Філософія науки

Опис документу:
Відповіді до дисципліни "філософія науки"

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

ВІДПОВІДІ ДО ІСПИТУ З ФІЛОСОФІЇ

  1. Наука у пошуках світоглядних і духовних орієнтацій.

Наука – система знань. Філософія, як наука розкриває (визначає) найбільш загальні закони розвитку людини, природи, мислення і суспільства.

Наука – це вид пізнавальної діяльності людини, спрямований на отримання та вироблення об’єктивних, обгрунтованих і системно організованих знань про навколишній світ. У ході цієї діяльності відбувається збір фактів, їх аналіз, систематизація та подальших синтез на базі наявних даних нових знань, які дозволяють здійснювати науково обгрунтоване прогнозування майбутнього.

Поняття науки в філософії займає одне з найважливіших місць. Наука є основною формою пізнання світу. Для філософського бачення світу необхідно мати певне уявлення про науку, про те, що це таке, як влаштована наука, як вона розвивається, що їй доступно, на що можна сподіватися завдяки її досягненням.

Поняття науки в філософії складається з її визначення, цілей, ідеологічного базису (парадигми), комплексу ідей і уявлень про те, що являє собою наука і т.д. Сюди ж включають проблеми наукової етики – системи правил, що регулюють відносини людей у сфері наукових досліджень.

Будь ідеологія є оформленням даних, отриманих дослідним шляхом, що стосуються взаємодії людей між собою або з природою. Практично завжди встановлення істини пов’язане з помилками. Перевірка ідеологічних постулатів емпіричними методами є досить складним завданням.

Поняття науки в філософії визначається як сфера діяльності людей, чиєю головною функцією є вироблення знань про дійсність на об’єктивній основі. Наука являє собою форму суспільної свідомості. У неї включається діяльність з придбання нових знань, а також сама суму всіх знань, які лежать в основі картини світу. Під наукою також розуміють окремі галузі наукових знань.

Система наук у філософії ділиться на суспільні, природничі, гуманітарні й технічні. Вона зародилася ще в стародавньому світі, але як система почала складатися з 16 століття. У ході свого розвитку вона перетворилася на важливих соціальний інститут, необхідний суспільству і який надає на його діяльність величезний вплив.

  1. Метафізика як фундаментальний метод філософії

Метод(від грец.-шлях дослідження чи пізнання) - це спосіб побудови та обґрунтування системи філософських та наукових знань, сукупність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання. Кожна наука, кожна форма освоєння дійсності має свої методи. Найбільш відомі методи філософського пізнання: метафізика, діалектика, історизм, позитивізм, герменевтика, реконструкція, реконструкція. 

Діалектика- метод філософського дослідження, при якому речі, явища розглядаються гнучко, критично, послідовно з врахуванням їх внутрішніх протиріч, змін, розвитку, причин і наслідків, єдності і боротьби протилежностей.

Метафізика— метод, протилежний діалектиці, при якому об'єкти розглядаються:

•відособлено, як самі по собі (а не з точки зору їх взаємозв'язаної) ;

•статично (ігнорується факт постійних змін,самору ху,розвитку);

•однозначно (ведеться пошук абсолютної істини, не приділяється уваги протиріччям,не усвідомлюється їх єдність). Історизм, принцип підходу до дійсності як до такої, що розвивається в часі. Припускає розгляд об'єкта як системи, закономірностей його розвитку.

  1. Методологічний зміст діалектичної стратегії

Одним із найбільш вагомих філософських методів є діалектика або діалектичний метод, в основу якого було покладено зв'язок теорії і практики, принципи пізнанності реального світу, детермінованості явищ, взаємодії зовнішнього і внутрішнього, об'єктивного і суб'єктивного.

Діалектика вивчає всезагальні зв’язки, які забезпечують існування всіх предметів, речей, явищ процесів дійсності та інтригують у собі загальний та поодинокі зв’язки. До них належать зв’язки матерії та руху; матерії, руху, простору і часу; старого і нового; змісту і форми; можливості і дійсності; системи та елемента; цілого і частини та ін..

Матеріалістичний діалектичний метод у корені протилежний ідеалістичному діалектичному методу, оскільки об'єктивна діалектика первинна стосовно суб'єктивної.

Діалектика, що основана на матеріалістичному розумінні природи суспільства, на розумінні людини як суспільної, конкретно-історичної істоти, може бути і є дійсно повним, всебічним, багатим за змістом вченням про розвиток.

Таким чином, діалектиктичний метод пізнання став універсальним інструментом для всіх наук, при вивченні будь-яких проблем пізнання і практики.

Діалектика як метод пізнання природи, суспільства і мислення, розглянута в єдності з логікою і теорією пізнання, є фундаментальним науковим принципом дослідження багатопланової і суперечної дійсності в усіх її проявах.

Діалектичний підхід дає змогу обґрунтувати:

1) причинно-наслідкові зв'язки,

2) процеси диференціації та інтеграції,

3) об’єктивність в оцінюванні дійсності,

4) постійну суперечність між сутністю і явищем, змістом і формою.

Діалектика як фундаментальний принцип і метод пізнання має величезну пояснювальну силу. В той же час вона не підмінює конкретно наукові методи, пов'язані зі специфікою досліджуваної сфери. Діалектика виявляється в них і реалізується через них відповідно до вимог спадкоємності і не протиріччя в методологі

  1. Антропологічний контекст феноменології: проблема іманентності.

Людина – це головне питання філософії, яке розглядалося у всі часи, і тому у кожного видатного філософа можна знайти щось присвячене питанню людини.

Антропологічні (антисцієнтистські) напрями в філософії поєднуються загальною особливістю: наявністю спільного підходу до визначення головної філософської проблеми, а саме – проблеми людини. Антропологічний принцип виражається у спробах визначити основи і сфери людської особистості та суб’єктивності, розглядати людину як “міру всіх речей”, із неї та завдяки їй намагатися зрозуміти як її саму, так і навколишнє середовище, а також культуру.

Прихильники цього напрямку стверджують, що в труднощах та лихах сучасного суспільства винні, насамперед, наука, науково-технічний прогрес. Наука і техніка усе більш віддаляються від людини. Людство все частіше зіштовхується з феноменом відчуження. Наукове знання втрачає «людський вимір»; у гонитві за об'єктивною істинністю і логічною строгістю воно цілком знеособлюється. За словами Шеллера, одного із засновників філософської антропології, у XX ст. людина вперше опинилася в ситуації, коли вона остаточно загубила себе, тобто перестала себе розуміти.

Основні течії антропологічного напрямку сформувались у XX ст.:екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм і певною мірою – фрейдизм та неофрейдизм.Також виділяють проміжну ланку між сцієнтизмом та антропологією – феноменологію, яка стала основою для формування екзистенціалізму.

Феноменологія – це вчення про свідомість, про феномени і їх змісти. Засновником цієї течії в тому виді, у якому вона культивується наприкінці XX століття, вважається Зігмунд Гуссерль (1859–1938).

Гуссель вважав, що ми сприймаємо оточуючий світ в вигляді феноменів (явищ), феномен також наявний у свідомості людини для якої він є прозорим, а тому свідомість в аналізі феномену може дійти до його основи, тобто знайти внутрішній сенс того чи іншого предмета, розкрити його смислову основу. Така основа є остаточним і надійним знанням

Для екзистенціалістів феномен – це єдине що нам надано як реальність, і його не стільки необхідно очищати, скільки приймати його у всьому його багатстві та неповторності.

Екзистенціалізм виник у 20-ті роки. Його найбільш видатні представники:М. Хайдеггер(засновник) (1889-1976) іК. Ясперс (1883-1969) у Німеччині,Г. Марсель(1889-1973),Ж.-П. Сартр (1905-1980),А. Камю (1913-1960) у Франції. Соціальним джерелом способу мислення, що лежить в основі філософії екзистенціалізму, були реальні процеси соціально-економічного, політичного і духовного життя Заходу, що знайшли втілення в різних формах відчуження людини. Феномен відчуження виражається в тому, що власна діяльність людини стає для неї чужою силою, яка протистоїть їй, пригнічує її, замість того, щоб людина панувала над нею.

Імане́нтність — характеристика притаманності, властивості предмету чи явищу, що випливає з його внутрішньої природи.

Імане́нтний (лат. властивий, притаманний чомусь) — внутрішньо притаманний предметам або явищам, той, що випливає з їхньої природи.

Приклад: Іманентна філософія — суб'єктивно-ідеалістичний напрям у філософії, який проголошує об'єктивний світ іманентним (внутрішнім) змістом свідомості суб'єкта.

Першопричина духовного самовдосконалення - у внутрішньому світі особистості, а наслідком його стає пошук зовнішніх опор у формі набуття віри та спеціальних знань спілкування з Богом, засвоєння технік самовдосконалення. Метою духовного самовдосконалення є досягнення гармонії між власним життям і навколишнім світом. Духовність людини - постійна необхідність спричиняти перемогу добра над злом у конкретному вчинку й у всьому складі особистості. Вона виявляється в любові до іншого. Духовна любов є безумовною, безкорисливою, жертовною.

Справжнє духовне життя відбувається глибоко в серці. Духовне - визначальна суть людини, що відкриває причинний ряд, зумовлюючи переживання, думки та поведінку.

Духовність як іманентне, внутрішнє утворення є глибинною інстанцією, завдяки якій особистість стає самодостатнім суб'єктом життєдіяльності, спрямованої на творення добра, боротьбу зі злом. Вона невіддільна від внутрішньої і зовнішньої свободи людини, поєднана з її відповідальністю, прагненням до абсолютної істини, праці, творчості, які збагачують, надають найвищого сенсу життєдіяльності.

  1. Методологічні джерела структуралізму як центральної стратегії сучасного людинознавства.

Структуралізм – як філософія з’явився як відгук на вимогу суспільства (як поєднати світ з відносинами людини) через його елементи не з класової ідеї, а з позицій антропології.

Виникнення структуралізму пов'язано з переходом гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичногорівня дослідження. Засадами такого переходу стали використання структурного методу, моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Головні представники структуралізму Леві-Строс, Фуко, Дерріда, Лакан, Барт.

Центральним у структуралізмі є поняття структури, що тлумачиться як субстанція й розглядається як абстрактна ідеальна модель. Структура - сукупність відношень, інваріантних при деяких перетвореннях. За цієї трактовки поняття структури характеризує не просто стійкий «скелет» якогось об'єкта, а сукупність правил, за якими з одного об'єкта можна отримати другий, третій і т. д. шляхом перестановки його елементів і деяких інших симетричних перетворень. Увага переноситься з елементів та їх природних властивостей на стосунки між елементами і залежні від них реляційні, тобто системопридбані, властивості (у структуралізмі це формулюється як методологічний примат відносин між елементами у системі).

Основні процедури структурного методу:

* виділення первинної множини об'єктів, «масиву», «корпусу»;

* подрібнення об'єктів на частини, з'ясування типових пар;

* систематизація та побудова абстрактної структури;

* виведення із структури теоретично можливих наслідків і перевірка їх на практиці.

Характерна риса структуралізму - бажання за свідомим маніпулюванням знаками, словами, образами, символами виявити підсвідомі глибинні структури, приховані механізми знакових систем. Об'єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем, мова, наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама і т. ін. Саме на цих об'єктах структурно-семіотичний аналіз дозволяє виявити приховані закономірності, яким підсвідомо підкоряється людина.

