прагненні звільнитись від польської «культурної опіки», у формуванні культури національного відродження, що так яскраво виявилось у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування.

Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам’янця–Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини – місця проживання основних громад – руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини – ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста – велика площа з ратушею. У Львові основні в’їзні брами сполучилися широкими магістралями, що було одним з найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні.

Практика планування львівського середмістя була втілена у створенні центру в м. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем з Північної Італії. Незважаючи на всі перебудови й руйнування, і сьогодні окремі площі і вулиці Львова, Жовкви, Кам’янця, Бродів залишають неповторне враження від куточків Ренесансу.

З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався «волинськими Афінами». Найкращі споруди замку – Кругла Башта і Луцька брама без перебільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження.

Одночасно з острозьким перебудовується замок у Кам’янці–Подільському. Тут впроваджений новий тип фортифікації – бастіонна система, що включала в себе численні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Усі вони виконують не лише утилітарну, а й певну естетичну функцію. Споруди прикрашені кам’яною різьбою в ренесансному стилі, чорно–білими орнаментами в техніці сграфітпо (спосіб декоративного оздоблення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верхньому тонкому шару штукатурки до нижнього шару, що має інший колір), аркатпурними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо.

На 70–90–ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається «Чорна кам’яниця» (1588–1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта архітектор П. Бар–бон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський).

З архітектурою був пов’язаний розвиток українського кам’яного різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці – каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів (обидві – початок XVII ст., архітектори і скульптори П. Римлянин, А. Бемер, Г. Горст та ін.).

Надгробний пам’ятник в усипальниці королів, магнатів, багатих городян стає одним з характерних зразків реалістичної ренесансної скульптури як в Італії, так згодом і в Україні. З XVI ст. було вироблено навіть певну систему такого монумента, що складався з скульптурного зображення померлого, який ніби спочиває, лежачи на саркофазі, обрамленому вибагливими архітектурно–орнаментальними композиціями. До кращих зразків такої скульптури належать надгробки князів Синявських з церкви–усипальниці м. Бережани (70–80–ті роки XVI ст., скульптор Й. Пфістер та Г. Горст), князя К.Острозького (1579), що знаходився в Успенському соборі Києво–Печерської лаври. У надгробку Ганни Синявської з Бережан органічно злилися традиції українського національного мистецтва з новими ренесансними принципами. Образ цієї жінки, яка померла в молодому віці від пологів, зворушує гармонією фізичних і духовних якостей, грацією форм, декоративним ритмом трактування одягу, що ніби почерпнутий із джерел іконописного мистецтва.

У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд з ними виникають нові жанри – портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні.

Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно–художню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви – українське міщанство, що об’єднувалося у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національно–визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що він знаходить місце у творчості майстрів навіть із провінції. Так, невідомий художник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), у багатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні деталі архітектури, прагне передати психологізм персонажів, виявляє немалу обізнаність в анатомії і законах перспективи.

Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П’ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівських іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федор Сенькович. Художники були активними членами братств. Л. Пухало мав дружні стосунки з першодрукарем Іваном Федоровим. До завершення Успенського іконостасу пізніше приєднався талановитий маляр, учень Ф. Сеньковича Микола Петрахнович. Живописна досконалість, політична актуальність сцен цих іконостасів демонструють передові суспільні та естетичні позиції їх творців. Образи Ісуса, апостолів, інших персонажів П’ятницького іконостаса надзвичайно реалістичні, окремі євангельські сцени відверто трактуються в дусі боротьби з католицизмом та уніатством. Пасійний ряд Успенського іконостаса (авторська робота Петрахновича) належить до найзріліших і найдовершеніших в українському мистецтві творів, що розкривають ренесансну красу, шляхетність людських почуттів і набувають високого громадського звучання.

В образах Святодухівського іконостасу ренесансний гуманізм як свідчення духовної сили особистості досяг своєї найвищої вершини в українському малярстві. У створенні цього мистецького шедевра брали участь невідомі майстри львівської школи другої чверті XVII ст., але вони, без сумніву, були обізнані із західноєвропейським ренесансним мистецтвом. Центральна постать іконостасу – Христос – активна особистість, людина імпульсивної думки і палкого темпераменту; образи архангелів сповнені молодечого завзяття та героїчного пориву. З великою майстерністю передано образ біблійного мудреця Мельхіседека. Його фігура ніби випромінює внутрішню силу, впевненість у собі, тверді переконання.

Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реалістичному ренесансному дусі, – зображення Стефана Баторія (1576), створене львів’янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича (1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20–30 роки XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40–х років XVII ст. – це зображення Петра Могили, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів української культури того часу.

Поширенню ренесансної культури в українських землях сприяв насамперед розвиток освіти. Наприкінці XV–XVI ст. помітно зростає прошарок українців, що здобули освіту в кращих західноєвропейських університетах – Краківському, Празькому, Болонському та ін. У списках студентів Краківського університету того часу знайдено понад сто імен вихідців з України. Деякі з них були провідниками загальноєвропейського ренесансу. Зачинателями гуманістичної культури в Україні і визначними гуманістами XV–XVI ст. вважаються Юрій Дрогобич, Павло Русин та Станіслав Оріховський.

Юрій Дрогобич, або Ю.Котермак з Дрогобича (1450–1494), вчився в Краківському та Болонському університетах. Після здобуття ступеня доктора філософії та медицини у Болоньї викладав там у 1478–1482 pp. астрономію та математику, а в 1481–1482 pp. займав посаду ректора університету медиків та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини і астрономії. Праці його відомі в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині.
   Павло Русин із Кросна (1470–1517) вчився в Краківському та Грейс–фельдському (Німеччина) університетах. У 1506 р. переїхав до Кракова, де працюючи магістром університету, викладав курс античної літератури. Русин – перший поет–гуманіст в українській літературі, водночас засновник гуманістичної латинської поезії в Польщі.

Станіслав Оріховський {Роксолан; 1513–1566) народився в с. Оріховці поблизу Перемишля. Вчився в Краківському, Віденському, Віттен–бергському, Падуанському, Болонському університетах. Повернувшись на Батьківщину 1543 p., брав активну участь у суспільному житті, у промовах та публіцистичних творах піднімав питання про згуртування європейських народів проти турецької експансії.

Оріховський – найвизначніша постать у східнослов´янській культурі доби Відродження. У Західній Європі його називали "русинським Ціцероном, «сучасним Демосфеном». Його твори з питань історії, філософії були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Оріховський належав до еліти європейських гуманістів та діячів Реформації, спілкувався з Мартіном Лютером, дружив із Дюрером, Кранахом, Ульріхом фон Гуттеном, італійським гуманістом П. Рамузіо; великий вплив на нього справила творчість Е. Роттердамського. Оріховського можна віднести до перших полемістів, які виступали проти папства, догматів католицизму. В дусі Реформації він відстоював примат королівської та світської влади, яка повинна працювати на благо суспільства, громадянина, освіти і виховання народу.
   Наприкінці XVI – на початку XVII ст. освіта стає одним з найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності України. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.

Братства – це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно–національному відродженню. Братства – це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональній консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.

Об’єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI – початку XVII ст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас – керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону – вчителі, вчені, письменники.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80–ті роки XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом – князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники. Зокрема Костянтин Корн, який заповідав львівському братству 4 тис. золотих. Усього в братській скарбниці в той час була досить значна сума – близько 50 тис. золотих.

Організаційне оформлення Львівського Успенського братства в 1585 р. збіглося із заснуванням школи та викупом друкарні у Івана Федорова з метою забезпечення її навчальними підручниками. Львівська братська школа – це був перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання поєднувалося зі школою вищого типу. Успенське братство підняло свою школу на такий щабель, що в перший період свого існування вона зайняла провідне місце серед українських навчальних закладів. Навчальна програма передбачала викладання предметів класичного тривіуму і квадривіуму, значна увага надавалася вивченню слов’янської граматики, грецької мови та латини. Знання останньої давало учням змогу ознайомлюватися з досягненнями західноєвропейської науки та літератури. Організатори братської школи глибоко замислювалися над педагогічними проблемами і вирішувати їх, на противагу ієзуїтським школам, у демократичному, гуманістичному дусі.

Слідом за Львівською братською школою почали з’являтися навчальні заклади і в інших містах західноукраїнських земель та Правобережжя. Міщани розуміли потребу ґрунтовної освіти, тим більше, що в XVI ст. з–поміж них були вже високоосвічені люди. Луцьке братство також створило школу вищого типу, що стала культурним осередком усієї Волині. За зразками Львівської та Луцької шкіл діяли братські школи в Галичі, Рогатині, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Межибожі, Холмі.

Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615–1616 pp., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства; це говорить про те, що для фундаторів братства і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України – Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше – митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво–Могилянський колегіум (1632 p.), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.

Наприкінці XVI ст. польська та українська шляхта, подібно до італійської верхівки, почала широко займатись меценатською діяльністю, створюючи в своїх маєтках центри освіти і мистецтва, збираючи навколо себе інтелектуальну еліту. Найвідомішим зразком таких інституцій була академія в Замості, куди перемістився центр освіти з Кракова. Італійськими архітекторами був здійснений у Замості великий проект міського будівництва – ідеального ренесансного міста з чіткою забудовою, плануванням вулиць, суспільних приміщень, палаців.

Культурно–освітні центри створювались у маєтках волинського воєводи Олександра Чарторийського, житомирського старости Костянтина Вишневецького, брацлавського воєводи князя Романа Сангушка. Найбільшим і найвпливовішим в Україні був культурно–освітній центр в місті Острозі, створений у 1576 р. під патронатом Костянтина–Василя Костянтиновича Острозького (1526–1608) – найбільшого магната держави, відомого мецената, нащадка самого Володимира Святославича І. Центр складався з колегії, або «триязичного ліцею», – слов’яно–греко–латинської академії, що отримав таку назву з 1583 p., друкарні та науково–літературного гуртка.
   Острозька школа акумулювала в собі всі течії і напрями тогочасної культури в Україні, орієнтуючись на смаки та запити різних верств суспільства. В основу її діяльності було покладене традиційне для середньовічної Європи вивчення «семи вільних наук». Проте новостворений навчальний заклад відрізнявся від західноєвропейських чи польських шкіл такого типу використанням греко–візантійської культурної спадщини та виразним національним спрямуванням.

На відміну від інших елітних центрів, в Острозі прагнули відродити в дусі реформації ідеї східного християнства та слов’яно–руської духовності й культури. Активна ідеологічна діяльність Острозького центру припадає на кінець XVI ст. – час підготовки і прийняття Брестської унії. На початку XVII ст. це вже була переважно наукова та освітня діяльність. Завершення роботи центру відносять до 1636 p., коли він був ліквідований онукою Острозького Анною–Алоїзою Ходкевич, вихованою ієзуїтами.

Велике значення Острога полягає в тому, що тут виховувалась духовна еліта української нації, визрівали ідеї національної незалежності. Фундатором навчального закладу та його першим ректором став Герасим Смотрицький (р.н. невідомий – 1597) – письменник–полеміст, поет. У 1594 р. до Острога приїздить Кирило Лукаріс, знавець давньогрецької мови, латини, що здобував освіту в Падуї та Венеції, слухав лекції Г. Галілея. Ймовірно, Лукаріс викладав в Острозі у 1594–1596 pp., припускають, що він був ректором колегії після Г. Смотрицького. Після участі у Брестському соборі 1596 р. Лукаріс виїхав з України до Німеччини і Швейцарії, згодом він обирався Олександрійським та Константинопольським Патріархом, був позбавлений патріаршого сану за розповсюдження протестантизму.
   Визначними вчителями та книжниками Острога були Клірик Острозький – церковний діяч та письменник, Дем´ян Наливайко – публіцист та філософ, Іоан Лятош – доктор філософії і медицини Краківського університету, Андрій Римша – поет і перекладач. Серед вихованців колегії – Иов Борецький, Петро Сагайдачний, Мелетій та Степан Смотрицькі, Йов Княгиницький.

Навчальна програма острозького закладу була подібна до програми Львівської братської школи. Велику увагу тут приділяли вивченню іноземних мов, граматики, діалектики, риторики, арифметики, геометрії, музики, астрономії. Особливо на високому рівні був поставлений хоровий спів. Заклад мав прекрасну бібліотеку, у якій було чимало європейських видань. Серед тих, що збереглись і донині, – «Трагедії» Евріпіда (Базель, 1551), «Промови» Ціцерона (Франкфурт, 1591), латинський словник (Базель, 1562) та багато інших.

