і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
Взяти участь
Поспішайте взяти участь у вебінарі Вчимося дружити. Шлях до ефективної комунікації
До початку вебінару залишилось:
3
Дня
3
Години
16
Хвилин
30
Секунд
Предмети »

Герої не вмирають!

Перегляд
матеріалу
Отримати код

С.Бокеєва

Відділ освіти Рокитнівської райдержадміністрації

Нетребська загальноосвітня школа

Рокитнівської районної ради Рівненської області

Герої не вмирають!

Рокитно 2016

Автор – упорядник : Бокеєва Світлана Миколаївна , вчитель початкових класів, спеціаліст ІІ категорії

Герої не вмирають! – Рокитне, 2017 - 84 с.

Рецензент – Крук Тетяна Петрівна , заступник директора з навчально – виховної роботи Нетребської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів , спеціаліст вищої категорії

В посібнику подані розгорнуті виховні заходи,години спілкування та відомості про учасників АТО Рокитнівщини, які загинули і герої «Небесної Сотні».

Одним із основних завдань сучасної школи є виховання патріотизму та національної свідомості учнів шляхом використання елементів інноваційних технологій.

Даний посібник може бути використаний класними керівниками, педагогами – організаторами, класоводами у проведені виховних заходів, годин спілкування, бесід.

Рекомендовано методичною радою Нетребської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів Рокитнівської районної ради Рівненської області

Протокол № 2 від 5 грудня 2016 року

Зміст

1.Вступ ---------------------------------------------------------------------------------------5

І. Національно-патріотичне виховання особистості у навчальному закладі,

як стратегічне завдання школи: здобутки, пошуки та перспективи.-----9

1.1Пам'яті загиблих воїнів АТО Рокитнівщинни-----------------------------------12

1.2 Згадаймо героїв « Небесної сотні»------------------------------------------------17

ІІ Виховна робота , щодо реалізації національно – патріотичного виховання

2.1 Виховний захід « Україна за мир !»----------------------------------------------39

2.2 Виховна година : «Україна – понад усе!»---------------------------------------46

2.3 Виховна година «Ми патріоти України»----------------------------------------74

Висновок -----------------------------------------------------------------------------------83

Література ----------------------------------------------------------------------------------84

Вступ

Миру в Україні - бути!
Миру хочуть добрі люди

І дорослі, і малі
Прагнуть миру на Землі!

Про мир і щастя мріють люди з давніх-давен, скільки існує людство, стільки й живе у серцях чарівна мрія про мир. Бо ж лише коли мир є, то можуть здійснитись усі найзаповітніші прекрасні мрії людини, її надії і помисли, тоді кожен може реалізувати себе повністю, розкрити свої здібності і таланти. Аби не війни, що прогриміли над землею за всю історію, то людство вже давно могло жити так чудово, що ми й уявити не можемо. Бо давно б вже люди навчилися використовувати інші види енергії, здатні змінювати клімат, а ще б могли літати у далекі космічні простори, відкривали б і освоювали нові планети і переміщались миттєво у часі і просторі. Багато б змогло людство, якби жило у мирі і злагоді... А ще перемогло б хвороби, і жили б усі здорові та щасливі. Подумайте самі, чого я так впевнено про це говорю. Тому, що не вмирали б талановиті, дуже розумні хлопці і дівчата, а творили б, здійснювали свої мрії і задуми. Кожна війна забирає мільйони людей, а серед них і найталановитіших, які б змогли багато чого поліпшити на землі. Патріотизм – це основа, головний критерій оцінки громадянськості, ступінь її розвиненості. Його змістом є почуття любові до Вітчизни, до України, відданість їй, народу, гордість за його минуле і сучасне, прагнення захистити його інтереси.

Чому виникають війни? Ви задумувались над цим? Звичайно, задумувались. Мабуть, тому, що виникав розлад між людьми, не було між ними злагоди, кожен хотів слави або заздрив іншому, хотів довести, що він кращий або прагнув помсти. Тому, що не хочуть поступитися, хтось вважає себе кращим, хоче верховодити, а інший не дає цього зробити. Якщо поміж дітьми пропала злагода, то і миру не буде, діти обов’язково поб’ються або ж будуть сердитись одне на одного, ображатись. Тому дуже- дуже важливо з раннього дитинства вчитись жити у злагоді і в мирі, дотримуватися норм людської поведінки, вчитися так поводитися, щоб нікого не образити, не скривдити тих, хто слабший або менший. Треба бути з усіма ввічливим, чемним, вміти слухати людей і чути, поступатись і переконувати словами, а не кулаками. З раннього дитинства треба вчитись бути дипломатами, вміти гарно і переконливо доводити свою правоту, добирати потрібні слова. Коли з дитинства всі навчаться так поводитись, то й коли стануть дорослими, так чинитимуть, а тоді і в суспільстві буде мир і злагода. Для цього треба знати багато правил, законів, заповідей. Все починається з самої людини, з її душевного стану, вихованості, поведінки, відчуття гармонії з навколишнім світом, з красою довкілля. Бо світ нам дістався надзвичайно прекрасний, чарівний. І треба любити цю диво-природу, захоплюватись і вміти милуватися, переживати, спостерігати і знати, для чого ми прийшли у світ. А приходить людина для добра і радості. Тому завдання у всіх людей на землі одне — творити добро! Гармонія у природі існувала завжди і народжувала красу, яка дивувала серце людини, робила його чутливим. В її душі народжувалися дивні звуки і казкові чарівні образи, які перетворювалися в чудові мелодії, у вірші, казки, картини. Все це окрилює людину, робить її серце добрим, щирим. Людина, яка відчуває таку гармонію, не може заподіяти лиха. Вона і в суспільстві живе мирно, спокійно, гармонійно. Свої бажання і потреби вміє підпорядковувати розуму. Бо, живучи в суспільстві, людина не може бути вільною від нього, а тому має поважати його закони і правила. Цих правил навчають дітей з самого малку, щоб вони добре їх засвоїли і жили за законами суспільства, в якому їм пощастило рости. Таких правил не так уже й багато, важливо запам’ятати їх, щоб іти в життя гордо і чесно доброю і порядною людиною.

Всі вони лаконічно відображені у мудрій книзі Біблії. Там є десять заповідей, які люди повинні знати і їх дотримуватись. А ще — одне золоте правило, яке звучить так: «То ж усе? чого тільки бажаєте, щоб вам чинили люди, те саме чиніть їм і ви!»

Кожна людина хоче, щоб до неї добре ставились, привітно розмовляли, любили і поважали, не кривдили, говорили теплі слова... Тому, в першу чергу, вона так сама повинна ставитись до інших людей! Тобто, любити і поважати людей, не кривдити, не чинити зла, не ображати інших. Дуже гарне правило, чи не так? А тепер подумайте кожен про себе!

Чи завжди ми поводимося з іншими так, як хочемо, щоб поводилися з нами? Далеко не завжди. Тому, що людина часом надто себе любить і не може себе правильно оцінити. Треба уміти подивитися на себе збоку, як на стороннього, тоді побачимо, що ми буваємо не завжди праві. Тож коли щось вам дуже хочеться сказати іншому: якесь зауваження, слово, що може образити людину — подумайте, а чи ви кращі, чи у вас нема недоліків, чи взагалі ви маєте право таке казати людині. Кажуть у народі: «Сім разів відміряй, а раз відріж». От і ви сім разів подумайте, зважте, перш ніж сказати, бо слово гостріше за ніж, воно глибоко може ранити.

Є ще заповідь, яка закликає: «Шануй батька свого і матір свою» — це перша заповідь з обітницею — «Щоб добре велося тобі, і щоб був ти довголітній». Бо хто ж у світі найрідніший за батька та матір? Вони єдині! Хочеш жити у добрі і злагоді, у любові і радості, то шануй та поважай батька та матір — так просто! Тепер подумайте кожен, як ви ставитесь до своїх батьків, чи завжди ви добрі та слухняні, бо навіть коли у вас у думках є щось негарне, то ви вже порушуєте цю заповідь, а тоді не питайте, чому у вас не все так, як би хотілось.

У посланні від Матвія є звернення: «Не судіть ближніх своїх, не судіть, щоб і вас не осудили». Не осуджуйте нікого, бо всі люди на землі різні, нема двох однакових, тому в кожного можуть бути свої вади, звички, не такі, як у вас. Кожна людина індивідуальна, а ти не суди, бо й ти не ідеал. Нема ідеальних людей. Хочеш, щоб тебе не судили, то й ти не суди. Бо яким судом судити будете ви, таким і вас осудять. Наш народ завжди був високодуховним, дотримувався заповідей Божих. Про це свідчать прислів’я: «Хто добра людям бажає, той і сам добро має». «Робиш добро, не кайся, робиш зло, на зло і сподівайся». «Не одежа людину красить, а добрі діла». Виховання дітей – дуже відповідальна справа. Перед класним керівником постає багато складних і водночас важливих завдань. Як виростити гармонійну особистість, на які моральні цінності зорієнтувати дитину? Як підтримати допитливість учнів і зробити процес виховання цікавим і бажаним? Як зберегти і примножити доброту, людяність, любов до рідної землі, повагу до держави та людей? Для вирішення цих проблем необхідно підходити творчо і змістовно.

Виховання незалежної і гармонійної особистості, справжніх патріотів нашої Батьківщини – найголовніше завдання освітян. Потрібно бути цікавим для своїх вихованців, але й не забувати, що виховання – це не розвага, а процес утворення моральної і духовної основи людини. Сьогодні як ніколи постає питання про національне-патріотичне виховання підростаючого покоління.

І. Національно-патріотичне виховання особистості у навчальному закладі, як стратегічне завдання школи:

здобутки, пошуки та перспективи.

Виховання в сучасній освіті займає особливе місце, адже сьогодні Українська держава та її громадяни стають безпосередніми учасниками процесів, які мають надзвичайно велике значення для подальшого визначення, першою чергою, своєї долі, долі своїх сусідів, подальшого світового порядку на планеті. «Серед виховних напрямів сьогодні найбільш актуальними виступають патріотичне, громадянське виховання… Тому нині, як ніколи, потрібні нові підходи і нові шляхи до виховання патріотизму як почуття і як базової якості особистості», - зазначено в Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді.

В сучасних важких і болісних ситуаціях викликів та загроз і водночас великих перспектив розвитку, кардинальних змін у політиці, економіці, соціальній сфері пріоритетним завданням суспільного поступу, поряд з убезпеченням своєї суверенності й територіальної цілісності, пошуками шляхів для інтегрування в європейське співтовариство, є визначення нової стратегії виховання як багатокомпонентної та багатовекторної системи, яка великою мірою  формує майбутній розвиток Української держави.

Тому нині, як ніколи, потрібні нові підходи і нові шляхи до виховання патріотизму як почуття і як базової якості особистості.

На виклики суспільства ще з 2008 року у навчальних закладах району реалізується районна Програма національного виховання учнівської молоді на 2008-2020 роки (далі Програма), яка визначає пріоритети в системі національного виховання учнівської молоді через формування системи життєвих цінностей.

Кожного року проводиться моніторинг рівнів сформованості ціннісних ставлень особистості для удосконалення діяльності педагогічних колективів з учнями.

Цьогоріч важливим завданням для педагогів була розробка механізму реалізації Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді, яка затверджена наказом Міністерства освіти і науки України від 16 червня 2015 року № 641. Як в основі Програми, так і в основі системи національно-патріотичного виховання покладено ідею розвитку української державності як консолідуючого чинника розвитку українського суспільства та української політичної нації, а також створення інформаційно-методичного забезпечення для здійснення національно-патріотичного виховання дітей та молоді та інформаційного ресурсу, присвяченого національно-патріотичній тематиці.

Запорукою ефективності виховного процесу є органічне поєднання принципів національно-патріотичного виховання в цілісну систему, яка забезпечує досягнення відповідних результатів. Розвиток патріотичного виховання слід починати із засвоєння дитиною азбучних істин того, що процес цей довготривалий та нелегкий. Для того щоб він був результативним, необхідно дотримуватись певних принципів: зацікавленість дитини; безпосередня участь кожного учня у підготовці та проведенні заходів; систематичність та системність; різноманітність тематики; урахування вікових особливостей .

У методичних рекомендаціях МОН України щодо національно-патріотичного виховання у загальноосвітніх навчальних закладах говориться, що важливо, щоб кожен навчальний заклад став для дитини осередком становлення громадянина-патріота України, готового брати на себе відповідальність, самовіддано розбудовувати країну як суверенну, незалежну, демократичну, правову, соціальну державу, забезпечувати її національну безпеку, сприяти єдності української політичної нації та встановленню громадянського миру й злагоди в суспільстві.

У молодшому шкільному віці у дитини формується здатність пізнавати себе як члена сім’ї, родини, дитячого об’єднання, як учня, виховується любов до рідного дому, школи, своєї країни, її природи, до рідного слова та державної мови, побуту. У підлітковому віці виховується духовно осмислений, рефлексивний патріотизм, любов до свого народу, нації, Батьківщини, почуття поваги до інших народів, своїх і чужих прав та свобод. У старшому шкільному віці виховується прагнення жити в Україні, пов’язати з нею свою долю, служити Вітчизні на шляху її національного демократичного відродження; працювати на її благо, захищати її, поважати Конституцію України і дотримуватися законів; володіти рідною та державною мовою, визнавати пріоритети прав людини, поважати свободу, демократію, справедливість.

На думку В. Сухомлинського, патріотичне виховання – «це сфера духовного життя, яка проникає в усе, що пізнає, узнає, робить, до чого прагне, що любить і ненавидить людина, яка формується. Патріотизм як діяльна спрямованість свідомості, волі, почуттів, як єдність думки і діла дуже складно пов’язаний з освіченістю, етичною, естетичною, емоційною культурою, світоглядною стійкістю, творчою працею»

Виховання учнів на бойових традиціях старшого покоління є важливою складовою виховної роботи. Під бойовими традиціями розуміються історично складені моральні правила і звичаї, норми поведінки людей, які спонукають їх зразково виконувати свій військовий обов’язок, чесно і добросовісно служити Вітчизні.