Цим закономірностям відповідають глибинні шари культури, що по-різному визначаються у різних концепціях (поняття «епістема» і «дискурсивні формації», що характеризують глибинні рівні знання у Фуко, поняття «письмо» у Барта і Дерріди, «ментальні структури» у Леві-Строса тощо), але в усіх випадках розглядаються як такі, що опосередковують відносини людської свідомості і світу. Свідомість і самосвідомість людини, що ігнорує це опосередкування, виявляються, згідно структуралізму, джерелом ілюзій відносно вільної і суверенної діяльності людського «Я».

  1. Структура екзистенції та проблема свободи.

Однією з найвпливовіших антропологічних течій ХХ століття є екзистенціалізм.

Його гносеологічні джерела – ідеї Сьорена Кіркегора (К’єркегора; 1813-1855), філософія життя та феноменологія Едмунда Гуссерля (1859-1938). Основними поняттями екзистенціалізму є: “екзистенція” (існування), “буття”, “свобода”, “сутність”, “ніщо”, “межова ситуація”, “страх” та ін. Центром цієї філософії є змістовно-життєві питання (провина та відповідальність, рішення та вибір, відношення людини до свого покликання та смерті), і у цьому зв’язку аналізується світова культура, наука, релігія, мораль.

Поняття екзистенціалізму складно перекладаються на академічну філософську мову, але вільно увійшли у прозу, драматургію. Виділяють релігійний екзистенціалізм – Карл Ясперс (1883-1969), Габрієль Марсель (1889-1973), Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948) та атеїстичний екзистенціалізм – Жан-Поль Сартр (1905-1980), Альбер Камю (1913-1960), Мартін Хайдеггер (1889-1976); а також французький, німецький, російський та інші різновиди екзистенціалізму.

Предтечею екзистенціалізму вважають датського мислителя С.Киркегора, який виступає проти раціоналізму, об’єктивізму, науковості, що втілені у філософії Гегеля. Під екзистенцією (існуванням), буттям Киркегор розуміє страждання, відчування, випробування, хвилювання та виділяє три стадії екзистенції: естетичну, етичну та релігійну.

Для екзистенціалізму є характерним визнання єдиною справжньою дійсністю буття людської особистості. Існування передує сутності, стверджував Сартр. Людина народжується, існує, а потім набуває своєї сутності, свого покликання. Поряд з проблемою сутності та існування, однією з центральних є проблема свободи та відповідальності, людина сама вільно обирає свою сутність і стає тим, ким вона себе зробила.

Людина – дещо незавершене, це постійна можливість, задум; вона прагне до майбутнього, виходить за межі самої себе. Екзистенція – це свобода, свобода внутрішньо властива людині, людина приречена бути вільною. Свобода – це свобода вибору, яка завжди є у людини. Людина обирає себе і несе повну відповідальність за свій вибір.

Розглядаючи проблему відчуження, екзистенціалізм розуміє його як всезагальний атрибут соціуму. Також важлива проблема – це проблема сенсу життя, як жити перед лицем Абсурду або Ніщо? У “Міфі про Сізіфа” А.Камю говорить про сенс людського буття в усвідомленні його безглуздя.

Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва. Викінчена філософія залежала від морального ставлення до певного методу.

  1. Метаонтологія симулякра.

Методологія про симулякр (започатковано у Античності: Аристотель, Геракліт, французька філософія кінця XX століття), для характеру таких образів речей, які далекі від самих речей, сучасний постмодернізм використовує поняття симулякра для того, щоб підтвердити положення про те, що творчість людини не що інше, як прояв її душевності, плід надії, страху, явищ, беззаперечна уява, віра, любов.

Симулякр – концепт (поняття), результат втілення в слові образу, що розбиває подібності з предметом, однак має ефект подібності.

Поняття симулякру передбачає відмову від будь-якої домінанти окремої точки зору, від ієрархії, від впорядкованості у мисленні, мовленні і соціальному житті.

Для сучасного науковця у розумінні симулякра найважливішим є те, що цей концепт претендує на реконструкції всієї моделі метафізики. Суть цієї реконструкції полягає не у відображенні глибини реальності тої чи іншої речі, а, насамперед маскуванні цієї реальності. Це маскування людині потрібне для того, щоб презентування людині бажання у формі натяків на реальність.

Тому, сучасним науковцям слід замислитись над власним творенням. Чи буде результат його науковості натяком на хоча б уявну конструктивність, чи натяком на мислиме, що не матиме перспективи навіть в уяві.

  1. Філософське тлумачення комунікації в науці.

Самозавдання комунікативної філософії її засновники вбачають в дослідженні умов, що роблять можливою мовно - комунікативне спілкування, інтеракцію між людьми; виявленні загальних норм, що складають підвалини комунікативної практики і виникають у мовленевих взаємодіях людей, вироблення методології остаточного обґрунтування до реальної життєвої практики, дослідження універсальної прагматики комунікативних актів, аналіз нормо творчого підґрунтя, намагання знайти мову, яка б всіх об’єднувала. А також розробка комунікативної етики та вивчення можливостей вивільнення продуктивних сил комунікації. Витоки ком.філософії - філософія Вітгенштейна, який вбачав головним завданням філософії - прояснення значень слів та висловлювань нац.мов.

Основні поняття філософії:

  1. Комунікація - це спілкування, з допомогою якого "Я" визначає себе в іншому. Розглядається, як свідомо встановлена взаємозалежність, останнє підґрунтя свідомості, пізнання, суспільного буття. Для встановлення комунікації оголошується дискусія, в ході якої люди розуміють, що їх роз’єднують загально - прийняті норми мислення і об’єднує те, в чому вони є різними. В процесі комунікації значення та змісти розуміються наївно, некритично, з метою обміну інформацією. Ком-ція проходить в толерантних формах. К. повинна знімати категоричні, диктаторські, насильницькі форми. Ф-я переклала свою ком-цію на засоби масової інформації.

  2. Дискурс (роздуми) - логічне, розсудкове, опосередковане пізнання, що представляє собою практику комунікативних взаємин для досягнення згоди, через дискурс люди досягають єдності, темою стають проблематичні претензії та значення, допустимі лише логічно достеменні мовні висловлювання, тлумачення перетворюється на інтерпретацію, твердження на припущення, пояснення на теоретичне пояснення. (Хабермас розрізняв 5 випадків дискурсу - як засіб комунікативної дії (отримання інформації), ідеологічне виправдання, терапевтичний дискурс (розмова з лікарем), нормальний дискурс (напр. Наук.дискусія), нові форми дискурсу).

  3. Комунікативна раціональність - вивчення проблеми життевого світу , оріентованого на результат, цілераціональної комунікаційної дії оріентованої на порозуміння. В процесі розвитку відбувається як раціоналізація продуктивних сил так і нормативних структур.

  4. Комунікативна спільнота

Засадничими постулатами філософії є не субєктивні, а інтерсубєктивні, мовно - комунікативні структури. Ціль філософії - повернутися до життя, до практичної філософії, і завдяки тому, що комунікація передбачає субєкт-обєктний звязок, та визнання сувереності людини, комунікативну філософію її дослідники називають "Комунікативною етикою", або метаетикою( етика як і ком.філософія вивчає норми взаємовідносин між людьми).

  1. Методологічні стратегії прагматизму.

Прагматизм — доктрина або, скоріш, світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій і систем відповідно до їхньої здатності задовольнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб.

Прагматизм — філософська течія, шо виникла в кінці 19 ст і отримала найбільше поширення в Америці.

Ч. С. Пірс (1839-1914) ─ основоположник американського прагматизму, засновник семіотики, уважав, що значення ідей і понять залежить від їхньої корисності: істинним є те, що корисне. На місце діалектичної логіки Пірс поставив семіотичну логіку − логіку знаків або знакову логіку.

У. Джемс визнає виняткове значення досвіду, фактів, заперечує значення абстрактного, абсолютного начала. За Джемсом, істинність знання визначається тим, наскільки воно корисне для наших вчинків. Джемс абсолютизує успіх, перетворюючи його не тільки на єдиний критерій істинності, але й на самий зміст поняття істини.

Джон Дью - центрі його філософії людина з усіма її проблемами. Головна проблема сучасності, на думку Дьюї, установити правдиві відношення між досягненнями науки і людськими цінностями. Він запропонував метод, який назвав “інструментальним”, який на основі інтелекту повинен забезпечити розв'язання проблемної ситуації.

  1. Парадигмалний характер сучасної соціальної філософії.

Соціальна філософія - розділ теорії філософії, предметом дослідження якого є суспільство (складна система форм організації спільної життєдіяльності людей).

Головним у соціальній філософії є поняття "соціальне", що характеризує специфіку життя людей як суспільних істот, визначає особливість законів, які зумовлюють їх співіснування, логіку суспільних процесів, природу соціальних інститутів тощо.

Соціальне - сукупність ознак і особливостей суспільних відносин, що виявляється у стосунках індивідів і спільнот, їх ставленні до свого місця в суспільстві, а також до явищ і процесів суспільного. Воно є лише частиною суспільного, властивістю або станом суспільства. "Природа соціального перетворюється на ключову філософську проблему" (Дж. Ханд).

  1. Формаційна парадигма суспільно-історичного розвитку в контексті сучасності.

Формаційна періодизація, розроблена німецьким вченим К. Марксом у 40-х роках XIX ст. і переглянута в 1850-х роках, була спробою створити універсальну схему суспільного розвитку, поєднавши економічну теорію та історію на принципах еволюціонізму. Світовий економічний розвиток трактувався як процес виникнення, розвитку та послідовної зміни таких стадій-формацій: первісної, докапіталістичної з азійським, античним, германським способами виробництва, капіталістичної з мануфактурним і індустріальним періодами та комуністичної. Базисною основою переходу від однієї формації до іншої К. Маркс вважав рівень розвитку способу виробництва - історично конкретної єдності продуктивних сил і виробничих відносин, стосовно яких держава, релігія, філософія, право, мораль тощо є похідними, своєрідними надбудовами. Марксизм характеризував економіку через відносини власності та статус праці, що еволюціонувала від рабської до селянської та найманої. Російський вчений і політик В. Ленін, який продовжив розвиток марксистського вчення, підкреслював закономірність і послідовність розвитку всіх суспільств через класову боротьбу від рабовласництва та феодалізму, що ототожнював з кріпосництвом, до капіталізму і соціалізму як першої фази комунізму.

  1. Цивілізаційна парадигма як комплекс соціально-філософських вчень.

Цивілізація - історично конкретний стан суспільства, який характеризується досягнутим рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і відповідною духовною культурою людей.

Цивілізаційний підхід по-іншому визначає закономірні ступені розвитку економічних систем.

В основу цивілізаційного підходу покладено такі принципи: 1) багатовимірності аналізу економічних систем; 2) природної еволюційної поступовості історичного процесу; 3) відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи; 4) пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів;5) посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку;6) визнання світової історії як єдиного планетарного цілого.

  1. Вчення про постіндустріальне суспільство, його зміст і форми прояву.

Термін "постіндустріальне суспільство" виник на початку XX ст., але не давав визначення нового етапу суспільно-економічного розвитку. Це поняття використовувалося як протиставлення індустріальному суспільству з його суперечностями і конфліктами. Різноманітні дослідження поступово наповнюють його змістом, який відображає реалії сучасного життя. Тому вважають, що сутність терміна стає подібною до його сучасного тлумачення, однак відрізняється від поняття, введеного у науковий обіг американським соціологом Д. Рісменом у 1958 р. Стаття Рісмена "Відпочинок і праця у постіндустріальному суспільстві" мала порівняно частковий характер, проте автор включив термін у назву статті, що забезпечило, насамперед назві, широку популярність. Д. Рісмен певною мірою з'ясував внутрішній зміст теорії постіндустріального суспільства.