Потребам Острозького культурно–освітнього осередку слугувала друкарня, яка за європейською традицією створювалась при школах вищого типу та науково–літературному осередку вчених. Для потреб школи друкарня підготувала в 1578 р. видання греко–церковнослов’янської «Азбуки» (Букваря) – підручника для вивчення двох мов, у 1580 р. – Нового Завіту та Псалтиря, у 1581 – «Хронології» Андрія Рамши – суто шкільного видання, де містився перелік назв місяців року церковнослов’янською та гебрайською мовами.

Вершиною діяльності Острозького культурно–освітнього центру став вихід Біблії (1581) – першого видання, здійсненого церковнослов’янською мовою. Вона була перевидана в 1663 в Москві і ще довгий час слугувала за джерело для наступних перевидань.

Офіційно Острозька академія була середнього типу навчальним закладом, хоч у найкращі роки свого існування за наявності висококваліфікованих фахівців вона впроваджувала курси академічного рівня. Практика іменування академією за відсутності формальних підстав була досить поширеною в Європі. За тих умов, що склалися в Україні, навіть впливовий магнат К.–В. Острозький не зміг би добитися для своєї школи, антикатолицької за спрямуванням, прав академії, тобто прав вищого навчального закладу. Однак формальна невизначеність статусу школи, його приватний характер сприяли започаткуванню в Україні світської публічної освіти, незалежної від держави і церкви.

Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI – початку XVII ст. більшість друкарень, що створювались при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки «Октоїх» та «Часословець», надруковані кирилицею, з’явилися в Кракові 1491 p., де були досить значними українська і білоруська громади. До цих видань прилучився німець за походженням Швайпольгп Фіоль. Мовні українізми його книжок можна пояснити тим, що Фіоль користувався допомогою українських книжників та був виконавцем їхніх замовлень. Однак початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов’язаний з Іваном Федоровим.

Переїхавши до Львова у 1572 р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкарської справи, І. Федоров за допомогою міщан заснував друкарню і протягом 1574 р. видав перші українські «Апостол» і «Азбуку», що мало величезне значення не лише для розвитку інфраструктури української культури, а й для формування національної самосвідомості. Але справжнього розмаху ренесансна особистість І. Федорова набула в Острозі під патронатом К.–В. Острозького – Лоренцо Медичі української культури. Однією з шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька Біблія (1581), що стала шедевром друкарського мистецтва XVI ст.

Текстовою основою Острозької Біблії була Геннадіївська Біблія, складена в Новгороді наприкінці XVI ст. і подарована царем Іваном Грозним князю К.–В. Острозькому. У текст вводилися нові розділи, перекладені з грецької, латинської і чеської мов. І. Федоров намагався дати зразок шрифтів церковнослов’янських літер, що був у широкому вжитку серед усіх східнослов’янських народів. Для цієї книги вперше в історії світової поліграфії створено новий шрифт шести видів і під час набору на 1256 сторінках не зроблено жодної помилки. У художньому оформленні видання органічно поєднані риси ренесансного орнаменту з орнаментальними мотивами українського народно–декоративного мистецтва. Підкреслюючи символічне значення цієї книги для всієї нації, видатний український культуролог Євген Маланюк писав: «Острозька Біблія і закурений порохом мушкет недавнього «низовця» (козака) – це могло б бути гербом тієї вікопомної доби на переломі XVI–XVII ст.»
   Важко переоцінити роль у становленні книгодрукування в Україні особистості І. Федорова. Після смерті першодрукаря 1583 р. його справу продовжило Львівське Успенське братство. Наступними виданнями братської друкарні були граматика «Адельфотис» (1591) і видана 1596 р. Лаврентієм Зизанієм «Граматика словенська». Ці видання стали основою для знаменитої «Трамматіки Славенськія» Мелетія Смотрицького (1619), що була єдиним підручником з граматики в східнослов’янських землях аж до XVIII ст. Своєю працею М. Смотрицький заклав основи не лише української, а й східнослов’янської філології як науки.

У першій половині XVII ст. книгодрукуванням займалися в різний час монах Пафнутій Кулчич, славетний український лексикограф Памво Беринда, Іван Кунотович, Михайло Сльозка. У другій половині XVII ст. видавнича діяльність братств занепадає, друкування книжок зосереджується в руках монастирів, що призводить до зменшення кількості світських видань.

В українській літературі, що знаходилась під впливом європейського гуманізму і візантійського ісихазму, виділилось два Напрями. Представники візантійської традиції, такі як Іван Вишенський, Йов Княгицький Йов Почаївський, Ісайя Копинський, орієнтували українське суспільство на візантійську патристику, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на аскетизм, загальну рівність, ісихазм. Це віддаляло людину від реального життя, заглиблювало в світ релігійно–містичних почуттів. Представники ренесансного антропоцентризму та християнського гуманізму – Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем´ян Наливайко, Стефан і Ліврентій Зізанії – проповідували активну діяльну особистість, а захоплення вченням Арістотеля сприяло розриву з візантинізмом, наближуючи суспільство до європейського ідеалу.

Загалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму на український народ. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської Унії 1596 р. Питання літургії в цій полеміці були другорядними, на перший же план виходило відстоювання права українців на свою віру, мову, культуру. Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги в своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Герасим Смотрицький у книзі «Ключ царства небесного» (1587), пронизаній ідеями суспільної рівності, свободи віросповідання та патріотизму, дав гостру відсіч претензіям ідеолога ієзуїтства В. Гербеста на духовне панування над українським народом.

Визначний полеміст Христофор Філарет, якого вважають одним із найяскравіших прибічників протестантизму та реформації в Україні, у своєму «Апокрисисі», написаному у відповідь на книгу ієзуїта Петра Скарги «Брестський собор», дав ідеологічне обґрунтування права українців на власну віру і культуру. У надісланому в Україну з Афону «Посланні єпископам–відступникам від православ’я» Іван Вишенський (близько 1545–1620) – український релігійний діяч і яскравий письменник–полеміст – таврував верхівку церкви і можновладців–панів за знущання над простим народом, одним з перших виступив проти кріпацької неволі.

Поряд з полемічною літературою розвивається поезія. У кращих поетичних творах, що належать Памво Беринді, Касіяну Саковичу, Мелетію Смотрицькому, Транквіліону Ставровецькому, передається краса людських почуттів, з великою силою звучать патріотичні мотиви.

Отже, Ренесанс в українській культурі став наслідком складного й тривалого процесу взаємодії вітчизняної та європейської культури. І хоч українські митці не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, зате творчо переробили кращі досягнення західної Європи, насамперед Італії, використали їх для розвитку власної нації, формування власної державності. «Так само, як Січ здолала створити на території чужої держави мілітарну республіку, – пише Є. Маланюк, – так суспільство здолало школами, братствами і безупинною боротьбою – створити «державу в державі» –«Руську Річ Посполиту».

Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї вершини він досягає в період кризи західного гуманізму, панування контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній з яких український народ виборював своє право на існування. Зазнавши свіжого подиху європейського Ренесансу, українська культура розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за доби Б. Хмельницького та І. Мазепи.

    1. 3.2. Фрагменти уроку за темою: «Розвиток книгодрукування. Перші друковані книги в Україні. Іван Вишенський, Іван Величковський, Дмитро Туптало, Семен Климовський – видатні діячі української культури. Вертеп як вид лялькового театрального дійства. ТЛ:Ренесанс, Бароко»

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Українське бароко – це і сміливий, і у той же час,

наївний потяг «зробити красиве, зробити не гірше, ніж у людей».

С. Колесник

Людиною стати — це мистецтво (Новаліс).

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності. Оголошення теми і мети уроку.

ІІІ. Актуалізація опорних знань

1. Літературний диктант «Твори княжої Руси–України»

  • Засновники Києво–Печерського монастиря (Антоній і Феодосій).

  • Один з авторів «Києво–Печерського патерика» (Полікарп).

  • Мова, з якої «патерик» перекладається як «батько» (Грецька).

  • Час закінчення формування збірника «Києво–Печерський патерик» (ХV ст.).

  • Перші біографічні твори Нестора («Чтеніє про Бориса і Гліба», «Житіє Феодосія»).

  • Питання, на яке передусім дає розгорнуту відповідь «Повість минулих літ» («Походження руської держави»).

  • З чим Нестор у літописному творі порівнював книжки? (Ріками).

  • Дата, коли православна церква вшановує пам’ять великого літописця як святого угодника (9 листопада 1121 р.).

  • Хреститель Русі (Володимир Великий).

  • Подія, з якої розпочинається історія Русі в «Повісті...» (Розселення слов’ян).

  • Хто ввів до свого твору державні акти Русі — тексти договорів князів Олега, Ігоря й Святослава з Візантією? (Нестор Літописець).

  • Перша спроба перекладу українською мовою літопису Нестора належить... (Віктору Близнецю).


Примітка. За кожну правильну відповідь установлюється 1 бал.

IV. Сприйняття і засвоєння начального матеріалу.

1. Шкільна лекція. Завдання учням: скласти конспект або тези лекції.

А) Православні братства, їх роль у протистоянні пансько–польській та католицькій агресії наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст.

У розвитку освіти й літератури на Україні та в Білорусії в ХVІ– ХVІІІ ст. значну роль відігравали братства. Найважливішими серед них були Львівське (1585) та Київське (1615).

Братства – церковні організації заможного міщанства – в умовах боротьби мас українського і білоруського народів проти соціального й культурно–національного гноблення поширюють свою діяльність, відкриваючи школи, організуючи друкарні. Вони очолювали боротьбу проти колонізації й унії.

До братств входили ремісники, торгівці, селяни, городові козаки, православні шляхтичі й священики; до Київського братства вступив і гетьман П. Конашевич–Сагайдачний з усім Військом Запорозьким.

У братських школах навчання проводилось рідною мовою. Серед викладачів були тогочасні вчені й письменники: у Львівській – Арсеній Еласонський, Стефан Зизаній, Лаврентій Зизаній, Іов Борецький, у Київській – той же Іов Борецький, Мелентій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. Викладання наук здійснювалося на тому ж рівні, що й у західноєвропейських школах. Навколо деяких шкіл та їх друкарень виникали наукові гуртки, члени яких писали книги, готували до друку підручники.

За сприяння братств засновано школи не лише в Києві, Львові, а й у Перемишлі, Луцьку, Немирові, Крем’янці, Кам’янці–Подільському, Вінниці. У цих школах учні вивчали історію, географію, філософію (богослов’я), риторику, музику, поезію (піїтику), математику, астрономію й мови: тогочасну книжну українську, грецьку, польську, німецьку, французьку, а згодом – природознавство й медицину.

Внаслідок переслідування польським урядом братські школи поступово почали закриватися і вже в середині ХVІІ ст. перестали існувати, але встигли зробити великий внесок у розвиток національної культури й освіти народу. Разом з тим вони були одним із засобів боротьби проти колонізаторської політики польської шляхти й окатоличення українців.

Б) Значення академій у розвитку української культури, книгодрукування.

Острозька.

1576 року в місті Острозі князь Костянтин – (Василь Острозький) заснував греко–слов’яно–латинську колегію, яку сучасники називали «тримовним ліцеєм», – першу українську школу, що давала середню і вищу освіту. У ній викладалися предмети так званих семи вільних мистецтв: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Навчання велося староукраїнською мовою. Викладачами в різний час були відомі тоді українські вчені: Герасим Смотрицький, Іван Княгинський, Дем’ян Наливайко (брат Северина Наливайка), Христофор Філарет, Тимофій Михайлович та ін.; були й виписані з Греції вчителі. Вони складали літературно–науковий гурток – першу в Україні організацію такого типу. З Острозької школи вийшло багато видатних учених, письменників, ораторів, державних діячів (Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Петро Конашевич–Сагайдачний та інші). При школі діяла друкарня, у якій видано славнозвісну «Острозьку Біблію», книги релігійного та політичного характеру, а також підручники й художні твори. Острозька школа проіснувала дев’яносто років і відіграла важливу роль у поширенні освіти серед населення та в організації національної школи в Україні.

Києво–Могилянська колегія (з 1701 року – академія).

Була створена внаслідок злиття братської та Лаврської шкіл у 1632 році. Це перший на східних землях Європи вищий навчальний заклад. Училися в ньому діти й заможних, і вбогих батьків, навіть жебраків. Чимало було студентів і з інших слов’янських країн. Незаможні та малозабезпечені вихованці жили в бурсі (своєрідний гуртожиток), де й харчувалися. На утримання бурси невеликі кошти виділяла академія; гроші й продукти жертвували багаті люди й Запорозька Січ. Але цього було замало, тому бурсаки постійно жили надголодь.

Академія мала вісім класів; одні з них були однорічні, інші – дворічні, загальний курс навчання тривав 12 років. Багато часу в кожнім класі відводилося на вивчення різних мов: слов’янської, грецької, латинської, польської, деякий час – староєврейської. Основними методами навчання були: заучування напам’ять підручників релігійних шкіл та праць «отців церкви»; усні й письмові переклади з однієї мови на іншу; диспути. Учні молодших класів та студенти старших дуже багато писали творів різних родів та жанрів: прозових (переважно орації, медитації, проповіді) й віршованих (панегірики, елегії, сатири, діалоги, інтермедії тощо).

