Добірка текстів для кола читання з літературного читання 4 клас

Опис документу:
Даний матеріал допоможе вчителю у підготовці до уроку. Він містить 24 тексти та 2 аудіозапису творів авторів тексти яких увійшли до оновленого кола читання учнів 4 класів з літературного читання за оновленою програмою за підручником О.Я. Савченко.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Оберіть документ з архіву для перегляду:
Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

ЯК ПЕС ВОВКА В ЧОБОТИ ВЗУВ

В одному дворі жив пес. Якось приходить до нього вовк і грізно каже:

- Я тебе з’їм!

- Не їж мене, я тобі чоботи справлю. Тільки не ходи в них ні по росі, ні по воді, — проситься пес.

Недалечко була купа грязюки. Пес звелів вовкові влізти на неї ще й потупати. Вовк так і зробив. Ноги у вовка стали чорні аж до колін.

Вовк ліг на траву та й лежить. Лежить день, другий, аж поки так їсти захотів, що хоч плач. Не витримав, устав, перебрів через струмок, глянув на свої ноги — а чобіт немає! Розсердився, побіг до пса:

- Ти які мені чоботи справив?! Їх вже нема! Я тебе з’їм!

- Я казав: не ходи по воді. Вода твої чоботи забрала.

- Ходімо до суду!

Вовк запросив на поміч ведмедя й дикого кабана, а пес — кота й півня.

Вовк попросив ведмедя вилізти на ялину, а кабанові сказав:

  • Зарийся в листя. Як пес підійде, я схоплю його. Ви кинетеся мені на допомогу.

А пес не знає, що вовк проти нього замислив.

Ведмідь сидить на ялині й думає, що пес і кіт змовляються вбити вовка. Кіт задер хвоста. Злякався ведмідь, каже вовкові:

  • Бачиш, кіт підняв списа догори: він хоче нас простромити.

Тут кабан ворухнув хвостом. Кіт побачив, скочив у листя, ухопив кабана за хвіст — думав, що то миша шарудить. Кабан заверещав, вискочив. Кіт з переляку — на ялину, де ведмідь сидів! Ведмідь подумав, що кіт уже вбив кабана, — й подерся вгору. Кіт за ним. Вже ведмедеві й дертися нікуди. Не вдержався, гепнувся. Як дремене — тільки в лісі загуло. Кабан з переляку забіг хтозна-куди.

Вовк кинувся на пса. Але пес був сильний. Вчепився у вовка. Зрозумів вовк, що не подужає, почав кликати своїх помічників. А їх і духу нема.

— Пиши на листку, що я тобі нічого не винен, — наказав пес.

Прибіг пес додому, сховав листок під стріху. На горищі були миші. Вони той листок з’їли. Тоді пес напався на кота: чом він не розігнав мишей. А кіт почав мишей ганяти.

З того часу вовк злий на пса, пес — на кота, а кіт — на мишей.

Польська народна казка, 341 слово

Виконай завдання.

  1. Вибери і познач, з якою погрозою вовк прийшов до пса.

А «Я тебе з’їм!»

Б «Я тебе засуджу!»

В «Я тебе вижену!»

  1. Вибери і познач, чому вовк побрів через струмок.

А тому що хотів помити чоботи

Б тому що було спекотно

В тому що дуже зголоднів

  1. Допиши речення.

Пес заборонив вовкові ходити по росі, по воді, тому що ____________

____________________________________________________________

Псові вдалося перехитрити вовка, тому що_______________________

____________________________________________________________

  1. Познач цифрами послідовність подій.

__ Тут кабан ворухнув хвостом.

__ Зрозумів вовк, що не подужає пса.

__Вовк попросив ведмедя вилізти на ялину.

__Прибіг пес додому, сховав листок під стріху.

__Якось прийшов до пса вовк.

__ Ведмідь не вдержався і гепнувся.

  1. Учинки якого персонажа тобі не сподобалися? Чому? Напиши 4-5 речень.

____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Чабанівський Михайло – Вірний (скорочено)

Ігор приїхав з міста влітку до тітки. Те, що побачив він у сусідньому дворі, дуже схвилювало його. Рудий хлопець, Только, тягав по саду цуценя, підстьобуючи його лозиною. Цуценя не встигало, переверталося й котилося по землі, як клубок ниток.

