ФЕНОМЕН Т.ШЕВЧЕНКА ЯК ОБ’ЄКТ НАУКОВОЇ КРИТИКИ

Опис документу:
І. М. Євшан у праці «Тараса Шевченко» руйнує народницькі кліше у трактуванні постаті Шевченка, висуваючи принципово нові підходи до творчості взагалі. Варто підкреслити новаторську для свого часу думку про те, що мистецький твір не є «готовим». 1. Євшан порівнює Шевченкові святкування з ювілеєм М. Шашкевича, і це порівняння виходило не на користь «Кобзаря Русі, Мартиря України» [4, с. 32].

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 1

ФЕНОМЕН Т.ШЕВЧЕНКА ЯК ОБ’ЄКТ НАУКОВОЇ КРИТИКИ

ПЛАН:

  1. Критична характеристика М.Євшана «Тарас Шевченко».

І. М. Євшан у праці «Тараса Шевченко» руйнує народницькі кліше у трактуванні постаті Шевченка, висуваючи принципово нові підходи до творчості взагалі. Варто підкреслити новаторську для свого часу думку про те, що мистецький твір не є «готовим».

1. Євшан порівнює Шевченкові святкування з ювілеєм М. Шашкевича, і це порівняння виходило не на користь «Кобзаря Русі, Мартиря України» [4, с. 32].

2. На думку Євшана, «Найбільший національний поет» навіть не діждався в ювілейний рік стільки розправ та всяких «причинків», як сей галицький романтик, і нічий культ так твердо не стоїть у частини галицької інтелігенції. (. .) Ніхто не замовляв спеціальних поїздів на свято Шевченка у Львові, ніхто не писав прокламацій до цілої слов’янщини, ніхто не писав спеціяльних розправ про поета, хоч його постать і психіка й досі не вияснені; ніхто не пішов далі поза офіціальне святкування, а концерт в честь поета випав навіть гірше, як щороку» [4, с. 36].

3. З таких свідчень очевидця можна зробити обережний висновок, що на початок XX ст. популярність Шевченкова в Галичині вже сягнула свого піку (чи принаймні наближалася до нього), ба навіть «інституціалізувалася» і потім уже існувала у дедалі штивніших формах культу національного пророка.

2. Антиколоніальний аспект феномена Т.Шевченка в критичному наративі М.Шкандрія:

а) «Протест проти колоніальної війни: «Кавказ» (1845) Тараса Шевченка»

М. Шкандрій вважає, що поема «Кавказ» була безпосередньою реакцією на реальну подію – смерть Якова де Бальмена 1844 р., коли він служив в експедиційному корпусі. Де Бальмен був близьким приятелем Шевченка та ілюстратором його рукопису

М.Шкандрій звертає увагу на те, що Шевченко нападає на «офіційні» поетичні заяви та їхню злочинну змову з царською ідеологією; висміює підтримку самодержавства з боку письменників і їхню злочинну апологію кріпацтва. Традиційна формула російської поезії характеризувала Де Бальмен ілюстрував «Вірші Т. Шевченка», рукописну збірку 1844 р. [7, с. 221].

б) «Археологія ідентичності: «Великий льох» (1845) Тараса Шевченка».

Поема «Великий льох», як і «Кавказ», вважає М. Шкандрій, – це один із творів, які Шевченко написав 1845 р. і які увійшли до рукописної збірки «Три літа». Ця «містерія» поділена на три частини, а у виданнях «Кобзаря» за нею завжди йде коротенький вірш «Стоїть в селі Суботові», який, на думку декого з критиків, становить епілогдо поеми, відокремлений від основного тексту через недогляд першого переписувача та видавц. Цей «епілог», фактично, підсумовує й синтезує три попередні частини і декодує символічне значення «містерії». Він сповіщає нам, що льох, наголошує М. Шкандрій, – це могила України, що ота реальна, але й символічна церква та льох, що їх збудував у Суботові Богдан Хмельницький, розвалиться і тоді з-під руїн постане вільний народ. Ця поема є прикладом, як письменник створює те, що Оксана Забужко назвала міфом, який «розколов» «транснаціональну уявну спільноту», послідовно витворювану російською теократією впродовж майже двох століть» [7, с. 225].

