Сьогодні о 18:00
Вебінар:
«
Формування психологічної готовності працівників закладів освіти до конструктивної поведінки в умовах надзвичайних ситуацій
»
Взяти участь Всі події

Дослідження "Діяльність друкарень на волині в кінці XVI -XVIII ст.

Історія України

Для кого: 8 Клас

12.08.2020

810

14

0

Опис документу:
Актуальність нашої теми полягає в тому,що дослідження збагатить знання з історії культури України, складником якої є книговидання. Дасть можливість утверджувати національні інтереси та відновити історичну пам’ять.
Перегляд
матеріалу
Отримати код

55

ДІЯЛЬНІСТЬ ДРУКАРЕНЬ НА ВОЛИНІ В КІНЦІ ХVІ–ХVIІІ ст.

Роботу підготувала:

Томаченко Тетяна Степанівна,

вчитель історії

ОЗЗСО Торчинський ліцей

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………….. …………..3

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ І ДЖЕРЕЛА…………………………….7

1.1. Стан наукової розробки теми………………………………….... .....................7

1.2. Джерельна база дослідження…………………………………..........................9

РОЗДІЛ 2. ВИДАВНИЧІ ОСЕРЕДКИ ТА ДРУКАРНІ НА ВОЛИНІ В КІНЦІ ХVІХVІІІ СТ. …………………………………………………………10

2.1. Друкарня – майстерня по виготовленню книги……………………………...10

2.2. Діяльність Волинських друкарень …………………………………………...14

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….32

ДОДАТКИ………………………………………………………………………….37

Вступ

Різні історичні епохи залишили нам багатоманітні книжкові пам’ятки. Вони мали свої особливості: матеріал виготовлення книг та їх написання, своєрідну культуру подачі та оформлення, самобутній ілюстративний ряд. Ці – своєрідні «ліки для душі» робили і роблять людину благородною, а її розум сильним. Тому книжкові музейні зібрання також спонукають тих, хто «доторкнеться своїм серцем» до них, бути кращими, багатшими та щасливішими.

Книга – одне з найбільших досягнень людства. Вона несе в собі інфор- мацію про минуле й майбутнє, впливаючи на свідомість і підсвідомість особис- тості, «творячи» її. Шлях книги довгий і складний. Звичайно, сучасні технології дають можливість за доволі короткий час видруковувати тисячі найменувань багатотисячними тиражами, але це не робить книгу меншевартісною, менш впливовою. Історія книги така ж захоплююча, як і історія людства. Перипетії, що траплялися на шляху книги з часу її появи й до сьогодні, нагадують детективний роман з переслідуваннями, знищенням, відродженням та тріумфом. Життя книги починалося зі створення її основи. ЇЇ виготовляли з глини, і з листя та кори дерев, і зі шкіри тварин, з бамбуку та папірусу, навіть з шовку. Перші паперові книги з’явились у Європі у ХІІІ ст. Вони були написані від руки, прикрашені витонченими ілюстраціями. На виготовлення одного екземпляра йшло 5–7 років. Коштувала така книга надзвичайно дорого. Київські князі, а пізніше московські царі за кожне Святе Письмо, за кожну книгу будь-якого формату й різної тематики (хоча в більшості це були богословські книги, «поученія і житія святих») платили золотом стільки, скільки запрошували купці, майже ніколи не торгуючись. З приходом у Київську Русь християнства при церквах, храмах та монастирях працювали писці, які переписували книги для князівської бібліотеки. З часом «книговиробництво» стало монопольною власністю церкви. І коли почали з Європи завозити друковані книги, духовенство всіляко намагалося завадити впровадженню друкарства у тоді вже Московській державі. Але проти прогресу, навіть такого елементарного, а в ті часи революційного, як друкарство, стати не змогли. Звичайно, нам би хотілося, щоб першим друкарем був етнічний українець, але історія розпорядилась інакше, і перші друковані кирилицею книги з’явились не в Україні. Їхнім «батьком» був німець Швайпольт Фіоль, родина якого емігрувала до Польщі й мешкала спочатку в Любліні, а потім у Кракові. У той час у Кракові існувала окрема православна церква для українців, котрі там проживали. Саме від краківських українців Фіоль вивчив мову й кирилицю.

У продовж багатьох віків книга розвивалась одночасно з розвитком суспільства, утілюючи в собі його основні досягнення і відповідаючи вимогам тієї або іншої історичної епохи, тому досліджуючи стародавні книги ми одночасно вивчаємо особливості суспільного життя того часу. Разом з тим дослідження даної теми сприяє введенню до обігу чималої кількості матеріалів про діяльність друкарень на Волині та ролі окремих духовних книг в житті людини як в давні часи, так і на сучасному етапі.

З огляду на це, актуальність обраної теми полягає у тому, що її дослідження збагатить знання з історії культури України, складником якої є книговидання. Це дасть можливість утверджувати національні інтереси та відновити історичну пам’ять.

Хронологічні межі дослідження: нижня межа – друга половина ХVІ ст. – початок книгодрукування на Волині та заснування друкарні в Острозі. Верхня межа – ХVІІІ ст., – зумовлена виникненням друкарень в інших містах Волинського воєводства та поширенням друкованих книг в регіоні.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію Волинських земель, що входили до Речі Посполитої згідно Люблінської унії 1569 року. Найбільшими містами цього регіону були міста – Луцьк, Острог, Володимир, Корець та ін.

Об’єкт дослідження: друкарство та книговидання на Волині на тлі економічних і соціально-культурних перетворень в кінці ХVI–XVIIІ ст.

Предметом дослідження є основні тенденції розвитку видавничої діяльності друкарень на території Волині та книжкові видання в кінці ХVI–XVIIІ ст.

Мета дослідження. Враховуючи наукове, теоретичне і практичне значення теми, спираючись на опрацьовані джерела, в роботі поставлена мета: дослідити процеси, що стосуються розвитку друкарства на Волині у ХVI–XVIIІ ст. Разом з тим зроблена спроба дослідити діяльність волинських друкарень в зазначений період. Тим самим відтворити цілісну картину розвитку книговидання на Волині в кінці ХVI–XVIIІ ст.

Відповідно до об’єкта, предмета й мети дослідження визначено основні завдання дослідження:

  • узагальнити стан наукового вивчення теми;

  • зясувати, що собою являли друкарні у ХVI–XVIIІ ст.;

  • висвітлити особливі риси діяльності друкарень на Волині в кінці ХVI–XVIIІ ст.

Методологічною основою дослідження є наукові принципи історизму і комплексний підхід до дослідження, який ґрунтується на принципах історизму та наукової об’єктивності, пріоритеті фактів, що передбачає об’єктивне висвітлення, аналіз і узагальнення даних розвитку книговидання на Волині при вивченні й аналізі окремих видань, історіографічних і бібліографічних джерел.

На різних етапах при написанні роботи застосовувались як загальнонаукові, так і спеціальні історичні методи. З числа міждисциплінарних використовувався метод системно-структурного аналізу. Він включає в себе системні дослідження, функціональний аналіз, метод комплексного підходу. Із загальнологічних застосувався метод логічного аналізу для дослідження текстів документів, публіцистичних суджень та метод синтезу.

Використані методи взаємодоповнюють один одного і забезпечують можливість комплексного висвітлення предмету дослідження.

Зв’язок із шкільною програмою. Дослідницька робота щільно пов’язана із шкільними програмами, оскільки вказану тему вивчають в курсі історія України та українська література. Однак їй відведено недостатньо часу для ґрунтовного ознайомлення з даною тематикою.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що нами зроблена спроба дослідити особливості виникнення друкарень та їх діяльність на Волині в кінці ХVI–XVIIІ ст.

Практичне значення дослідження. Робота може бути використана для поглиблення знань з історії друкарства на Україні. Також матеріали нашого дослідження можуть використовуватись на уроках історії, літератури, краєзнавства та в гуртковій роботі.

Структура роботи. Дослідження складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

РОЗДІЛ 1

ІСТОРІОГРАФІЯ І ДЖЕРЕЛА

1.1. Стан наукової розробки теми

Поява книгодрукуваннязначна віха в розвитку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури мистецтво книгодрукування. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму.

Розвиток інформаційних технологій і поліграфічного мистецтва сучасності викликає все більший інтерес науковців і суспільства в цілому до історії друкарства. Найбільш актуальними сьогодні є питання зародження друкарської справи, створення перших постійно діючих друкарень на українських землях, а також формування української поліграфічної традиції.

