+ Додати матерiал
і отримати
безкоштовне
свідоцтво
! В а ж л и в о
Предмети »
Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!

Філософія Фоми Аквінського

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Філософія Фоми Аквінського

Філософські напрямки можна розділити на матеріалізм і ідеалізм, залежно від того, що вважається первинним матерія або дух. Ті, хто затверджує, що матерія первинна, а мислення вдруге, ставляться до табору матеріалістів. Ті ж, хто первинним уважає дух, утворять ідеалістичний напрямок, у межах якого можна розмежувати два різновиди: об’єктивний ідеалізм, що думає, що навколишня нас дійсність існує незалежно від нас, але є продуктом ідеального початку (наприклад, відбиттям ідеї в Платона або породженням абсолютного духу в Гегеля), і суб’єктивний, відповідно до якого мир, матеріальні тіла є комплексом наших відчуттів

Філософія Фоми Аквінського говорить про те, що первинно дух – Бог, а матерія є його утвором, і отже ставиться до ідеалістичного табору, але вона так само визнає, що матеріальний світ не є комплексом наших відчуттів, залежним від суб’єкта, а існує незалежно від нас, і в такий спосіб є ідеалізмом об’єктивного типу. Філософія Аквината так само визнає існування як душ, так і цілої ієрархії чистих парфумів, або ангелів. Т.е. ми можемо затверджувати, що томізм має спіритуалістичний характер. Однак, мені здається, що томистскую філософію можна назвати й реалізмом у строго певному змісті, а саме як конфронтуючому суб’єктивному ідеалізму в його онтологічному трактуванні, тому що томізм визнає існування матеріального світу незалежно від суб’єкта

Фома вважав, що реально існують лише одиничні речі, або субстанції, що складаються із сутності (essentia) і існування (existentia). Він думає, що розходження між сутністю й існуванням не є щось тільки уявне, залежне від наших актів свідомості, а є чимсь фактичним, реально існуючим. Виходячи із цієї передумови Аквинат затверджує, що речам властива сутність, але сутність не имплицирует їхнього існування. Це відбувається тому, що все існуюче у світі створено Богом, а отже, залежить від нього. У Богу ж як у простому, нескладовому бутті сутність і існування тотожні. Тому сутність Бога имплицирует його існування, у той час як сутність створених речей не имплицирует їхнього існування. Людина або тварина існують завдяки причетності божественному акту утвору. Отже, відповідно до Фоми, мир матеріальних речей існує не в силу власної природи, а є чимсь зовсім випадковим, залежним від творця або існувати не повинен. На противагу цьому миру Бог – буття абсолютно необхідне, а отже, повинен існувати безумовно, тому що це укладено в нього природі

Категорії матерії (materia) і форми (forma) Фома запозичить із аристотелевской метафізики. Він повторює, що реально існують лише одиничні речі, що складаються з матерії й форми. що матерія представляє principium individuationis – основу індивідуалізації, що матерія, позбавлена форми, пасивна, недиференцированна й не може без її існувати, що форма є активним елементом, що конструює одиничне буття, що завдяки формі здобуває здатність кизменениям.

Однак форма в тлумаченні Фоми була сукупністю загальних істотних ознак, властивим речам певного виду, і не існувала поза або до них. Аквинат розрізняв у субстанциях три роди форм, або универсалий:

1. Универсалия, що втримується в речі в якості її сутності (universale in re), обумовлена їм так само як безпосередня универсалия (universale directum).

2. Универсалия, абстрагована від субстанції, тобто існуюча в людському розумі (post rem). У цьому виді реально (formaliter) вона існує тільки в розумі, а в речі має лише свою основу. Цю универсалию Фома називає рефлексивною (reflexivum). Тому форма, тобто загальне, існує в речі як сутність ще не абстрагована, у розумі ж – як витягнута активним розумом (intellectus agens).