Диспути проводилися переважно під час занять, але нерідко влаштовувалися і публічні. Теми диспутів бралися з церковних книг, а тому були далекі від життя. Наприклад, коли в людину вселяється душа, – відразу після народження чи в результаті хрещення? Скільки ангелів може втриматися на кінчику голки? Основним завданням диспутів було навчити молодих людей обстоювати свій погляд, доводити істинність догм православ’я під час словесного поєдинку з католиками.

Немало уваги приділялося і предметам естетичного вихованнямалюванню, музиці та співу. Великий хор академії славився не тільки в Україні, а й за її межами. З її стін вийшло чимало відомих композиторів (М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель) та художників (З. Голубовський, М. Карновський, Г. Левицький, Л. Тарасович та ін.). Академія виховала цілу плеяду письменників (М. Базилевич, П. Величковський, Г. Сковорода, Д. Гулак–Артемовський, В. Капніст, І. Некрашевич та ін.). Багато випускників академії згодом стали видатними вченими, які успішно працювали в різних галузях науки. Києво–Могилянська академія довгі століття була форпостом у боротьбі за самовизначення української нації, захисту православ’я, в опорі агресивній політиці сусідніх країн.

1817 року за наказом царського уряду Києво–Могилянську академію було закрито, а через два роки в її приміщенні відкрито Духовну академію, яка проіснувала до початку 1920 року. Зі здобуттям Україною державної незалежності (1991) Києво–Могилянську академію відновлено і надано їй прав міжнародного університету.

В) Перші друковані книги в Україні.

(«Буквар»1574, «Апостол»1574, Біблія1581)

Великим стимулом для розвитку національних літератур у Європі було книгодрукування, яке виникло в Німеччині й швидко перейшло до інших країн. Початком друкування вважається 1455 р., – тоді вийшла перша в Європі велика за обсягом книжка латинською мовою, так звана «42–рядкова Біблія», яка є шедевром друкарського мистецтва.

У другій половині ХVІ ст. стало розвиватися на Україні друкування книжок, організатором якого був знаменитий російський першодрукар Іван Федоров. Оселившись у Львові, він випустив у 1574 р. «Апостол» за зразком надрукованого в Москві. Закликаний до Острога, Іван Федоров і там заснував друкарню, з якої вийшла в 1581 р. відома «Острозька Біблія». Видання Федорова були значною допомогою в боротьбі проти полонізації.

У наступні десятиліття в різних регіонах України засновуються приватні, а пізніше й державні друкарні. Упродовж 1574–1648 рр. в Україні вже діяло понад двадцять друкарень. Їхня продукція стала зброєю у боротьбі проти економічного і духовного поневолення українців, підносила їхню національну свідомість. Друкарні й школи стали осередками, у яких гуртувалися діячі науки, мистецтва, освіти.

Антидемократичні уряди завжди боялися правдивого друкованого слова і жорстко розправлялися з авторами.

У жовтні 1720 р. Петро І видав указ, за яким заборонялося друкувати будь–які книги староукраїнською літературною мовою. Відкривати нові друкарні не дозволялося. Видавнича справа в Україні почала занепадати; гальмувався і літературний процес, бо художні твори не було де друкувати.

(Перевіряємо виконане завдання: декілька учнів зачитують тези лекції або показують конспект)

2. Ознайомлення із життєвим і творчим шляхом Івана Вишенського, Івана Величковського, Дмитра Туптала, Семена Климовського (проводимо у формі сповіді письменника. Індивідуальне випереджувальне завдання – підготувати розповідь від першої особи)

Слово вчителя. Вершиною української полемічної літератури кінця XVI і першої половини XVII ст. була творчість Івана Вишенського, який викривав не тільки римсько–католицьких і уніатських владик, а й «власть мирскую», польсько–шляхетських і українських гнобителів.

Коментар для вчителя.

Ця частина уроку минає у формі засідання літературної студії.

Орієнтовний зміст виконання роботи.

  • Іван Вишенський

Я народився десь між 1545–1550 pp. у містечку Судова Вишня в Галичині (теперішня Львівська область) у міщанській родині. У молоді роки деякий час жив у Луцьку і, мабуть, в Острозі. Тут і здобув освіту. І. Франко висловлював здогад, що в освіті мені допомагав князь Острозький, який звернув увагу на мої здібності і залишив мене при дворі.

Згодом я постригся в ченці і жив деякий час в Уневському монастирі. Десь у 80–х роках XVI ст. залишив батьківщину і відправився на Афон – найбільший тоді на Сході центр православного чернецтва. Там я певний час мандрував по «святих обителях», а потім стає ченцем Загребського монастиря. Під кінець життя замкнувся в печері.

Живучи на чужині, не був, проте, відірваний від України, а уболівав за її долю, прагнув бути їй корисним. Тут, на Афоні, почав свою літературну діяльність – одночасно з першим поколінням українських полемістів Г. Д. Смотрицьким, Стефаном Куколем (Зизанієм) та ін.

Перші мої твори «Писание до всех обще в Лядской земли живущих», «Извещение краткое о латинских прелестях», написані на Афоні у 80–х та на початку 90–х років, здобули велику популярність. Під кінець XVI ст. я уже підготовляв до друку збірку своїх творів під назвою «Книжка».

Мене не раз умовляли повернутись на батьківщину. Але тільки в 1604р. я прибув на Україну. Спершу зупинився на кілька місяців в Угорниках, де жив мій афонський друг І. Княгиницький, а потім подався до Львова, де мене уже давно чекали. Побувши у Львові недовго і не зійшовшись у поглядах із керівниками братства, я переїхав спершу в Уневський монастир, де прожив біля півтора року, а в кінці 1606р. знову повернувся на Афон «спасатися в пустынных местах».

У цей час писав «Послание к старице Домникии», послання до І. Княгиницького (1610р.), ряд творів: «Зачапка мудраго латынника з глупым русином», «Позорище мысленное», «Послание Львовскому братству» та ін.

Літературний критик. Про те, як і коли закінчив Вишенський своє життя, немає достовірних відомостей. Помер він на Афоні, очевидно, у 20–х роках XVII ст. У меморіалі православних за 1621 рік «Советование о благочестии» йдеться про виклик із Афона на Русь «преподобных мужей», у тому числі й Івана Вишенського. Але Вишенський не повертався на Україну. А в 1633р. якийсь чернець Леонтій у листі до львівського міщанина Миколи Золоторуцького згадує про «великого старця Іоанна Вишенського святогорця» уже як про покійного.

Письменницька діяльність Вишенського взагалі тривала понад 25 років.

Твори Вишенського за його життя майже не друкувалися, а довгий час поширювалися в рукописах. Із 16 відомих нині творів полеміста лише одне послання «От святое Афонское горы скитствующих» було опубліковане в так званій «Острожской книжице» (1598). Пізніше, готуючи написане до друку, Вишенський оформив свою «Книжку», куди увійшло десять його творів із трьома передмовами. Але ця книга в свій час теж не була надрукована, як і пізніші його твори. Всі вони вперше побачили світ у другій половині XIX ст.

Публікацію творів Вишенського здійснювали історики, літературознавці, письменники, зокрема М. Костомаров, С. Голубєв, І. Франко, Г. Житецький та ін. Вони ж і написали ряд окремих досліджень про творчість письменника. Найціннішими серед них є праці І. Франка, зокрема монографія «Іван Вишенський і єго твори» (Львів, 1895), у якій дано докладну характеристику літературної спадщини видатного письменника–полеміста.

Окремим виданням твори Вишенського в силу різних обставин довгий час не виходили. Тільки в 1955р. була видана у Москві книга: Иван Вишенский, Сочинения, Изд–во АН СССР, Серия «Литературные памятники», а в 1959р. ця книга з'явилася і на Україні. Вихід у світ обох видань із докладним коментарем, примітками, різночитаннями та великою статтею І. П. Єрьоміна є значним досягненням літературознавства.

  1. Читання вчителем уривка з «Послання до єпископів» І. Вишенського.

  2. Опрацювання статті підручника С. 85–86.

  3. Еврестична бесіда:

    • На основі якого художнього прийому побудоване «Послання до єпископів»? («Послання до єпископів» побудовано на наскрізній антитезі: багатству, можновладності, паразитизмові й духовному розтлінню єпископів, що прийняла унію, протиставлено злиденне існування простого люду, його упослідженість, але високу моральність).

    • Як побудоване «Викриття диявола–світодержця»? (Це своєрідна авторська сповідь, декларація життєвого і творчого кредо. Письменник відобразив у творі внутрішню боротьбу розуму і почуття, пов’язану з переходом од світського до аскетичного життя на Афоні).

    • Які моральні принципи відстоює І. Вишенський у цьому трактаті–діалозі?

(Аскет Вишенський, удаючись у крайність, ототожнює все у світі з дияволом – щоб легше було цього світу зрікатися. Цей твір не втратить актуальності, бо колись, тепер і в майбутньому кожна людина, покладаючись на власну совість, мусить постійно розрізняти Боже й диявольське, святе і грішне у своїй душі, вибирати, яким шляхом іти життям).

  • Що засуджував Іван Вишенський у службі Божій? (Іван Вишенський у службі Божій засуджував використання живої народної мови, а народні колядки і щедрівки вважав «язичницьким бісівством).

4. Метод «Мікрофон».

Що найбільше вас вразило в біографії та вдачі письменника?...

Слово вчителя. Іван Величковський належить до майже зовсім невідомих українських письменників кінця XVII і початку XVIII ст. Перекладач і автор різних аскетичних творів, архімандрит Нямецького монастиря в Молдавії.

А) Літературознавець.

  • Іван Величковський (бл. 1651 – 1701)

Дуже мало відомостей про життєвий шлях письменника. Можемо припустити, що на початку 80–х років він належав до складу співробітників чернігівської друкарні Лазаря Барановича. Трохи пізніше, у середині 80–х років, він оселився в Полтаві, де зайняв посаду пресвітера, а потім протопресвітера Свято–Успенської церкви.

Щодо літературної спадщини Івана Величковського, то в повному обсязі вона не розглядалася ще в нашій науковій літературі. Але більшою мірою нам відомі так звані «Вірші про Дедала», складені у 1687 році на честь гетьмана Самойловича, та збірник дрібних поезій в рукописі Києво–Софіївського собору № 362, який В.М. Перетц назвав «Антологією 1670 – 1680–х років». Більш важливі поетичні досягнення Величковського: польський панегірик «Lucubratiuncula» на пошану Лазаря Барановича і два слов'яноукраїнські збірники, що мають назву «Зегар з полузегарком» і «Млеко» XVII ст., до нашого часу не були предметом наукових досліджень літературознавців.

Всі відомі нам твори Величковського виконані в рисах того своєрідного літературного стилю, який оформився в Європі, зокрема в Польщі, в XVI – XVII ст., в епоху феодально–католицької реакції, і який поширювався на Україні в шляхетських колах і колах вищого духівництва головним чином в другій половині XVII ст. і на початку XVIII ст. Стиль цей у сучасній науці зветься то «схоластичним» стилем, то стилем «бароко». Характерною його ознакою є надзвичайно гіпертрофований розвиток словесно–декоративного орнаменту: у художньому творі на перше місце висувається форма вишукані, штучні метафори, несподівані порівняння, ефектні антитези. Запозичені у ренесансу образи античної міфології та історії займають головне місце у створенні барочних форм. Засоби прикрашення мови, орнамент використовуються надмірно у добу бароко; змістові надається другорядного значення. Мета мистецтва за часів бароко – вразити читача, зацікавити його несподіваними стилістичними ефектами. Всі ці ознаки стилю бароко ми можемо простежити в творах Величковського – «Lucubratiuncula», «Зегар» і «Млеко».

Рукопис збірників «Зегар з полузегарком» і «Млеко» був виявлений тільки на початку XX ст. Рукопис цей писаний чітким українським півуставом кінця XVII ст. і містить в собі 33 аркуші. Обидві «книжиці» присвячені київському митрополиту Варлааму Ясинському.

«Млеко» – це ніби частина поетики, присвячена спеціально теорії carmina curiosa. Види «штучок», які знайшли собі місце в збірнику Величковського, такі: ехо, різні типи так званих раків («рак литералный, «рак словный», «рак прекословный»), вірш «чворогранистый», вірш «згожаючійся», «порядный непорядок», «єдиногласный», «єдинопадежный», вірш «азбучный», чотири типи «акростихіса», «жартовный вірш», «программа, анаграмма, епиграмма», вірш «многопремЂнителный», чотири типи «лябиринта», вірш у вигляді трикутника, вірш «пресекаємый».