    1. Пам'яті загиблих воїнів АТО Рокитнівщинни

Тіт Володимир Степанович (26.05.1980-25.12.2015)

Тіт  Володимир Степанович  народився  26 травня 1980 року в селі Сновидовичі Рокитнівського  району  Рівненської області.  В 1996 році пішов до першого класу Сновидовицької  ЗОШ I-III  ступеня, де здобув неповну загальну  освіту.

В 1995 році вступив до Сарненського ПТУ – 38, де здобув   спеціальність сантехнік – газозварювальник. В 1998 році був призваний  на строкову службу до лав Збройних Сил України . Службу проходив в місті Сімферополь,  в\ч А-2609 , 7 Кримська дивізія НГУ на 1,5 роки.  Після армії продовжив навчання в Рокитнівському ПТУ .

У 2001 році Володимир працював газозварювальником в Український лісопереробній компанії  (УЛПК) «Роксолана».

8 серпня 2014 року під час мобілізації  пішов захищати кордон Батьківщини. Спочатку проходив навчання на Яворівському полігоні, потім  службу в  51-шій окремій механізованій бригаді міста Володимир – Волинська (3 місяці). Пізніше був переведений в 24 – ту окрему механізовану бригаду. Після цього служив гранотометчиком в Луганську, селище Кримське. В 2015 році отримав  осколочне поранення правого стегна. Через постійні обстріли два тижні пролежав в бліндажі.

Після поранення отримав відпустку на 10 днів, проходив лікування в Рокитнівській центральній районній лікарні,   діагноз –  відкрита язва.

Помер 25 грудня 2015 року.

Клименко Руслан Юрійович (08.09.1978 -12.03.2016)

Народився Юрійович Клименко 8 вересня 1978 року в селищі Рокитне.

З 1985 по 1992 рік навчався Рокитнівській середній школі №1. Упродовж 1992-1994 рр. здобував професію столяра, будівельника, теслі у Рокитнівському професійно-технічному училищі.

Працював різноробочим у приватних структурах.20 липня 2015 року призваний по частковій мобілізації захищати рубежі країни.Службу ніс в населеному пункті Єлизаветівка Донецької області.

12 березня 2016 року Юрійович Клименко помер в районній лікарні м. Курахове (Донецька область). Залишилися батько та дорослий син.

Місце поховання смт. Рокитне, Рівненська область

Маринич Віталій Петрович (02.02.1992 – 22.05.2014)

Маринич Віталій Петрович народився 2 лютого 1992 року в селі Рокитне Рокитнівського району Рівненської області. З 1998 по 2008 рік навчався у Рокитнівському навчально-виховному комплексі «Школа І-ІІІ ст. – ліцей». У тому ж 2008 році вступив до Рокитнівського професійного ліцею, який закінчив у 2010 році, здобувши спеціальність муляр-пічник, штукатур. У квітні 2010 року був призваний на строкову службу, яку проходив у в/ч ВІТІНТУКПІ м. Київ. У квітні 2011 року звільнений в запас з посади механіка автомобільного відділення взводу МТЗ . З вересня 2012 року по лютий 2014 року працював у Рокитнівській пожежній частині.
10 квітня 2014 року був призваний до лав Збройних Сил України. Солдат-розвідник 51-ї окремої механізованої бригади.

Обставини загибелі: біля шостої години ранку між Ольгинкою та Володимирівкою поблизу міста Волноваха стався напад диверсійно-терористичної групи на загін українських військових. За словами очевидців, бойовики приїхали на двох інкасаторських машинах та двох позашляховиках, відкрили масований вогонь з гранатометів і ПЗРК, кулеметів. Під час обстрілу один із снарядів влучив у бойову машину, яка перебувала на блокпосту, що спричинило вибух боєкомплекту. Внаслідок бою 17 військових загинуло, багатьох було поранено
Загинув 22 травня 2014 року в бою з терористами під Волновахою.

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни» (посмертно).

Кулакевич Станіслав Андрійович (09.03.1989 – 26.07.2014)

Народився 9 березня 1989 року в селі Блажове Рокитнівського району Рівненської області. З 1995 по 2006 рік навчався в Блажівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступеня.
З квітня 2007 по квітень 2008 року ніс строкову службу в рядах Збройних Сил України в десантних військах на посаді командира відділення.

За сумлінне виконання військового обов’язку був неодноразово удостоєний відзнак та нагород від керівництва армії.
10 квітня 2014 року був призваний до лав Збройних Сил України.
Молодший сержант, снайпер, служив у 51-ій окремій  механізованій бригаді. Загинув 26 липня 2014 року  від вогнепальних поранень у зоні АТО під час виконання бойових завдань.

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Білець Петро Васильович (28.05.1986 – 29.08.2014)

Петро Білець народився 28 травня 1986 року в селі Нетреба Рокитнівського району Рівненської області. Навчався в Нетребській ЗОШ І-ІІ ступенів, яку закінчив у 2000 році. З 2003 року по 2005 рік ніс строкову службу в рядах Збройних Сил України у м. Львові в танкових військах.

Деякий час працював у Борівському лісництві різноробочим.
10 квітня 2014 року був мобілізований до лав Збройних сил України, м. Володимир-Волинськ, 51-ша механізована бригада.

 Рядовий 51-ї окремої механізованої бригади останній раз вийшов на зв’язок 28 серпня. Загинув1 вересня 2014 року у бою під Іловайськом  під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором» на дорозі в районі с. Новокатеринівка. Другого  вересня тіло солдата разом з тілами 97 інших загиблих у цей день було привезено до запорізького моргу. Петро Білець був упізнаний бойовими товаришами та родичами.
Указом Президента України № 473/2015 від 13 серпня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

 

1.2 Згадаймо героїв « Небесної сотні»

Арутюнян Георгій Вагішакович, місто Рівне. Народився 4 липня 1960 року у Батумі. Громадянин Грузії. Загинув 20 лютого 2014 року на барикаді у Києві у віці 53 років. Два роки тому у Георгія померла дружина, і тепер його трирічна донечка лишилася круглою сиротою.
Байдовський Сергій Романович, Нововолинськ, Волинська область. Народився 21 серпня 1990 рокув місті Нововолинськ. З 1997 до 2007 року навчався у Нововолинській школі №12. З 2007 року навчався у Луцькому інституті розвитку людини університету «Україна». Неодружений. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві від вогнепального поранення в легеню снайпером. 
Балюк Олександр Олександрович, село Липовий Новоград-Волинського району Житомирської області. Народився 19 березня 1974 року. 28 лютого 2014 року рідні упізнали його тіло у морзі на вулиці Оранжерейній у Києві. 
Бачинський Ігор, Боярка Київської області. 30 років. Ігор – круглий сирота, залишились бабуся та дідусь, які живуть в Боярці. Отримав травми на Майдані у Києві, лікувався, але помер 25 лютого 2014 року. 
Бльок (Тур) Іван Іванович, місто Городок Львівської області. Народився 21 липня 1973 року, 40 років. (Тур – прізвище його дружини, яким його теж називали). Приватний підприємець. Приїхав на Майдан 19 лютого 2014 року. 20 лютого на Інститутській у Києві він загинув від кулі снайпера. Без батька залишилися донечка і маленький син.
Бойків Володимир Васильович, Київ. Народився 5 лютого 1955 року. «Батько Володимира вижив у часи війни та сталінських репресій і постійно перебував під наглядом КДБ. Він виховував сина на таких засадах: Україна повинна бути незалежною, самостійною», – розповіла Наталія Бойків, дружина Володимира. У житті Володимира було два захоплення: політика і футбол. Він був незадоволений владою, але не воював, бо не належав до активістів Самооборони чи радикальних партій. 18-го лютого 2014 року Володимир Бойків вирушив на Майдан. «Я просила його того не робити, бо недавно він переніс інсульт, проте він сказав: «Наталко, я тут біля водометів, біля вул. Грушевського, я тут повинен бути», – пригадує дружина. І на цьому зв'язок обірвався. Можливо, у той момент його і вбили. Володимир отримав три вогнепальні поранення – кулі поцілили у печінку й селезінку, хребет та голову. У героя залишилося троє синів: дорослі Андрій і Олександр та 12-річний Захар.
Бондарев Сергій Анатолійович, Київ  / Донецька область, місто Краматорськ. Народився 24.11.1981 року. Загинув на Майдані у Києві 18 лютого 2014 року від чотирьох кульових поранень. На момент смерті Сергію було 32 роки, його дружина Світлана знаходилася на 8-му місяці вагітності.
Бондарчук Сергій Михайлович, Старокостянтинів Хмельницької області. Народився 9 вересня 1961 року. Вчитель фізики, голова Старокостянтинівського міської організації ВО «Свобода». 20 лютого 2014 року у Києві загинув внаслідок вогнепального поранення снайпером.

Братушко (Братушка) Олексій Сергійович, Суми. Народився 10 квітня 1975 року. Навчався у Сумському державному університеті. Працював перевізником. Учасник «Помаранчевої революції». На Майдан приїздив від грудня 2013 року. Востаннє виїхав 19 лютого 2014 року. Загинув 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській у Києві від кулі снайпера, яка пробила і металевий щит, і бронежилет. Залишив батьків, дружину, доньку і сина, якому було лише 8 днів. Похований у Сумах.
Брезденюк Валерій, Жмеринка Вінницької області, 1963 року народження (50 років). Фіналіст щоу «Україна має талант».

Був убитий пострілом у спину 18 лютого 2014 року у Києві. 
Вайда / Байда Богдан Іванович село Летня, Дрогобицький район, Львівська область / село Стебник. Народився 28 квітня 1965 року. ктивний учасник національного відродження 1989-1991 років. Вступив до самооборони Майдану, перебуваючи в Києві у грудні 2013 р. Вдруге приїхав до Києва 20 лютого 2014 року. Того ж дня загинув від кулі снайпера.
Варениця Роман Михайлович, село Старий Яр, Яворівський район, Львівська область. Народився 11 грудня 1978 року.

 Застрелений на вулиці Великій Житомирській у Києві 20 лютого 2014 року.
Васильцов Віталій Валерійович, село Жорнівка Києво-Святошинського р-ну Київської області. Народився у 1977 році. Був застрелений 19 лютого 2014 року на вулиці Великій Житомирській у Києві.
Веремій В’ячеслав Васильович, Київ. Народився 22 лютого 1980 року. Кореспондент газети «Вести». Загинув у ніч з 18 на 19 лютого 2014 року на вулиці Великій Житомирській у Києві від кульового поранення та побоїв тітушок. Помер у лікарні вранці 19 лютого 2014 року через втрату крові від кульового поранення. Без батька залишився 4-річний син.
Войтович Назар Юрійович, Тернопіль / село Травневе, Збаразький район Тернопільської області. Народився у 1996 році (на момент загибелі – неповнолітній, йому було лише 17 років). Студент Тернопільского коледжу. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.
Голоднюк Устим Володимирович, Збараж Тернопільської області. Народився 12 серпня 1994 року. Волонтер Демократичного альянсу. Студент Бережанського агротехнічного інституту. 20 лютого 2014 року об 11-й ранку мав зустрітися з батьком, колишнім міліціонером, який збирався відвезти його з Києва додому на відпочинок. О 9-й ранку поговорив з татом по телефону. Хлопець помер у готелі «Україна» внаслідок вогнепального поранення в голову. Він загинув в бою, біля верхнього виходу станції метро «Хрещатик».

Куля снайпера влучила в праве око. Коли його занесли в готель «Україна», лікарі не змогли зробити нічого. Устима не стало у віці 19 років.
Городнюк (Городюк) Іван, смт Березне, Рівненська область. 29 років. 19 лютого 2014 року він повернувся додому з Майдану. Під час останнього штурму беркутівців його було побито силовиками. Також він захворів, отримавши переохолодження, облитий водою з водомету. Іван Городнюк помер 20 лютого 2014 року у Рівному через хворобу (запалення легень) та наслідки побиття.
Горошин Максим Максимович (с.Грушківка, Кам'янський р-н, Черкаська обл., 25 років) – загинув 20.02.2014 у місті Києві.
Гриневич Едуард Миколайович, село Деревок, Любешівський район, Волинська область / смт Любленець, Ковельський район, Волинська область. Народився 31 травня 1985 року. Боєць «Волинської сотні». Член ВО «Свобода». Загинув 20 лютого 2014 року на Майдані від кулі снайпера.

Гурик Роман Ігорович, Івано-Франківськ. Народився у 1994 році.

Загинув 19 лютого 2014 року у Києві.
Дворянець Антоніна Григорівна, Бровари Київської області. 62 роки. 18 лютого 2014 року її мертве тіло знайшли на барикаді, розташованій на вулиці Інститутській, біля верхнього входу в метро «Хрещатик» у Києві.
Дзявульський Микола Степанович Шепетівка, Хмельницька область. 1958 року народження. 

