ДУХОВНА СПАДЩИНА МОГО РОДУ

Цю сторінку створено користувачем «Всеосвіти», якщо її вміст порушує ваші авторські права, надішліть скаргу у службу підтримки, ми оперативно відреагуємо.

This page was created by the website user. If its content violates your copyright, you can submit a takedown request to our support team, and we will respond promptly.

Поскаржитися / Report
Опис документу:
Доля нашого земляка - видатного діяча культури Тарковського Арсенія Олександровича. Краєзнавчо - дослідницька робота

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Комунальний закдад

«Миколаївське навчально-виховне об’єднання

«загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад

Кіровоградської районної ради Кіровоградської області

ДУХОВНА СПАДЩИНА МОГО РОДУ

Доля нашого земляка - видатного діяча культури Тарковського Арсенія Олександровича

(Краєзнавчо - дослідницька робота

членів гуртка «Пізнаємо рідний край»)

2017 рік

ДУХОВНА СПАДЩИНА МОГО РОДУ

«І голос Тарковських звучить…»

Доля нашого земляка - видатного діяча культури

Тарковського Арсенія Олександровича

За кількістю видатних уродженців Кіровоградщина не тільки не поступається, а можливо, навіть переважає інші регіони України. Є багато митців, що народилися і провели дитинство та юність в Україні, але вважаються надбанням лише російської культури. Це Микола Гоголь, Анна Ахматова та інші. До них належить і Арсеній Тарковський — письменник зі світовим ім’ям. Але мало хто знає, що його Батьківщиною є Єлизаветград (нині Кропивницький). 2017 рік багатий на ювілеї видатної родини Тарковських. У квітні виповнилося 85 років культовому російському кінорежисеру Андрію Тарковському, у червні - 110 років його батькові, уродженцю Єлисаветграда, знаному російському поету Арсенію Тарковському, у жовтні – 155 років від дня народження народовольця, активного діяча колишньої єлисаветградської «Громади» Олександра Тарковського (батька Арсенія Тарковського).

Лише один перелік цих імен та подій з ними зв’язаних, що мали громадське і культурне звучання, свідчить: ця родина – ціле явище у духовному житті краю, що творить його неповторну енергетику.

Арсеній Тарковський народився і провів 18 років життя у нашому місті. Протягом усього життя поет підтримував добрі стосунки з багатьма діячами української культури. Дружив з Максимом Рильським, з режисером Житомирського театру Миколою Станіславським (другом юності), київською поетесою Євдокією Ольшанською, спілкувався з відомими українськими письменниками Дмитром Павличком, Борисом Теном, Леонідом Вишеславським, Іваном Драчем, кінорежисером Миколою Мащенком. Листувався з Леонідом Первомайським та Володимиром Базилевським. Разом з онуками І.К. Карпенка-Карого Андрієм та Назаром Тобілевичами, які доводилися йому двоюрідними племінниками, піклувався про музей-заповідник Хутір Надія.

Арсеній Тарковський про Кіровоград написав стільки, скільки не написав жоден із письменників, які тут жили. Про останній приїзд до Кіровограда розповідає фотокартка, датована травнем 1955 року. Арсен Тарковський стоїть біля будинку по вул. Володарського (колишній Олександрівській, нині Арсенія Тарковського). Саме тут пройшло дитинство поета.

Арсеній Тарковський народився 25.06.1907, м. Єлизаветград. Родина Тарковських була дуже відомою в місті. Батька Арсенія, Олександра Карловича, виховувала старша сестра Надія, яка була дружиною самого Карпенка-Карого. І відомий хутір «Надія», де вони жили, був посагом Тарковської. Олександр також навчався у реальному училищі разом із Садовським і Саксаганським, писав вірші і друкувався у місцевій газеті, знав сім мов.

Історія роду Тарковських

Тарковські з’явилися в Україні ще на початку XVIII століття. Тоді з Любліна на Волинь переселився Войцех Тарковський, який і започаткував українську гілку свого роду. Десь у другій половині XVIII століття Тарковські заволоділи землями степової України, оселившись у селі Миколаївці (Кіровоградського району). А 1805 року майор Матвій Тарковський домігся дворянського титулу, прийняв православну віру. Його син, відставний ротмістр Карл Тарковський, одружився з Марією Кардасевич. Пращури Кардасевичів були графами, герцогами. Вони мали золоті копальні. Але так склалася їх доля, що вони поселилися у степовій частині України в с. Миколаївці. Воно засновано Кардасевичами в кінці XVIII ст. Пошлюблені об’єднали села, якими володіли роди: Миколаївку та Кардашеву. Та тут Карл Матвійович і його дружина Марія не знайшли щастя. Вони були освіченими, високодуховними людьми, збудували в селі церкву, церковно – приходську школу та бурсу для дітей простих селян. У них було п’ятеро дітей: Микола, Євгенія, Надія, Віра, Олександр. Перші їхні діти померли. А 1869 року, супроти волі батька, Надія Тарковська бере шлюб з Іваном Тобілевичем (Карпенком-Карим). Через чотири роки після одруження Івана та Надії в одинь день від холери помирають батьки Надії. Марію Тарковську простолюдини та священники вважали святою Тому, коли вона померла, її поховали у церкві.

Під опіку Івана Карповича переходять малолітні сестри і брати Надії та маєток Тарковських разом з боргами. Івану Тобілевичу довелося рятувати землю, взявши для цього позику в банку. В майбутньому – це «українські Афіни», «театральна столиця України», - хутір Надія – єдина у світі родина- колонія митців. Тут, у сім'ї Надії Карлівни, зростав її брат Олександр (1863-1986), в майбутньому – народоволець та громадський діяч.

Тарковський Олександр Карлович був наймолодшим сином Карла Тарковського, який народився 3 вересня 1862 року. Юний Олександр Тарковський спілкувався тут з братами Тобілевичами, майбутніми видатними акторами Миколою Садовським та Панасом Саксаганським, приходили сюди і Олександр та Софія Русови, майбутній меценат і громадський діяч Євген Чикаленко, до речі – однокласник Олександра по земському реальному училищу. Не раз тут знаходив прихисток і Марко Лукич Кропивницький. У цих стінах знаходилася Єлисаветградська «Громада», яка мала українофільську спрямованість. Частиною «Громади» був молодіжний гурток «Народна воля», до якого входив і Олександр Тарковський. У Єлисаветграді цей гурток був значною мірою українським. І це, очевидно, стало причиною жорстокої розправи над молодими людьми, бо ж для царського уряду захоплення українськими ідеями було чи не більшим гріхом, ніж прихильність, на той час, до революційних. Молодий Олександр Тарковський (йому не виповнилося ще й 20) отримав 10 років тюрем і заслання. На засланні в Іркутській губернії в одній хаті з Олександром жили Юзеф Пілсудський та Михайло Войнич – майбутній чоловік автора роману «Овод» Етель Ліліан Войнич. З ними він підтримував зв’язок і після повернення із заслання. Повернувшись до Єлисаветграда, служив на банківській службі, але банк був лише прикритям та хлібом насущним для Олександра Тарковського. Журналіст, поет, перекладач, він знав латинську, грецьку, французьку, німецьку, англійську, італійську, польську, сербську, давньоєврейську мови. Писав вірші, прозу. Був перекладачем «Божественної комедії» Данте; автор сибірських нарисів «В инородческих весях», «Очерков революционного движения 80-х годов в Елисаветграде».

Як і у більшості непересічних особистостей, любов у долі Тарковських грала особливу роль. Романтичне кохання Олександра Тарковського і гімназистки Олександри Сорокіної, яка теж була членом «Народної волі», може служити взірцем вірності. Олександра чекала коханого із заслання 10 років. Дочекалася, але щастя було недовгим. Після народження доньки Леоніли, Олександра дуже молодою пішла із життя.

Цікава і кумедна історія пов’язана з другим шлюбом Олександра Карловича. Він освідчувався своїй коханій, домашній вчительці Марії Рачковській чотирнадцять (!) разів. І стільки ж разів йому відмовляли. Але одного разу вони випадково зустрілися на весіллі, де Олександр зробив ще одну спробу. Після чергового «Ні!» він пригрозив впасти на підлогу, кричати і бити ногами. Дівчина не повірила, але він так і зробив. І тоді Олександр Карлович почув бажане «Згодна!»

Друга дружина, Марія Рачковська, народила двох синів. Олександр Карлович – хоча й служив у банку, був професійною «людиною пера»: журналістом, поетом, перекладачем поезії, до того ж людиною веселою – писав жартівливі п'єси і смішні віршики для домашніх, що володів, як згадує Арсеній Олександрович, сімома європейськими і двома стародавніми мовами. Це була високо інтелігентна сім’я, де в атмосфері любові і затишку зростали діти Валерій (народився у 1903 році, старший брат майбутнього поета, якого у зовсім юному віці під час громадянської війни вбили григор’євці), і Арсеній (1907 рік), які вже змалку відчували потяг до музики та літератури. Але батько був упевнений, що саме молодший син Арсеній зробить сім’ю відомою. Мабуть, він уже тоді бачив паростки таланту майбутнього письменника. А впевненість у тому, що він стане поетом, народилася в Арсенія після відвідування у шість років літературного концерту поетів Сологуба і Северяніна.

У своїх спогадах Арсеній Тарковський пише: «У дітей має бути золоте дитинство. В мене воно було. Головне у світі — це пам’ять добра. Мене дуже любили». І це при тому, що він хлопчиком пережив і першу світову, і революцію, і громадянську війну. Та незважаючи на все, сім’я залишалася маленькою планетою, де батьки безмежно любили і поважали своїх дітей.

Мати виховувала хлопчиків за модною тоді теорією відомого педагога Макса Фребеля. Відповідно до неї, хлопчиків до п’яти років слід було вдягати у дівчачі сукні і не карати їх тілесно. Через це одного разу з Арсенія пожартував улюблений дядько хлопчиків — Володимир Ільїн (чоловік їхньої тітки), військовий офіцер. Він дав потримати шаблю старшому брату, а молодшому — ні, бо той, мовляв, дівчинка. Арсеній розплакався, бо мати одягала його в сукні проти його волі. Тоді дядько Володимир порадив хлопчику порвати сукню і попросити перешити її на штанці. Хлопчик так і зробив, і відтоді його вже не одягати в дівчаче вбрання.

Вчився Арсеній у чоловічій приватній гімназії Мелетія Крижановського з 1916 по 1920 рік. Сам директор був відомим педагогом, наставником і улюбленцем учнів, які ласкаво називали його «наймиліший Чорномор». Себе вони, звісно, ототожнювали з тридцятьма трьома богатирями з казки Пушкіна…

Сьогодні тут розташований музей Арсенія Тарковського, про який мало хто знає. Але то зовсім не свідчення того, що його рідко відвідують. Оскільки розташований він у Кіровоградському колегіумі, частими гостями є школярі, студенти місцевого педагогічного університету, гості міста і навіть іноземці. Для всіх бажаючих проводять екскурсії, які, до речі, як і вхід, є безкоштовними.

Музей було засновано 1997 року з нагоди 90-річчя від дня народження Арсенія Тарковського. Тоді ж була відкрита меморіальна дошка на будівлі школи. На свято була запрошена дочка письменника Марина. Нею і зроблений перший запис у книзі відгуків, у якій відтоді увіковічнюють свої враження почесні гості музею — письменники, іноземці, митці.

Марина Тарковська згадує про батька:

«Взагалі я ніколи не бачила тата в процесі написання вірша, але я бачила його після того, як це сталося. Це ж найбільший, таємничий творчий акт, виконання творчого боргу, чи що, бо це-борг. Прийшла Муза Вона дуже жорстока дама. Вона приходить, поет їй вдячний, що вона його надихає в даний момент, але вона ще й вимагає і зобов'язує виконати поетичний борг. Взагалі життя поета здається тільки дуже легкою, ефемерною, якийсь такий схожою на життя метелика. Ні, це тяжкий, каторжна праця. Життя поета полягає в тому, що поезія захоплює людину цілком .Тато працював, як перекладач, але і як поет він теж працював постійно. Людина постійно всередині себе пише вірші, а потім кидається їх записати, адже робота йде не тільки, коли людина бере перо в руки, а коли він просто живе. Він живе в цьому підводному світі або, навпаки, повітряному, надземному. Я не знаю, як це пояснити, але повертатися, виринати з цього світу йому дуже важко.

Тато був, я не можу сказати спортивний, але дуже живий, рухливий, спритний. Звичайно, тато любив маму, у них була велика любов, і ніщо не віщувало того жаху, який потім почнеться з батьковим відходом з сім'ї."Дзеркало" Андрія з'явилося як відгук на ту сімейну трагедію, яка багато в чому наклала відбиток на долю Андрія, на його характер. І на мою долю, звичайно, і на татову долю, бо тато казав, що кожна наступна дружина гірша за попередню, тобто мама була найкраща в цьому списку дружин, а їх було у нього три.

Тато дійсно був домашній цвіркун, хоча він пише про цвіркуна як про поета, про музиканта, який грає на старій скрипці. Звичайно, він був поетом перш за все, але, тим не менш, тато був домашнім, затишним. Він умів створювати цей затишок і свій мікросвіт. Причому він для нас з Андрієм здавався прекрасним, тому що мама була аскетичним людиною, їй нічого не треба було, крім чашки чаю і цигарки, і, звичайно, хорошої книги і якихось близьких друзів. .Тато дуже добре ладнав з побутом, створював затишок. Я пам'ятаю, як він чай заварював, як він накривав на стіл. Дружина в цьому сенсі абсолютно не займалася господарством, а він свій світ вмів обладнати. Тато був прекрасною людиною, гарною. Він завжди був бідний, але він умів створювати свій якийсь прекрасний світ. Він любив красиві речі: трубку, люльковий тютюн хороший, якийсь хороший одеколон. Завжди дуже добре від нього чимось пахло. Він любив лаванду.

Для Андрія це був зразок для наслідування у всьому. Він навіть почерк свій виробив, схожий на почерк батька. І тато любив Андрія. Взагалі Андрій, так само як і тато, дуже добре знав, відчував природу. Тато, напевно, більш абстрактно мислив, якщо можна так сказати. Він тягнувся в космос, до зірок, був чудовий астроном».

У 1921 р. після братовбивчої громадянської війни на Україні та встановлення радянської влади Арсеній та його друзі опублікували в газеті акровірш, перші літери якого негативно характеризували Леніна. Молодих людей заарештували. Арсенію вдалося втекти. Після цього він поневірявся по Україні, перепробував декілька професій. В 1922 році закінчив Єлисаветградську трудову школу, потім вступив до Першої Зінов’євської профтехнічної школи (тоді Єлисаветград мав назву Зіновв’євськ), а до середини 20-х років влаштувався в Москві. Вступив на Вищі літературні курси при Літературному інституті. З 1925 року працює в редакції газети «Гудок», протягом двох років веде відділ віршованого фейлетону

Писати вірші Арсеній почав дуже рано, але перші публікації (поезії «Свеча», «Хлеб») з’явилися лише в 1927 і 1928 рр. Тарковський був співробітником газети «Гудок», автором нарисів, віршованих фейлетонів і байок.

Арсеній Тарковський довго йшов до свого утвердження як поета. У 30-і роки ХХ століття він уже писав досить пристойні вірші, але книгу до війни так і не видав.

У 1931 р. поет працював на Всесоюзному радіо старшим інструктором-консультантом з художнього радіомовлення, писав п’єси для радіоспектаклів. З 1933 р. Тарковський почав займатися художнім перекладом творів киргизької, грузинської, туркменської літератур. У 1940 р. вступив до Спілки письменників СРСР.

Арсеній Тарковський був струнким рухомим юнаком, з великими трохи розкосими очима. Він був дуже схожий на свою маму, Марію Данилівну Рачковську, в якій змішалися польські та румунські крові.

В 1932 році Тарковський дізнається про смерть Марії Густавовни Фальц ( його перше юнацьке гірке кохання). Їй він присвячує біля двадцяти віршів, в тому числі збірку «Первые свидания» Одного разу, донька поета – Марина Арсеніївна, працюючи з архівом батька, натрапила на зошит із віршами з присвятою «Марії». Вона вирішила, що це поезія про кохання батька до її матері – Марії Вишнякової. Але, перечитавши уважніше, зрозуміла, що ці вірші написані в різні роки життя і присвячені іншій, а саме – жительці Єлисаветграда – Марії Фальц. Сусідами Тарковських в Єлисаветграді була сім’я бувшого керуючого маєтком барона Фальц – Фейна «Асканія – Нова» Густава Фальца. Його доньку звали Марія. Це була гарна, розумна, освічена жінка. З Арсенієм її розділяла прірва в 9 років, що на той час було неможливо для спільних відносин. Але саме Марія Фальц стала Прекрасною Дамою поета. Арсеній познайомився з Марією, коли йому було шістнадцять років. Вона була на вісім-дев’ять років старшою, до того ж «солом’яною вдовою» — її чоловік зник безвісти під час громадянської війни. Марія Густавівна була надзвичайно розумною, освіченою, мала особливу, внутрішню красу. Багато читала і обожнювала поезію, грала на роялі, тож не дивно, що вона приваблювала чоловіків.

В 1936 році Тарковський знайомиться з Антоніною Олександрівною Брохоновою, дружиною критика та літературознавця, друга Маяковського та Бурлюкова, В. В. Треніна. Влітку 1937 року залишає сім’ю – дружину Марію Іванівну Вишнякову-Тарковську та двох дітей: Андрія (1932) та Марину (1934), і переїздить до Брохонової. А влітку 1939 року з Антоніною Олександрівною та її донькою Оленою Треніною за дорученням Союзу письменників СРСР їде в Чичено – Інгушетію для роботи над перекладами місцевих поетів. Живуть в Грозному. Саме там письменник зустрічається із Мариною Іванівною Цвєтаєвою, яка щойно повернулася з Франції. Між ними дуже дружні стосунки. Арсеній Тарковський поважав Цвєтаєву як товариша, майстра слова, метра, старшу колегу (навіть доньку назвав Мариною, в її честь, згадує сама Марина Арсеніївна). Восени того ж року переїздить до Ленінграду в письменницьких справах та хворіє на дифтерію. Лікується в інфекційній лікарні «Боткінські бараки», де в той же час, там знаходився на лікуванні композитор Дмитро Шостакович. Вийшовши з лікарні, Арсеній Олександрович був присутнім на похорнах Л. Д. Менделєєвої, дружини Олександра Блока.

У 1940 році він розриває шлюб з М. І. Тарковською та узаконює відносини з Антоніною Олександрівною Брохоновою. І в тому ж році був прийнятий в Союз радянських письменників.

Друга світова війна , ніби страшний чорний птах, блискавкою вривається в життя Арсенія Тарковського і застає його в Москві. Більше десяти разів він писав заяву з проханням взяти його в армію і щоразу одержував відмову. Потім, накінець, його мобілізували добровольцем. Арсеній пішов на війну в грудні 1941 року, працював на посаді письменника армійської газети «Боевая тревога», написав пісню «Гвардейская застольная», що разом з віршами користувалася великою популярністю в армії Білоруського фронту, співпрацював з московськими письменниками, зокрема, з Олександром Твардовським. У кінці війни в 1944 році був поранений у ногу, яку довелося ампутувати вище коліна. Із армії Арсенія Тарковського демобілізували. Він повернувся в Москву. За участь у боях з фашистами А. О. Тарковський нагороджений орденом Червоної Зірки та медалями.

Пройшовши фронтовими дорогами Другої світової війни та будучи вже зрілим майстром слова, у 1946 році він підготував свою першу поетичну збірку, але її не допустили до друку. Збірка мала вийти у пору відомої постанови ЦКВКП(б) 1946 року про журнали «Звезда» і «Ленинград», в якій з особливою прискіпливістю критикували поезію Зощенка і Ахматової. Відчуваючи в поезії Тарковського споріднені нотки, вже готову збірку не допустили до друку. Сама ж А. Ахматова пізніше про вірші Арсенія Тарковського висловилася так: «Про вірші Тарковського будуть багато думати і багато писати».

Влітку 1950 року поет відправляється в Азербайджан разом з донькою Мариною, Тетяною Олександрівною Озерською (особистий секретар) та її сином Олексієм Студенецьким, де працює над перекладом поеми Расула Рзи «Ленін». В кінці року Тарковський розриває шлюб з А. . .Бохоновою та 26 січня 1951 року офіційно одружується на Т.О. Озерській.

І знову робота, робота…

Трагізм долі Арсенія Тарковського не так помітний, як у багатьох його сучасників. Він не був ув’язнений, репресований чи вбитий. Однак, його життя – це щоденний подвиг. Подвиг служінню Слову. Йому залишився вірний, коли зникали друзі, заборонялись книги. Свою першу книгу Арсеній Тарковський побачив лише в 55 років.

Він був людиною прямою і не вмів приховувати свого відношення до подій і людей. Поетичний всесвіт нашого земляка співзвучний і з сучасністю. Його поезія – відображення глобальних проблем і загальнолюдських цінностей ХХI століття. А витоки його поезії – тут, у нашому місті, на початку його шляху у велике життя.

Вдивляючись пильно в життєвий і творчий шлях Арсенія Тарковського з переконливістю можна сказати, що Тарковський – поет вийшов з Єлисаветграда. Тобто, він не просто тут перебував, він увібрав у себе назавжди ту ауру міста, яка складалася з духмяного степового повітря, сонця, дерев і дощів, з шляхетності і народності, з музики і слова, з любові і милосердя мешканців.

Єлисаветград – місто степове. І ця топографія відчувається в ліриці Арсенія Тарковського. Він і поет міста, і поет степу.

Здається жоден з літераторів-земляків не присвятив стільки віршів і оповідань рідному краю як Арсеній Тарковський: «Река уходит в камыш», «Зима в детстве», «Я в детстве заболел», «Белый день», «Страус в 1913 г.», «Жили-были», «Степь», «Дождь», «Фонари» та інші.

До Тарковського дуже часто приходила родина Тобілевичів. Особливо Арсеній захоплювався грою Саксаганського, якого вважав найвизначнішим актором.

У біографії Арсенія Тарковського зазвичай майже не приділяють уваги елисаветградському періоду. Але ж саме середовище, де він провів дитинство і юність, сформувало майбутнього письменника. І все життя він пам’ятатиме рідне місто і буде за ним сумувати:

«А всё-таки жалко, что юность моя

Меня заманила в чужие края,

Что мать на перроне глаза вытирала,

Что этого я не увижу вокзала …»

У 1955 році, коли Арсеній Тарковський востаннє приїхав до рідного міста, він поїхав на хутір «Надія». По дорозі попросив зупинитися. Став на коліна і поцілував рідну землю… Він вже ніколи не повернеться сюди, але завжди пам’ятатиме місто свого дитинства, яке для нього було найкращим у світі …

В своїй просвітницькій діяльності Марина Тарковська шукає і відстоює ті шляхи, які в умовах сучасного здичавіння і вихолощування культури здатні відвернути подальшу руйнацію культурної і духовної єдності давно генетично з’єднаних культур. На відміну від тутешніх недолугих невігласів, які клянуть «ворожу москальську мову», вона подає інший приклад. Нагадаю її слова, сказані на Хуторі Надія 1992 року.

«Батько дуже любив українську мову і вважав її однією з найкрасивіших. Тому що це дивовижно музична, дивовижно добра мова. Він пам’ятав цю мову все життя, говорив українською, можливо, погано, але читав досить вільно. Сторонні люди навіть помічали в його російській вимові своєрідний український акцент. Я вже не кажу про той вплив української культури, яку він сприйняв і передав нам. Всім відомо, що він був «сковороди стом», що він дуже любив поетичну творчість і філософію Григорія Сковороди. Батько був пов'язаний з багатьма українськими сучасними поетами. Зокрема, товаришував з Максимом Рильським, часто бував у нього в гостях. Спілкувався також з Дмитром Павличком, листувався з вашим земляком Володимиром Базилевським. Родина Тарковських, як відомо, пов’язана родинними узами з родиною Тобілевичів. Першою дружиною Івана Карповича була Надія Карлівна Тарковська. Жінка освічена і обдарована, вона стала йому не тільки дружиною, але й сподвижницею, актрисою, однією з виконавиць «Українських вечорниць» Ніщинського, вперше поставлених в Єлисаветграді. Саме на її честь і назвав свою оселю «Хутір Надія» фундатор українського театру Карпенко-Карий. Нині там розташований літературний музей-заповідник. Тим, що він має такий статус, треба завдячувати також і Арсенію Олександровичу Тарковському.» Тепер там, у меморіальній діброві, є кілька дубків посаджених і дочкою поета Мариною Арсенівною.

Арсеній Тарковський сам радів життю і любив приносити радість іншим, однак тяжка фронтова рана часто гасила цю радість. Після смерті сина Андрія в Парижі Арсеній Тарковський зовсім занеміг. Протез приносив йому безкінечні страждання. Стала відмовляти пам’ять. Але він намагався терпіти, щоб не турбувати дружину. У 1989 році обірвалося життя талановитого поета. Арсеній Тарковський похований в Передєлкіно (Московська обл., Росія) поруч з могилою іншого відомого поета Бориса Пастернака.

Еміграції, заслання, висилки – трагічні реалії життя нашого народу. Скільки їх, людей, що з доброї, а частіше - з недоброї волі покинули рідні домівки? Як би не складалася нова доля, але рана на серці залишається назавжди.

Ностальгія звучить у віршах Арсенія Тарковського. Він шукав те, чого ніколи не зможе знайти знову: рідне місто свого дитинства. Остання книга Арсенія Тарковського укладена ним з найдорожчих для нього віршів і має підсумкову назву «От юности до старости».

Я свеча, я сгорел на пиру.

Соберите мой воск поутру.

И подскажет вам эта страница,

Как вам плакать и чем вам гордиться.

Як, мабуть, і кожен поет, Тарковський в своїх віршах говорить не тільки про вічні цінності, але й декларує устами ліричного героя свій особистий кодекс честі:

Мне стыдно руки жать льстецам,

Лжецам, ворам и подлецам,

Прощаясь, улыбаться им

И их любовницам дрянным.

До кінця життя Арсеній Тарковський тужив за рідним краєм. У його віршах зустрічаємо не лише про цей край, а й українські слова. В одному з листів 1972 року Арсеній Тарковський писав: «...Як мені хочеться на Україну, до Києва та до мого Кіровограда, – я поїхав би на батьківщину по сльози, більше мені в моє місто їхати нема по що. Та хіба ще по дитинству, що таке потрібне на старість. Мабуть, у моєму віці впадають у дитинство за покликом серця. Якщо і я впаду в нього, не дивуйтеся, є не лише простір – батьківщина, є й час – батьківщина».

Удары судьбы принимая,

Но взыскан высокой судьбой,

3емля мне навеки родная,

Как равный стою пред тобой.

И стоит мое первородство

Того, чтобы в отчем краю

Нелегкое бремя сиротства

Нести как недолю свою.

Арсеній Тарковський народився та виріс в тому краї, який можна назвати серцем України. Це її центральні землі, в основному степ. И степ став для нього не просто географічним поняттям, не тільки частиною живої природи, але це і є місце, де:

Земля сама себя глотает

И, тычась в небо головой,

Провалы памяти латает,

То человеком, то травой.

Трава — под конскою подковою,

Душа — в коробке костяной,

И только слово, только слово

В степи маячит под луной.

А степь лежит, как Ниневия,

И на курганах валуны

Спят, как цари сторожевые,

Опившись оловом луны.

Последним умирает слово.

Но небо движется, пока

Сверло воды проходит снова

Сквозь жесткий щит материка.

Дохнет репейника ресница,

Сверкнет кузнечика седло,

Как радугу, степная птица

Расчешет сонное крыло.

И в сизом молоке по течи

Из рая выйдет в степь Адам

И дар прямой разумной речи

Вернет и птицам, и камням,

Любовный бред самосознанья

Вдохнет, как душу, в корни трав,

Трепещущие их названья

Еще во сне пересоздав.

Знову повернемося в Єлисаветград, як зробив це Арсеній Тарковський в 1976 році, коли написав чудовий вірш:

Был домик в три оконца

В такой окрашен цвет,

Что даже в спектре солнца

Такого цвета нет.

Он был еще спектральней,

Зеленый до того,

Что я в окошко спальни

Молился на него.

Я верил, что из рая,

Как самый лучший сон,

Оттенка не меняя,

Переместился он.

Поныне домик чудный,

Чудесный и чудной,

Зеленый, изумрудный,

Стоит передо мной.

И ставни затворяли,

Но иногда и днем

На чем-то в нем играли

И что-то пели в нем,

А ночью на крылечке

Прощались, и впотьмах

Затепливали свечки

В бумажных фонарях.

Є багато митців, що народилися і провели дитинство та юність в Україні, але вважаються надбанням лише російської культури. Серед них Микола Гоголь, Анна Ахматова та інші. До них належить і Арсеній Тарковський - письменник зі світовим ім’ям. Арсеній Тарковський – це національне надбання, національна совість, національна духовність. Для поколінь 60-80-х рр. він був культовою постаттю. За своїм корінням письменник багатонаціональний, в його родоводі: поляки, українці, росіяни, але насправді він не належить ні Росії, ні Україні, - він належить Часу. Серце поета зупинилося 27 травня 1989 року.

Династія Тарковських – Олександр, Арсеній, Андрій – явище незвичайне: це – перетікання інтелектуальної енергії від покоління до покоління. Олександр Тарковський - народоволець та громадський діяч, Арсеній Тарковський - геніальний поет, Андрій Тарковський, - геніальний кінорежисер. Багато чого спільного є в їх творчості: це і біблійне світосприймання, і звернення до проблем філософського осмислення буття.

Список літератури про родину Тарковських:

Антоненко К. Про сім’ю Тарковських / К. Антоненко // Народне слово. – 1992. – 10 жовтня.

Биков В. Третьою дитиною була Надія: Нові документи про родину Тарковських / В. Биков // Народне слово. – 1991. – 28 грудня.

Войченко Г. Із сузір’я Тарковських: вчимося не за підручниками / Г. Войченко // Молодіжне перехрестя. – 2007. – 17 травня.

Войченко Г. У гніздов’ї Тобілевича – Карпенка-Карого / Г. Войченко // Культура і життя. – 2007. – 3 жовтня. – С.2.

Дні пам’яті Олександра, Арсена і Андрія Тарковських 18 – 21 вересня) // Єлисавет (Історико-краєзнавчий додаток до газети «Народне слово»). – 1992. – 16 вересня. – С. 1 – 4.

Дні Тарковських у Кіровограді // Вечірня газета. – 2002. – 21 червня.

Жук О. Поезія однієї мови: Фестиваль «Каштановый дом» запровадив премію ім. Тарковських / О. Жук // Україна молода. – 2007. – 3 жовтня. – С. 9.

Зотиков О. Хутори надії на урановому підгрунті / О. Зотиков // Україна молода. – 2006. – 19 серпня. – С. 8 – 9.

Про вплив розташування області на мистецькі таланти нашого краю, зокрема – родин Тобілевичів, Тарковських, Тодоровських.

Куценко Л. Стежками хутора «Надія». Нарис / Л. Куценко // Кіровоград: «Імекс – ЛТД», 2007. – С. 14.

Лаврин А., Педиконе П. Отец и сын / А. Лаврин, П. Педиконе // Юность. – 1993. - № 1 – 4. Про Арсенія та Андрія Тарковських.

Любарський Р. «Ваше місто було культурним…» / Р. Любарський // Вечірня газета. – 1990. – 30 листопада. Спогади Марини Тарковської – доньки Арсена Тарковського про родину Тарковських.

Озеров Л. Династия / Л. Озеров // Єлисавет (Історико-краєзнавчий додаток до газети «Народне слово»). – 1992. –1992. – С. 1.

Орел С. «Я свідомо йду по цьому шляху і несу свій хрест» / С. Орел // Вечірня газета. – 2007. – 13 квітня. – С. 9. Про родину Тарковських

Орел С. Порятувати міг Хутір Надія / С. Орел // Кіровоградська правда. – 2012. – 15 червня. – С. 9. Романов Л. Дні пам’яті Тарковських / Л. Романов // Вечірня газета. – 1992. – 11вересня.

Сипатова М., Сипатов С., Тайны Тарковских / М. Сипатова, С. Сипатов // Молодіжне перехрестя. – 2007. – 12 квітня . – С. 9.

Черненко М. Нехай звучать голоси Тарковських / М. Черненко // Народне слово. – 2012. – С. 13.

Черненко М. Голоса Тарковских / М. Черненко // Ведомости плюс. – 2012. – 4 мая. – С. 6.

Інтернет-ресурси:

Тарковський Арсеній Олександрович [Електронний ресурс]: [Биография, музеи и памятники, премии, сборники, фильмы, в которых звучат стихи поэта, музыка] // Википедия: [веб – сайт]. – Режим доступу: ru. wikipedia.org / wiki / Тарковский Арсений Александрович

Тарковський Арсеній Олександрович [Електронний ресурс]: [Биография, фотогалерея (21 фото), 28 стихотворений, песен] // Арсений Тарковский – Лучшие русские поэты и стихи: [веб – сайт]. – Режим доступу: er3ed.qrz. ru / tarkowsky. htm.

Тарковський Арсеній Олександрович [Електронний ресурс]: [Арсений Тарковский. Из книги судеб] // Арсений Тарковский – 45-я параллель: [веб-сайт] – Режим доступу: 45 parallel.net / Arseniy – Tarkovsriy /

Тарковський Арсеній Олександрович [Електронний ресурс]: [Музей Арсения Тарковского] // [Веб – сайт]. – Режим доступу: 288. narod. ru / ars 002. htm.

Арсеній Тарковський

Арсеній Тарковський

Марія Рачковська з синами Арсенієм та Валерієм

Арсеній Тарковський

Єлисаветград 1913 рік

Арсеній Тарковський

Арсеній Тарковський з донькою Мариною Арсеніївною

Єлисаветград 1955 р.

Надія Карлівна Тарковська – Тобілевич (тітка Арсенія)

Арсеній Тарковський із сином Андрієм та внуком Михайлом

Музей-садиба «Хутір Надія»

Музей А. Тарковського в Кіровограді

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Сертифікат від «Всеосвіти» відповідає п. 13 постанови КМУ від 21 серпня 2019 року № 800 (із змінами і доповненнями, внесеними постановою КМУ від 27 грудня 2019 року № 1133)

Обрати Курс або Вебінар.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.


Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!