Ти чого мучиш? — вигукнув Ігор.

А чого його жаліти, коли він нам не потрібний? Все одно в діжці втопимо.

Нащо ж топити? Краще віддай мені.

Рудий віддав цуценя. Але раптом передумав, відібрав і сказав, що просто так не може віддати. Адже це собака мисливський. Ігор задумався, що ж він міг запропонувати. І приніс усі іграшки, які були в нього в селі. Хлопець забрав іграшки й запропонував товаришувати. Ігор згодився за умови, що Только не буде мучити тварин. Ігор, виявляється, знав про те, що Только минулого року зруйнував лелече гніздо.

А Ігор, радий, прибіг додому. Він грався зі своїм цуценям. Нагодував його молоком. Потім позбирав усі дощечки і зробив хатку. Навіть віконечко приладнав, ще й травки примостив, щоб м’яко було спати. Треба було тільки ім’я песику придумати. Хлопець згадав, як батько розповідав, що собака — вірний друг людини. “Вірний!”— придумав Ігор.

Кожного дня Ігор грався з цуценям з ранку до вечора. Тепер його не можна було впізнати. Шерсть на ньому лоснилась, лапи вирівнялись. Вірний уже багато чого вмів: ставав на задні лапи, стрибав у воду за м’ячем, не чіпав без дозволу їжі, не скуб пуху з каченят. Якось цуценя захворіло, Ігор так засмутився, що не схотів їсти.

Ти від нього відвикай, — сказала мати. — У місто ми його не повеземо, доведеться комусь віддати. Нікуди його брати у квартиру аж на п’ятий поверх.

Батько приїжджав у село по неділях. Він вирішив перевірити, на що здатен Ігорів товариш. Кинув шматок ковбаси. Цуценя його впіймало. У цей час по вулиці біг чорний пес.

Вірний, взяти!

Цуценя кинулося на собаку, але побачивши, що його ніхто не боїться, перевернулося на спину й почало лащитися. Батько засміявся. Ігор образився на батька.

Нічого, що здав позиції, але ж напав! Уяви собі — у бій кинувся! Це вже добре.

З цього часу, приїжджаючи з міста; тато цікавився Вірним. Ним цікавився й Только, зазираючи через паркан. Його Тарзан не вмів нічого такого робити. І Только був незадоволений, що віддав Ігореві не те цуценя.

Скінчилося літо. Уся сім’я збирала речі, щоб їхати до міста. Один Ігор стояв сумний. Батько запропонував віддати Вірного Толькові. Та Ігор раптом сказав, що нізащо не віддасть. Нехай краще живе в тітки. Нарешті всі сіли в машину, і вона рушила. Только потихеньку вкрав Вірного. Але той, викрутившись, вкусив злодія, і побіг по свіжому сліду машини.

Ігор у цей час гірко плакав на задньому сидінні. Раптом він глянув у заднє віконце і голосно скрикнув:

Він, він! Дивіться!

Вірний доганяв машину, адже в ній їхала найкраща в світі людина — Ігор.

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Паола Утевська «Лісова аптека»

Одного разу пішов Костик з дідусем і сестричкою Зоєю на прогулянку в ліс. Доки йшли селом, доти малий слухняно ступав попереду дідуся. Коли ж завернули на лісову стежинку, подався уперед. Та й Зоя не втрималася, побігла на галявину, усіяну барвистими лісовими квітами. Дівчата - вони завжди так: тільки прийдуть у ліс, одразу починають квіти на букет або на віночок собі збирати. Раптом Костик як закричить:

- Ой-йой-йой!

Дідусь і Зойка прожогом кинулися до нього. Що сталося? А то Костик перечепився через пеньок і поранив ногу. Що робити? Назад вертати? Шкода. Тільки ж прийшли до лісу. А з ноги кров аж цебенить.

- Болить! Ой, болить, - стогне Костик.