Постіндустріальне суспільство — організм, в якому телекомунікації та комп'ютери відіграють визначальну роль у виробництві й обміні інформацією та знаннями.

  1. Фундаментальні поняття класичного психоаналізу.

Психоаналізспосіб інтроспекції людини, що передбачає систематичне пояснення несвідомих зв'язків та процесів. Більш конкретно — група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань.

Психоаналіз опирається на клінічні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення, супротив, перенесення тощо.

Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо — тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності.

В часи Фройда у психології панувало сприйняття людини, як розумної істоти, яка усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фройда пропонувала іншу картину, згідно з якою людина перебуває у стані неперервного конфлікту, джерела належать до сфери неусвідомлюваних статевих та агресивних спрямувань.

Психоаналіз називають психодинамічною теорією: він вважає поведінку людини детермінованою складною взаємодією конкурентних психічних сил.

  1. Морально-етичний контекст психоаналізу.

Надзвичайно висока оцінка "людського" аспекту психоаналізу з боку Е.Фромма робить цілком логічним його постійний наголос на значенні морально-етичного аспекту, яким нехтував Фрейд.

Аналізуючи на прикладі робіт Фромма морально-етичний аспект в позиції неофрейдизму, звузимо його до проблеми художньої творчості. У такому аспекті Е. Фромм фіксує увагу на двох позиціях, а саме: 1. страх невизнання; 2. "творча совість".

Перша позиція – страх невизнання – розглядається Фроммом в контексті засадничої фрейдівської ідеї "потягу до смерті", який є антиподом "потягу до життя". "Потяг до смерті" в теорії Фрейда супроводжується переживанням почуття тривоги та страху. Деталізуючи концепцію засновника психоаналізу, Е. Фромм підкреслює: "Однією з форм цієї тривоги є страх смерті; не звичайний страх, який переживає будь-яка людина, розмірковуючи про смерть, а жах смерті, яким людина охоплена постійно".

  1. Ідея соціокультурного походження деструктивності.

Деструктивність – термін, який утворений від латинського слова destructio, що в перекладі позначає руйнування, порушення нормальної структури чого-небудь. У психології цей термін позначає негативне ставлення людини, яке він направляє на якісь зовнішні об'єкти (зовні), або, як варіант, на самого себе (всередину), а також поведінка, яка відповідає зазначеним поглядам.

Е.Фромм – схильність людини, та й суспільства в цілому, до агресії. Незважаючи на багатовіковий досвід цивілізації і культури, на соціальний прогрес, людина так і не змогла відмовитися від своїх згубних пристрастей - бажання ґвалтувати й вбивати.

  1. Філософський зміст триади: несвідоме - свідоме - надсвідоме.

Структура психічного світу людини може бути уявлена за допомогою три компанентної моделі: підсвідоме, свідоме та надсвідоме. Іноді підсвідоме (Воно) та надсідоме (Над-я) узагальнюються в несвідоме.

Узагальнюючи праці багатьох авторів можно сказати, що:

Підсвідоме: частина психіки, що містить неусвідомлені мотиви людини: інстинкти, потреби, потяги та ін., що є надбанням попередніх еволюційних етапів (рослинного та тваринного світів).

Надсвідоме: частина психіки, що містить систему соціальних нормативів, правил, культурних настанов,що не усвідомлюються людиною, але впливають на ії вибір (нормативна частина)

Свідоме: частина психіки, що містить усвідомлювані (раціоналізовані) людиною елементи мотиваційної та нормативної частин. Загальна ідея про несвідоме, сягала вченню Платона про пізнання-спогад, залишалася панівною аж до нового часу. Інший характер вона отримала після постановки

Р. Декартом проблеми свідомості. Ідеї Декарта, який стверджував тотожність свідомого та психічного, послужили джерелом уявлень про те, що за межами свідомості може мати місце тільки чисто фізіологічна, але не психічна, діяльність мозку. Концепція несвідомого вперше чітко сформульована Г. Лейбніцем ( «Монадологія», 1720), що потрактував несвідоме як нижчу форму душевної діяльності, що лежить за порогом усвідомлених уявлень, що піднімаються, подібно острівців, над океаном темних перцепцій (сприйняття).

Першу спробу строго матеріалістичного пояснення несвідомого зробив Д. Гартлі (Англія), що зв'язав несвідоме з діяльністю нервової системи. Німецька класична філософія стосувалася в основному гносеологічного аспекту несвідомого. І. Кант пов'язує несвідоме з проблемою інтуїції, питанням про чуттєвому пізнанні (несвідомий апріорний синтез). Інший характерзнайшло несвідоме у поетів-романтиків і теоретиків романтизму, що розвивали на противагу раціоналізму

Просвітництва свого роду культ несвідомого як глибинного джерела творчості. Ірраціоналістичне вчення про несвідоме висунув А. Шопенгауер, продовжувачем якого виступив Е. Гартман, який поставив несвідоме в ранг універсального принципу, основи буття і причини світового процесу.

У XIX столітті почалася лінія власне психологічного вивчення несвідомого (І. Ф. Гербарт, Г. Фехнер, В. Вундт, Т. Липпс - Німеччина). Динамічну характеристику несвідомого вводить Гербарт (1824), згідно з яким несумісні ідеї можуть вступати між собою в конфлікт, причому слабші витісняються зі свідомості, але продовжують на нього впливати, не втрачаючи своїх динамічних властивостей. Новий стимул у вивченні несвідомого дали роботи в області психопатології, де в цілях терапії стали застосовувати специфічні методи впливу на несвідоме (спочатку - гіпноз). Дослідження, особливо французької психіатричної школи (Ж. Шарко і ін.), Дозволили розкрити відмінну від свідомої психічну діяльність патогенного характеру, які не усвідомлювану пацієнтом.

Несвідоме в роботах Фрейда:

Представления З. Фрейда о природе человека были развиты им в структурной теории личности. Согласноэтой теории, личность являет собой противоречивое единство трёх взаимодействующих сфер: «Оно», «Я» и «Сверх-Я» («Идеал - Я»). Структура личности обладает определённой сопряжённостью со структурой психики.

Главенствующая сфера личности - «Оно» - представляется Фрейдом как вместилище бессознательных по природе, иррациональных импульсов. Фрейд полагал, что в «Оно» идёт бескомпромисная борьба Эроса и Танатоса, которая обуславливает сущность этой сферы. «Оно» является поставщиком энергии для других сфер личности и выражается в желаниях и влечениях.

Вторая сфера личности - «Я», по мысли З. Фрейда, представляет организованное начало, руководствующееся в своей деятельности принципом реальности, что позволяет ему отчасти контролировать слепые иррациональные импульсы «Оно» и приводить их в известное соотношение с требованиями внешнего мира. Третья сфера личности - «Сверх-Я», согласно Фрейду, возникает на основе «Я» и выступает как продукт культуры, складывающийся из комплекса совести, моральных черт, норм поведения, которые контролируют действия «Я» и предписывают ему моральные образцы подражания и деятельности в контексте высших социальных чувств. Согласно учению Фрейда, сферы личности находятся в постоянном взаимодействии и оказывают значительное влияние на функциональную деятельность друг друга. Постоянное противоборство трёх сфер личности в значительной мере смягчается специальными защитными механизмами, образовавшимися в результате эволюции человека. важнейший из этих механизмов – сублимация

Несвідоме в роботах Юнга: Надалі поняття несвідомого було істотно розширено. Зокрема, Карл Густав Юнг в рамках створеної ним наукової дисципліни - аналітичної психології - ввів поняття «колективне несвідоме», і істотно змінив його значення в порівнянні з психоаналізом. На думку Юнга, існує не тільки несвідоме суб'єкта, а й сімейне, родове, національне, расове і колективне несвідоме, утворене сукупністю архетипів. Колективне несвідоме несе в собі інформацію психічного світу всього суспільства, в той час як індивідуальне - інформацію психічного світу

конкретної людини. На відміну від психоаналізу, юнгіанство розглядає несвідоме як сукупність патернів, зразків поведінки, які є вродженими і лише потребують актуалізації. Також несвідоме ділиться на латентні, тимчасово неусвідомлювані, і пригнічені, витіснені за межі свідомості процеси і стану психіки.

Несвідоме в роботах Лакана: Французький психоаналітик Жак Лакан запропонував гіпотезу, що «несвідоме структуроване як мова», сааме тому психоаналіз - на відміну від психотерапії і психології - працює з промовою пацієнта, з його включеністю в світ значень, з його суб'єктивним становленням в мові.

Однією з психоаналітичних технік, розроблених Лаканном стала «клиника означающего»: в самій основі суб'єкта лежить його зустріч зі словом, тому й можливий переклад, перезапис всередині психічного апарату, а talking cure може виступати дієвим терапевтичним механізмом навіть у найважчих психотичних випадках. Разом з тим, не можна розуміти тезу Лакана буквально і наполягати на тому, що несвідоме - це і є мова, а психоаналіз являє собою своєрідну мовну гру між аналітиком і аналізантом. Теза Лакана є метафору: несвідоме подібно до мови, працює за схожими правилами, але не вичерпується законами лінгвістики, тому і «клиника означающего» є лише одним з можливих методів роботи з несвідомим, що розвиваються в сучасних лаканівському школах.

Несвідоме в роботах Роберто Ассаджиоли:

Концепцію Ассаджиоли можна представити у вигляді такої моделі ( «egg diagram»):

  1. Нижня несвідоме - найпростіші форми психічної діяльності, що керують життям тіла; основні потягу,

  1. примітивні спонукання; «Комплекси», сновидіння; різні патологічні прояви (фобії, манії, нав'язливі ідеї і бажання) і т. д.

  2. Середнє несвідоме - елементи, подібні з психічними елементами безсонної свідомості. В середньому несвідомому засвоюється отриманий досвід і з'являються плоди повсякденної діяльності розуму і уяви, які проявляються в світлі свідомості.

  3. Вище несвідоме - область прояви вищих форм: інтуїція, натхнення, вищі почуття, прагнення до

  4. героїчних вчинків, талант.

  5. Поле свідомості - безпосередньо усвідомлювана частина особистості; потік думок, почуттів, відчуттів, доступних спостереженню, аналізу та оцінки.

  6. Свідоме «я» - точка чистого самоусвідомлення; смисловий стрижень свідомості особистості.

  7. Вища «Я» - справжнє Я, існуюче над свідомим «я»; центр, з якого «я» повертається у свідомість (після сну, гіпнозу, непритомності і т. п.) Колективне несвідоме - зовнішня психічна середа.

Несвідоме в дослідженнях радянської школи:

У радянській психології проблема несвідомого розробляється особливо в зв'язку з теорією установки Д. Н. Узнадзе. Психофізіологічні аспекти несвідомого, що вивчалися І. М. Сеченовим і І. П. Павловим, досліджуються в зв'язку з аналізом сну і гіпнотичних станів, коркових і підкіркових утворень, явищ автоматизму у трудовій та спортивної діяльності і т. Д. Останнім часом обговорюються можливості застосування кібернетичних уявлень і методів моделювання несвідомого.

  1. «Лібідо» - центральний концепт психоаналітичного філософування.

Лібідо (лат. Lĭbīdo - хіть, бажання, пристрасть, прагнення) - одне з основних понять психоаналізу, розроблених Фрейдом. Воно позначає сексуальне бажання або статевий інстинкт. Цей термін необхідний для опису різноманітних проявів сексуальності.

Фрейд прирівнював лібідо до Еросу Платона і визначив його як енергію потягу до всього того, що охоплюється словом «любов»: статева любов, себелюбство (нарцисизм), любов до батьків і дітям, загальне людинолюбство і т. Д.

