Доповідь на науково-практичну конференцію Мета громадянського протесту та його наслідки

Опис документу:
Дослідження зумовлене і досі процесом становлення в Україні громадянського суспільства, а також необхідністю вивчення проявів громадянської прямої дії, що свідчить про поступове перетворення українського народу з об'єкта державної влади на повноцінний суб'єкт влади.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Міністерство освіти і науки України

Ізмаїльський технікум механізації та електрифікації сільського господарства

Мета громадянського протесту та його наслідки

Доповідь

Студентки І-А ел.

Бєлюженко Марії

Науковий керівник:

Кокош А.М.

м. Ізмаїл

2016

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………3

1. Поняття і ознаки громадянської непокори як форми вираження громадянського протесту…………………………………………………………4

2. Громадянський протест як засіб встановлення зв’язків між громадянським та політичним суспільством……………………………………7

3. Майдан як наслідок громадянського протесту в Україні……………12

ВИСНОВКИ……………………………………………………………….16

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ………………………………………………….19

ВСТУП

Ідеї і принципи розвитку громадянського суспільства в Україні стали, як ніколи, актуальними. Феномен кольорових революцій останніх років сколихнув інтерес до громадянського протесту як форми політичної участі. Разом з тим, ніколи не можна беззастережно сприймати те, що привноситься в Україну з поза її меж. Незлічима кількість ворогів в бездонній українській історії змушувала нас завжди знаходити нестандартні, притаманні тільки нам шляхи до державності. Українці завжди прагнули, а в окремі історичні періоди мали, Українську Національну Державу. Непродумане впровадження інституцій громадянського суспільства в Україні може призвести до ситуації, коли в Україні встановилася система рад. До керівництва Україною при радах відкривався необмежений доступ для чужинців. Те саме може трапитися і при громадянському суспільстві, коли людина не проявляє інтерес до подій в державі. Отож, не залишаймося байдужими у побудові Української Національної Держави через становлення громадянського суспільства.

Актуальність дослідження зумовлена і досі триваючим процесом становлення в Україні громадянського суспільства, а також необхідністю вивчення проявів громадянської прямої дії, що свідчить про поступове перетворення українського народу з об'єкта державної влади на повноцінний суб'єкт влади.

Метою роботи полягає у вивченні громадянського протесту як однієї із форм сучасних відносин людини і держави в процесі становлення громадянського суспільства.

Завданнями цієї доповіді є визначення поняття «громадянський протест», дослідження мети, причин появи цього факту, визначення можливих позитивних і негативних наслідків явища, з'ясування значення громадянського протесту для процесу становлення громадянського суспільства в Україні і місця в загальній концепції політичної культури.

1. Поняття і ознаки громадянської непокори - форми вираження громадянського протесту

Поняття «громадянська непокора» (англ. - civil disobedience) в сучасному його розумінні почало вживатися з 1849 р., коли директор американської школи Генрі Торо (Henry David Thoreau) на знак ненасильницького протесту проти несправедливих законів припинив сплачувати державі податки і, як наслідок, написав відоме есе «Про обов'язок громадянської непокори» [2]. У ХХ ст. найвідомішими втілювачами мирного протесту та свідомого порушення встановлених правил стали індієць Махатма Ганді та темношкірий американець Мартін Лютер Кінг.

Якщо поставити за мету знайти, як з точки зору українського права регламентується поняття громадянської непокори, провести пошук у нормативно - правовій базі законодавства, то побачимо, що в Україні такого поняття не існує. Не існувало такого поняття також і в радянському праві. Виходить, це не юридичне, а суто політичне поняття. Незважаючи на брак визначення громадянської непокори в праві, як соціальне явище вона існувала в СРСР ледве не від встановлення Радянської влади. Цікаво, що поняття «акції громадянського протесту» використовувалось радянською пресою винятково щодо західних борців за права темношкірого населення, пацифістських або профспілкових рухів.

У світовій історії поняття громадянської непокори і різновидів акцій громадянського протесту з'явилось в період становлення громадянського суспільства. Проте тільки відносно недавно масові рухи протесту почали розглядатись як раціональне й організаційне джерело суспільних процесів. Громадський рух розглядався як антисоціальна поведінка груп людей, що виникла як реакція на соціальну напруженість. Вважалося, що рухи виникають стихійно і являють собою лише тимчасову дисфункцію соціальної системи. Так чи інакше, сутність громадянської непокори полягає в конфлікті, що виникає внаслідок серйозних суперечностей між мораллю і правом.