3. Универсалия, незалежна від речі в божественному розумі (universale ante rem). Универсалии в розумі творця – це незмінні, постійні, вічні форми, або основи, речей, або, говорячи інакше, зразкові екземпляри, що є моделлю, метою утвору з нічого одиничних речей, що належать до певного виду

Відповідно до Фоми, у процесі раціонального пізнання розум витягає з речей не що інше, як божественну ідею, що визначає їх об’єктивне існування

Одиничні речі як самостійні буття складаються з можливості (potentia) і акту (actus). Під можливістю або потенцією розуміється можливе буття, під актом же – буття дійсне, абсолютно існуюче. Т.е. категорії можливості й акту мають більше загальний характер, чим форма й матерія

Матерія як потенція вже не існує споконвіку, а виявляється створеної Богом з нічого, а тому з первинної стає вторинної, похідній. Можливість властива їй не в силу її природи, а вкладена в неї творцем і тільки завдяки йому здійснюється й переходить у дійсність. А тому будь-яка зміна в природі й у суспільстві як перехід з можливості в акт має своє кінцеве джерело у творчій божественній силі. Бог є якимось перводвигателем, тому що в ньому нічого не перебуває в стані можливості, а він весь – абсолютний акт

Однак ці міркування відповідають позиції августинизма, і Фома не зупиняється на них, а йде далі: він уводить поняття природних причин, за допомогою яких Бог править миром. Звідси следует. що не можна пасивно очікувати божого вироку, а потрібно активно займатися земними справами в межах тих цілей, які переслідує провидіння

Фома Аквінський підрозділяє істини одкровення на два роди: істини, доступні розуму, і істини, що виходять за межі його пізнавальних можливостей. Раціональним доказом догматів віри займається природна теологія. виконуюча стосовно теології пропедевтичну функцію. Центральною проблемою природної теології є “докази” буття Бога

Фома затверджує, що висловлення “Бог існує”, з однієї сторони є очевидним, з іншого боку, не знаючи, що таке Бог, ми не можемо прийняти його існування за щось очевидне. Тому, а так само для посилення віри, необхідно обґрунтовувати існування творця за допомогою того, що є більше очевидним, чим він сам, а саме за допомогою результатів його утвору

Аквинат говорить, що довести існування творця можна двома способами: через причину (propter quid) і через наслідок (quia). Т.е. у першому випадку мова йде про доказ апріорному (від причини до наслідку), а в другому – про апостеріорний (від наслідку до причини). Відповідно до цього Фома Аквінський формулює п’ять “ доказів-шляхів” Бога

1. Доказ від руху (кінетичне), виходить із того, що речі перебувають у русі, а все що рухається приводиться в рух чимсь іншим, тому що рух є перехід можливості в акт. Те, хто актуалізує потенцію, є форма, якесь буття в акті. Отже, у поняття руху входить те, що рухається й те, що рухає. Тому, якби якесь буття, що приводить щось у рух, саме було наведено в рух, те це було б зовсім чимсь іншим, а це інше у свою чергу приводилося в рух третім і т.д. Однак ланцюг двигунів не може бути нескінченної, і тому ми повинні дійти до першої причини руху, що ніким не рухається і яка все рухає. Такою причиною повинна бути чиста форма, чистий акт, яким і є Бог

Видно, що кінетичний доказ заснований на двох передумовах: 1. Усяке буття, що перебуває в русі, повинне бути наведене в рух за допомогою іншого буття, що є його двигуном. 2. Ланцюг двигунів не може бути нескінченної. Можна бачити, що жодна із цих передумов не є наслідком законів фізики або механіки

2. Доказ від виробляючої причини говорить, що в матеріальному світі існує певний причинний порядок, що бере свій початок від першої причини. т.е. Бога. Неможливо. міркує Фома, щоб щось було власною виробляючою причиною, оскільки воно існувало б раніше себе, а це безглуздо. А тому що не існує нескінченного ланцюга діючих причин, то необхідно покласти деяку первинну виробляючу причину, а саме Бога

3. Доказ від необхідності й випадковості виходить із того, що в природі й суспільстві існують одиничні речі, які виникають і знищуються або можуть існувати або не існувати. Інакше кажучи, ці речі не є чимсь необхідним, а, отже, мають випадковий характер. Неможливо представити, щоб подібного роду речі існували завжди, тому що те, що може існувати, часом реально не існує. Як явища випадкові, вони вимагають наявності необхідної причини, існування якої випливає з її сутності. Ця причина і є Бог. Зараз ми можемо затверджувати, що цей доказ суперечить законом збереження матерії. Одиничні речі як конкретні форми матерії зникаю, піддаються трансформації, але матерія при цьому нікуди не зникає

4. Доказ від ступеня досконалості виходить із передумови, що в речах проявляються різні ступені досконалості у формі буття, добра, краси. Але про різні ступені досконалості можна говорити, на думку Фоми, лише в порівнянні із чимсь самим прекрасним, прекрасніше чого не існує, тобто Сбогом.