- Немає тут Айболита твого, - пожартував, дідусь. Глянув туди-сюди, нахилився і зірвав листочок подорожника. Подорожники завжди обіч стежок та доріг ростуть. Тому й таку назву мають. Промив дідусь листочок водою, що ніс із собою в пляшечці, приклав до пораненого місця, чистою хустинкою обв'язав. Та й каже онукові:

- От і все гаразд, нема чого лякатись. Трохи спочинемо - й далі можна буде рушати. Посідали на травичці, відпочивають.

- А що, якби по-о-дорожника не бу-у-ло? - спитав, схлипуючи, Костик.

- Ми б тоді деревію до ноги приклали. Он, бач, росте. Він, як і подорожник, кров зупиняє, біль заспокоює. А кров тим часом справді перестала сочитися крізь хустинку.

- Ти, діду, як лікар Айболить, без ліків мене вилікував, - радісно вигукнув Костик. - І як ти здогадався прикласти до моєї ноги подорожника?

- Здогадався? То не я, а народна мудрість здогадалася. Про лікарські рослини люди знають з тих давніх часів, коли ще не було ані справжніх лікарів, ані аптек.

Відомо, що п'ять тисяч років тому в країнах Стародавнього Сходу вже існували книжки, у яких було описано чимало лікарських рослин. Книжки ті були не паперові, а глиняні. Тому й збереглися протягом тисячоліть. Згадки про лікарські рослини трапляються і в ближчі до нас часи, наприклад у книжці, яку було написано 1073 року. Має та книжка назву "Ізборник великого князя Святослава Ярославовича". Отже, і в нашій країні люди здавна цікавились лікарськими рослинами. А ти кажеш, що це я здогадався...

Костик аж рота роззявив, слухаючи дідуся. Правду розповідає, а здається - казку. Ще й книги якісь глиняні. Цікаво.

- Ліки ми в аптеці купуємо, а їх часто-густо з різних трав виготовляють. Пам'ятаєте, коли Костик десь заблукав, і мама так налякалася, що аж захворіла. То вона купила краплі з квітів конвалії і кореня валеріани. Це щоб заспокоїтися.

- Оксанчина бабуся завжди п'є якісь краплі, то теж із конвалії? - поцікавилась Зоя.

- Буває, що й із конвалії. Але бабуся складніші ліки приймає: з горицвіту, глоду та собачої кропиви. Цю кропиву ще називають пустирником, бо росте вона на всяких пустирях.

- Горицвіт - він що, горить? - питає Костик.

- Назва цієї квітки, мабуть, походить від її жовтого кольору. Дуже корисна

рослина. Уперше горицвіт при захворюваннях серця почали застосовувати у народній медицині на Україні.

Поки дідусь усе це розповідав, наші мандрівники вийшли на галявину. На ній яскравожовтими зірочками розпустилися якісь квіточки.

- Яка дивна кульбабка, - зірвала одну з них Зоя.

- Це не кульбабка, а мати-й-мачуха. Вона тільки схожа на кульбабку. Хороша рослина. І Костик пив з неї настоянку. - Коли? - здивувався Костик.

- Може, забув, як узимку тобі бурульок та снігу посмоктати заманулося? Ну й застудився. Від кашлю не тільки мати-й-мачуха дуже допомагає. І липовий цвіт та польовий мачок. Заварити їх в окропі й пити... Та ти, Костику, мене не слухаєш.

Костик справді не дуже уважно слухав дідуся. У цю мить його увагу відволікла червона ягідка.

- Дідусю, а можна її з'їсти?

- Їж, Костику, їж. Але пам'ятай: їсти можна тільки ті ягоди, які знаєш, бо між ними є й отруйні... - А ми з Оксаною для своїх ляльок завжди ліки з рослин готуємо, - засміялася Зоя, простягаючи руку, щоб зірвати кілька жовтих квіточок, що росли на одній стеблині.

Костик підбіг, щоб і собі зірвати таку стеблину, але зірвав лише одну квітку. Подивився на неї. Трохи пом'яв пальцями. Що таке? На пальцях утворилися плями, та не жовті, а фіолетові.