Усі відомі в літературі визначення поняття громадянської непокори подібні за своєю суттю. Визначення громадянської непокори можна узагальнено сформулювати так: навмисне, свідоме адміністративне порушення закону або громадського порядку з метою привернення уваги представників влади та громадської думки до необхідності змінювати законодавство, примусити владу змінити політику або зняти певну гостру проблему.

До ознак громадянської непокори слід віднести такі:

- ненасильницькі методи боротьби, що має виключати можливість використання сили з боку опонентів;

- непокора якомусь конкретному закону або дії влади, але в межах дотримання правопорядку та вірності принципу верховенства права;

- акції громадянської непокори можуть мати прямий (невиконання закону, що викликає протест) або непрямий (невиконання інших законів) характер;

- акції повинні носити показовий, публічний характер з поясненням своїх намірів;

- ключовим моментом усіх акцій непокори є прагнення їх учасників витримати будь - які наслідки власних дій на знак серйозності своїх намірів;

- практика громадянської непокори, яка визнає як активне порушення закону або правопорядку, так і пасивне ігнорування його вимог;

- підставою для громадянської непокори є переконання, що той чи інший закон або дія влади є аморальною, несправедливою;

- акції громадянської непокори можуть бути організовані як однією особою, так і групою однодумців, а також іншою спільнотою або союзом спільнот.

Завдання акцій громадянської непокори можуть бути різні: від проведення конкретних реформ до повалення діючого уряду або навіть політичного ладу. Утім, головною метою таких акцій завжди є одне: привернення уваги влади і громадськості до певної проблеми у ненасильницький спосіб.

Методи, до яких вдаються учасники акцій непокори, як було вже зазначено, вирізняються передусім незастосуванням сили. Це різноманітна тактика колективних дій - масові мітинги, страйки, бойкоти, перешкоджання здійснювати повноваження представникам органів влади, відмова від співробітництва, несплата податків, масова відмова користуватися державним транспортом, відвідувати громадські заклади та ін.

Громадянська непокора перетинається з іншими явищами з політичного життя соціуму - наприклад, з таким атрибутом демократичного суспільства як громадянські права і свободи.

2. Громадянський протест як засіб встановлення зв’язків між громадянським та політичним суспільством

Громадянський протест – це публічна, ненасильницька, свідома політична діяльність, яка, спрямована проти нелегітимного закону і здійснюється, як правило, з метою змін у законодавстві чи в політиці державної влади. Громадянський протест є засобом встановлення зв’язків між громадянським та політичним суспільством (чи громадянським та економічним співтовариством) в умовах безрезультатного використання всіх інших засобів впливу першого на друге. Акції громадянської непокори займають проміжне положення між конституційними формами політичної діяльності, з одного боку, і повстанням чи революцією – з іншого.

Для того, щоб громадянська непокора зберігала свою легальність та легітимність, необхідно щонайменше дві важливі умови:

  • По – перше, громадянський протест повинен бути врегульований нормами чинного законодавства;

  • По – друге, легітимний характер громадянського опору в значній мірі залежить від високого рівня правової та політичної культури як членів громадянського суспільства, так і представників органів державної влади та місцевого самоврядування.

Аналіз конституцій та законодавства сучасних європейських демократичних держав свідчить про відсутність в більшості випадків спеціальних конституційних норм, які б безпосередньо закріплювали право громадян на проведення акцій громадянського опору публічній владі. Крім цього, в конституціях цих країн є закріплене право громадян на проведення мирних зборів та маніфестацій, яке передбачає можливість застосування акцій громадянської непокори спрямованих проти нелегітимних законів та дій публічної влади.

В період непорушності конституційного ладу і нормального функціонування державної влади громадяни зобов’язані виконувати акти публічної влади. Конституція забороняє їм чинити самосуд (вимога громадянської покори) стосовно державних актів. Подібні положення містяться в конституціях окремих постсоціалістичних держав (Угорщина, Чехія, Хорватія). Наприклад в чеській Хартії основних прав та свобод громадянам надано право чинити опір кожному, хто намагається ліквідувати встановлений нею демократичний лад: „Громадяни мають право чинити опір кожному, хто посягає на демократичні принципи прав людини та основних свобод, що закладені Хартією, якщо діяльність конституційних органів або активне застосування правових норм є неможливими” [2].