Вчитель географії та біології. Член Всеукраїнського об'єднання «Свобода», помічник-консультант народного депутата Ігоря Сабія. 20 лютого 2014 року загинув від снайперської кулі на вулиці Інститутській у Києві.
Дигдалович Андрій Іванович, село Сокільники, Пустомитівський район, Львівська область. Народився 03.06.1973 року. Андрій був на Майдані три місяці, захищав Майдан у складі афганської сотні. 11 грудня 2013 року був одним з перших, хто стримував натиск «Беркуту». 20 січня на вулиці Грушевського Андрія було поранено: він майже перестав бачити на одне око, у яке влучила гумова куля. Не долікувався і через два дні повернувся до побратимів на Майдан. Загинув 20 лютого 2014 року, рятуючи молодого хлопця. Куля пробила бронежилет. Напередодні комендатура Майдану нагородила Андрія Дигдаловича орденом «За оборону Майдану», але передати нагороду не встигли, бо розпочався штурм. Герой Майдану похований у Львові на Полі почесних поховань Личаківського цвинтаря, поруч з могилою закатованого майданівця Юрія Вербицького.
Дідич Сергій Васильович, село Стрільче Городенківського району Івано-Франківської області. 1969 року народження, 44 роки. Депутат Городенківської районної ради від ВО «Свобода». Разом з дружиною був на Майдані з початку грудня 2013 року, у Жовтневому палаці Сергій відповідав за порядок на другому поверсі. Загинув 18 лютого 2014 року під час сутичок з «Беркутом» під Верховною Радою. Граната розірвала йому артерію на шиї. Потім, за словами очевидців, його голову переїхала машина. У цей час його дружина знаходилася у периметрі Майдану. У Сергія Дідича лишилися дорослий син та донька-школярка. 
Дмитрів Ігор Федорович село Копанки Калуського р-ну Івано-Франківської області. Народився 9 жовтня 1983 року. Загинув у Києві 20 лютого 2014 року у віці 30 років від кулі снайпера, яка розірвала легеню. 
Жаловага Анатолій Григорович Львів / місто Дубляни Львівської області. Народився 13 березня 1980 року.

Загинув у Києві 20 лютого 2014 року у віці 33 років.
Жановачий Андрій Богданович, 1964 року народження. Загинув у Києві.
Жеребний Володимир Миколайович см. Рудки, Самбірський район, Львівська область (переїхав туди з села Вишня Городоцького району Львівської області). Народився 6 жовтня 1985 року. Працював у Вишнянському коледжі Львівського національного аграрного університету.

Загинув 20 лютого 2014 року від снайперської кулі у Києві у віці 28 років.
Зайко Яків Якович, Житомир. Народився 4 квітня 1940 року у Білорусі, в селі Делятичі Новогрудського району Гродненської області. Народний депутат України першого скликання, журналіст, редактор, творець мирної «житомирської революції» 1989-1990 років.  Життя присвятив журналістиці. З 1984 року редагував інформаційний вісник «Новини Житомирщини», був секретарем правління обласної організації Спілки журналістів України. З 1989 року – голова журналістського кооперативу «Посередник», головний редактор газети «Трудова Волинь», головний редактор газет «Стенограма», «Фермер – вільний селянин» (м. Київ). Як народний депутат України першого скликання (1990-1994) входив до складу Комісії з питань гласності та засобів масової інформації, був одним із засновників Народної ради. Помер від інфаркту 18 лютого 2014 року на вулиці Інститутській у Києві, коли «Беркут» почав наступати на людей.
Захаров Володимир Костянтинович, Київ. Народився у 1948 році. Загинув 18 лютого 2014 року у Києві.

Зубенко Владислав, Харків. У квітні 2014 року Владу мало виповнитися 23 роки. Працював на Південній залізниці. Захоплювався костюмованими реконструкціями середньовічних битв. Був гравцем у спортивну версію гри «Що? Де? Коли?». У Київ на Майдан поїхав у лютому 2014 року. Приїхавши до столиці, зареєструвався у сотні Самооборони. Отримав смертельне кульове поранення 20 січня 2014 року на вулиці Інститутській у Києві. Влад вийшов захищати Майдан у лицарських обладунках та без зброї. Помер у лікарні 28 лютого 2014 року. Хлопця планували вивезти на лікування до Німеччини, але не встигли. Останній запис, який залишив Влад на своїй сторінці в соціальній мережі був: «Як тебе не любити, Києве мій».  
Ільків Богдан, смт Щирець Пустомитівського району Львівської області. Народився 3 липня 1962 року. Помер у 17-й лікарні міста Києва внаслідок двох кульових поранень в живіт. Сиротами лишилися дві доньки. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі.
Калиняк Богдан, місто Коломия Івано-Франківської області. Народився 29 січня 1961 року. Працював слюсарем на заводі «Сільмаш», згодом відкрив власний магазин побутової техніки. Учасник Помаранчевої революції. На Майдан приїздив упродовж двох місяців. Допомагав пораненим, чергував вночі, пильнував за чистотою. У січні під час протистоянь на вулиці Грушевського потрапив під струмінь водомету, внаслідок чого розвинулася хвороба. Помер у госпіталі Івано-Франківська. Залишив дружину, доньку, сина і маленьку онучку.
Капінос Олександр, місто Кременець / село Дунаїв Тернопільської області. Народився 10 березня 1984 року. Активіст ВО «Свобода», керівник громадської організації «Патріот Волині». Брав участь у голодуванні під Українським домом у 2012 році. Олександр був поранений 18 лютого осколком світлошумової гранати на барикадах коло Будинку профспілок. Помер 19 лютого в лікарні у Києві у віці 29 років. Друзі Олександра кажуть, що після революції він збирався одружитись.
Кемський Сергій Олександрович, Керч, Крим / місто Коростень Житомирської області. Народився 15 листопада 1981 року. Закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка за спеціальністю «політологія». Аналітик Інституту політичних та економічних ризиків і перспектив. Писав статті для «Української правди», газети «День» та інших видань. Був засновником та адміністратором ресурсу «Кооперативний рух». На Майдан приїздив часто, належав до «Чорної сотні». Допомагав виносити поранених. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві на вулиці Інститутській від снайперського пострілу в шию. Похований в місті Коростень Житомирської області, куди переїхали його батьки.
Кіпіані Давид, громадянин Грузіїї. Протягом останнього року разом з родиною проживав у Києві. Дато Кіпіані був на майдані три місяці – від самого початку. 20 лютого 2014 року отримав два смертельних вогнепальних поранення в районі барикади коло ЦУМу і помер у машині «швидкої».

Незважаючи на це, у офіційному висновку судмедекспертизи причиною смерті вказані «гостра ішемія та недостатність серця».

Без батька залишилася дитина віком 1,7 років.
Кіщук Володимир Юрійович, Запорізька область / смт Димер, Вишгородський район, Київська область. 1956 року народження. Загинув 18 лютого 2014 року у Києві під час сутичок з беркутівцями біля Верховної Ради. Смерть настала від удару в голову у районі потилиці. 

Корнєєв Анатолій Петрович, село Гаврилівці Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. Народився 31 (23?) січня 1961 року. Сільський голова села Руда Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Закінчив Кам’янець-Подільське військове училище, офіцер запасу. Регулярно їздив на Майдан, допомагав, привозив харчі.

Загинув 20 лютого 2014 року, вбитий пострілом у серце під час відступу .
Корчак Андрій,

Стрий, Львівська область. 49 років.Загинув 18 лютого 2014 року у місті Києві.
Костенко Ігор Ігорович, село Зубрець, Бучацький район, Тернопільська область. Народився 31 грудня 1991 року. Студент.

Журналіст газети «Спортаналітика».

Загинув 20 лютого 2014 року поблизу Жовтневого палацу у Києві.
Костишин Михайло Йосипович, село Нижній Струтин Рожнятівського району Івано-Франківської області. Народився у 1971 році. Проживав з мамою, мав двох молодших братів, Романа та Василя. Михайло часто казав: «я неодружений, мені немає що втрачати, тому я повинен бути на Майдані!». Приїхав на Майдан у Київ відразу після побиття студентів, на початку грудня 2013 року. У січні 2014 року також був жорстоко побитий силовиками, і з 27 січня перебував у лікарні. Помер у лікарні 26 лютого 2014 року. На похоронах  Михайла, коли привезли його тіло  додому, не витримало серце 94 річного дідуся Михайла, ветерана УПА.
Котляр Євген Миколайович, Харків. Народився у квітні 1980 року. Активіст екологічної організації «Зелений фронт». Приїхав на Майдан у Київ 17 лютого 2014 року. Загинув під час перестрілки на вулиці Інститутській у Києві. 33-річний Євген Котляр працював промисловим альпіністом. Харків’яни знають його як активного учасника акції протесту у парку Горького проти вирубки дерев. Тоді Євген з іншими альпіністами примотав себе мотузкою до дерева на знак протесту. 
Коцюба Віталій Миколайович, село Вороблячин Яворівського району Львівської області / місто Новояворівськ Яворівського району Львівської області.

Народився 7 липня 1982 року. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві від вогнепального поранення, залишивши одних молоду дружину та двох діток.
Креман Іван, Кременчук.

Вбитий снайпером 20 лютого 2014 року біля готелю «Україна» на вулиці Інститутській.
Кульчицький Володимир Станіславович, Київ. 1949 року народження. Застрелений силовиками 18 лютого 2014 року у Києві біля будинку Профспілок.
Лінійчук Олег, народився 4 червня 1988 року у Вінниці. Закінчив з червоним дипломом Вінницький політех. Помер від крововиливу в мозок після того як його жорстоко побили бійці «Беркута» і проломили череп. 
Мазур Артем, Хмельницький. 26 років. На Майдані Артем пробув два місяці. 18 лютого 2014 року був поранений осколками гранати під час сутичок у Маріїнському парку у Києві. В хлопця був проламаний череп, лікарі витягували осколки з голови.

Від 18 лютого Артем перебував в комі. Родичі планували перевезти його в Чехію або Польщу на лікування, проте 3 березня 2014 року хлопець помер. 
Мазуренко Павло, Київ. Народився 2 грудня 1971 року. Закінчив радіотехнічний факультет та працював за спеціальністю. 18 грудня 2013 року у Святшинському районі міста Києва був побитий силовиками як учасник Майдану.

У лікарні діагностували забої та травму голови. Помер у лікарні, за офіційною версією – від пневмонії 22 грудня 2013 року.
Максимов Дмитро, Черкаська область / Київ. 19 років. Народився 17 листопада 1994 року. Срібний та бронзовий призер з дзюдо Дефлімпійських ігор в Софії, був справжньою надією для Спортивної федерації глухих України. Загинув на Майдані Незалежності 18 лютого 2014 року. Вибухом гранати йому відірвало руку. Пораненого доставили до Будинку профспілок, де він помер від втрати крові. Його тіло лежало кілька днів у Михайлівському соборі, і лише 21 лютого було упізнане родичами.

Мельничук Володимир Валерійович, Київ. Народився 22 серпня 1974 року. Помер 20 лютого 2014 року у 17-тій лікарні міста Києва від вогнепальних поранень.
Мовчан Андрій Сергійович, село Великі Осняки Ріпкинського району Чернігівської області / Київ (Святошино). Народився 17 січня 1980 року. Працював у Національному театрі ім. І. Франка майстром сцени. Член Демократичного альянсу. Помер 20 лютого 2014 року у Києві від вогнепального поранення в голову. Друзі кажуть, що Андрій Мовчан щодня приходив на Майдан – хоч на кілька годин. Так було і вранці 20 лютого. Приблизно з 9 ранку до 10-ої він обходив барикади й запитував, чим може допомогти. Після 11-ої Андрій перестав відповідати на телефонні дзвінки. В обід його знайшли просто розстріляним – кілька вогнепальних поранень, що не залишали найменшого шансу вижити.
Мойсей Василь Михайлович, село Ківерці Волинської області / Луцьк. Народився 23 березня 1992 року. 21 рік, студент Университету розвитку людини «Україна» в Луцьку, активіст Киверцівської міської організації ВО «Свобода» Волинської області. Помер 20 лютого 2014 року в 17-ій лікарні Києва від вогнепального поранення у груди.
Наумов Володимир Григорович село Шевченко, Добропільського району, Донецької області. Народився 9 березня 1970 року, на день народження Шевченка. Любив Шевченка. Знав Кобзар напам'ять. За позовом серця поїхав на майдан на барикади. Був викрадений і задушений. Знайдений 18 лютого 2014 року на Трухановім острові у Києві. Без батька лишилися двоє синів: 4-річний Арсеній та 8-річний Єгор.  9 березня йому мало виповнитися 44 роки. В селі залишилась 85-річна мама. 
Опанасюк Валерій Адамович, Рівне / село Дюксин Костопільського району Рівненської області. Народився 20 травня 1971 року. Загинув від кулі снайпера 20 лютого 2014 року у Києві. У Валерія залишилась родина – дружина і четверо дітей.

Найменшому сину всього два роки, а найстаршій донечці – 12. 
Пагор Дмитро, Хмельницький, 21 рік. Загинув 19 лютого 2014 року у місті Хмельницький.
Пантелєєв Іван Миколайович, Краматорськ. Народився 1 грудня 1981 року. Поет, рок-музикант, соліст групи «Небо Мінуса». Останнім часом жив у селі Дмитрівка Слов’янського р-ну Донецької області, де доглядав 90-літню бабусю. На Майдані пробув близько двох місяців. Належав до першої сотні Самооборони, мав псевдо «Креман». Загинув 20 лютого 2014 року у Києві біля готелю «Україна» на вул.Інститутській – отримав сім вогнепальних поранень. Павлюк Володимир, Коломия, біля 40 років.
Паньків Микола-Олег Олександрович, село Лапаївка / село Холодновідка Пустомитівського району Львівської області. 1975 року народження, 39 років. Активіст «Правого сектору». Востаннє поїхав до Києва увечері 18 лютого 2014 року. Микола-Олег помер від кулі снайпера в груди 20 лютого 2014 року у Києві. Це трапилось, коли він витягував поранених та вбитих з передової. Без батька залишилось двоє дітей. Говорить мати героя: «Я його просила: Сину не їдь! Він відповів: «Я не поїду, другий не поїде, а в цій державі будуть жити мої діти». Він завжди був на передовій, бо був дуже сміливим. Мабуть тому і записався у «Правий сектор». Олег завжди йшов напролом. Я завжди йому казала: «Сину, важай». На що він відповідав: «Скільки того життя». 
Паращук Юрій Григорович, Харків / село Тавча, Черкаська область. Народився 1 липня 1966 року. Отримав смертельне кульове поранення у потилицю 20 лютого 2014 року під час відступу силовиків у Києві.
Пасхалін Юрій Олександрович Київ / село Носачів Смілянського району Черкаської області. Народився 18 січня 1984 року. Навчався у м. Сміла. Вихованець Школи олімпійських резервів у Харкові – займався штангою. В останні роки мешкав у Києві, працював на приватному підприємстві комірником. Загинув 19 (20?) лютого 2014 року у Києві від 3-х вогнепальних поранень в спину і пневматичного поранення (розстріляний автоматною чергою в спину). За Юрієм сумує старенька мама, четверо братів і сестер, дружина і 7-річний син.

