Громадсько-політичне життя України в 1920 – 1930-х рр.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код

7

Тема 5.Зан.4. Громадсько-політичне життя України в 1920 – 1930-х рр.

План.

  1. Українізація 1920-х рр.

  2. «Розстріляне відродження» 1930 рр.

  3. Зміни в соціальному становищі населення України. Конституція УРСР 1937 р.

  4. Масові репресії та їх ідеологічне виправдання.

  1. Для культурного будівництва в Україні були характерні повне відродження в 20-х рр. (національне відродження) і надзвичайна ідеологізація культурного життя в 30-х рр.

Держава піклувалася про розвиток масової культури, підвищення рівня освіти. У 1920 р. було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю.

У травні 1921 р. РНК УСРР прийняла декрет за яким все неписьменне населення віком від 8 до 50 років повинно навчатись грамоти. Вже до 1928 р. грамоти навчилось 2 млн. осіб.

З 1921 р. створюва­лися школи з ліквідації неписьменності – лікнепи, у яких мали навчатися всі, хто не вміє читати і писати віком від 8 до 50 років. Завдяки лікнепам на кінець 1920-х рр. за­галом вдалося подолати неграмотність населення. Із запровадженням полі­тики українізації велика увага приділялася на­вчанню рідною мовою.

Виховання дітей віком від 4 до 8 років здійснювалося в дитячих садках та дитячих будинках; від 8 до 15 років – у дитячих будинках та семирічних трудових школах; від 15 років після закінчення семирічки, підлітки вступали до профшколи з дворічним терміном навчання. Основну увагу початкова школа зосереджувала на підготовці молоді для праці на виробництві Вищими навчальними закладами в 1922-1929 рр. були технікуми та інститути. Технікуми готували спеціалістів вузьких профілів. Інститути здійснювали підготовку адміністраторів та організаторів виробництва.

Паралельно йшов процес коренізації, який в Україні називався українізація. В кінці 1927 р. в Україні майже у всіх школах і частково в технікумах навчання велось українською мовою.

З часів громадянської війни в Радянській Росії поширився курс на від­хід від традицій минулої, «дорадянської культури» і створення нової пролетарської культури, звільненої від «буржуазного мис­тецтва». Так з’явилася організація «Пролеткульту», яка будувала свою діяльність на засадах: відмови від загальної буржуазної культури, створення культурної спадщини трудящих, залучення до створення пролетарської куль­тури широких народних мас.

На відміну від Росії, «Пролеткульт» в Україні не мав особливого впливу, але дав поштовх до створення різноманітних масових літературних організацій. У 1920-ті рр. в Харкові діяла письмен­ницька організація «Плуг» (голова – С. Пилипенко), яка ставила собі за мету «виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, притягнення їх до активної творчості в цьому напрямі». Свого часу «плужанами» були А. Головко, Д. Гуменна, Г. Епік, Н. Забіла, П. Панч та ін.

1923 року була заснована Спілка пролетарських письменників України «Гарт» (голова – В. Еллан-Блакитний). У своїй програмі вона декларувала «боротьбу проти буржуазного мистецтва», залу­чення «до літературної творчості пролетарських мас». До «Гарту» входили П. Тичина, В. Сосюра, М. Йогансен, В. Поліщук, М. Хвильовий та ін. Головним центром спілки став Харків, відкри­лися філії в Києві, Одесі, Дніпропетровську.

Група діячів української культури в 1925 році створила Вільну академію пролетарської літе­ратури (ВАПЛІТЕ) (голова – М. Хвильовий). До неї увійшли П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський та ін. Приймаючи офіційні вимо­ги Комуністичної партії, ВАПЛІТЕ в питаннях літературної політики зайняла незалежну позицію, підтримавши М. Хвильового.

Важливою подією літературного життя України другої половини 20-х рр. стала дискусія про майбутні перспективи й напрямки розвитку української літератури. У її центрі опинився М. Хвильовий, який ви­ступив натхненником широкого використання досягнень європейського мистецтва, відступу від вульгаризації й просвітянщини (її проводили «Гарт» і «Плуг»), однобокої орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза Європою М. Хвильовий не уявляв українського ренесансу. Він проголосив украй сміливе тоді гасло: «Геть від Москви! Дайош Європу!» Московське керівництво, особливо Й. Сталін, оцінили виступ М. Хвильового як поши­рення антиросійських настроїв в Україні. Письменника гостро критику­вали, але врешті-решт його разом з діячами ВАПЛІТЕ змусили писати лист розкаяння. «Хвильовизм» був розбитий, а ВАПЛІТЕ розпущена.

