Сьогодні о 18:00
Вебінар:
«
Цивільний захист у закладах освіти: складаємо мобілізаційний план
»
Взяти участь Всі події

Дослідження "Торчин в роки нацистської окупації (1941 - 1944)

Історія України

Для кого: 10 Клас

12.08.2020

524

1

0

Опис документу:
Метою роботи є дослідження складних історичних процесів, що відбувалися у селищі Торчин у 1941-1944. Висвітлення подій в період окупації містечка, відносини місцевого населення з окупаційною владою. Вибір теми та її актуальність зумовлені вивченням нацистського окупаційного режиму в окремому регіоні, потребою об’єктивного дослідження тих історичних фактів, що мали місце в Торчині впродовж 1941–1944 рр. Тому дослідницька увага до тогочасного Торчина є невипадковою.
Перегляд
матеріалу
Отримати код

49

ТОРЧИН У РОКИ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

(1941–1944 рр.)

Роботу підготувала:

Томаченко Т.С.

вчитель історії

ОЗЗСО Торчинський ліцей

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………… …………....3

РОЗДІЛ 1. СТАН НАУКОВОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ……………………………………….7

РОЗДІЛ 2. ФУНКЦІОНУВАННЯ РЕПРЕСИВНОЇ СИСТЕМИ НА ВОЛИНІ (ГЕНЕРАЛЬНА ОКРКГА «ВОЛИНЬ-ПОДІЛЛЯ») …………...11

РОЗДІЛ 3. ТОРЧИН В УМОВАХ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ….15

3.1. Діяльність окупаційної влади………………………………………………15

3.2. Соціально-економічне життя населення…………………………………..17

3.3. Голкост в Торичні…………………………………………………………...19

3.4. Рух опору в другій половині 1942 – на початку 1944 рр………………....22

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..27

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….30

ДОДАТКИ……………………………………………………………………….36

Вступ

Формування громадянського суспільства в Україні, важливою умовою чого є відродження національної пам’яті, яка тривалий час нищилася тоталітарними ідеологіями, зумовлює необхідність всебічного об’єктивного вивчення історичного минулого. Адже саме у вітчизняній історії можна знайти і численні приклади консолідації народу заради досягнення спільної мети, і причини та шляхи розв’язання окремих проблем сучасності. При цьому звернення до історії, зокрема періоду Другої світової війни, що значно активізувалося останнім часом, пов’язане не лише із необхідністю заповнити об’єктивним історичним змістом прогалини, «білі плями» в загальній картині часів війни; воно сприймається як важливе соціальне замовлення, оскільки українське суспільство прагне осмислити справжні, позбавлені радянських ідеологічних міфів і кліше події 1941–1944 рр. Це є важливою умовою декомунізації та цивілізованого європейського розвитку Української держави. Тим більше, що Друга світова війна та нацистський окупаційний режим уже десятиліттями є об’єктом як наукових історичних досліджень, так і полем гострого ідеологічного й політичного протистояння, що особливо проявилося на так званому «пострадянському просторі».

Усі сторінки історії українського народу це реальне життя народу в різні історичні періоди, які не можна перекреслити або стерти з пам’яті народу. Особливо це стосується трагічних подій, що відбувалися на території рідного краю – села чи міста, України загалом.

Волинські міста та села одні з перших відчули нечувану жорстокість  німецько-фашистського режиму, який виконував завдання щодо освоєння  завойованого «життєвого простору». З самого початку німецька політика мала ознаки окупації і носила колоніальний характер. Волинь та Україна в цілому стали для нацистської Німеччини джерелом харчів і робочої сили,

У концентрованому вигляді наміри нацистського керівництва щодо окупованих регіонів Східної Європи були викладені у плані «Ост» («Схід»). Цей документ, створений у 1940 р., містив у собі рекомендації щодо майбутньої колонізації східноєвропейських регіонів. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на воєнний час, та програми-максимум – розрахованої на післявоєнний період.

Впродовж 1941–1944 рр. загарбники в Торчині запровадили жорстокий окупаційний режим з поліцейським терором, завдяки якому вдалося реалізувати з німецькою ґрунтовністю і педантичністю завдання програми-мінімум: максимальне використання економічних та трудових ресурсів, заготівля та вивіз продовольства; фізичне знищення радянських керівних кадрів, комуністів, євреїв та циган, а також усіх хто чинив спротив «новій владі»; активна трудова експлуатація лояльного населення.

Отже, вибір теми та її актуальність зумовлені вивченням нацистського окупаційного режиму в окремому регіоні, потребою об’єктивного дослідження тих історичних фактів, що мали місце в Торчині впродовж 1941–1944 рр. Тому дослідницька увага до тогочасного Торчина є невипадковою.

Зв’язок із шкільною програмою. Дослідницька робота щільно пов’язана із шкільною програмою, оскільки окреслену тему вивчають в курсі історія України в 11 класі – «Україна в роки Другої світової війни (1939–1945 рр.)».

Мета роботи полягає в комплексному дослідженні нацистського окупаційного режиму на території Торчина у 1941– 1944 рр., життя місцевого населення у контексті національної, господарсько-колоніальної політики гітлерівців, вивчення діяльності руху опору.

Для реалізації визначеної мети поставлено завдання дослідити:

стан наукової розробки проблеми, інформативні можливості основних видів джерел, теоретико-методологічні засади;

суспільно–політичні настрої місцевого населення в окупаційний період;

участь місцевого соціуму у формуванні окупаційної адміністрації;

  • соціально-економічне становище населення;

  • репресії німецької влади щодо місцевих жителів.

Об’єктом дослідження є суспільно-політичні процеси, що відбувались в Україні у період німецької окупації.

Предметом – виступає нацистський окупаційний режим 1941–1944 рр. в селищі Торчин.

Географічні межі роботи охоплюють територію міста Торчин в адміністративних межах 1941–1944 рр.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період німецької окупації селища Торчин: 25 червня 1941 р. (окуповано Торчин) – 17 квітня 1944 р. (звільнено Торчин).

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що нами зроблена спроба:

зясувати стан розробки теми вітчизняними авторами;

висвітлити етнічну структуру населення містечка Торчин та показати її вплив на формування національної політики окупантів;

простежити суспільно-політичні настрої місцевих жителів у розглядуваний період.

Теоретико-методологічною основою дослідження стали принципи історизму, об’єктивності пізнання, системності і комплексності, цілісності і всебічності.

На різних етапах при написанні роботи застосовувались як загальнонаукові, так і спеціальні історичні методи – проблемно-хронологічний, періодизації, порівняльно-історичний, ін. З числа міждисциплінарних використовувався метод системно-структурного аналізу. Він включає в себе функціональний аналіз, метод комплексного підходу, ін. Із загальнологічних застосувався метод логічного аналізу для дослідження текстів документів, публіцистичних суджень та метод синтезу.

Обрані методи дослідження застосовано відповідно до поставленої мети і завдань роботи.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання в навчально-виховному процесі загальноосвітньої школи. Наведені факти, висновки та узагальнення можуть стати корисними в краєзнавчій та екскурсійній роботі.

Структура роботи. Дослідження складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

РОЗДІЛ 1.