3. Особливості критичної тези О.Забужко «Шевченків міф України»

Творчість Тараса Шевченка вже досить давно є головним провідником ідей про духовні основи буття українського народу. Тому звертаючись до мотивів Тараса Шевченка, письменники та науковці визначають напрям та характер пошуків не лише окремої особистості, але і всього українського народу.

Тому творчі шукання сучасної письменниці Оксани Забужко в цьому питанні викликають особливий інтерес.

Оксана Забужко – це одна із головних постатей постмодернізму в українській літературі. Саме постмодерністи уособлюють літературне обличчя епохи. Письменники постмодерністського напряму були переконані в марноті спроб покращити навколишній світ, адже вони вже втратили ідеологічні ілюзії. Постмодерністи були переконані, що кожна окрема особистість не в змозі поліпшити навколишню дійсність, проте в змозі систематизувати знання про довкілля. Письменники-постмодерністи визнавали прогрес ілюзією, тому в їхніх творах починає з’являтися відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва.

Творчість О. Забужко характеризується сумішшю багатьох традиційних різновидів жанру літератури. В сюжетах цієї сучасної письменниці приховані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох. Також варто зауважити на те, що такі запозичення можна спостерігати не тільки на рівнях сюжету та композиції, але на рівні образів, мови тощо.

Резонним аргументом цього є цікавість О. Забужко особистим та творчим життям Т. Шевченка в науковій розвідці «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу» [5].

В основі цієї монографії, наслідуючи Г. Грабовича, О. Забужко покладений міфологічний аналіз. Міфокритика має деякі переваги над іншими критичними школами у силу своєї «комунікабельності». Саме міфокритики вдаються до напрацювань інших наук, зокрема: психоаналізу, структуралізму, «нової» й семантико-символічної критики.

За допомогою цієї легенди (новітньої й християнської) Т. Шевченко «потрапив задати політично внесамостійненій українській спільності, поставленій перед загрозою зникання, деполітизовану, тобто духовну, національну самосвідомість на цілий період колоніальної історії – аж до нашого часу» [5, с. 148].

Коло проблем, пов’язаних з розшифровкою цілого ряду смислових і культурних кодів у творчості Тараса Шевченка, за широтою охоплення набуває у монографії Оксани Забужко загальноісторичного значення.

О. Забужко підходить до аналізу постаті Т. Шевченка з есеїстичним аспектом. Письменниця зацікавлена в постколоніальній точці зору. Деконструювання імперського міфу у поезії Т. Шевченка – це найяскравіший погляд дослідження О. Забужко.

Письменниці вдалося досягти величезних результатів при дослідженні феномену постаті Т. Шевченка в духовній культурі українського народу. Оксана Забужко переконана, що міф про Тараса Шевченка в наші дні є основним духовним здобутком нашої держави, що має загально цивілізаційне значення. Як саме спрацює його «програма в новому тисячолітті – залежить, не в останню чергу, від того, якою мірою він буде нами пізнаний і опанований».

«Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу» – це змістовний вклад у сьогоднішнє шевченкознавство. Ця праця Оксани Забужко поклала початок новому підходу до дослідження творчості Т. Шевченка. Саме ця монографія знаходиться поза спрощеними пропагандистськими схемами народницького, вульгарно-комуністичного або націоналістичного шевченкознавства.

Однак шевченкіана О. Забужко розпочинається не з наукових розвідок, а з поезії Тараса Шевченка.

Так, «Полон Рогніди» («Травневий іній») перекликається з четвертою частиною «Царів» Т. Шевченка. Про це зазначено в епіграфі:

«Владимир князь перед народом

Убив старого Рогволода,

Потя народ, княжну поя,

Отиде в волості своя...» [6, с. 396].

У цій поезії Т. Шевченко звертається до історії Володимира-Рогніди в контексті інших порочних вседозволеностей «царів».