Пехенько Ігор Олександрович, 

Вишгород, Київська область. Народився 19 липня 1970 року. Загинув у Києві.
Плеханов Олександр Вікторович, Київ. Народився 7 березня 1991 року. Студент Київського Національного університету будівництва та архітектури. Загинув 18 лютого 2013 року у віці 22 років. 
Полянський Леонід Петрович, Жмеринка Вінницької області. 38 років. Загинув на Майдані у Києві.

Рідні розповідають, що він був життєрадісним чоловіком і не міг стояти осторонь беззаконня, що відбувається в Україні – тому і ходив на Майдан.
Прохорський Василь Петрович, Дмитрівка Бахмацького району Чернігівської області / Київ. Народився у 1980 році. Загинув 18 лютого 2014 року у Києві від кулі снайпера. Його вважали зниклим без вісти, тіло героя знайшли у морзі Олександрійської лікарні та упізнали 22 лютого 2014 року. За рішенням сільської громади, Василя Прохорського поховали на Алеї слави у містечку Дмитрівка Бахмацького району Чернівецької області. Односельці планують перейменувати одну з вулиць на честь героя.
Прохорчук Віктор Олександрович, Володарськ-Волинський Житомирської області. Народився у 1975 році. Перебував на Майдані від самого початку, активіст Самооборони Майдану. Останній раз навідався до рідних у грудні 2013 року. Регулярно телефонував матері та дружині. Зник у Києві 18 лютого 2014 року. Бійці з його сотні відшукали свого побратима через тиждень у морзі. Тіло загиблого виявили у дворах Хрещатика, куди воно було викинуте зі слідами насильницької смерті та перерізаним горлом. Прощалися з Віктором у рідному містечку, вкривши його синьо-жовтим прапором та під вигуки «Герої не вмирають!».
Саєнко Андрій Степанович, Фастів, Київська область. Народився 26 жовтня 1962 року. Уродженець міста Сміла Черкаської області. Згодом родина переїхала до міста Фастів Київської області. Відбув строкову службу. Працював електромонтером на підприємствах Фастова. Займався вільною боротьбою. Від 2000 року – приватний підприємець. Активний громадський діяч, учасник Помаранчевої революції 2004 року, податкового Майдану 2010 року.

Член 70-ї сотні Самооборони Майдану. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві від кулі снайпера. Залишив стареньку матір, дружину і двох синів.
Семесюк Микола Миколайович, Хмельницький. 1986 року народження. Загинув у Києві.
Сердюк Ігор Михайлович, Кременчук, Полтавська область. 1969 року народження, 40 років. Був на Майдані з перших днів, брав участь у загоні Самооборони Майдану від Кременчука. Прапороносець 9-ї сотні самооборони. Повертався додому і знову їхав у Київ. Потрапив під обстріл у Маріїнському парку 18 лютого 2014 року, коли брав участь у будівництві барикади. Вбитий пострілом в обличчя на перехресті вулиці Інститутської та Кріпосного провулку. Захоплювався дайвінгом, серед спільноти дайверів мав ім’я Сердитий.

Був підприємцем: займався ремонтом квартир. Смерть Ігоря оплакують дружина та дочка.
Синенко Сергій, Запоріжжя. Народився 5 березня 1978 року. Активіст автомайдану. Приватний підприємець. Згорів живцем у власному автомобілі, підпаленому тітушками, за 20 км від Запоріжжя. По його смерті залишились батьки, дружина та четверо дітей.
Смолянський Віталій Віталійович, село Фурманівка Уманського району. Народився у 1984 році. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.
Сольчаник Богдан Зиновійович, Старий Самбір Львівської області. Народився 25 липня 1985 року.

Викладач кафедри нової та новітньої історії України Українського католицького університету. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.
Тарасюк Іван Миколайович, місто Олика Волинської області / село Залісоче Ківецівського району Волинської області. Народився 28 січня 1993 року. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві від кулі снайпера у віці 21 року.
Ткачук Ігор Михайлович, село Велика Кам'янка, Івано-Франківська область /село Знаменка Гвардійського району Івано-Франківської області. Народився 1 вересня 1975 року. Загинув від кулі снайпера 20 лютого 2014 року у Києві. У Ігоря залишилось троє дітей 1996, 2002 і 2013 року народження.
Топій Володимир Петрович, село Вешневе Самбірського району Львівської області. Народився у 1955 році. Згорів живцем 18 лютого 2014 року у Будинку профспілок у Києві. Тіло упізнане 3 березня 2014 року.

Точин Роман, місто Ходорів Жадачівського району Львівської області. Народився 6 серпня 1970 (1969?) року. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.
Ушневич Олег Михайлович, Дрогобич Львівської області.

Народився у 1982 році. Був застрелений снайпером на вулиці Інститутській поблизу Жовтневого палацу 20 лютого 2014 року.
Хоменко Ігор, Вишневе Київської області. Народився 27 січня 1960 року. Помер 2 березня 2014 року близько 14:00 під час Народного Віче на Майдані у Києві від серцевого нападу. На день смерті Ігору було 54 роки.
Хом'як Віктор, село Голишів Луцького району Волинської області. 55 років. Ця проста та щира, життєлюбна людина приїхала на Майдан після побиття студентів 30 листопада 2013 року. Був справжнім патріотом України, жив простим спокійним життям, любив природу, рибалку. 27 січня 2014 року його тіло було виявлене у зашморгу, повішеним на каркасі ялинки на Майдані Незалежності у Києві. Друзі та священики, які знали Віктора, кажуть, що він не міг покінчити життя самогубством. 
Храпаченко Олександр Володимирович, Рівне. 18 вересня 1987 року. Театральний режисер, м. Рівне.

Загинув від кулі снайпера 20 лютого 2014 року у Києві.
Хурція Зураб, Кіровоград / Грузія (Гагри).

Народився 29 липня 1960 року. Помер 18 лютого 2014 року у Києві.
Царьок Олександр Миколайович, місто Васильків / село Калинівка Васильківського району Київської області. Народився у 1958 році. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві біля готелю «Україна» на вулиці Інститутській.

Буж жорстоко побитий (на тілі багато переломів і синців), а потім застрелений із вогнепальної зброї двома пострілами – в живіт і в груди.

Цепун Андрій Михайлович, Київ. Народився у 1978 році, 35 років. Його забили на смерть у ніч на 21 лютого 2014 року у Києві. Андрій був у команді активістів, які ввечері 20-го лютого блокували в'їзд в столицю з Гостомельської траси. Близько опівночі Андрій вирушив додому, але вдома так і не з'явився.

Згодом дружині зателефонували з моргу лікарні швидкої допомоги та повідомили, що тіло Андрія зі слідами побиття та черепно-мозковою травмою, несумісною з життям, було знайдено на вулиці Верболозній.
Чаплинський Володимир Володимирович, місто Обухів Київської області. Народився 13 липня 1979 року. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві. 
Черненко Андрій Миколайович, Київ. Народився 9 грудня 1978 року. Уродженець села Слободо-Петрівка Гребінківського району Полтавської області. Дитячі та юнацькі роки провів у місті Черкаси, де й зараз мешкають його батьки і брати. У 2002 році переїхав до Києва. Закінчив Національний транспортний університет, інженер-технолог, магістр. Працював автоелектриком на станції технічного обслуговування у Києві. У 2008-2012 рр. разом з дружиною працював у Посольстві України в Нідерландах.

Поранений в груди 19 лютого 2014 року, помер у 17-й лікарні міста Києва. Без батька залишилась 7-місячна дочечка Яна. Похований у рідному селі.
Чернець Віктор Григорович (с.Подібна Черкаської обл., 1977 р.н.) – загинув 19.02.2014 у с. Подібна Черкаської обл.
Чміленко Віктор Іванович, село Борисівка Бобринецького району Кіровоградської області. Народився у 1961 року. Займався фермерством. Загинув від пострілу в голову 20 лютого 2014 року у Києві.
Шаповал Сергій Борисович, Київ. Народився у 1969 році. 45 років. Сергій був активістом Самооборони. 18 лютого 2014 року вбитий на вулиці Грушевського у Києві. Причиною смерті стало два вогнепальних поранення у живіт та серце. По його смерті залишилась старенька мама.
Швець Віктор Миколайович, село Гатне Києво-Святошинського району Київської області, 1951 р.н. 1951 року народження. Військовослужбовець у відставці, старший мічман. Прийшов на Майдан 18 лютого 2014 року, за його словами, «щоб захистити молодих людей». Увечері 18 лютого він зателефонував родині і сказав, що з ним усе добре. О 4 ранку 19 лютого пролунав ще один телефонний дзвінок: незнайомий голос повідомив його дружині про те, що він помер. Смерть настала близько першої години ночі від двох вогнепальних поранень у груди та одного у шию. Віктора Миколайовича розстріляли з близької відстані співробітники «Беркуту» з помпової рушниці 12-го калібру.

Родичам вдалося дізнатися, що після розстрілу беркутівці забрали його тіло та відвезли у невідомому напрямку (зі слів друга, до райвідділку міліції, щоб потім видати за терориста). Звідти пораненого героя забрала швидка, але його життя не врятували: Віктор Швець помер, не доїхавши до лікарні.
Шеремета Людмила, Хмельницький. 75 років. Лікар за професією, вона усе життя присвятила спасінню людей. Була поранена 19 лютого 2014 року у Хмельницькому, під час молитви перед будівлею СБУ про мир, про те, щоб не було більше кровопролиття на рідній землі.

Пробувши понад три доби у реанімації, так і не повернувшись до свдомості, 22 лютого 2014 року Людмила Шеремет померла.
Шилінг Йосип Михайлович, Дрогобич Львівської області. Народився 14 травня 1952 року у с. Вороблевичі Дрогобицького р-ну у багатодітній сім’ї. Мав 8 братів та сестер. Одружившись, переїхав на постійне проживання до Дрогобича. Разом з дружиною Анною народили та виховали двох дочок, які подарували дідусеві та бабці чотирьох онучок. За професією – будівельник. Останні роки часто їздив на заробітки до Італії. Дружина Аня працює в Італії.

На київський Майдан їздив кілька разів, затримувався там надовго. Хотів жити у вільній, заможній країні – аби внуки не шукали щастя по закордонах.

Загинув від пострілу в голову біля Жовтневого палацу у Києві 20 лютого 2014 року.
Шимко Максим Миколайович, Вінниця. Народився у 1979 році, 33 роки. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.

Останній запис, який він  залишив на своїй стоірнці у «ВКонтакте» 18 лютого – «За Україну! Всі хто може їдьте в Київ !».
Щербанюк Олександр Миколайович, Чернівці. Народився 2 січня 1968 року. Член партії «Батьківщина» з 2004 року, керівник партійної первинної організації у Чернівцях, воїн-афганець. Олександр двічі був на Майдані, активно допомагав однопартійцям із «Батьківщини» організовувати протести у Чернівцях, та після подій 18 лютого вирішив поїхати до столиці знову. «У четвер, 20 лютого, вранці ще розмовляла з ним. Він захеканий взяв слухавку, сказав: «Кицюню, ми взяли Інститутську, я зараз не можу говорити». А коли набрала його буквально за кілька хвилин, мені розповіли, що Саші вже немає…», – розповіла журналістам дружина загиблого героя Наталя Щербанюк. 20 лютого 2014 року снайпер вцілив йому у серце просто біля чернівецького намету у Києві. У героя Майдану залишилася старенька хвора мама та двоє дітей: донька Ольга й син Даня.
Загиблі міліціонери та солдати ВВ (загальна кількість загиблих – 16 осіб):
Булітка Василь Віталійович, село Косачівка Чернігівської області. Народився у 1986 році. Загинув 18 або 19 лютого 2014 року у Києві.
Власенко Дмитро Олександрович,

Крим. 1982 року народження. Загинув 18 лютого 2014 року у Києві.
Гончаров Віталій Іванович,

Крим. 1989 р.н. Загинув 18 лютого 2014 року у Києві.
Євтушок Володимир Володимирович,

Київ. 1971 р.н. Загинув 19 лютого 2014 року у Києві.
Зубок Володимир Валерійович, 

Чернігівська область, 1985 р.н.  Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.
Іваненко Олексій Миколайович,

 Харків. 1977 р.н. Загинув 18 лютого 2014 року у Києві.
Савицький Петро Анатолійович,

Київ. 1972 р.н. Загинув 19 лютого 2014 року у Києві.
Спічак Сергій,

Бердянськ. Помічник начальника військового наряду патрульного батальйону внутрішніх військ (Бердянськ).

Помер 20 лютого 2014 року на вулицi İнститутській у Києві.
Теплюк Іван Іванович, Чернігів, 1993 р.н. Стрілок Загинув 18 лютого 2014 року у Києві від тяжкого вогнепального поранений в голову.
Третяк Максим Леонідович, Чернігів, 1993 р.н. Військовослужбовець строкової служби внутрішніх військ.