Термін «лібідо» використовувався Фрейдом при поясненні причин виникнення психічних розладів, неврозу, а також для опису ходу психічного розвитку нормальної людини, його наукової і художньої діяльності, сублімації.

Слово lĭbīdo вперше зустрічається у богослова Августина - святого Католицької та Православних церков, і зазвичай перекладається, як «срамная пожадливість тілесна» (Про Граді Божому 14:16)

Лібідо в теорії Фрейда:

процесі дорослішання зміщення області концентрації енергії лібідо по тілу обумовлює розвиток людини. У теорії психосексуального розвитку Фрейдом визначені наступні стадії: [1]

  1. оральна стадія (від народження до 0 - 1,5 років) - задоволення від смоктання материнських грудей;

  2. анальна стадія (від 1,5 року до 3 років) - пов'язана з приємними відчуттями, які отримуються дитиною при екскреторної діяльності товстої кишки і сечового міхура;

  3. фаллическая стадія (від 3 до 6 років) - сексуальне дослідження, формування Едіпового комплексу у хлопчиків і комплексу Електри в дівчаток;

  4. латентна стадія (від 6 до 12 років);

  5. генитальная стадія (від 12 років).

Порушення розвитку лібідо, по Фрейду, призводить до психічних розладів. Лібідо лежить в основі всього поведінки, яке призводить до отримання задоволення.

Лібідо в теорії Юнга:

Карл Густав Юнг розуміє під лібідо в цілому психічну енергію, чи, що те ж саме, інтенсивність психічного

процесу, а сексуальність - лише як одне з безлічі можливих проявів цієї енергії, але не як специфічну її різновид. На відміну від Фрейда, Юнг розглядає схожість цієї сили зі східною концепцією енергії Ци або Прана, а також простежує корені цього сучасного поняття в анімістичних уявленнях примітивних народів, які він вважав

безсумнівним свідченням того, що людина завжди відчував потребу знайти конкретну форму для сознаваемого їм динамізму психічних подій

  1. Ідея «еросу» i «танатосу» в межах неофройдизму.

Фрейдизм - це філософська доктрина, створена З. Фрейдом. Це загальне позначення різних шкіл і течій, які прагнуть застосувати психологічне вчення З. Фрейда для пояснення явищ культури, процесів творчості і суспільства в цілому.

Фрейдизм як соціальну і філософсько-антропологічну доктрину слід відрізняти від психоаналізу як конкретного методу вивчення несвідомих психічних процесів, принципам

якого фрейдизм надає універсальне значення, що призводить його до психологизации суспільства і особистості [2,с. 88]. Психоаналіз спочатку виник як новий психотерапевтичний метод лікування псіхонервних захворювань. Творець напрямки З. Фрейд (1856 - 1939 рр.).

В ході його подальшої розробки самим З. Фрейдом, а також А. Адлером, В. Райхом, К. Юнгом, Е. Фроммом та ін. Психоаналіз не тільки еволюціонував в комплекс гіпотез та концепцій, різноманітно котрі тлумачать роль «несвідомого» в житті людини і розвитку суспільства, а й почав претендувати на теоретичні узагальнення філософського характеру. Відмінною особливістю вчення З. Фрейда було утвердження принципу загальної детермінації психічної діяльності, що зумовило значне розширення дослідницьких горизонтів і багатовимірну інтерпретацію мотивів людської поведінки. на думку З. Фрейда, початком і основою психічного життя людини є різні інстинкти, потяги і бажання, спочатку властиві людському організму.

З. Фрейд стверджував, що провідну роль в організації життєдіяльності людини грають різного роду біологічні механізми. Зокрема, він вважав, що в кожній людині від народження закладені потягу інцесту (кровозмішення), канібалізму (людоїдства) і жага вбивства, які надають великий вплив на його психічну діяльність і його поведінку. Відповідно до його навчання, провідна роль в організації людської діяльності належить інстинктам. З. Фрейд стверджував, що особливо важливу роль в формуванні людини і його життя грають два загальних інстинкту: Ерос (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, інстинкт самозбереження) і Танатос (інстинкт смерті, інстинкт агресії, інстинкт деструкції, інстинкт руйнування).

Представляючи людську життєдіяльність як результат боротьби двох вічних сил Ероса і Танатоса, З. Фрейд вважав, що ці інстинкти є основними рушіями прогресу. Єдність і боротьба Ероса і Танатоса, по Фрейду, не тільки обумовлює кінцівку буття індивіда, але і має велике значення визначає діяльність різних соціальних груп, народів і держав [3, с. 89].

По Фрейду носієм статевого інстинкту є загальна психічна енергія, що має сексуальну забарвлення (лібідо). У теорії Фрейда концепції лібідо належить дуже важлива роль. Фрейд трактував лібідо як потужне мотиваційний початку вчинках людини. Він вважав, що енергія сексуального потягу може сублімувати (конвертація переноситися) на різні об'єкти і знаходити вихід в різноманітних видах людської діяльності, прийнятних індивідом і суспільством. при цьому Фрейд приписував формам прояви лібідо виключно широкий діапазон - від елементарних фізіологічних актів до наукової і художньої творчості [3, с. 90]

У роботі «Тотем і табу» (1913) З. Фрейд розповсюдив парадигму психоаналізу на сфери людської культури і ранні форми релігійних вірувань. Проблема культури в цілісному вигляді зводиться, по Фрейду, до наступних питань: який рівень нижчої межі, до якого допустимо штучно мінімізувати людські потяги і бажання; наскільки цей процес поєднуємо з невідворотними відмовами; який механізм соціальної компенсації цих жертв індивідам з боку суспільства. Культура виступала в у Фрейда як якийсь баланс процесів Либидозная «інвестицій» і «контрінвестіцій» (що дозволило надалі критикам Фрейда іменувати його підхід до культури як «економічну модель»).

За новим інтерпретували ідеї З. Фрейда представники неофрейдизму: К. Юнг, А. Адлер, К. Хорні, Г. Салліван .. Швейцарський психоаналітик і філософ культури Карл Густав Юнг. критикуючи ортодоксальні погляди свого вчителя, він прагне подолати ідеї пансексуальність, відмовляється від вчення про лібідо, сублімації, вводить поняття колективного несвідомого (К. Г. Юнг). Основні твори Юнга: «Про психології і патології так званих окультних феноменів »(1902),« Трансцендентна функція »(1916),« Проенергетиці душі »(1928),« Психологія і релігія »(1940),« Про психології несвідомого »(1943),« Сучасний міф »(1958),« Підхід до несвідомого »(1961) та ін.

Юнг зберіг фрейдистську орієнтацію на визнання психіки як енергетичної системи, підживлюваної потенціалом соматичних потягів. Юнг розвивав ідею «колективного несвідомого» - загальної пам'яті всього людського роду, що зберігається в тайниках людської душі. Згідно з Юнгом, «Індивідуальне несвідоме» кожної людини - це частина загального «колективного несвідомого». В книзі «Метаморфоза і символи лібідо» (1912) він відкинув сексуальну інтерпретацію лібідо Фрейда і трактує лібідо як психічну енергію. Також Юнг сформулював ідею архетипів - загальнолюдських прототипів - змісту колективного несвідомого [2, с. 163]. Архетипи (образів героїв, демонів, матері-землі) по Юнгом лежать, наприклад, в основі міфів, символіки художньої творчості, сновидінь. На думку Юнга індустріальна революція віддалила людину від його несвідомого і природи. Це спричинило за собою учіленіе колективних ірраціональних сил, психічну інфляцію ,, знеособлення і автоматизацію людей. На думку Юнга засобом приборкання агресії людей є демократія і гуманістичні зміни людської життя.

Представником неофрейдизма вважають також Е. Фромма. Він висунув ряд оригінальних версій і гіпотез про роль социопсихических факторів в діяльності особистості і різних соціальних процесах. Основні його твори: «Втеча від свободи» (1941), «психоаналіз і релігія» (1950), «Мистецтво любові» (1964), «Анатомія людської деструктивності» (1973) та ін. Теоретична діяльність Фромма грунтувалася на спробах критичного синтезу навчань Фрейда і Маркса, доповнених поруч ідеї положень екзистенціальної філософії, дзен-буддизму та інших соціально-філософських вчень [2, с. 165].

У Е. Фромма центральним поняттям став «соціальний характер», в якому виражається сукупність фундаментальних потреб людини. Одні з них зумовлені біологічно, інші – детерміновані соціальним середовищем. Соціальний характер складається під впливом суспільства, але зміна суспільства починається зі зміни соціального характеру (якщо соціальний характер в нових умовах залишається старим, то люди, що володіють їм, будуть прагнути відтворити колишню соціальну структуру). основним мотивом поведінки людини Фромм вважав пристрасті. Пристрасті носять ірраціональний характер, приборкати їх може тільки розум. Модернізацію суспільства на гуманістичних засадах Фромм зводить до зміни свідомості і поширенню нових форм психо орієнтації, які еквівалентні релігійним системам минулого [4].

Сучасний неофрейдизм (В. Рейх, К. Хорні, Г. Саллівен) розвиває ідеї принципової непояснимості людської діяльності, містичної сутності сексуальної свободи і негативного розуму людства, що виключає раціональність; суспільство неофрейдизм розглядає як джерело «загального відчуження », яке вороже розвитку особистості. Так, на думку К. Хорні основа мотивації поведінки людини - «корінна тривога», яка виникає у дитини через ізольованість і безпорадності в потенційно ворожому світі.

Таким чином, представники неофрейдизму використовували ідею З. Фрейда про пріоритет вивчення психіки людини при поясненні соціальних і культурних явищ і процесів. Однак кожен представник напрямку розставляв акценти у вивченні психіки людини («колективне несвідоме», «соціальний характер »,« загальне відчуження »і т.д.) по-своєму.

  1. Співвідношення понять «суспільне» i «соціальне».

Соціальне визнається метою визначення шляхів, його перебудови, ставлення до суспільних потреб та сутнісних рис самого соціального. Тому найбільш широкої є категорія "соціальне".

На відміну від таких категорій, як економічне, політичне тощо, що виражають різноманітні життєві функції буття, суспільства як суб'єкта життєвого процесу в цілому, "соціальне" за своїм змістом є відображенням організації і життєдіяльності суспільства, як суб'єкта історичного процесу. Це інтегративне утворення, яке акумулює в собі знання, досвід, традиції ,, творчі здібності і реальні оцінки стану розвитку суспільства і його елементів. Воно виражає характер використання потенціалу соціальних резервів суспільства, класу, колективу, групи, особи для вироблення критеріїв оптимального розвитку всього соціального організму.

У зв'язку з цим значення соціальне проявляє себе в таких функціях: критерії оцінки відповідності; станом соціального прогресу; розуміння того, якою мірою будь-яке соціальне явище, процес, спільність сприяють гармонійному розвитку суспільства і особи; є основою розробки соціальних норм, нормативів, цілей і прогнозів суспільного розвитку; детермінує зміст інтересів, потреб, мотивів, установок в діяльності соціальних спільнот і осіб; безпосередньо впливає на формування суспільних цінностей і життєвих позицій людей, їх способу життя; виступає критерієм оцінки кожного з видів суспільних відносин, їх відповідності в реальній практиці інтересам суспільства і людини.

Громадське - це реальність відносин, які створені людьми в суспільстві. Ця реальність виникає природно, об'єктивно, незалежно від волі свідомого окремого індивіда. Люди з необхідністю вступають у відносини в різних сферах життєдіяльності людини: економічну, політичну, культурну, соціальну, для природного задоволення своїх інстинктів і потреб. Громадське і соціальне завжди існують поруч і невід'ємні.