Рівнобіжно спалахують описи царювання Давида та його нащадків – Фамара та Амони. О. Забужко вдається тільки до києворуської розповіді. Письменниця вплітає легенду про Рогніду в суперечність феміністок нашого часу.

Так, протидія «ерогенне язичництво – духовне християнство» у світорозуміння О. Забужко виступає свічадом для того, щоб виявити суб’єкта-варвара. Цим суб’єктом виступає чоловіча дикість київського князя Володимира.

Адже, як відомо, син шляхтича і невільниці, він був ображений відмовою княгині полоцького князівства Рогніди, яка не бажала виходити заміж за робичича, наймита по материнській лінії.

У знак помсти за відмову Володимир у 975 році розпочав напад на Полоцьк і на очах у батька й братів Рогніди зґвалтував її. Також Володимир знищив батька й братів Рогніди. Після цього в серці Рогніди запалала палка помста, адже вона тепер зрозуміла, що таке справжній дикун і хам.

Через деякий час Володимиру вдалося врятуватися від помсти полоцької княгині Рогніди та взяти династичний шлюб із Володимир згодом одружиться з вельможою із Візантії – Анною. Саме з Анною пов’язане прийняття Володимиром християнства.

Якраз християнська віра змінила не лише психологію, але й навіть фізіологію київського князя Володимира, а разом із ним і саму державу Київську Русь. О. Забужко у своїй монографії алегорично апелює до образу Рогніди, адже письменниця зацікавлена поведінкою жінки-злочинці і жінки-державної діячки.

Т. Шевченко на початку твору апелює до Музи:

старенької сестри Аполлона [6, с. 396].

О. Забужко, натомість, за допомогою паратекстуальності, що зазначено в епіграфі твору, звертається до Тараса Шевченка:

Текст своєї праці Оксана Забужко розпочинає із трьох крапок. Саме такий прийом залишає читачеві поле для міркувань: спочатку був міф про полоцьку княгиню чи було тлумачення цього міфу Т. Шевченком?.

Після того, як була прочитана монографія Оксани Забужко, то починаєш розуміти, що письменниця веде суперечку з Кобзарем. Саме О. Забужко бере на себе роль Рогніди, ведучи оповідь від першої особи. Кобзар розмірковує, він не знає, як варто вчинити в цій ситуації:

«Так що ж мені тепер робити

З тими поганцями?» [6, с. 396].

Розв’язання цієї суперечки Тарас Шевченко шукає в Музи, адже розуміє, що єдиний шанс тільки один – «царів любить», тому він дає таку пораду:

Ходімо в селища, там люде,

А там, де люде, добре буде,

Там будем жить, людей любить,

Святого господа хвалить [6, с. 396].

У заключних рядках відчуваємо тонке глузування, однак О. Забужко не погоджується із нею. У «Полоні Рогніди» вся увага сфокусована в руках княгині Рогніди, яка і і для себе, і для князя Володимира є богинею долі

«Я явлюсь тобі – наче сила,

на ім’я ворожбитом названа».

О. Забужко, для якої це є характерним для її художнього почерку, створює жінку, яка є рівною чоловіку (ми можемо сказати, що ця жінка є навіть вищою духовно та розумово за чоловіка).

Визволення для неї полягає в тому, щоб здобути здобуття незалежність. Таке звільнення є можливим тільки через душогубство:

Я ховаю під сукню ножа

У чеканні цієї ночі,

Я звільнюся, коханий,

поклич мене, любий, поклич... [6, с. 38].

Такі прагнення – надлишкова адорація смерті – є характерними саме для всієї літератури постмодернізму та для творчого надбання О. Забужко зокрема.

Н. Зборовська свого часу зазначила, що слова великого Кобзаря:

Покарав Його

Господь за гріх великий

Не смертію! –

він буде жить

І сатаною-чоловіком

Він буде по світу ходить

І вас, дівчаточка, дурить

Вовіки [6, с. 401].

могли б бути епіграфом до твору О. Забужко, в якому любовна інтрига буде містифікуватися, дедалі чіткіше прояснюючи демонічні, диявольські спалахи на чоловічому обличчі [2, с. 44].