5. У доказі від божественного керівництва миром говориться про те, що у світі як розумних, так і нерозумних істот, а так само в речах і явищах спостерігається доцільність діяльності й поводження. Аквинат уважає, що це відбувається не випадково й хтось повинен цілеспрямовано керувати миром: “Отже, є розумну істоту, що думає ціль для всього, що відбувається в природі, і його ми йменуємо Богом”. Мені здається, що Фома зводить тут закономірність до доцільності, не враховуючи можливість існування об’єктивних законів, керуючих природою

Фома Аквінський у своїх творах дуже часто відзначав більшу роль емпірії й почуттєвого пізнання. Це ж посилено підкреслюють і сучасні томисти, що випливають філософським основам свого вчителя. Майже у всіх працях Аквината часто використовуються поняття “досвід“, “почуттєве пізнання”, “sensibilia” і т.д. Фома неодноразово підкреслює, що “усяке природне знання походить із почуттів“, що предметом пізнання є дійсність поза почуттями, незалежна від суб’єкта, або від людської свідомості

Хоча Фома Аквінський оперує тими ж поданнями, що й емпірики, однак зміст цих подань по суті своєму протилежно.

Розглянемо деякі поняття, уживані Фомою Аквінським: поняття матеріального й формального об’єкта. Матеріальний об’єкт – це просто конкретне буття, будь-яка почуттєва річ, незалежна від свідомості й спостережувана або сприймана за допомогою почуттів. Об’єкт же формальний – це певний елемент, якась сторона пізнаваної речі. Т.е. матеріальний об’єкт є більше широким поняттям, чим об’єкт формальний. У процесі пізнання інтелект у певнім відношенні ототожнюється з об’єктом, або з формою, але не матеріальної, а духовної. Отже, сутність пізнання, по Фомі, полягає в тім, що що пізнає ставати пізнаваним (cognoscens fit cognitum). Це відбувається тому, що розум нетелесен і не може піддаватися впливу почуттєвих речей. Раціональне пізнання завжди є загальним, і тому окремі, одиничні речі не можуть бути його об’єктом. “Intellectus est universalium et non singularium”, – пише Фома. У цьому формулюванні втримується дуже істотна методологічна вказівка, що полегшує розуміння об’єкта томистской гносеології. Якщо в одиничних речах індивідуальним є матерія, то загальним повинне бути щось нематеріальне. У ході пізнання суб’єкт у відомому змісті вподібнюється об’єкту, його духовній, ідеальній формі. Звідси ми можемо зробити висновок, що об’єктом пізнання є не матерія, а деяка нематеріальна дійсність. На думку Аквината, пізнання засноване на здатності сприймати від одиничних речей духовні пізнавальні форми і є здатністю сопричаствовать нематеріальному божественному існуванню. А тому нематеріальна дійсність – це сліди Бога в природних предметах, це їхня залежність від творця

Фома починає аналіз процесу пізнання з пояснення підрозділу, ієрархії й функцій почуттєвих органів. Він дихотомически підрозділяє їх на зовнішні (senses exteriores) і внутрішні почуття (senses interiores).