У дослідженні словянського друкарства тривалий час книгодрукування в Україні, а тим більше на Волині не виділялося як окрема тема. В опублікованих раніше працях видатних вчених М. Максимовича [36], І. Франка [56], М. Возняка [5], С. Маслова [37; 38], головним чином дано загальний аналіз цій проблемі.

Грунтовний внесок у дослідження українського друкарства, частково й Волині, зробив І. Огієнко своєю працею «Історія українського друкарства» (1924 р.) [47].

Радянська історіографія в сенсі розгляду волинського друкарства головну увагу приділяла вивченню діяльності Івана Федорова.

Це зокрема, праця М. Кисельова, який показав роль І. Федорова як основоположника друкарства грецькою мовою в Україні [28].

У дослідженнях Я. Запаска зібрано й узагальнено великий фактичний матеріал про всі елементи оздоблення давньої друкованої книги – шрифти, гравюри, копозиційну будову сторінок [20; 18; 19; 21; 17; 22; 23; 24].

Мова першодрукованих видань стала об’єктом текстологічного дослідження Г. Коляди, який також займався вивченням біографії І. Федорова та оформлення його видань [31].

Багатогранну діяльність І. Федорова в своїх працях висвітлює Е. Немировський [45; 44; 43].

Також цінними для дослідження з історії друкарства є праці Я. Ісаєвича, вчений акцентує увагу на виникненні та розвитку друкарства на Україні [12; 10; 14; 13].

Разом з тим дослідники друкарської справи – І. Огієнко [45], Я. Запаско [23; 24], Я. Ісаєвич [10], О. Мацюк [39; 40], М. Ковальський [30] Є. Немировський [45], В. Овчінніков [46] проаналізували чимало документів, які проливають світло на друкарство в Україні у дофедорівський період. Ними докладно вивчено друковані праці І. Федорова.

Питання історіографії волинського книгодрукування розглянуто у дослідженні академіка Вільної Української Академії професора М. Бойка [2], який очолював бібліографічний центр Історії Волині в Ірландському університеті США (м. Блумінгтон).

Таким чином в радянській період розвиток книгодрукування на території Волині в другій половині ХVІ – ХVІІІ ст. був досліджений недостатньо. Майже зовсім не досліджувалось існування та діяльність друкарень в малих містечках краю.

За роки незалежності України проблемам книгодрукуванню на українських землях приділили увагу науковці – О. Путро [52], І. Ломачинська [33], М. Тимошик [54; 55; 53], О. Осадча [49], Я. Мотенко, Є. Шишкіна [42] та ін.

Варто виокремити дослідження В. Карпінського, який акцентує увагу на проблемах та етапах друкарства на Волині. Ним зроблена спроба «по-новому поглянути» на перші волинські друки [26].

Однак окремі проблеми, що стосуються зародженню та розвитку друкарства на території Волині в другій половині ХVІ–ХVІІІ ст. залишаються недостатньо розкритими.

1.2. Джерельна база

В роботі над темою дослідження було використано комплекс опублікованих джерел, які умовно можна розділити на групи.

Перша група джерел – «Волынские епархиальные ведомости» [1] та «Волынские губернские ведомости» [50].

Друга група джерел – збірник документів «Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні /ХVІ – п. п. ХVІІ тс./ [51], та книга «Волынь. Историческія судьбы юго-западного края (с высочайшаго соизволения издано при министерствъе внутреннихъ дълъ И. Н. Батюшковымъ» (видано 1888 р.) [6].

Третю групу джерел склали відомості з «Історії міст і сіл. Волинська область» [16], збірника «Луцьку 900 років» [34], «Історія Луцька» [41], «Історія Волині з найдавніших часів до наших днів» [15], «Історія України» [32]; «Історія України: навчальний посібник» [57].

В дослідженні також використані фотоматеріали, документи та інша література які міститься в експозиції Торчинського народного історичного музею ім. Григорія Гуртового (Додаток В. «Євангеліє». 1780 р.).

Також в роботі використані електронні ресурси мережі Інтернет – матеріали, що стосуються діяльності І. Федорова, фотоматеріали деяких книг ХVІ–ХVІІІ ст., а також інша довідкова інформація [4; 9; 11; 48].

Підсумовуючи огляд літератури та джерельної бази, слід зазначити, що кількість названих досліджень та джерел є достатнім для вивчення обраної теми – «Діяльність друкарень на Волині в кінці ХVІ–ХVІІІ ст.».

РОЗДІЛ 2

ВИДАВНИЧІ ОСЕРЕДКИ ТА ДРУКАРНІ НА ВОЛИНІ В КІНЦІ ХVІ ХVІІІ СТ.

2.2. Друкарня – майстерня по виготовленню книги

Упродовж усього життя ми звертаємося до книжки, тому що кожна людина прагне пізнавати свій шлях, а книга – одне з найбільших чудес, створених людиною. З тих пір, як люди навчилися писати, всю свою мудрість вони довірили книгам. Адже вони відкривають нам світ, допомагають уявити минуле, заглянути в майбутнє.

Шлях розвитку книги був довгим і складним. Який тільки матеріал не використовували люди для їх виготовлення: глину, листя та кору дерева, шкіру тварин, бамбук, папірус, шовк.

Поява книгодрукування значна віха в розвитку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури мистецтво книгодрукування. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за вільний розвиток людиниу суспільстві. Перші паперові книги з’явилися в Європі в ХІІІ ст. Їх довгий час писали від руки. Одна книга виготовлялася 57 років і коштувала дуже дорого.

Перші друкарні являли собою дрібні майстерні, в яких працювала невелика кількість друкарів (майстер, підмайстер, учень). (Додаток А). Рівень розподілу праці тут був низький, один майстер виконував багато робіт. Друкар-універсал сам займався і виготовленням шрифту і складанням, правкою і друкуванням текстів та іншими оздоблювальними роботами.

Друкарні початкового періоду мало були схожі на підприємство в сучасному розумінні цього слова. Вони являли собою заклади, довкола яких об’єднувалася певна кількість вчених (освідчених людей) того часу, які самі писали або перекладали і самі в тій чи іншій мірі брали участь у виготовленні книги. У кожній друкарні був вчений гурток, що збирався біля друкарського верстату і шрифтової каси; кожна друкарня являла собою в мініатюрному вигляді академію наук.

Організацію виробничого процесу в перших друкарнях можна в певній мірі відтворити на основі даних про наявність у них друкарського обладнання. Так, такса (інвентарний список) Львівської друкарні Івана Федорова, яка була складена після смерті першодрукаря, називає таке устаткування: друкарський дерев’яний прес, латунний гвинт з надгвинтником, рама для складання набору, дві латунні таблиці (одна вживалася як основа для наборної форми, другою притискували папір до набору), наборна каса, матриці для відливання літер, шрифт, метал для відливання літер та інші речі.

Виготовлення друкованої книги вимагало об’єднання зусиль значної кількості людей різних професій, а заснування та діяльності друкарні – подолання численних труднощів: пошук приміщення; потреба коштів на придбання друкарського верстата й іншого обладнання, на виготовлення шрифтів; купівлю паперу чи налагодження його виробництва; придбання оздоблювальних матеріалів; перевіз друкарні з одного місця до іншого; збут виготовлених книг та ін. [9].

Швидкому становленню друкарства на Україні загалом та на Волині зокрема, передував розвиток ремесел, які потім використали друкарі, це золотарство з тисненням, лиття з написами, карбування монет і печаток за допомогою пуансонів. Такі види робіт (тиснення, карбування, написи) почали широко використовуватись у дркарській справі у продовж XVIXVIII ст. Палітурництво існувало задовго до друкарства, і його без істотних змін використали друкарі. Давньою була традиція вибійок – перенесення зображень з дошки на тканини. Подібним способом виготовляли колтрини (шпалери), гральні карти. Так й станкові гравюри почали виготовляти раніше за книжкові.

Друкарський верстат мав вигляд преса, що притискав папір до набору за допомогою металевого гвинта. (Додаток Б). Для набору використовувались рами та дві відшліфовані металеві дошки – нижня і верхня. Літери відливали у мідних формах (матрицях), вибитих пуансонами – спершу із олова, а пізніше із суміші свинцю, олова, сурми та заліза. Папір стародрукованих книг був здебільшого високої якості – білий з водяними знаками (філігранями) і добротною фактурою поверхні, часом теплого відтінку старої слонової кістки. Цей папір добре вбирав фарби, від чого друк мав привабливий оксамитовий вигляд. Сторінки стародавньої книги були приємними, «теплими» на дотик [21].