- Що, онучку, здивувався? Оця рослина лікує різні шлункові захворювання. Зветься вона - звіробій, або заяча крівця. Звуть її ще й травою від 99 хвороб. Справді, це чудесна рослина. Відвар з неї можна пити, можна й до рани прикладати. От він який, звіробій!

- А ним можна й звіра вбити? - запитав Костик.

- Ні, назва його не пов'язана з убивством. Не мисливці її вигадали. Казахи звуть цю травичку "джерабай" - "цілитель ран". А вже "джерабай" люди, певно, переінакшили на "звіробій".

Та не один звіробій допомагає, коли заболить шлунок. Допоможе й відвар дубової кори, деревію та ще багатьох інших рослин.

Мабуть, дідусь ще багато чого цікавого розповів би Костикові й Зої - і про лікарські рослини, і про те, як їх діти з весни до осені по лісах та луках, у полі та на узгір'ях збирають. Розповів би, чому ці рослини треба сушити у затінку. Але діти побачили такого гарного метелика, що Костик забув про поранену ногу і побіг метелика наздоганяти. А за Костиком - і Зоя.

Шкода... Бо кожному не завадить якнайбільше знати про нашу зелену аптеку. У житті - як на довгій ниві. Дивись, ще й у пригоді стане...

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Василь Сухомлинський

НЕ ЗАГУБИВ, А ЗНАЙШОВ 

Коли синові виповнилось дванадцять літ, батько дав йому нову лопату й сказав:
— Іди, сину, в поле, відмір ділянку сто кроків уздовж, сто впоперек і скопай.
Пішов син у поле, відміряв ділянку й копає. А копати він ще не вмів. 
Важко було попервах, поки руку набив та й до лопати приловчився.
Наприкінці робота ішла все краще й краще. 
Та коли син застромив лопату в землю, щоб перевернути останню скибу, вона зламалась.
Вернувся син додому, а на душі неспокійно: що скаже батько за таку шкоду?
— Пробачте мені, тату, — каже син. — Я вчинив збиток. Лопата зламалась.
— А копати навчився? Копати тобі наприкінці було важко чи легко?
— Навчився, — каже. — І копати наприкінці було легше, як на початку.
— То ти не загубив, а знайшов.
— Що ж я знайшов, тату?
— Бажання трудитись. Це найдорожча знахідка.

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Пауль Маар «Китобус, або Нові цятки для Суботика»

Шостий розділ Пан Пляшкер тренується

Подальшими днями пан Пляшкер так старанно тренувався й досяг таких успіхів, що Суботик вирішив: наприкінці тижня час переходити до четвертої вправи.

Тепер ви навчилися стояти на столі, не похитуючись, як раніше, — сказав він. — Пора вам долати якусь поважнішу висоту. Ходімо на прогулянку й пошукаємо чогось підхожого.

Мені здається, чогось справді високого я ще не здолаю, — відповів пан Пляшкер, — а надто надворі, де мене всі бачитимуть.

Вам потрібно тренуватися, татку! Чи, може, ви вже не хочете, щоб я мав сині цятки?

Та хочу, звісно, хочу! — запевнив пан Пляшкер.

Тоді вам доведеться третього серпня піднятися зі мною на дах. На самісінький гребінь. Уночі, при повному місяці. А як же ви це зробите, коли не хочете спробувати й серед білого дня? Ви ж, зрештою, ще впадете з даху! І що тоді? Я не матиму жодної синьої цятки, зате ви будете весь у синцях! А наступна п'ятниця при повному місяці настане, може, десь аж за рік.

Правда твоя, правда, — мовив пан Пляшкер. — Ходімо зараз-таки, спробуємо знайти щось високе і... вилізти...

Та спочатку справа не посунулася далі добрих намірів. Бо хоч би що Суботик пропонував, пан Пляшкер знаходив причину, щоб відкрутитися.

Поруччя мосту було йому занадто вузьке, контейнер для сміття — занадто брудний. На ятку продавця ковбасок він не схотів вилазити, бо це могло не сподобатися її власникові. Відмовився він і видертися на якийсь гараж, сказавши:

Ні, це не дозволено. Це приватна власність. Суботик нетерпеливився дедалі дужче.