В ієрархії п’яти зовнішніх почуттів найнижче положення займає дотик, тому що воно найбільш матеріально, тобто найбільше пов’язане з тілом. Однак, будучи найнижчим, воно виконує основну роль, оскільки від нього залежить не тільки темперамент людини, але й правильне функціонування як почуттєвих, так і розумових пізнавальних органів. До розряду нижчих почуттів Фома відносить крім дотику більше високий, чим воно, смак і більше доконане, чим останній, нюх. Серед зовнішніх почуттів над усе коштують слух і зір, які вважаються почуттями найбільш познающими (maxime cognoscivi) і оказивающими найбільші послуги розуму

Зовнішні почуття, що зв’язують людину із середовищем, піддаються впливу матеріальних тіл, які друкують на них почуттєві образи (species sensibiles) одиничних предметів

На думку Аквината, пізнання є переходом можливості в акт, своєрідним ототожненням суб’єкта, що пізнає, з пізнаваним об’єктом. Однак пізнавана річ – матеріальний об’єкт – ніколи не може бути пізнана вичерпним образом. Звідси треба, що об’єкт, що пізнає, повинен ототожнюватися не з річчю як матеріальним об’єктом, а лише з певною її стороною, тобто формальним об’єктом Інакше кажучи, ця ідентифікація носить не реальний, а чисто потенційний характер Щоб це могло відбутися, з одиничної речі повинен потрапити в почуття її відбиток, що пізнає, – образ, або зображення. Саме ці образи матеріальних об’єктів у зовнішніх почуттях Фома Аквінський називає почуттєвими пізнавальними формами – species sensibiles.

Фома затверджує, що всяке почуттєве пізнання є просто ототожненням у певнім відношенні суб’єкта з пізнаваною річчю, що відбувається за допомогою форми

Подібно всякому органу почуттєвого пізнання інтелект володіє адекватним собі, тобто пристосованим до своїх можливостей, об’єктом пізнання, яким є сутність тілесних речей, або те, що в них загальне, духовне. З такого розуміння об’єкта інтелектуального пізнання Фома робить висновок, що інтелект не може мати матеріального, тілесного характеру, а повинен бути нематеріальним, духовним

“Кожна річ, – затверджує Фома, – остільки називається щирої, оскільки наближається до подібності з Богом… Подібно тому як душі й інші речі називаються щирими по своїй природі, оскільки їм властива подібність із цією вищою природою, що, будучи своїм зрозумілим буттям, є сама істина, так і те, що пізнається душею, є істина, оскільки в ній існує подібність із тією божественною істиною, що пізнає Бог”. Томистская істина – це відповідність розуму дійсності, але не тої, котра природно існує, а дійсності, створеної Богом. Таким чином, ми маємо тут справу із щирої в онтологічному й логічному змісті. Логічна істинність властива нашим судженням, онтологічна ж – речам

Таким образам, томистский критерій істини також підпорядкований теологічним цілям і служить доказу залежності людини, його недосконалості в порівнянні створцом.

Критерій людського знання укладений не в суб’єкті, що пізнає, не в його практичній і суспільній діяльності, а в уроджених істинах, у кінцевому ж рахунку – у божественній мудрості. “Божественна істина – є міра всякої істини. Оскільки Бог – це перший розум і перший об’єкт розуміння, усяка розумна істина повинна вимірятися його істиною.”

Розглянемо концепцію людини у філософії Фоми Аквінського. Фома виходить із того, що людина подібно всесвіту, стосовно якого він є як би маленьким миром, так сказати мікрокосмом, також має потребу у своєму “двигуні”. Це – людська душа. Вона не тільки виконує функцію двигуна тіла, але і є його формою, актом, що “актуалізує людини”.

Таким чином, у світлі доктрини Фоми людина представляє як психофізичне буття, з’єднання матерії й форми

З погляду томистской антропології тіло не є оковами душі, навпроти, їхнє з’єднання, – благо для душі. Бог, створивши душу й вдихнувши її в людський ембріон, як би пристосовує її до того тіла, що повинне становити основу її індивідуальності й безсмертя. В ієрархії видів земного буття вона є самою доконаною формою, самостійної, здатної існувати без матерії, але вона нижче чистих парфумів. Таким чином, людина виявився поміщеним посередині – між тваринним миром і ангелами

