Додатковий матеріал до теми Глобальні проблеми людства "Біженці"

Протягом історії людства гніт, голод та стихійні лиха іноді змушували людей покидати місця постійного проживання: як і в минулому, так і в наші часи, багато шукаючів притулку, опинялися не зі своєї вини поза історичною батьківщиною — інші країни й народи давали притулок таким нужденним.

Грецький філософ Платон ще понад 23 сторіччя тому писав: «Люди та боги повинні виявляти більшу любов іноземцеві, віддаленому од своїх співвітчизників та родини. Тому потрібно вжити усіх застережень, щоб іноземцям не чинили лиха».

Історично біженці відомі ще у стародавньому світі: у 695 році до н. е. 50 тисяч осіб утекли до Єгипту, рятуючись від ассирійської армії царя Сеннахеріба, що окупувала територію Іудеї. На початку нової ери майже 300 тисяч готів рятувалися від навали кочівників-гунів на землях Римської імперії. Мало не два тисячоліття пізніш, у XV сторіччі, маври та євреї змушені були залишати Іспанію через інквізицію. У пошуках релігійної свободи в XVII сторіччі пуритани знайшли притулок у заокеанській колонії Пенсильванії, яка зараз є штатом США. А в XVIII сторіччі знать у Франції змушена емігрувати унаслідок французької революції. Гугеноти зазнавали переслідувань у Франції близько 250 років; чимало з них загинуло від рук католиків у Варфоломіївську ніч 24 серпня 1572 р.

Термін "біженці" з'явився в міжнародно-правовому вжитку після Першої світової війни, під час якої тисячі людей покидали країни (переважно їх громадяни) через переслідування, надзвичайні обставини, воєнні дії чи були вислані зі своїх країн за розпорядженням військової або цивільної влади. Ще більших масштабів цей процес набув під час Другої світової війни, що змусило держави впритул зайнятися вирішенням проблем таких осіб.

Перший Верховний Комісар ООН у справах біженців почав свою роботу  1 січня 

1951 року, за кілька місяців до ухвалення Конвенції. У наступні десятиліття цей документ став підґрунтям для зусиль агенції, спрямованих на захист і допомогу близько 50 мільйонам біженців.

Цей перший документ обмежувався захистом переважно європейських біженців після Другої світової війни. Однак Протокол 1967 року розширив сферу застосування Конвенції, оскільки проблема переміщення поширилася у всьому світі. Початковий документ також став прикладом для регіональних ініціатив, таких, як африканська Конвенція про біженців 1969 року та латиноамериканська Картахенська декларація  1984 року

На «економічних», «екологічних», «техногенних» біженців і жертв природних катастроф положення Конвенції 1951 р. та Протоколу 1967 р. не поширюються. Вони також не розповсюджуються на осіб, стосовно яких є вагомі підозри, що вони здійснили злочини проти миру та людства, тяжкі злочини неполітичного характеру чи інші дії, що суперечать цілям та принципам ООН.

Розрізняють біженців статутних, конвенційних, «прима фаціє» та «сюр пляс».

Біженці статутні - особи, які вважаються біженцями згідно з положен­ням міжнародних документів, що передували Конвенції. Під терміном «бі­женець» розуміється особа, яка: 1) розглядається як біженець в силу угод від 12 травня 1926 р. та 30 червня 1928 р. чи в силу Конвенції від 28 грудня 1933 р. та 10 лютого 1938 р., Протоколу від 14 вересня 1939 р. чи в силу ста­туту Міжнародної організації по біженцях. Цей перелік зроблено для того, щоб з’ясувати зв’язок із минулим та спадкоємність міжнародного захисту біженців, які стали об’єктом турботи міжнародного співтовариства раніше. Адже особи, що вважались біженцями за визначенням одного з цих доку­ментів, автоматично вважаються біженцями за Конвенцією 1951 р.

Біженці конвенційні - особи, визнані біженцями відповідно до Конвен­цію ООН 1951 р. Країни-учасниці цієї Конвенції, а також Протоколу ООН 1967 р. беруть на себе стосовно цих біженців відповідні зобов’язання. Статус конвенційних біженців є пріоритетом, бо ж не лише гарантує біженця від висилання, а й надає йому ряд економічних та соціальних прав, включаючи право на отримання проїзних документів.

Біженці «сюр пляс» (від франц. - за місцем перебування) - особи, які покинули свою країну не біженцями, без «обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань», але стали такими внаслідок подій, що відбулися за їх відсутності чи внаслідок власних дій, здійснених поза межами своєї країни, які спричинили переслідування. Це стосується співробітників ди­пломатичних представництв, студентів, слухачів військових та інших ака­демій, трудящих-мігрантів.

Біженці «прима фаціе» (з лат. - на перший погляд) - «групове» визна­чення статусу біженця у випадках, коли групи людей опиняються у достат­ньо складних обставинах і практично немає часу та можливості кваліфіку­вати окремо кожного біженця в цій групі.