В Конституції України відсутня норма, яка б закріплювала право громадянської непокори, хоча як засвідчують події останніх років дане право потребує свого конституційного регулювання. Якщо, згідно Конституції: „Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами” і більше того: „ Ніхто не може узурпувати державну владу”, то у випадку, коли хто-небудь з носіїв публічної влади, чи будь-хто інший, спробує всупереч волі народу узурпувати владу в державі, український народ, як ”носій суверенітету і єдине джерело влади” може і повинен застосувати всі можливі засоби опору (включаючи і силові), для того, щоб перешкодити таким антиконституційним нелегітимним діям.

Крім цього, в Основному Законі нашої держави передбачені форми реалізації цього права. Це, зокрема, ст. 39 Конституції, яка надає громадянам право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, та ст. 44, яка закріплює за громадянами право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів. Якщо право на страйк знайшло свою конкретизацію у спеціальному законі (Закон України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 р.), то право на мирні збори на сьогоднішній день є законодавчо не врегульоване.

Відсутність Закону про порядок організації та проведення мирних масових заходів та акцій суттєво обмежує права та свободи громадян України і провокує порушення цих прав та свобод з боку державних органів, і на жаль, в тому числі, і судових органів [3]. Тому, ця проблема потребує якнайшвидшого вирішення. Прийняття даного закону безпосередньо пов’язане з демократичними трансформаціями, які відбуваються в нашій країні і є умовою її інтеграції в загальноєвропейський правовий простір.

Особливості проведення зборів, мирних походів і демонстрацій хоча і повинні бути врегульовані за допомогою закону, але його відсутність не може і не повинна служити перешкодою для реалізації права особи на свободу зібрань.

При розгляді цього питання необхідно відзначити точку зору Європейського суду з прав людини щодо обмеження цього права. Так, зокрема, згідно ч. 2 ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основних свобод: „Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановленні законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки і суспільного спокою, з метою запобігання безпорядків і злочинності, захисту здоров’я і моральності чи захисту прав та свобод інших осіб…” [3]. В практиці Європейського суду вирішення питання чи є втручання, встановлене законом, має свою особливість. Суд аналізує не лише конкретний закон, а усе законодавство, правове обрамлення в цілому [3]. У справі Таммер проти Естонії Суд наголосив, що однією з вимог, що випливає з поняття „встановленні законом” є передбачуваність наслідків.

Таким чином, для того, щоб можна було обмежити свободу мирно збиратися, яку захищає не лише Конституція України, але й Конвенція, необхідно чітко і однозначно за допомогою закону, у відповідності до Конституції закріпити критерії обмеження цієї свободи, які б давали можливість особі регулювати свою поведінку і мати змогу передбачати наслідки своїх вчинків. Крім цього в зазначеному законі необхідно в окремі статті передбачити можливість громадянам України чинити опір кожному (включаючи і вищих посадових осіб держави), хто спробує узурпувати публічну владу, спрямовуючи її проти основоположних принципів конституційного ладу держави, які закріплені в ст. 1 Основного Закону, якщо не можуть бути використанні інші засоби. Прийняття такого закону, на наше переконання, надало б реального змісту принципу демократичної легітимності, який закладені в Конституції України.

Однак, забезпечення права громадянської непокори залежить не лише від його законодавчого регулювання, але й від рівня правової та політичної культури як представників органів державної влади так і простих громадян. Необхідно усвідомити, що громадянський протест – це свого роду випробування на толерантність державної влади до свого народу і народу до державної влади. Відносини між державою та суспільством завжди містить у собі елемент соціально-політичної напруги і тому пов’язані з співвідповідальністю. Так існуюча державна влада, навіть у період протистояння, повинна дотримуватися певних правил, що дало б підстави розглядати її дії як легітимні. По-перше, для того щоб відновити довіру громадян до себе, владні структури повинні бути готові до діалогу з опозицією. По-друге, проходження такого діалогу повинно об’єктивно висвітлюватися в ЗМІ. По-третє, сформована в процесі діалогу спільна позиція повинна знайти відображення в законодавстві та рішеннях влади. По-четверте, влада повинна публічно визнати свої помилки.