Щоб дати більш конкретне уявлення про те, що становлять «поетицкія трудолюбія» Величковського, наведено декілька уривків з різних частин «Млека».

Починається «Млеко» віршами, що належать до типу так званих «ехо». За визначенням Величковського, «ехом» зветься вірш, у якому кожний дальший рядок складається з двох складів – «силяб», що повторюють кінцеві склади рядка попереднього.

Подаючи різні форми «раків», «паліндромів», Величковський насамперед пояснює, що таке рак «литералный». Це – «вирш, которого литеры, и вспак читаючися, той же текст выражают». Далі йдуть приклади:

Анна дар и мне сыном мира данна,

Анна ми мати и та ми манна,

Анна пита мя я мати панна.

Порока странна,

Сладкая манна,

Чистая панна,

Яко нам данна,

Богу осанна.

Зразок азбучного вірша:

Аз Благ Всех Глубина,

Девственная Єдина,

Живот Зачах Званным

Ісуса Избранным і т. д.

Отже, слова в азбучному вірші розміщені так, що перше починається літерою аз, друге – літерою буки, далі йдуть веди, глаголь, добро, єсть і т. ін.

Помер Іван Величковський у 1726 році. До останніх своїх днів він обіймав посаду протопресвітера Свято–Успенської церкви.

Після смерті Величковського рукопис «Зегара» і «Млека» (можливо, автограф) переховувався у його потомків і на початку XX ст. належав священикові Замкової церкви в м. Ніжині Олександру Величковському. Від нього в 1908 році рукопис потрапив на виставку XIV Археологічного з'їзду в Чернігові. Невідомі досі в науці вірші Величковського тепер, у зв'язку з виставкою, зацікавили дослідників старого письменства – В.М. Перетца та декого з його учнів (О. С. Грузинського і К. Л. Нєвєрову). У замітках 1909 – 1913 років ці дослідники подали короткі відомості про рукопис Величковського. Пізніше, використавши замітки В. Перетца, О. Грузинського і К. Невєрової, «Млеку» приділив певну увагу M.H. Сперанський у роботі «Тайнопись в югославянских и русских памятниках письма».

Б) Читання поезій І. Величковського.

В) Теорія літератури.

Різновиди курйозної поезії Величковського – рак словесний – вірш, у якому слова читаються і з початку, і з кінця рядка:

Високо діва є вознесенна,

Глибоко, адже була смиренна.

Рак літеральний – вірш, у якому рядок можна читати зліва направо і навпаки, причому зміст зберігається:

Анна во дар бо ім'я мі обрадованна.

Луна – вірш, у якому начебто звучить луна: другий рядок складається з одного слова, що відображає (ніби відлунює) частину римованого з ним слова.

      • Що просиш ти, Адаме, чи земного краю?

      • Раю.

      • Чому ж туди не входиш, чи ж боїшся брани?

      • Рани.

Слово вчителя. Димитрій Ростовський (у миру Данило Савич Туптало; грудень 1651МакарівКиївщина – 28 жовтня 1709Ростов) – український та російський церковний діяч, вчений, письменник і проповідник, богословагіограф, святий Російської православної церкви, митрополит Ростовський і Ярославський. Надаємо йому слово.

  • Дмитро Туптало

Я народився в родині сотника Київського полку Сави Туптала.

Навчався у Києво–Могилянській академії (тоді колеґіум) (16621665).

Після постригу 9 липня 1668 р. Т. Д. жив у Київському Кирилівському монастирі.

З 1675 по 1700 р. Т. Д. – ігумен і проповідник у різних українських монастирях (ГустинськийЧернігівський, Батуринський, Києво–Печерській Лаврі) і недовгий час у Вільні та Слуцьку, жив у єпископа Теодосія Василевича).

1677 року, будучи кафедральним проповідником при Лазарі Барановичу в Чернігові, написав за велінням останнього «Руно орошенное» (1680), першу свою книгу, що дійшла до нас.

З 1679 року – придворний проповідник гетьмана Івана Самойловича у Батурині. 1680 р. обраний ігуменом Київського монастиря Св. Кирила, проте залишаюся у Батурині. 1681 р. стаю ігуменом Максаківського Спасо–Преображенського, а через півроку – Батуринського Крупицького Миколаївського монастиря.

У 1684 р. за запрошенням Варлаама Ясинського приїжджаю до Києва і стаю проповідником у Києво–Печерській Лаврі. Тут приймаю на себе послух – складання Четій Міней.

1701 року Петро I призначив мене митрополитом Тобольську.

Над початку 1700–их мною було побудовано першу каплицю над могилою гетьмана Петра Дорошенка в селі Ярополець (нині Московська область, каплиця не збереглася).  Я ж започаткував традицію панахид над могилою Дорошенка.

У 1702 р. з уваги на слабке здоров'я призначаюся митрополитом Ростовським та Ярославльським, де розвив широку адміністративну діяльність. Найголовнішим моїм починанням було відкриття в 1702 р. школи для священнослужителів. Туди приймалися не тільки діти священиків, а й особи інших станів, усього за час існування школи в ній навчалося 200 осіб. Вона була загальноосвітньою, а не спеціальною. У школі викладалися граматика, латинська і давньогрецька мови, нотний спів, віршування, риторика. Навчання було побудовано за тогочасними українськими принципами. Ростовська школа проіснувала до 1705 р.

«Руно орошенное» (1680) – перший із моїх творів, що дійшли до нас, був збірником оповідей про чудеса чудотворного образу Богоматері в Чернігівському Троїцько–Іллінському монастирі (7 видань до 1702 р.).

У 1684 в Києво–Печерській лаврі  я почав трудитися над Четіями Мінеями, які закінчив їх лише в Ростові в 1705 р. Використовуючи у своїй роботі як руські джерела (у тому числі і Великі Мінеї Четьї), так і латинські, грецькі, польські, я не просто збирав їх воєдино і займався добором, багато з житій, складених мною, можуть вважатися ориґінальними агіографічними творами.

В Україні мене називають «відомим проповідником». Мої проповіді, написані в стилі бароко, знаходяться в одному ряді з творами найвідоміших у XVII ст. проповідників Йоаникія ГалятовскогоАнтонія Радивіловського та ін. Для них характерний надлишок риторичних питань, вигуків, алегорій тощо.

Важливе місце в моїй літературній спадщині займає «Келійний літописець» – праця, заснована на докладному вивченні Біблії. Перше видання «Келійного літописця» здійснено у 1784 р.

Мене вважають типовим представником барокової доби, бо мої філософські погляди поєднали в собі елементи середньовічної патристики, схоластики і новітньої філософії (РенесансуРеформації, раннього просвітництва). У системі моральних цінностей я виокремлюю любов, яку розумію як принцип діяльності, що визначає ставлення людини до Бога та інших людей і уможливлює спасіння діючого суб'єкта.

Християнську етику розглядаю як підґрунтя суспільної моралі; церкву вважаю формою містичного єднання людей і суспільною інституцією, покликаною через священиків здійснювати моральний суд і забезпечувати належний освітній рівень суспільства.

Я запропонував просвітницьку концепцію державного управління, згідно з якою державою управляє освічений монарх, що керується принципами християнської моралі.

А) Літературний критик

У 1757 р. Туптало Данило був канонізований. У Ростовському кремлі знаходиться портрет митрополита пензля В. Л. Боровиковського, написаний у 1790 р. для Ростовського Спасо–Яковлівського монастиря, він списаний, певно, з одного прижиттєвих зображень, що не збереглися.

Твори митрополита добре були відомі кільком поколінням письменників Росії і в епоху Просвітництва, і в «золотий» для літератури вік: О. С. Пушкіну, М. В. Гоголю, Т. Г. Шевченку, О. І. Герцену, Л. М. Толстому, М. С. Лєскову та ін.; мали вплив на творчість Квітки–Основ'яненка; багато хто з них мав книги Дмитра Туптала у своїх бібліотеках, виховувалися на них, а пізніше використовували перероблені ним джерела і сюжети у своїх художніх творах.

Б) Метод «Мікрофон»

  • Де знаходиться пам'ятник Данилу Тупталу? (у Ростові–на–Дону).

  • Чому Димитрій Ростовський був єдиною особою, якого канонізувала Російська православна церква впродовж всього XVIII століття?

  • Яке місто назване на честь Димитрія Ростовського? (назване сучасне місто Ростов–на–Дону (спочатку фортеця Святого Димитрія Ростовського).

  • У яких назвах у місті Києві увічнено пам'ять Димитрія Ростовського? (непрямо увічнено в назвах Дмитрівської вулиці на Куренівці, де раніше також існували Дмитрівський провулок і Дмитрівський струмок, і Макарівської вулиці на Лук'янівці. Усі об'єкти розташовані поблизу Кирилівського монастиря, найвідомішим ченцем (у 1668–1675) і настоятелем (1680–1681) якого був Данило Туптало, уродженець містечка Макарів).

  • Хто описав дитячі роки Дмитра Туптала (описані в книзі «Андрусяк Іван про Дмитра Туптала (святого Димитрія Ростовського), Григорія Квітку–Основ'яненка, Тараса Шевченка, Ніла Хасевича, Олексу Довбуша»).

Слово вчителя. Давайте привітаємо відомого поета, філософа, козака Семена Климовського і попросимо розкрити основні віхи своєї біографії і творчості.

  • Семен Климовський

(роки життя невідомі жив у XVIII ст.)

Я – козак Харківського полку, філософ, поет, автор пісні «Їхав козак за Дунай».

Народився на рубежі XVII та XVIII століть.

Мене вважали легендарною постаттю, бо авторство пісні «Їхав козак за Дунай» першим підтвердив російський історик М.Карамзін.

Моя популярність як поета зросла після того, як я став героєм опери–водевіля російського письменника О.О.Шаховського «Козак–стихотворец» (1812), що користувалась великим успіхом у глядачів.

Проте тільки в 1905 році історику Всеволоду Срезневському пощастило відшукати в особистій бібліотеці Петра I та опублікувати два рукописні твори, які я підписував «негоднейший раб харьковский козак Семен Климов», зробивши їх надбанням усіх цікавих. А вже в наш час дослідник літературної давнини Валерій Шевчук переклав мої писання XVIII ст. сучасною українською мовою і помістив в одному з томів «Антології української поезії».

Моє життя, як правило, пов'язують із Києво–Могилянською академією, у якій я начебто навчався (хоча в енциклопедії «Києво–Могилянська академія в іменах» згадок про мене немає). М.Карамзін вважав мене самородком, «учнем природи», якого, на жаль, «не довчило мистецтво». Навряд чи такий погляд має підстави, оскільки мої твори, які дійшли до вас, свідчать про добре знання мною мов, літератури й філософії. Серед тих, хто був мені духовно найближчим, першим слід назвати Горація.

А) Літературний критик

Загадкою залишається питання про те, у яких роках жив поет. Ясно тільки, що життя його було дуже довгим, може навіть понадстолітнім. У 1724 р. він, судячи з усього, був зовсім молодою людиною. Закінчував своє життя Климовський наприкінці XVIII ст. у степах колишнього Дикого Поля, де він разом із приятелем заснував хутір Припутні. Саме тут старого поета застав якийсь Микола Левицький, який у 1818 р. надрукував на сторінках харківського журналу «Украинский вестник» свій нарис–спогад «Деревня Припутни (Херсонской губ., Елисаветгр. уезда)». Нарис цей віднайшов Григорій Нудьга і вмістив його в своїй книжці «Козак. Філософ. Поет». Однак, його знахідки були б неповними, якби не Федір Плотнір, який знайшов в архівах місце зниклого нині хутора Припутні – поруч з Новою Прагою (Олександрійський район Кіровоградської області). На свято Покрови 14 жовтня 2003 року на місці хутора Припутні встановлено пам'ятний знак.

Села давно немає: останні мешканці вибралися звідси під час голодомору 1932–1933 рр. Якщо їхати з обласного центру в напрямку Олександрії, то повернути слід біля села Васине, потім кілька кілометрів степової дороги – і ось вона, глибока балка, де колись уперше з'явився зі своїм приятелем Семен Климовський. На дні балки блищить великий став, навпроти якого, на пагорбі біля Хомчиного гаю, в оточенні високих тополь стояв будиночок Климовського, у якому й гостював Микола Левицький. Старого козака він застав з Горацієм і Вергілієм у руках. Селяни в солом'яних брилях якраз поверталися з поля. Заходило сонце. Господар повів гостя на гору – щовечора він так проводжав небесне світило. Левицькому запам'яталися слова про те, що сенс має тільки те життя, про яке можна сказати, що воно – добродійне: добродійністю пройняті були і взаємини Климовського та селян: картинка, яку малює М.Левицький, майже ідилічна. Частина цієї ідилії – житейські поради мудрого «пана» Климовського, а також пісні, якими він обдаровує сільську молодь. Згадується в нарисі й пісня «Їхав козак за Дунай»

Помер у селі Припутні Херсонської губернії. Єлисаветградського повіту (неподалік сучасного селища Нова Прага, що в Олександрійському районі на Кіровоградщині) на рубежі XVIII та XIX століття.