Напрестольні Євангелія часто одягали в металеві шати, срібні чи позолочені. У найдавніших зразках це були тільки наріжники й середники, на оксамиті, здебільше червоного кольору, згодом – суцільні металеві пластини. На оправах XVI – першої половини XVII ст. малюнки на металевих наріжниках та в середнику вигравірувані, але вже з другої половини XVII ст. переважають рельєфи – як орнаментальні, так і сюжетні. Інколи, щоб надати книзі більшої ошатності, застосовували водночас позолочення і сріблення, що допомагало золотареві краще виявити композицію, виокремити основні елементи. (Додаток В). Велика увага приділялася заголовному аркушеві-титулові і наступному – фронтиспісу, а також заставкам перед текстом, заголовним літерам та кінцівкам. (Додаток Д, Е).

Українські стародруки відзначаються надзвичайною різноманітністю та індивідуальними прикметами оздоблення. В українських виданнях XVI– початку XVIII ст. простежуються своєрідні риси в оформленні титульного аркуша, в заставках, кінцівках, ілюстраціях. На зворотньому боці вхідного аркуша (титула) здебільшого вміщувалися сюжетні гравюри, інколи герб, пов’язаний не із змістом книги, а з тією особою, на чиї кошти вона видана, або з місцем видання, а також тексти на честь меценатів та благодійників, авторів книг, друкарів, видавців. Книги прикрашали заставками, що стояли перед початком тексту. В ранніх друках вони мали рослинний орнамент, а згодом їх композицію стали доповнювати фігурними та сюжетними зображеннями [9].

Стародруки на Волині кінця ХVI ст. мали такі найпоширеніші мотиви на заставках: широке листя, квіти, грона винограду, розміщені серед них образи святих та угодників божих.

Бурхливого розвитку друкарська справа набула на початку XVII ст. Друкарні поділялись на стаціонарні, пересувні, братські, церковні, приватні, а з кінця XVIII ст. – громадські. Кожна з друкарень зробила свій внесок у поширення книжкової справи. У Галичині, крім Львівської, з’явилися друкарні в Рогатині, Крилосі, Угорцях, Уневі, Перемишлі. На Волині засновано друкарні в Луцьку, Почаєві, Дермані, Константанові, Крем´янці, Житомирі. Львівська братська друкарня, що мала привілеї на виняткове право друкувати книжки, в XVII ст. видавала букварі накладами 600–2000, а на початку XVIII ст. – по 6–7 тис. примірників. У зв’язку із збільшенням освічених людей зростав попит і на іншу друковану продукцію. Почаївські та львівські видання мали гарне графічне оформлення [9].

Друкарська справа отримала розвиток. Вже в першій половині XVII ст. у всій Україні нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. У першій половині XVII ст. в західних регіонах України діяли так звані мандрівні друкарні Павла Домжива, Люткевича-Телиці та Кирила Транквіліона-Ставровецького.

ХVІ–XVIII ст. є важливим етапом у розвитку українського книгодруку, пов’язаного з першими кириличними виданнями Швайпольта Фіоля у Кракові, досягненнями львівських та острозьких друкарів, визначними здобутками, насамперед, у науковому та богослужебному книговиданні, адже упродовж цього періоду українці були визнаними лідерами слов’янського світу в галузі книгодрукування.

2.3. Діяльність Волинських друкарень

На середину XVII ст. друкована книжка стала істотним чинником розвитку української культури. Її тематика відображала стан церковного життя, освіти, науки, мистецтва, суспільно-політичної думки, і в усіх цих ділянках вплив друкованих видань дедалі зростав. Друкарство і книговидання на той час ще не відокремились одне від одного. Деякі друкарні були не просто прибутковими поліграфічними підприємствами, але й видавничими центрами, осередками розвитку письменства. Навколо них гуртувалися письменники, знавці мов, майстри мистецького оформлення книги. В той же час частішими ставали випадки, коли друкарня залишалася технічним виконавцем видання, замовленого автором або меценатом. Книговидання відчутно реагувало на зміни політичної ситуації, еволюцію форм культури. Цим зумовлені особливості видавничого руху в різні періоди і в різних регіонах України. У другій половині XVII на початку XVIII ст. істотний вплив на стан друкарства мало існування автономної української державності.

В Україні впродовж 1574–1648 рр. діяло 25 друкарень. З них 17 належали українцям і видавали книжки переважно церковнослов’янською і українською мовами, 7 друкарень вели книговидання латинською і польською мовами. Згадані 25 друкарень діяли в 17 місцевостях, з них 7 – у селах, решта у містах і містечках [48]. Головними центрами видавничої діяльності стали великі торговельні міста Київ, Львів, Острог: тут були наявні не лише кадри ремісників, книжників, редакторів, але й можливості ширшого збуту. При великих друкарнях були свої книгарні. Продажем книжок займалися також працівники друкарень, купці і крамарі, які розповсюджували книги поряд з іншими товарами.

Даючи загальну оцінку початкового періоду історії українського друкарства, слід визнати, що найбільш творчим в його історії став перший етап – остання чверть XVI і перші десятиріччя XVII ст. Саме тоді, в умовах економічного піднесення і активізації суспільного руху, найвідчутнішим був вплив ренесансної культури. Діячам друкарства цього часу вдавалося поєднати вітчизняні традиції з творчим сприйняттям міжнародного досвіду. Не рівняючись з кількісними показниками західноєвропейських країн, друкарство України за структурою і характером все ж було ближчим до друкарства Західної і Центральної Європи, ніж до друкарства Росії.

Серед найстарших осередків українського культурного життя Київщини та Галичини – перше місце займає Волинь. Входячи разом з Київщиною ще з початку XIV ст. в склад Великого Князівства Литовського, Волинь, що територіально ближча до Заходу, мала собі повну змогу культурного розвитку і з плином часу витворила в себе міцний український елемент.

Даючи загальну оцінку початкового періоду історії українського друкарства, слід визнати, що найбільш творчим в його історії став перший етап – остання чверть XVI і перші десятиріччя XVIІІ ст. Саме тоді, в умовах економічного піднесення і активізації суспільного руху, найвідчутнішим був вплив ренесансної культури. Діячам друкарства цього часу вдавалося поєднати вітчизняні традиції з творчим сприйняттям міжнародного досвіду. Не рівняючись з кількісними показниками західноєвропейських країн, друкарство України за структурою і характером все ж було ближчим до друкарства Західної і Центральної Європи, ніж до друкарства Росії.

Після акту 1569 р. (Люблінська унія) Волинь увійшла в склад Польського королівства, релігійний гніт і полонізація спонукали населення до захисту своєї віри й народності.

На території Волині повстає декілька культурних центрів, в яких розвивалась друкарська справа: Остріг, Володимир, Луцьк, Ковель, Дермань, Крем’янець, Почаїв, Рохманів, Четвертая, Пересопниця, Дворець, Хорошів, Чорна  і т. п. (Додаток Ж).

Серед цих волинських центрів найвидатнішим був Остріг, де засновувався осередок української культури – Академія Острожська, під проводом князя Костянтина Острожського, що згуртував коло себе найкращі тодішні наукові сили.

Поряд із Острозькою існували друкарні в Дермані, Почаєві, Рахманові, Луцьку, Кременці та в інших населених пунктах, серед яких були і мандрівні друкарні. («Мандрівні» або «бродячі» друкарні – отримали назву від того що їх переміщували з одного місця до іншого, у пошуках кращих умов праці.). (Додаток З).

Мандрівні друкарні були цікавим явищем у культурному житті України в першій половині ХVІІ ст. [3,50] За твердженнями І.Огієнка, «мандрівних» друкарень у давнину було багато [47,174]. Однак з назвою мандрівних друкарень на Волині повязують лише дві – Кирила Транквіліона Ставровецького та Павла Домжив Лютковича [3,50].

Нова велика ідея про вживання Письма Святого в народній мові найперше була зреалізована теж на Волині. На Волині зявляються чотири переклади Письма Святого на українську мову, всі другої половини XVI ст.: Пересопницьке Євангеліє 15561561 р. в м. Пересопниці, Волинське Євангеліє 1571 р. у м. Володимирі, Новий Завіт в перекладі 1581 р. Валентина Негалівського в м. Хорошеві і Літківське Євангеліє 1595 р. в м. Луцьку.

Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху та пов’язане з діяльністю І. Федорова. Водночас це була доба, коли і освіченому духовенству, і причетним до освіти мирянам стала зрозумілою потреба забезпечити всі храми церковно-літургічними книгами і добитися такої уніфікації тексту цих книг, якої не можна було досягти рукописним способом. Потрібна була саме друкована книга. Необхідною вона стала в цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні, релігійні та культурні права українців і білорусів.

Дерманська друкарня.

Село Дермань (Лубенського повіту), було у власності князів Острозьких, знаходилось не далеко від Острога. Переказують, що ще на початку XV століття, серед густих лісів, недалеко села знаходився загородній дворець князів Острозьких, який був добре укріплений від нападу ворога.

Початок Дерманському монастиреві поклав князь Василь Федорович Красний (гарний), котрий при своїм дворі «церков и звоницу муровал, и сам на закладаню был, и всего монастиря Дерманского фундатор» [55, 3].

Свою давню думку про заснування в Дерманському монастирі культурно-освітнього центру Костянтин Острізький здійснив лише 1602 р. В цьому ж році, 5 липня, князь, з благословення патріарха Мелетія, повністю перебудовує Дерманський монастир: створює тут киновію (спільне проживання монахів), засновує школу, а також і друкарню при ній; багатому й до того монастирю князь дарує нові маєтки. Першою книжкою яку надрукували в Дермані – був «Октоїх», оскільки друкованого примірника тоді ще не було. Друк «Октоїха» розпочали 12 квітня 1603 р., а скінчили 12 вересня 1604 р.; це був «Охтаик сиреч осмогласник», на 326 листах. Книжка вийшла «в общом манастыри Дермани, коштом и накладом манастнрским», тобто вже без спеціальних коштів князя Констянтина [26, 43].

Костянтинівська друкарня.

Безумовно, ми не знаємо всіх колишніх друкарень, особливо тих, що засновувалися лише для видання декількох книжок; свідки про ці друкарні – їхні видання часто погинули й до часу нашого не дійшли.

Третя друкарня, яку заснував на своїх землях князь Костянтин Костянтинович Остріжський, була друкарня в місті Костянтинові; але який це Костянтинів: чи Старий (в давнину Волинського воєводства) чи Новий (воєводства Подільського, тепер містечко Літинського повіту) точно сказати важко, проте більше певності, що це був Новий Костянтинів, яким володів син Остріжського Олександр.

Безумовно, в Костянтинові велося культурне життя, хоча про нього відомостей дуже мало. В Костянтинові була українська Академія, про що нам свідчить ось ця приписка на рукописній Кормчій, що переховується в бібліотеці Львівського університету: «Року Божего нароженія 1599 декабря 5 списана Петром Станиславовичем Яневскаго, в богоспасаємом гради Константинове, в Академій Константиновской, при дидаскалу смиренном Антонію Єзифовичу, а при держави княжати Василія Острозскаго» [42, 92].

У лютому 1588 р. до Львова приїжджав відомий віленський друкар Кузьма Мамонич, і названі друкарі – Корунка та Сідляр – продали йому 24 лютого 1588 р. своє право на Костянтинівську друкарню, про що вони й склали ось такого акта (подаю його в перекладі на мову українську):

«Явившись особисто, чесні Сачко Сенькович Сідляр, з Підзамча львівського, і Сенько Корунка, звідтіль, заявили, що вони свою власну українську друкарню з усіма її знаряддями та приналежностями, яку вони мали в місті Костянтинові у світлого й високоповажного пана Костянтина князя Остріжського, воєводи Київського і т. д., вони відступили й разом уступили повним і вічним правом поважаному Кузьмі Мамоничу, громадянинові й радникові віленському, і актом теперішнім відступають і разом уступають, даючи йому і переносячи на нього повну повновласть цю українську друкарню від вище згаданого світлого й високоповажного пана Воєводи Київського, або від кожного другогого, що її має у своїй власті, зажадати й відібрати та переняти, і повернути на свою користь по вподобі, і що вони вже зовсім нічого для себе v тій друкарні не задержують і не вилучають, але все право з повною його повагою переносять і переливають на вище згаданого Кузьму Мамонича і його наслідників по найповнішій формі правного уступлення й перенесення права» [40, 27].

Чи віддав князь Остріжський цю друкарню Кузьмі Мамоничу, нічого не знаємо; не збереглося також і жодних друків, щоб свідчили нам про Костянтинівську друкарню.

Рохманівська друкарня.

Рохманів – це містечко на Волині Кременецького повіту, в 2 верстах від стольного колись міста Шумська; належав Рохманів князям Вишневецьким . Господарка Рохманова, княгиня Ірина Вишневецька Могилянка запросила до себе з Почаєва відомого вченого, ієромонаха Кирила Транквиліона Ставровецького. Кирило прибув до Рохманова у 1618 р. і розташував тут і привезену з Почаєва свою мандрівну друкарню.

Кирило Ставровецький був славним проповідником свого часу, і давно вже надумався був видати збірника своїх проповідей; пробуваючи в Рохманові, Ставровецький вирішив видрукувати такого збірника, який і вийшов у світ 9 листопада 1619 р. під назвою: «Євангеліє Учителноє, албо казаня на неделя през рок и на празники господскіє и нарочитым святым угодником божіим», на 552 л. (Додаток К). В передмові до читача Ставровецький розказує: «Подялем великій кошт на так трудноє и преважноє дило... Сам же аз множайшіи труды к трудом моим приложих, и промыслом Вышнего и друкарню в убозей кущи странствіа моєго поставих, и зачатоє дило коштом и накладом моим с помощію божією сверших». Так само в самім заголовку книжки читаємо, що вона «єго всласным стараням, коштом и накладом а друку на свет ново выдана» [50]. Книжка дійшла до нас з різними посвятами, – кн. Ірині Вишневецькій, кн. Юрію Чарторийському і кн. Самуїлу Якимовичу Корецькому, – напевне ці особи трохи допомогли Ставровецькому й матеріально.

Справа з нововиданою книжкою скінчилася таки зле: собор Київський з митрополитом Іовом Борецьким осудив цю книжку Ставровецького; пізніше, 1627 р. осуджено її й на Москві, і цар Михайло Хведорович та патріарх Філарет, наказали «Учительне Євангеліє» зібрати й спалити...

Правда, «Учительне Євангеліє» Ставровецького таки мало своїх читачів і користалося певною повагою: 1696 р. його перевидано в Уневі, а 1697 р. передрукував його в Мотилеві відомий Максим Вощанка.

Свою мандрівну друкарню Ставровецький, здається, забрав з собою до Замостя, де він був проповідником з 1621 по 1625 рік; 1626 р. Кирило став архімандритом Чернігівським, куди й перевіз свою друкарню.

Почаївська друкарня.

Свято-Успінська Почаївська Лавра це найдавніший монастир на Волині, заснований ще десь в середині XIII ст. Давній переказ оповідає, що київські печерські монахи, втікаючи від нападу татар, в густих крем’янецьких лісах знайшли собі відповідний притулок на мальовничій горі і заснували тут маленького монастиря. Монастир цей аж до кінця XVI ст. був дуже бідним. Основницею монастиря вже в новий час була Анна Тиховна Гойська, вдова по судді Луцькім, що 1597 р. 14 листопада перша записала на монастир добрі маєтки.

З того часу власне й розпочинається вже нове життя Почаївської обителі як киновитського монастиря.

Про початок Почаївської друкарні в нашій літературі панує повний хаос; дослідники звичайно повторюють старе, або додають до нього часом неоправдані перекази. Так, вже Петрушевич зв’язував початок Почаївської друкарні від друкарні Остріжської і додавав, ніби перша почаївська книжка 1618 р. надрукована «быти может типами, закупленными из Острога» [14].

Першим, хто розпочав друкарство в Почаєві, був славнозвісний проповідник свого часу, Кирило Транквиліон Ставровецький. Написав він відомий труд свій «Зерцало Богословіи» і дав читати його декому з тодішніх богословів; ті зле відізвалися про цю книжку і не радили друкувати її. В Почаєві Ставровецький знову розташовує свою друкарню і докінчує тут друкування своєї книжки (84+2 листи, а також передмови); накінець, 12 березня 1618 р. в Почаєві й побачила світ ця книжка – «Зерцало Богословіи» Кирила Ставровецького, складом в 29+84+2 листи [14, 66].