СТАН НАУКОВО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ ТА ДЖЕРЕЛЬНА

БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

У XX ст. Україна в складі СРСР була втягнута в одну з найжахливіших воєнних катастроф в історії людства – Другу світову війну. Дослідження нацистського окупаційного режиму, який породила війна на території України, завжди перебувало під посиленою увагою науковців, письменників, поетів, військових, державних, партійних діячів та громадськості. В основу аналізу історіографії покладено хронологічно-проблемний принцип із поділом на радянську, українську та зарубіжну історичні наукові традиції.

У вітчизняній науці сформувалася і широко використовується періодизація історіографії війни, яка включає в себе 3 великих періоди: І – дослідження 40-х – середини 50-х років; II період – середина 50-х – 80-ті роки; III – від початку 90-х років до сьогодення.

Дослідження нацистського окупаційного режиму в Україні розпочалося ще в період ведення бойових дій Червоної армії проти вермахту. Українські історики, діячі культури С. Галаджієв1, К. Гуров2, О. Глухий3, О. Довженко4, К. Дубина5, О. Корнійчук6, А. Леонтьев7, Л. Новиченко8, П. Поспелов9, П. Сліпчук10, 3. Шульга11 впродовж 1942–1945 рр. опублікували низку розвідок, в яких на конкретних прикладах розкрили цілі, завдання окупаційного режиму на території України.

За перше повоєнне десятиріччя історики, на основі наявної джерельної бази, підготували низку узагальнюючих праць. Серед них заслуговують на увагу монографії І. Мінца16, М. Вознесенського17,1. Анісімова, Г. Кузьміна18 та ін. Однак дослідники зробили акцент не на проблемах окупації, а на висвітленні руху Опору та бойових дій на радянсько-німецькому фронті.

З середини 50-х років у радянській історіографії розпочався другий період дослідження окупаційного режиму. В цей час з’являються праці аналітичного та узагальнюючого характеру, виконані колективами істориків. Серед них фундаментальним є 6-томне видання «История Великой Отечественной войны Советского Союза. 1941–1945»22, 12-томна «История Второй мировой войны. 1939–1945»23, 10-томна «История Украинской ССР»24 та «История СССР с древнейших времен до наших дней»25.

Дослідженню окупаційного режиму в генеральній окрузі сприяє тритомна праця «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр.»44, де розкрито мету, завдання, форми і методи впровадження нацистського окупаційного режиму в Україні.

Третій період у дослідженні окупаційного режиму позначений позбавленням ідеологічної цензури. Робиться спроба поглянути на війну з точки зору інтересів українського народу, відшукати його місце та роль у тих подіях. Саме вирішенням зазначених питань задалися історики Ю. Кондуфор54 та М. Коваль55 56.

З середини 90-х років XX ст., уперше за всю історію України, громадські організації, історики та краєзнавці, з метою виявлення реальної кількості полеглих у боротьбі з гітлерівцями і втрат цивільного населення, почали друкувати в обласних центрах багатотомне видання «Книга Пам’яті України» та «Книга Скорботи України». У 2000 р. вийшов останній том «Книга Пам’яті України» – «Безсмертя», авторами якого є такі відомі дослідники Великої Вітчизняної війни, як В. Галаган, І. Герасимов, О. Дубина, М. Коваль, В. Клоков, В. Король, О. Лисенко та інші.

Питання формування органів управління окупованими територіями стали предметом дослідження П. Рекотова82:83

Економічний визиск окупаційного режиму, його види, матеріально-побутові умови життя населення стали предметом дослідження І. Ветрова84'92

Вивченню різних аспектів нацистської окупаційної політики в досліджуваному регіоні сприяє збірник наукових статей «Сторінки воєнної історії», що виходить з 1997 р. у відділі історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України. В публікаціях В. Дзьобака, М. Коваля, О. Лисенка, В. Сергійчука, В. Шайкан розкрито концептуальні та методологічні засади, сутність та характер нацистського окупаційного режиму, форми і засоби суспільної самоорганізації цивільного населення тощо 107.

З утвердженням незалежної України та розсекреченням архівів розпочався новий етап у вивченні діяльності ОУН і УПА. Дослідники В. Дмитрук110, В. Денисюк111, В. Ковальчук112, І. Марчук113, В. Шевчук114, Я. Шашкевич115 звернули увагу не тільки на бойові дії УПА, але й на налагодження господарського життя, соціальної та гуманітарної сфери на

Закордонна історіографія представлена російськими, німецькими, нідерландськими, англійськими, американськими, ізраїльськими дослідниками, а також істориками української діаспори. Це, зокрема, праці К. Беркгофа, М. Вейнер, В. Косика, В. Куманьова, Р. Еванса, Г. Єріна, І. Єрмолова, Б. Єржбакової, В. Лауер, Г. Мотики, Ф. Сініцина, Т. Снайдера, С. Спектора, В. Філяра, М. Хольного, М. Шкаровського. Всі вони містять цінну інформацію, що стосується німецького окупаційного режиму, політики гітлерівців на окупованих територіях, різних сторін життя населення України у 1941–1944 рр.

Вагомий внесок у дослідження окресленого питання зробив краєзнавець Г. Гуртовий, який активно досліджував історію Торчина. Його історико-краєзнавчі нариси побудовані на архівній, документальній основі, на спогадах учсників подій окупованого Торична.

Як бачимо, містечко Торчин ще не став предметом спеціального дослідження, що зумовлює необхідність комплексного вивчення життя цього населеного пункту у 1941–1944 рр.

Джерельну базу дослідження складає комплекс архівних та опублікованих документальних матеріалів. Найбільш чисельними є документи, що входять до Державного архіву Волинської області. Регіональний аспект нацистської окупаційної політики – з наказів, розпоряджень, звітів гебітскомісарів, які працювали на території Волинської (Ф. Р-2 «Луцький окружний комісаріат», оп. 1, спр. 2, 4, 7); (Ф. Р-66 , оп. 1, спр. 14, 15.)

Важливим джерелом у дослідженні окупаційного режиму в генеральній окрузі є збірники документів опубліковані українською та російською мовами «Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні 1941–1944 рр.»130'132, у яких автори-упорядники підібрали та переклали з німецької мови найважливіші документи органів німецької цивільної влади та місцевого самоуправління, що розкривають їх злочинну політику щодо місцевого населення, культурних та духовних цінностей. Оприлюднені документи економічного блоку підтверджують грабіжницько-колоніальну політику нацистів. У виданнях є низка документів про злочинну діяльність органів окупаційної влади на території Волинської областей.

Регіональний аспект німецько-фашистського окупаційного режиму відображає збірник документів «Волинь Радянська (1939–1964 рр.)»134.

Третю групу джерел становлять спогади, їх вага та значення залежать від об’єктивного відображення подій. Порівнюючи враження різних мемуаристів про один і той самий факт чи подію, ми розширюємо інформацію про саму історичну подію та про конкретних діячів. Загалом вони доповнюють характеристику окупаційного режиму. Автори, поряд з загальновідомими фактами, наводять корисні подробиці. Підсумовуючи огляд літератури та джерельної бази, слід зазначити, що кількість названих досліджень та джерел є достатнім для вивчення обраної теми.

РОЗДІЛ 2.