Традиційна тема християнської філософії – захист досконалості Бога й того, що їм створене від існуючі у світі зла. Фома визначає зло не як позитивне явище, що існує саме по собі, а як звичайне небуття, ущербність добра. Поняття зла Аквинат виводить із поняття добра, виходячи з передумови про те, що одна протилежність пізнається через іншу. Під добром він розуміє “те, що всі бажають”. Фома Аквінський повторює слідом за Августином твердження про те, що “добро є суб’єктом зла”. Однак, тут виникає питання: “Якщо в метафізичному міркуванні ми повинні дійти до першопричини, то виходить, що все зло виходить від Бога, як вищого буття й добра?” Але такий висновок, мабуть, неприйнятний для християнської філософії, і Аквинат показує, що Бог створює зло не навмисно, а лише випадково. Ще дві тези томистской теодицеї: зло необхідно для гармонії миру; Бог є творцем зла як покарання, а не як провини

Фома виступає на захист вільної волі й намагається довести, що характерною рисою людини є воля. У своїй практичній діяльності людська особистість керується судженнями, що випливають із інтелекту, завдяки яким вона може робити вибір. Т.е. він проголошує примат інтелекту над волею. Але Аквинат визнає, що іноді воля може виконувати стосовно інтелекту функцію виробляючої причини, спонукуючи його до пізнання. Воля волі, що корениться в інтелекті, дозволяє людині надходити відповідно до моральних чеснот, оскільки він має здатність вибирати між поганим і гарним. Але воля волі існує лише тоді, коли неї підтримує Бог. У такий спосіб творець, а не людина, викликає прагнення надійти так, а не інакше.

Фома затверджує ,що людина – це animal sociale et politicum, і вважає, що держава необхідно в житті суспільства і є буттям, генетично більше раннім, чим організуючі його громадяни. Життя в соціальній спільності природна для людей. Однак усяке співтовариство виконує певні функції, ставить перед собою певні цілі, при реалізації яких не може обійтися без гегемона. Тому виникає необхідність у тім, що б хто-небудь керував суспільством і вів його до мети. Таким саме керівником і є держава. Аквинат, порівнюючи це останнє з кермовим, а людське співтовариство з кораблем, пише: “Так само й корабель, гнаний різними вітрами, плив би у всіляких напрямках і ніколи не прийшов би в потрібний порт, якби не направлявся волею кермового”. При цьому сутність держави полягає в тому, щоб вести співтовариство людей до написаній їм мети – мети, що відповідає прагненням церкви

Філософія Фоми Аквінського не відразу одержала загальне визнання серед різноманітних схоластичних плинів. Лише з XIV століття томізм стає офіційною філософією католицької церкви. Але бурхливий розквіт людської думки в епоху Ренесансу засунув філософію томізму в духовні семінарії й в орденські школи

Ця філософія вийшла через стіни монастирів лише наприкінці XIX століття. Безпосереднім поштовхом до її відродження з’явилася видана в 1879 р. татом Львом XIII енциклика “Aeterni Patris”, що рекомендувала філософію Фоми як доктрину, найбільш відповідним потребам суспільної ситуації й у найкращому ступені виражающей дух католицизму. Але основними причинами відродження томізму безумовно з’явилися стрімкий розвиток капіталізму, посилення робочих рухів, розвиток історичного матеріалізму й поява в лоні самої церкви неортодоксальних плинів (наприклад, модернізму). За вказівкою Лева XIII були також зроблені переклади праць Фоми Аквінського на сучасні мови. З ініціативи тата в Римі створюється Академія св. Фоми, у Лувене – Вищий філософський інститут, що став міжнародним центром неотомізму

Неотомізм стає теологічною формою сучасного об’єктивного ідеалізму. Об’єктивно-ідеалістичною філософією зізнається незалежний від суб’єкта зовнішній мир. Неотомізм претендує на те, що він є “третім шляхом” у філософії, що коштує вище ідеалізму й матеріалізму. З погляду неотомізму бути реальною-реальним-об’єктивно^-реальним зовсім не значить бути матеріальним, об’єктивно існувати значить щось більше, ніж існувати почуттєво. Саме реально-нематеріальне буття і є, на думку неотомистов, первинним. Матерія ж, будучи реальної, але позбавленої характеру субстанції (тобто самостійного буття), охоплюється нематеріальним буттям

