глиняна іграшка (доповідь)

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Навчально-науковий інститут педагогічної освіти, соціальної роботи і

мистецтва

Кафедра дошкільної освіти

Доповідь на тему:

«Українська глиняна іграшка»

Виконала:

студентка V курсу

ОС «магістр»

Луценко Ірина

Черкаси – 2017

Тема: Українська глиняна іграшка

Іграшка – річ, призначена дітям для гри. В народі її ще називають цяцька, лялька, цяцянка, виграшка, забавка. Без неї гра неможлива. Як найсуттєвіший компонент гри, вона відіграє важливу освітню, розвивальну, виховну, навіть організаційну ролі. Як і гра, іграшка є важливим фактором психічного розвитку дитини, що забезпечує поступове здійснення нею усіх видів діяльності на більш високому рівні.

Гра – це не розвага, це справжнє, теперішнє, яскраве, самобутнє життя дитини, разом з цим це і підготовка дитини до дорослого відповідального життя.

Вона завжди була пов'язана з сімейними традиціями, працею і діяльністю дорослих, оточенням дітей турботою і увагою.

Іграшки, котрі використовувалися як елемент гри, їх тематика і форми знаходилися в тісному взаємозв'язку з матеріальним життям суспільства, з розвитком його духовної культури, а також відображали еволюцію поглядів на виховання.

У вихованні дітей існує багато проблем і, серед яких однією з найголовніших є така: як прищепити дитині, зберегти й посилити в ній відчуття причетності до родових, етнонаціональних ціннісних основ і водночас підготувати її до сприйняття та засвоєння найсучасніших інтелектуальних, технічних, технологічних і художніх здобутків людства? Розв'язання цієї проблеми – справа сучасних педагогів, і саме іграшка може тут істотно допомогти.

Іграшка – пам’ять етносу, нації, народу, людства про своє історичне та доісторичне минуле. Її форма є однією з початкових субстанціональних форм щодо освоєння людиною навколишнього середовища.

Народна іграшка є спадщиною подібно до рідної мови, казки, пісні. Народні іграшки перевірені дитячою любов'ю до неї, дитячою грою. Народна іграшка несе в собі художню культуру народної творчості, розвиває самобутні риси естетики свого народу.

Культура іграшки – важливий елемент загальної культури нації. Колись у колиску ліворуч для доньки клали ляльку, для хлопчика праворуч – сопілку. За старими повір’ями, то були символічні атрибути – обереги, які прийшли з часів язичництва і мали в собі магічну силу. З давніх-давен діти робили собі іграшки самі – народ виховував майбутніх майстрів. А зараз діти буквально засипані масою дорогих іграшок. Вони яскраві, ефектні, але, як ми знаємо, швидко набридають і рідко стають улюбленими – дитячій фантазії до них нема що додати.

Українська народна іграшка здавна привертає увагу дослідників чарівним світом її образів, сповнених поезії та казковості, що упродовж століть панували в уяві дітей, пробуджуючи фантазію і спонукаючи до творчості.

Народна іграшка має також неабиякі високі мистецькі якості і широкі виховні можливості. Емоційна дія образів, утілених у народній іграшці, широко застосовується педагогами в естетичному вихованні дітей, допомагає залучити їх до споконвічної культури свого народу.

Українська народна іграшка містить у собі момент істини, своєю мовою виголошує правду про народ, його земну сутність та історичне призначення.

Саме в цьому полягає актуальність теми. А метою даного дослідження є з’ясувати історію виникнення і розвитку української народної іграшки, її види, зміст та методика використання як засобу морального виховання.

Історія виникнення і розвитку української народної іграшки

Іграшка є відображенням своєї епохи. Історія іграшки є невід'ємною частиною історії культури суспільства. Для кожної історичної епохи характерні свої іграшки, оскільки розвиток матеріальної основи суспільства, його духовної культури позначається не лише на змісті дитячих ігор, а й на тематиці та формах іграшок.