Так зачалося друкарство в Почаєві, але це не було друкарство Почаївського монастиря, а тільки приватна справа «проповидника слова Божіа» Кирила Транквиліона Ставровецького. Того ж 1618 р. Ставровецький переїхав до Рохманова, і туди ж забрав і свою друкарню. Почаївські монахи бачили друкарську працю Кирила Ставровецького, але собі друкарні не заснували, може з причини тих неспокійних часів, що тоді все були на Волині.

І більше ста років після згаданих подійу не було в Почаєві друкарні; в літературі часто містяться відомості про різні видання з 1618 по 1730 р., але ні одного з них до нашого часу не збереглося.

Постійне друкарство заснувалося в Почаєві лише тоді, коли цей монастир перейшов до унії. Фундатором Почаївської друкарні був перший із уніатів архімандрит її Феодосій Любенецький-Рудницький: 1730 р. став він єпископом Луцьким, і з того часу Почаївський монастир, міцно підтримуваний своїм єпископом, діяльно почав закладати собі друкарню [48].

Року 1730 почаївські василіани спровадили собі з Києва словолитника (гисера), перше жида, а потім християнина, і той відлив їм потрібні літери; гравером став у них теж киянин Голота. В новій друкарні найпершим видрукували: проскомидійний листок та пастирський лист єпископа Рудницького. Так розпочалося славне потім почаївське друкарство.

Першою поважною книжкою, надрукованою вже у власній Почаївській друкарні, був «Служебник» 1735 р. У книзі 336 листків, текст надркований двома фарбами – чорною і червоною. (Додаток М). Книжку присвячено фундаторові Почаївської друкарні єп. Рудницькому; на звороті заголовного листа вміщено герба Рудницьких з латинським підписом. А далі йде довга посвята книжки Рудницькому, для нас цікава особливо тим, що вона кидає жмут світла на початок Почаївської друкарні.

Уже в цей час Почаївська друкарня була дуже добре технічно оснащена. До нас зберігся інвентар цеї друкарні з 17 вересня 1736 р., і він показує, що в друкарні було два нових, зо всіма потрібними приналежностями, друкарських станки і один старий; досить було й шрифту різних гатунків; була повна скринька образків на дереві та ініціалів. При друкарні була добре уряджена словолитня, а в ній багато найрізніших матриць. Так само переплетня мала все, що потрібне для доброї роботи [11].

Звичайно, львівське Братство дуже занепокоїлося новою друкарнею, і прикладало всіх сил, щоб таки закрити її, З доручення Братства, 21 березня 1737 р. проти Почаївського монастиря виступив Михайло Нагродський. Він скаржився до Варшавської нунціатури, що Почаївський монастир, не дивлячись на заборону 1732 р., таки друкує й продає українські книжки. Від Почаївського монастиря виступив Іван Ленчевський; він посилався на те, що монастир веде свою друкарню за привілеями королів Августа II та III. На цей раз львівське Братство програло справу: 13 травня 1737 р. нунцій відмінив свою першу постанову з 1732 р. і визнав за Почаївським монастирем право на друкарню, бо ж це право належить йому. Братство не задовольнилось таким рішенням і перенесло свою справу аж до Риму. Довго лежала тут справа, і тільки 11 березня 1745 р. Конгрегація затвердила постанову Варшавської Нунціатури Почаївська друкарня знову виграла справу.

Не дивлючись на всі ці затяжні судові процеси, Почаївська друкарня роботи своєї ніколи не зупиняла.

Такий королівський вирок, звичайно, цілком убивав діяльність Почаївської друкарні, бо їй, власне, заборонено було друкувати всі найважливіші богослужбові книжки, на яких вона мала найкращий прибуток.

Року 1795 прийшов остаточний поділ Польщі і Почаїв перейшов до Росії; для Почаївської уніатської друкарні настала сумна пора, бо над нею вісіла загроза закриття, а крім цього – книжки її втратили ринок збуту. І ось тому тодішній, префект Почаївської друкарні о. Спиридон Коберський вже 15 грудня 1795 р. звернувся до львівського Братства з пропозицією закупити почаївські видання.

Але й російський уряд не закрив Почаївської друкарні, і вона вільно продовжувала свою працю, як і до того; щоб прислужитися новому урядові, о. Коберський 1796 р. видрукував навіть таку книжечку: «Проповедь при нарочитом обхожденіи и именованіи Ея Превысочайшего и Непреодоленного Величества Самодержицы и Государини Императрицы всея Россіи Екатерины Вторыя». І друкарня його працювала й далі, але збут її видань все падав та падав, а тому вона друкувала вже небагато.

Так існувала Почаївська друкарня, потроху занепадаючи, аж по 1831 р., коли російський уряд встановив, що почаївські василіани ніби допомагали польським повстанцям, а тому 9 жовтня монастиря вернули знову православним. А 10 жовтня 1831 р. василіани передали й свою столітню друкарню, а саме: 4 станки, окремо станок для друкування образів; запас слов’янських та польських буков, мідні дошки для витискання образів, дереворити, мідні форми для виливання буков, мідні штемпелі для відливання медаліонів і т. п.; поверх того, принято паперу 485 стіп і видрукуваних книжок, слов’янських та польських, різного змісту 362 паки. Частину почаївських видань пізніше, 1861 р. закупив у Почаєві львівський купець Михайло Димет і розпродав їх у Львові (було 44 назви книжок) [46, 87].

Після передачі Почаївської друкарні православним вона існувала до 1918 р., згодом частину її було вивезено до Києва, а звідти до Москви. Так припинила (тимчасово) своє існування друкарня, що нараховувала коло двохсот років свого безпереривного віку.

Почаївська друкарня в історії друкарства українського займає безумовно почесне місце, вона видрукувала надзвичайно багато книжок; так, дуже неповний список А. Петрушевича зазначає, що з Почаєва за час 1618–1831 рр. (власне, треба б 1730–1831 рр.) вийшло 148 книжок церковнослов’янською та українською мовою, 32 книжки польською мовою і 7 книжок мовою латинською, разом 187 книжок , це таке число видань, до якого не дійшла ані одна друкарня в Галичині і на Волині. Безумовно, період уніатський (1730– 1831 рр.). Почаївської друкарні – це період її найбільшої слави, хоч і служила вона тоді лише частині українського народу.

На основі списка А. Петрушевича надруковані в Почаєві книжки можна поділити на доби так (книжок без зазначення року не приймаю до обрахунку): перша доба – 1618–1730 рр., – вийшло ніби 12 книжок (це помилка, - вийшла тільки 1 книга 1618 р.); друга доба – 1730–1771 рр. (доба організування й боротьби з Ставропигією) – 46 книжок; третя доба – 1772–1795 рр. (розцвіт, польська доба) – 87 книжок, і четверта доба – 1796–1831 рр. (московська) – 33 книжки [14, 95].

Видання почаївські часто мали дуже гарний зовнішній вигляд, — оригінальні черенки, часом розкішні прикраси; взагалі, на окрасу своїх видань в Почаєві звертали пильну увагу. Почаївські книжки добре розходилися по Галичині (часто – і поза нею), і тут вони користалися заслуженою повагою. А те, що багато з них були до того ще й писані українською мовою, то це надало їм чисто національний характер і збільшило їхню вагу.

Четвертинська друкарня.

Село Четвертня Луцького повіту на Волині, що знаходилось над річкою Стир, було родинним маєтком князів Четвертинських. Прабатько родини Четвертинських, князь Олександр Святополкович, одержавши собі в уділ Четвертню, став називатись Четвертинським. Олександр Четвертинський 1437 р. заснував при Четвертні Преображенський монастир. Родина Четвертинських постійно визначалася своєю ревною обороною православ’я і щедрим меценатством на користь рідної культури.

Один з князів Четвертинських, Григорій, прислужився також і справі волинського друкарства. Князь Григорій Четвертинський був захисником православної віри, хоча жив у малих достатках [46, 221].

Ієромонах Павло Домжив-Люткович Телиця та ієродиякон Сильвестр, 1624 р. разом з своєю мандрівною друкарнею прибули на прохання кн. Григорія Четвертинського, в Четвертню й оселилися в Преображенському монастирі. Тут вони почали складати Псалтиря, який і вийшов у світ 27 липня 1625 р., на 244 л. На звороті заголовного листагерб Четвертинських, а потім присвята книжки кн. Григорію від друкарів Павла та Сильвестра [26, 62].