«Титарівна» – це ще один зразок художнього освоєння Кобзарем образу жінки. У Тараса Шевченка жінка зображується «покриткою», «бурлачкою», «повією». Такі змалювання жінок виступають головною суттю горя, нещастя й немочі.

Жінка в образі «царівни», жінки, яка «одержима духом» з’являється в кінці ХІХ – на початку ХХ століть у творчому доробку жінок-письменниць.

О. Забужко наводить генетичну паралель із шаблоном ролі жінки в ХІХ ст. Жінка-«лотра» в її баченні виступає уособленням чоловічої екзистенційності. Саме твір «Польові дослідження з українського сексу» втілюють багато ідей Тараса Шевченка.

О. Зверєв переконаний, що новизна, яке принесло ХХ століття, полягає в широкому поширенні особливого типу письменника. Саме у такого письменника філософські напрацювання і й художня творчість утворюють живу неподільність, адже філософія естетизується, а література набуває рис концептуального мисленням».

Науковець вважає, що такі проблеми О. Забужко розглядає як дослідник у монографії «Шевченків міф України: спроба філософського аналізу» (1999 р.) і як письменниця в творі «Польові дослідження з українського сексу» (1996 р.).

Дійсно, ці праці утворюють «живу неподільність», на думку О. Звєрєва [2, с. 15].

Неймовірно, що після появи такого наукового дослідження про Кобзаря, де було максимум коректності, зовсім інша мова, дискурс, реакція була та сама, що й після публікації «Польових досліджень...».

Улюбленцем головної героїні з «Польових досліджень…» є правомірний послідовник батька, який бореться за національну ідею. Таке мотивування також наявне і в романі: світ улюбленого чоловіка тісно перемежовується із світом батька. Чоловік з містечка її дитинства, він з того самого «українського льоху», звідки, як правило, не вибираються, а тому звідти завжди «дуже смерділо напіврозкладеними талантами, пріллю, цвіллю, немитим сопухом марних зусиль: українською історією».

Якраз мотив проклятого «українського льоху» є основним у творі, який спрямовує читачів до поеми-містерії неперевершеного Кобзаря «Великий льох». Генетичне коріння поезії й роману наявне на декількох щаблях.

На культурно-історичному рівні поема «Великий льох» – це насамперед західноєвропейська містерія часів Середньовіччя і її видозміни в українському бароко.

Утворена на ґрунті літургійного священнодійства і присвячена, в основному, визвольним подіям історії християнської релігії, а саме: народженню, смерті та воскресінню Ісуса Христа. В цій поемі імпліцитно наявна типологічна схожість з так званим другим Старим Завітом, тобто з «еллінською», античною міфологією, зосібна з діонісійським міфом вмирання й відродження, а через нього, опосередковано, із глибиннішими шарами міфологічної свідомості; зрозуміла річ, цей елемент у містерії був трансформований і переосмислений в дусі християнського віровчення.

Мова «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу», як й інших праць О. Забужко, позначена бароковою витонченістю.

На історіософському рівні для аналізу «Великого льоху» мали критично обдумані Кобзарем історичні й історико-фольклорні джерела («Історія Русів» Кониського була відома Тарасу Шевченку ще зі списку, наукові дослідження історіографів України, Польщі, Росії; літописи козаків, народні історичні пісні й думи, розповіді й спогади «старих людей»), романтико-містична історіософська міфологія кирило-мефодіївців, нарешті власний життєвий – соціальний і психологічний – досвід учорашнього кріпака.

Деякі науковці відносять до генетичних чинників, які є суттєвими для інтерпретування «Великого льоху», вплив на Тараса Шевченка романтично-алегоричних творів, які були поширеними у європейському письменстві першої половини XIX ст. (досить часто під таким кутом зору називають твір Дж. Байрона «Каїн», А. Міцкевича «Дзяди», пролог до поеми Є. Гребінки «Богдан» та ін.).