Первісне суспільство дитячих іграшок не знало. Не роблять іграшок і племена, які перебувають на стадіально досить низькому шаблі розвитку. Народна іграшка, як річ певного функціонального призначення, на думку багатьох вчених, з'являється досить пізно, коли цивілізація окремих суспільств і народів досягає достатнього рівня розвитку. Однак це не означає, що в умовах первісного суспільства та життя «примітивних» племен діти зовсім позбавлені гри та іграшки. Відомий колекціонер і знавець іграшки Г. Блінов зазначає, що першими дитячими іграшками «мабуть... були випадкові предмети. Камінці, шишки, сухі гілочки. І такі «іграшки», зрозуміло, старші, ніж сама людина».

Як стверджує дослідник історії української народної іграшки О. Найден, дитяча іграшка як предмет певного функціонального призначення з'явилася досить пізно, коли цивілізація окремих суспільств і народів досягла достатнього рівня розвитку. Відтоді іграшка, поряд з іншими речами, зробленими людиною (знаряддями праці, побутовими предметами, культовими атрибутами), починає входити до сфери культури.

На території України найдавніші прототипи іграшки виявлені в с. Мезин Коропського району Чернігівської області. Це були фігурки пташок, вовка чи собаки, виготовлені з мамонтового бивня приблизно 25 тис. років тому. Мали вони обрядове значення.

У IV-III тис. до н. е. трипільці виготовляли керамічні жіночі статуетки, різноманітні фігурки тварин (овець, коней, биків та ін) та їх дитинчат, які символізували плодючість. В могильнику на території Львівської області археологами знайдено ліпні порожнисті фігурки пташок, що згодом трансформувалися в іграшки-свищики.

Дитячі іграшки давніх слов'ян (дерев'яні коники, качечки) знайдено під час розкопок на Наддніпрянщині. Датовані вони приблизно X-початком XII ст. У той час побутували і так звані технічні іграшки: луки, мечі, дзиґи тощо.

У дохристиянський період іграшки переважно зображали священних тварин, птахів, фантастичних істот, що свідчить про їх зв'язок з язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття християнства іграшки здебільшого використовували з ігровою та декоративною метою. Однак деякі з них зберегли ритуальний характер і дотепер (ялинкові прикраси до Нового року, святкові кульки тощо).

Від українських іграшок періоду XIV-XVIII ст. майже нічого не збереглося. Однак етнографи стверджують, що виготовлення забавок не припинялося ні в XIV, ні в XVI століттях. У другій половині XVIII ст. внаслідок розвитку в Україні ярмаркової торгівлі розпочалося масове виробництво забавок на продаж. Жодний ярмарок не обходився без глиняних коників, баранчиків, півників, маленького посуду, ляльок – «пань», розписаних орнаментом, прикрашених кольоровою глиною і покритих прозорою поливою.

Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину XIX ст. Найбільше виготовляли забавок на Наддніпрянщині, Поділлі, Прикарпатті. Серед тогочасних іграшок Наддніпрянщини кінця XIX ст. – дерев'яні кухлики для зачерпування рідини, дерев'яні ляльки, маленькі моделі побутових речей (іграшкові товкачики, тачівки, рублі, оздоблені різьбленням), дзиґи, вітрячки та ін. Популярними були механічні забавки з відповідними руховими елементами – вирізані фігурки попарно з'єднаних планками ведмедів, ковалів, ткачів; головоломки для дітей так звані велика і мала мороки. Велика морока складалася з двох довгих і дванадцяти коротких кілочків, що утворювали на основній осі три хрестоподібні конструкції, а мала – із чотирьох однакових кілочків, зв'язаних у хрестик. Щоб їх розібрати, а потім скласти, необхідно було виявити кмітливість і винахідливість. Селище Опішня (Полтавська обл.) відоме своїми керамічними іграшками, які відображали реальну природу, народний побут, героїв казок, пісень, творів фантастики (коник, квочка з курчатами, пташниця, вершники, міські та сільські жінки у типовому одязі, звірі-музики тощо). Зародилася Опішнянська іграшка в ХVIII столітті.

Гончарі, крім ужиткового посуду, виробляли й «дріб», тобто маленькі іграшкові посудинки: глечики, макітерки, мисочки, горнятка, маснички тощо. Вони повторювали традиційні форми ужиткового посуду, а розписували їх відповідно до місцевості, де виготовляли (опішнянські, косівські, Васильківські та ін).