ФУНКЦІОНУВАННЯ РЕПРЕСИВНОЇ СИСТЕМИ НА ВОЛИНІ (ГЕНЕРАЛЬНА ОКРКГА «ВОЛИНЬ-ПОДІЛЛЯ»)

Територія України завжди викликала неприхований інтерес в урядових колах Німеччини.

Після приходу до влади в 1933 р. Націонал-соціалістичної робітничої партії, зовнішньополітичний курс Німеччини було спрямовано на захоплення колоніальних територій. Саме за А. Гітлера гасло реакційних німецьких кіл «Дранг нах Остен» стало основою зовнішнього курсу держави, а об’єктом нападу обраний Радянський Союз.

Домінантою в загарбницьких планах виступала українська територія (Додаток А).

А. Гітлер виступав прихильником жорстокої політики управління, загарбними народами та територіями. Політичну лінію фюрера підтримували майбутній рейхскомісар «України» Е. Кох та інші лідери нацистської Німеччини.

З початком війни проти Радянського Союзу події щодо поділу та управління захопленою територією розгорталися в чіткій послідовності. Так, 16 липня 1941 р. А. Гітлер на черговій нараді з вищим командним складом обґрунтував та визначив основні завдання і напрямки діяльності окупаційної адміністрації: «Перед нами стоїть завдання розрізати територію цього величезного пирога так, як це нам потрібно, з тим щоб зуміти: по-перше, панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-третє, експлуатувати її»6. Наступного дня А. Гітлер утворює Міністерство окупованих східних областей, на чолі з А. Розенбергом (до того часу з 20 квітня 1941 р. був уповноваженим фюрера у східноєвропейському регіоні). У §4 наказу А. Гітлера щодо запровадження цивільного управління зазначалось, що всі окуповані області поділяються на рейхскомісаріати, очолювані рейхско- місарами7. Рейхскомісаріати поділялися на генеральні округи, очолювані генеральними комісарами, а генеральні округи – на гебіти, очолювані гебітскомісарами 8.

Рейхскомісарів і генеральних комісарів призначав особисто А. Гітлер, гебітскомісарів – А. Розенберг, а чиновників нижчих рівнів – Е. Кох.

20 серпня 1941 р. А. Гітлер затвердив декрет про утворення рейхскомісаріату «Україна»10. А. Розенберг пропонував на посаду рейхскомісара штабсляйтера Шікенданца, а Е. Коха – на посаду рейхскомісара Росії, де окупаційний режим мав бути жорстокішим (Додаток Б). Однак, за рекомендаціями Г. Герінга і М. Бормана, А. Гітлер призначив керівника рейхскомісаріату – гауляйтера Східної Пруссії Е. Коха. У промові з нагоди призначення на посаду рейхскомісар охарактеризував себе «як брутальну собаку» і цинічно заявив, що не збирається займатися вивченням слов’янської душі, а буде наводити порядок із допомогою тютюну, горілки і батога. В Німеччині Е. Коха називали «другим Сталіним», що зможе найкраще виконати визначені плани щодо України.

Таким чином, А. Гітлер підібрав для рейхскомісаріату «Україна» свого «Сталіна», завданням якого було тотальне винищення населення України за будь-яку ціну.

Для нацистських лідерів термін «Україна» означав лише географічне поняття, а не державне утворення. Щоб підкреслити знищення України, як адміністративної одиниці, Е. Кох столицею обрав м. Рівне. Додатково в циркулярах, які були розіслані в генерал-ко- місаріати, зазначалося, що термін «Україна» слід використовувати лише в територіальному, а не в державному розумінні12.

Третьою гілкою влади на території рейхскомісаріату «Україна» були різноманітні охоронні та карально-поліційні органи, що підпорядковувалися рейхсфюреру СС Г. Гіммлеру. Його компетенція в цьому відношенні визначалася наказом А. Гітлера від 17 липня 1941 р. «Про введення поліційного режиму в тимчасово окупованих областях СРСР»13.

До складу рейхскомісаріату «Україна» – найбільшої на території України адміністративної одиниці – входило 6 генеральних округ: «Волинь-Поділля», «Житомир», «Київ», «Миколаїв», «Дніпропетровськ», «Крим».

Генеральна округа «Волинь-Поділля» охоплювала території Камянець-Подільської, Рівненської, Волинської, південні райони Пінської та Брестської областей (Республіка Білорусь), частину сучасних Тернопільської та Вінницької областей. Центром округи було обрано місто Рівне. Генерал-комісаром округи призначили обергру- пенфюрера CA Е. Шене14. Територія генеральної округи «Волинь-Поділля» зазнавала змін упродовж всього періоду окупації. Якщо в 1942 р. вона займала площу 77.035 км2, то 1943 р. - вже 80507,99 км2 15 і була найбільшою в рейхскомісаріаті «Україна»16.

У структурі управління генерал-комісаріату працювали 4 головних управління: центральне – у складі 9 відділів (особовий, головне бюро та архів, відділ обліку, житловий і харчування, транспортної та супровідної команди, головна каса); головне політуправління, в структурі якого функціонувало 14 відділів та підвідділів; головне господарське управління, що складалося з семи відділів та головного технічного управління у складі двох відділів (технічного та відділу руху).

Наступною ланкою у структурі адміністративного поділу та управління були гебіти, яких спочатку нараховувалося 26.

У структурі гебітскомісаріатів працювали різні відділи. В адміністрації гебітскомісаріатів працювали переважно німецькі чиновники. Залучались до праці і представники місцевого населення, які займали низові посади (секретарі, перекладачі, прибиральниці).

На території генеральної округи, крім органів німецької цивільної адміністрації, окупаційною владою були створені органи місцевого управління (самоврядування): окружні, районні, міські, волосні та сільські управи. їх керівниками гітлерівці призначали українців. Утім у середніх і великих містах владу представляли особи німецької національності. Створені органи місцевого самоуправління окупаційна влада не вважала носіями національної ідеї, їм відводилась лише допоміжна роль для виконання завдань окупаційної влади. Окружні управи розпочали роботу з 9 жовтня 1941 р. відповідно до постанови генерал-комісара «Про органи місцевого самоуправління» 25.

Наступною ланкою адміністративно-територіального поділу були райони. На території генеральної округи було створено 132 райони. На районному рівні владу представляли районні управи. Керівниками районів німецька цивільна влада призначала місцевих осіб. Голова району відповідав перед окружним комісаром за стан справ у районі та організацію роботи відділів. До структури районної управи входило 12 секцій: адміністративна, шкільна та культурних справ, охорони здоров’я, ветеринарна, мірнича, правова, фінансова, постачання та сільського господарства, праці, господарських та постачальних підприємств, управління земельними ділянками та будинками, дорожня 30.

Наступною ланкою в структурі місцевого самоврядування були волосні управи, що створювалися замість ліквідованих радянських сільських рад і об’єднували декілька населених пунктів.