  1. Проблема соціальної структури суспільства.

Суспільство нагадує складний механізм, складений з багатьох сотень і навіть тисяч деталей. Кожна з них має свої розміри, виконує лише властиві їй функції. Всі ці деталі — а це різні соціальні спільноти і групи – відіграють неоднакову роль у суспільному житті.

Проблема будови суспільства як соціальної системи завжди була однією з центральних у соціології. Так, ще О. Конт, окреслюючи предмет дослідження своєї соціальної статики визначив, що вона — це соціальна анатомія, що вивчає будову соціального організму, котрий складається з великої кількості соціальних елементів.

Що ж є складовими суспільства як соціальної системи? Зрозуміло, що первинною одиницею будь-якої соціальної системи є індивід. Він, будучи істотою соціальною, перебуває у тісному взаємозв'язку з іншими індивідами, утворює з ними різні соціальні групи та соціальні спільності, що теж є складовими суспільства. Будову ж будь-якої соціальної системи, у тому числі й суспільства, доповнюють соціальні зв'язки, соціальні відносини та соціальні інститути. Таким чином, можна дати таке визначення соціальній структурі суспільства.

Соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими відносинами. Отже, соціальна структура суспільства являє собою будову цієї соціальної системи, визначає характер взаємозв'язків і взаємовідносин між її складовими частинами.

Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна

Віднести.

  • багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);

  • різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;

  • наявність відносно стабільних зв'язків між складовими елементами соціальної структури суспільства, взаємозалежність останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної структури не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він поєднаний соціальним зв'язком з іншими структурними підрозділами суспільства. У цьому випадку є цікавою історія про Робінзона Крузо, який навіть опинившись на безлюдному острові, перебував у тісному зв'язку з суспільством (користувався речами, що виготовили інші люди, займався тими ж видами занять, що і в Англії — облаштовував власну оселю, вирощував сільськогосподарські культури, молився Господові тощо);

  • • взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й ті ж соціальні суб'єкти можуть бути частинами різних складових одиниць суспільства. Наприклад, одна і та ж особистість може бути включена до різних соціальних груп та спільностей;

  • • багатофункціональність і стабільність — кожен елемент соціальної структури суспільства виконує свої специфічні функції, які є відмінними від ролей інших соціальних елементів, що й передбачає значну кількість соціальних функцій суспільства.

У зв'язку з вищесказаним можна зробити висновок, що основними складовим суспільства є соціальні спільності, оскільки їх вплив на соціальні процеси є незрівнянно більший ніж участь

окремої особистості. Що стосується соціальних організацій та соціальних інститутів, то вони формуються у результаті діяльності і взаємодії соціальних спільностей та груп, є похідними від них*1. Важливим елементом. соціальної структури суспільства є також соціальні групи.

Ряд сучасних українських соціологів, зокрема, В. Городяненко, навпаки, вважають провідним елементом соціальної

структури суспільства соціальні інститути — економіка, політика, наука, освіта, сім'я, оскільки саме вони зберігають і підтримують існуючі в суспільстві соціальні зв'язки і відносини.} Таким чином, соціальна структура суспільства має два основних компонента: наявність складових елементів та соціальних зв'язків, що виникають між цими елементами.

Більшість сучасних соціологів у структурі суспільства виділяє ряд окремих підструктур, які і є основними складовими елементами суспільства. Проте ці підструктури є лише відносно незалежними між собою, оскільки як і всі соціальні елементи — складові суспільства - пов'язані між собою відносно стабільними соціальними зв'язками.

Підструктури суспільства ґрунтуються на основних формах соціальних спільнот, що діють в суспільстві, і це також наштовхує на думку, що провідними складовими елементами соціальної структури суспільства є саме соціальні спільноти.

Отже, основними підструктурами (елементами) суспільства є:

• соціально-етнічна структура;

• соціально-демографічна структура;

• соціально-професійна структура;

• соціально-класова структура;

• соціально-територіальна структура.

  1. Поняття власносі як основи виробничих i класових відносин.

Звертаючись до відносин власності, перш за все, слід підкреслити, що існує два види таких відносин.

Перший їх вигляд, що кидається в очі і широко відомий, - це вольові відносини власності. У сучасному суспільстві, де існує держава, вони набувають вигляд правових, юридичних відносин. Ці відносини найчастіше іменуються майновими.

Другий вид відносин власності - економічні відносини власності. Ці відносини - не вольові, а матеріальні. Вони реально існують лише у відносинах розподілу та обміну. Економічні відносини власності - не якийсь особливий вид соціально-економічних відносин, що існує поряд з іншими видами соціально-економічних ж відносин.

Власність - таке ставлення людей з приводу речей, який наділяє і людей, і речі особливими соціальними якостями: робить людей власниками, а речі - їх власністю. Кожна річ в людському суспільстві завжди володіє таким соціальним якістю.

Вона завжди не тільки споживча цінність, але обовязково одночасно і чиясь власність (індивіда, групи індивідів або навіть суспільства в цілому). Найважливіша категорія загальної теорії економіки - поняття осередку власності (собячейкі), або власницької комірки (владячейкі). Таку комірку утворює власник разом з належними йому речами. Кожна така осередок відокремлена від інших кордоном, зрозуміло, соціальної. Речі можуть перетинати цей кордон, переміщатися з одного осередку власності в іншу. Цей рух речей чисто соціальне, хоча, звичайно, воно може супроводжуватися і фізичним їх пересуванням.

Для розуміння соціально-економічної структури суспільства величезне значення мають поняття користування і розпорядження. Економісти їх, як правило, не вживають. Ці поняття зазвичай знаходяться в арсеналі юристів, які розкривають поняття права власності через поняття права володіння, права користування і права розпорядження. Звичайно, в такому формулюванні все це відноситься лише до вольових відносин власності.

У чисто теоретичному плані різниця між вживанням,використанням речей і користуванням ними має силу по відношенню до всіх речей, включаючи і предмети споживання. Але хоча використання предметів споживання і користування ними в принципі не одне і те ж, бо в першому випадку ми маємо справу тільки зі ставленням доречей, а в другому - зі ставленням не тільки до речей, але з відношенням між людьми, - насправді вони невіддільні один від одного.

Про споживання предметів споживання завжди є їх вживання для своїх власних потреб, тобто одночасно і користування ними. З іншого боку, користування предметами споживання може виявлятися тільки в їх користуванні, використанні.

Право розпорядження є перш за все право відчуження речі, право на її передачу з однієї комірки власності в іншу. Крім обміну, розпорядження виявляється і в розподілі. А розподіл і обмін суть явища перш за все економічні, хоча і не тільки. Кожен акт обміну в сучасному суспільстві завжди виступає і як юридичний акт - угода.

Розглянуте вище розподіл - розподіл первинне. Цей розподіл всього створеного в процесі виробництва – і засобів виробництва, і предметів споживання. Коли весь суспільний продукт або, принаймні, частину його створюється працівниками як чужа власність, процес власне виробництва - це одночасно і процес експлуатації людини людиною.

Виробничі, соціально-економічні відносини носять при цьому антагоністичний характер. Після первинного розподілу в більшості випадків відбувається власне розподіл як особливий процес, відмінний від процесу власне виробництва. Раб отримує зміст - їжу, одяг, рабовласник - дохід. Капіталіст отримує прибуток,робітник - заробітну плату.

Це - вторинне розподіл. У тих суспільствах, де в результаті вторинного розподілу частку суспільного продукту отримує лише частина членів суспільства (в суспільствах без приватної власності - працівники, у суспільствах з приватною власністю - власники засобів виробництва та працівники), існує ще й третинне розподіл. Цей розподіл на відміну від первинного та вторинного відбувається не в межах всього соціоісторіческого організму, а в рамках існуючих усередині соціора особливих клітинок. Найчастіше це сімї.

Відносини теоретичного розподілу - це відносини хоча і економічні, а не соціально-економічні, не виробничі. Тому політекономією вони не вивчаються. Це - приватно- економічні відносини.

Третинне розподіл завжди відбувається за потребами, по потребам. Таким було і вторинне розподіл у ранньому первісному суспільстві. У пізньому первісному суспільстві виникло розподіл по праці. На зміну йому прийшло настільки характерне для класового суспільства розподіл по власності.

У класових суспільствах в основі первинного розподілу створеного продукту лежить розподіл засобів виробництва, яке вже існувало до початку виробничого циклу. Розподіл використовуваних засобів виробництва визначає розподіл створюваних засобів виробництва. Таким чином, власне виробництво - це відтворення не тількиречей, а й соціально-економічних відносин, в рамках яких таке відтворення здійснюється.

У цих же товариства відносини власності на обидва фактори виробництва, тобто на засоби виробництва і робочу силу, визначають і вторинне розподіл.

У багатьох суспільствах поряд з розподілом і обміном існує також ще і перерозподіл, що приймає найрізноманітніші форми. До числа відносин перерозподілу, що входять в систему соціально-економічних відносин того чи іншого суспільства, відносяться деякі форми і методи експлуатації, оплата різного роду особистих послуг і т.п.

Що ж стосується податків, то вони в різних суспільствах відіграють різну роль: в соціоісторіческіх організмах одного типу вони належать до числа відносин розподілу (приклад - рента-податок в товариствах з азіатським способом виробництва), в інших - до відносин перерозподілу (наприклад, податки при класичному капіталізмі).

  1. Опозиційність понять «класова боротьба» i «соціальна мобільність

Дослідженнями, пов'язаними з великим комплексом проблем, шо відносяться до соціальної структури суспільства,соціальних груп соціальних відносин в ній, покликана займатися така соціологічна теорія, як теорія соціальної структури (або соціологія соціальної структури). В даний час існують дві найвпливовіші теорії соціальної структури суспільства, розроблені К. Марксом і М. Вебером.

Ідеї цих дослідників стали великим внеском в подальший її розвиток. Згідно ідей Карла Маркса, класи — це великі групи людей, які мають пряме відношення до засобів виробництва, за допомогою яких вони забезпечують своє життя. Задовго до появи промисловості, засоби виробництва безпосередньо складалися із землі і інструменту (знарядь праці).

В до індустріальному суспільстві існувало два класи: аристократи і дворяни; рабовласники, які мали землю і рабів; класи, які активно використовували у виробництві землю, але не володіли нею — раби і вільні селяни.

В індустріальному суспільстві з'являються два нові класи: ті, хто володіють засобами виробництва — промисловці

або капіталісти і ті, хто продає свою працю — робітничий клас або, за Марксом, пролетаріат. Маркс показав, шо відносини між ними будуються на експлуатації. У феодальному суспільстві експлуатація

приймає форму прямої залежності одних людей від інших. В капіталістичному суспільстві джерела експлуатації

менш очевидні. Маркс надає велику увагу опису їхньої природи, розкриваючи сутність нерівності, яка існує при

капіталізмі. Окрім двох основних класів — того, хто володіє засобами виробництва, і того, хто ними не володіє, Маркс іноді називає селянство третім, — проміжним класом. Цей клас залишився від попереднього типу виробництва.

Маркс приділяє увагу розшаруванню всередині класів. Прикладами цього розшарування є:

а) конфлікти всередині вищого класу між банкірами-фінансистами і промисловцями-капіталістами;

б) різниця інтересів між представниками малого бізнесу і володарями крупних корпорацій (обидві ці групи належать до класу капіталістів, хоча політика, яку проводять крупні бізнесмени, не завжди відповідає інтересам малого бізнесу);

в) всередині робочого класу існують відмінності в умовах життя більшості робітників і тих, хто довгий час не мав роботи і т.д.