На Поділлі відомими осередками виготовлення керамічної іграшки були Бубнівка, Бар Вінницької області, Адамівка – Хмельницької, Калагарівка – Тернопільської області та ін. Найпопулярнішими тут були ляльки, коники і вершники. Ляльок завжди ліпили у святковому одязі, з намистом на шиї, модною зачіскою на голові; очі і рот позначали крапками і рисками. Подільські ляльки тримали у руках дитину або під пахвою пташку. Традиційні іграшки-вершники зображали на коні селян, козаків, військових тощо. Подільські свищики мали вигляд тварин і птахів.

У XIX – на початку XX ст. на Волині діяли два найбільших осередки виготовлення керамічних іграшок (с. Вишнівець та Великий Кунинець Тернопільської обл.). Образи іграшок були традиційними (ляльки з птахами, свійські тварини, вершники), однак порівняно з подільськими вишнівецькі забавки витонченіші та барвистіші.

Наприкінці XIX ст. на Львівщині (с. Стара Сіль), виникли рідкісні в українському народному мистецтві сюжети – «танок» і «колисочка». Перший зображує жінку і чоловіка у танці. Свищик «колисочка» має вигляд «колиски на кружалах», у якій лежить дитина. Окрему групу забавок становлять керамічні тарахкальця («хихички»), відомі ще з часів трипільської культури, – порожнисті кульки завбільшки з гусяче яйце, прикрашені оздобленнями (сонце, півмісяць та ін).

Прикарпатська іграшка, як і посуд та інші вироби з глини, насамперед відрізняється від усіх інших колоритом і характером розпису – традиційними мотивами і елементами та поєднанням кольорів у орнаменті.

У XІX та на початку XX століття в Карпатах баранчиків та клачики із сиру робили чоловіки-вівчарі на полонинах. Виготовлення сирної іграшки в таких селах, як Брустури, Річка, Снідавка, Шешори, набуло значення промислу, принаймні в 1950-1980-х роках.

Фігурне печиво з тіста, перш ніж дійти до розряду дитячих іграшок, мало обрядове значення. Як правило, таке печиво випікається весною перед прильотом птахів і здебільшого має вигляд узагальнено-умовного птаха та назву «жайворонок», а ще мало назву «голубці».

Українська іграшка вирізняється тематичною неоднорідністю та глибоким змістовним наповненням. Вона представлена розмаїттям матеріалів технічних і художніх способів опрацювання, багатством формальних, композиційних орнаментальних, колористичних вирішень. Народна іграшка включає в себе декілька видів народного мистецтва і отже становить полівидове явище. Водночас деякі види мистецтва щодо іграшки мають допоміжне, другорядне значення. Це наприклад вишивка, розпис, ткацтво. Вишивка і ткацтво стосується народних ляльок, розпис покриває іграшки з дерева. Проте ні вишивка, ні розпис, ні ткацтво не є матеріалом іграшки. Матеріалом її традиційно є дерево.

Іграшки виготовляли з дерева різних порід, які використовувались у практичній діяльності регіону. Однак перевагу надавали м’яким – сосні, липі, осиці, тополі, ліщині. З твердих застосовували: бук, явір, клен, дуб, горіх, грушу. Окрім дерева для виготовлення іграшок застосовували також кору переважно сосни і дуба.

Іграшки виробляли відомими у деревообробці техніками-вирізуванням, витесуванням, столярними і бондарними прийомами. Дерево попередньо готували, його обтесували сокирою, й відповідно до способу подальшого опрацювання, розрізали на валики чи прямокутні дощинки. При вирізуванні наступна обробка полягала у поступовому моделюванні цілісної форми іграшки або її окремих частин, яке здійснювали ножем чи пилкою.

Вирізування поєднували з видобуванням. Таким способом виробляли в основному предмети побуту. У виготовленні дерев’яних іграшок застосовували також виточування, яке здійснювали на ручних, механічних верстатах. Завдяки поєднанню механічних і рукотворних прийомів, точення дозволяло створити численні варіанти пластичних та декоративних рішень поверхонь іграшок й водночас збільшувати обсяг виготовлення, що вплинуло на впровадження його у серійне виробництво, пов’язане з народним промислами.