Найнижчою ланкою в адміністративному управлінні були сільські управи. У кожному населеному пункті владні повноваження виконували старости. їх, як правило, призначали керівники районів, які особисто відповідали за їхню лояльність до влади. В початковий період окупації старости виконували обов’язки на громадських засадах, утім згодом, із розгортанням руху Опору, гітлерівці почали виплачувати старостам за виконання розпоряджень влади грошову винагороду. На інститут старост окупаційна влада покладала широке коло обов’язків. Зокрема, вони несли відповідальність за безпеку в селах, виконання розпоряджень цивільної адміністрації, проводили реєстрацію жителів населених пунктів.

Сформований нацистами управлінський апарат мав на меті лише тотальне пограбування багатої на природні, фінансово-економічні та людські ресурси захопленої території.

РОЗДІЛ 3

ТОРЧИН В УМОВАХ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

    1. Формування та діяльність окупаційної влади

Війна Німеччини проти Радянського Союзу супроводжувалася масовим терором і геноцидом проти мирного населення, колосальним спустошенням, руйнуванням і пограбуванням матеріальних цінностей.

Під час наради вищого партійного і військового складу нацистської Німеччини, що проходила 16 липня 1941 р. у Східній Прусії, А. Гітлер рекомендував застосовувати всі необхідні засоби для завоювання життєвого простору на Сході: розстріл, переміщення осіб тощо.

Також спеціальним наказом головнокомандувача німецькими військами (літо 1941 р.) військовослужбовцям вермахту дозволялося відкривати вогонь без попередження по тих, хто порушує комендантську годину, уникає реєстрації, приймає на проживання немісцевих людей, не доносить на «більшовиків і бандитів», переховує зброю, наближається ближче ніж на 100 км до залізничного полотна тощо.

Для підкорення загарбаної території нацисти створили розгалужений апарат терору й геноциду. Його особливістю було багатошарове поєднання цивільних і військових судово-каральних органів. Безпосередньо причетними до гітлерівського терору на окупованих територіях були підрозділи СС, СД, таємної поліції (гестапо), польової жандармерії (в компетенції якої перебувала система перепусток, облік і реєстрація населення, контроль за місцевою допоміжною поліцією), а також вермахт.  

З приходом німецьких окупантів в Торчин (25 червня 1941 року) сформувалась «нова влада» (Додаток В). До приходу фашистів місцеве населення віднеслось по різному. З надією та сподіваннями дивились на них ті, хто зазнав страждань і втрат від масових радянських репресій, хто десятиліттями носив у серці надію, боровся за відродження української державності.

Інші відразу побачили нацистську політику терору проти місцевого населення.

Комендантом містечка і району став майор німецької армії Валеншус. Він розмістив своє відомство в розкішному двоповерховому будинку багатого єврея Мошка Кохмана. Всіх тих хто провинився перед новою владою приводили до коменданта, який вирішував подальшу долю людини. Усі тремтіли від грізних рішень цього арійця, якого іменували крайсланвірт (тобто господар округи). На вулицях Торчина були розклеєні листівки – «Внимание! В Этом доме живут немцЫ. Кто будет нарушать их покой будет растрелян!» (Додаток Г).

На центральній вулиці міста розташувалось відомство есесівця лейтенанта Гампеля, який командував цілим каральним загоном. Неподалік, у двоповерховому будинку Яворського, розмістилося канцелярія німця Отто – розпорядника створених у кількох місцях фільварків (Додаток Д).

Впродовж літа 1941 року в Торичині була створена районна управа, головою якої став Антон Коновалюк. Комендантом поліції призначений Панас Ковальчук (Залісний), заступником коменданта поліції був Яків Римарчук.

Микола Куделя (Додаток Е) згадує; «Пішов я на кілька днів до Торчина і побачив все нелюдське в тій районній управі і на поліції, молотили жидів, щоб признавались, де заховали золото і багато іншого. Я не прийняв цього своїм нутром, плюнув на все – сказав, щоб там і духу мого не було в тому колі…»

В умовах розгулу фашистського окупаційного терору діяла і районна цивільна управа. Вона була потрібна для вирішення багатьох господарських справ. На посаду голови районної управи був призначений житель села Білостока Антон Коновалюк. Секретарем управи став Семен Кревський, бухгалтером – Олексій Литвин, перекладачем – Данило Квятковський, машиніст-друкаркою – Антоніна Кревська. Усього в управі працювало 15 чоловік. Районній управі були підпорядковані інші цивільні служби: районна медрайлікарня, медамбулаторія, аптека, районна кооперація, ветлікарня, дорожньо-будівельна організація.

За період окупації з Торчинського району близько 1000 чоловік вивезли на каторжні роботи в Німеччину. Окупанти зруйнували і пограбували МТС, цегельний завод, промкомбінат, будівлі жителів міста. За наказом коменданта вони цілеспрямовано грабували населення. Збитки, що їх завдали гітлерівці селищу, становили 12 млн. карбованців [5].

Таким чином для підкорення загарбаної території нацисти створили розгалужений апарат терору й геноциду. Його особливістю було багатошарове поєднання цивільних і військових судово-каральних органів.

    1. Соціально-економічне життя населення

Для управління господарськими справами Торчина була створена спеціальна адміністрація, до якої входили – секретарі, бухгалтери та інші службові посади. В управлінських структурах була введена окрема посада – «наглядач над жидівськими підприємствами». За сільське господарство у Торчині відповідали Юрій Сестревітовський і Софія Кжановська.

Більшість населення містечка працювало примусово, люди виконували різні плекали надію на життя, щоб порятувати себе і сім’ю. Саме тому голова Торчинської районної управи Антон Коновалюк клопотався про працевлаштування громадян містечка і довколишніх сіл.

Для роботи на полях використовували сільськогосподарську техніку – машини, трактори. Також діяла машинно-тракторна станція (МТС), якою керував Андріян Тищук. У складі МТС працювала слюсарна майстерня, де виточували необхідні деталі для техніки. Тут працювали слюсарями – Броніслав Качкелло, Антон Стемпень.

В цей період працював столярний цех, де виготовляли різні дерев’яні вироби (столи, стільці, лавки та ін.). Замовлення на виготовлення цих виробів приймав Теофіл Козюрек. Мастрям цеху допомагали учні – Роман Бощук, Віктор Ступачинський, Зиновій Горшко, Міхал Будяк, Мефодій Климюк та Володимир Міхіринський.

У торчинському млині під керівництвом завідувача Станіслава Домбровського працювало більше як 35 робітників. Для злагодженої роботи млина був зроблений чіткий розподіл праці: бухгалтерськими справами відали – Іван Васьковський та Петро Шадік, касиром була Галина Адамович. Зерно на помол приймав Адамович Павло, видавав муку Порфирій Кушнір. Для того, щоб пришвидшити процес переробки зерна одночасно працбвали аж чотири мельники – Йосиф Калужинський, Казимір Торуцький, Панас Терещук і Вацлав Оградович. Електромонтером працював Василь Лобурський, механіками – Станіслав Радловський та Іван Черних.

Для того, щоб заготовити зерно для помолу на муку та потреби окупаційної адміністрації, був організований спеціальний пункт прийому. Роботою пункту завідував Павло Адамович. Під його керівництвом працювало більше 15 людей.

Працювала в Торчині молочарня, її діяльність була поширена на увесь район. Керував її діяльністю Міхал Садовський. Заготовляв молоко Анатолій Кручковський. Виготовленням сиру займався Герасим Дзіф.