Луцька друкарня.

Церковне братство заснувалося в Луцьку при Хрестовоздвиженській церкві досить рано — ще 1617 р. На перших порах свого існування Луцьке братство про друкарство не думало в акті про його заснування з 1 вересня 1619 р. ніякої згадки про друкарню нема.

Друкарню в Луцьку засновано випадково; відомі вже нам друкарі, ієромонах Павло Домжив-Люткович Телиця та ієродиякон Сильвестр, по короткім перебуванні в Четвертні, прибули з своєю мандрівною друкарнею й до Луцьку, певне на заклик Хрестовоздвиженського братства. Коли саме прибули вони до Луцьку – не відомо; певне, десь в часі по липні 1625 р. і до 1628.

Але в Луцьку пробули друкарі не довго; першою книжкою вони видрукували тут «Лямент по святобливе зошлом велебном господину отцу Іоанни Василевичу презвитери» [54].

В тім же році видрукував о. Павло й другу книжку: «Епикидіон албо вирше жалобныя на погребеніє Василисы Яцковны», твір Степана Полумерковича; але панегірик цей до нашого часу не зберігся.

Поза цими виданнями ми не знаємо більше луцьких видань; звичайно, цілком можливо, що не всі луцькі видання збереглися до нашого часу. У всякому разі в Луцьку, столичнім місті єпископів луцьких, довго жив переказ про давнє луцьке друкарство.

Трохи пізніше, 1787 р., засновує в Луцьку свою друкарню домініканський кляштор, що 1783 р. одержав на це й королівського привілея; цим привілеєм домініканам дозволялося випускати книжки різними мовами. Ще 1804 р. 10 травня Волинський губернатор Ів. Ессен писав, що в домініканській луцькій друкарні «печатаніе производится на языках: россійском, латинском, французском и польском» [40, 30]. 1803 р. ця друкарня згоріла. Домініканська луцька друкарня випустила більше 30 книжок, переважно підручників для шкіл.

Чорненська друкарня.

Покінчивши свої друки в Луцьку, друкарі наші – Павло Люткович та Сильвестр разом з своєю мандрівною друкарнею прибули в с. Чорну, що лежить над річкою Горинню, тепер повіту Рівенського, в давнину Луцького .

Прибули вони сюди десь в 1628 р., прибули на запрошення господаря Чорної, пана Адама Урсула-Рудецького, і оселилися в тамошнім Чорненськім Спаськім (Преображенськім) монастирі. Він став останнім пристановищем наших працьовитих мандрівних друкарів, – тут вони вже й дожили віку свого.

Року 1631 14 квітня Адам Рудецький склав фундуша  на забезпечення Чорненського монастиря; він відписав свойому монастиреві ціле село Чорную.

Отже, за допомогою п. Рудецького розпочали наші друкарі свою працю в Чорненськім монастирі; праця ця була на початку дуже продуктивною, бо вже 1629 р. випустив о. Павло дві поважні книжки: Часослов та «Діалог».

Першою книжкою «изобразися в Чорной» Часослов 1629 р. 10 серпня, збереглося 495 листів, кінця нема; книжка відома нам лише по двох примірниках . На об. заголовного листа уміщено герба князя Четвертинського, а потім посвяту книжки йому ж; шрифт Часослова той самий, що й в Псалтиру Четвертинськім 1645 р.

Добре розпочалося чорненське друкарство, але існувало воно дуже недовго, – до 1629 р. о. Павло вже більше нічого не друкував. Думаю, що причиною цього була якась поважна хвороба о. Павла, бо 23 травня 1630 р. він склав дарственного записа на все своє майно, – на книжки та на друкарню.

П. Адама Рудецького заступив син його Дмитро, котрий відразу дуже неприхильно поставився до Чорненського монастиря і не захотів визнавати фундуша свого батька.

Але ця опіка митрополича не оборонила о. Павла від тих неприємностей, що їх почав робити Чорненському монастиреві новий господар Чорної, Дмитро Рудецький. Він не визнав фундації свого батька і не хотів відмовитися від доходів з с. Чорної, а тому намагався силою вигнати монахів з Чорненського монастиря; проти такої його поведінки протестував ігумен о. Павло і розпочав навіть з ним судові процеси.

Ціле життя своє поклав о. Павло Люткович на друкарську працю; історія зберегла нам назву дев’яти книжок, що він надрукував їх, а сім з них дійшли й до нашого часу. Працював о. Павло й як письменник, він склав такі твори, як «Казаньє на чиненю памяти по зешлом єго мл. пану Александрови Феодоровичу Шептицком» 1622 р., багато свого додав до «Собранія вкратце словес» 1618 р. З своєю мандрівною друкарнею довго тинявся о. Павло по різних містах (Загорів, Угорці, Минськ, Четвертня, Луцьк, Чорна), аж поки не спочив вже на довший час в Чорненськім монастирі. В історії культурного нашого життя, особливо Волині, друкар Павло Домжив-Люткович Телиця разом з товаришем своїм Сильвестром безумовно займе почесне місце.

Кременецька друкарня.

Чашник Волинський Лаврін Древинський та хорунжий Данило Малинський в травні 1633 р. виклопотали собі в короля Володислава IV дозвіл заснувати в місті Крем’янці на Волині Богоявленського монастиря, а при нім заснувати церковне братство, школу, шпиталя й друкарню; монастир і братство мали бути під владою київського митрополита. Коли монастир і братство були засновані, митрополит Петро Могила видав фундаторам 13 вересня 1637 р. благословенну грамоту, монастир мав бути ставропигіальним, а братство й школа мали існувати по уставах великих братств.

У 1637 р., при Богоявленськім монастирі засновано й друкарню. Кременецька друкарня існувала не довго, і за 1638 рік випустила три книжки. Першою крем’янецькою книжкою була, здається. «Грамматіка или Писменница языка словенскаго тщателем вкратце издана в Кремянци року 1638», на 104 л.; вгорі заголовного листа – малюнок Водохрещів; видання вбоге, друк примітивний. Це був шкільний підручник (церковнослов’янською мовою) для Крем’янецької братської школи.

Крім Граматики, того ж 1638 р. з Крем’янецької друкарні вийшли ще дві книжки: 1) «Синод ведле звычаю дорочного в церкви Луцкой отправрваный»; вкупі з «Синодом» видрукувано: 2) «О мистиріях или тайнах» Сильвестра Коссова; дві останні книжки до нашого часу не збереглися [11].

Більше ця Крем’янецька друкарня нічого вже не друкувала і дальша доля її поки що відома.

Пізніше, вже з кінця XVIII віку в Крем’янці працювала польська друкарня; так, різні друки цеї друкарні за 1789–1822 рр., переважно шкільні підручники, зберігаються ще в Почаївській бібліотеці.

Церковне братство було заснувано в Луцьку при Хрестовоздвиженській церкві в 1617 р. На перших порах свого існування Луцьке братство про друкарство не думало, в акті про його заснування з 1 вересня 1619 р. згадки про друкарню немає [47, 123].

Друкарню в Луцьку засновано випадково; відомі вже нам друкарі, ієромонах Павло Домжив-Люткович Телиця та ієродиякон Сильвестр, по короткім перебуванні в Четвертні, прибули із своєю мандрівною друкарнею й до Луцька, можливо на заклик Хрестовоздвиженського братства. Коли саме прибули вони до Луцька не відомо (припущення – липень 16251628 рр.). В Луцьку пробули друкарі не довго. Першою книжкою яку вони видрукували тут – «Лямент по святобливе зошлом велебном господину отцу Іоанни Василевичу презвитери». Текст книжки розміщений на 11 листах [47, 201]. Разом з тим, цілком можливо, що не всі луцькі видання збереглися до нашого часу.

Житомирська друкарня.

В давнину Житомир не мав своєї друкарні; перша друкарня постала тут лише 1783 р., її заснував головний житомирський суд. Друкувалися тут лише судові справи, перше польською мовою. У 1804 р. управляв друкарнею секретар суду Рожанський. Пізніше, 1840 р. Бердичівську кармелитську  друкарню перенесено також до Житомира.

Жидівська друкарня.