Якщо ляльки привертали увагу дівчат, то фігурки коників були улюбленими іграшками хлопчиків.

Образ коня відноситься до одного із поширених у народній творчості й зокрема, в іграшці слов’янських народів. На думку вчених він пов’язаний з давніми язичницькими віруваннями. У пантеоні слов’янських богів, які одухотворювали сили природи, кінь символізував одного з наймогутніших богів – Хорса, Бога Сонця.

Однак у той час, коли фігурка коника зберегла ознаки середньовічних прототипів, сама іграшка зазнала суттєвих змін, передусім у композиційному вирішенні.

В Україні виготовляли фігурки коників, розміри яких дозволяли дитині гойдатися, сидячи верхи. Вони складені у міцну конструкцію з окремих вирізаних циліндроподібних об’ємів, що передають, голову, тулуб, ноги.

Анімалістичну тему в українській іграшці доповнюють фігури птахів. Часто фігури зображували голубів, ластівок. Їхні форми утворені плавними взаємо-переходами об’ємів, що передають овальний тулуб, видовжену шийку, невелику піднесену до гори чи опущену до низу голівку з гострим дзьобом. М’якому плавному силуету фігурок відповідає гладко вкрита воском поверхня. Рідше вона розмальована тонкими, горизонтально-розташованими вздовж тулуба, смужками червоно і синього кольорів, які імітують пір’я. у пташок спинка вкрита плямами, шийка обведена двома пасками, а живіт і хвостик суцільно помальовані темно-коричневою фарбою, що також у стилізовані формі передає особливості і забарвлення пір’я і водночас декоративно її збагачує.

Фігурки пташок – “качечок” вони, як і коники розташовані на прямокутній підставці, але з двома коліщатами. Великі округлі крила з’єднані з тулубом й коліщатами за допомогою дротиків, таким чином, що при поштовхові держака, вставленого в отвір підставки можуть рухатися, сплескуючи немов під час польоту. Динамічній конструкції фігурок відповідає колоритний розпис – помальована у зелений колір голова, шия окреслена рядком білих цяток, немов різкою намиста, жовті крила обведені по контору червоною смугою з рядком білих крапок, тулуб жовтого кольору, довільно вкритий стилізованими листочками, наче пір’їнками.

Аналогічні за конструктивним рішенням іграшки походять з інших осередків Прикарпаття. Відміни між ними виявляються у пластичному трактуванні й оздобленні поверхні фігурок, зумовлені місцевими смаками та уподобаннями. Наприклад фігурка пташки має менші пропорції й вкрита суцільним шаром жовтої фарби, лише дзьоб та коліщата виділені червоною фарбою.

На Гуцульщині виготовляли не тільки дерев’яні, а й гончарні, парафіновані, костяні, із сиру іграшки. В Україні у XVII ст. популярним був вертеп, персонажі якого (Запорожець, Циган, Дяк, Баба, Шинкар та ін) відтворювали релігійні, казкові, побутові сюжети. У радянські часи він був заборонений, а з набуттям Україною незалежності почав відроджуватися.

Здавна, ще за часів трипільської культури, глиняні брязкальця слугували оберегами (відганяли злих духів), а також, можливо, атрибутами різних обрядових дійств. Загадковими є й зразки дрібного «дитячого» посуду, які археологи знаходять на місці трипільських керамічних майстерень. І нині українські гончарі роблять хихички та брязкальця – глиняні кульки-сонця, розписані ангобами, вкриті поливою або просто розфарбовані. У різних місцевостях України гончарі виготовляють також дрібний дитячий посуд – «монетки», який є узагальненим, лаконічним повторенням «дорослого» місцевого посуду. Називався він «монетки», бо давався на здачу, коли купляли посуд.