Натомість громадяни звертаючись до акцій громадянського опору як дієвому механізму впливу на діяльність публічної влади, також повинні взяти на себе певні зобов’язання. По-перше, як випливає з поняття „громадянська непокора” – це публічна акція. А принцип публічності передбачає, що учасники таких акцій відкрито і чесно повідомляють про їх проведення як органи державної влади та місцевого самоврядування, так і широку громадськість. По-друге, громадянська непокора – це ненасильницька акція, оскільки будь-яке насильство породжує інше насильство, що неминуче пов’язано з порушенням прав і свобод людини та громадянина. А це суперечить меті акцій опору, які покликані захищати права. По-третє, громадянська непокора – це свідома дія людини, яка є результатом її глибоких внутрішніх переконань, за які вона готова нести всю відповідальність перед законом. По-четверте, громадянська непокора – це є легальна акція, а тому демонструючи свій протест проти дій чинної влади чи нелегітимних законів, які були прийнятті нею, громадяни повинні діяти в межах чинного законодавства (виключення може становити ситуація, коли законодавством заборонено будь-які акції протесту проти публічної влади), намагаючись на основі демократичної процедури його удосконалювати. Як зазначав І. Ільїн, пошук справедливості повинен відбуватися „за допомогою закону і на основі закону” [3].

Таким чином, здатність громадян в організований публічний спосіб протистояти не завжди законним діям влади в межах чинного законодавства є свідченням високого рівня правосвідомості, в той час як готовність влади в межах публічного діалогу відстоювати свої позиції і вміти визнавати свої помилки є ознакою легітимності влади.

3. Майдан як наслідок громадянського протесту в Україні.

Сучасні протестні рухи в Україні й у світі розглянуто як специфічний сегмент громадянського суспільства. Показано, що в умовах інформаційного суспільства протестні рухи набувають спільних визначальних рис у глобальному масштабі, котрі надають їм характеру форми прямої демократії. Доведено, що засоби комунікації сучасного інформаційного світу сприяють відродженню архаїчних форм безпосередньої демократії. Трансформації взаємин громадянського суспільства й держави, форм і способів вияву протестних рухів є наслідком розгортання загальних тенденцій розвитку інформаційного суспільства в глобалізованому світі.

Більшості протестних рухів притаманний мирний характер, а насильство застосовувалося лише у відповідь на репресивні силові дії влади й приспішників режиму.

Визначальною є обстоювання базових демократичних цінностей (права людини, громад тощо на противагу соціально-економічним вимогам).

Ці самі ознаки виразно виявлялися й у розвитку такого явища, як український Майдан: від нечисленної «революції на граніті» й акції «Україна без Кучми» до Помаранчевої революції, Податкового та Мовного Майданів і Революції гідності.

Майдан як змістове осердя й референтний символ подій, що мають певні ознаки революційних, є багатоплановим і неординарним явищем глобалізованого світу.

Майдан є закономірним результатом розвитку протестних рухів в Україні, а зіставлення притаманних йому рис із загальними особливостями трансформування цих рухів у світі демонструє його відповідність нинішнім глобальним протестним трендам.

Систематичне збирання інформації щодо протестних рухів в Україні, її узагальнення, аналіз та створення публічної бази даних започатковано з ініціативи й за підтримки фонду «Відродження» у вересні 2009 року.

Загалом протестні рухи поділяють за сферою поширення (локальні й загальні), їхнім характером (прямі, тобто спрямовані на невиконання певного владного рішення, що викликає протест, або непрямі – невиконання інших правових, політичних тощо вимог), за тематикою (політичні, ідеологічні, соціально-економічні, правозахисні), за формами політичної участі (радикальні й помірковані), за тактикою (конвенційні, конфронтаційні, насильницькі), за суб’єктами участі, які, своєю чергою, згруповані за різноманітними демографічними ознаками – віковими (молодь, пенсіонери), статевими (жіночий рух, рух ЛГБТ), професійно-груповими (студентство, підприємці, науковці, журналісти, діячі культури тощо) чи за характером праці (наймані працівники, дрібні підприємці, пільговики), за інституційними (громадські організації, профспілки, партії) або випадковими ознаками («об’єднання за інтересами» – «афганці», «чорнобильці», футбольні фани тощо) [4]. Поділяються вони також і за об’єктом, на який спрямовано рух: правозахисні (рухи проти порушень прав людини, проти дискримінації за мовною ознакою, віросповіданням, сексуальною орієнтацією тощо), соціальні (екологічні, зоозахисні, проти тотальної вакцинації, проти забудов), рухи проти певного владного рішення (закриття секонд-хендів, запровадження платних послуг у визначеній сфері тощо) чи призначення (наприклад, Д. Табачника на посаду міністра освіти) тощо. Варто зауважити, що в Україні протягом останніх двох десятиліть відбувалися протестні рухи всіх зазначених форм.

