Дж. Байрон " Мазепа".

Поема “ Мазепа ” Дж. Г. Байрон

Історична основа Видатний козацький гетьман Мазепа (1640—1709) уславився своєю боротьбою за незалежність України і, зокрема, за її відокремлення від Росії. З цією метою Мазепа вступив у союз із шведським королем Карлом XII (1682—1718), який воював з Росією. У битві в 1709 р. під Полтавою війська Петра І розгромили шведську армію, а Карл XII і Мазепа змушені були рятуватися втечею.

Історичні постаті

Байрон і Мазепа Інтерес Байрона до Мазепи був викликаний кількома причинами. Насамперед, у контексті власних свободолюбних бунтарських настроїв, Байрон сприймав його життя як гідний наслідування приклад героїчного служіння батьківщині. Саме так Мазепу сприймали в Європі, де він став одним з найшанованіших діячів української історії.

Іван Мазепа

Вольтер “ Історія Карла ХІІ “ Відомості про українського гетьмана Байрон узяв із праці Вольтера «Історія Карла XII» (1731), яка була надзвичайно популярною в Європі і лише у XVIII ст., перекладена багатьма мовами, витримала 114 перевидань.

Вольтер

Мазепа Вольтер «вмістив цю історію в своїй книжці, внісши доповнення, яке виявилося надзвичайно істотним і провокативним: про дикого коня, який примчав прив'язаного Мазепу за кілька днів на береги Дніпра. Це доповнення зробило банальну історію із життя молодого Мазепи неймовірною, фантастичною і воднораз перевело її із сфери побутової у сферу міфопоетичну. Цей міфопоетичний потенціал, що з'явився у розповіді Вольтера, блискуче реалізував уже в добу романтизму Байрон — у поемі "Мазепа"».

Мазепа Мазепа чудово підходив на роль романтичного героя байронічного типу і захопив уяву Байрона, як і багатьох інших письменників-романтиків. Як зазначає польський дослідник Я. Островський, «його історія, заснована на екзотичних реаліях, містила сюжет нещасливого кохання і жорстокої кари. Нескінченний галоп коня (мотив, що сам по собі дуже впливав на романтичну уяву) є водночас знаряддям долі, яка готувала Мазепу до великих політичних звершень. Навіть остаточна поразка гетьмана приносить йому додатковий німб мучеництва».

Покарання

Міф про Мазепу Вольтер розповів про одну незвичайну пригоду, що сталася з Мазепою в його молоді роки. Він «виховувався як паж Яна Казимира, при дворі якого набув певної обізнаності в красному письменстві. Коли було викрито любовний зв'язок, що він мав з дружиною одного польського магната, розлючений чоловік звелів прив'язати його, зовсім голого, до дикого коня і відпустити в такому стані на всі чотири сторони

Порятунок Кінь, приведений з України, примчав туди Мазепу, напівмертвого від утоми й голоду. Місцеві селяни виходили його. Він довго лишався серед них і через певний час відзначився в багатьох походах проти татар. Вищість в освіті забезпечила йому велику повагу серед козаків; його репутація, що зростала з дня на день, спонукала царя призначити Мазепу гетьманом».

Зміст В жахливий день біля Полтави Від шведів щастя утекло, Навкруг порубане, криваве, Все військо Карлове лягло. Військова міць, воєнна слава, Така ж, як ми, її раби, — Майнула до царя, лукава, І врятувався мур Москви

Розповідь героя Мені двадцятий рік минав... Ще Казимір королював, Ян Казимір... Шість років я Був паж у того короля. Це був король! Учений сам — Він зовсім був не пара Вам, Бо й не збирався воювати,

Тереза Терези стан — Він наче й тут передо мною, Біжить до мене під каштан... — Я бачу скрізь її живою, А все-таки я не знайду Ні барв, ні образів, ні слів, Щоб змалювати ним оту, Яку так палко я любив. В її очах був східній жар — Сусідство турків та татар Змішало польську кров... Ті очі Були чорніш цієї ночі, Ще й з променем таким прекрасним, Мов ніжний блиск молодика, — Глибокі й вогкі як ріка — Вони втопали в сяйві власнім. В них море туги і вогню — Мов очі мучениці-жертви, Що дивиться на блиск в раю І бачить радощі і в смерті. Погідне і ясне чоло, Мов літнє озеро, було, Що в ньому навіть сонце з неба Милується само на себе.

Кохання І ми ніколи не збагнем, Як раптом іскорка кохання Шаленим вибухне вогнем. За нею стежив я здаля, Зідхав, дививсь і плакав я, Аж доки нас удвох звели, — І відтоді здибались ми Без підозріння.

Розплата за заборонене кохання «Коня сюди!» — Коня ввели... Це справді був шляхетний кінь — На Україні виріс він. Прудкі, мов ті думки, були У нього ноги... Дикий звір, Мов серна лісових узгір, Не знав вуздечки, ні стремен, В неволі був один лиш день; Він їжив гриву, і хропів, І рвавсь, і сіпавсь мов скажений

Біг коня Вперед, вперед! Скажений рух, — Куди — не бачив я нічого... Від бігу дикого, прудкого У мене в грудях сперло дух... Помалу никли ночі тіні, А кінь летів, увесь у піні. Останній звук із уст людських, Як я помчав від ворогів, Був дикий, невгамовний сміх Вернулась пам'ять... Де ж це я? Мені так холодно зробилось І млосно — в голові крутилось, — Та з кожним живчиком до мене Назад верталося життя. Враз гострий біль мене вколов — То в серце стомлене, студене Помалу поверталась кров;

На коні Ми йшли самі, та це здалось, Бо враз на закруті стежини Десь кінське ржання розляглось Із хащі темної соснини, — Чи то лиш вітер з-між листків До мене шелестом донісся? Ні, ні! То з тупотом з узлісся Табун коней до нас летів

Відчай Тут сам зостався я в одчаї, Прив'язаний тугим ременем До цього трупа без життя; Його німі, холодні члени Лежали щільно біля мене Вже без незвичної ваги, Що то від неї я не зміг Звільнити ні себе, ні їх, — І встати не було снаги!

Врятований Прокинувсь... Де я?.. Чи ж оце Людське схилялося лице Ласкаво, ніжно наді мною? Невже ж це я лежу в покою? На ліжку я лежу чи ні? Чиї ж це очі неземні На мене дивляться так мило?

Серед козаків Вона вернулася з батьками — Що ще сказать? — Я б не хотів Надокучати вам згадками, Як гостював я в козаків. Вони знайшли мене в долині, Внесли мов трупа в ближчий дім І врятували…