В Україні в середині 1920-х рр. нараховувалось 45 професійних театрів. Найвідоміший – «Березіль», названий за першим місяцем весни. З 1922р. театр очолив актор і режисер Лесь Курбас, який намагався вивести театр на європейський рівень. «Нація захрясла в чумацьких водах, треба її якось звідси вивести». За пропаганду національних ідей у мистецтві «Березіль» постійно зазнавав критики з боку компартії.

Українізація як складова коренізації поширювалась не лише в Україні, а й в тих регіонах СРСР, де компактно проживало багато українців (Кубань, частина Казахстану, Далекий Схід), тут відкривались українські школи, виходили українські газети.

  1. На початку 30-х рр. припинено політику коренізації, однак ліквідація неписьменності тривала.

Наприкінці 20-х рр. почалось переслідування вчених.

Було дозволено українську церкву. У 1921 р. – створено УАПЦ (митрополит Василь Липківський), але в 1930 р. – ліквідовано.

За 1934 р. було розстріляно 28 письменників, а з 1934 по 1938 рр. було заарештовано понад 50% членів і кандидатів в члени Спілки письменників України.

Розігнано театр «Березіль», а його керівник Лесь Курбас загинув в сталінських таборах.

Якщо 20-і рр. ввійшли в історію під назвою «національне відродження», то 30-і рр. – «розстріляне відродження».

Спочатку були заборонені літературні товариства. Жорстоко переслідувались діячі національної культури. Їх зарахували до складу сфабрикованих ДПУ «контрреволюційних націоналістичних організацій». Не витримуючи психологічного тиску наклали на себе руки письменник М.Хвильовий та нарком освіти М.Скрипник. Жертвами сталінського терору стали відомі літератори Б.Антоненко-Давидович, М.Яловий, П.Губенко (Остап Вишня).

Знищено в концтаборах Л.Курбаса, засновника української школи монументального мистецтва О.Бойчука, письменників М.Куліша, М.Зерова, Г.Косинку.

Загалом у роки сталінського терору жертвами режиму стали 500 письменників України.

У сталінських катівнях закінчив свій життєвий шлях відомий вчений-сходознавець А.Кримський. Ще задовго до 30-х рр., начебто передбачаючи власну долю він написав свій «Заповіт» - «На тортурних муках»:

Без молитви шпурнуть мого трупа

В під тюремні мури

Надпишіть, що був я злочинець

І загинув з тортури.

  1. Зміни в соціальному становищі населення України.

В результаті перетворень і реформ, які проводило керівництво СРСР у 20 – 30-х рр. відбулися зміни в соціальному складі населення.

  • Зросла чисельність робітничого класу (у 2,6 рази). Робітничий клас поповнився в першу чергу представниками селянства.

  • Сформувалась нова соціальна верства – колгоспне селянство.

  • Реконструювалась нова соціальна верства – інтелігенція (вихідці із робітників і селян).

  • Утворилась нова соціальна верства – номенклатура (працівники партійних і державних органів, а також керівники різних рангів).

  • Всередині соціальних груп відбулися якісні зміни:

  1. збільшився відсоток некваліфікованих робітників (за рахунок вихідців із селянства) з низьким загальноосвітнім і культурним рівнем;

  2. були цілком знищені заможні селяни – най здібніші і завзяті господарі землі;

  3. знизився професійний, інтелектуальний рівень інтелігенції, тому що кращі її представники загинули в результаті репресій;

  4. ряди номенклатури збільшились у 3,6 раз – поповнились людьми, які не брали участі в революції і громадянській війні, а зробили карєру в 30-і рр. Серед них опинилась велика кількість людей, яким були чужі не тільки ідеали соціалізму, але й доля Батьківщини, а також ті, які були здатні на аморальні вчинки заради збагачення, особистого благополуччя;

  5. в усіх соціальних групах з’явилась значна кількість людей, настроєних патріотично, готових ціною життя захищати соціалізм і соціалістичну Батьківщину. Велику роль в цьому відіграла ідеологічна, виховна робота, яку проводили партійні, піонерські (створ. в 1922 р.- масова комуністична організація дітей і підлітків віком від 10 до 15 р.), комсомольські (створ. в 1918 р. – ВЛКСМ – масова організація радянської молоді).