Точні дата народження та смерті невідома.

Б) Попередньо підготовлений виступ учня про пісню С. Климовського «Їхав козак за Дунай»

Історія написання пісні «Їхав козак за Дунай»

С. Климовський став автором надзвичайно популярної пісні «Їхав козак за Дунай», яку дуже любили в Україні ще за його життя. Історію пісні, як і біографію її автора С. Климовського, дослідив видатний український літературознавець Г. Нудьга («Літературна Україна» за 6 серпня 1969 р.). Оригінал пісні не зберігся. Її текст уперше був опублікований у збірці «Російські народні пісні» (Прага, 1790; друге видання – 1806). Слова з нотами вперше надрукував у Петербурзі гітарист Генглез у 1796 році. До цих найстаріших друкованих текстів нові покоління додали щось своє, але основа пісні збереглася. Під впливом пісні «Їхав козак за Дунай» написали свої твори українські поети Л. Боровиковський, О. Шпигоцький. Найповніший текст пісні подав Михайло Максимович у збірці 1827 року з такою приміткою: «Сія відома пісня створена козаком С. Климовським, якому, можливо, належить і багато інших, що однако ж стало невідомим, як і взагалі ми не знаємо авторів народних пісень». Більше ста років варіантів пісні зі збірки Максимовича передруковували в різних етнографічних виданнях та пісенниках без змін. Світова слава пісні «Їхав козак за Дунай».

У 1808 р. твір «Їхав козак за Дунай» сягнув Західної Європи. Спочатку він став дуже популярним у Німеччині. Німецький поет–романтик Тігдем та його приятель французький економіст й історик Сісмонді, почувши пісню від слуг якогось пана з України, були зачаровані й одразу ж переклали її кожний рідною мовою. У 1809 році Тігдем опублікував свій переклад і ноти в популярному кишеньковому виданні В. Беккера під назвою «Козак та його дівчина». Фортепіанні варіації за її темою написав видатний німецький композитор Г. Вебер. Геніальний німецький композитор Людвіг Ван Бетховен, який творчо використовував мелодії українських народних пісень, імовірно, почув пісню «Їхав козак за Дунай» у родині дипломатичного посланника Російської імперії у Відні Андрія Розумовського, сина останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Бетховен написав у 1816 році на основі цієї пісні варіацію для фортепіано з флейтою, а потім опрацював для збірки пісень народів Європи, надавши українській мелодії елегійності та урочистості. Поширилася пісня Климовського й у Франції. Її французький текст з нотами вміщено в кількох виданнях на початку ХІХ ст. У 40–х рр. ХІХ ст. перероблена Тігдемом пісня, якій він, зберігши українську мелодію, надав рис сентиментального романсу, стала улюбленою в Німеччині. З Німеччини пісня потрапила до Австрії та Чехії, де з’явилося два переклади чеською – Ганки і Челаховського (1822). З українського оригіналу також було зроблено і англійський переклад, надрукований у Лондоні в 1816 році. Польською мовою пісню переклав Бродзінський (1817), а на музику її поклав польський скрипаль Кароль Літинський і видав у Львові 1833 року. Італійською мовою пісню з нотами надрукували 1895 року. В Угорщині текст було настільки змінено, що не залишилося ні козака, ні дівчини, але українська мелодія збереглася, за винятком кінцівки, що нагадувала чардаш. Григорій Нудьга так пояснює привабливість і унікальну популярність української пісні в багатьох країнах Європи: «Насамперед – природнє вираження особистих і громадських почуттів героя, його вірність обов’язку і коханню, чистота переживань і настроїв, проста, прозора і в своїй основі оптимістична музика, складена в ля мінорі з відхиленням у середній частині до паралельного мажору. Виникла вона на ґрунті української пісні й романсової творчості. На початку ХІХ століття такі твори мали успіх». Отож не диво, що народжена на Україні пісня з гучною славою облетіла майже всю Європу.

В) Прослуховування музичного запису пісні «Їхав козак за Дунай». Виконати ідейно–художній аналіз пісні.

Їхав козак за Дунай,

Сказав: – Дівчино, прощай!

Ти, конику вороненький,

Неси да гуляй.

Постій, постій, козаче,

Твоя дівчина плаче;

З ким ти мене покидаєш –

Тільки подумай!

Білих ручок не ламай,

Ясних очок не стирай,

Мене з війни зо славою

К собі дожидай.

Не хочу я нічого,

Тільки тебе одного,

Ти будь здоров, мій миленький,

А все пропадай!

Свиснув козак на коня

Зоставайся, молода!

Я приїду, як не згину,

Через три года.

Тебе ж, мила, не забуду,

Поки жив на світі буду.

Коли умру на війні –

Поплач обо мні!

  • Автор пісні «Їхав козак за Дунай» –  С. Климовський

  • Тема: зображення зворушливого розлучення козака з дівчиною через його участь у військових подіях за Дунаєм.  

  • Ідея: возвеличення щирого почуття, яке випробовується часом і життєвими обставинами.

  • Основна думка: Тебе ж, мила, не забуду, / Поки жив на світі буду. / Коли умру на війні — /Поплач обо мні.

  • Жанр: літературна пісня, інтимна лірика.

  • Композиція: твір побудований у формі діалогу між козаком та його коханою.

  • Художні засоби. Звертання: «Дівчино, прощай», «Ти, конику вороненький…», «Постій, постій, козаче…», «Ти будь здоров, мій миленький», «Тебе ж, мила, не забуду»;епітети: «коник вороненький», «білі ручки», «ясні очі». Повтори: «постій, постій…», «мила… миленький»; метафори: «ручок не ламай», «ясних очей не стирай»; зменшувально–пестливі форми слів: «миленький», «вороненький», «коник», «ручок».

Г) Метод «Мікрофон».

На основі матеріалу підручника розкрийте значення поетичного твору С. Климовського. (На основі пісні К. Ковос написав оперу. Піснею Климовського скористалися О. Пушкін («Козак»), О. Дельвіг («Поляк»), за її темою і на основі української мелодії російський поет–пісняр Мерзляков створив популярний російський романс «В час разлуки пастушок». Російський письменник Салтиков–Щедрін у «Пошехонській старині» повідомляв, що у найвіддаленіших куточках Росії «кожна баришня», яка не хотіла відставати від моди, виконувала пісню–романс «Їхав козак за Дунай». Дещо переробивши мелодію, російські солдати співали її на похоронах загиблих товаришів).

3. Вертеп як вид лялькового театрального дійства.

Учнівське дослідження. Завдання: записати тези виступу учня.

Вертепні вистави з’явилися в Україні в першій половині XVII століття та поширилися по всій країні. Перша документальна згадка про Вертеп належить до 1667. Це явище цілковито самобутнє, національне. Мандрівні дяки («пиворізи»), студенти–бурсаки, мандруючи по Україні в XVII–XVIII століттях, заробляли гроші приватним навчанням. Саме вони спричинилися до розповсюдження рукописної літератури і влаштовували театральні вистави, ходили з вертепом.

Вертеп являв собою поєднання релігійної християнської різдвяної драми й світської гри, елементів усної народно–поетичної творчості.

Вистави Вертепу відбувалися в спеціальній скриньці, яка зовнішнім виглядом була схожа на макет двоповерхового будиночка, на своєрідну двоярусну сцену. Починалося дійство на верхній сцені біблійними легендами, потім переходило на нижню сцену, де розігрувалися комічні народнопобутові сцени з реального життя. Вертепник, пересуваючи на дротиках дерев’яні ляльки, змінюючи відповідно голос, говорив за кожну дійову особу. Вистави показували на ярмарках, міських площах, по хатах селян і міщан.

Ляльки першої частини групуються навколо різдвяної дії, розгортаючи євангельський сюжет про народження Ісуса Христа, про поклоніння йому пастухів і царів–волхвів, про Іродів наказ вирізати віфлеємських немовлят, за що смерть стинала йому косою голову. Дійство мало український колорит: пастухи були в сіряках, із сопілками, по–народному віталися тощо. Несамовитий Ірод–цар, постійно оточений воїнами, – «прелюбезный друг» самого чорта, який, однак, з радістю тягнув безголове тіло царя до пекла, а хор повчав: «А от так несуть розкошників сего світа».

Ляльки світської, побутової частини мають національне забарвлення. Тут виступали інші персонажі: дід і баба, солдат москаль і красуня, циган з циганкою, угорець з угоркою, шляхтич з полькою та слугою, шинкар–єврей з жінкою, шинкарка, уніатський піп, селянин Клим з козою, дяк–бакаляр (пиворіз) та його учень, а наприкінці – жебрак Савочка. Різноманітний склад цих персонажів по–своєму відтворював структуру тогочасного українського суспільства, його звичаї, симпатії та антипатії. У цій частині діяв запорожець (він навіть розміром більший від інших ляльок) – героїчна постать, сповнена почуття своєї соціальної сили і людської гідності, що перемагає всіх ворогів. У свому монолозі він розгортав цілу історію народно–козацького визвольного руху, боротьби українців проти різних загарбників і гнобителів. Рядки з цього монологу виписано під численними картинами козака Мамая.

Персонажі інтермедій змагалися в дотепах, співали, танцювали тощо, кожен діяв згідно зі своїми соціальними, становими, національними, віковими ознаками та інтересами. Це створювало повчальне і веселе динамічне видовище.

Основна маса персонажів розмовляла українською мовою, солдат – переважно російською, мова цигана була пересипана “циганськими” словами.

На Україні був відомий ще так званий живий Вертеп, у якому ролі дійових осіб виконували не ляльки, а люди. Саме його під час Різдвяних Свят можна зустріти на вулицях Львова.

(Викликаємо кількох учнів перечитати записані тези. Оцінюємо дослідження і виконані завдання учнями).

V. Підсумок уроку

Пояснення розуміння епіграфів.

Рефлексія

  • На уроці я вивчав …

  • Я не знав, а тепер знаю…

  • Я не вмів, а тепер умію…

  • Я зрозумів, що …

  • Найбільші труднощі я відчув …

  • Найцікавішим було те …

  • Мені б хотілося …

VІ. Домашнє завдання

  1. Опрацювати історично–мемуарну прозу за сторінками підручника С. 92–100 (В. Пахаренко. Українська література. Підручник для 9–го класу загальноосвітніх навчальних закладів. – Київ: «Генеза», 2009. – 367 с.).

  2. Скласти тези за цим матеріалом, записавши їх до зошитів.

Розділ IV.

Література доби Бароко

    1. 4.1. Література доби Бароко, її християнські мотиви та представники

Бароко – літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI–XVIII століть.

Термін «бароко» був уведений у XVIII столітті, причому не представниками напряму, а їхніми супротивниками – класицистами, які вбачали в мистецтві бароко цілком негативне явище. До речі, із засудженням ставилися до бароко й у XX столітті, зокрема – в офіційному радянському літературознавстві. Нерідко взагалі відкидалася сама можливість існування цього напряму в українській літературі.

Етимологія терміну «бароко» не визначена й сьогодні. Так, існують принаймні три версії щодо його походження. Відповідно до першої, термін сходить до португальського виразу «perola Barroca» – «перлина неправильної форми». За словами Альбрехта Шене, це «екзотичне коштовне, мерехтливе багатокольоровим переливом, нерівномірне й незавершене за формою утворення перлини щасливо підійшло до назви доби».

За другою версією, термін «бароко» походить від латинського «baroco». Ця назва використовувалась у схоластичній логіці стосовно одного з різновидів силогізму, що відзначався особливою складністю та дивовижністю.

Згідно з третьою, найменш поширеною версією походження терміна «бароко», він сходить до французького жаргонізму художніх майстерень «baroquer», який означав «розчиняти, пом'якшувати контур».

Термін «бароко» вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд. Але згодом його починають вживати для позначення інших мистецьких явищ. У XVIII столітті термін «бароко» застосовують до музики, у XIX столітті його вживають стосовно скульптури та живопису. Наприкінці XIX століття починають говорити про бароко в літературі. Вважається, що першим термін «бароко» щодо літератури використав Фрідріх Ніцше: у 1878 році видатний філософ писав про барочний стиль грецького дифірамба, а також про барочний період грецького красномовства.