Загинув 18 лютого 2014 року у Києві у віці 20 років.
Федюкін Андрій Васильович,

 Крим. 1972 р.н. Загинув 18 лютого 2014 року у Києві.
Цвігун Сергій Віталійович, Запоріжжя 1990 р.н. Старший сержант

ІІ Виховна робота , щодо реалізації національно – патріотичного виховання

2.1 Виховний захід « Україна за мир !»

Ведучий:   21 вересня – світ відзначає Міжнародний День Миру. Для дуже багатьох  людей у сучасному світі мир – це не більш ніж казкова мрія. Люди живуть у кайданах: мається на увазі в атмосфері страху.

 Ведуча: Раніше для нас, українців, мир – це була повсякденна реальність. На вулицях нашої неньки – України було спокійно, всі діти ходили до школи, посміхалися. Але відбулися різкі зміни, підкралося горе… На Україну напав ворог. І нам, українцям, як ніколи, потрібно усіма силами боротися за мир щоб нам завжди світило тепле, ясне сонечко, щоб небо було завжди чисте та голубе, щоб завжди були посмішки на обличчях у людей.

  Ведучий : От і сьогоднішній день у нас присвячений цій темі. Скільки пісень, оповідань, віршів складено про дружбу, дитинство і про таке прекрасне слово МИР.

Звучить Гімн України

Українка :

Я хочу, щоб сонце світило,

Співали би дзвінко пташки,

Щоб люди були всі щасливі,

У мирі зростали би ми!

Українець :

В чистих барвах, як обнова,

Вся планета кольорова.

І на ній веселі діти

В мирі, дружбі хочуть жити.

Українка:

Як стане мир на цілім світі,

То будуть щасливі дорослі і діти,

Поля в нас щедрі, вродили багато,

Хліба в нас буде на будень і свято.

 Українець:

Ой люблю я сонце тепле, золоте

І волошку синю, в полі, що цвіте.

Вишню кучеряву і рясну вербу

І найбільше річку - чисту, голубу.

 Козак 1:

 Я хочу, щоб сонце світило,

Співали би дзвінко пташки,

Щоб люди були всі щасливі,

У мирі зростали би ми!

 Козак2:

Слухайте, чесні люди Землі,

Дуже ми просимо вас:

Боріться, боріться, бо ми ще малі,

Мир захищайте для нас!

Танець козачат

Ведуча. Діти, а який це птах до нас прилетів?..  Білий голуб – птах Миру, символ Миру.

  Ведуча:

Голубко біла, ти лети у світ,

Хай буде мир у небі голубому.

Бо голуб миру, кажуть з давніх літ,

Приносить радість родові людському.

 Ведучий: 

Коли панує щастя і любов,

Танцює понад квітами комашка,

У світі мир — основа із основ,

І символ миру — білосніжна пташка.

Роздають «Голуби миру»

Пісня «Україна це-я…»

Ведуча.  Вишнева Україна… Мальовнича і прекрасна з її широкими нивами і полями, глибокими  ріками і морями, високими горами, з її прекрасною мовою, танцями, піснями, волелюбним народом.

Тримають у руках коровай

 Козак :Україна наша мила,

Неозорий щедрий край.

Наче сонечко привітна,

І прекрасна, як розмай.

 Українка: Україно! Рідна мила!

Я – дочка твоя щаслива.

Все, що ти мені дала,

Я віддам тобі сповна.

 Козак:Збережу усе, що маєш,

Ти ж мене іще не знаєш!

Я – твоя дзвінка веснянка,

Україночка-співанка.

 Українець:Співуча моя Україно,

Хай буде щасливим твій шлях,

Хай пісня твоя солов’їна

Лунає, як нині, в віках.

 Козак:Нехай все лихеє минеться,

Щоб знала ти лише добро.

Хай щастям до берега б’ється

Ласкавий і дужий Дніпро.

Пісня «Україна»

 

Ведучий:

Чому цей світ такий жорстокий?

Навіщо нам ота війна?

Страждають діти, гинуть люди,

А скільки знищено майна!

Скільки прекрасних людей загинуло на війні, скільки згоріло міст, скільки полів розтоптали гусениці ворожих танків. В кожній родині, в кожному домі пам’ятають тих, хто боронив нашу землю.

Солдатські душі… Вони очима-зорями дивляться на нас з небес, журавлями пролітають над нами, сумно курличучи в небесній далині.

Давайте хвилиною мовчання вшануємо пам'ять тих людей, які воювали за мир, хто віддав своє життя в ім’я світлого майбутнього.( хвилина мовчання)

Ведуча:

Вічна пам'ять

Тим, хто загинув!!!

Вічна слава

Тим, хто живий!!!

 Козак:Нехай на світі спокій буде,

Сьогодні! Завтра! Назавжди!

І хай літають завжди журавлі,

І колоски видзвонюють налиті.

  Діти:Гей, веселка угорі

Вигукнулась край неба,

Мир потрібен дітворі,

А війни не треба!

   Ведуча.   Діти, шануйте і любіть свою  прекрасну, рідну неньку-Україну, шануйте славні традиції, звичаї нашого народу, пам’ятайте завжди і скрізь, що ви – діти козацького роду, онуки славних пращурів великих, що не корились ні мечу, ні кулеметному вогню, а свято вірили у світле майбутнє своєї держави.

Молитва за Україну, за Мир і Спокій (Діти розповідають по рядку)

Отче наш!

Молимось до тебе за мир і спокій для нашої великої єдиної родини

Дай нам Боже жити в любові до ближнього, у повазі прав і свобод кожного, не розпалюючи непремиренності. Царю Небесний! Вірю в нашу єдність, бо це велика Сила Твоя!

Вірю, в силу духу нашого, бо це є Чудо Творіння Твого!

Вірю, що ці слова зупинять темні сили

Нехай ця битва на небі буде на перемогу Світла! Слава Тобі, Боже!

Хай животворна роса впаде на наші землі

Нехай вгамується розбрат

Нехай зникнуть заздрощі й розпалення пристрастей

Щоб полюбили ми один одного І, як одне ціле, перебували в Тобі.

І допоможи нам знайти примирення.

Захисти найменш захищених. Осуши сльози заплаканих, Скріпи віру тих, які сумніваються

Пошли в наші серця любов один до одного, мир і спокій.

Господи! Благослови Україну і всі родини наші

Навчи нас не продавати свою совість ні дешево, ні дорого.

Захисти нас від ворогів видимих і невидимих, що хочуть поневолити нас.

Дай нам, Боже, жити вільним життям Дай кращу долю нашому народу

Дай нам єдність, мир і спокій Господи! Збережи Україну Боже, прийми мою молитву

За Україну! За Мир! і Спокій! За Україну! За Мир! і Спокій!

За Україну! За Мир! і Спокій!

Пісня « Боже,великий ,єдиний нам Україну храни»

2.2 Виховна година : «Україна – понад усе!»

Мета: розширити знання учнів про нашу Батьківщину – Україну; виховувати в учнів любов до України, патріотизм, повагу до її захисників – учасників АТО; довести до свідомості учнів, що ми самі відповідаємо за долю нашої держави, що кожен українець повинен мати активну громадянську позицію щодо своєї історії та подій на сході України; дати новий імпульс духовному оздоровленню учнів, який передбачає трансформацію громадянської свідомості, моральної, правової культури особистості, розквіту національної самосвідомості і грунтується на визнанні пріоритету прав людини, яке функціонує на засадах гуманізму.

Оформлення: вислови та вірші про Україну, національна символіка та атрибутика України, на центральній стіні великий вінок з жовто-блакитними стрічками, а зверху опускається Ангел. Під центральною стіною утворені східці, на яких горять лампади.

  • (Звучить легка музика, трансляція відеоролику “Де Україна?..”)

Ведучий: Тим, хто в боротьбі за волю і кращу долю України не дожив до сьогоднішнього дня, спить у незнаних і безіменних могилах – присвячується!

  •  

Ведучий: Цвіту нашого народу, його славним синам і донькам, які у розквіті сил віддали свою молодість, і, найдорожче, життя – присвячується!

Ведучий: І знову, в котрий це вже раз

  • Зійшлися ми в одній родині,

  • Щоб пом’янути славний час,

  • Коли в офіру Батьківщині

  • Себе принесли кращі з нас.

  • (Трансляція відеоролику О. Пономарьов “Заспіваймо пісню за Україну!”)

Ведучий: Українська земля… Земля щедро полита кров’ю її синів. З нашої історії ми бачимо споконвічне прагнення українства до волі та незалежності рідної землі, неньки-України.

Ведучий: ...Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься — Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори. Ліна Костенко

Ведучий: І согоднішу виховну годину ми присвячуємо всім представникам славетного лицарського роду, гідним нащадкам великих прадідів, у чиїх жилах пульсує гаряча кров і дух героїчних запорожців.

 Ведучий: Було колись в Україні - ревіли гармати.

  •  Було колись – запорожці вміли панувати.

  •  Панували, добували і славу, і волю

  •  Минулося… Зосталися могили по полю.

Ведучий: Вже скільки закривавлених століть

Тебе, Вкраїно, імені лишали... 

Тож встаньмо, браття, в цю урочу мить:

Внесіте прапор вільної Держави! 

Повірмо в те, що нас вже не збороть,

І долучаймось до добра і слави. 

Хай будуть з нами Правда і Господь -

Внесіте прапор вільної Держави!

Ведучий: Народе мій, пишаюся тобою:

Моя душа – частинка твого «Я».

Красою правди у святім двобою

Понад Майданом сонця лик сія...

Є нація! Хай знають всі у світі:

Ми є! Народ піднявся із колін!

І переможно сонце правди світить,

Співає гордо наш Державний Гімн.

(Звучить Державний Гімн України).

  • Ведучий: Щасливі ми, що народилися і живемо на такій чудовій, багатій, мальовничій землі – на нашій славній Україні! Тут жили наші діди й прадіди, тут живуть наші батьки – тут корінь роду українського, що сягає сивої давнини.

  • Материнський образ України встає з полинових степів і глибинної чорноземної скиби, як барва зоріє із зажури поліських озер, що чистими очима довірливо дивляться на світ, виростає недосяжно на повен зріст із карпатських верховин. Нема життя без України, бо Україна - це доля, яка випадає раз на віку, бо Україна – це мати, яку не вибирають, як і долю, бо Україна - це пісня, яка вічна на цій землі. Не стидайся, це твоя земля!

  • (Трансляція відеоролику К. Скрябіна “Не стидайся, то твоя земля…”).

Ведучий: Незалежність - це зовсім не слово!

Це - тавро, що на серці болить.

Це багрянець душі світанковий.

Цей вогонь споконвіку горить.

В боротьбі загартовані м'язи.

А думок роздоріжжя сумні

Знов шукають в пітьмі перелази,

Коли хмари ридають німі.

Кожен з нас незалежний по праву.

Тільки ми обираємо шлях.

Хай іде стороною лукавий,

І не топчеться вік по піснях

Тих, що ненька в дитинстві співала,

Бо корінням в життя проросли.

Ми так довго на світло чекали,

А утримати знов не змогли...

Ведучий: Ми до сонця наосліп летіли

На одне недолуге крило.

Малювали життя, як уміли...

А боротися треба було!

І тепер незалежна держава

На помості крихкому стоїть.

А ми тільки гукаємо "Слава...",

Коли рана сильніше болить...

Кожен з нас українець по праву!

І історію пишемо ми!

Щоб нащадки не просто читали,

А за приклад узяти змогли!

Катерина Лук'яненко

Ведучий: : Це країна добрих, щирих, привітних, веселих і гостинних людей, які ніколи не поневолювали інші народи, а лише вміло захищалися від ворога.

  • Виконується пісня «Це моя Україна»

Ведучий: Запорізька Січ! Козацтво – легендарне минуле українського народу, що упродовж століть протидіяло спробам турецьких султанів, кримських ханів, польської шляхти поставити український народ на коліна.

  • Ведучий: Збереглася давня легенда ще козацьких часів: коли на країну нападали вороги зі сходу і заходу, півдня і півночі, коли в нерівних боях полягли кращі захисники народу, на велику раду зібралися старі вожді, наймудріші книжники, сліпі кобзарі. "Що чинити далі? – з болем і розпачем запитували вони. – Розбиті наші останні полки, захоплені ворогами останні фортеці…” І тоді піднялися найдревніші із кобзарів: - Неправда, - сказали вони, - останній полк ніколи не може бути розгромлений, остання фортеця ніколи не здається! Бо це те, що в душі кожного: наша дума, наша пісня, прадавні звичаї і традиції. Їх можна віддати лише добровільно – але ми не віддамо, бо ми народ одвічний, потужний і життєдайний. Биті, знекровлені, палені й топтані, ми знову піднімемося з руїн, із попелу, і знову воскреснемо, розквітнемо, забуяємо!..

  • (трансляція відеролику “Характерники, до бою!”)

Ведучий: Продовжили героїчну історію України Січові Стрільці, які мужньо боролися за її волю. Це були молоді хлопці. Кожен з них любив матір, рідний край, але понад усе бажав незалежності своїй Батьківщині.

Ведучий: 

Стрілецькі могили понищено вщент. 

Лупали, копали, валили, палили... 

Лиш де-не-де хрест, де-не-де монумент—

І все — пропадають стрілецькі могили.

А там українські стрільці січові — 

Палкі «усусуси» — юнацтво безусе... 

Франкові сини, його мрії живі... 

Прости нам за них, милосердний Ісусе...

Біліли фігури в зелених полях, 

По білих містах цвинтарі зеленіли, 

В блакитне із жовтого жайворон-птах 

Щороку про наші співав Термопіли.

Ведучий:  Бій під Крутами належить до однієї з найтрагічніших сторінок нашої історії. Під Крутами загинув цілий студентський Курінь – триста студентів – цвіт української молоді, цвіт української Нації. Трагедією було те, що під Крути пішли лише триста і лише молодь.