Фактично ці зміни змінили вигляд країни, її менталітет (загальний спосіб мислення, загальна духовна настроєність народу, соціальної групи, а також окремої людини).

В 1937 р. було прийнято Конституцію УРСР на основі Конституції СРСР від 5 грудня 1936 р.

Проголошувалась перемога соціалізму в СРСР. Визначались основні риси соціалістичного устрою – панування соціалістичної власності, ліквідація експлуатації та експлуататорських класів, ставлення до праці як до обов’язку кожного працездатного громадянина, соціально-економічні права, політичні права і свободи. Вводився принцип загального рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні.

Проголошувались основні принципи: верховенство закону, державний суверенітет народу, керівна і спрямовуюча роль ВКП(б) у всіх сферах життя, право націй на самовизначення, непорушний союз робітників і селян, при цьому керівна роль надавалась робітничому класу як передовому і найбільш організованому класу СРСР.

Конституція УРСР була затверджена ІХ Надзвичайним з’їздом Рад України 30 січня 1937 р. За якою закріплювались всі основні положення Конституції СРСР 1936 р., декларувалась добровільність об’єднання УРСР з іншими республіками в СРСР. Введено нову офіційну назву – УРСР, визначилися вищі органи влади УРСР – Верховна Рада (орган законодавчої влади) і РНК (орган виконавчої і розпорядницької влади).

Конституція УРСР 1937 р. діяла до 1977р. Потім прийнято нову. Критиці та аналізу не піддавалися до кінця 90-х рр. ХХ ст.

Лише в 90-х рр. історики, оцінюючи конституції 1936-1937 рр., дійшли до висновків, що вони носили декларативний характер, не забезпечували багатьох демократичних положень. В конституціях містились несумісні з з демократією принципи, які зміцнювали тоталітарні режими (керівна роль ВКП(б), робітничого класу, єдиноукладна, тобто соціалістична економіка).

На практиці вони не стали основним законом держави. У 30-ті та наступні роки не закон і Конституція, а ВКП(б), КП(б)У й адмінапарат визначали політику держави.

  1. Сталінізм і його провідники в Україні.

За 5 років після смерті Леніна Й.Сталін ліквідував всіх своїх конкурентів – соратників Леніна і Сталіна, знищив всі політичні партії (крім ВКП(б). Було створено репресивний апарат, який повинен був знищувати будь-яку опозицію. Знаряддям репресивного апарату були органи ДПУ (державне політичне управління), яке підпорядковувалось наркому ВС (НКВС). Органи ДПУ-НКВС розгорнули масові жорстокі репресії проти всіх прошарків населення.

Причини репресій – масові репресії були захисною реакцією тоталітарного режиму, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим не міг би існувати.

Тоталітарний режим – це політичний лад, за якого державна влада зосереджується в руках певної групи (найчастіше політичної партії), яка знищує демократичні свободи, повністю підпорядковує своїм інтересам всі сфери життя і повністю утримує контроль над суспільством методами терору, політичного й духовного закабалення.

Ідейне обґрунтування терору дав сам Й.Сталін, який писав, що в міру просування до соціалізму неминуче загострюється класова боротьба, тому необхідно посилити пильність проти «ворогів народу».

Саме тому караючі органи шукали «ворогів народу», «контрреволюціонерів», «ворогів соціалізму».

Партійне й радянське керівництво УРСР не протистояли сталінізму, а з більшим чи меншим завзяттям виконували волю сталінського керівництва.

Х.Раковський – голова Раднаркому УСРР 1918-1923 рр.

Є. Квірінг – Перший секретар ЦК КП(б)У 1923-1925 рр.

Л.Каганович – Перший секретар ЦК КП(б)У 1925-1928 рр.

С.Косіор – Перший секретар ЦК КП(б)У 1928-1938 рр.

М.Хрущов – Перший секретар ЦК КП(б)У з 1938 р. (присланий з Москви).

  1. Масові репресії та їх жертви в Україні.

«Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідний елемент наступу». Йосип Сталін.

Можна виділити 5 напрямів сталінської репресивної політики в Україні:

1. Боротьба зі «шкідництвом».

Штурмівщина в роки індустріалізації призводила до частих аварій на підприємствах, анархії й марнотратства.

У травні 1928 р. відбувся показовий процес над старими фахівцями вугільної промисловості (Шахтинська справа). До суду притягнуті 53 особи, які звинувачувались в контрреволюційній діяльності, покликаній зірвати індустріалізацію та послабити обороноздатність СРСР. 11 осіб засудили до розстрілу, інших – до різних термінів ув’язнення.