В Торчинському лісничому господарстві працювало понад 50 робітників з судніх сіл – Шепеля, Усичі, Боратина ( Веселого). На заготівлі лісу працювали молоді юнаки: Міхал Чайка, Анатолій Будяк, Федось Шульгач, Євген Кондратович. Посадкою саджанців та розчисткою лісових масивів займалась бригада дівчат та жінок з Торчина – Валя Лень, Нана Сидун, Надія Горшко, Ніла Зубович, Люда Марцінковська, Раїса Чайка, Ніна Матвійчук, Олександра і Надія Міхірінські, Віра і Ольга Будяки, Ніна і Надія Кондратовичі.

Більшсть населення селища працювало на власних земельних ділянках, вирощували овочі та зернові культури. Приватна торгівля була заборонена.

Під час окупації Торчина працювала їдальня, якою завідувала Софія Влодарчик. Їдальня була спеціально створена для готування їжі крайсляндвірта Валеншуса і його адмінстрації.

Таким чином гітлерівські загарбники максимально використовували в своїх цілях трудові ресурси міста. З метою виявлення реальної кількості працездатного населення окупантами було оголошено загальну реєстрацію населення віком від 16 до 60 років. За відмову від трудової повинності населення очікували адміністративні та карні покарання.

    1. Голокост в Торчині

З перших днів перебування загарбників на Україні окупанти заохочували насилля, свавілля, масове знищення мирних громадян. Для цього використовували: концтабори; фізичне знищення мільйонів; систему заручників; голод; відсутність медичної допомоги; масову депортацію для примусової праці в Німеччину.

Справжніми катівнями для мільйонів українців, росіян, євреїв, інших національностей були 180 концтаборів на території України, які стали страхітливими «фабриками смерті». Українських в’язнів утримували також у 26 таборах на території Європи.

Винищення «неповноцінних»  народів та етнічних груп стало основною лінією політики Берліна на Сході Європи. Україна поряд з іншими європейськими державами стала жахливим полігоном нацистського конвеєру смерті.

У роки «Великої катастрофи» (Шоа), як ще називають Голокост, нацистська окупаційна влада знищила в Україні понад півтора мільйони євреїв, ромів, а також українців, поляків і росіян зі змішаних родин, які не хотіли залишати рідних єврейського походження й ішли за ними у гетто, а звідти на страту.

Голокост став кульмінаційним моментом у довгій і ганебній історії антисемітських переслідувань, погромів, дискримінацій, зведеної у Третьому рейху до рангу офіційної політики.

Основою для антисемітизму нацистів фактично були їхні спотворені погляди на історію людства як на історію боротьби рас.

Вони вважали, що євреї мали природне прагнення, яке передавалося із покоління до покоління, до світового панування, яке не тільки заважало встановленню німецького панування, але й поневолювало та винищувало німецьку «расу».

Нацисти були переконані, що вся історія була битвою між расами, яка обов’язково має завершитись або тріумфом їхньої вищої «арійської» раси або її повним зникненням.

Як наслідок, нацистські лідери вважали, що загибель всіх євреїв є необхідною передумовою для виживання та панування так званої «німецько-арійської» раси. Організатором цього злочинного дійства був головнокомандувач СС і поліції у тилу групи армій «Південь» обергруппенфюрер Ф. Екельн. Знищення євреїв було умовою появи Е. Коха у Рівному – столиці райхскомісаріату «Україна».

Е. Кох 5 вересня 1941 р. віддав наказ створити гетто в містах, де євреї становили велику частку населення. Гетто – спеціальні поселення для євреїв, відокремлені від зовнішнього світу, з жалюгідними умовами життя для подальшого їх повного винищення. Більшість з них були розташовані на території Західної Волині.

Для організації гетто, як правило, використовували найбідніші, занедбані райони міст, окраїни. Спільною рисою різних гетто були нелюдські умови і постійна загроза смерті. Фактично, вони були місцем концентрації євреїв, транзитним пунктом перед знищенням.

Як один із головних окупаційних заходів фашистів в містечку Торчин теж було створено гетто. Комендант містечка на той час Валеншус, поспішав із створенням гетто. Допомагав йому у цьому командир карального загону – лейтенант Гампель. Євреїв було переселено негайно в гетто. Перед тим у єврейського населення було забрано золото, срібло, дорогі речі, антикварні вироби, а за непослух шмагали нагайками.

В гетто окупаційна влада організували майстерні – кравецькі, швейні, панчішні, білизняні, по в’язанню светрів. Як згадують старожили Торчина, Горошко Зінько і Зубович Микола, лише п’ятьом майстрам влада дозволяла переходити через гетто, щоб працювати в майстернях. Тому була змога передати на територію пару буханців хліба, і ще щось їстівне для людей.

Зима 1941 року була дуже сувора, тому в приміщеннях гетто де перебували євреї було холодно. На паливо розбирали будинки, рубали дерева використовували побутові речі.

Великою проблемою для євреїв було продовольче забезпечення. За встановленими правилами, місцеве неєврейське населення забезпечувалося продовольством за залишковим принципом. Продуктовий набір, що видавався євреям, був дуже бідним. М’ясо і жири взагалі не передбачалися. Усе це не могло задовольнити фізіологічні потреби людини.

Найстрашнішим для жителів Торчина був день – 22 серпня 1942 року. За вказівкою коменданта Валеншуса було викликано більше півсотні українців і стільки ж чоловіків з гетто та відправити їх з лопатами до окописька (місцева назва території в полі). Там була викопана глибоченна, широка, довга траншея. По закінченню роботи наглядачі українців відпустили, а євреїв залишили. А від гетто уже йшла повільним кроком сформована колона приречених. На сьогодні відомі деякі імена – колишній солтис Карш Лейзер, тесля – Арон Вайсберг, Мейлах – бляхар, кравець – Янкель, жінки, діти… Більше трьох тисяч євреїв було розстріляно того злощасного дня. Після розстрілу також були знищені єврейські будинки, крамниці, майстерні та синагоги.

Величезна могила в полі і досі викликає біль і жах. З того часу євреїв у Торчині нема.

У 1993 році на місці страти єврейського населення в роки війни на кошти колишньої мешканки Торчина, нині жительки Тель-Авіва Рут Бреннер та її чоловіка Ханоха встановлений пам’ятник (Додаток Ж).

Наслідки Другої світової війни були для євреїв Волині невиправно тяжкими, особливо у демографічному плані. На її території було створено 35 гетто. Загалом, за часи окупації загинуло 329 896 євреїв, що становило 67 % від загального числа жертв нацистських репресій у регіоні. Були знищені найдавніші єврейські громади з їх культурою, звичаями, носіями мови, традиціями.

Отже, втілюючи антисемітську політику проти єврейського населення, нацисти створювали нестерпні умови для його існування. На шляху до смерті євреїв примушували пройти через багато принижень і страждань, які у сукупності являють собою злочин проти людства. Цілий народ піддавався систематичному знищенню. Над його почуттями знущалися і глумилися…, врешті, у євреїв віднімали останнє – життя.

    1. Рух опору в другій половині 1941 – на початку 1944 рр.

Окупаційний режим викликав могутній опір загарбникам серед населення України.