Ведучий: Гімназисти і студенти. Найстаршому 21 рік. А наймолодшим – 14-16 років. Вони пішли, щоб затримати ворога, який був майже під Золотими Воротами Києва… І полягли … Вони принесли в жертву Батьківщині своє молоде життя. Ця найтрагічніша сторінка стала нашою гордістю.

Ведучий: На Аскольдовій могилі

Поховали їх –

Тридцять хлопців-українців,

Славних, молодих.

 Ведучий: На Аскольдовій могилі

Український цвіт!

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

Ведучий: На кого посміла знятись

Зрадника рука?

Квітне сонце, - грає вітер

І Дніпро-ріка.

Ведучий: На кого завзявся Каїн?

Боже! Покарай!

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Ведучий: Визначною сторінкою нашої історії є Українська Повстанська Армія. Це Рух Опору, який був добре організований.

Ведучий: Самовіддана боротьба воїнів УПА надовго залишиться в пам’яті народу. Ці герої-воїни за українську державність віддали своє життя без вагань.

Ведучий: Вони у битві чесно полягли,

А іншого ні вибору, ні змоги.

Вони загинули, але перемогли,

Бо віддали життя для перемоги.

Живу їх пам'ять вік шануєм ми,

Увічнивши, як обеліск безсмертя.

(Трансляція відеоролику “Партизани. Українська патріотично-історична пісня”)

Ведучий: Терези історії переважили в сторону зла... Наша Україна випила повну чашу концтабірного соціалізму. За 70 років існування УРСР через концтабори, в’язниці і заслання пройшли мільйони українських громадян. На розправу катам було віддано цвіт української інтелігенції... Голод спустошив міста і села України...

Ведучий: 

Ось і маємо: діти тюрми, 

Ми не стали дітьми свободи, 

Мов прокляття над нами висить 

Голос плоті, ротів ненасить, 

Т.Шевченко сказав, як сьогодні: 

"За шмат гнилої ковбаси 

І Україну продаси..." 

Голос плоті веде до безодні! 

Час жаданий, сподіваний час, 

Ніби сонце, залив подвір’я, -

Віру лицарів вибили з нас, 

А вживили жебрацьке безвір’я, 

Смертю встелений шлях до мети 

Подолати змогли не найдужчі, -

То біда, як ламають хребти, 

А страшніш, як ламають душі. 

Ведучий: 23 роки Україна не знала війни. Наш народ пишався тим, що у буремні 90 – ті ХХ століття Україні вдалося зберегти мир. Але війна не обійшла нашу державу тепер. Ще рік тому ми з вами не знали дуже багатьох слів, пов’язаних з війною, тепер же майже кожну родину так чи інакше опалило полум’я військових дій. Ще рік тому ми не особливо звертали увагу на слова «Слава Україні – Героям слава», а тепер ці слова набули нового змісту.

Ведучий: Наразі вже точно зрозуміло, кому ці слова адресовані, і ні в кого немає сумніву, що ці герої – хлопці що зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України, лікарі, які в мирний час повертають поранених в АТО з того світу, волонтери на плечах яких тримається наша армія.

Ведучий: Слова «Слава Україні – Героям слава» перестали бути просто вітанням, це вже віддання шани найкращим, котрі у найважливіший момент нашої держави не злякалися і пожертвували собою заради своєї Батьківщини, а також є засвідченням справжнього патріотичного подвигу.

Ведучий: Коли перед очима кадри з новин, фото поранених та загиблих героїв, дивлячись їм у вічі , ми розуміємо, що вислів «душу й тіло ми положимо за нашу свободу» став для сучасної історії української нації не просто словами з гімну, це стало станом душі.

Ведучий: Не можемо ми не згадати про події, які сталися лютневими днями на Майдані Незалежності. Майдан став символом боротьби, символом утвердження прагнень до європейських цінностей у споконвічно європейській державі. І за цю боротьбу, за нашу з вами свободу й оновлення країни заплачено страшну ціну : своє життя віддали найкращі. І більшість із них – молоді, сильні. Ті, що тільки починали жити.

(Трансляція відеоролику гурту Мандри “Не спи, моя рідна земля.”)

Ведучий: Хлопчина вірив, що колись, одного ранку,

Відкривши очі, він відчує повну волю.

Але та куля, в день зимовий, на світанку,

Перехопила подих та змінила долю.

Хлопчина вірив, що колись, одного дня,

Розкаже син йому, як любить Батьківщину.

Хіба він знав, що борючись за це щодня,

Все доведеться відпустити в мить єдину.

Так. Той хлопчина, він не знав тоді,

Що нелюд пострілом прицільним забере життя.

І браття хлопця, українці, у біді,

Заплачуть, відпустивши тіло в небуття.

Але ж душа, душа Героя вічно лине!

До тебе наші сльози, молитви, зізнання!

Повір, хлопчино, наша пам’ять не загине,

Як і омріяні тобою  воля та кохання.

Небесна сотня. Прапор. Чорна стрічка.

І сльози, бо ти, хлопче, словом вже не з нами.

Але в думках  ти поруч, і не згасне свічка,

І линуть буде “Слава Україні!”  над ланами.

(Трансляція відеоролику “Небесну сотню, Господи, прийми”)

Ведучий: Війна на сході України — збройний конфлікт на території Донецької і Луганської області України  з одного боку — організованими та керованими з РФ незаконними збройними формуваннями Донецької і Луганської «народних республік», визнаних терористичними організаціями, за підтримки військових частин РФ та з іншого боку — українськими правоохоронцями із залученням Збройних сил України.

Конфронтація насильства в регіоні розпочалася в середині квітня 2014 року, коли озброєні групи проросійських активістів почали захоплювати адмінбудівлі та відділки міліції у містах Донбасу (зокрема, у Слов'янськуАртемівську та Краматорську). Українська влада у відповідь заявила про проведення Антитерористичної операції із залученням Збройних сил. Поступово протистояння переросло у масштабний воєнний конфлікт.

(Трансляція відеоролику гурту Океан Ельзи “Не твоя війна.”)

Ведучий: Гадаєш, ти мене образив,

коли бандерівцем назвав?

Скажу тобі на це одразу –

Я ним не був! Тепер вже став!

Люблю безмежно рідний край,

Оцю чарівну, магічну мову,

Дарований Всевишнім рай,

Красу дівочу чорноброву.

Ведучий: Чому прийшли на нашу землю?

Чому затіяли війну?

Невдасться знищити нас й стерти,

Бороним землю ми свою!

Ви поливаєте нас з "градів",

Міста руйнуєте ущент

І не жалієте снарядів,

Бо так звелів ваш президент.

Його амбіції великі,

Він хоче підкорити світ,

Обличчя Януса дволике,

Самозакоханий гаспид.

Нас не поставить на коліна,

Картавий карлик - новорос

І буде вільна Україна,

І вбереже нас всіх Христос! Ілля Манченко

(Трансляція відеоролику “Війна за Україну.”)

Ведучий: І знов Майдан в Луганську і Донецьку,

Ні, не Майдан — справжнісінька війна!

Знов суть свою ворожу і поганську

Показує москаль, мов сатана.

(Трансляція відеоролику К. Скрябін “Українська війна – АТО.”)

Ведучий :За Сотнею ще рани кровоточать,

А тут нових оплакуєм синів.

Скажи, москалю, що від нас ти хочеш,

Невже нових жертв сильно захотів?

Цвітуть тюльпани чорні в Україні,

Зривають їх дружини й матері.

«...Присвоїти посмертно...» В домовині

Лежить проміння згаслої зорі...

Ведучий: А блокпости обстрілюють чужинці,

Чиєсь дитя стає мішенню знов...

Іде війна!.. Іде війна, вкраїнці!..

Іде війна за смерть — не за любов!

Знов опустились прапори в скорботі,

Усе село прощається з хлоп’ям...

І кожен воїн в 45-й роті

Дав повну волю тим скупим сльозам...

Ще вчора він діливсь бронежилетом,

Хоч на російській розмовляв пацан...

«Женюсь... женюсь, Серега, этим летом,

Пусть только разобьем бандитский клан...»

(Трансляція відеоролику “Героям війни на сході присвячується…”)

Ведучий: …Він повінчався з українським краєм,

З калиною у білому вбранні,

Яка червоні слізоньки втирає

І про любов йому шепоче в сні...

Прорізавсь голос чийсь сердитий,

В тумані тишу роздира:

То знов привезли дітей убитих

Зі сходу — з міста і з села.

Ведучий: Тож будуть сльози і ридання

Коханих, бідних матерів,

Бо знову свіже поховання

Їх любих, рідних їх синів

Чи довго будемо страждати

Та проливатимемо кров,

За рідну землю воювати,

Бо ворог лізе знов і знов?

В нас військо бідне, майже голе,

Бронежилетів, касок в них нема.

Та битись з ворогом готові —

Болить за Україну в них душа.

(трансляція відеоролику “Білі лебеді у небесах” (загиблим в Україні присвячується))

Ведучий: Доборолися, добалакалися,

досварилися, аж гримить.

Україно, чи ти була колись

незалежною, хоч на мить

Від кайданів, що волю сковують?

Від копит, що у душу б'ють?

Він чужих, що тебе скуповують?

І своїх, що тебе продають? Ліна Костенко

Ведучий: В результаті бойових дій в Україні загинули 2905 людей (і це лише офіційні данні про тих кого вдалося ідентифікувати та захоронити), в тому числі 28 дітей. Поранення отримали 7640 людей. Солдати добровольчих загонів та регулярної армії віддали життя за кожного з нас!

Ведучий: Не плач, кохана, чуєш, я живий.

Не міг тобі раніше подзвонити.

То був страшний, запеклий, довгий бій,

Та ми не мали права відступити.

Скажи хоч слово, мила, не журись.

Утри сльозу й нарешті посміхнися,

А ще молись, за нас усіх молись.

І матері від мене поклонися.

Цілуй дітей і батькові привіт,

Скажи, його «Кобзар» тепер в нагоді:

Ми з хлопцями завчили «Заповіт»,

Під обстрілом читаємо відтоді.

Ведучий: Пробач, ріденька, знову мушу йти.

І не питай, куди тепер рушаю.

Мене чекають прокляті світи,

Коли вернусь я й сам уже не знаю.

Вона в сльозах стискає телефон,

Пусті гудки, в душі гроза лютує.

Та він живий, то був поганий сон,

Її любов його, таки, рятує!

А він десь там, де небо у вогні.

Боронить свою землю від навали.

Він вже давно не лічить ночі й дні,

Він робить все, щоб ми війни не знали!

Ведучий: 5 вересня 2014 року у Мінську було підписано угоду про припинення вогню на Донбасі. Робота контактної групи у Мінську була продовжена, і сторони підписали наступний меморандум у ніч проти 20 вересня 2014. Проте, станом на сьогодні, бої і обстріли продовжуються.

Ведучий: Ми з тобою одної крові.

Ти став рідним мені, солдате!

Я пишаюсь, мій брате тобою.

Ти у бій пішов нас захищати.



Ти молитву народу відчуєш,

Вона буде, мов щит, закривати.

Знаю, зараз в окопах ночуєш

Знаю, мусиш за нас убивати.

Ти пробач за холодні ночі,

Ти пробач, що недоїдаєш.

Я підтримати тебе хочу,

Сподіваюсь, ти відчуваєш.



Скоро ти повернешся додому

І домівка тебе зігріє.

Зніме тяжкість війни і втому,

Так, як дім тільки рідний вміє.



Повернешся в свою родину,

Та з роками війну не забудеш.

Правду скажеш на всю Україну,

Бо боятись ти вже не будеш.

Ведучий: Ми закликаємо вас сьогодні згадати у ваших молитвах усіх Героїв, які поклали свої голови за наше майбутнє. Хай пам'ять всіх невинно убитих згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі. У жалобі схилимо голови. Вони згасли як зорі.

Ведучий: Тож запалимо свічки пам’яті козакам, солдатам-визволителям Першої та Другої світової, репресованим, героям-афганцям, героям Небесної сотні, усім героям, які боролись за незалежність нашої України. Нехай спокійно і тепло буде їхнім душам від цього священного світла. Не спи, моя рідна земля!

Ведучий: Нехай кожен з нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню-частинки вічного. А світло цієї свічки хай буде даниною тим, хто навічно пішов   від нас, хто заради торжества справедливості жертвував собою. Вони повинні жити в нашій пам’яті!

Ведучий: Сьогодні давайте подумки згадаємо тих, хто пішов від нас хвилиною мовчання. (Трансляція відеоролику “Пливе кача по тисині” )

Ведучий: Ніколи не проходьте байдуже повз могили, пам’ятники, обеліски. Завжди вклоніться пам’яті тих, хто боровся за нас, за наше життя і пам’ятайте про героїв, які живуть разом із нами.

Ведучий (на фоні музики “Мамо, не плач…” фото загиблих): Вони не були героями. Вони були звичайними людьми. І в останню мить віддали нам найдорожче – своє життя. За нас віддали. Аби ми жили. Долюбили за них, пісень за них доспівали.

Ведучий: Як хочеться, щоб тихо ніч пройшла!

Як хочеться, щоб світлий день настав!

Щоб Україна в мирі зажила

І щоб ніхто нікого не вбивав!!!!!....

Ведучий: Патріот той, хто своє право вимірює своїм обов’язком. Місія свідомого громадянина – патріота – не руйнувати правопорядок, а берегти, правильно й терпляче вдосконалювати його зміст.

Ведучий: Справжній патріот гуманно ставиться до інших народів. Його культура проявляється в повазі інтересів, прав, самобутності людей інших національностей, підтримці їх у боротьбі за свободу і незалежність, терпимості, толерантності, готовності й умінні йти на компроміс з різними етнічними, релігійними групами заради миру в своїй державі й у світі.