Але справжнє поширення терміна стосовно літературних явищ розпочинається після того, як швейцарський філолог Генріх Вельфлін видав у 1888 році свою книгу «Ренесанс і бароко». Порівнюючи два твори італійської літератури XVI століття – «Шалений Роланд» Аріосто і «Звільнений Єрусалим» Тассо, – Г. Вельфлін говорить про їхні відмінності як про відмінності стилів – ренесансу й бароко. Вже через п'ять років після опублікування праці Г. Вельфліна, у 1893 році польський історик і філолог Едвард Порембович вживає термін «бароко» в монографії, присвяченій поетові А. Морштину.

На початку XX століття розпочинаються дискусії про бароко у східнослов'янських літературах, зокрема – в українській літературі. Так, після жвавої дискусії на сторінках української періодики народилася думка про бароко як найхарактерніше вираження українського національного стилю в мистецтві. Згодом відомі літературознавці О. Білецький та І. Єрьомін, аналізуючи творчість Симеона Полоцького, вводять поняття «бароко».

Термін «бароко» дає можливість об'єднати в середині цього літературного напряму чимало течій і шкіл, які існували здебільшого в XVII столітті й відзначалися типологічно спорідненими рисами. Серед них італійський маринізм (школа поета Джамбаттісти Маріно), іспанський ґонґоризм (школа, пов'язана з іменем поета Ґонгори–і–Арґоте), французька преціозна література (салон маркізи де Рамбульє), англійська «метафізична школа» (Джон Донн та інші), німецька «друга сілезька школа» (X. Г. Гофман–Свальдау). До літератури європейського бароко, окрім вищезгаданих засновників і лідерів шкіл, належать Педро Кальдерон де ла Барка, Тірсо де Моліна, Кеведо (Іспанія); Тассо, Базіле (Італія); Сорель, д'Обіньє, Скюдері (Франція); Уебстер, Кер'ю, Саклінґ (Англія); Ґріфіус, Лоенштейн, Мошерош Ґріммельсгаузен (Німеччина); Хуана де ла Крус (Мексика); Ґундуліч (Хорватія); Зріньї (Угорщина); В. Потоцький, С. Твардовський, А. Морштин (Польща) та інші. До українського літературного бароко можна зарахувати творчість Мелетія Смотрицького, Симеона Полоцького, Митрофана Довгалевського, Івана ВеличковськогоСтефана ЯворськогоФеофана Прокоповича, Григорія Сковороди.

Розквіт європейського літературного бароко припадає на XVII століття, яке поєднує дві великі епохи – Ренесанс і Просвітництво. Бароко, що приходить на зміну Ренесансові, тривалий час розглядалося як зворотний бік останнього, як «реакційне» мистецтво. Таку традицію негативної оцінки бароко започаткував Г. Вельфлін, який вважав бароко занепадницькою формалістичною течією. Воно, мовляв, належить до тих напрямів, що характеризують кінцевий етап розвитку кожного мистецького періоду. Стверджувалося в літературознавстві також і те, що бароко, яке заперечує Ренесанс, являє собою «крок назад» – від доби Відродження до середніх віків. Однак подібний погляд на таке складне й суперечливе явище, яким є бароко, вкрай однобічний і поверховий. Правильніше вбачати в бароковому напрямі синтез мистецтва двох епох – Відродження та Середньовіччя (Готики). Дійсно, бароко звертається до змісту й форм готичного мистецтва. Але воно аж ніяк не відмовляється від ренесансних культурних здобутків. У бароко можна спостерігати елементи двох великих стилів.

Проте бароко не тільки синтезувало мистецтво готики й ренесансу. Воно має також цілу низку оригінальних стилістичних і поетичних рис. Барокова література рухлива й динамічна, їй притаманні трагічна напруженість і трагічне світосприйняття. І хоча художня концепція бароко так само гуманістично спрямована, як і ренесансова, в ній, на відміну від світлого, оптимістичного, життєрадісного мистецтва Відродження, посилюються настрої песимізму, скепсису, розчарування. Людина, згідно з провідною бароковою ідеєю, це піщинка у Всесвіті. Життя її – скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширенішими темами літератури бароко стають «Memento mori!» (пам'ятай про смерть!) і «Vanitas» (суєта). Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорбот життя. Так, іспанський поет Ґонґора–і–Арґоте закликає не поспішати народжуватися «в ім'я життя», а навпаки – поспішити вмерти. Життя в дисгармонійному й хаотичному світі, на думку одного з найвидатніших представників німецького бароко Андреаса Ґріфіуса, є гіршим за смерть.

Людина бароко, на відміну від цільних натур літератури ренесансу, є роздвоєною. Людина бароко – це, за образом англійського поета Дж. Донна, черв, який плазує у бруді та крові. І разом зі скороминучим життям приреченої людини мають загинути всі явища природи, взагалі все, що живе. Так, ліричний герой А. Ґріфіуса із захопленням дивиться на чудову троянду, але думає не про її красу, а про те, що незабаром вона зів'яне.

Часто дійсність для письменників барокового напряму втрачає свою реальність. Вона стає примарною та ілюзорною. Взагалі протиставлення реальності і ілюзії – один з найхарактерніших елементів антитетичного барокового світосприйняття. Недарма Кальдерон називає свою драму «Життя є сон». Дві дійсності – реальна і містифікована – співіснують і в кальдеронівській п'єсі «Дама–невидимка». Нерідко Всесвіт тлумачиться в бароко як мистецький твір. Звідси – поширені барокові метафори: «світ–книга» і «світ–театр».

Поетика літературного бароко поєднує в собі різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи.

Так, Богородиця йменується Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, у богословських трактатах з'являються амури й купідони тощо. Таке поєднання «непоєднанного» і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Поетика бароко органічно «сплавляє» символіку з побутовим натуралізмом, аскетику – з гедонізмом, сакральне – із жартівливим. Для митців бароко немає абсолютно нічого, що не могло б співіснувати. За допомогою метафори все можливо поєднати. Головне, аби таке примхливе сполучення вражало й було дотепним. А щоб виявляти свою дотепність, вважає італійський теоретик бароко Емануеле Тезауро, необхідно якраз поєднувати смішне і сумне, трагічне і комічне, бо «не існує явища ані настільки серйозного, ані настільки сумного, ані настільки піднесеного, щоб воно не могло обернутися на жарт і за формою, і за змістом».

Дотепність, парадоксальність, контрастність сполучення найбільше цінувалися теоретиками та практиками бароко. Проблемам дотепності були присвячені цілі трактати, які закладали фундамент нової поетики. Серед них «Дотепність, або Мистецтво вишуканого розуму» (1648 р.) іспанського філософа Б. Ґрасіана та «Підзорна труба Аристотеля» (1655 р.) вищезгаданого Е. Тезауро. Дотепність вважалася також основою художнього пізнання дійсності. Так, Бальтасар Ґрасіан вбачає в дотепності «можливість проникати в суть найвіддаленіших предметів і явищ, миттєво комбінувати їх і зводити воєдино».

Парадоксальне поєднання «непоєднанного» покликане вражати й дивувати. Один з найвизначніших ліриків бароко – італієць Дж. Маріно зазначав, що метою поета є «дивовижне та вражаюче», а хто не здатен здивувати, мусить іти до стайні. Маріно став винахідником характерної барокової поетичної форми – так званих «кончетто». Це були словосполучення з неочікуваними мовленнєвими зворотами, парадоксальними епітетамиоксюморонами. В поезії Маріно натрапляємо й на «радісний біль», і на «багатого жебрака», і на «німого промовця». Зірки в Маріно – «жаринки вічного кохання» та «смолоскипи поховання». Подібні до кончетто форми спостерігаються й у видатного іспанського барокового поета Ґонґори–і–Арґоте. Серед образів його поетичних творів – «блаженна мука» та «найсолодша отрута», а людське життя зображується як «скажений звір», що переслідує свою тінь. До речі, власних кончеттистів мало й українське бароко (Л. Баранович, І. Величковський).

Однією з типових рис літератури бароко є його інакомовність. Е. Тезауро заявляв: «Щоб проявити дотепність, слід позначити поняття не просто й прямо, а інакомовно, користуючись силою вимислу, тобто новим і неочікуваним способом». Інакомовність спричинена й такими рисами барокової поетики, як символізм, алегоризм, емблематизм. Отже, ускладненість стає ще однією характерною рисою літератури бароко. За барочною естетичною концепцією, твори мають бути важчими для сприйняття. Як наголошував Б. Ґрасіан, «чим важче пізнається істина, тим приємніше її осягнути». До того ж, від твору вимагалася можливість різних його тлумачень. Літературні твори бароко ускладнені багатьма позалітературними засобами.

У письменників бароко був цілий набір улюблених метафор. Одна з них – «життя – це сон». Вона надзвичайно яскраво втілилася, наприклад, у найвідомішій п'єсі П. Кальдерона, що так і називається – «Життя – це сон».

Цю метафору залюбки використовували й інші письменники західноєвропейського бароко: «Це сон. Проснись – нема. Десь він далеко лине./ Ми ж мусим уловить питоме і нетлінне» (М. Опіц) або: «Людино, сутня стань: сей світ як сон мина» (А. Сіліезіус). Полюбляли її також поети українського бароко. Так, І. Величкоський (ХVІІ ст.) зауважував: «Світ сей сну єсть подобен,/ А щастє драбині:/ Восходять і низходять / По ній мнозі нині» («Ліствиця Іаковля»). Та саме іспанець Кальдерон своїм твором уславиви цю метафору на весь світ і обезсмертив її в пам'яті багатьох поколінь.

Ще одна улюблена метафора митців бароко – «світ – це театр». Показово, що над входом до театру «Глобус», де працював Шекспір (а він жив наприкінці доби Відродження й останні його твори уже позначені впливом бароко), було написано: «Увесь світ лицедіє» (читай: «Світ – це театр»).

І взагалі бароко було схильне сприймати всю історію людства як захоплююче й повчальне театральне дійство: «Бо все навколо нас – одні фальшиві маски./ Печалей і страждань, ненависті і ласки» (А. Гріфіус). Подібно тлумачилося і життя однієї людини: «Пішов останній акт моєї драми,/ Остання миля мандрівок моїх,/ Все швидший рух до рубежів сумних,/ До всім навстріч розчахнутої брами» (Дж. Донн).

А придворний драматург іспанського короля монах–францисканець П. Кальдерон утілював метафору «світ – це театр» не лише у творах, а й «поширив її дію» на своє власне життя і навіть смерть. Незадовго до своєї кончини він написав заповіт, у якому розписав «сценарій» власного поховання. З тих записів було видно, що Кальдерон захотів перетворити власний похорон на своєрідний спектакль, аби присутні ще раз замислилися про скороминучість людського життя, а також про те, що їм доведеться постати перед Божим Судом. За його заповітом, у день похорону в різних містах Іспанії ставилися його ауто (одноактні п'єси на сюжети Священного Писання). І взагалі театр для тієї доби в Іспанії був таким значущим, що грошей на нього держава не шкодувала: іноді постановки влаштовували на острові, а глядачі (а поміж них і сам король Іспанії!) спостерігали за виставою з плаваючих човнів.

Перелік улюблених метафор бароко можна продовжити: «світ – лабіринт»«світ – ярмарок»«світ – книга» та ін.

Українське бароко виникає на рубежі XVI–XVII століть і розвивається протягом двох віків. «Справжній початок бароко, – зазначає Д. Чижевський, – це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко – утворення київської школи. Найбільшими культурно–політичними успіхами, які відігравали велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 року та заснування київської школи 1615 року й її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко».

Бароко в Україні поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. У поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд із яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо.

Чи не найоригінальнішими творами українського бароко були так звані «віршові іграшки» – твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські». Поширені були такі форми, як акростих і мезостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім'я автора, у другому – потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов'янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). І. Величковський створює «раки літеральні» – вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо («Анна пита мя я мати панна…»), алфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту («Аз благ всѣх глубина, // Дѣва єдина…»), вірш–Протей, що створювався за допомогою механічної перестановки слів з місця на місце:

Яко ниву рясно плоди украшают,

Тако діву красно роди ублажают.

Ниву рясно плоди украшают яко,

Діву красно ублажают тако.

Рясно плоди украшают ниву,

Красно роди ублажают тако діву…

Вірш того ж таки Величковського, із використанням відлунювання

 – Что плачеши, Адаме? Земного ли края?

 – Рая.

 – Чому в онь не внійдени? Боїш ли ся брани?

 – Рани […]

Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру (Д. Туптало, П. Могила), так і світського («Римська історія»). Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розквіту й український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. Поширюються великодні й різдвяні драми, п'єси типу європейських міраклю та мораліте. У XVIII столітті з'являються й чисто світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії («Володимир» Ф. Прокоповича, «Фотій» Г. Щербацького, «Благоутробіє Марка Аврелія» М. Козачинського).

З комедійних жанрів драми в українському бароко існували інтермедії («Продав кота в мішку», «Найліпший сон»).