Марксова концепція класів в своїй основі зводилася до об'єктивної структурної економічної нерівності в суспільстві. Погляди Макса Вебера формувалися під впливом теорії К. Маркса, але в підході до розгляду теорії класів їхні погляди розходяться. Хоча Вебер погоджувався з Марксом в тому, що основою розподілу суспільства на класи є об'єктивні економічні умови, він розглядає набагато більше економічних чинників, які впливають на формування класів. Згідно Веберу, розподіл на класи існує не тільки за рахунок оволодіння людиною власністю або здійснення повного або часткового контролю за засобами виробництва, але і за рахунок економічних відмінностей* які не мають прямого відношення до власності. Такі, наприклад, навички і кваліфікація, які визначають тип діяльності працівника. Кваліфікація, наявність диплому, уміння і навички працівника також є підставами розподілу суспільства на класи. Макс Вебер розглядає також дві інших підстави системи стратифікації. Це — статус людини і його партійну приналежність. Статус розкриває відмінність між соціальними групами або індивідами за їхнім соціальним престижем у суспільстві. Відмінності людей за статусом відрізняються від відмінностей по їх приналежності до того або іншого класу. Привілейовані групи за своїм статусом включають людей, які посідають престижне місце всоціальній структурі.

Приналежність до тієї або іншої статусної групи обумовлюється також ухваленням відповідних цінностей і вірувань, дотриманням звичаїв і правил поведінки, що підкреслюють відмінність даної спільноти від інших.

Класові ж відмінності залежать від економічних чинників: володіння власністю і заробітку. Важливим аспектом влади, на думку Макса Вебера, виступають в сучасному суспільстві партії. Вони впливають на соціальну стратифікацію незалежно від класів і статусу людини.

Таким чином, в марксизмі класи — це не просто описові поняття, але реальні соціальні спільноти і реальні соціальні сили, здатні змінити суспільство. Марксистська традиція класового аналізу і в даний час залишається однією з найвпливовіших.

Веберівська теорія класу альтернативна марксистській. Вебер розглядав класи як соціальні групи, що виділяються в економічній ієрархічній структурі, тобто як і у Маркса, класи у Вебера — це "економічні класи". Протее ставлення до власності у веберівській концепції стає приватним критерієм, головна роль відводиться відмінностям в ринкових позиціях.

В сучасній соціології існує тенденція до переоцінки центрального значення класів. Класи і класовий тип соціальної стратифікації розглядаються як ті, що мають обмежене історичне зна- чення — тільки в сучасному індустріальному суспільстві, передусім капіталістичному, розділення на класи складає головну основу соціальної організації і центральне джерело динаміки суспільства.

  1. Співвідношення понять «експлуатація» та «відчуження» у метафізичному i социальном у вимірах. (російською мовою)

Експлуатація — присвоение результатов труда другого человека без обмена или с предоставлением взамен товаров (услуг, денег), стоимость которых меньше, чем стоимость, созданная трудом этого человека за рабочее время.

Экономическая эксплуатация является одной из главных тем трудовой теории стоимости, особенно в марксизме. Эксплуатация в докапиталистическом обществе:

Согласно марксизму, материальной предпосылкой для эксплуатации является такой уровень развития производительных сил, при котором человек может производить продукт не только для покрытия своих минимальных потребностей (необходимый продукт), но и некоторый излишек (прибавочный продукт), который и присваивается владельцами средств производства.

При рабстве рабовладелец является собственником раба и всех результатов его работы. Это наиболее яркая форма эксплуатации, основанная на применении физического насилия и полном юридическом бесправии раба, преобладает внеэкономическое принуждение.

При феодализме основу эксплуатации составляет частная собственность на землю. При этом крестьянин часто был лично свободен и имел определённые юридические права, но не мог избежать эксплуатации в силу отсутствия экономических условий для ведения самостоятельного хозяйства (отсутствие возможности получения земли для обработки).

Эксплуатация при капитализме:

При капитализме работник добровольно заключает трудовой договор с работодателем. Он в любое время может расторгнуть этот договор и заключить договор с другим работодателем. Обе стороны выступают равноправными участниками сделки. Не наблюдается внешнего принуждения к труду или бесплатного изъятия результатов труда. Ряд экономических течений (например, австрийская школа, чикагская школа) на основании равенства сторон сделки считают, что стороны совершают равноценный справедливый обмен и при капитализме эксплуатации не существует.

Согласно марксистской теории, капиталист полностью оплачивает работникам стоимость их рабочей силы в форме заработной платы. Но в процессе труда наёмные рабочие создают новую стоимость, которая на некоторую величину больше стоимости, затраченной капиталистом на их наём. Маркс назвал эту разницу «прибавочной стоимостью». Капиталист на основании права частной собственности на средства производства присваивает себе прибавочную стоимость.

В результате работник получает стоимость, эквивалентную стоимости товара "рабочая сила", а капиталист получает стоимость, которая превышает стоимость этого товара. Именно присвоение прибавочной стоимости Маркс считал формой эксплуатации работников. Нужно учитывать, что прибавочная стоимость служит основой не только прибыли, но и всех видов налогов, акцизов, пошлин, ренты, банковских процентов.

Для существования капиталистической эксплуатации необходимы следующие элементы:

Средства производства находятся в частной собственности;

Рабочие не могут выжить, не продавая свою рабочую силу;

Производительность труда работающих не по найму, существенно ниже той, которая обеспечивается в условиях

найма;

Репрессивный аппарат государства защищает право частной собственности.

Марксизм предлагает путь к полной отмене эксплуатации через революционный захват рабочими средств

производства при определённых условиях, а именно, когда в недрах капиталистического способа производства

созреют материальные основы нового общества.

Анархизм приравнивает государственную эксплуатацию к эксплуатации частной.

В современных капиталистических экономиках антагонистический характер эксплуатации уменьшается за счёт того, что многие наёмные рабочие одновременно становятся собственниками средств производства, покупая акции предприятий или паи в инвестиционных фондах.

  1. Поняття «соціальна аномія» i проблема гармонічності соціального розвитку.

Аномії (букв. - Безнормность) - стан суспільства, що характеризується розпадом норм, що регулюють соціальні взаємодії, індивідуальну поведінку.

Поняття введено в соціологію Е. Дюркгеймом. По Дюркгейму, у людини відсутні будь-які "Природні" обмеження потреб і бажань. Обмеження носять соціальний характер, тобто

встановлюються суспільством за допомогою соціальних норм. Аномія виникає тоді, коли суспільство не в стані встановити рамки соціальних норм, коли в суспільстві є слабкий консенсус щодо

цінностей і цілей, що веде до втрати ефективності їх впливу на індивіда.

Надалі поняття аномії було розширено американським соціологом Р.Мертоном, який пов'язав проблему аномії з невідповідністю між обумовленими культурою цілями і доступністю інституціолізованих засобів їх досягнення. При обмеженості можливостей досягнення широко поширених і постійно підкреслюється цілей (в США - багатства) за допомогою доступних засобів індивід використовує інші засоби досягнення мети, навіть якщо ці кошти незаконні. В рамках певних соціальних груп такі кошти можуть вважатися нормальними. Мертон виділив п'ять можливих варіантів індивідуальної адаптації в суспільстві,

де є розрив між певними культурними нормами і схвалюються засобами їх досягнення, доступними окремим індивідам або цілим соціальним групам:

  1. конформізм - підкоряється поведінку, що визнає і цілі, і засоби їх досягнення;

  2. інновація - використання соціально обвинувачуваного засоби досягнення соціально схвалених цілей;

  3. ритуализм - спроба продовжувати використовувати схвалені засоби без очікування успіху (знецінення мети);

  4. ретритизм - відмова і від схвалюваних цілей, і від схвалюваних засобів їх досягнення;

  5. повстання (бунт) - прагнення змінити систему (тобто відмова як від прийнятих цілей, так і від засобів їх досягнення і висунення нових).

У концепції Мертона аномія розглядається не тільки як джерело соціальних проблем, а й як джерело

соціальних змін.

  1. Проблема «одновимірності» субєкта соціальної взаємодії.

Соціальна взаємодія (інтеракція) - це система взаємозумовлених соціальних дій, за якої дії одного суб'єкта є одночасно причиною і наслідком відповідних дій інших суб'єктів. Тобто, проблема «одновимірності» суб’єкта соціальної взаємодії полягає утому, що учасник соціальної взаємодії (особистість) водночас є і суб’єктом, і об’єктом пізнання — пізнання є самопізнанням.

Особистість як суб'єкт соціальних відносин передусім характеризує її автономність, певною мірою незалежність від суспільства. Особистісна незалежність пов'язана з наявністю внутрішнього світу особистості -- потреб, інтересів, мотивів, соціальних установок, ціннісних орієнтацій, які визначають її поведінку в суспільстві.

Серед багатьох визначень особистості особливий інтерес викликає таке: "Особистість -- це цілісність соціальних властивостей людини, продукт суспільного розвитку і введення індивіда в систему соціальних відносин через посередництво за допомогою активної діяльності та спілкування". В цьому визначенні В. Ядова акцентується на тому, що особистість розвивається із біологічного організму завдяки лише впливу чинників соціального і культурного досвіду, тобто є об'єктом соціальних відносин.

Звідси актуально й сьогодні звучать слова античних філософів: Пізнай себе і Людина — міра всіх речей. При соціальній взаємодії діють люди, звідси — скільки людей — стільки й ідей поглядів, міркувань. Це означає, що соціальна взаємодія приймає форму суспільних почуттів і настроїв, потреб та інтересів, цілей тощо. Тому специфіка соціальної взаємодії заключається в необхідності враховувати цілі, інтереси, мотиви діючої у суспільстві людини.

  1. Ідея репресивної та не репресивної сублімації

Спочатку вважалося, що сублімація є „хорошим" захистом, завдяки якому можна знаходити креативні, здорові, соціально прийнятні або конструктивні вирішення внутрішніх конфліктів між примітивними бажаннями і забороняють силами.

Багатий енергією лебідинозний імпульс, по 3. Фрейдом, забезпечує працездатність поза сексуальної сфери. З універсального джерела енергія як за сполучених посудин (цю метафору для теорії сублімації

3. Фрейд потім використає в «Лекціях по введенню в психоаналіз») перетікає в соціально прийнятні сфери. «Піднесене» як таке, ніяк не тематизується і займає своє місце лише в просторі етіології терміна, як такого.

При цьому сам імпульс зазнає безсумнівні перетворення. З «небезпечного» він стає безпечним. Здійснюється його своєрідне облагороджування. «Корисне» ж його властивість полягає в тому, що він виступає як джерело енергії. Творчі практики отримують від цього імпульсу міць і пружність, шпори і корм. Лібідо виступає в ролі двигуна діяльності, яка при цьому не суперечить культурним нормам.

Інакше розуміння сублімації: Сублімація, здійснювана в контексті репресивно-дисциплінарного наративу, є сублімація, яка позбавлена гедонистического характеру. Вона цілком пов'язана з рутинною працею, дисциплінарними практиками, примусу, заборонами і ін. Таким чином, ми тут стикаємося з двома різними видами сублімації. Ясно, що вони розрізняються за ступенем своєї привабливості, хоча найчастіше плавно переходять одне в інше

  1. Постструктуралістський проект у філософії

Постструктуралізм (неоструктуралізм) — це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогумапітарному пізнанні, що склалися в основному у Франції. Основні представники Жак Дерріда, Жозеф Дельоз, Жак Бодрійяр та ін. Постструктуралізм не створює організаційної єдності і не має спільної програми. Найвідомішим і найпопулярнішим філософом і літературознавцем Франції є Жак Дерріда та його вчення про деконструктивізм. Жак Дерріда рішуче пориває з філософською традицією, синтезує найрізноманітніші тексти — філософські, літературні, лінгвістичні, соціологічні, психологічні. Тексти, що виникають, є чимось середнім між теорією і вигадкою, філософією і літературою, лінгвістикою і риторикою. Жак Дерріда ставить питання про вичерпність ресурсів розуму в тих формах, у яких вони використовувались провідними напрямками класичної і сучасної філософії. Головними об'єктами критичного аналізу стають тексти західноєвропейської метафізики.