Відповідно до Конвенції, біженцями визнаються особи, які:

1) перебувають поза межами країни походження;

2) не можуть або не бажають користуватися захистом цієї країни чи повертатися туди;

3) мають цілком обґрунтовані побоювання бути підданими переслідуванню;

4) можуть стати жертвою переслідування за ознаками раси, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань.

Вперше у переліку країн, де є проблеми з біженцями та переміщеними, з'явилася Україна, яку у звіті згадують в одному рядку із Сирійською арабською республікою, ЦАР, Північним Суданом та Іраком.

Кількість людей, що були змушені залишати свої домівки через війну, конфлікти або переслідування, у 2014 році досягла рекордної позначки - приблизно 60 мільйонів. Такі дані вказані у звіті Організації об'єднаних націй.

Глобального характеру міграція набула з кінця 80-х - початку 90-х років ХХ століття, коли під впливом цього явища опинилися всі континенти. За даними ООН, сьогодні у світі налічується близько 15 мільйонів біженців: це мешканці різних регіонів, які через конфлікти, стихійні лиха, грубе порушення прав людини були змушені залишити свої домівки й шукати притулку чи захисту в інших країнах. Саме тому розв'язання проблеми біженців наразі в епіцентрі міжнародного життя.

Водночас до розв’язання проблеми біженців було залучено й інші інституції: Раду Безпеки ООН, НАТО, ОБСЄ, регіональні установи (Економічна співдружність західноафриканських держав, Європейський Союз) і спеціалізовані угруповання (Центр з прав людини ООН, Програма розвитку ООН, Світовий банк), Всесвітньої продовольчої програми ООН, Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ).

Біженство – наслідок і водночас причина виникнення загроз особистій, колективній та міжнародній безпеці. Внаслідок революцій, що прокотилися 2011 року територіями Тунісу, Єгипту, Лівії, Бахрейну, Ємену, континентальна Європа потерпає від напливу мігрантів. Тільки на острові Лампедуза у південній Італії перебувають близько 4 тисяч осіб. Для прибулих створено спеціальні табори, проте кількість біженців щоденно зростає. Цивільне населення, основним заробітком якого є туризм і рибальство, занепокоєне ситуацією, адже надмірна кількість мігрантів може значно погіршити матеріальне становище місцевих жителів. У зв’язку з цим Італія погодилася розпочати гуманітарну місію, виділила 5 мільйонів євро на закупівлю продуктів харчування та предметів першої необхідності і навіть планує спорудити на території Тунісу наметовий табір, аби на місці координувати надання допомоги постраждалим. Країна має стати прикладом для інших держав, які сприятимуть розв’язанню цієї проблеми, адже тільки спільними зусиллями можна упередити подальше переміщення біженців з Італії на територію інших держав ЄС.

Іншою формою компромісу можна назвати практику «тимчасового» притулку, коли допомога надається за умови, що після закінчення воєнних дій і нормалізації ситуації біженці повернуться до країни походження або повинні будуть урегулювати свій статус у країні, що їх приймає, відповідно до вимог Конвенції 1951 року, тобто доведуть, що їхнє повернення неможливе, оскільки на батьківщині їм загрожує переслідування.

У Лівані, наприклад, на даний момент перебувають більше мільйона сирійських біженців. Це означає, що чверть населення країни - сирійці. Необхідність їх годувати, лікувати, забезпечувати житлом і освітою привела до зростання напруженості в самому Лівані. Ліван і сам ще не до кінця оговтався від наслідків війни 2006 року.

ООН відзначає, що основна турбота про біженців випадає на частку країн, що і самі потребують допомоги. Країни, що розвиваються, прийняли в себе 86% від загального числа біженців у світі, тоді як багаті розвинені країни дбають лише про 14%.

Країни, що приймають біженців:

• США — 150 тисяч в рік (іноді до 300 тисяч)

• Канада — 117 тисяч в рік

• Германія — 91 тисяча в рік

• Бельгія — 11 тисяч в рік

• Нідерланди — 15 тисяч в рік

• Японія — 78 тисяч в рік

• Південна Корея — 48 тисяч в рік

• Франція — 44 тисячі в рік

• Італія — 41 тисяча в рік

• Фінляндія — 30 тисяч в рік

• Швеція — 28 тисяч в рік

• Норвегія — 21 тисяча в рік

• Австралія — 20 тисяч в рік (іноді до 100 тисяч)

• Дания — 11 тисяч в рік

• Російськая Федерація — 8 тисяч в рік

• Бразилія — 4 тисячі в рік

• Австрія — 3 тисячі в рік

• Кіпр — 2.5 тисячі в рік

• Нова Зеландія — 2 тисячі в рік

• Сингапур — 1 тисяча в рік

З проблемами біженства стикаються більшість країн світу. Не завжди існують способи розв'язання цієї проблеми. Тому вже скільки років вона актуальна.

Ідея святкування Дня біженця зародилася в Африці. Африканський союз заснував це свято в 1974 році, а з 2001-го він став днем ​​визнання прав усіх шукачів притулку людей незалежно від причини, по якій вони утекли.