Значення бароко в українській літературі XVII–XVIII століть важко переоцінити. Будучи першим загальноєвропейським літературним напрямом в Україні, бароко взяло на себе такі важливі ренесансні функції, як секуляризація й гуманізація духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні доби Відродження не існувало.

В Острозькій академії, а також у культурних осередках, які творили православні міщани в Україні та Білорусі, сформувався потужний консервативний напрямок, представниками якого були Вишенський, Княгиницький, Желізо, Филипович та інші. Ці люди, як правило, не приймали «латинських новинок». Але поряд з цим сформувалося коло діячів, які ладні були сприймати (хай навіть обережно) культурні здобутки Заходу. Такими можна вважати і князя Острозького, і керівників Львівського братства Юрія та Івана Рогатинців. Вони намагалися співпрацювати з традиціоналістами. Адже в умовах експансії католицизму та протестантизму на українські землі важливим чинником етнічно–конфесійної самооборони ставала апеляція до традиції, її шанування. Тому схильні до західних запозичень поступовці були переважно стриманими, не вдавалися до радикальних поглядів та дій. Попри те, все ж траплялися непорозуміння між ними й традиціоналістами.

Відносно чітка демаркація між традиціоналістами й поміркованими поступовцями вималювалася в 20–30–х рр. XVII ст. Спочатку це виявилося у відході деяких поступовців від православ’я і приєднання їх до уніатського табору (Касіян Сакович, Кирило Транквіліон–Ставровецький, Мелетія Смотрицький та ін.). Особливо резонансною стала дискусія навколо «Апології» Мелетія Смотрицького. Вона ніби розвела традиціоналістів та поступовців по різних, конфесійно маркованих сторонах барикад. Трохи пізніше ця демаркація пройшла уже в самому православному таборі, коли розгорілася боротьба між Петром Могилою та Ісайєю Копинським й, відповідно, їхніми прихильниками.

Однак наприкінці XVI ст. традиціоналісти й помірковані поступовці знаходилися разом. Важливим чинником, що об’єднав їх, стала проблема унії.

Одним із перших представників помірковано–поступового напрямку варто вважати Герасима Смотрицького. Походив він із «священицької інтелігенції». Його батько, Данило, будучи дяком у Смотричі на Поділлі, займався переписуванням книг. Відомо, що він переписав для якогось отця Василія «Пасії» (розповіді про Страсті Христові). Ймовірно, Герасим здобув домашню освіту при батькові Данилові. Проте був одним з найосвіченіших людей свого часу. Судячи з усього, окрім старослов’янської, володів також грецькою та латинською мовами. У книзі «Оборона верифікації» (Вільно, 1621) його син Мелетій зазначав, що Герасим Смотрицький народився і тривалий час жив на Поділлі, мав тут маєтності й був писарем у Кам’янці–Подільському.

У той час це місто було не лише важливим політико–адміністративним центром, а й значним культурним осередком. У ньому виріс і сформувався талановитий письменник Ісайя Кам’янчанин. Останній ще в 1561 р. прибув до Москви, сподіваючись придбати деякі книги, в т. ч. й повний текст Біблії старослов’янською мовою [3, 392–393]. Можливо, Ісайя сподівався їх видати. Чи не варто в його особі вбачати предтечу Герасима Смотрицького? Ці книжники могли спілкуватися й виношувати ідею видання повного тексту Біблії старослов’янською мовою.

Близько 1576 р. Смотрицький на запрошення князя Острозького переїхав на Волинь. Цей факт підтверджується згадкою в літературі про надрукований у Львові «Апостол» 1576 р., де наприкінці книги був вписаний «Королівський привілей за підписом князя Острозького та справою підскарбія Герасима Даниловича». Отже, Смотрицький займав при князівському дворі впливову посаду підскарбія, тобто фінансового керівника маєтностей роду Острозьких. Згодом (або одночасно) він стає викладачем і першим ректором Острозької академії. Крім того, бере активну участь у діяльності Острозької друкарні, редагує текст Острозької Біблії, пише до неї передмови.

Перед 1587 р. Смотрицький написав віршований полемічний твір, присвятивши його київському митрополитові Онисифорові Дівочці. На жаль, пам’ятка не збереглася. Можливо, це частина анонімного т. зв. віршованого полемічного комплексу 80–90–х рр. ХVІ ст., спрямованого проти католиків та протестантів [17, 44–55]. Ідейно і стилістично вони подібні до віршованих передмов Острозької Біблії.

Смотрицький, як і його батько, також займався переписуванням книг. До нас дійшов збірник традиційних давньоруських текстів, переписаних ним (нині зберігається в Національній бібліотеці України імені Володимира Вернадського). Також він є автором двох невеликих полемічних творів «Ключ царства небесного» й «Календар римський новий», написаних у 1587 р. й об’єднаних в одну збірку.

Загалом автор демонстрував консервативну позицію. Це виражалося не лише в його орієнтації на патристичну літературу. Він не приймає тих новин, які йдуть із Заходу, критикує католиків і протестантів. Вважає, що питання віри – це компетенція тих, кого «свята церква установила, законно утвердила й неодмінно підтримує», тобто компетенція переважно духовних осіб. Смотрицький категорично проти того, щоби цими питаннями займалися світські люди, а особливо жінки: «А що тепер світ такий: ради питаються, а інші й відміняються у нові та перемінні віри, а про справи на погіршення, хоча старі, хоча нові, не дбають»[17, 341].

І «Ключ царства небесного», і «Календар римський новий» – твори, спрямовані проти католиків. До речі, другий твір не лише заперечував католицьку календарну реформу, а й був полемічною відповіддю на книгу єзуїта Бенедикста Гербеста «Висновки віри римського костелу…» (1686).

Питання календарної реформи стало однією з головних церковних проблем, якою переймався князь Острозький. На це були різні причини. З одного боку, йому доводилося спілкуватися з представниками основних християнських центрів (Риму, Константинополя) щодо впровадження календаря і узгоджувати з ними свою позицію. З іншого – календарна реформа призвела до серйозних соціальних збурень, конфліктів. Це не могло не хвилювати князя, в якого і сім’я, і двір були поліконфесійними. Ця занепокоєність знайшла вияв у «Календарі римському новому». Тут Смотрицький пише, що календарна реформа не лише дезорганізувала життя церковне, а й світське [17, 343]. Далі автор наводить різноманітні приклади, які показують, що вона викликала непорозуміння між панами–католиками й підданими–православними, у родинах, де чоловік і дружина належали до різних конфесій.

А в той час і для католиків, і для православних обрядовий бік релігійності був на передньому плані. Треба мати на увазі і те, що календар, маючи обов’язковий, всезагальний характер та постійно повторюючись, є одним з найбільш дієвих інтегральних чинників для людських, зокрема етнічних, спільнот.

Проте незважаючи на консерватизм, у творах Смотрицького маємо чимало новаторських моментів. Наприклад, у передмові до «Ключа царства небесного», яка присвячена князеві Олександрові Острозькому, в особі якого багато хто бачив продовжувача православних традицій дому Острозьких, мають місце посилання на античного автора Плутарха, що можна вважати виявом ренесансного впливу. В іншій передмові до цього ж твору «До народів руських…» знаходимо приховану дискусію з ісихастами щодо мовчання. Смотрицький пише: «Чи годиться вам те собі так довго носити з мовчанням, на ваш розсуд кладеться. Адже мовчання у слушному часі буває пошановане за мудрість з пожитком, а в іншому часі також за глупство і зі шкодою». Як відомо, представники консервативного ісихазму відстоювали практику мовчання, певного дистанціювання від справ світу. У цьому плані прикладом може слугувати молодший сучасник Смотрицького – Вишенський. Щодо Смотрицького, то він, як бачимо, був проти широкого застосування такої практики і вважав, що з католиками (та й протестантами) варто широко дискутувати. Така «дискусійна», а не «мовчальна» налаштованість сприяла розвитку богословствування.

Отже, по–перше, Смотрицький ігнорує лінійну концепцію розвитку історії, яка утвердилася в християнстві. Його модель, радше, нагадує циклічну. Все в цьому світі має свій початок і кінець, постійно повторюючись у своєму розвитку. При цьому єство (натура) речей не гине, а є «вічною».

По–друге, Смотрицький представляє іншу концепцію безсмертя, ніж та, яка існувала в християнстві. Принаймні він не говорить про безсмертя душі, а веде мову про «безсмертя в роді». Тобто безсмертним є той, хто залишає після себе «від сімені» нащадків. Правда, ці нащадки мали не лише одідичити його «сім’я», а й належність до конфесійної спільноти – церкви.

Однак ця конфесійна прив’язаність бачиться дещо штучною. Вона була викликана тодішніми суспільно–релігійними реаліями. Наприкінці XVI ст. серед української соціальної верхівки спостерігалася тенденція «зміни віри». Торкнулося вона й дому Острозьких.

Нарешті, по–третє, родова свідомість трансформується в своєрідний «територіальний патріотизм». (До речі, у ХХ ст. в Україні ми мали теоретика «територіального патріотизму» В’ячеслава Липинського). Рід, так випливає з міркувань Смотрицького, має свою землю, батьківщину і свої «добра». Це й забезпечує існування роду. Тому рід має берегти свою батьківщину й не допускати, щоб у ній «дідичив чужак».

Ще одним яскравим поступовцем, який вів боротьбу з католиками й прихильниками унії, був Стефан Зизаній (? – 1600). Походив він з міщанського середовища. Де здобув освіту, не відомо. Та судячи з його творів, непогано орієнтувався в досягненнях тогочасної європейської науки й культури. Тому міг навчатися в університетах Центральної чи Західної Європи. Наприкінці 80–х – на початку 90–х рр. XVI ст. працював учителем у школі Львівського братства. У 1591 р. київський митрополит Михайло Рогоза дозволив йому проповідувати в церквах [18, 24–25]. Проповіді Зизанія мали відверто антикатолицький характер. Польський полеміст Щасний Жебровський так характеризував їх у своїй брошурі «Кукіль» (1595): «Дивуюся тобі, любий Зизанію, що ти, будучи тим, ким є, зважуєшся на такі великі речі. З небом і з землею воюєш, ані Богу, ані людям не вибачаєш. Святих з неба виганяєш. Чортів до пекла не пускаєш. У Христа, творця нашого, не віриш. Духа святого клянеш, не визнаючи, що він походить від Отця і Сина. Не додасть тобі того, що на зверхників своїх так духовних, як і світських, з мовами поганими виступаєш. Короля, володаря нашого, негарно в проповідях своїх згадуєш. Митрополита лаєш. Латинників проклинаєш. Русь до бунту й до незгоди під’юджуєш і, коротше кажучи, виконуєш обов’язки диявола на землі. Що можуть посвідчити, хто слуха твої проповіді»[18, 27]. Схоже, Зизаній не обмежувався засудженням католиків та влади Речі Посполитої, а й критикував вище православне духовенство.

Зизаній через переслідування з боку львівського єпископа Гедеона Балабана змушений був покинути Львів та перебратися до Вільна. Проте його діяльність і в цьому місті не сподобалася церковній ієрархії. Своєю грамотою від 30 вересня 1595 р. митрополит київський Михайло Рогоза не лише заборонив Зизанію проповідувати, а й відлучив його від церкви. Серед різноманітних звинувачень проповідника було й те, що він «не по першому преданню церкви, а своїм домислам народ христоіменний учить»[18, 28–29].

Перебуваючи у Вільні, Зизаній у 1595 р. видав «Катехізис». На жаль, твір не дійшов до нас. Украй суб’єтивні та тенденційні відгуки про нього маємо в згадуваній брошурі Щасного Жебровського, який звертав увагу на невідповідність тез Зизанія католицькій догматиці. «Катехізис» засвідчив цікаву тенденцію систематизувати, а, можливо, й доповнити догматичні положення православ’я. Це бачимо в діяльності брата Стефана Зизанія, Лаврентія, який теж написав «Катехізис». Вказаний твір Лаврентія, до речі, викликав неприйняття з боку російських ортодоксів. Свій «Катехізис» уклали митрополит Петро Могила та його соратники.

У 1596 р., якраз у рік Берестейської унії, Зизаній у Вільно видав твір «Казання св. Кирила, патріарха єрусалимського, про антихриста і його знамення», який можна вважати відповіддю на твір Іпатія Потія «Унія, або виклад головних положень щодо поєднання греків з костелом римським» (1595). Формально письменник ніби передавав думки церковного авторитета. Насправді книга виглядає як розширена проповідь, де автор вільно поводиться з думками св. Кирила, вставляючи різноманітні міркування, матеріали від себе.