Найстаршою жидівською друкарнею на Волині була друкарня в Острозі. Видання цеї друкарні широко розходилися не тільки на Волині, але також і по Поділлі та Київщині. Пізніше вона припинила своє існування, але 1792 р., з дозволу власника міста Малаховського, місцеві міщани Шмуль Беркович та Арон Йосіович знову відкрили жидівську друкарню. З дозволу Рижської цензури вони друкували багато своїх релігійних книжок. Ця друкарня проіснувала аж до нових часів, і тільки 1832 р. її закрито з наказу уряду.

ВИСНОВКИ

Сьогодні, в добу духовного та національного відродження, ми маємо все більше можливостей неупереджено подумати над багатьма сторінками нашої історії. Багато з них нам доведеться ще не раз перечитувати, переосмислювати заново, відбираючи зерна правди, історичної справедливості та істинної науковості від вигадок, замішаних на політичних спекуляціях.

Історія українського друкарства – палеотилія. Це величезна й цікава ділянка нашої культури.

Проведене дослідження діяльності друкарень на Волині у кінці ХVІ–ХVІІІ ст. дає підстави для наступних висновків:

  • вивчення проблеми зародження і розвиток друкарства, а також діяльності друкарень на Волині в зазначений період не була предметом спеціальних наукових розвідок, проблема розглядалась дослідниками в контексті дослідження книгодрукування загалом на Україні;

  • установлено, що друкарні у Волинському краї починають з’являтися в останній чверті XVI ст. – в містах Почаїв, Остріг, Олексінець, Луцьк, Полонне, Славута, Дубне та в селах – Четвертня Луцького повіту, Дермань Лубенського повіту (їх нараховувалось близько 15);

  • підкреслено, що друкарні, які діяли у кінці XVI ст. являли собою дрібні майстерні в яких працювала невелика кількість друкарів;

  • засвідчено, що за інвентарним списком Львівської друкарні І. Федорова було таке оснащення: друкарський дерев’яний прес, латунний гвинт з надгвинтником, рама для складання набору, дві латунні таблиці (одна вживалася як основа для наборної форми, другою притискували папір до набору), наборна каса, матриці для відливання літер, шрифт, метал для відливання літер та інші речі.

  • з’ясовано, що впродовж ХVІ–ХVІІІ ст. в друкарнях видавались переважно богослужебні книги – «Апостол», «Євангеліє», «Октоїх», «Псалтірь», «Служебник», «Требник», «Тіпікон», «Тріодь», «Часослов»;

  • відзначено, що у 1578 році у місті Острозі в друкарні, яку заснував князь Констянтин Острозький, було видрукувано 96 – сторінковий Острозький Буквар, Острозьку Біблію та ще близько 30 інших книг;

  • констатовано, що визначальну роль у розвитку друкарської справи в Україні відігравали братства. Майже всі братські школи, що існували в цей час відкривали при собі друкарні. У 20-х рр. ХVІІ ст. діяла друкарня при Луцькому Хрестовоздвиженському братстві;

  • показано, що вагому роль у розвитку друкарства на Волині займає Іван Федоров (Федорович), який працював в острозькій друкарні. Сучасники відзначають оригінальність усіх книг, надрукованих Федоровим: він не тільки знайшов нові технічні засоби, щоб створити зручні для читання та красиві книжки, але й здійснював редагування текстів, замінюючи малозрозумілі старослов’янські вирази українськими;

  • підтверджено, що на Волині в зазначений період виникло багато друкарень, але більшість з них закладалася лише для надрукування певної книжки; покінчивши роботу, такі друкарні звичайно переносилися до іншого місця. Лише друкарня Остріжська та Почаївська були постійними.

  • з’ясовано, що стан давнього друкарства України давав повну змогу у ХVІ–ХVІІІ ст. не тільки займати почесне місце серед цілого слов’янського світу, але й рівнятися технікою своїх видань культурним народам Європи.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дослідження можна буде широко використовувати в навчально-виховному процесі загальноосвітньої школи, зокрема, на уроках історії України у 7 та 8 класах з тем «Культура України в другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст.», «Освіта і друкарство в Україні в ХVІІ ст.», на уроках української літератури у 9 класі з тем «Вступ. Давня українська література», «Українська література ренесансу і бароко», а також під час проведення факультативних та гурткових занять.

Друкарство Волині зайняло почесне місце серед видань інших народів, так «Острозька Біблія», а також інші книги ХVІ–ХVІІІ ст. волинського краю репрезентують Україну у великих бібліотеках всього світу. Отже, Волинь своїм книговиданням виявила аспект культури як національної, так і загальнолюдської.

Безумовно, ми ще не знаємо про існування всіх давніх волинських друкарень, як не знаємо і про діяльність всіх колишніх українських друкарень. Багато стародруків понищив час. Чимало з них немають початкових і кінцевих листків, а тому й не відомо, де їх друковано.

Таким чином, вивчення історії друкарства має для нас, українців, велике значення, бо якраз воно особливо яскраво підкреслює стан та рівень нашої давньої культури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Барановскій С. Краткія историческія сведенія о бывших на Волыни православных типографіях // Волын. епарх. вед. – 1877. – № 18. – С. 763–787.

  2. Бойко М. Історично-бібліографічний нарис друкарства Волині (1578–1830) / М. Бойко. – Блумінгтон, Індіана. – 1972. – 204 с.

  3. Василишин О. М. Мандрівні друкарні (п. п. ХVІ ст.) / О. М. Василишин // Поліграфія і видавнича справа. – 2000. – № 2. – С. 50 – 53.

  4. Видавничі осередки і друкарні другої половини XVII–XVIII ст. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: litopys.org.ua/isaevych/is20.htm

  5. Возняк М. Історія української літератури / М. Возняк. – Т. 2. Ч. 1. – Львів, 1921. – 416 с.

  6. «Волынь. Историческія судьбы юго-западного края (с высочайшаго соизволения здано при министерствъ внутреннихъ дълъ И.Н. Батюшковымъ. / С. Петербургь. Типографія Товарищества «Общественная Польза», Большая Подъяческая, 39. 1888» – 288 с. в кінці примечания 1–126 с.

  7. Герус–Тарнавецька І. До 400 – річчя Острозької Біблії і книгодрукування на Волині / І. Герус–Тарнавецька // Літопис Волині. Науково популярний збірник волинезнавства. – Вінніпег, 1982.

  8. Голубев С.Т. Археологическая заметка о памятниках старины // Труды Киевской Духовной Академии. – Т. І. – К., 1876.

  9. Горобець А. І. Українські друкарні та стародруки ХVІ–ХVІІ ст. – значна віха у розвитку культури українського народу. – Наукова конференція «Українська писемність та мова у манускриптах і друкарстві» – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://vuam.org.ua/uk/704

  10. Исаевич Я. Д. Роль братств в издании и распостранении книг на Украине и Беларуссии (конец ХVІ – ХVІІ вв.) / Я. Д. Исаевич // Книга и графика. – М., 1972. – С. 127–136.

  11. Історія друкарства на Україні. – [Електронний ресурс]Режим доступу: http://otherreferats.allbest.ru/history/00087811_0.html.

  12. Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI – XVІІІ ст. : [монографія] / Я. Д. Ісаєвич. К. : Наук. думка, 1966. 254 с.

  13. Ісаєвич Я. Д. Документи з історії боротьби міських братств проти міських братств проти національно-релігійного гніту в першій половині ХVІІ ст. / Я.Д. Ісаєвич // Середні віки на Україні. – Київ, 1971. Вип. 1. – С. 208–313.

  14. Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні / Я. Д. Ісаєвич. – Львів, 1975. – 152 с.

  15. Історія Волині з найдавніших часів до наших днів [відп. ред. О. Г. Михайлюк]. – Львів, 1988. – 238 с.

  16. Історія міст і сіл Української РСР. Волинська область. Київ. – 1970. – 745 с.

  17. Запаско Я. М. Львівські стародруки : книгознавчий нарис / Я. М. Запаско, О. Мацюк. – Львів. – 1983. – 256 с.

  18. Запаско Я. Мистецька спадщина Івана Федорова / Я. Запаско. – Львів, 1961. – 223 с.

  19. Запаско Я. П. Мистецтово книги на Українi в XVI–XVIII ст. Львiв, 1971. – 312 с.

  20. Запаско Я. П. Орнаментальне оформлення українскої рукописної книги / Я. П. Запаско. – Київ, 1960.

  21. Запаско Я. П. Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародрукiв, виданих на Украiнi / Я. П. Запаско, Я. Д. Iсаєвич. Кн. 1. (1574–1700). Львiв, 1981. 136 с.