Антифашистський патріотичний рух народних мас, що розгорнувся на території України під час її окупації дістав назву – Рух Опору.

Особливістю руху Опору в Україні стала наявність двох напрямків боротьби.

У цей Час в Україні діяли: комуністичний партизанський і підпільний рух Опору (прибічники Радянського Союзу, які боролися проти фашистів); націоналістичний партизанський і підпільний рух Опору (українські націоналісти, що намагалися воювати на два фронти – проти фашистів і проти радянської влади).

Ці два напрямки діяли окремо один від одного, не було між ними співпраці для спільної боротьби проти фашистської Німеччини, а самі воювали один проти одного.

В липні 1941року колишні члени КЗПУ і чимала група патріотів створили в Торчині антифашистське підпілля. Його очолив молодий педагог Павло Йосипович Каспрук (Додаток И). Членами підпілля стала родина Гнатюків – батько Федір Євтухович, сини Олександр, Іван і 13-річний Спиридон (), Петро Онищенко, Іван Куц, Іван Василевський, Віра і Володимир Домбровські, Степан Козар. В антифашистському підпіллі впродовж літа 1941- літа 1923 рр. перебувало до 70 чоловік (Додаток К).

В підпіллі були і воїни-оточенці. Так на одному з торчинських хуторів, в родиі селянина Клима Зінчука переховувався офіцер радянської армії Тимофій Богданов. Зв’язок з Каспруком допоміг йому швидше потрапити в партизанський загін Миколи Конищука, який почав активні дії на Поліссі, в Маневицьких лісах.

Павло Каспрук активно співпрацював із луцькими підпільниками, зокрема Григорієм Веремчуком. Луцьк виступав у ролі зв’язкового центру із конспіративними квартирами.

Зв’язківцем з партизанськими загонами та іншими антифашистськими групами у Луцьку, Рожичі, Ковелі, Маневичах був Спиридон Гнатюк. Такі походи були вкрай небезпечними.

Через торчинське підпілля пройшли десятки бойових груп з’єднання героя Радянського Союзу полковника Антона Петровича Бринського на виконання завдань у луцьуко-торчинському регіоні. З’язок з цим з’єднанням став надійною стежкою до участі підпільників у бойових операціях проти фашистських загарбників на залізницях, проти гарнізонів міст і районних центрів, проти каральних частин.

Діяли окремі антифашистські групи – під керівництвом Івана Василевського, Миколи Соколова, Тимофія Богданова. Завдяки їхнім діям було здійснено чимало диверсій проти окупантів. Так бойова група партизанів І. Василевського в районі Голоб вдалося пустити під укіс величезний німецький ешелон з танками та іншою бойовою технікою і живою силою.

Впродовж 1942–1943 року фашисти розгорнули організовні дії проти підпільників. Під час однієї з поїздок до Луцька біля явочної квартири на вулиці Львівській було схоплено і кинуто до в’язниці Спиридона Гнатюка (Додаток Л). Спроба визволити його не вдалася. В липні 1943 року його було страчено біля стін Луцької тюрми разом з групою інших в’язнів.

Під час диверсії поблизу Торчина був поранений партизан Петро Базюк.

Його на якийсь час німці помістили в Торчинську лікарню, сподіваючись «вибити» з нього важливі зізнання. Та партизани переодягнувшись у форму шуцманів, визволили і доставили в партизанський в партизанський звгін.

Великим ударом для підпілля була загибель 20 червня 1943 року Павла Каспрука. Це сталося у бою з бійцями УПА біля села Кашівки на Ковельщині.

Від переслідувань фашистами підпільників, влітку 1943 року нічною порою, на 15 возах, таємно виїхали в партизанські ліси Петро Онищенко, Іван Василевський, Іван Савчук, Іван Лисак, Василь і Федось Марчук, Юхим Пікалюк, Ліда Рябчун, Володимир Валдаєв та ще 30 чоловік, кому загрожували арешти. Покинув згодом маєток і Клим Зінчук. У маневицьких лісах лише десятьох із них взяли в бойові загони. А решта перебували в цивільному таборі села Мар’янівки.

Складовою частиною руху Опору в тилу фашистів на західноукраїнських землях стали дії ОУН та Української повстанської армії (УПА).

В ОУН відбувся розкол на: ОУН (м)-мельниківці – розраховували на допомогу Німеччини, щоб добитися незалежності України; ОУН (б)-бандерівці – виступали за рішучі дії, за здобуття незалежності України власними силами.

З наближенням нападу Німеччини на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. З допомогою німецького військового командування ОУН (б) сформувала Легіон українських націоналістів, який складався з двох підрозділів – «Нахтігаль» і «Роланд». Чисельність легіону – 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Після того як фашисти утвердилися на окупованій території, ці частини було розформовано.

На території Торчинського району активно діяла підпільна організація мельниківського крила під проводом Василя Приступи. Вона нараховувала понад 80 бойових членів-козаків. Серед найактивніших членів цієї організації були Сергій Щирський, Микола Куделя. Обидва потрапили під розстріл 23 червня 1941 року біля стін Луцької в’язниці. Дивом залишились живими під трупами політв’язнів. Членами ОУН були – Михайло Солтис, Мхайло Каркоць, Левко Куделя, Аріон Поліщук, Василь Приступа та інші однодумці з Торчина навколишніх сіл – Буяні, Усічі.

Діяльність ОУН ускладнювалась у зв’язку з напруженими відносинами служби безпеки ОУН-Б.

Згодом провід ОУН-М на території Луцько-Торчинському регіоні почали створювати Український Легіон Самооборони. Спочатку Легіон формувався у селі Піддубці. На кінець 1943 року у цьому військовому формування було понад півтисячі бійців. З 13 січня 1944 року Легіон два тижні перебував на постої у селі Буяні. А з 19 січня чота Кості Шевчука була на Водохрещі в Торчині.

Наприкінці 1941 року провідники ОУН-Б та інші національно-патріотичні організації окупованої Волині створюють перші бойові формування Української Повстанської армії, через яку пройшли тисячі вояків. Серед них – багато чоловіків і жінок різного віку з Торчина і довколишніх сіл (Додаток М). Одним з керівників ОУН у Торчині називають Костянтина Чайку.

УПА діяла на Волині, Поліссі, в Галичині. Боролася як проти німців, так і проти радянських партизанів. З 1943 р. її командиром був Роман Шухевич (Тарас Чупринка). На початку 1944 р. вона налічувала 30-40 тис. бійців.

Бійцями УПА були Василь Ткачук, Федір Колодюк, Іван Голумбієвський, Максим Чайка та троє його синів – Іван, Петро, Олександр, Петро Кревський, Неоніла Кревська.

Абсолютна більшість членів ОУН обох напрямків захищали рідну землю від ворогів. Оунівці сподівалися, що війна ослабить і Німеччину, і СРСР, через що вони зможуть перешкодити відродженню української державності.

Національна течія в русі Опору зберегла ідею незалежності України й зробила свій внесок у розгром німецько-фашистських загарбників.

Торчин від фашистських загарбників було визволено 17 квітня 1944 року. Жителі Торчина сьогодні низько схиляють голови перед солдатами-визволтелями, пам’ятаючи про їх подвиг (Додатки Н, П).