Феномен Майдану демонструє комплексний характер, в якому поєднано всі види протестних рухів із виразною домінантою конфронтаційного, однак ненасильницького характеру. Трансформація в бік зростання комплексності є характерною для протестних рухів у сучасному світі, тому поділ їх за наведеними вище ознаками є в дослідницькому сенсі малопродуктивним. Більш значущим є дослідження динаміки протестних рухів та трансформації їхнього характеру.

За даними моніторингу, здійсненого з жовтня 2009 по вересень 2010 року, зафіксовано 2 788 протестних дій, або майже 8 протестних дій щодня [4]. Показово, що більшість протестних дій мали загальноприйнятні, конвенційні форми, насильницькі дії становили менш як 5% від усіх протестів.

У 2011 році кількість акцій істотно не змінилася – 2277 усього, або більш як 6 акцій щодня. Водночас спостерігалися, хоч і не значне, зростання організованості та політизованості соціально-економічних протестів і спроби об’єднання проти влади протестних ініціатив, які порушують різні соціальні проблеми [4].

Наступного року кількість протестів за весь час моніторингу рекордно зросла — 3636 акцій, що на 60% більше, ніж у попередньому році [4]. Та попри рекордну кількість протестних подій жодна з них не досягла масштабу та поєднання соціальних і політичних вимог Податкового Майдану-2011.

У 2012 році загрозлива тенденція проведення конфронтаційних акцій «групами невідомих» стала очевидною: таким був кожен десятий протест, а серед виступів із політичними вимогами – майже кожен четвертий. Найчастіше «невідомі» скоювали незаконні та/або насильницькі дії: графіті та написи на офісах і пам’ятниках, фізичні напади, побиття, завдання матеріальної шкоди, вандалізм, погрози, підпали.

У 2013 році кількість протестів і надалі стрімко зростала [4]: зафіксовано 4822 протестні акції. Навіть до початку Майдану, за період із 1 січня по 20 листопада 2013 року, було зафіксовано 3419 протестів, що демонструвало тенденцію до зростання протестної активності. З початком же Євромайдану лише в грудні зафіксовано понад 1000 протестів.

Отже, Майдан поєднав у собі основні характеристики протестних рухів України та був утіленням і логічним результатом основних тенденцій розвитку протестного руху в країні загалом. Водночас особливості українського протестного руху, який є формою впливу на владу, дають змогу кваліфікувати його вияви як локальні спроби встановлення прямої демократії й стихійного контролю громадянського суспільства над владою, а Майдан – як форму прямої демократії.

Трансформації взаємин громадянського суспільства й держави, форм і способів вияву протестних рухів у всьому світі є наслідком розгортання загальних тенденцій розвитку інформаційного суспільства в глобалізованому світі, що дає змогу прогнозувати подальше поширення й зростання ваги форм прямої демократії та ролі громадянського суспільства в структурі владних відносин.

ВИСНОВКИ

Поняття «громадянська непокора» (англ. - civil disobedience) в сучасному його розумінні почало вживатися з 1849 р., коли директор американської школи Генрі Торо (Henry David Thoreau) на знак ненасильницького протесту проти несправедливих законів припинив сплачувати державі податки і, як наслідок, написав відоме есе «Про обов'язок громадянської непокори». У ХХ ст. найвідомішими втілювачами мирного протесту та свідомого порушення встановлених правил стали індієць Махатма Ганді та темношкірий американець Мартін Лютер Кінг.

У світовій історії поняття громадянської непокори і різновидів акцій громадянського протесту з'явилось в період становлення громадянського суспільства. Громадянський протест – це публічна, ненасильницька, свідома політична діяльність, яка, спрямована проти нелегітимного закону і здійснюється, як правило, з метою змін у законодавстві чи в політиці державної влади. Громадянський протест є засобом встановлення зв’язків між громадянським та політичним суспільством

Аналіз конституцій та законодавства сучасних європейських демократичних держав свідчить про відсутність в більшості випадків спеціальних конституційних норм, які б безпосередньо закріплювали право громадян на проведення акцій громадянського опору публічній владі. В Конституції України відсутня норма, яка б закріплювала право громадянської непокори, хоча як засвідчують події останніх років дане право потребує свого конституційного регулювання. Відсутність Закону про порядок організації та проведення мирних масових заходів та акцій суттєво обмежує права та свободи громадян України і провокує порушення цих прав та свобод з боку державних органів, і на жаль, в тому числі, і судових органів. Тому, ця проблема потребує якнайшвидшого вирішення.