Безсумнівно, що між романтичною символікою цих й інших творів (з яких варто назвати «Книгу польського народу і польського пілігримства» А. Міцкевича та написану під її впливом кирило-мефодієвську «Книгу буття українського народу»), з одного боку, і містерією Тараса Шевченка – з іншого, існують точки дотику.

Проте зараз варто вести мову не про генетичні зв’язки, а про контекст літературний, риси типологічної схожості.

Саме риси типологічної схожості є актуальними і з огляду на надлишкове зачарування пошуками історико-літературних паралелей між «Великим льохом» і, наприклад, «Макбетом» В. Шекспіра.

Діапазон історичних та літературних джерел « Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу «Польових досліджень…» теж надзвичайно обширний. Він уособлює різноманітні жанри літератури. Текст надзвичайно багатогранний, тому його не можна співвіднести із одним жанром, автор свідомо використовує генеалогічні схеми, які принципово різні. Паралельно з цими схожостями основною є ідейна подібність. Твори, справді, сповнені болісними роздумами про долю України [2, с. 98].

Із садо-мазохістською насолодою рідній землі О. Забужко надає епітетів «забембана», «забита», «битий народ», «ощадіть від Вкраїнського Аду» тощо.

Проте є щось парадоксально привабливе в бідканні на долю «другорядного» народу вустами його еліти. Так було й у Кобзаря: поряд з неперевершеною пейзажною лірикою, що репрезентує красу й мальовничість України, постає гіркий сум за втраченою державністю.

В абсолютно відмінній від традиційно усталених версій розглядається автором ідея долі «Україна вічної та історичної» як розплати за колективний національний гріх – з позицій не тільки християнської філософії та європейського романтизму, а й української демонології.

«Кобзар» є не тільки літературою. Стилістика літературної творчості Тараса Шевченка не обмежується межами пізнього романтизму, окресленими, наприклад, Д. Чижевським в «Історії української літератури від початків до доби реалізму» (1956 р.).

Простежуючи схожість міфологічних кодів в типологічному контексті світової літератури, О. Забужко виділяє діахронний ряд письменників – творців національно-сконсолідуваного авторського міфу: від Данте і Сервантеса до Ґете, Г. Ібсена і А. Стріндберга.

Література XX століття має вже іншу міфологічну спрямованість, що відображає тоталітарні форми управління історичним процесом.

Що стосується методологічних схем, які використовуються самим автором в спробі філософського аналізу «шевченківського міфу», то, маючи перед очима приклад метафілософського дослідження історії в «Розі світу» Данила Андрєєва, Оксана Забужко послідовно реконструює період становлення та самовизначення Тараса Шевченка щодо літературних предтеч, його досвід сприйняття філософії Григорія Сковороди і традиційної української демонології, поезії Адама Міцкевича, його націленість на культурну емансипацію та висунення нової парадигми співіснування з Імперії.

Цікаво, однак, що до сих пір жоден дослідник-шевченкознавець не намагається зіставити поетичні тексти Тараса Шевченка з творчістю групи Української школи польських романтиків: Антонія Мальчевського, Северина Гощинського і Богдана Залеського.

Говорячи про превалювання «шевченківського міфу» сьогодні, Оксана Забужко констатує, що «тільки розуміння створеного міфу Тарасом Шевченком здатне забезпечити насправді синтетичний підхід як до самого предмету, так і до історії пізнання цього предмета – коли міф, через синтезовану ним національну культуру, починає пізнавати сам себе. Українське шевченкознавство, розвивається зсередини тієї культури, для якої Шевченків міф залишається абсолютом, об’єктивною реальністю, як би іронічно це не звучало, самопізнанням міфу незалежно від того, який науковий інструментарій при цьому експлуатується ».

Таким чином, своєрідним метатекстом Тараса Шевченка є творчість Оксани Забужко, чий поетичний дебют припав на «імперські» 80-і роки, коли 1985 р. вийшла збірка «Травневий іній».