У тлумаченні важливих християнських догматів мислитель широко використовував раціоналістичний метод, по суті віддаючи перевагу розуму над вірою. Це видно в питанні трактування ним тринітарного вчення. Основоположною тезою Зизанія в тлумаченні цієї проблеми є твердження про рівноправність усіх трьох іпостасей – Бога–отця, Бога–сина і Святого Духа. Виходячи з такого неортодоксального розуміння Трійці, мислитель робив єретичний висновок, що Христос не є заступником людей перед Богом. На його думку, для Христа є великим пониженням називати його «ходатаєм», «заступником» перед Господом, оскільки він сам має досить божественної влади [19, 15–18; 186–187]. Подібні погляди були притаманні т. зв. тридеїстам – представникам однієї з течій антитринітаризму другої половини XVI ст.

У богословській формі Зизаній намагався вирішувати гострі соціально–політичні проблеми, які хвилювали його сучасників. У «Казаньї…» мислитель висунув на передній план антитезу Христос–Антихрист. Христос «прийшов убого, покірно, не славно, і дому свого тут, на землі, не маючи». Він здійснив це, «щоб всі покірні, убогі і світом зневажені добровільно й безпечно до нього приступили й з ним спілкування мати могли». Убогому Христу протиставляється багатий Антихрист, під яким Зизаній розумів римського папу. Його слуги «горді, вивищені, багаті, славні» [19, 42–43]. Отже, символи Христа й Антихриста ставали соціально забарвленими. Мислитель закликав до боротьби з суспільною несправедливістю, головним носієм якої вважав Католицьку Церкву.

Борючись з католицизмом, Зизаній критикував один із догматів – догмат про чистилище. Важливим у цій критиці було те, що вона спрямовувалася не лише проти католицького догмату, а й проти православного вчення про т. зв. окремий суд, який нібито відбувається одразу після смерті людини. У «Катехізисі» Зизаній писав: «Ми відкидаємо хибні твердження тих, котрі говорять, що ніби суд відбувається вже тепер і що нібито душі грішників зразу по смерті терплять муки, а душі праведників насолоджуються благом; це суперечить св. Письму і самому розумові» [19, 276–281].

З позицій здорового глузду Зизаній трактував також співвідношення душі й тіла. Усупереч традиційним християнським уявленням про те, що душа в момент смерті віддаляється від тіла й дістає нове, загробне життя, він учив, що душа не може існувати окремо від тіла: «Немає… душі без тіла скоро по смерті» [19, 51]. Подібних поглядів дотримувався ідеолог унітаризму Григорій Павло із Бжезіни у своєму творі «Про справжню смерть, воскресіння з мертвих і життя вічне» [20, 129–131].

Зизаній боровся за свободу совісті, вимагав відокремлення духовної влади від світської, церкви від держави: «Щоб духовні справами світськими в державах не займалися, не сміли вести війни, а також не лише до єресі–відщепенства, а й до щирої віри через ґвалт й війну людей не притягали». Мислитель вважав, що лише словом і власним прикладом можна переконувати людей; навіть найменше насилля над совістю не допустиме: «Якщо хтось хоче йти за мною, нехай стримає самого себе, візьме хрест і слідує за мною; нехай краще за віру вмре, ніж когось іншого до неї примусить»[20, 92]

Близьким до Стефана Зизанія був його брат Лаврентій (? – 1634) – письменник, освітній і церковний діяч. Судячи з усього, в молоді роки він міг бути пов’язаним із Львівським братством. На початку 1592 р. Лаврентій перебрався до Берестя, а звідти у 1595 р. – до Вільна. Активно співпрацював з друкарнею Віленського братства, зокрема у випуску підручників «Граматики словенської» (1596); оригінальної «Азбуки» (1596, разом із братом Стефаном). Імовірно, він підготував «Катехізис» (1600) та «Книгу про віру» (близько 1596 р.). Упродовж 1597–1600 рр. навчав у Боркулабові коло Мінська сина князя Богдана Соломирецького «руській грамоті» й грецькій мові.

У вересні 1600 р. повернувся в Галичину, спочатку у Львів, а згодом перебрався до міста Ярослава, де став домашнім учителем дітей князя Олександра Острозького. Після смерті останнього (12.12.1602 р.) його дружина Анна Костчанка позбавила Лаврентія цієї посади. Вже в документах за 1606 р. він значиться як «Лаврентій Зизаній Тустановицький Ярославський». Його нове прізвище, ймовірно, походить від села Тустановичі (що біля Дрогобича).

У 1612 р. Лаврентій Зизаній став священиком соборної церкви в місті Корці (тепер Рівненська область), в маєтку князя Іоакима Корецького. На заповіті Катерини Корецької, виданому в Корці 29 серпня 1618 р., підписався як «отець Лаврентій Зизаній–Тустановський, протопоп корецький». Перебуваючи тут, брав участь у підготовці до випуску книг Києво–Печерської друкарні. У 1619 р. прибув до Києва, звідти у травні 1626 р. вирушив до Москви, аби видати свій Катехизис, і жив тут до лютого 1627 р. Видання Катехизиса не було здійснене; наклад книги майже весь спалили. Щодо Катехізису відбулася триденна полеміка (18–20 лютого 1627 р.) між Зизанієм та московськими богословами Іллею й Григорієм Анісімовими під наглядом боярина Івана Борисовича Черкаського й думного дяка Федора Ліхачова. Власне, це була полеміка між представниками двох культур. Її письмово зафіксували, й вона поширювалася в численних списках у Московському царстві. Завдяки їм погляди Зизанія стали відомими серед освічених людей Московії.

Після московського диспуту Зизаній повернувся до Києва, де у 1628 р. був учасником київського собору у справі Мелетія Смотрицького. Пізніше повернувся до Корця. Тут він і помер десь у 30–их рр.

Одна з головних ідей, яка пронизує творчість цього автора, – ідея освіти, котра не мислиться без освоєння філософських знань. Показовою є передмова до «Граматики» Зизанія. Автор зазначає: «Є дві мети будь–якої науки про письмо, як пишуть філософи: знати, що потрібне, і відповідати, тобто не досить того, щоб потрібну річ лише знати, а й треба її й іншим розповідати». Далі Зизаній веде мову про граматику як про першу науку з семи вільних наук. «…вона, – зазначає, – є ключем розуміння, відкриваючи й оминаючи всякі сумніви, а прикрашаючи й роблячи світлим людський розум, через неї риторика й поетика разом з чесною філософією і через природне богослів’я пов’язується» [9, 143].

Для поглядів Зизанія властивий своєрідний «антропологізм». Він вважав, що людина – велика загадка божого творіння. Такі міркування викликали незадоволення з боку ортодоксів, які дотримувалися традиційного для Середньовіччя погляду на людину.

У творах Зизанія знайшла відображення тема співвідносності віри й добрих справ. Усупереч традиціоналістам, завзятим прихильникам простоти, він вважав, що без добрих справ віра нічого не вартує. Не підтримана добрими вчинками, віра втрачає сенс, а то й навіть перетворюється в безвір’я. У цьому плані погляди Зизанія зближувалися з поглядами протестантів, зокрема соцініан. Останні, як відомо, навіть вважали, що не так важливо, яку віру сповідує людина, головне – щоб вона жила за євангельськими правилами й чинила добрі справи.

Звертався мислитель й до питання сутності земного життя та ставлення християнина до смерті. Закликав не захоплюватися принадами цього світу, а частіше думати про смерть. Учив, що роздуми про неї приносять користь для душі; вони – надійна пересторога від численних гріхів. Загалом такий підхід орієнтував людину на максимальну самореалізацію у період земного життя, а це відповідало новому, ранньомодерному світосприйняттю. Не дивно, що тема «пам’ятай про смерть» стає однією з центральних у бароковій культурі.

Отже, у богословських питаннях Зизаній демонстрував відхід від традиційних поглядів. Це йому неодноразово закидали під час згадуваного диспуту над Катехізисом. До того ж мислитель намагався поєднати віру й знання, довести, що релігійні догмати не суперечать розуму. У Катехізисі він навіть намагався подати відомості про нові дослідження в галузі природознавства: «…про круги небесні і про планети, і про знаки Зодіака, і про затемнення Сонця, про грім і про блискавку, і про розтріскування, і про зіткнення, і про Перуна, й про комети, і про інші зірки…» [21, 147]

До дещо іншого типу помірковано–прогресивних діячів належав автор, який сховався під псевдонімом Христофора Філалета (Правдолюбця). Про цю людину не можемо сказати чогось певного. Як зазначалося, поширеною в літературі є думка, що під цим іменем приховувався протестант Мартин Броневський (бл. 1568–1624). Починаючи з 1598 р. він діяв на численних шляхетських сеймиках за наказом князя Острозького. Ніби на його замовлення і під безпосереднім наглядом князя написав великий полемічний твір «Апокрисис», який став відповіддю на працю Скарги «Брестський собор та його оборона» (1597). Перше видання «Апокрисиса», як уже зазначалося, вийшло польською мовою в 1597 р. Протягом 1598–1599 рр. твір переклали і надрукували в Острозі староукраїнською мовою. Це був найбільш фундаментальний полемічний твір проти унії, що вийшов із православного табору в той час.

Структурно «Апокрисис» складається з чотирьох частин. У першій наводяться офіційні документи, що стосуються проведення унії. Друга присвячена доведенню законності Брестського антиуніатського собору 1596 р., керівником якого фактично був князь Остро­зький. При цьому автор не відкидає думки про можливість унії всього православ’я з католицизмом. Як відомо, на позиціях «універсальної унії» стояв князь Остро­зький. У третій частині автор, звертаючись до фактів з історії перших століть християнства, спростовує твердження Петра Скар­ґи про безаль­­терна­тивність єдино­владдя римського папи як божого намісника. Він демонструє високу ерудицію, використовуючи праці істориків церкви, документи церковних соборів, листування ієрархів і т. ін. У четвертій частині зосереджується увага на проблемах відносин «руського народу» й «грецької церкви», яка перебуває під владою турків. Аналізуючи тогочасну ситуацію в Україні та Білорусі, автор «Апокрисису» застерігає, що нетолерантна політика, порушення прав «руського народу», зокрема права на сповідання «своєї» релігії, може призвести не лише до конфліктів, а й до громадянської війни, в результаті чого Річ Посполита опиниться беззахисною перед зовнішніми ворогами. В «Апокрисисі» звучить традиційна на той час тема захисту земель Речі Посполитої, передусім України, від татар і турків. Звертаючись до всього шляхетського стану держави, автор говорить: «Стережіться того, щоб тією дірою, яка нам у правах діючих чиниться, усі вашим милостям свободи не вислизнули» [28, 167].

Головну увагу автор «Апокрисису» зосередив не на теологічних питаннях, а на питаннях політичних і правових. Доводив, що рішення Берестейського уніатського собору є порушенням прав «руського народу», тобто православної української й білоруської шляхти. Вважав, що світська влада має обмежуватися державним законом, а відносини між правителем і підданими ґрунтуватися на суспільному договорі як на добровільній згоді, законі божому і природному праві.

Важливим у творі є захист релігійної толеранції. Не випадково, як уже зазначалося, «Апокрисис» був присвячений впливовому польському політикові Янушу Замойському, в особі якого українські шляхтичі бачили захисника шляхетських вільностей, у т. ч. й релігійної свободи.

Поява «Апокрисису» викликала розголос і гостру реакцію з боку прихильників унії, зокрема Іпатія Потія, який написав «Антиризис…» (1600) – полемічну відповідь на цей твір. Для православних же полемістів ця праця служила джерелом, звідки вони черпали інформацію та аргументи для відстоювання своєї антиуніатської позиції.

Близьким до Христофора Філалета можна вважати анонімного письменника, котрий вів полеміку з Іпатієм Потієм під псевдонімом Клірика Острозького [10, 123–134]. Найбільш відомий твір Клірика – це друкований «Отпис на лист... Іпатия, володимирського і берестейського єпископа… … в року 1598 писаний». Вказане точне місце написання – «у школі кгрецкой Острозской». Приводом для написання твору послужив лист Потія (1598) до князя Острозького, де простежувалася спроба схилити його до унії. Головна увага Клірика звернена на унію та її наслідки. Він підкреслив, що її результатом стала не згода між церквами і конфесіями, а поглиблення ворожнечі – між братами, між паном та селянином. Подібні міркування (про це уже йшлося) трапляються в Смотрицького в його «Календарі римському новому».

Клірик Острозький звертав увагу на поведінку та моральне обличчя ініціаторів і прибічників унії. При цьому наголосив не на зраді своїх єдиновірців, а на облудності, нечесності дій щодо Риму. В його висвітленні ієрархи, які стали ініціаторами унії, зламали клятву; обманули папу, не виконавши даного йому слова; присягали за всіх православних, не маючи на те повно­важень; вели переговори від імені православ­них, використовуючи підроблені листи («про які нам і не снилося») [24, 432–459]. Cаме звернення до морального аспекту стало одним із найважливіших моментів у полеміці православних з уніатами.

До помірковано–поступового напрямку варто зарахуват