Структуралізм і постструктуралізм досліджували філософське і гуманітарне знання. Якщо представники структуралізму звертали основну увагу на структуру філософського і гуманістичного знання (Клод Леві-Строс, Жак Лакан, Мішель Фуко та ін.), то постструктуралісти (Жак Дерріда, Жозеф Дельоз та ін.) намагалися осмислити структуру і все не структурне в знанні з точки зору їх походження і історичного розвитку. Обидва — структуралістський і постструктуралістський підходи вивчали специфіку і засоби гуманітарного знання, спільні механізми його функціонування, відмінності від природнонаукового пізнання, єдність синхронного і діахронного в пізнанні тих чи інших соціокультурних формоутворень (мова, мистецтво, література, мода та ін.). Якщо структуралісти вважали, що при вивченні явищ структура об'єктивніше, важливіше і первинніше історії, то постструктуралісти схилялися до протилежного висновку, прагнули подолати агностицизм (неісторизм) своїх філософських родичів, виявити і проаналізувати апорії і парадокси при спробі об'єктивного пізнання людини і суспільства, що виникають за допомогою мовних структур. Разом з тим представники постструктуралізму вважають, що об'єктивність, спосіб, науковість не мають значення і не виступають як мета пізнавального процесу. Пізнавальний процес неможливий без включеного в нього суб'єкта, бажання, уява та інші особисті якості якого відіграють важливу роль у пізнанні. Тому постструктуралістський суб'єкт — це не носій і захисник знання в будь-якій його понятійно-концептуальній формі, а «колдун, художник, дитина, революціонер» та ін., завдання яких — будь-якими засобами прорватися до реальності, до рівня «буття бажання» до рівня повсякденності життя.

  1. Постмодерна критика класичного психоаналізу

Психоаналіз виник в епоху позитивізму, який вірив, що:

Наука - єдине джерело істинного знання

Єдина мета знання - видобуток фактів

Функція філософії: знайти закони, загальні для всіх наук

Не може бути дослідження, які не походять на наукових принципах

Метафізики не існує.

Звідси позитивізм класичного психоаналізу:

Його мета - усвідомити несвідоме, знайти істину, наблизитися до об'єктивної реальності.

Функції психоаналітика - нейтралізувати суб'єктивність пацієнта і допомогти йому подолати опір.

А сам психоаналіз є об'єктивне наукове дослідження з метою кращого розуміння неусвідомлених процесів.

Постмодерністський психоаналіз заснований на нових принципах:

герменевтика (інтерпретації з суб'єктивним значенням),

заперечення значення наукових доказів і причинно-наслідкових пояснень,

уникнення використання технічних і фізичних термінів, таких як: імпульси, сила, процеси - і їх заміна на «людські» (любов, розуміння, захист).

Уже в психології Самості Когута видно відхід від принципів дослідження класичного психоаналізу - з'явився акцент на:

Оптимізм

Терапевтичну значимість уважного слухання і розуміння суб'єктивного досвіду

Важливість емпатії в лікуванні

Ухвалення пацієнта без судження

Тепле і людське ставлення до пацієнта

Віру в самореалізацію, автентичну самостійність, здатність людини змінитися і бути щасливим ...

Сучасний постмодерністський психоаналіз відійшов від колишніх філософських основ Фрейда і - навіть - Когута. Існує кілька течій, об'єднаних в 2-е групи - інтерсуб'ектівний і реляційний психоаналіз. Вони поділяють песимістичне світогляд, декларують свою неясність, суперечливість і двозначність, відмовляються від емпіричної-позитивістської моделі, але при цьому не намагаються довести свою правоту. Ґрунтуються на анти-позитивістських філософів (Гадамер, Вітгенштейн, Бренстейн) і ставляться з підозрою до будь-якої теорії, яка проголошувала себе науково доведеною.

Психологічний підхід сучасного психоаналізу характеризується:

амбівалентне ставлення до Фрейду: відмовляються визнати його «божественний» авторитет, але відзначають його вплив, плодючість і весь час його цитують,

Прагненням уникнути ідентифікації з одним харизматичним авторитетом,

Відмовою від спроб створити нову психоаналітичну теорію або скасувати старі, але пропозицією «розуміння іншого типу», «чутливості» і концентрацією на питаннях лікування,

Акцентом на суб'єктивну сторону розвитку і лікування,

Утвердженням, що реальність не розкривається в процесі лікування, а будується заново.

Цілі та цінності психоаналізу змінилися. Якщо для класичного психоаналізу вищою цінністю був пошук об'єктивно підтвердженої інформації, для психології Самості - суб'єктивне розуміння, то для інтерсуб'ектівного психоаналізу самоцінність в самому розумінні, в самій можливості аналітика до співпереживання і розуміння суб'єктивності пацієнта - для створення спокійної, безпечної, що підтримує і не засуджує обстановки, в якій можна досліджувати і зрозуміти суб'єктивність пацієнта.

А для реляційного психоаналізу центральне досягнення лікування - в можливості двох учасників отримати максимум користі від зустрічі, незважаючи на її абсурдність, що полягає в грошовій платі за любов. І можливість жити з протиріччями замість того, щоб вирішувати їх.

А в чому проблема сучасних психотерапевтів і психоаналітиків?

Перефразовуючи Гоффмана - одного з провідних представників школи реляційного психоаналізу - в необхідності «жити [і працювати] з протиріччями замість того, щоб вирішувати їх».

  1. Питання еволюції технологій суспільного контролю.

Контролюється:

-критичною теорією

-політичними структурами

- відношенням між державою і громадським суспільством

Громадське суспільство –елемент політичної системи, який є протилежністю держави і включає у себе політичні партії,союзи, об’єднання,які покликані контролювати державу у реалізації нею владних функцій стосовно прав і свобод людини.

Технології контролю:

-вибори

- громадський контроль

- реалізація державної політики

- теоретичні обгрунтування

* це спосіб саморегуляції соціальної системи, який забезпечує впорядкованість взаємодій між людьми завдяки нормативному регулюванню. До його системи входять всі способи реакції як великих суспільних утворень, так і конкретного індивіда на різноманітні конкретні дії людини чи то груп, всі засоби суспільного тиску для того, щоб поставити поза нормовану поведінку та діяльність у певні соціальні межі.

Проблема сус. контролю по суті є складовою проблемою взаємовідносин індивіда та суспільства, громадянина та держави.

Виступає фундаментом стабільності в суспільстві, його відсутність або послаблення призводять до безладу, соціальної аномії (ігнорування норм та правил).Являє собою механізм підтримки суспільного порядку і вимагає наявності двох основних груп елементів — норми і санкції. Норми — це настанови: як потрібно поводити себе в суспільстві. Це перш за все обов'язки людини або групи до інших, а також і очікування (жаданої поведінки). Вони формують мережу соціальних відносин, взаємодій у групі, суспільстві.

Соціальні норми — це і «вартові» порядку та цінностей. Санкції — засоби заохочення і покарання, що стимулює людей дотримуватися норм.

  1. Економічна репресія у сучасному суспільстві.

Експлуатація людини*

Створення міжнародних економічних/ військових союзів.

Доіндустріальне суспільство (проста,неавтоматизована праця,фізична сила) індустріальне суспільство( техніки,технології) постіндустріальне( продуктивні сили,засоби виробництва + робоча сила)

Виробничі відносини :

  • інформація

  • знання

  • стиль мислення

  • наукові технології

  • політичний капітал

Виробни́чі відно́синисуспільні відносини, що виникають між людьми в процесі матеріального і нематеріального виробництва. Це відносини, які виникають у суспільстві з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та духовних благ. Ця система відносин відображає соціальну сторону економіки. Вона показує цілі і мотиви виробництва, форми управління, принципи розподілу створеного продукту та одержаних доходів, класову та соціальну структуру суспільства, пануючу форму економічної та політичної влади.

Філософський підхід до економічного життя передбачає висвітлення фундаментальних тенденцій і закономірностей відношень людини з природою, а також відношення людини до людини в процесі трудової діяльності.

Саме тому філософія економіки, як галузь філософського знання, на сьогодні набуває виняткового, фундаментального значення в контексті динамічних соціальних змін.

Фундаментальність філософії економіки окреслена,насамперед, тим, що вона, розкриваючи сутність, сенс і цінності процесів виробництва, обміну, розподілу і споживання функціонує у якості органічної єдності наступних «пар»: філософія натурального виробництва –філософія товарного виробництва; філософія планової організації економіки– філософія ринку; філософія господарства – філософія бізнесу .

Перешкодами до ефективних економічних перетворень є: пасивність суб’єкта, комплекс меншовартості, політичний скептицизм; разом з тим патерналізм(перекладання на владу вирішення власних проблем), безпорадність (надія на вирішення проблем ззовні, на чиюсь допомогу).

Синхронна світовим тенденціям раціональна модернізація соціальноекономічного потенціалу, активізація пріоритетних напрямків діяльності, генерування нових технологій, знань, інформації створить горизонт для розвитку економічної діяльності в Україні.

  1. Феномен масовизації суспільства

Ідея уніфікації( стандартизації) метафоричного позначення суспільства.

  • забезпечення інформаційних потреб

  • споживання продуктів (культури)

  • територіальна мобільність

!!! Якість життя постає основною властивістю.

«усереднення культури і поширення її примітивних зразків»

Поряд з науково-технічним прогресом та розвитком засобів масової інформації, великих масштабів досягає масове виробництво й масове споживання, що призводить до певної стандартизації потреб та способів їхнього задоволення.

«.маси виникають там, де люди позбавлені свого справжнього обличчя, коріння та ґрунту, де вони стали керованими й взаємозамінними. Все це відбулося в результаті технічного розвитку й досягає все більшої інтенсивності в наступних своїх ознаках: примусова, безглузда праця, розвага як заповнення дозвілля, життя як постійна нервова напруженість...»

Масовізація суспільства отримала досить суперечливі характеристики в роботах філософів, соціологів та культурологів. Так, одні дослідники розглядають масове суспільство як занепад культури, обезлюднення людини, «шлях розкладання людського буття» (Ф. Ніцше, К. Ясперс); інші - як неминучий та закономірний факт цивілізаційного розвитку (К. Мангейм, С. Московічі, X. Ортега-і-Гассет, Е. Фром, Е. Тофлер, О. Шпенглер).

Таким чином, масове суспільство є складним комплексом соціальних зв´язків, що функціонують в умовах високого ступеню урбанізації й досягнень науково-технічного прогресу з урахуванням нерівномірного їх впровадження в повсякденну практику, пануючого впливу ЗМІ як глобального джерела інформації, превалювання автоматичного мислення, обумовленого прискореним темпом життя, більшим обсягом та мозаїчністю інформації.

В масовому суспільстві людина часто знаходиться в стані духовної самотності з втратою мотивів та духовних цінностей. їй притаманне викривлене бачення світу, може йти навіть проти своїх особистих інтересів.