Ведучий: Свідомий патріотизм несумісний з шовінізмом, расизмом, які проявляються у неповазі й ненависті до інших народів і націй, їх культури і прав. Сепаратизм також чужий українському патріоту, бо він завжди дбає про єдність України. Не будьте байдужими

(Трансляція відеоролику Х. Панасюк “Прокидайся!..”)

Ведучий: Хтось купує коханці конвалії,

Чиясь жінка шопує в Італії,

А вдовиця майданівця хворая!!!

Соромно….

Десь вмирають солдатики з голоду,

Від байдужості, кулі, від холоду,

А в столиці скирдуються долари!!!

Соромно…

Десь голосить на цвинтарі мати,

Десь залишились діти без тата,

А журнали пістрявлять акторами!!!

Соромно…

Десь фашистів приборкують кіборги,

А ми знову проґавили вибори

Й привели до парламенту ворога!

Соромно…

Десь мерці, десь розруха і горе,

А ми їдем в Єгипет на море,

Мов війна за далекими горами!

Соромно…

А до влади злітаються ворони!

Соромно! Тетяна Малахова

Ведучий: Сьогодні на вокзалі бачила солдата..

Стояв один – його ніхто не проводжав:

Квиток на схід, рюкзак і плащ палатка,

Немов він сам від себе на війну тікав.

Сумний, стурбований, глибокий,

Задумливо і мужньо в самоті стояв,

Хоч перед ним дорога – світ широкий,

Але він стежку свою власну вже обрав.

Не в далі дальнії, щоб щастя пошукати,

Не в ті незвідані, чудові й радісні краї,

А в пекло – смерті в зуби їде заглядати -

Боротися за волю на своїй землі!

І шкода стало невідомого солдата:

Він сам – та й я нікого вже не жду,

Тому тепер на нього буду я чекати,

Тепер я в Бога за усіх самотніх попрошу!

«Не полишай одних в скрутну годину,

Дай мужності, надії й сили їм пошли!

Дружині – чоловіка, матері – дитину,

І сестрі брата, прошу, рідного верни!»

Я мовчки проведу тебе, коханий, брате, сину,

Й чекати буду рідного тебе з війни…

Тепер ти просто зобов’язаний й повинен,

Живим та неушкодженим прийти!

Ведучий (зачитує слова Ірини Цвіли – звичайної жінки, яка допомагає чим може): Можливо соплі.... Але я про емоції, про те, що не покидає мене вже декілька останніх тижнів. Щось страшне дуже поблизу, дуже близько. Хай, краще, я посміюсь потім зі своїх передчуттів, страхів та переживань... Хай. Але знайте, що то наш останній бій. Я просто це так відчуваю. Ви розумієте, що нас переграють політики- бізнесмени, нас, простий люд, кидають, як шар в кеглі в боулінгу. Наші сини гинуть, калічаться....А для когось це просто політичні, бізнесові... амбіції. Я не хочу бути шаром в чужій грі, не хочу і не можу вже відчувати біль від втрат.Я проста громадянка, жінка, мати. Я хочу простого, справедливого життя на своїй землі, хочу працювати, творити... Мої кроки допомоги мізерні, але я хочу, щось змінити, на щось вплинути. Люди, прошу ВАС, благаю, не будьте байдужими. Давайте включатись в нашу колективну боротьбу, безпеку та перспективу. Хто, як не ми? Треба дорослішати. Наступив, той час, коли від нас залежить більше, ніж від влади. Це вже факт, доведений нашими добровольцями, солдатами та волонтерами.

Ведучий: Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв.

Ми нищим ліс. Ми з матір'ю на "ти".

Ми свій кінець пришвидшуєм,

пришвидшуєм у колективних нетрях самоти.

Душа ніяк не вийде із-під варти.

То культ особи, то культура мас.

Колись ми, кажуть, виникли від мавпи.

Надалі мавпа виникне від нас. Ліна Костенко

Ведучий: (зачитує слова одного з бійців-кіборгів): Не так давно в Україні не було армії взагалі. Закосити від служби вважалося за прийнятну норму. Йшли до війська тільки якісь непросвітльоні лохи. Ба, більше. Точилися розмови, що Україні взагалі армія не потрібна, бо це зайва витрата бюджетних коштів, а воювати нам все-одно ні з ким. Бо ми такі мирні люди, що аж страх… Пасіонарії нудьгували і читали старі статті про звитяги дідів-прадідів з ОУН-УПА, перечитували Донцова та розглядали козацькі герби…

Але вона прийшла. Війна… На нашу землю… Несподівано. Бо сподівано вона ніколи не приходить… І подумалося: всьо - капєц, воювати у нас нікому і нічим… Наші літаки не літали по двадцять років. Курсанти льотних училищ отримували спеціальність винищувача, жодного разу не бачивши цього самого винищувача… Танки Т-64 ржавіли під дощем. Солдати копали фундамент під дачу генералам. Десь в Криму стояла дизельна підводна лодка-сирота, нікому не потрібна… Єдиний боєздатний підрозділ охороняв “Міжгір’я”…

Ведучий: І раптом щось сталося… Якісь давні і сильні духи прокинулися на Вкраїнській землі… Перун, Стрибог, Даждьбог, Ярило… Скіфія… Дике поле, Січ… Запоріжжя… Пороги, карпатські ліси… Де воно взялося? – Хто його зна… Видно десь дрімало віками, відсипалося… Код нації, ДНК…

Нема армії, але є - воїни… Так буває іноді… І раптом стало зрозуміло, що головне навіть не в оснащенні і не в техніці, а - в духові, в силі, в характері…

І пішов підполковник Мамчур під Українським Прапором в Українському Криму. Без зброї, бо не було її.. І курсанти “Нахімовського”, перейменованого нашвидкоруч в тому ж Криму училища, демонстративно заспівали “Ще не вмерла…” під підняття російського прапору… Акапелло… І стало нам гордо, і очі наповнилися сльозами і серце - гордістю… Ми раптом згадали, що воювали все життя, всю історію свою. За волю, за свободу, за віру, за Україну. Бо доля така, карма!... Тікали за пороги, рили схрони в лісах, закопували в землю автомати… Бо “Свобода, або смерть!”. Бо це в крові, і в душі… Його не витравиш і не знищиш… І не поясниш нікому… Та нікому й не треба…

Вчорашні пацани, що пили пиво біля кіоска, або займалися в дворі на турніку, раптом стали героями, солдатами… “Сам погибай, а товариша виручай!”, як сказав диктор ТСН. І не важливо, що на суржику, бо так і є насправді…

Ведучий: “Вчора вбито двох, поранено десятьох в зоні АТО”, - звикли ми до таких новин. Це вже буденність. Слава героям, хай одужують поранені, - кажемо ми. Повертайтеся живими, - молимося ми самі собі. Не на публіку, а просто так…

І ми дивимося справжню війну по теліку. Ми дивимося, як українські танки ведуть прицільний вогонь… Добре ведуть… І ми гордимося нашими батальонами… Ми бачимо, як наші воїни захищають нашу рідну Землю… Ми не хотіли цієї війни, але ми прийняли її. Бо так змусили, бо так треба…

І Донецький аеропорт… Вірніше те, що від нього лишилося.І наші кіборги… Напівлюди-напівроботи, - каже вікіпедія про кіборгів… Більш ніж люди…

Вони не схожі на Брюса Вілліса і Чака Норріса. Вони брудні, невиспані і зморені, у них червоні очі від втоми… Вони не схожі, бо вони – в десять тисяч разів круче! Бо вони справжні! Вони – незламні…

І цього вже нікуди не діти. Ми знаємо, що переможемо. Бо з такими людьми немає іншого варіанту… Ми вистоїмо, ми подолаємо…

“Були колись козаками, та більше не будем”… Будемо, Тарасе! Навіть ти, мабуть, не сподівався. Будемо і є… Бо козаки, бо чоловіки, бо Україна! Понад усе!

Ведучий: Кожному воїну присвята. Пробачте нам нашу душевну сліпоту.

Про що мовчать сумні солдата очі?

Про те, що нам не варто говорить:

Про жах війни, про молитви щоночі,

Про те, як тяжко друзів хоронить...

Що сховано за посмішку солдата,

Таку гірку, що сльози на очах?

Останнє слово мудрого комбата...

Чи власний непоборний дикий страх...

Страшна війна так швидко все змінила...

Чому черствіють молоді серця?

Мов ангели, що в них забрали крила

Й тепер нама до неба вороття...

Вони мовчать, немає що казати,

Бо ми не хочем бачить їхній світ,

Бо ми не хочем з ними помирати,

Нам рано ще писати заповіт...

Прокинсь, народ, до нас кричать їх очі,

Та ми ж сліпі, і не бажаєм зріть...

Оглухли ми, лиш молимся шоночі,

Та не за них, а щоб собі пожить...

Вони мовчать, щоб ми таки почули,

Щоб ми відкрили злякані серця:

Згадайте їх, вони ж нас не забули,

Вони для нас виборюють життя!

Олена Лемішко

(Лунає пісня гурту “Океан Ельзи” “Лелеки”.)

Ведучий: Коли вірмени рятувались від геноциду, то забрали із собою не золото і коштовності, а книги, по яких учили дітей. Адже основне призначення або, якщо хочете, завдання людини на землі – це народити дитину, але не для того, бо так треба, а щоб передати найцінніший свій скарб – знання і вміння!

Одна Жанна, маленька Ля Пуссель, зробила більше ніж всі лицарі окупованої Франції разом узяті.

Один полонез Огінського зробив більше ніж всі повстання розтерзаної Польщі.

Один Кобзар зробив більше, ніж всі національно-визвольні рухи замученої України.

Народ об'єднує не цар і не армія, а те прекрасне, що є в народній культурі, традиціях і ментальності.Те малесеньке і ріднесеньке, яке сидить глибоко в душі. Самий лихий і грізний імператор, чи завойовник в останні миті життя згадує не велич тріумфів, не гори золота чи поклоніння народів, а те, як він ніс до мами забитий пальчик щоб поцьомати, і те, як тато підкидав його до неба і сміявся найкращим сміхом у світі.

Недарма ж у всі часи, завойовники і окупанти в першу чергу палили книги і знищували артистів, музикантів, письменників, науковців, вчителів. Тих Праведників, які вели за собою народ, і які були сильніші і важливіші за армію і золоту скарбницю захопленої країни.

Ведучий: В найтяжчі часи, під час воєн і голоду, дівчата вишивали хлопцям сорочки просто вовною, бо не було ниток. Тож якщо побачите сорочку із вовняною рудою вишитою квіткою, знайте – то сорочка зроблена з найчистішою любов'ю. Як поцьоманий забитий пальчик. Як мальва під вікном.

Всі знають, якщо десь на безмежних теренах дикого Кацапстану, в якомусь дворі ростуть квіти замість звичних бур'янів, значить там живуть українці.

В Україні раніше по селах не було замків. Коли йшли на роботу, то просто підпирали двері паличкою. Щоб кури не заходили. А на столі завжди стояло молоко і хліб рушничком накритий. Подорожній міг зайти в будь-яку хату, поїсти, попити. Подякувати хаті, рушничком втертися. Підперти двері паличкою знову і йти собі далі. А зараз просто виставляють на вулиці яблука і сливи - те що вродило добре. Пригощайтеся подорожні.

Ведучий: То квіти душі із запахом молока, хліба і яблук. Я бачив «Кобзар», який переховували від кацапських комісарів, закопавши в землю. Книжка там зітліла від вологи, але кожна сторіночка, кожний клаптик, що зберігся, був прошитий ниточками до шматків полотна, щоб не розсипалася. Кращого і красивішого гаптування у світі бути не може. Слова теж можуть бути квітами.

Майдан насправді розпочався не тоді, коли ми вийшли на головну площу країни. Він розпочався тієї лютої зими, коли засипало дороги і машини на трасі, і там замерзали люди. А тисячі киян на своїх кайєнах і ланосах кинулись рятувати, витягати, відкопувати їх, відігрівати і годувати, не зважаючи на небезпеку і холод.Тоді на снігу розцвіли квіти душі народної. Невидимі, але прекрасні. Із запахом бензину, бутербродів і гарячого чаю.

Ведучий: Майбутнє не за арміями і війнами, не за капіталами і окупантами.

Майбутнє за тією дівчинкою, що малює квіти з пінки в чашці з кавою просто так, для душі.

За тими геймерами, які покинули свої монітори із «Сталкером» і кинулися боронити палаючі барикади. При цьому не розбивши жодної вітрини чи автомобіля. І які, в перевах між боями, читали книжки по філософії і історії мистецтв.

І за мамами, які цілують пальчик і співають «Котику-коточку».

І за татами, які приносять пиріжка «від зайчика».

Майбутнє за тими, хто має у душі квітку народу свого. Може її не видно, але вона обов'язково розквітне у свій час. Я це знаю.

(Трансляція відеоролику “Незалежність – це ти.”)

Ведучий: Слава Україні! Слава нації! Україна – понад усе!

2.3 Виховна година «Ми патріоти України»

Мета :

Ознайомити учнів з історієюУкраїни, розширити і поглибити поняття патріотизму;

розвивати в дітей прагнення бути свідомим громадянином, патріотомУкраїни;

дати поштовх до самовдосконалення людини, здатної гідно існувати і самореалізуватися за складних реалій XXI століття;

виховувати любов до рідної землі, повагу до державних символів, прагнення своїми вчинками та працею примножувати здобутки українського народу.

Обладнання: Сходинки патріотів, стікери , пазли.

Хід виховної години

Вчитель: Немає в людини місця дорожчого, ніж те, де вона народилася, землі, на якій виросла, неба, під яким змужніла. Не тільки людина – навіть птахи й звірі тужать за рідним краєм.