Як те загальне, що є в матеріальних і нематеріальних предметах, буття становить єдність миру. За конкретними ж матеріальними й нематеріальними предметами лежить “чисте буття”, духовна основа всього – Бог. Він буття всіх речей (оскільки кожна існує єдино через його буття), але не в сенсі існування, а як причина їхнього приватного буття. Існування є втілення сутності в дійсність, а всі сутності втримуються споконвічно в божественному розумі як відбиття його природи. Питання про співвідношення Бога й створеного буття речей для неотомізму досить важкий. Адже визнати в них єдину природу – допустити “блюзнірство”; якщо ж затверджувати, що їхня природа різна, то на основі знання про об’єктивний світ не можна нічого укласти про буття Бога, довести його існування. Рішення цієї проблеми неотомисти бачать в існуванні “аналогії” між Богом і миром конкретних предметів

Значне місце в неотомізмі займає тлумачення сучасних естественнонаучних теорій. Починаючи з початку XX століття неотомізм переходить до визнання еволюційної теорії за умови її телеологизации. Ототожнюючи поняття “інформація” з формою речей, з одного боку, і з повідомленням, дією мети – з іншої, сучасні телеологи затверджують, що наука сама, виявляється, вертається до Аристотеля й Аквинату, відкривши, що організація, структура речей є інформація. Міркування про загальні цикли регуляції, зворотних зв’язках у самому фундаменті матерії визначається як “кібернетичний доказ буття Бога”. Неосхоласти бачать в “синтропических процесах”, пов’язаних зі зменшенням ентропії, зворотному перебігу часу при розпаді елементарних часток і в морфогенезі організмів прояв божественної цілеспрямованості вприроде.

Сумнів у пізнаванності миру, з погляду неотомізму, неприпустимо, воно розхитує основи філософії й знання. Ми пізнаємо не тільки явища, але й реальність як таку. Однак об’єктом пізнання виявляється не сама матеріальна річ, а її імматеріальна форма. У процесі відчуття зовнішні речі входять у зіткнення з душею й стають дійсними об’єктами пізнання, але вже як позбавлені матерії. Активність мислення є прояв проникаючі в людський розум “божественного світла”. Це світло мислення передає природним шляхом образам “почуттєвих об’єктів”, висвітлюючи тепер уже своїм “активним світлом” загальне й істотне

Характеристика істини перетворюється у взаимосоответствие інтелекту й речей, що може утворювати істини двох видів: онтологічну – відповідність речі думкам, і логічну – відповідність людської думки речам, наближена, часткове знання про істину буття. У теологічному дусі вирішується питання абсолютної й відносної істин як співвідношення божественного й людського разумов. Неотомізм метафізично розриває й взаимопротивопостовляет абсолютне й відносне

Філософія – міст, що повинен, по думці неотомистов, з’єднати науки з теологією. Якщо теологія сходить із небес на землю, то філософія від земного піднімається до божественного, і зрештою прийде до тих же висновкам, що й теологія

Філософію послідовники Фоми підрозділяють на метафізику (онтологію) і філософію природи. Об’єкт першої – чисте буття. Ця частина філософії не залежить від наук, але повинна використовувати їх як свої інструменти. Філософія природи – це проміжна наука між метафізикою й природознавством, що вивчає те, що властивийо матерії як такої, її загальні характеристики, тоді як природничі науки досліджують кінцеві, відносні властивості матеріальних тел. Безпосереднім же предметом аналізу у філософії природи служить система категорій, у яких відбиті загальні сторони дійсності. Філософські й естественнонаучние поняття повинні бути чітко розділені

У завершенні хотілося б помітити, що в цей час неотомізм продовжує розвиватися, містячи в собі окремі положення екзистенціалізму, феноменології, філософській антропології й іншим плинам сучасного ідеалізму.

Опис документу:
Філософія Фоми Аквінського

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«ZOO-психологія: як навчитися розуміти тварин»
Левченко Вікторія Володимирівна
36 годин
590 грн
590 грн
Підвищення кваліфікації: як створити дієвий механізм
Підвищення кваліфікації: як створити дієвий механізм
Підвищення кваліфікації: вчителі самі вирішуватимуть, де навчатись
Підвищення кваліфікації: вчителі самі вирішуватимуть, де навчатись