  22. Запаско Я. П. Памятки книжкового мистецтва. Каталог стародрукiв, виданих на Украiнi / Я. П. Запаско, Я. Д. Iсаєвич. Кн. 2. Ч. 1. (1701–1764). Львiв, 1984. 132 с.

  23. Запаско Я. П. Памятки книжкового мистецтва. Каталог стародрукiв, виданих на Украiнi / Я. П. Запаско, Я. Д. Iсаєвич. Кн. 2. Ч. 2 (1765–1800). – Львiв, 1984. 128 с.

  24. Запаско Я. Початки українського друкарства / Я. Запаско, О. Мацюк, В. Стасенко. – Львів : Центр Європи, 2000. – 222 с.

  25.  Кагамлик С. Р. Українські гетьмани і Києво-Печерська лавра / С. Р. Кагамлик // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку: Матеріали П’ятих всеукраїнських історичних читань. – Київ; Черкаси. – 1996. – С. 210–213.

  26. Карпінський В. С. Зародження і розвиток друкарства на Волині / В. С. Карпінський. – Луцьк. Надстир’я. – 1998. – 107 с.

  27. Кацпржак Е. И. История письменности книги / Е. И. Кацпржак. – М. : Искусство, 1955. – 356 с.

  28. Киселев Н. П. Греческая печать на Украине в ХVІ веке / Н.П. Киселев // Книга. Исследования и материалы. – М., 1962. – Сб. 7.

  29. Книга і друкарство на Україні. – К.: Наукова Думка. 1965.

  30. Ковальський М. П. Джерела про початковий етап друкарства на Україні / М. П.Ковальський. – Дніпропетровськ, 1972. – 273 с .

  31. Коляда Г. І. Нове в мові першодрукованого Апостола / Г. І. Коляда // Славія. – 1966. – №81. – С. 16–18.

  32. Крип’якевич І. П. Історія України / [відп. ред. Ф. П. Шевченко, Б. З. Якимович]. – Львів : Світ, 1990. – 520 с.

  33. Ломачинська І. Православні монастирі та друкарська справа в ХVІ – ХVІІ ст. / І. Ломачинська // Людина і світ . – 1999. – № 7. – С. 37–42.

  34. Луцьку 900 років: Збірник документів і матеріалів. [Текст] – К. : Наукова думка, 1985. – 303 с.

  35. Макаренко М. Мистецтво книжки / М. Макаренко // Бібліографічні вісті. – К. – 1924. – № 1–3. – C. 94–100.

  36. Максимович М. А. Собрание сочиненій / М. А. Максимович. – Т. 3. (языкознание, история словесности). – Киевь. Типография аренд. Е. Т. Керерь. Большая Владимирская дом № 22. – 758 с.

  37. Маслов С. І. Етюди з історії стародруків стародруків / С. І. Маслов. – Київ, 1928.

  38. Маслов С. И. Кирилл – Транквиллион Ставровецкий и его литературная деятельность / С. И. Маслов. – К., 1984.

  39. Мацюк О. Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова? // Архіви України. – 1968. – № 2. – С. 3–14.

  40. Мацюк О. Ще про початки книгодрукування на Україні// Архіви України. – 1971. – № 1. – С. 26–32 .

  41. Михайлюк О. Г. Історія Луцька / О. Г. Михайлюк, І. В. Кічій. – Львів : Світ, 1991. – 192 с.

  42. Мотенко Я. В. Друкарська справа в Україні у середині ХV–ХVІ ст. / Я. В. Мотенко, Є. К. Шишкіна // Вісник НТУ «ХПІ». – 2013. – С. 93–97.

  43. Немировский Е. Л. Иван Федоров (около 1510–1583 гг.) / Е. Л. Немировский. – М. : Наука, 1985. – 317 с.

  44. Немировский Е. Л. Иван Федоров в Белоруссии / Е. Л. Немировский. – М.,1979. – 245 с.

  45. Немировский Е. Л. Начало украинского книгопечатания. Иван Федоров / Е. Л. Немировский. – М.1974. – 278 с.

  46. Овчінніков В. Історія книги / В. Овчінніков. – Львів : Світ 2005. – 420 с.

  47. Огієнко І. І. Історія українського друкарства / [упоряди. авт. іст. –біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик]. – К .: Либідь, 1994. – 448 с.

  48. Огієнко Іван. Історія українського друкарства. Ізборник. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: litopys.org.ua/ohdruk/ohd.htm.

  49. Осадча О. В. Доля української книги від її народження до сьогодення О. В. Осадча / Поліграфія і видавнича справа. – 2008 – № 1 (47). – С. 22–26.

  50. Перлштейн А. Очерки исторіи типографіи на Волыни // Волын. Губ. Ведом. 1855. – № 4–5. Ч. 87. – С. 22–26.

  51. Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні / ХVІ – п. п. ХVІІ ст. / Зб. документів. – К., 1975. – 344 с.

  52. Путро О. І. Розвиток книгодрукування в Україні в XVIII ст. / О. І. Путро // Питання історії культури України. Київ: – 1995. С. 27–37.

  53. Тимошик М. Історія видавничої справи: Підручник / М. Тимошик –К. : Наша культура і наука, 2003. – 496 с.

  54. Тимошик М. Історія українського друкованого слова потребує переосмислення / М. Тимошик // Літературна Україна. – 2002. – 21 березня. – С. 3.

  55. Тимошик М. Стародавня рукописна книга в світі: попередники, ранні осередки, роль у суспільному поступі / М. Тимошик // Вісник Книжкової палати. – 2002, № 4. – С. 22–27.

  56. Франко І. Нарис історії української літератури до 1890 р. / І. Франко. – Львів, 1910. – С. 40.

  57. Шабала Я. М. Історія України : навчальний посібник / Я. М. Шабала. – Луцьк : Надстир’я, 2006. – 268 с.

  58. Яременко П. К. Герасим Смотрицький / П. К. Яременко // Радянське літературознавство. – К., 1960 – № 5 – C. 57–68.

ДОДАТКИ

Додаток А

Вигляд друкарні кінця XVI ст.

Додаток Б

Друкарський верстат поч. ХVII ст.

Додаток В

Євангеліє. 1780 р. (Оклад).

Додаток Д

Острозька Біблія 1581 р. (Титульний лист).

Додаток Е

Острозька Біблія 1581 р. (Перша сторінка).

Додаток Ж

Розміщення друкарень на Волині у ХVI–ХVIІІ ст. (Змодельовна карта).

Додаток З

1578-1612

Іван Федорович;Василь Суразький

х Острог

1580

Ймовірно заснував А. Курбський

х Миляновичі ?

1588

Продана К.Мамоничу до Вільно

х Костянтинів

1603-1605

Демян Наливайко

х Дермань

1618

К.Транквіліон Ставровецький

х Почаїв

1619

К.Транквіліон Ставровецький

х Рахманів

1624-1625

П.Домжив Люткович Телиця

х Четверня

1625-1628

П.Домжив Люткович Телиця

х Луцьк

1628-1635

П.Домжив Люткович Телиця

х Чорна

1638

Засновник Лаврентій Древінський

х Кремянець

1647

Ймовірно заснували кн.Дольські

х Дольські ?

1732-1830

ЧСВВ - Василівна

х Почаїв

1760

Єврейська

у Олексинець

1783-ХІХ

Судейська друкарня

: Житомир

1786

Ймовірно заснував Ф.Чацький

: Порицьк ?

1787-1814

Єврейська

у Радивілів

1787-1831

Домінікани

: Луцьк

1788

Беркович Шмуль

у Полонне

1789

Ймовірно заснував кн.Тарнавський

: Підбережці ?

17980-1792

Беркович Шмуль

у Корець

1790-ХІХ

Пінхасович Мошко

у Славута

1792

Беркович Шмуль і Арон Йоськович

у Острог

1794-1814

Абрам бен Ісаак

у Корець

1796-1821

Арон бен Йонаг

у Острог

1798-1839

Єврейська

у Судилік

Перелік друкарень і друкарів на Волині у ХVIXVII ст.

Умовні знаки: х-українські; у-єврейські; : – польські; ? – сумнівні.

Додаток И

Першодрукар Іван Федоров.

Додаток К

Євангеліє Учительноє (Рохманів, 1619 р.).

Додаток Л

Учительне Євангеліє (Видання 2014 р.).

Додаток М

Служебник. Почаїв, XVIII ст.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.