Українська народна іграшка багата й розмаїта. Про її багатство свідчить діапазон змістовно-образних градацій: від «примітивних» пташок-свищиків, архаїчних вузлових ляльок, семантично реліктових тварин, птахів, фантастичних звірів, виготовлених із глини, дерева, соломи, сиру й тіста, функціонально реліктових хихичок, деркачів, калатал тощо – до авторської іграшки-скульптури (М. Тарасенко, І. Гончар, О. Ганжа, І. Приходько, М. Галушко), позначеної рисами атавістично-родового міфологізму. Розмаїття української традиційної іграшки насамперед пов'язане з її багатою сюжетною й тематичною номенклатурою, а також із широкою формально-образною варіативністю та численністю орнаментальних і колористичних градацій. Іграшки коленої місцевості (як і посуд, пищівка, вироби з дерева, витинанки, писанки, настінний розпис) позначені рисами певної своєрідності, яка залежить від ландшафтно-кліматичних, географічних умов (гори, рівнина, степ, полісся, край луків та озер тощо), роду занять більшості населення, історичних факторі п та обрядових традицій. Так, іграшки, які вироблялися в ареалах Полісся й степової Південної України, зазвичай відрізняються одна від одної як щодо тематичних і сюжетних уподобань, так і щодо переважного вибору матеріалу та його пластичних можливостей. Існують також місцеві декоративні й колористичні уподобання, схильності до певних орнаментальних форм і мотивів. Так, колорит іграшки Опішного (Полтавщина) здебільшого «теплий», близький до натуральних кольорів обпаленої глини; орнамент – закруглений, плавно вигинистий, позбавлений різких зламів і гострих кутів. Натомість орнамент косівських (Карпати) пікових виробів має різкі й гострі злами, натуральний колір глини закритий, захований білою, жовтуватою або темно-вишневою («вишнівка») поливою, основні кольори орнаменту брунатний, зелений, жовтий. Іграшка з Полтавщини (як і розписний посуд) містить і образ поля із плавними пагорбами-могилами та ланами стиглої пшениці, а також і хати-мазанки під золотою соломою із зеленим садком і полудневим городом з пахучою «гвоздикою», гарбузами й метеликами. Іграшка з Косова (так само, як і розписний посуд) несе в собі образні прикмети карпатського холодно-прозорого ранку із гостроверхими смереками на схилах, високими ожередами, вогкуватим туманцем у долинах, отарами овець на полонинах. Узори косівських виробів асоціативно зближені з бадьоро-завзятим (з пронизливими акцентами) звучанням місцевих коломийок та тужливо-ритмічним дріботінням гуцульського танцю, між тим орнамент опішнянських посуду та іграшки містить у собі асоціативний образ ритмічно стриманої та мелодійно розлогої місцевої пісні, що плине у степову далечінь. Подібні образні ремінісценції можна віднайти у пластиці, декорі та орнаментації іграшок Харківщини і Львівщини, Поділля й Київщини, Волині й Півдня України. Традиційна іграшка, поряд з образною та символічно-смисловою інформацією, містить у собі ще й інформацію атавістичну, пластично-інтуїтивну, обрядову, духовну онтологічно-ціннісну. Щодо цього вона зазвичай є набагато інформативнішою, ніж будь-яка сучасна техніко-механічна іграшка або комп'ютерна гра.

Отже, можна зробити висновок, що народна іграшка від часів, коли вона носила обрядове значення (приблизно 25 тисяч років назад), і до сьогодення пройшла тривалий шлях розвитку. Змінювалися матеріал, з якого виготовляли іграшку, її зміст, забарвлення, технології виготовлення, функції.

У новому середовищі традиційна іграшка, як і вишитий рушник, і родинний килим, народна картина або ікона, повинна бути атрибутом родової, родинної пам'яті про далеке й не дуже далеке минуле, про ту функціонуючу систему народної культури, елементом якої була ця іграшка. Остання ж, іще раз підкреслимо, і в нових сучасних умовах залишається носієм тих інформативно-генетичних багатств, які становлять основу національної і світопізнання та світорозуміння.