Забезпечення права громадянської непокори залежить не лише від його законодавчого регулювання, але й від рівня правової та політичної культури як представників органів державної влади так і простих громадян. Необхідно усвідомити, що громадянський протест – це свого роду випробування на толерантність державної влади до свого народу і народу до державної влади. Таким чином, здатність громадян в організований публічний спосіб протистояти не завжди законним діям влади в межах чинного законодавства є свідченням високого рівня правосвідомості, в той час як готовність влади в межах публічного діалогу відстоювати свої позиції і вміти визнавати свої помилки є ознакою легітимності влади.

Сучасні протестні рухи в Україні й у світі розглянуто як специфічний сегмент громадянського суспільства. Показано, що в умовах інформаційного суспільства протестні рухи набувають спільних визначальних рис у глобальному масштабі, котрі надають їм характеру форми прямої демократії. Доведено, що засоби комунікації сучасного інформаційного світу сприяють відродженню архаїчних форм безпосередньої демократії. Трансформації взаємин громадянського суспільства й держави, форм і способів вияву протестних рухів є наслідком розгортання загальних тенденцій розвитку інформаційного суспільства в глобалізованому світі.

Майдан і став тим закономірним результатом розвитку протестних рухів в Україні, а зіставлення притаманних йому рис із загальними особливостями трансформування цих рухів у світі демонструє його відповідність нинішнім глобальним протестним трендам.

ХХ століття виявилося часом нашої найактивнішої боротьби за свободу. На зорі віку, в 1900 році, українці вперше висунули політичні вимоги своєї незалежності. Його завершення, в 1991 році, увінчалося остаточним її утвердженням. Разом із тим, це століття — час існування на нашій землі двох тоталітарних режимів (комуністичного та нацистського), які стали символом придушення свободи в світовій історії. Незважаючи на їх вдавану нездоланність, вони зазнали краху. Зокрема й тому, що зіткнулись із опором українців. Серед мільйонів яких — ті, кого ми називаємо Людьми Свободи за проектом Українського інституту національної памяті [5].

Ці люди дуже різні — поети і політики, військові і музиканти, науковці й художники. Їх опір теж був різноманітним — хтось боровся за свободу народу, хтось за свободу творчості, думки, хтось зі зброєю в руках, а хтось — із пензлем. Кожного з них жорстоко ламали — когось у тюрмі, когось у “шарашці”, фізичними чи моральними тортурами. Жоден із них не мав можливості реалізувати свій потенціал на повну потужність. Вони не стали тими, хто очолив незалежну країну, не дописали чудової пісні чи вірша, не подарували світові ще одного важливого винаходу чи прекрасної картини. Але вони зуміли зберегти свободу в собі, пронести її через часи неволі.

Завдяки таким Людям, свобода стала реальністю для нас, і кожен з нас отримав можливість вільно реалізувати свій потенціал. Але героїв виставки всього 26. Останній з них віддав життя, щоб зберегти свободу України вже у ХХІ столітті.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

  1. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ // Відомості Верховної Ради України (ВВР) - 1996 -№ 30 -ст. 141

  2. Галактіонова Ірина. Громадянська непокора як явище в сучасній політичній культурі суспільства // Український науковий журнал "ОСВІТА РЕГІОНУ" (ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ) http://vichna-ukraina.org.ua/index.php?catid=48:2010-09-21-21-17-39&id=471:2010-10-28-12-13-47&Itemid=62&option=com_content&view=article

  3. Ковальчук В. Б. Легітимність державної влади та право на громадянську непокору: конституційно – правовий аспект. http://naub.oa.edu.ua/2012/lehitymnist-derzhavnoji-vlady-ta-pravo-na-hromadyansku-nepokoru-konstytutsijno-pravovyj-aspekt/

  4. Метельова Тетяна. Протестні рухи як сегмент громадянського суспільства й форма прямої демократії: світові тренди та український досвід // Віче -№4, лютий 2015 http://www.viche.info/journal/4588/

  5. http://www.memory.gov.ua/page/lyudi-svobodi- Український інститут національної памяті.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Акція «Методичне літо»
Призовий фонд 50 000 грн!
Взяти участь

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ залишилося:
0
0
міс.
2
2
дн.
0
4
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!