2. Боротьба проти громадських діячів та інтелігенції.

В кінці 1920-х рр. органами ДПУ була «викрита» Промислова партія – «антирадянська підпільна шкідницька організація», до якої нібито належали представники науково-технічної інтелігенції. Справа була повністю сфальсифікована правоохоронними органами, але всіх звинувачених було суворо покарано за радянськими законами.

Справа «СВУ» («Спілки визволення України») розглядалась в березні-квітні 1930 р. проти 45 осіб – науковців, лікарів, студентів, учителів, письменників, священників серед них С.Єфремов, В.Чеховський та ін. Звинувачено в організації з допомогою чужоземних держав, емігрантських сил підбурювання селянства проти колективізації, убивства Сталіна та його соратників, відокремити Україну від СРС Р.

З часом до справи СВУ були притягнуті близько 5 тис осіб. Засуджені до різних термінів ув’язнення.

Справа «Українського національного центру» («УНЦ»). В 1931 р. керівник «УНЦ» історик М.Яворський був розстріляний. До справи був також притягнутий академік М.Грушевський. Хоча слідство щодо нього було припинене, але до самої смерті він перебував під пильним наглядом сталінських правоохоронців і помер за загадкових обставин у Кисловодську в 1934 р.

Справа «Української військової організації» («УВО») 1933 р., яка нібито організувала саботаж в сільському господарстві.

Усього в Україні з 1930 по 1941 рр. виявлено понад 100 ворожих до радянської влади «організацій», «центрів», «блоків».

3. Боротьба з «рештками ворожих класів».

4. Ліквідація переродженців і дворушників в партії.

Зі 102 члені і кандидатів в члени ЦК КП(б)У протягом 1937 – 1938 рр. репресовано 100 осіб. До червня 1938 р. були страчені 17 наркомів радянського уряду. Репресій зазнали близько 37% членів КП(б)У, тобто приблизно 170 тис осіб. За спогадами М.Хрущова українська компартія була «вичищена до блиску».

5. Чистка військових кадрів.

Чистка не минула й командирів Червоної армії. Найбільших втрат зазнали Київський і Харківський ВО – тут було репресовано 40 командирів та 15 комбригів.

Лісовий масив неподалік селища Биківня, нині – північно-східна околиця Києва, є найбільшим в Україні місцем масових поховань жертв комуністичних політичних репресій. За різними даними, свій останній спочинок тут знайшли від 15 до понад 100 тис. осіб, закатованих під час допитів або ж розстріляних в позасудовому порядку органами НКВС у Києві.

Як свідчать архівні документи, Биківнянський ліс як об’єкт «спеціального призначення» – місце таємних поховань, використовувався органами НКВС УРСР протягом 1937-1941 років,розмір поховання – 5,3 га. Ця територія була обнесена високим зеленим парканом – 2-3 м. й перебувала під цілодобовою охороною співробітників НКВС. Під прикриттям ночі до Биківнянського лісу звозилися тіла замордованих в київських катівнях НВКС: Лук’янівської в’язниці; внутрішньої в’язниці НКВС по вул. Короленка (тепер – Володимирська); Київського управління НКВС по вул. Р.Люксембург (тепер – будівля Українського інституту національної пам’яті, вул. Липська, 16), але найбільше – приміщення НКВС по вул. Інститутській (нині – Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України Жовтневий палац). Експерти, що досліджували останки жертв, свідчать про те, що більшість із них загинули від пострілу в потилицю або основу черепа. Встановлені прізвища 14 191 осіб, яким були винесені вироки в Києві і які захоронені в Биківні.

Лісове урочище Сандармох у Росії, Карелії, увійшло в історію як місце масового розстрілу та захоронення жертв сталінських репресій. За архівними даними, розстріли тут тривали майже півтора роки: з 11 серпня 1937-го по 24 грудня 1938 року. Розстрілювали росіян, фінів, білорусів, євреїв, українців, карелів, татар, циган, німців. Встановлено імена 4514 розстріляних в’язнів, а також 900 мешканців навколишніх сіл.

Впродовж тижня 27 жовтня – 4 листопада 1937 р. в Сандармоху стратили 1111 в’язнів першого «соловецького етапу» – Соловецької тюрми особливого призначення, серед яких було 290 українців.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.