Колись дерева були великими
На цій планеті ми не вперше,
Згадаймо, люди, годі вже,
Цей безперервний пошук звершень
До самознищення веде.
Ходили безліч раз по колу, Повторювали знову-й-знов, Поводирем був розум кволий, Та хоч би раз один – любов... Могутній розум та інертний Здавалось – до прогресу вів,
І по граблях ми йшли уперто, Впродовж незлІчених віків.
І наші душі все бажали, Надіялися, що в цей раз Омріяного досягали,
Та все скінчалось повсякчас. Жага нестримна й ненаситна, Амбіцій пафос і кураж...
Біля розбитого корита Завершувався пошук наш.
Коли нарешті вже ідея З'являлась в райдужному сяйві, І самовіддано за нею
Ми йшли в Спасителя прояві,
Не довго ця тривала мрія,
Бо ми робилися сліпими: Найграндіозніша надія
Вела шляхами нас курними.
І ми в дорозі вже нічого
Не бачили, окрім ідеї,
І ворогом вважали того,
Хто не заражений був нею.
І гуртувалися хороші,
Щоб повбивати усіх злих,
І безліч раз цей сказ спустошив Цю Землю від всіх них.
Не зчислити цивілізацій,
Котрі топтали земну путь,
Тож, може, годі вже топтатись
І варто осягнути суть?
Бо тільки так ми збережем
Життя на цій планеті світлій,
Згадаєм звідки й куди йдем,
Що ми усі є Божі діти. Відкриймо серце і чоло,
А також душі відкриваймо,
До всіх прозріння щоб прийшло, Собою справжніми ставаймо.
Не треба прагнути любові,
Потрібно просто нею жити,
Знайти себе у цій основі
Й дозволити собі світити. 14.05.2023р. ©️.С.