ВИСНОВКИ

В ХХІ столітті краєзнавчі дослідження набувають статусу престижності. Саме ж краєзнавство є безцінною скарбницею збереження історичного досвіду багатьох поколінь, всього того найкращого, що витримало випробування часом в сфері матеріальної і духовної культури. Синтез історико-краєзнавчих досліджень, вивчення локальної, регіональної історії відкриває нові горизонти розуміння минулого і сучасного.

Дослідження історії рідного краю дають можливість сприйняти і зрозуміти, чим відрізняється історичний простір від безмежності. Мала батьківщина уособлює певну територію, від якої кожна людина починає своє свідоме життя і розширює власний світогляд. Знання про свій край є такими, до яких людина часто повертається впродовж свого життя, оцінюючи й порівнюючи інші краї та землі. Тому ми з цікавістю звертаємось до вивчення окремих історичних подій та процесів рідного краю.

Період німецької окупації в Україні належить до одного з найбільш інтенсивно досліджуваних тематичних полів. Ознакою сучасних пошукових зусиль вітчизняних дослідників є регіоналізація. Детальне вивчення місцевих документів і матеріалів дає можливість з’ясувати специфіку окупаційної доби в конкретному регіоні України, зокрема в селищі Торчин.

На основі історіографічного доробку дослідників констатовано, що тема дослідження не була належно висвітлена у науковій літературі. Разом з тим наявна джерельна база достатньо репрезентативна для спроби наукової розробки теми. Порушені завдання теми зумовили використання як загальних, так і спеціальних історичних методів дослідження.

На підставі опрацьованих джерел та наукової літератури:

  • констатовано, що з червня 1941 р. по квітень 1944 р. на території селища Торчин був встановлений нацистський окупаційний режим;

  • показано, що в досліджуваний період в населеному пункті були створені окупаційні органи влади та допоміжні місцеві управління, якими здійснювалась людиноненависницька гітлерівська окупаційна політика;

  • доведено, що загарбники реалізували злочинну політику зі знищення національних і політичних груп населення, при тотальній експлуатації людських та господарських ресурсів селища;

  • підкреслено, що серед прибічників націонал-соціалізму окупована територія Волині та селища Торчина зокрема, сприймалася не більше, ніж «життєвий простір» для «вищої» раси, поряд з якою не могло бути місця іншим, «неповноцінним» народам. Виявом расових поглядів нацистів стала фізична ліквідація місцевого населення, першочергово євреїв;

  • підтверджено, що в Торчинському районі у період Другої світової війни були присутні дві гілки руху опору – самостійницький (національний, у вужчому трактуванні – націоналістичний) та радянський (комуністичний). Самостійницький рух у своєму розвитку пройшов шлях від антирадянської спрямованості та ситуативного «союзу» із Німеччиною. Радянський партизанський та підпільний рух після фактичного розгрому гітлерівцями у перші місяці окупації почав розвиватися із кінця 1941 – початку 1942 рр., що співпало та було зумовлено посиленням репресій нацистів проти місцевого населення.

Деякі аспекти дослідження можуть стати темами для подальшого вивчення, зокрема: соціокультурні процеси та пропаганда на окупованій території; нацистська політика щодо радянських військовополонених та цивільних осіб; насильний вивіз цивільного населення до Німеччини.

Таким чином, основою для втілення ефемерної націонал-соціалістичної політики по «освоєнню» східного «життєвого простору» «арійською расою» стала Волинь. Окрім іншого, її наслідки виявилися через безпрецедентне за масштабами та жорстокістю знищення місцевого населення і військовополонених, колонізаційні проекти, тотальну експлуатацію аграрно-промислового потенціалу й «трудових ресурсів» окупованої території. Людиноненависницька політика гітлеризму негативно відобразилася не лише на соціумі середини минулого століття, її тяжкі наслідки проявилися на наступних поколіннях українців, у тому числі відчуваються й нині, у ХХІ ст.

З огляду на це учнівська дослідницька робота під керівництвом досвідченого наставника визначає важливі напрями нових відкриттів, проблеми збереження і відтворення історичної пам’яті. Така діяльність учнівської молоді, спонукає до осмислення минулого, зацікавлює нас і допомагає зрозуміти складні історичні події та процеси, що відбувались на теренах України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Галаджиев С. Что происходит в оккупированных областях Украины / С. Галаджиев. – Уфа: Укрвидав ЦК КП(6) У, 1942. – 40 с.

  2. Гуров К. Фашистський розбій на Україні / К. Гуров. – М.: Политиздат, 1942. – 28 с.

  3. Глухий О. Німецькі фашисти - люті вороги українського народу / О. Глухий. – М.: Госполитиздат, 1942. – 74 с.

  4. Довженко О. П. Не хазяйнувати німцям на Україні / О. П. Довженко. – Уфа: Укрвидав ЦК КП(б) У, 1943. – 16 с.

  5. Дубина К. К. Варвари двадцятого віку / K. K. Дубина. – Саратов: Укрвидав, 1942. – 16 с.

  6. Корнійчук О. Гітлер – лютий ворог українського народу / О. Корнійчук. – K.: Політвидав при ЦК КП(6) У, 1941. – 8 с.

  7. Леонтьев А. Зеленая папка Геренга / А. Леонтьев. – М.: Госполитиздат, 1942. – 41 с.

  8. Новиченко Л. Гітлерівська кріпаччина (Про німецьку земельну реформу на тимчасово окупованій Україні) / Л. Новиченко. – Саратов: Укр. вид-во при ЦК КП(б) У, 1942. – 20 с.

  9. Поспелов П. Советская интеллигенция в Великой Отечественной войне / П. Поспелов. – М.: Госполитиздат, 1942. – 34 с.

  10. Сліпчук П. Людожери / П.Сліпчук. – K.: Укрдержвидав, 1945. – 40 с.

  11. Шульга 3. П. Українське селянство не буде у фашистській неволі / 3. П. Шульга. – Уфа: Вид-во АН УРСР, 1942. – 36 с.

  12. Минц И. И. Великая Отечественная война Советского Союза / И. И. Минц.- Архангельск: ОГИЗ, 1947. – 64 с.

  13. Вознесенський М. Воєнна економіка СРСР в період Вітчизняної війни / М. Вознесенський. – K.: Укр. політ, вид-во., 1948. – 160 с.

  14. Анисимов И. В. Великая Отечественная война Советского Союза 1941–1945 / И. В. Анисимов, Г. В. Кузьмин. – М .: Воениздат, 1952. – 190 с.

  15. История Второй мировой войны. 1939-1945: В 12-ти т. / [гл. редкомис.: А. А. Гречко и др.]. – М.: Воениздат, 1973-1982.

  16. История Украинской ССР: В 10-ти т. / [редкол.: Ю. Ю. Кондуфор (гл.ред.), И.М. Артеменко, Б. М. Бабий и др.]. – К.: Наук, думка. 1984. – Т. 8. – 639 с.

  17. История СССР с древнейших времен до наших дней: В 12-ти т. / [редсовет Б. Н. Пономарев (пред.) и др.]. – М.: Наука, 1973. – Т.10. – 782 с.