Слід звернути увагу на той факт, що у доробку мисткині простежується стійка потреба звільнити Шевченкове слово від нав’язаних посттоталітарною добою стереотипів інтерпретації поета як борця проти кріпосництва, пророка, месії та розробленням власної моделі рецепції його образу. Такою репрезентацією стала монографія «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу», у якій творчість митця актуалізована у постколоніальному контексті «кінця профанної історії перед лицем глобальних (...) катастроф як головного духовного набутку України» [2, с. 111].

У свою чергу, поезія для О. Забужко стала джерелом звільнення від імперських впливів та ідеологем. У культурній матриці поетичної спадщини О. Забужко, як представниці молодшого покоління вісім десятників, неодноразово виникає шевченківський інтертекст, закодований як через прямі, так і приховані алюзії та ремінісценції.

Отже, хоча О. Забужко, яка визнана інтелектуальною письменницею, є ключовою фігурою постмодерністичної літератури, створює тексти, пересипані алюзіями до багатьох праць, адже чимало перегуків знаходимо із творами Т. Шевченка. Ідейний зріз творчості цих «міфологічних» постатей української літератури подібний, вони використовують схожі мотиви й образи для створення цілісної картини буття.

Оксана Забужко – це одна із головних постатей постмодернізму в українській літературі. Саме постмодерністи уособлюють літературне обличчя епохи. Письменники постмодерністського напряму були переконані в марноті спроб покращити навколишній світ, адже вони вже втратили ідеологічні ілюзії. Постмодерністи були переконані, що кожна окрема особистість не в змозі поліпшити навколишню дійсність, проте в змозі систематизувати знання про довкілля. Письменники-постмодерністи визнавали прогрес ілюзією, тому в їхніх творах починає з’являтися відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва.

О. Забужко особистим та творчим життям Т. Шевченка в науковій розвідці «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу».

В основі цієї монографії, наслідуючи Г. Грабовича, О. Забужко покладений міфологічний аналіз. Міфокритика має деякі переваги над іншими критичними школами у силу своєї «комунікабельності». Саме міфокритики вдаються до напрацювань інших наук, зокрема: психоаналізу, структуралізму, «нової» й семантико-символічної критики.

Коло проблем, пов’язаних з розшифровкою цілого ряду смислових і культурних кодів у творчості Тараса Шевченка, за широтою охоплення набуває у монографії Оксани Забужко загальноісторичного значення.

4. Шевченкознавча критика І.Дзюби:

а) критичний наратив біографії митця

У праці «Тарас Шевченко: Життя і творчість» програмному творі дослідника та видатного шевченкознавця Дзюби Івана Михайловича. 700 сторінкова книжка вийшла в київському Видавничому домі «Києво-Могилянська академія» в 2008 році.

Праця Івана Дзюби поєднує розповідь про життєвий і творчий шлях великого поета й художника з інтерпретацією його спадщини, аналізом конкретних творів та характерних мотивів поезії й прози в синхронному й діахронному вимірах [2, с. 430].

У цій праці, автор прагнув охопити весь обшир літературної та громадянської діяльності великого сина України в широкому історичному й естетичному контексті, розкрити центральне місце Шевченка в усьому національному житті, з"ясувати природу його магнетичної влади над поколіннями українців.

б) культурологічні, морально-етичні, християнські, національно-історичні параметри критичної інтерпретації творчості Т.Шевченка

М.Дзюба вважає, що серед форм суспільного існування Шевченкові ближчі ті, що засновані на заповіті, позаяк тут пропонується більш егалітарна концепція соціального устрою і набагато тісніша форма священної спільності між членами суспільства. З’ясовано, що ідеальна форма суспільного буття є структурним елементом міфопоетичної картини світу Т. Шевченка, важливою частиною якої є національні ідентичності образів Свого і Чужого

Митець, який визначає та уособлює етнокультурну ідентичність народу поєднує в собі і пошук власної ідентичності, усвідомлення власного місця та ролі у спільнорезеноті і виходить за межі індивідуального людського сприйняття та висуває до художньої творчості ширші вимоги, аніж психологічні, досяжні людському розумінню [2, с. 482].