Найважливішими компонентами і одночасно каталізаторами, що підсилюють процес масовизації, стали специфічні форми масової культури, стандарти духовного життя.

33. Поняття капіталізму як господарської системи

Капіталі́зм суспільний лад, економічна система виробництва та розподілу, заснована на принципах приватної власності, особистої ініціативності, раціональності та ефективності використання наявних ресурсів, максимізації прибутку (капіталу).

В іншому визначенні під капіталізмом розуміється суспільство в якому існують такі риси, що виступають всеохопним принципом не тільки економічних, але і політичних та інших вимірів суспільних відносин: наявність приватної аласності, господарської діяльності, та відбувається поділ праці за допомогою машинного виробництва.

Машинне виробництво є похідними від капіталізму формами і не відображають його сутність Сутність капіталізму в економічному примусі до праці — кожна людина має право демонструвати роботодавцю свою працю.

Держава завжди накладала обмеження на ринок і зберігала за собою право як накладати обмеження на виробничі відносини так і застосовувати неекономічний примус. В сучасних капіталістичних країнах держава бачить свою роль у встановленні законодавчої бази та юридичних рамок, в яких здійснюється виробництво і торгівлю

Капіталізм заснований на способі розподілу, при якому продукт виробництва належить капіталісту — власнику засобів виробництва.

34. Феномен державно-монополістичного капіталізму.

Державно-монополістичний капіталізм економічна система на найвищому ступені розвитку капіталістичного способу виробництва, що виникає внаслідок взаємодії монополістичного і державного капіталізму і підпорядкування попередніх форм капіталізму, цілісність якої забезпечується відповідним господарським механізмом.

Суспільною формою Д.-м. к. є державно-монополістична власність (головні суб'єкти власності — держава і наймогутніші корпорації), яка виступає якісно новою формою розвитку продуктивних сил, а тому відкриває широкий простір для освоєння досягнень науково-технічного прогресу, розгортання НТР, а також для виробництва додаткової вартості, водночас і більш повного задоволення загальнолюдських потреб та інтересів працівників. Виник на початку XX ст., проте в час першої та другої світових воєн мав характер військового державно-монополістичного капіталізму. Ознак цілісності в мирний період набуває у 50-ті. Основними формами Д.-м.к. є: 1) державна власність на засоби виробництва; 2) одержавлення значної частини національного доходу через державний бюджет або державна власність на відповідну частку національного доходу; 3) національне регулювання, в т.ч. планування та прогнозування економіки.

35. Ідея культурної ідентичності.

Етнічна культурна ідентичність - це усвідомлення своєї приналежності до певної етнічної спільності,результат когнітивно-емоційного процесу усвідомлення себе представником певного етносу, певний ступінь ототожнення себе з ним і відокремлення від інших етносів.

У структурі етнічної ідентичності виділяють два компоненти: когнітивний (знання про особливості своєї групи, тобто етнічна обізнаність про історію, звичаї, культуру свого народу і усвідомлення себе її членом на основі этнодифференцирующих ознак: мови, цінностей, звичаїв, релігії, історичної пам'яті, національного характеру, народного мистецтва тощо) і афективний(почуття приналежності до групи, оцінка її якостей, емоційне ставлення до членства в ній).

Таким чином, етнічна ідентичність - це не тільки усвідомлення своєї тотожності з етнічною спільністю, але і її оцінка, значимість членства в ній, що розділяються етнічні почуття: почуття гідності, гордості, образи, страху є найважливішими критеріями міжетнічного порівняння, спираються на глибокі емоційні зв'язки людини з етнічною спільністю і моральні зобов'язання по відношенню до неї, що формуються в процесі соціалізації індивіда.

Етнічна міжкультурна адаптація - складний процес, завдяки якому людина досягає відповідності, сумісності з новою культурою чужого народу.

Аккультурация - це результат тривалого контакту груп, народів з різними культурами, в результаті чого відбуваються деякі зміни в елементах і зразках культури одного або обох народів.

36. Ментальність як соціальний капітал

Соціа́льний капіта́л — поняття, введене П'єром Бурдьє у статті «Форми капіталу» (1983) для позначення соціальних зв'язків, які можуть виступати ресурсом отримання вигод.

Джерела цієї ідеї можна знайти у Алексіс де Токвіля, Г. Зіммеля, Еміля Дюркгейма, тощо. За П'єром Бурдьє соціальний капітал є продуктом суспільного виробництва, матеріальних і тим самим класових практик, засобом досягнення групової солідарності. В такому розумінні соціальний капітал виступає не тільки і не стільки причиною економічних вигод, скільки проявом соціально-економічних умов та обставин, він є груповим ресурсом і не може бути виміряний на індивідуальному рівні.

Структура:

За Дж. Коулменом:

  1. Соціальні контакти

  2. Соціальна норма

  3. Набір соціальних обмінів

  4. Базовий рівень довіри

На думку Р. Панама: моральні принципи і норми; соціальна цінність; соціальна інфраструктура.

Ю. Савко виділяє наступні три найважливіших структурних компоненти:

  1. Соціальні відносини

  2. Пред'явлення ресурсів

  3. Відносини взаємності обміну.

37.Ідея соціальної держави

Соціа́льна держава - це соціально орієнтована Держава, що визнає людину найвищою соціальною цінністю, надає допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні громадського миру і злагоди в суспільстві. 

Т. Тілтон, Н. Ферніс у 1977 р. виділили три моделі соціальної держави:

«Позитивна держава соціального захисту» (англо-американська й англо-саксонська моделі) — орієнтована на зрівняння шансів на добробут усіх громадян, забезпечення та гарантування «рівних можливостей». Соціальне забезпечення базується на індивідуалізмі та захисті корпоративних інтересів. Соціальна політика тут є лише засобом контролю «амортизатором» соціальних конфліктів а на соціальні потреби припадає доволі незначна частка держбюжету. Розвинута система соціального законодавства відсутня. Тобто це класична неоліберальна, «залишкова» модель.

«Держава соціальної безпеки» («держава соціальної захищеності», «держава соціального захисту») — на додаток до забезпечення рівних шансів громадян створює умови повної зайнятості та гарантує всім громадянам без винятку отримання доходів не нижче прожиткового мінімуму. Вона досягає мети ліквідації бідності та знедоленості шляхом соціального страхування. Це гуманізований тип ліберальної держави.

Соціальна держава загального добробуту забезпечує повну зайнятість, згладжує різнию в доходах усього населення, створює численні постійні державні та громадські соціальні служби. Соціальна політика спрямована на створення рівних життєвих умов для всіх членів суспільства

Моделі В. Намчука

В. Намчук виділяє патерналістську, корпоративістську та етатистську моделі соціальної держави.

Для патртнералістської моделі притаманна законодавчо закріплена співучасть державних і громадських структур у вирішенні проблем індивіда, групи, общини.

Для корпоративістської моделі характерне намагання досягти ефективності, використовуючи фонди на забезпечення тих членів суспільств, які найбільше потребують допомоги. Вона відрізняється низьким рівнем участі держави у вирішенні соціальних проблем. Основними умовами функціонування моделі є мінімальне втручання держави в ринкові відносини, обмежене застосування заходів державного регулювання, що не виходить за рамки вироблення макроекономічної політики

Етапістська модель орієнтована на централізовану, дорогу систему соціального забезпечення, значну державну участь у соціальному обслуговуванні. Контроль за реалізацією державної соціальної політики здійснюється місцевими органами влади, підзвітними центральному уряду.

38. Філософський зміст понять «політична система»і «політична організація» суспільства.

Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відбивати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи справляють вплив на Державну Владу (дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини як владних груп, так і підвладних, управляючих і керованих, панівних і підпорядкованих; теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владних відносин та інших соціальних інститутів) і установ, а також і політичних цінностей і норм, що регулюють членів суспільства.

В межах окремих держав, політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції. Тому поняття політична система застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих Держав. Коли мова йде про політичну систему то мають на увазі саме окремі Держави.

Поняття політична система носить аспектний характер. Тим і пояснюється неоднозначність підходів в її аналізі.

  • Якщо розглядати систему в інституційному плані, то її можна звести до сукупності державних і недержавних інститутів і норм, в рамках яких проходить політичне життя даного суспільства. В іншому варіанті підкреслюється. аспект політичної системи і її визначення пов'язується, головним чином, з узаконенням державного примусу як засобу регуляції взаємин між людьми.

  • В третьому — політичну систему розглядають як систему розподілу цінностей суспільства.

  • Політична організація суспільстваце сукупність взаємозалежних і взаємовпливових державних, партійних організацій, громадських об'єднань, що створені та діють з метою формування і функціонування системи владарювання й упорядкованості політики або мають вплив на неї.

  • Визначальне місце в політичній організації суспільства посідає держава як форма організації суспільного життя. Без держави немає політичної організації і політичної системи суспільства в цілому. Держава і влада її —та вісь, на якій виникає, тримається і функціонує політична система. Навколо держави формуються інші організаційні структури. Поза зв'язком з державою вони не мають політичних властивостей. А тому держава є фундаментальною, базовою організаційною структурою в політичній організації суспільства й у всій його політичній системі.

  • Місце держави як визначального елемента політичної організації суспільства визначається призначенням її в суспільстві. Вона виступає як:

  • політична організація громадянського суспільства; носій влади в суспільстві;

  • представник усього населення на даній географічній території;

  • форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства й обов'язкові для виконання всім населенням; джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент;

  • виразник загального інтересу;

  • інструмент реалізації загальної волі в суспільстві;

  • творець загальних цілей у суспільстві;

  • основний стабілізатор суспільного життя;

  • головний суб'єкт політичного суверенітету.

40. Філософська герменевтика як теоретико-методологічна стратегія

Герменевтика — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філології, а також у тлумаченні У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням. у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами.

Поняття «герменевтика» є давнім і йде корінням у глибоку давнину. Від самого початку вона займалася дослідженням сакральних традицій. Посвячені жерці таким чином здобували знання. Взагалі, джерело знань існує за межами свідомості людини, тому жерці використовували єдину можливість для набуття знань — «проникнення в Порожнечу». Тому ця можливість мала назву проникнення в чужу свідомість. Збоку простеців це явище виглядало як тлумачення. Але жерці змінювали свій мозок, таким чином змінюючи власну свідомість. І в решті решт, внаслідок таких дій і постійного розширення свідомості сформувалася сучасна наука. Тому: Герменевтика — це мистецтво проникнення одної свідомості в іншу, шляхом відтворення творчого процесу, за допомогою зовнішніх проявів. Тут зовнішні прояви - це тексти, складанні зі слів, які є відображенням нейронних зв'язків автора, тобто його свідомості.

Теоретичним фундаментом герменевтики кінця XX ст. стали твори М. Хайдеггера. закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф. Шлейєрмахером (1768—1834). 

В. Дільтей (1833—1911) розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння; основою герменевтики, за Дільтеєм, є «психологія, що розуміє», — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. Мартін Гайдеґґер (1889—1976) онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Шлейєрмахера та Дільтея, герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Мартіна Гайдеґґера Саме він став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характер 

Звідси випливають тези Гадамера:

  1. інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною;

  2. розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

Ці та інші положення філософської герменевтики (а в 70—80-ті нові положення сформулювали

Е. Корет та ін.) справили великий вплив на представників літературної герменевтики (Г.-Р. Яусс, В. Ізер та ін.), яка застосувала філософію інтерпретації до тлумачення художніх текстів.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

До ЗНО з ФРАНЦУЗЬКОЇ МОВИ залишилося:
0
3
міс.
0
4
дн.
2
0
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!