Проблема співвідношення природи і культури — одна з перших в опануванні феномена культури, як у його суттєвих, так і в історичних проявах. Культуру не можна зрозуміти, не виділивши її в особливу сферу реального щодо природи. Вже в початкових спробах пізнання культури її визначали як відмінне від натури (природи). Таке визначення на довгий час заклало розуміння природи й культури як рівнозначних субстайційних сфер буття не лише роз'єднаними, а й протиставленими одна одній.
Однак очевидність того факту, що людина — суб'єкт і носій культури —постійно перебуває в об'єктивному, від неї не залежному, натуральному (докультурному) зв'язку з природою, вимагає вбачати в абсолютизації цього визначення однобічність, викривлення дійсності щодо взаємозв'язку природи та культури.
Нарівні з цим традиційним уявленням стосовно природи й культури існує протилежне бачення, яке, у свою чергу, розмиває своєрідність культури повним ототожненням її з природою, перенесенням на культуру природно-біологічних характеристик. У такому випадку культуру розуміють як пряме продовження органічних пристосувань, як вироблені на основі інстинктів форми поведінки, що гарантують людині, цьому біологічному індивідові, виживання. Віддаленість наведеної інтерпретації культури від дійсності, здавалося б, незаперечна. Та реалії культурно-історичного буття у своїх неймовірних «антикультурних» проявах підгримують існування й такого тлумачення феномена культури.
Обидві крайні позиції в уявленнях про природу й культуру тільки загострюють проблему їх співвідношення, вимагаючи визначення як своєрідності, так і взаємозалежності цих реалій буття.