Одному східному володареві подарували пташку, яка дуже гарно співала. Їй зробили чудову клітку, призначили наглядача, який годував, поїв і прибирав.

Кожного ранку грізний володар приходив до пташки, щоб послухати її спів. Але пташка мовчала. Володар скликав на раду всіх мудреців, та все дарма. Тоді наказав привести мудреця, якого він взяв у полон у сусідній державі. Мудрець порадив повозити пташку по країні, можливо, вона десь заспіває.

Три роки мандрував володар із пташкою – і все марно.

Нарешті дісталися вони одного маленького болітця, навколо нього росли хирляві кущики, а кругом простягалися сумовиті піски. Смердючою вологою віяло від болітця, клубами над ними роїлася докучлива мошкара. Слуги повісили клітку на суху гілочку деревця, виставили вартових і полягали спати.Зарожевіла вранішня роса. Пташка раптом стрепенулася. Вартовий, побачивши це, розбудив володаря. А коли бризнув перший промінь сонця, пташка заспівала пісню журби.

  • Ось звідки моя пташка! Це її рідний край! – замріяно мовив володар. Він згадав свій рідний край, де не був вже три роки.

– Відчиніть клітку і випустіть пташку! – звелів володар.

І тоді пташка на весь голос заспівала славу рідному краєві, пісню волі, любові до вітчизни.

Ось що таке рідна земля і свобода. Співати можна лише там, де дістав життя.

Кожна людина з великою любов’ю і душевним трепетом згадує те місце, де вона народилася, де промайнуло її дитинство, дитинство з дивосвітом-казкою, з материнською ласкою у затишній батьківській оселі. То родине вогнище –маленька батьківщина кожної людини. То її велике «Я», з якого починається людина, родина, батьківщина і вся наша велична й неповторна у світі Україна. Її красою захоплювались поети, художники та композитори.

… Буває, часом сліпну відкраси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,

Оці степи, це небо, ці ліси,

Усе так гарно, чисто, незрадливо,

Усе як є – дорога, явори,

Усе моє, все зветьсяУкраїна.

Учень

Батьківщина починається з батька і матері, з оселі, де ви вперше побачили світ, з мови, якою розмовляють ваші батьки, з подвір’я, по якому ви бігали, з села чи міста, з України, де ви народилися. А Україна - це наша Батьківщина.

Святою для кожної людини є земля, де вона зробила перший крок, вимовила перше слово, почула мамину пісню-колисанку, пішла стежиною до школи. Ці почуття вічні.

Вчитель:

Патріотизм - це одна із якостей людського характеру. Він, подібно до любові, керує людською свідомістю, примушуючи робити великі і малі вчинки в ім'я своєї Батьківщини. Патріотизм – величний вияв нескінченноїлюбові до рідного краю. Патріотизм, як і честь, виховує великих, сильних людей, які не рахуються з ціною свого життя й здатні пожертвувати ним заради рідної землі. Патріотизм породжує впевненість у собі, віру в перемогу, в свою націю, свій народ, він перетворює звичайну людину в безстрашну машину, яка не відчуває страху і болю, йдучи впевнено та безстрашно до своєї мети. Тоді мета патріота стає метою усього народу. Патріот живе в єдності зі своїм народом, він живее своїм народом, адже життя народу стає його життям. На жаль, у нашому сучасному українському суспільстві кількість патріотів з часом зменшується.

До вашої уваги представлені сходинок, які складають характер українського патріота.

1 сходинка

Повага до традицій української держави

Вчитель: У всіх народів світу є повіря, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми й Богом. Він блукає світом, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо загублений для свого народу. Які ж традиції має український народ? Де ми бачимо їх? Правильно, в святах : Святого Миколи , Різдва, Масляної, Великодня, Івана Купала.

Цей тиждень Масляний.

Масляна символізує проводи зими та зустріч із весною. За церковною традицією тиждень називається сирним або м'ясопусним — через набір страв, які прийнято готувати протягом цього періоду. Це свято не закріплене за певним днем на календарі, воно відзначається протягом останнього тижня перед Великим постом.

Останній день масляного тижня називається прощеною неділею. У цей день прийнято просити вибачення один у одного за всі образи, спричинені на протязі року.

У цьому році Прощена неділя припадає на 22 лютого.

2 сходинка

Альтруїзм у своїх вчинках

Наступна якість, якою повинен володіти патріот української держави – це альтруїзм. Що це таке?

Альтруїзм – безкорисливе прагнення до діяльності на благо інших.

3 сходинка

Толерантність

Толерантність– терпіння, прийняття іншої людини такою, якою вона є, зі всіма її достоїнствами і недоліками.

Толерантність – це поступливість, це активна позиція, викликана визнанням прав і свобод людства.

Толерантність людей є найважливішою умовою миру і злагоди в сім’ї, колективі та суспільстві.

(Читають діти по рядку)

Толерантність врятує світ.

Толерантне ставлення людини

Збереже планету від негод,

Розрубає мотлох павутини,

Переріже нитку перешкод.

Толерантне ставлення до всього

Збереже, врятує і спасе,

Допоможе вгледіть перемогу,

Допоможе витримати все.

Будь завжди нестримним вільнодумцем,

Свої мрії пензлем намалюй.

Освіти життя яскравим сонцем,

Толерантний всесвіт побудуй!

4 сходинка

Рішучість у вчинках

Подвиги здійснюють не ті, хто високі на зріст, а ті, хто має відвагу, широке серце й рішучість.

Рішучість – запорука успіху.

Темна прохолода щастя

І жагуча далечинь,

Нею можна обпектися

Просто стань і відпочинь.

Нехай вітер б'є об грати,

Нехай сонце зникне враз,

Ти ще можеш обирати,

Ти ще можеш обиратись,

Поки дух в тобі не згас,

Поки ще вогонь палає

І у серці й в голові,

Поки ще в тебе немає

Нескінченних візаві,

Які будуть замість тебе

Диктувати "вірний" шлях,

Тож давай, не зупиняйся,

Поки світло у очах!

5 сходинка

Історія

Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, глибоко знати історію свого народу.

Назва « Україна» зустрічається ще в київсько-руський час. Першу згадку зафіксовано в Іпатіївському літописі 1187року, інше ж джерело в 1189 році називає «Україну» частиною Галицького князівства.

Віддавна на території України існували держави скіфів, сарматів, готів та інших народів, але відправним пунктом української державності і культури вважається Київська Русь (ІХ-ХІІІ століття).

Формування новітньої нації припало на часи визвольної війни 1648-1657років під проводом Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої. Результатом війни стало заснування в Україні козацької держави – Війська Запорозького.

У ХVІІІ столітті козацька автономія була ліквідована. Під час української революції початку ХХ століття постало декілька національних держав: Українська Народна Республіка, Українська Держава, Західно-Українська Народна Республіка.

У 1919 році відбулося возз’єднання українських земель, проголошено Акт злуки.

У 1922 році Українська республіка ввійшла до складу РадянськогоCоюзу. Сучасна держава Україна утворилась у результаті розпаду Радянського Cоюзу 1 грудня 1991 року.

У статті 20 (розділ 1) Конституції України записано: «Державними символами України  є Державний Прапор України, Державний Герб, Держаний Гімн України».

Символіка – своєрідна візитна картка країни, вона ніби представляє її, підтверджує її існування.З глибини віків дійшла до нас ось така легенда.

Жила собі жінка. І мала вона трьох синів. Сини зростали чесними, сміливими, дуже любили свою неньку і готові були віддати за неї своє життя.

Виросли сини і розійшлися по світах, прославляю­чи свою матір.

Найстаршому мати подарувала на згадку про себе золоту корону з трьома промінцями. Корона зігрівала людей, вела вперед. За цю трипроменеву корону люди дали першому синові ім'я Тризуб.

Середньому сину мати дала в дорогу блакитно-жов­тий одяг. Сміливий і сильний був середній син, прославив він свою матір добрими звитяжними вчин­ками. Люди запам'ятали його і назвали Прапором.

А найменший син отримав у дарунок від матері соловейків голос. І де б він не був, усюди лунала йо­го дзвінка урочиста пісня. За цей голос і величний спів люди дали йому ім'я Гімн.

Так і донині по всьому світу золотий тризуб, синьо-жовтий прапор і урочистий гімн прославляють рідну неньку - Україну.

  • Лунає гімн України

6 сходинка

О, мово рідна!

Український народ має давню історію, він витворив оригінальну й неповторну культуру, відому всьому світові. Однак найголовнішою ознакою, що дає йому право називатися нацією, є мова – найбільша духовна цінність. Це найдорожчий скарб, переданий нам попередніми поколіннями, виплеканий у давньому переказі, у народній пісні, у влучній приказці. Пригадаймо слова Панаса Мирного: «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це мова. Ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, і розум, і досвід». Якщо в народу відібрати його мову, він зникне, втративши культуру та історію. Ось як про це свого часу сказала Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирають мову».

Діти читають вірші про Україну

7 сходинка

Турбота за майбутнєУкраїни

Друзі, хочеться, щоб кожен з вас завжди відчував себе частинкою нашої славної держави, зрозумійте, що ви – її сьогодення і майбуття , сааме ви творите долю Батьківщини. У кожного з вас є можливість зробити свій внесок у її розвиток. Якщо будемо жити в злагоді, братерстві, будемо поважати, розуміти, підтримувати один одного, якщо у кожного в серці буде гордість і любов до своєї землі - наша Україна розквітне .

Тоді, коли кожен українець запалить у своїй душі вогник патріота, весь народ понесе його у своїй дорозі. Патріотизм кожного із нас, любов до ближнього і до країни повели б державу вперед.

Ми - Єдина країна! Незважаючи на усі негаразди, що відбуваються зараз, всі ми прагнемо одного - миру, спокою, міцної та квітучої держави та чистого неба над головою. Україна з надією дивиться в завтрашній день, чекає на вас, завтрашніх господарів життя. Ви потрібні їй мудрі, умілі, дбайливі і людяні. Тож попри всі щоденні турботи пам'ятайте про головне — вибудовуйте храм своєї душі, формуйте себе як Людину.

Танець із свічками

/лунає повільна музика, виходять дівчата із запаленими свічками/

Висновок

Кожен із нас мріє про мир і спокій у сімях, державі, про вихованих ,всебічно розвинутих дітей –справжніх героїв нашої держави. І ми є активними учасникоми розбудови громадянського суспільства, відіграємо в ньому важливу роль та несе відповідальність у процесах прийняття рішень на всіх рівнях, які впливають на їх життя, а держава забезпечує доступ молоді до відповідних та необхідних програм та послуг незалежно від статі, географічного положення, соціального, культурного, економічного чинників.

На сьогодні перед нашою державою стоїть завдання - виховання у молодого покоління почуття патріотизму, формування особистості на засадах духовності, моральності, толерантності, забезпечення створення умов для інтелектуального, культурного та фізичного розвитку, реалізації науково-технічного та творчого потенціалу молодих громадян.

Виходячи з цього, основна ідея полягає у мотивації громадської активності молодого покоління. Це стане запорукою небайдужості як сьогоднішнього, так і прийдешніх поколінь громадян. Найкращою мотивацією до безкорисної суспільної праці є почуття гордості за свою державу, співпереживання за минуле, співпричетність до творення її сьогодення та майбутнього. Саме тому патріотичне виховання молоді є одним з найголовніших пріоритетів молодіжної політики в Україні. Патріотичне виховання є складовою частиною загального виховного процесу, являє собою систематичну і цілеспрямовану діяльність органів державної влади і громадських організацій з формування у громадян високої патріотичної свідомості, почуття любові до України. І ми повині донести до кожного серця молодого покоління.

Література

1. Концепція громадянського виховання

2. Концепція національного виховання

3. Національна програма «Діти України»

4. Закон України “Про загальну середню освіту ”

5.Апраксина О.А. Позакласна робота в школі, К., Освіта 2007. – 130 с.

6. Смирнов С.Д. Педагогіка і психологія вищої освіти. — К.; Альма матер; 2004. — 271 с.

7. Губко О.Т., Руденко Ю.Д., Кузь В.Г. "Українська козацька педагогіка і духовність", Умань, 2005 .

8. Гнатюк В.М. “Управління системою національного виховання учнів загальноосвітньої школи”, Методичний посібник, “Оріяни”, Київ, 1998.

9. Дмітрієва Л.Г., Черноїваненко Н.М., Методика виховання в школі: Київ, 2000р. – 320 с.

10. Історичне краєзнавство / Під ред. М.Н. Матюшина. — М.,1980

11. Кленов А.С. Я пізнаю світ: Дитяча енциклопедія. К.: 1999г с.864.

12. Ліхачев Б.Т. Педагогіка: курс лекцій. – К., Юрайт, 2001 – 607 с.

13. Міхайлова М.А. Психологія підлітка. Львів, 2003.-260.с. І для цього потрібно

Інтернет ресурси:

1.Освіта: http:osvita.ua

2.Поділіться любов’ю до України: http:iloveukraine.com.ua

3.Вікіпедія: http:uk.wikipedia.org

86

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Опис документу:
В посібнику подані розгорнуті виховні заходи,години спілкування та відомості про учасників АТО Рокитнівщини, які загинули і герої «Небесної Сотні». Одним із основних завдань сучасної школи є виховання патріотизму та національної свідомості учнів шляхом використання елементів інноваційних технологій. Даний посібник може бути використаний класними керівниками, педагогами – організаторами, класоводами у проведені виховних заходів, годин спілкування, бесід.
  • Додано
    16.03.2018
  • Розділ
    Виховна робота
  • Тип
    Інші методичні матеріали
  • Переглядів
    1373
  • Коментарів
    0
  • Завантажень
    12
  • Номер матеріала
    LA943300
  • Вподобань
    1
Курс:«Створення та ведення власного блогу на платформі Blogger»
Левченко Ірина Михайлівна
36 години
1400 грн
590 грн

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти