Сьогодні о 18:00
Вебінар:
«
Критика і розвиток. Як не знищити мотивацію
»
Взяти участь Всі події

Дослідження "Торчин в роки радянсько – німецької війни. (1941 – 1945)"

Історія України

Для кого: 10 Клас

12.08.2020

508

1

0

Опис документу:
Мета роботи полягає в комплексному дослідженні становища містечка та його жителів у роки радянсько – німецької війни 1941 – 1945 рр., висвітленні подій визволення Торчина та участь жителів населеного пункту у військових операціях та на фронтах Європи під час визвольного походу радянських військ. .
Перегляд
матеріалу
Отримати код

45

ТОРЧИН У РОКИ РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ

(1941–1944 рр.)

Роботу підготувала: вчитель історії ОЗЗСО Торчинський ліцей Томаченко Т.С

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………… …………........3

РОЗДІЛ 1. СТАН НАУКОВОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ………………………………………….6

РОЗДІЛ 2. ЗАГАРБАННЯ ВОЛИНІ НІМЕЦЬКИМИ ОКУПАНТАМИ………….......................................................................................10

РОЗДІЛ 3. ТОРЧИН В УМОВАХ РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ……………………………………………………………………………....14

3.1. Формування та діяльність окупаційної влади………………………….……14

3.2. Соціально-еконмічне становище населення…………………………………16

3.3. Голокост в Торчині……………………………………………………….........18

3.4. Рух опору в другій половині 1942 – на початку 1944 рр…………………....21

3.5. Бої за визволення Торчина…………………………………………………….24

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..27

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….29

ДОДАТКИ………………………………………………………………………….34

Вступ

Формування громадянського суспільства в Україні, важливою умовою чого є відродження національної пам’яті, яка тривалий час нищилася тоталітарними ідеологіями, зумовлює необхідність всебічного об’єктивного вивчення історичного минулого. Адже саме у вітчизняній історії можна знайти і численні приклади консолідації народу заради досягнення спільної мети, і причини та шляхи розв’язання окремих проблем сучасності. При цьому звернення до історії, зокрема періоду Другої світової війни, що значно активізувалося останнім часом, пов’язане не лише із необхідністю заповнити об’єктивним історичним змістом прогалини, «білі плями» в загальній картині часів війни; воно сприймається як важливе соціальне замовлення, оскільки українське суспільство прагне осмислити справжні, позбавлені радянських ідеологічних міфів і кліше подій 1941–1945 рр. Це є важливою умовою декомунізації та цивілізованого європейського розвитку Української держави. Тим більше, що події Другої світової війни уже десятиліттями є об’єктом як наукових історичних досліджень, так і полем гострого ідеологічного й політичного протистояння, що особливо проявилося на так званому «пострадянському просторі».

Усі сторінки історії українського народу це реальне життя народу в різні історичні періоди, які не можна перекреслити або стерти з пам’яті народу. Особливо це стосується трагічних подій, що відбувалися на території рідного краю – села чи міста, України загалом.

Волинські міста та села одні з перших відчули нечувану жорстокість  німецько-фашистського режиму, який виконував завдання щодо освоєння  завойованого «життєвого простору». З самого початку німецька політика мала ознаки окупації і носила колоніальний характер. Волинь та Україна в цілому стали для нацистської Німеччини джерелом харчів і робочої сили.

Впродовж 1941–1944 рр. загарбники в Торчині запровадили жорстокий окупаційний режим з поліцейським терором, завдяки якому вдалося реалізувати з німецькою ґрунтовністю і педантичністю завдання програми-мінімум: максимальне використання економічних та трудових ресурсів, заготівля та вивіз продовольства; фізичне знищення радянських керівних кадрів, комуністів, євреїв та циган, а також усіх хто чинив спротив «новій владі»; активна трудова експлуатація лояльного населення.

Отже, вибір теми та її актуальність зумовлені потребою об’єктивного дослідження тих історичних фактів, що мали місце в Торчині впродовж 1941–1945 рр. Тому дослідницька увага до тогочасного Торчина є невипадковою.

Зв’язок із шкільною програмою. Дослідницька робота щільно пов’язана із шкільною програмою, оскільки окреслену тему вивчають в курсі історія України в 11 класі – «Україна в роки Другої світової війни (1939–1945 рр.)».

Мета роботи полягає в комплексному дослідженні подій радянсько-німецької війни, що відбувались на території Торчина у продовж 1941–1944 рр.

Для реалізації визначеної мети поставлено такі завдання:

розкрити стан наукової розробки проблеми, інформативні можливості основних видів джерел, теоретико-методологічні засади;

– з’ясувати якими були суспільно–політичні настрої місцевого населення в окупаційний період;

показати участь місцевого соціуму у формуванні окупаційної адміністрації;

  • проаналізувати соціально-економічне становище населення;

  • довести, що окупанти заохочували насилля, свавілля та масове знищення місцевих жителів;

  • розкрити характерні особливості перебігу бойових дій Червоної армії за визволення Торчина від фашистських окупантів.

Об’єктом дослідження – суспільно-політичні процеси та бойові дії Червоної армії що відбувались на теренах Волині і селища Торчин у продовж 1941– 944 рр.

Предметом – боротьба населення Торчина проти фашистських загарбників, участь воїнів Червоної армії у бойових діях 1941–1944 рр. та їх внесок у перемогу над ворогом.

Географічні межі роботи охоплюють територію міста Торчин в адміністративних межах 1941–1944 рр.

Хронологічні межі дослідження: 25 червня 1941 р. вступ німецьких військ в Торчин – 17 квітня 1944 р. звільнення від фашистських загарбників.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що нами зроблена спроба:

зясувати стан розробки теми вітчизняними авторами;

висвітлити основні риси національної політики окупантів щодо населення містечка Торчин;

простежити суспільно-політичні настрої місцевих жителів у розглядуваний період;

– дослідити військові події, які відбувалися на території Торчина впродовж 1941–1944 рр.

Теоретико-методологічною основою дослідження стали принципи історизму, об’єктивності пізнання, системності і комплексності, цілісності і всебічності.

На різних етапах при написанні роботи застосовувались як загальнонаукові, так і спеціальні історичні методи – проблемно-хронологічний, періодизації, порівняльно-історичний, ін. З числа міждисциплінарних використовувався метод системно-структурного аналізу. Він включає в себе функціональний аналіз, метод комплексного підходу, ін. Із загальнологічних застосувався метод логічного аналізу для дослідження текстів документів, публіцистичних суджень та метод синтезу.

Обрані методи дослідження застосовано відповідно до поставленої мети і завдань роботи.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання в навчально-виховному процесі загальноосвітньої школи. Наведені факти, висновки та узагальнення можуть стати корисними в краєзнавчій та екскурсійній роботі.

Структура роботи. Дослідження складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

РОЗДІЛ 1

СТАН НАУКОВОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ ТА ДЖЕРЕЛЬНА

БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

У XX ст. Україна в складі СРСР була втягнута в одну з найжахливіших воєнних катастроф в історії людства – Другу світову війну. Дослідження нацистського окупаційного режиму, який породила війна на території України, завжди перебувало під посиленою увагою науковців, письменників, поетів, військових, державних, партійних діячів та громадськості. В основу аналізу історіографії покладено хронологічно-проблемний принцип із поділом на радянську, українську та зарубіжну історичні наукові традиції.

У вітчизняній науці сформувалася і широко використовується періодизація історіографії війни, яка включає в себе 3 великих періоди: І – дослідження 40-х – середини 50-х років; II період – середина 50-х – 80-ті роки; III – від початку 90-х років до сьогодення.

Дослідження військових дій та нацистського окупаційного режиму в Україні розпочалося ще в період ведення бойових дій Червоної армії проти вермахту. Українські історики, діячі культури С. Галаджієв [6], К. Гуров [8], О. Глухий [7], О. Довженко [18], К. Дубина [189], О. Корнійчук [29], А. Леонтьев [31], Л. Новиченко [40], П. Поспелов [44], П. Сліпчук [47], 3. Шульга [54] впродовж 1942–1945 рр. опублікували низку розвідок, в яких на конкретних прикладах розкрили цілі, завдання окупаційного режиму на території України.

За перше повоєнне десятиріччя історики, на основі наявної джерельної бази, підготували низку узагальнюючих праць. Серед них заслуговують на увагу монографії І. Мінца [35], М. Вознесенського [4], І. Анісімова, Г. Кузьміна [1] та ін. Дослідники зробили акцент на бойових діях на радянсько-німецькому фронті.

З середини 50-х років у радянській історіографії розпочався другий період дослідження радянсько-німецької війни. В цей час з’являються праці аналітичного та узагальнюючого характеру, виконані колективами істориків. Серед них фундаментальним є 6-томне видання «История Великой Отечественной войны Советского Союза. 1941–1945» [20], 12-томна «История Второй мировой войны. 1939–1945» [21], 10-томна «История Украинской ССР» [23].

Дослідженню окупаційного режиму в генеральній окрузі сприяє тритомна праця «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.» [50], де розкрито мету, завдання, форми і методи впровадження нацистського окупаційного режиму в Україні.

Третій період у дослідженні подій радянсько-німецькій війні позначений позбавленням ідеологічної цензури. Робиться спроба поглянути на війну з точки зору інтересів українського народу, відшукати його місце та роль у тих подіях. Саме вирішенням зазначених питань задалися історики Ю. Кондуфор [28] та М. Коваль [26].

З середини 90-х років XX ст., уперше за всю історію України, громадські організації, історики та краєзнавці, з метою виявлення реальної кількості полеглих у боротьбі з гітлерівцями і втрат цивільного населення, почали друкувати в обласних центрах багатотомне видання «Книга Пам’яті України» та «Книга Скорботи України». У 2000 р. вийшов останній том ««Безсмертя. Книга Пам’яті України. 1941–1945», авторами якого є такі відомі дослідники Великої Вітчизняної війни, як В. Галаган, І. Герасимов, О. Дубина, М. Коваль, В. Клоков, В. Король, О. Лисенко та інші [ 2]. У завершальному томі історико-меморіального серіалу «Книга Памяті України» вперше опубліковано аналітико-документальний матеріал про вагомий внесок Українського народу в перемогу над фашизмом. Це видання – скромна данина незгасної пам'яті про тих, хто загинув на полях битв за честь, свободу і незалежність Батьківщини, хто, незважаючи на розбіжність у політичних поглядах, залишився патріотом України до останнього подиху.

Питання формування органів управління окупованими територіями стали предметом дослідження П. Рекотова [45; 46].

Економічний визиск окупаційного режиму, його види, матеріально-побутові умови життя населення стали предметом дослідження І. Ветрова [3].

Вивченню різних аспектів нацистської окупаційної політики в досліджуваному регіоні сприяє збірник наукових статей «Сторінки воєнної історії», що виходить з 1997 р. у відділі історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України. В публікаціях В. Дзьобака, М. Коваля, О. Лисенка, В. Сергійчука, В. Шайкан розкрито концептуальні та методологічні засади, сутність та характер нацистського окупаційного режиму, форми і засоби суспільної самоорганізації цивільного населення тощо [48].

З утвердженням незалежної України та розсекреченням архівів розпочався новий етап у вивченні діяльності ОУН і УПА. Дослідники В. Дмитрук [17], В. Денисюк [11], В. Ковальчук [27], І. Марчук [34], В. Шевчук [50], Я. Шашкевич [49] звернули увагу не тільки на бойові дії УПА, але й на налагодження господарського життя, соціальної та гуманітарної сфери на

Вагомий внесок у дослідження окресленого питання зробив краєзнавець Г. Гуртовий, який активно досліджував історію Торчина. Його історико-краєзнавчі нариси побудовані на архівній, документальній основі, на спогадах учсників подій окупованого Торична [10; 9].

Як бачимо, містечко Торчин ще не став предметом спеціального дослідження, що зумовлює необхідність комплексного вивчення подій у 1941–1944 рр. які відбувались в населеному пункті.

Джерельну базу дослідження складає комплекс архівних та опублікованих документальних матеріалів. Найбільш чисельними є документи, що входять до Державного архіву Волинської області. Регіональний аспект нацистської окупаційної політики – з наказів, розпоряджень, звітів гебітскомісарів, які працювали на території Волинської (Ф. Р-2 «Луцький окружний комісаріат», оп. 1, спр. 2, 4, 7) [12–14]; (Ф. Р-66 , оп. 1, спр. 14, 15.) [14; 15].

Численні розпорядження, накази, звіти, доповідні записки, листування, що знаходяться у фонді Ф. 3206 «Рейхскомісаріат України, м. Рівне» Центрального державного архіву вищих органів влади та управління україни України, дають можливість проаналізувати формування адміністративних органів влади, схему управління [51; 52].

Важливим джерелом у дослідженні окупаційного режиму в генеральній окрузі є збірники документів опубліковані українською та російською мовами «Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні 1941–1944 рр.» [38; 39], у яких автори-упорядники підібрали та переклали з німецької мови найважливіші документи органів німецької цивільної влади та місцевого самоуправління, що розкривають їх злочинну політику щодо місцевого населення, культурних та духовних цінностей. Оприлюднені документи економічного блоку підтверджують грабіжницько-колоніальну політику нацистів. У виданнях є низка документів про злочинну діяльність органів окупаційної влади на території Волинської областей.

Регіональний аспект німецько-фашистського окупаційного режиму та бойових дій відображає збірник документів «Волинь Радянська (1939–1964 рр.)» [5], «Історія міст і сіл Української РСР. Волинська область» [22], «Історія Луцька» [23], «Луцький район: минуле і сучасне» [33].

Третю групу джерел становлять документи та матеріали, які знаходяться в Торчинському народному історичному музеї імені Г. Гуртового. Завдяки яким розширюємо інформацію про події 1941–1944 рр. та про конкретних воїнів-визволителів Торчина від фашистів. Загалом вони доповнюють характеристику окупаційного режиму, військових дій, що відбувались на теренах Волині та селища Торчина зокрема.

Підсумовуючи огляд літератури та джерельної бази, слід зазначити, що кількість названих досліджень та джерел є достатнім для вивчення обраної теми.

РОЗДІЛ 2

ЗАГАРБАННЯ ВОЛИНІ НІМЕЦЬКИМИ ОКУПАНТАМИ

В умовах назрівання Другої світової війни фашистська Німеччина і СРСР, виходячи із міжнародної ситуації, яка склалася на той час, прагнучи реалізувати свої геополітичні плани, вдаються до спроби налагодити відносини. Так 23 серпня 1939 року між СРСР і Німеччиною було підписано договір про ненапад терміном на 10 років (пакт Молотова-Ріббентропа). Крім договору було підписано таємний протокол, який передбачав розмежування сфер впливу цих держав в окремих регіонах Європи. Низка положень стосувалась українських земель. Зокрема, передбачалося, що в разі розмежування Польщі, кордон СРСР Німеччиною проходитиме по лінії рік Нарева, Вісли і Сяну, тобто західноукраїнські землі мали бути приєднаними до СРСР [53, c. 65].

Пакт Молотова – Ріббентропа і таємні протоколи до нього фактично розв’язали Гітлеру руки для початку війни. 1 вересня 1939 року німецькі війська перейшли кордон Польщі і це стало початком Другої світової війни.

Протягом квітня-червня 1941 року лише над територією Волині було зафіксовано понад півсотні порушень повітряного простору, а вісім літаків посадили на військових аеродромах. Льотчиків «дружньої Німеччини» звісно ж відпустили разом з технікою. Водночас за ці місяці було заарештовано понад 200 волинян за «розповсюдження чуток» про близьку війну з Німеччиною. Більшість з них розстріляли вже після початку війни 22–24 червня у вязницях Луцька, Ковеля, Володимира-Волинського.

З першого дня війни ворог вторгся у велику п’ятдесятикілометрову «дірку» між позиціями п’ятої (Волинь) і шостої (Львівщина) радянських армій, а під вечір 22 червня ворожі війська, подолавши майже без опору 65 кілометрів, вийшли до Горохова. Про стан оборони в перші дні війни свідчить такий факт: Луцьк і Любомль, розташований лише за двадцять кілометрів від кордону, німці взяли в один день – 25 червня. Бої на захід від Луцька тривали до 27 червня [5, c, 134].

26 червня розпочалася чи не найбільша танкова битва радянсько-німецької війни, яка за кількістю бронетехніки, задіяної в ній, перевищувала навіть знамениту Орловсько-Курську.

Під час цього танкового побоїща, яке закінчилося поразкою радянських військ, відбулася сумна подія, абсурдна за своєю безглуздістю: екіпажі півтори тисячі радянських танків, в тому числі майже шести сотень новеньких «тридцятичетвірок», підбитих або заглухлих на полі бою, були розстріляні своїми ж на виконання горезвісного таємного наказу колишнього наркома оборони, «першого червоного офіцера» Клима Ворошилова.

Понад два тижні радянські війська разом з місцевими жителями мужньо обороняли волинські села і міста.

Німецькі війська повністю окупували область 8 липня 1941 року, коли за наказом командарма 5-ої армії Потапова її підрозділи залишили селище Колки та ще близько тридцяти населених пунктів Колківського, Маневицького, Цуманського та Олицького районів. Цього ж дня німецькі війська взяли Житомир і вийшли на підступи до Києва, оборона якого почалася 10 липня 1941 року [21, c. 89].

Відразу після окупації в область ЦК КП(б)У направив для підпільної роботи і організації партизанських загонів в окупованій області майже дві з половиною сотні партійних і комсомольських працівників. Більшість із них або не дійшли до місця призначення, або вже в своїх містах і селах були розстріляні німцями. Вдалося організувати кілька підпільних груп і чотири загони, з яких ефективно почав діяти, по суті, лише один – Степана Шковороди в Шацькому районі.

У квітні 1942 року на хуторі поблизу села Рудка-Козинська Рожищенського району відбувається нарада керівників ОУН з участю Романа Шухевича, Дмитра Клячківського, Миколи Лебедя та інших провідників, на який приймають рішення про створення Української повстанської армії. Перший зафіксований бій повстанців з німцями – у серпні 1942 року сотні Остапа (Сергія Качинського) біля села Піддубці Луцького району. Восени 1942 року на Волинь приходять відомий партизанський чекістський загін Дмитра Медведєва і зєднання Антона Бринського. Наступного року – зєднання Олексія Федорова, який одночасно очолює підпільний обком КП(б)У.

Впродовж 1941–1942 рр. було окуповано Україну німецькими військами (Додаток А).

Із березня по листопад 1943 року на території восьми районів діє повстанська Колківська республіка, яка за цей час зазнає вісімнадцяти нападів з боку німців і півтора десятка – з боку червоних партизанів Медведєва, Федорова та інших. Всього за воєнні роки на Волині діяло або рейдувало сім з'єднань і майже два десятки окремих загонів і груп червоних партизан загальною численністю трохи більше 30 тисяч чоловік, з яких жителями області було близько шести тисяч. У серпні 1943 року підрозділи УПА на короткий час здобули місто Камінь-Каширський, на початку наступного року зробили спробу оволодіти Гороховом. У Турійському районі діє Волинська Січ [5, c.156].

Визволення області військами Червоної Армії почалося 29 січня 1944 року. Тепла зима і відлига, яка привела до розливу річок і боліт, дозволили сповна використати кавалерію, що несподівано прорвалася до Луцька і оволоділа містом. Сталін не повірив у те, що Луцьк визволено, і на честь цієї події у Москві салютували лише 5 лютого. Саме це число довго, аж до середини 1960-х років, вважалося офіційною датою визволення нашого обласного центру. Для порівняння скажемо, що Вінницю, розташовану значно східніше, визволили від німців лише на початку квітня, а весь Крим – 12 травня 1944 року.

Тоді ж, навесні сорок четвертого, на Волині з приходом радянської влади відновилися масові репресії. Перші арешти були проведені вже у лютому-березні, а 18 травня 1944 року на території восьми східних районів області була проведена масова облава, під час якої було заарештовано понад тисячу українських патріотів. Через кілька днів на схід помчали перші три ешелони, а всього до кінця року з Волині у Сибір, Казахстан, в Архангельську область було відправлено п'ятнадцять поїздів із майбутніми в'язнями ГУЛАГу.

Війна у 1944 році, на відміну від 1941-ого, застрягла на Волині надовго. Але всі рекорди побила битва під Ковелем [5, c. 189]. Це єдине українське місто, яке війська Червоної Армії не могли взяти більш ніж чотири місяці. Посилена оборона його німцями була ще й тому, що Ковель як великий залізничний вузол стояв на перехресті кількох важливих стратегічних напрямків. Місто було визволено лише 6 липня 1944 р. [23, c. 65]

Офіційною датою остаточного визволення області вважається 21 липня 1944 р. Та окремі населені пункти північного заходу області були визволені від фашистських загарбників 23 липня.

Після визволення області понад півтори сотні тисяч волинян воювали на фронтах в Польщі, Німеччині, Східній Пруссії і Прибалтиці, служили у військах в тилу, наближали Перемогу на трудовому фронті. Майже кожен третій не повернувся до рідних домівок.

РОЗДІЛ 3

ТОРЧИН В УМОВАХ РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ

3.1. Формування та діяльність окупаційної влади

Війна Німеччини проти Радянського Союзу супроводжувалася масовим терором і геноцидом проти мирного населення, колосальним спустошенням, руйнуванням і пограбуванням матеріальних цінностей.

Під час наради вищого партійного і військового складу нацистської Німеччини, що проходила 16 липня 1941 р. у Східній Прусії, А. Гітлер рекомендував застосовувати всі необхідні засоби для завоювання життєвого простору на Сході: розстріл, переміщення осіб тощо.

Також спеціальним наказом головнокомандувача німецькими військами (літо 1941 р.) військовослужбовцям вермахту дозволялося відкривати вогонь без попередження по тих, хто порушує комендантську годину, уникає реєстрації, приймає на проживання немісцевих людей, не доносить на «більшовиків і бандитів», переховує зброю, наближається ближче ніж на 100 км до залізничного полотна тощо [23, с. 134].

Для підкорення загарбаної території нацисти створили розгалужений апарат терору й геноциду. Його особливістю було багатошарове поєднання цивільних і військових судово-каральних органів. Безпосередньо причетними до гітлерівського терору на окупованих територіях були підрозділи СС, СД, таємної поліції (гестапо), польової жандармерії (в компетенції якої перебувала система перепусток, облік і реєстрація населення, контроль за місцевою допоміжною поліцією), а також вермахт.  

З приходом німецьких окупантів в Торчин (25 червня 1941 року) сформувалась «нова влада» (Додаток Б). До приходу фашистів місцеве населення віднеслось по різному. З надією та сподіваннями дивились на них ті, хто зазнав страждань і втрат від масових радянських репресій, хто десятиліттями носив у серці надію, боровся за відродження української державності [9, с. 166].

Інші відразу побачили нацистську політику терору проти місцевого населення.

Комендантом містечка і району став майор німецької армії Валеншус. Він розмістив своє відомство в розкішному двоповерховому будинку багатого єврея Мошка Кохмана. Всіх тих хто провинився перед новою владою приводили до коменданта, який вирішував подальшу долю людини. Усі тремтіли від грізних рішень цього арійця, якого іменували крайсланвірт (тобто господар округи). На вулицях Торчина були розклеєні листівки – «Внимание! В Этом доме живут немцЫ. Кто будет нарушать их покой будет растрелян!» (Додаток В).

На центральній вулиці міста розташувалось відомство есесівця лейтенанта Гампеля, який командував цілим каральним загоном. Неподалік, у двоповерховому будинку Яворського, розмістилося канцелярія німця Отто – розпорядника створених у кількох місцях фільварків (Додаток Г).

Впродовж літа 1941 року в Торичині була створена районна управа, головою якої став Антон Коновалюк. Комендантом поліції призначений Панас Ковальчук (Залісний), заступником коменданта поліції був Яків Римарчук.

Микола Куделя (Додаток Д) згадує: «Пішов я на кілька днів до Торчина і побачив все нелюдське в тій районній управі і на поліції, молотили жидів, щоб признавались, де заховали золото і багато іншого. Я не прийняв цього своїм нутром, плюнув на все – сказав, щоб там і духу мого не було в тому колі…» [30, с. 24].

В умовах розгулу фашистського окупаційного терору діяла і районна цивільна управа. Вона була потрібна для вирішення багатьох господарських справ. На посаду голови районної управи був призначений житель села Білостока Антон Коновалюк. Секретарем управи став Семен Кревський, бухгалтером – Олексій Литвин, перекладачем – Данило Квятковський, машиніст-друкаркою – Антоніна Кревська. Усього в управі працювало 15 чоловік. Районній управі були підпорядковані інші цивільні служби: районна медрайлікарня, медамбулаторія, аптека, районна кооперація, ветлікарня, дорожньо-будівельна організація [9, с. 170].

За період окупації з Торчинського району близько 1000 чоловік вивезли на каторжні роботи в Німеччину. Окупанти зруйнували і пограбували МТС, цегельний завод, промкомбінат, будівлі жителів міста. За наказом коменданта вони цілеспрямовано грабували населення. Збитки, що їх завдали гітлерівці селищу, становили 12 млн. карбованців [14, арк. 320].

Таким чином для підкорення загарбаної території нацисти створили розгалужений апарат терору й геноциду. Його особливістю було багатошарове поєднання цивільних і військових судово-каральних органів.

    1. Соціально-економічне життя населення

Для управління господарськими справами Торчина була створена спеціальна адміністрація, до якої входили – секретарі, бухгалтери та інші службові посади. В управлінських структурах була введена окрема посада – «наглядач над жидівськими підприємствами». За сільське господарство у Торчині відповідали Юрій Сестревітовський і Софія Кжановська.

Більшість населення містечка працювало примусово, люди виконували різні роботи та плекали надію на життя, щоб порятувати себе і сім’ю. Саме тому голова Торчинської районної управи Антон Коновалюк клопотався про працевлаштування громадян містечка і довколишніх сіл.

Для роботи на полях використовували сільськогосподарську техніку – машини, трактори. Також діяла машинно-тракторна станція (МТС), якою керував Андріян Тищук. У складі МТС працювала слюсарна майстерня, де виточували необхідні деталі для техніки. Тут працювали слюсарями – Броніслав Качкелло, Антон Стемпень [9, с. 172].

В цей період працював столярний цех, де виготовляли різні дерев’яні вироби (столи, стільці, лавки та ін.). Замовлення на виготовлення цих виробів приймав Теофіл Козюрек. Мастрям цеху допомагали учні – Роман Бощук, Віктор Ступачинський, Зиновій Горшко, Міхал Будяк, Мефодій Климюк та Володимир Міхіринський.

У торчинському млині під керівництвом завідувача Станіслава Домбровського працювало більше як 35 робітників. Для злагодженої роботи млина був зроблений чіткий розподіл праці: бухгалтерськими справами відали – Іван Васьковський та Петро Шадік, касиром була Галина Адамович. Зерно на помол приймав Адамович Павло, видавав муку Порфирій Кушнір. Для того, щоб пришвидшити процес переробки зерна одночасно працбвали аж чотири мельники – Йосиф Калужинський, Казимір Торуцький, Панас Терещук і Вацлав Оградович. Електромонтером працював Василь Лобурський, механіками – Станіслав Радловський та Іван Черних [9, с. 173].

Для того, щоб заготовити зерно для помолу на муку та потреби окупаційної адміністрації, був організований спеціальний пункт прийому. Роботою пункту завідував Павло Адамович. Під його керівництвом працювало більше 15 людей.

Працювала в Торчині молочарня, її діяльність була поширена на увесь район. Керував її діяльністю Міхал Садовський. Заготовляв молоко Анатолій Кручковський. Виготовленням сиру займався Герасим Дзіф.

В Торчинському лісничому господарстві працювало понад 50 робітників з судніх сіл – Шепеля, Усичі, Боратина (сучасна назва – Веселе). На заготівлі лісу працювали молоді юнаки: Міхал Чайка, Анатолій Будяк, Федось Шульгач, Євген Кондратович. Посадкою саджанців та розчисткою лісових масивів займалась бригада дівчат та жінок з Торчина – Валя Лень, Нана Сидун, Надія Горшко, Ніла Зубович, Люда Марцінковська, Раїса Чайка, Ніна Матвійчук, Олександра і Надія Міхірінські, Віра і Ольга Будяки, Ніна і Надія Кондратовичі [9, с. 173].

Більшсть населення селища працювало на власних земельних ділянках, вирощували овочі та зернові культури. Приватна торгівля була заборонена.

Під час окупації Торчина працювала їдальня, якою завідувала Софія Влодарчик. Їдальня була спеціально створена для готування їжі крайсляндвірта Валеншуса і його адмінстрації.

Таким чином гітлерівські загарбники максимально використовували в своїх цілях трудові ресурси міста. З метою виявлення реальної кількості працездатного населення окупантами було оголошено загальну реєстрацію населення віком від 16 до 60 років. За відмову від трудової повинності населення очікували адміністративні та карні покарання.

    1. Голокост в Торчині

З перших днів перебування загарбників на Україні окупанти заохочували насилля, свавілля, масове знищення мирних громадян. Для цього використовували: концтабори; фізичне знищення мільйонів; систему заручників; голод; відсутність медичної допомоги; масову депортацію для примусової праці в Німеччину.

Справжніми катівнями для мільйонів українців, росіян, євреїв, інших національностей були 180 концтаборів на території України, які стали страхітливими «фабриками смерті». Українських в’язнів утримували також у 26 таборах на території Європи [38, с. 124].

Винищення «неповноцінних»  народів та етнічних груп стало основною лінією політики Берліна на Сході Європи. Україна поряд з іншими європейськими державами стала жахливим полігоном нацистського конвеєру смерті.

У роки «Великої катастрофи» (Шоа), як ще називають Голокост, нацистська окупаційна влада знищила в Україні понад півтора мільйони євреїв, ромів, а також українців, поляків і росіян зі змішаних родин, які не хотіли залишати рідних єврейського походження й ішли за ними у гетто, а звідти на страту.

Голокост став кульмінаційним моментом у довгій і ганебній історії антисемітських переслідувань, погромів, дискримінацій, зведеної у Третьому рейху до рангу офіційної політики.

Основою для антисемітизму нацистів фактично були їхні спотворені погляди на історію людства як на історію боротьби рас.

Вони вважали, що євреї мали природне прагнення, яке передавалося із покоління до покоління, до світового панування, яке не тільки заважало встановленню німецького панування, але й поневолювало та винищувало німецьку «расу».

Нацисти були переконані, що вся історія була битвою між расами, яка обов’язково має завершитись або тріумфом їхньої вищої «арійської» раси або її повним зникненням.

Як наслідок, нацистські лідери вважали, що загибель всіх євреїв є необхідною передумовою для виживання та панування так званої «німецько-арійської» раси. Організатором цього злочинного дійства був головнокомандувач СС і поліції у тилу групи армій «Південь» обергруппенфюрер Ф. Екельн. Знищення євреїв було умовою появи Е. Коха у Рівному – столиці райхскомісаріату «Україна».

Е. Кох 5 вересня 1941 р. віддав наказ створити гетто в містах, де євреї становили велику частку населення. Гетто – спеціальні поселення для євреїв, відокремлені від зовнішнього світу, з жалюгідними умовами життя для подальшого їх повного винищення. Більшість з них були розташовані на території Західної Волині.

Для організації гетто, як правило, використовували найбідніші, занедбані райони міст, окраїни. Спільною рисою різних гетто були нелюдські умови і постійна загроза смерті. Фактично, вони були місцем концентрації євреїв, транзитним пунктом перед знищенням.

Як один із головних окупаційних заходів фашистів в містечку Торчин теж було створено гетто. Комендант містечка на той час Валеншус, поспішав із створенням гетто. Допомагав йому у цьому командир карального загону – лейтенант Гампель. Євреїв було переселено негайно в гетто. Перед тим у єврейського населення було забрано золото, срібло, дорогі речі, антикварні вироби, а за непослух шмагали нагайками [10, с. 77].

В гетто окупаційна влада організували майстерні – кравецькі, швейні, панчішні, білизняні, по в’язанню светрів. Як згадують старожили Торчина, Горошко Зінько і Зубович Микола, лише п’ятьом майстрам влада дозволяла переходити через гетто, щоб працювати в майстернях. Тому була змога передати на територію пару буханців хліба, і ще щось їстівне для людей.

Зима 1941 року була дуже сувора, тому в приміщеннях гетто де перебували євреї було холодно. На паливо розбирали будинки, рубали дерева використовували побутові речі.

Великою проблемою для євреїв було продовольче забезпечення. За встановленими правилами, місцеве неєврейське населення забезпечувалося продовольством за залишковим принципом. Продуктовий набір, що видавався євреям, був дуже бідним. М’ясо і жири взагалі не передбачалися. Усе це не могло задовольнити фізіологічні потреби людини.

Найстрашнішим для жителів Торчина був день – 22 серпня 1942 року. За вказівкою коменданта Валеншуса було викликано більше півсотні українців і стільки ж чоловіків з гетто та відправити їх з лопатами до окописька (місцева назва території в полі). Там була викопана глибоченна, широка, довга траншея. По закінченню роботи наглядачі українців відпустили, а євреїв залишили. А від гетто уже йшла повільним кроком сформована колона приречених. На сьогодні відомі деякі імена – колишній солтис Карш Лейзер, тесля – Арон Вайсберг, Мейлах – бляхар, кравець – Янкель, жінки, діти… Більше трьох тисяч євреїв було розстріляно того злощасного дня [10, с. 80]. Після розстрілу також були знищені єврейські будинки, крамниці, майстерні та синагоги.

Величезна могила в полі і досі викликає біль і жах. З того часу євреїв у Торчині нема.

У 1993 році на місці страти єврейського населення в роки війни на кошти колишньої мешканки Торчина, нині жительки Тель-Авіва Рут Бреннер та її чоловіка Ханоха встановлений пам’ятник (Додаток Е).

Наслідки Другої світової війни були для євреїв Волині невиправно тяжкими, особливо у демографічному плані. На її території було створено 35 гетто. Загалом, за часи окупації загинуло 329 896 євреїв, що становило 67 % від загального числа жертв нацистських репресій у регіоні. Були знищені найдавніші єврейські громади з їх культурою, звичаями, носіями мови, традиціями.

Отже, втілюючи антисемітську політику проти єврейського населення, нацисти створювали нестерпні умови для його існування. На шляху до смерті євреїв примушували пройти через багато принижень і страждань, які у сукупності являють собою злочин проти людства. Цілий народ піддавався систематичному знищенню. Над його почуттями знущалися і глумилися…, врешті, у євреїв віднімали останнє – життя.

    1. Рух опору в другій половині 1941 – на початку 1944 рр.

Окупаційний режим викликав могутній опір загарбникам серед населення України.

Антифашистський патріотичний рух народних мас, що розгорнувся на території України під час її окупації дістав назву – Рух Опору.

Особливістю руху Опору в Україні стала наявність двох напрямків боротьби.

У цей Час в Україні діяли: комуністичний партизанський і підпільний рух Опору (прибічники Радянського Союзу, які боролися проти фашистів); націоналістичний партизанський і підпільний рух Опору (українські націоналісти, що намагалися воювати на два фронти – проти фашистів і проти радянської влади).

Ці два напрямки діяли окремо один від одного, не було між ними співпраці для спільної боротьби проти фашистської Німеччини, а самі воювали один проти одного.

В липні 1941року колишні члени КЗПУ і чимала група патріотів створили в Торчині антифашистське підпілля. Його очолив молодий педагог Павло Йосипович Каспрук (Додаток Ж). Членами підпілля стала родина Гнатюків – батько Федір Євтухович, сини Олександр, Іван і 13-річний Спиридон [Додаток И], Петро Онищенко, Іван Куц, Іван Василевський, Віра і Володимир Домбровські, Степан Козар. В антифашистському підпіллі впродовж літа 1941- літа 1943 рр. перебувало до 70 чоловік [9, с. 179]. (Додаток К).

В підпіллі були і воїни-оточенці. Так на одному з торчинських хуторів, в родиі селянина Клима Зінчука переховувався офіцер радянської армії Тимофій Богданов. Зв’язок з Каспруком допоміг йому швидше потрапити в партизанський загін Миколи Конищука, який почав активні дії на Поліссі, в Маневицьких лісах.

Павло Каспрук активно співпрацював із луцькими підпільниками, зокрема Григорієм Веремчуком. Луцьк виступав у ролі зв’язкового центру із конспіративними квартирами.

Зв’язківцем з партизанськими загонами та іншими антифашистськими групами у Луцьку, Рожичі, Ковелі, Маневичах був Спиридон Гнатюк. Такі походи були вкрай небезпечними.

Через торчинське підпілля пройшли десятки бойових груп з’єднання героя Радянського Союзу полковника Антона Петровича Бринського на виконання завдань у луцьуко-торчинському регіоні. З’язок з цим з’єднанням став надійною стежкою до участі підпільників у бойових операціях проти фашистських загарбників на залізницях, проти гарнізонів міст і районних центрів, проти каральних частин [9, с. 181].

Діяли окремі антифашистські групи – під керівництвом Івана Василевського, Миколи Соколова, Тимофія Богданова. Завдяки їхнім діям було здійснено чимало диверсій проти окупантів. Так бойова група партизанів І. Василевського в районі Голоб вдалося пустити під укіс величезний німецький ешелон з танками та іншою бойовою технікою і живою силою.

Впродовж 1942–1943 рр. фашисти розгорнули організовні дії проти підпільників. Під час однієї з поїздок до Луцька біля явочної квартири на вулиці Львівській було схоплено і кинуто до в’язниці Спиридона Гнатюка (Додаток Л). Спроба визволити його не вдалася. В липні 1943 року його було страчено біля стін Луцької тюрми разом з групою інших в’язнів [9, с. 181].

Під час диверсії поблизу Торчина був поранений партизан Петро Базюк.

Його на якийсь час німці помістили в Торчинську лікарню, сподіваючись «вибити» з нього важливі зізнання. Та партизани переодягнувшись у форму шуцманів, визволили і доставили в партизанський звгін.

Великим ударом для підпілля була загибель 20 червня 1943 року Павла Каспрука. Це сталося у бою з бійцями УПА біля села Кашівки на Ковельщині.

Від переслідувань фашистами підпільників, влітку 1943 року нічною порою, на 15 возах, таємно виїхали в партизанські ліси Петро Онищенко, Іван Василевський, Іван Савчук, Іван Лисак, Василь і Федось Марчук, Юхим Пікалюк, Ліда Рябчун, Володимир Валдаєв та ще 30 чоловік, кому загрожували арешти. Покинув згодом маєток і Клим Зінчук. У маневицьких лісах лише десятьох із них взяли в бойові загони. А решта перебували в цивільному таборі села Мар’янівки.

Складовою частиною руху Опору в тилу фашистів на західноукраїнських землях стали дії ОУН та Української повстанської армії (УПА).

В ОУН відбувся розкол на: ОУН (м)-мельниківці – розраховували на допомогу Німеччини, щоб добитися незалежності України; ОУН (б)-бандерівці – виступали за рішучі дії, за здобуття незалежності України власними силами.

З наближенням нападу Німеччини на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. З допомогою німецького військового командування ОУН (б) сформувала Легіон українських націоналістів, який складався з двох підрозділів – «Нахтігаль» і «Роланд». Чисельність легіону – 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Після того як фашисти утвердилися на окупованій території, ці частини було розформовано.

На території Торчинського району активно діяла підпільна організація мельниківського крила під проводом Василя Приступи. Вона нараховувала понад 80 бойових членів-козаків. Серед найактивніших членів цієї організації були Сергій Щирський, Микола Куделя. Обидва потрапили під розстріл 23 червня 1941 року біля стін Луцької в’язниці. Дивом залишились живими під трупами політв’язнів. Членами ОУН були – Михайло Солтис, Мхайло Каркоць, Левко Куделя, Аріон Поліщук, Василь Приступа та інші однодумці з Торчина навколишніх сіл – Буяні, Усічі [9, с. 114].

Діяльність ОУН ускладнювалась у зв’язку з напруженими відносинами служби безпеки ОУН-Б.

Згодом провід ОУН-М на території Луцько-Торчинському регіоні почали створювати Український Легіон Самооборони. Спочатку Легіон формувався у селі Піддубці. На кінець 1943 року у цьому військовому формування було понад півтисячі бійців. З 13 січня 1944 року Легіон два тижні перебував на постої у селі Буяні. А з 19 січня чота Кості Шевчука була на Водохрещі в Торчині.

Наприкінці 1941 року провідники ОУН-Б та інші національно-патріотичні організації окупованої Волині створюють перші бойові формування Української Повстанської армії, через яку пройшли тисячі вояків. Серед них – багато чоловіків і жінок різного віку з Торчина і довколишніх сіл (Додаток М). Одним з керівників ОУН у Торчині називають Костянтина Чайку [9, с. 186].

УПА діяла на Волині, Поліссі, в Галичині. Боролася як проти німців, так і проти радянських партизанів. З 1943 р. її командиром був Роман Шухевич (Тарас Чупринка). На початку 1944 р. вона налічувала 30-40 тис. бійців.

Бійцями УПА були Василь Ткачук, Федір Колодюк, Іван Голумбієвський, Максим Чайка та троє його синів – Іван, Петро, Олександр, Петро Кревський, Неоніла Кревська.

Абсолютна більшість членів ОУН обох напрямків захищали рідну землю від ворогів. Оунівці сподівалися, що війна ослабить і Німеччину, і СРСР, через що вони зможуть перешкодити відродженню української державності.

Національна течія в русі Опору зберегла ідею незалежності України й зробила свій внесок у розгром німецько-фашистських загарбників.

    1. Бої за визволення Торчина

У січні 1944 р. війська 1-го Українського фронту (командуючий генерал М.Ф. Ватутін) здійснюючи Луцько-Ріненську наступальну операцію, розпочали звільнення Волині від фашистів. (Наступальна операція 13-ої армії 1-го Українського фронту проводилась в період з 27 січня по 11 лютого 1944 року) [53, c.175].

Метою операції було розгромити лівий фланг 4-ої німецької танкової армії, оволодіти районами Рівне, Луцьк, Шепетівка і зайняти вигідне становище для наступного удару в тил групи армій «Південь». За планами операції удар з району Сарн в напрямку на Рівне і Луцьк завдала 13-а армія під командуванням генерал-лейтенанта Н.П. Пухова. До складу армії входили 24, 28, 76 і 77 стрілецькі корпуси та 2-й і 6-й гвардійські кавалерійські корпуси. Ці з’єднання були підсилені танковою бригадою, самохідно-артилерійським полком, зенітною дивізією, інженерно-саперною бригадою і сімома артилерійськими і мінометними полками [22, c.234].

Луцько–Рівненська операція проводилась у важких умовах весняного бездоріжжя. Погода була хмарна, з частими опадами, температура повітря на початку лютого доходила до +100. Бездоріжжя та великий лісовий масив виключив можливість проведення бойових дій з використанням бронетехніки і механізованих військ, але дозволяв використовувати кавалерію.

Противник знаходився в більш вигідних умовах. Він мав досить розвинену сітку доріг, велику кількість опорних населених пунктів, а також мав можливість використовувати ріки, болота канали як оборонні рубежі.

Характерна особливість оборони противника полягала втому, що вона будувалася окремими пунктами і вузлами опору, які прикривали найбільш важливі напрями.

Військові частини 1-го гвардійського кавалерійського корпусу при підтримці 121-ї гвардійської стрілецької дивізії о 6 годині ранку 2 лютого увійшли в Луцьк. А через три години місто було повністю звільнено. Луцьк зустрів визволителів руїнами будівель, викопаними ровами та глибокими ямами від вибухів [23, c. 126].

Впродовж лютого-березня 1944 р. особливо запекла боротьба точилася в районі сіл Сирники, Милуші, Княгинінок, Шепель та інших, розташованих на заході від міста [9, c.191].

Визволяти район Торчина від фашистських завойовників випало на долю воїнів 106-ї і 197-ї стрілецьких дивізій, 39-го окремого Київського танкового полку, 150-ї окремої Київсько-Коростенської танкової бригади Першого Українського фронту [9, c. 190].

На початку квітня 106-а стрілецька дивізія отримала наказ закріпитися на досягнутих рубежах Холонів, Лобачівка, Бранни… та утримувати шосе Луцьк-Торчин в районі с. Усичі і не допустити ворога з Торчина до обласного центру. Кілька днів тривали запеклі бої та позиції вдалося втримати.

Під час однієї з атак ворог кинув у бій кілька десятків танків, за танками йшли шеренги автоматників. Коли ворог наблизився на 300–400 метрів, артилеристи 362-го артполку відкрили вогонь прямою наводкою, атака була відбита.

15 квітня 1944 року розпочався наступ радянських військ за визволення Торчина, 106-у стрілецьку дивізію командування підсилило батареєю М-13 («Катюша»), броньовими машинами із 150-ї окремої танкової бригади і 39-го окремого Київського танкового полку [9, c.191].

У Буянському лісі (с. Буяні, с. Усичі) були зосереджені додаткові сили для наступу на Торчин.

Головний удар лівим флангом завдавали по ворогу 188-й полк підполковника Ю.М. Козлова і 236-й полк майора П.І. Євсєвського. Їх підтримувала танкова група Петра Гопіна та батальйон капітана Івана Коноплі на висоті 275 [9, c. 190].

На правому фланзі успішно велись бойові дії на користь визволителів.

У боях за пануючу висоту (гора Швайковська), яка знаходилась на південній окраїні Торчина, відвагу і героїзм виявили танкісти під командуванням танкового полку старшого лейтенанта П.О. Гопіна. Вони забезпечили успішний наступ піхоти 106-ї дивізії і першими ввійшли в Торчин 17 квітня 1944 р. (Додаток Л).

Під загрозою оточення німці залишили містечко Торчин. Передові батареї наступаючих військових частин розмістилися на вулицях Шолома Алейхема, Садівській, Білостоцькій та ін. Через містечко прямували танки та піхота в західному напрямку.

Та все ж артилерійська канонада на західному рубежі Торчина не вщухала аж до середини липня 1944 р. Визволення інших міст і сіл Волині від німецьких військ продовжувалось майже до кінця липня 1944 року.

Жителі Торчина сьогодні низько схиляють голови перед солдатами-визволтелями, пам’ятаючи про їх подвиг (Додатки М, Н).

ВИСНОВКИ

В ХХІ столітті краєзнавчі дослідження набувають статусу престижності. Саме ж краєзнавство є безцінною скарбницею збереження історичного досвіду багатьох поколінь, всього того найкращого, що витримало випробування часом в сфері матеріальної і духовної культури. Синтез історико-краєзнавчих досліджень, вивчення локальної, регіональної історії відкриває нові горизонти розуміння минулого і сучасного.

Дослідження історії рідного краю дають можливість сприйняти і зрозуміти, чим відрізняється історичний простір від безмежності. Мала батьківщина уособлює певну територію, від якої кожна людина починає своє свідоме життя і розширює власний світогляд. Знання про свій край є такими, до яких людина часто повертається впродовж свого життя, оцінюючи й порівнюючи інші краї та землі. Тому ми з цікавістю звертаємось до вивчення окремих історичних подій та процесів рідного краю.

Період Другої світової війни і донині залишається однією з найактуальніших тем історичної науки. Ознакою сучасних пошукових зусиль вітчизняних дослідників є регіоналізація. Детальне вивчення місцевих документів і матеріалів дає можливість з’ясувати специфіку військових дій та окупаційного періоду в конкретному регіоні України, зокрема в селищі Торчин.

На основі історіографічного доробку дослідників констатовано, що тема дослідження не була належно висвітлена у науковій літературі. Порушені завдання теми зумовили використання як загальних, так і спеціальних історичних методів дослідження.

На підставі опрацьованих джерел та наукової літератури:

  • констатовано, що з червня 1941 р. по квітень 1944 р. на території селища Торчин був встановлений нацистський окупаційний режим;

  • показано, що в досліджуваний період в населеному пункті були створені окупаційні органи влади та допоміжні місцеві управління, якими здійснювалась людиноненависницька гітлерівська окупаційна політика;

  • доведено, що загарбники реалізували злочинну політику зі знищення національних і політичних груп населення, при тотальній експлуатації людських та господарських ресурсів селища;

  • підкреслено, що серед прибічників націонал-соціалізму окупована територія Волині та селища Торчина зокрема, сприймалася не більше, ніж «життєвий простір» для «вищої» раси, поряд з якою не могло бути місця іншим, «неповноцінним» народам. Виявом расових поглядів нацистів стала фізична ліквідація місцевого населення, першочергово євреїв;

  • підтверджено, що в Торчинському районі у період Другої світової війни були присутні дві гілки руху опору – самостійницький (національний, у вужчому трактуванні – націоналістичний) та радянський (комуністичний). Самостійницький рух у своєму розвитку пройшов шлях від антирадянської спрямованості та ситуативного «союзу» із Німеччиною. Радянський партизанський та підпільний рух після фактичного розгрому гітлерівцями у перші місяці окупації почав розвиватися із кінця 1941 – початку 1942 рр., що співпало та було зумовлено посиленням репресій нацистів проти місцевого населення;

  • встановлено, що впродовж березня-квітня 1944 р. точились жорстокі бої за визволення Торчина;

  • перебіг бойових дій у 1943–1944 рр. дає підстави вважати закономірною перемогу Червоної армії.

Таким чином з точки зору історії України важливим є об’єктивне висвітлення подій Другої світової війни, які відбувалися на території нашої країни, всебічне вивчення участі населення у бойових діях та їх внеску у перемогу над ворогом, який декларував намір абсолютно змінити обличчя континенту шляхом повного викорінення цілих етнічних груп і народів.

Деякі аспекти дослідження можуть стати темами для подальшого вивчення, зокрема: соціокультурні процеси та пропаганда на окупованій території; нацистська політика щодо радянських військовополонених та цивільних осіб; насильний вивіз цивільного населення до Німеччини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Анисимов И. В. Великая Отечественная война Советского Союза 1941–1945 / И. В. Анисимов, Г. В. Кузьмин. – М .: Воениздат, 1952. – 190 с.

  2. Безсмерття. Книга Пам’яті України. 1941–1945. / (голова ред. колегії І.О. Герасимов). – К.: Пошуково-видавниче агенство «Книга Пам’яті України», 2000. – 944 с.

  3. Ветров. Г. Економічна експансія третього рейху в Україні 1941–1944 рр. / І. Г. Ветров. – K .: Четверта хвиля, 2000. – 231 с.

  4. Вознесенський М. Воєнна економіка СРСР в період Вітчизняної війни / М. Вознесенський. – K.: Укр. політ, вид-во., 1948. – 160 с.

  5. Волинь Радянська (1939–1964 рр.): зб. док. і матер. / [упорядн.: В. Замлинський, І. Колесник, Л. Мінаєва, Е. Смирнова]. – Львів: Каменяр, 1971. – Ч.ІІІ. – 324 с.

  6. Галаджиев С. Что происходит в оккупированных областях Украины / С. Галаджиев. – Уфа: Укрвидав ЦК КП(6) У, 1942. – 40 с.

  7. Глухий О. Німецькі фашисти – люті вороги українського народу / О. Глухий. – М.: Госполитиздат, 1942. – 74 с.

  8. Гуров К. Фашистський розбій на Україні / К. Гуров. – М.: Политиздат, 1942. – 28 с.

  9. Гуртовий Г. О. Торчин – передзвін віків: історико-краєзнавчий нарис / Г. О. Гуртовий. – Вид. друге, змінене та доповнене. – Луцьк: Надстир’я, 2014. – 432 с.

  10. Гуртовий Г. О. Євреї містечка Торчин / Г. О. Гуртовий. – К.: Вид-во «Риф», 2003. – 108 с.

  11. Денисюк В. Літопис Камінь-Каширщини / В. Денисюк. – Луцьк: Надстир’я, 2001. – 524 с.

  12. Державний архів Волинської області, ф. Р-2. оп. 1, спр, 2.

  13. Державний архів Волинської області, ф. Р-2. оп. 1, спр, 4.

  14. Державний архів Волинської області, ф. Р-2. оп. 1, спр, 7.

  15. Державний архів Волинської області, ф. Р-66. оп. 1, спр, 14.

  16. Державний архів Волинської області, ф. Р-66. оп. 1, спр, 15.

  17. Дмитрук В. Вони боролися за волю України (участь ОУН і УПА у національно-визвольній боротьбі українського народу в 1941–1956 рр.) (за матер. Волині та Полісся): У 3 т. / В. Дмитрук. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2006. – Т.З. – 404 с.

  18. Довженко О. П. Не хазяйнувати німцям на Україні / О. П. Довженко. – Уфа: Укрвидав ЦК КП(б) У, 1943. – 16 с.

  19. Дубина К. К. Варвари двадцятого віку / K. K. Дубина. – Саратов: Укрвидав, 1942. – 16 с.

  20. История Великой Отечественной войны Советского Союза. 1941–1945 : В 6-ти т. / [редкомис.: П. Н. Поспелов (пред.) и др.]. – М.: Воениздат, 1960–1965.

  21. История Второй мировой войны. 1939–1945 : В 12-ти т. / [гл. редкомис.: А. А. Гречко и др.]. – М.: Воениздат, 1973–1982.

  22. Історія міст і сіл УРСР. Волинська область. В 26-ти т. /
    [голова головної колегії П.Т. Тронько та ін.]. – Київ – 1970. – 746 с.

  23. История Украинской ССР: В 10-ти т. / [редкол.: Ю. Ю. Кондуфор (гл.ред.), И.М. Артеменко, Б. М. Бабий и др.]. – К.: Наук, думка. 1984. – Т. 8. – 639 с.

  24. Коваль М. В. Україна у Другій світовій та Великій Вітчизняній війні: 1939–1945 рр.: спроба сучасного концептуального бачення / М. В. Коваль. – K.: Вища шк., 1994. – С. 135.

  25. Коваль М. В. Україна у Другій світовій та Великій Вітчизняній війні: 1939-1945 рр.: спроба сучасного концептуального бачення / М. В. Коваль. – K.: Вища шк., 1994. – 58 с.

  26. Коваль М. В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945 рр.) / М. В. Коваль – K.: Альтернативи, 1999. – 336 с.

  27. Ковальчук В. Діяльність ОУН (б) і запілля УПА на Волині й південному Поліссі (1941–1944 рр.) / В. Ковальчук. – Торонто; Львів: Вид-во «Літопис УПА», 2006. – 500 с.

  28. Кондуфор Ю. Деякі питання методології і завдання досліджування періоду Великої Вітчизняної війни / Ю. Кондуфор // Вісн. АН УРСР. – 1985. – № 5. – С. 14–19 .

  29. Корнійчук О. Гітлер – лютий ворог українського народу / О. Корнійчук. – K.: Політвидав при ЦК КП(6) У, 1941. – 8 с.

  30. Куделя М. Крізь бурі лихоліть. / М. Куделя. – Міннеаполіс (США), 1999. – С. 82–91.

  31. Леонтьев А. Зеленая папка Геренга / А. Леонтьев. – М.: Госполитиздат, 1942. – 41 с.

  32. Лисенко О. Є. Окупаційний режим на Україні у 1941–1943 рр.: адміністративний аспект / О. Є. Лисенко, В. А. Несторенко // Архіви окупації, 1941–1944 / [упорядн.: Н. Маковська]. – K.: Вид. дім. «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 766.

  33. Луцький район: минуле і сучасність / Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2001, – 186 с.

  34. Марчук І. Воєнна округа (група) «Турів» (виникнення і еволюція) / І. Марчук // Воля і Батьківщина. – 1997. – № 3. – С. 39–43 .

  35. Минц И. И. Великая Отечественная война Советского Союза / И. И. Минц. – Архангельск: ОГИЗ, 1947. – 64 с.

  36. Михайлюк О.Г. Історія Луцька / О.Г. Михайлюк, І.В. Кічій. – Львів: Світ, 1991. – 192 с.

  37. Немецко-фашистский оккупационный режим (1941–1944): сб. док. и материалов / [под общей ред. Э. А. Болтина]. – М.: Политиздат, 1965. – 388 с.

  38. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні 1941–1944 рр.: зб. док. і матер. / [упорядн.: Я. Лановий, О. Мацай, В. Шелудченко та ін.]. – K.: Державне вид-во політ, літ-ри УРСР, 1951. – 410 с.

  39. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні 1941–1944 рр.: зб. док. і матер. / [під ред. Ф. Шевченка]. – K.: Держполіт- видав УРСР, 1963. – 488 с.

  40. Новиченко Л. Гітлерівська кріпаччина (Про німецьку земельну реформу на тимчасово окупованій Україні) / Л. Новиченко. – Саратов: Укр. вид-во при ЦК КП(б) У, 1942. – 20 с.

  41. Олійник Ю. В., Завальнюк О. М. Нацистський окупаційний режим в генеральній окрузі «Волинь-Поділля» (1941–1944 рр.) / Ю. В. Олійник, О. М. Завальнюк. – Хмельницький: Поліграфіст-2, 2012. – 320 с.

  42. Олуйко В. М. Адміністративно-територіальний устрій Поділля. Історія і сучасність / В. М. Олуйко, П. Я. Слободянюк, М. І. Баюк. – Хмельницький: Мошак М. І., 2005. – С. 198.

  43. Поділля у Великій Вітчизняній війні (1941–1945 рр.): зб. док. і матер. / [під. ред. М. І. Мехеди]. – Львів: «Каменяр», 1969. – 414 с.

  44. Поспелов П. Советская интеллигенция в Великой Отечественной войне / П. Поспелов. – М.: Госполитиздат, 1942. – 34 с.

  45. Рекотов П. В. Адміністративний, судовий та поліцейський апарат рейхкомісаріату «Україна» / П. В. Рекотов // Нова політика. – 1997. – № 3. – С. 51–56 .

  46. Рекотов П. В. Органи управління на окупованій території України (1941–1944 рр.) / П. В. Рекотов // Укр. іст. журн. – 1997 . – №3. – С.91–101.

  47. Сліпчук П. Людожери / П.Сліпчук. – K.: Укрдержвидав, 1945. – 40 с.

  48. Сторінки воєнної історії України: зб. наук, статей. – K.: Ін-т історії України НАН України, 1997–2009.

  49. Україна в Другій світовій війні: зб. нім. архів, матер. / [упорядн.: Косик В.]. – Львів: Ін-т українознавства НАНУ, 1998. – Т. 2. – С. 56.

  50. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941 –1945 рр.: В 3 т. / [редкол.: І. Д. Назаренко (голова), І. І. Вівдиченко, В. Я. Головкін та ін.]. – K .: Політвидав України, 1967–1969.

  51. ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 2, спр. 25, арк. 12.

  52. ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 2, спр. 6, арк. 12.

  53. Шабала Я.М. Історія України: Навчальний посібник /Я.М. Шабала. – Луцьк: Надстир’я, 2006. – 268 с.

  54. Шашкевич Я. Чи відкриються невідомі сторінки історії УПА / Я. Шашкевич // Сучасність. – 1992 . – № 2. – С. 98–100 .

  55. Шевчук В. Українська Повстанська Армія / В. Шевчук // Політика і час. – 1991. – № 11. – С. 78–94 .

  56. Шульга 3. П. Українське селянство не буде у фашистській неволі / 3. П. Шульга. – Уфа: Вид-во АН УРСР, 1942. – 36 с.

ДОДАТКИ

Додаток А

Карта окупації України (1941–1942 рр.).

Додаток Б

Окупаційні війська на вулицях Торчина, літо 1941 р.

(Торчинський народний історичний музей ім. Г. Гуртового).

Додаток В

Німецькі листівки періоду окупації в Торчині, 1941–1943 рр.

Додаток Г

Карта окупованого Торчина,1941 р.

Джерело: Гуртовий Г. Торчин – передзвін віків: історико-краєзнавчий нарис. – Луцьк : Надстиря, 2014. – С. 174.

Додаток Е

Микола Куделя, член Організації Українських Націоналістів (ОУН), політв’язень. 


Додаток Е

Пам’ятник на могилі розстріляних євреїв в Торчині.

(Торчинський народний історичний музей ім. Г. Гуртового).

Додаток Ж

Павло Каспрук – організатор, керівник торчинського антифашистського підпілля (1941–1943 рр.).

Додаток К

Антифашистське підпілля 1941–1942 рр.

Додаток И

Спиридон Гнатюк – зв’язковий торчинського підпілля (1941–1943 рр.).

Додаток Л

Бій на південній частині околиці Торчина (гора Швайковська).

Додаток М

Солдати-визволителі Торчина. (Торчинський народний історичний музей

ім. Г. Гуртового).

Додаток Н

Пам’ятник солдатам-визволителям Торчина від фашистських загарбників.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.

Нещодавно завантажили