Іграшки з глини

Найбільш масовою народною іграшкою, яка виготовлялася в умовах промислів, є іграшка з глини. Освоєння глини як матеріалу для створення необхідних ужиткових речей та будівельних матеріалів стало важливим етапом культурного розвитку людства. На цьому етапі з'явилися перші неутилітарні пластичні витвори з глини, які стали прообразом майбутньої іграшки. Форми багатьох сучасних іграшок залишилися майже незмінними з тих давніх часів. Змінилися функції – з культових на ігрові. Нині ж ігрові функції поступаються місцем художньо-естетичним та функціям раритетної колекційної речі. Серед іграшок з глини найбільш поширеними, масовими є свищики (свистунці, свистала, свистілки), серед яких найчастіше зустрічаємо свищиків-птахів. Вони мають найпростішу архаїчну форму, для якої характерні відсутність зайвої деталізації, підкреслення об'ємності та схематичності тулубів й узагальнено типізоване вирішення голів. Птахи-свищики архаїчного типу вироблялися практично в усіх гончарських промислах України: на Поділлі та Львівщині, в Опішнему й Косові, на Харківщині й Київщині. Відрізняються вони лише за розміром і декором. Свищиками є також скульптурки різних тварин: баранців, бичків, цапків, коників, оленів, чортів, свинок, собачок, а також; вершників на коні, «баринь», «кумів», «панночок», колисок-човнів з матір'ю та немовлям. Функція цих іграшок, крім ігрової, є ще й пізнавально-виховною. Іграшки-свищики, як і взагалі іграшки з глини, виготовлялися скрізь, де були гончарі. Але найбільш відомі гончарські центри, вироби яких позначені стильовою та образною своєрідністю, певними сюжетними й орнаментальними уподобаннями, це – Опішне (Полтавщина), Косів (Івано-Франківщина), Ічня (Чернігівщина), Громи (Черкащина), Дибинці, Васильків (Київщина), Бар, Бубнівка, Адамівка (Поділля), Миколаїв, Стара Сіль (Львівщина), Валки (Харківщина), Цвітна (Кіровоградщина), Вишнівець, Гончарівка (Тернопільщина). Нині іграшки гончарів цих осередків стали музейними експонатами та окрасою приватних зібрань.

Українська народна глиняна іграшка щодо сюжетики та формо-образних критеріїв перебуває посередині між фігурним посудом і створюваною гончарами декоративною або настільною скульптурою. О. С. Данченко, дослідниця української народної кераміки, зазначає: „Ліпленням іграшок займалися навіть діти, настільки простими й традиційними вони були. Головне у цій справі було навчитися ліпити порожнистий тулуб (однаковий як для тварин, так і для птахів). ”

Асортимент іграшок був досить солідний – коники, баранці, кози, цапи, бички, корови, собаки, свинки, зайчики, рибки, півники, чайки, зозульки, індики, олені, тури, фантастичні звірі, вершники на конях, „куми”, ”сусідки”, „баришні”, „наречені”, чорти, леви, ведмеді, звірі-музиканти.

Для Опішнянської іграшки характерні рослинні орнаменти, хвилясті, прямі, ламані лінії, крапки, кружечки, мазки. В Опішні виготовляли іграшки подібні до знарядь праці і посуду („монетки”) ; свистунці: коники, баранці, гуски, курки, півники, качки; вершники на коні, мама з дитиною, жінка з куркою, ведмідь; сюжетні іграшки: „Весілля на Полтавщині”, „Хлібороб”.

Українська дитяча керамічна іграшка у своєму історичному зрізі напрочуд розмаїта, образно багата, позначена добрим гумором, сповнена оптимізму.

Народна іграшка – важливий фактор психічного розвитку. Вона впливає на розвиток пізнавальної, емоційної сфер особистості, її творчих здібностей, сприяє активізації творчо-продуктивної діяльності, сприяє формуванню самостійності дітей.

Іграшка – це засіб виховання дитини, зрештою, ідеологія. Без неї патріотів не виростити. Не буде патріотів – не буде Держави.

Отже, народна іграшка дає дитині те, чого не може дати сучасна іграшка. Існуючи поряд, вони доповнюють одна одну.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Створення та ведення власного блогу на платформі WordPress»
Левченко Ірина Михайлівна
24 години
490 грн

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.