  18. Кондуфор Ю. Деякі питання методології і завдання досліджування періоду Великої Вітчизняної війни / Ю. Кондуфор // Вісн. АН УРСР. – 1985. – № 5. – С. 14–19 .

  19. Коваль М. В. Україна у Другій світовій та Великій Вітчизняній війні: 1939-1945 рр.: спроба сучасного концептуального бачення / М. В. Коваль. – K.: Вища шк., 1994. – 58 с.

  20. Коваль М. В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945 рр.) / М. В. Коваль – K.: Альтернативи, 1999. – 336 с.

  21. Рекотов П. В. Адміністративний, судовий та поліцейський апарат рейхкомісаріату «Україна» / П. В. Рекотов // Нова політика. – 1997. – № 3. – С. 51–56 .

  22. Рекотов П. В. Органи управління на окупованій території України (1941–1944 рр.) / П. В. Рекотов // Укр. іст. журн. – 1997 . – №3. – С.91–101.

  23. Ветров І. Г. Економічна експансія третього рейху в Україні 1941–1944 рр. / 1. Г. Ветров. – K .: Четверта хвиля, 2000. – 231 с.

  24. Сторінки воєнної історії України: зб. наук, статей. – K.: Ін-т історії України НАН України, 1997–2009.

  25. Дмитрук В. Вони боролися за волю України (участь ОУН і УПА у національно-визвольній боротьбі українського народу в 1941–1956 рр.) (за матер. Волині та Полісся): У 3 т. / В. Дмитрук. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2006. – Т.З. – 404 с.

  26. Денисюк В. Літопис Камінь-Каширщини / В. Денисюк. – Луцьк: Надстир’я, 2001. – 524 с.

  27. Ковальчук В. Діяльність ОУН (б) і запілля УПА на Волині й південному Поліссі (1941–1944 рр.) / В. Ковальчук. – Торонто; Львів: Вид-во «Літопис УПА», 2006. – 500 с.

  28. Марчук І. Воєнна округа (група) «Турів» (виникнення і еволюція) / І. Марчук // Воля і Батьківщина. – 1997. – № 3. – С.39–43 .

  29. Шевчук В. Українська Повстанська Армія / В. Шевчук // Політика і час. – 1991. – № 11. – С . 78–94 .

  30. Шашкевич Я. Чи відкриються невідомі сторінки історії УПА / Я. Шашкевич // Сучасність. – 1992 . – № 2. – С. 98–100 .

  31. Немецко-фашистский оккупационный режим (1941-1944): сб. док. и матер, /[под общей ред. Э. А. Болтина]. – М.: Политиздат, 1965. – 388 с.

  32. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні 1941–1944 рр.: зб. док. і матер. / [упорядн.: Я. Лановий, О. Мацай, В. Шелудченко та ін.]. – K.: Державне вид-во політ, літ-ри УРСР, 1951. – 410 с.

  33. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні 1941–1944 рр.: зб. док. і матер. / [під ред. Ф. Шевченка]. – K.: Держполіт- видав УРСР, 1963. – 488 с.

  34. Поділля у Великій Вітчизняній війні (1941–1945 рр.): зб. док. і матер. / [під. ред. М. І. Мехеди]. – Львів: «Каменяр», 1969. – 414 с.

  35. Волинь Радянська (1939–1964 рр.): зб. док. і матер. / [упорядн.: В. Замлинський, І. Колесник, Л. Мінаєва, Е. Смирнова]. – Львів: Каменяр, 1971. – Ч.ІІІ. – 324 с.

  36. Гуртовий Г.О. Тлорчин – передзвін віків: історико-краєзнавчий нарис / Г.О. Гуртовий. – Вид. друге, змінене та доповнене. – Луцьк: Надстир’я, 2014. – 432 с.

  37. Гуртовий Г.О. Євреї містечка Торчин / Г.О. Гуртовий. – К.: Вид-во «Риф», 2003. – 108 с.

  38. Олійник Ю.В., Завальнюк О.М.Нацистський окупаційний режим в генеральній окрузі «Волинь-Поділля» (1941–1944 рр.) / Ю.В. Олійник, О.М. Завальнюк. – Хмельницький: Поліграфіст-2, 2012. – 320 с.

  39. Державний архів Волинської області, ф. Р-2. оп. 1, спр, 2.

  40. Державний архів Волинської області, ф. Р-2. оп. 1, спр, 4.

  41. Державний архів Волинської області, ф. Р-2. оп. 1, спр, 7.

  42. Державний архів Волинської області, ф. Р-66. оп. 1, спр, 14.

  43. Державний архів Волинської області, ф. Р-66. оп. 1, спр, 15.

  44. Коваль М. В. Україна у Другій світовій та Великій Вітчизняній війні: 1939–1945 рр.: спроба сучасного концептуального бачення / М. В. Коваль. – K.: Вища шк., 1994. – С. 135.

  45. Лисенко О. Є. Окупаційний режим на Україні у 1941–1943 рр.: адміністративний аспект / О. Є. Лисенко, В. А. Несторенко // Архіви окупації, 1941–1944 / [упорядн.: Н.Маковська]. – K.: Вид. дім. «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 766.

  46. Олуйко В. М. Адміністративно-територіальний устрій Поділля. Історія і сучасність / В.М. Олуйко, П.Я. Слободянюк, М.І. Баюк. – Хмельницький: Мошак М. І., 2005. – С. 198.

  47. Україна в Другій світовій війні: зб. нім. архів, матер. / [упорядн.: Косик В.]. – Львів: Ін-т українознавства НАНУ, 1998. – Т. 2. – С. 56.

  48. ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 2, спр. 25, арк. 12.

  49. ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 2, спр. 6, арк. 12.

  50. Куделя М. Крізь бурі лихоліть. / М. Куделя. Міннеаполіс (США), 1999. – С. 82 – 91.

ДОДАТКИ

Додаток А

Карта окупації України (1941–1942 рр.).

Додаток Б

Альфред Розенберг, Міністр у справах окупованих східних територій, липень1941 р.  

Ерік Кох, рейхскомісар України.

Додаток В

Окупаційні війська на вулицях Торчина, літо 1941 р.

Додаток Г.

Німецькі листівки періоду окупації в Торчині, 1941–1943 рр.

Додаток Д

Карта окупованого Торчина,1941 р.

Джерело: Гуртовий Г. Торчин – передзвін віків: історико-краєзнавчий нарис. – Луцьк : Надстиря, 2014. – С. 174.

Додаток Е

Микола Куделя, член Організації Українських Націоналістів (ОУН), політвязень 

Додаток Ж

Пам’ятник на могилі розстріляних євреїв в Торчині.

(Торчинський народний історичний музей)

Додаток И

Павло Каспрук – організатор, керівник торчинського антифашистського підпілля (1941–1943 рр.).

Додаток К

Антифашистське підпілля 1941–1942 рр.

Додаток Л

Спиридон Гнатюк – зв’язковий торчинського підпілля (1941–1943 рр.)

Додаток М

Вояки УПА.

Додаток Н

Солдати-визволителі Торчина. (Торчинський народний історичний музей)

Додаток П

Пам’ятник солдатам-визволителям Торчина від фашистської окупації.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.