Тарас Шевченко, підсумовує І. Дзюба, репрезентує і шлях формування ціннісно-смислових орієнтацій як характеристик особистості. 

в) характеристика концептів (універсалій) Шевченкової творчості в критичному наративі І.Дзюби.

У структурі аналізу І. Дзюбою поеми «Єретик» проступає ще один виразний методологічний концепт його дослідницької творчості, відзначений Ю. Барабашем, – компаративізм. Літературознавець виокремлює актуальність чеської історії для Шевченка, оскільки вважає, що поет проектував її і на сучасність, і на майбутнє. Він підкреслює виняткову прозірливість Кобзаря в розумінні суспільно значимих процесів не локального, а глобального масштабу, духовно заряджених, а тому й широко сприйнятих, і твердить, що Шевченко чи не єдиний серед своїх сучасників усвідомив і «відчув широчінь співзвучності ідей чеських і словацьких будителів та слов’янського відродження взагалі – в його політичних, культурних і соціальних аспектах – з проблемами українського буття. І тому його поема про великого єретика, великого борця за національне і соціальне визволення чеського народу (а це був не тільки антипапський та антинімецький рух, а й антифеодальний рух за визволення від майнового і духовного гніту водночас!) – це також форма поетичної мови і про Україну [2, с. 483].

5. Т.Шевченко в критичній візії Т.Гундорової

Т.Гундорова переконана, що крім полум’яного Кобзаря, відомого нам із поезії, існує ще одна іпостась Тараса Григоровича. Її звати Кобзар Дармограй. Цей двійник фігурує майже в усій російськомовній прозі автора. Шевченко змінював літературні маски так само легко, як одягав кожуха замість костюма.

Але є й друга причина, заважує Т. Гундорова, що викликає це враження неадекватності. Не можна сьогодні підроблятися «під Шевченка». Треба з Шевченком говорити на рівних, з урахуванням нашого життєвого досвіду двох століть «без Шевченка» і з урахуванням поетичних практик двадцятого і початку двадцять першого століть, без яких ми вже не можемо нормально мислити [1].

Шевченко, велич поетична якого розгорталася передусім через віддаленість від любої йому України, через пам'ять, спогад, уяву, і внутрішню – зрідні байронічній – самотність, поєднану з міфологенною потугою творчого мислення, сьогодні не відкривається нашому часу.

Список використаної літератури

  1. Гундорова Т. Тарас Шевченко і народницька концепція культури (запис виступу дивитися: https://www.youtube.com/watch?v=MaERnuaykaY) https://www.youtube.com/watch?v=oYUP05ohUm0

  2. Дзюба І. Універсальні мотиви в Шевченковій поезії / Іван Дзюба. – З криниці літ : У 3 т. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – Т. 2. – С. 429-479.

  3. Дзюба І. Алергія на Шевченка / Іван Дзюба. – З криниці літ : У 3 т. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – Т. 2. – С. 480-484.

  4. Євшан М. Тарас Шевченко. / Микола Євшан. Критика. Літературознавство. Естетика. – К.: Основи, 1998.

  5. Забужко О.Шевченків міф України / Оксана Забужко. – К. : Факт, 2009. – 148 с.

  6. Шевченко Т. Г. Кобзар. / Т. Г. Шевченко. – К. : Дніпро, 1985. – 680 с.

  7. Шкандрій М. В обіймах імперії: Російська і українська література новітньої доби / Мирослав Шкандрій / Пер. П.Таращук. – К. : Факт, 2004. – С. 219-235.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Сертифікат від «Всеосвіти» відповідає п. 13 постанови КМУ від 21 серпня 2019 року № 800 (із змінами і доповненнями, внесеними постановою КМУ від 27 грудня 2019 року № 1133)

Обрати Курс або Вебінар.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.


Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!

Всеосвіті 3 роки!

Святкуємо гучно та з подарунками!

+ 10 подарункових боксів з фірмовими товарами від «Всеосвіти»!

+ 10 подарункових боксів з фірмовими товарами від «Всеосвіти»!

до розіграшу подарунків залишилось
00
00
00
00