Коли ж пан Пляшкер не послухався його поради — вилізти на дах павільйончика на автобусній зупинці, малому зовсім урвався терпець, і він сказав:

Я бачу, ви взагалі нікуди видертись не хочете. Тож додому — за хвилину — я полину — без упину!

Постривай! — Пан Пляшкер озирнувся й сказав: — Здається, я дещо набачив.

Вулиця саме була безлюдна, ніде ані лялечки. На тротуарі перед обома шукачами стояла височенька кругла тумба для оголошень. Пан Пляшкер вказав на неї.

Он куди я зараз вилізу, щоб тобі нарешті догодити. Хоча я сам собі й здаватимуся дурнем, просто неприторенним дурнем... Чи ця затія справді потрібна?

Так, потрібна! Годі стояти — нум стартувати! — заримував він.

Тоді чимшвидше! — ледве вимовив пан Пляшкер. — Сподіваюся, ніхто сюди не дивиться.

Суботик обійшов тумбу довкола, задерши голову, поглянув угору й сказав:

Та вона десь метрів зо три заввишки. Як ви вилізете?

Якщо ти притулишся до неї спиною і схрестиш руки перед собою, то я спершу стану на них, тоді переступлю тобі на плечі, а звідти вже вилізу на тумбу, — пояснив пан Пляшкер. — Ми часто так робили дітьми.

То спробуймо й сьогодні, — сказав Суботик і сперся спиною на тумбу для оголошень, як порадив пан Пляшкер.

Татко обережно виліз на плечі синкові, що тремтів з натуги. Далі пан Пляшкер ухопився руками за тумбу, напружився і щосили підтягся вгору, так, що верхня половина його тулуба опинилася на пласкому верху тумби, а нижня звисала з неї.

А тепер вилазьте весь нагору, ставайте там і дивіться вниз! — командував Суботик.

Та хоч як силкувався пан Пляшкер виконати його наказ, хоч як метляв ногами, він не просунувся більше ні на сантиметр, а звисав донизу, як мокра ганчірка.

Підіпхни мене! Підіпхни мої ноги! — гукав він Суботикові.

Та це було неможливо, бо ноги його були так високо, що Суботик до них не діставав.

Та зроби що-небудь! — заволав пан Пляшкер. — Я ж зараз упаду!

Тримайтеся, татку! Я миттю! — гукнув Суботик, помчав до найближчого будинку й задзвонив у двері.

Всі з будинку вибігайте, татові допомагайте! — гукав він. — Прихопіть стільці й драбини, бо без цього тamp;тко згине! І ослони, і столи, хоч би де вони були! Бо татко впаде!

І Суботик побіг назад, до тумби для оголошень.

Отепер ми таки виберемося нагору, тату! — гукнув він. — Зараз сюди прибіжить сила людей!

Однак пан Пляшкер і не подумав з того радіти.

Сила людей? — зойкнув він. — І що ж вони скажуть, як побачать, що я тут завис?

Про це пан Пляшкер дуже хутко дізнався. Десь унизу заговорили люди.

Що це воно за чудасія? — дивувався якийсь чоловік.

Треба викликати поліцію, — порадив жіночий голос.

Якась дитина спитала:

Мамо, чого той дядько висить отам угорі? А жіночий голос відповів:

Він п'яний, розумієш?

Аж ось пан Пляшкер почув дзвінкий голос Су-ботика:

Годі балакати! Підсадіть мого тата нагору! Не покиньте його отак висіти!

Нагору? Цього ще бракувало! Ми допоможемо йому хіба що злізти, — сказав якийсь чоловік. — Що йому робити нагорі?

Тренуватися! — відповів Суботик. — Ну ж бо, підсадіть його!

Зненацька чийсь суворий голос наказав:

Розступіться! Дайте пройти! Дорогу! А подайте сюди отого стільця!

Пан Пляшкер відчув, що хтось ухопив його за ноги й добряче потягнув донизу. З переляку

бідолаха щосили вчепився за верхівку тумби. Запізно, він уже падав. Його легко підхопили й поставили на ноги. Пан Пляшкер відкрив очі, доти міцно заплющені від страху. Перед ним стояв по-ліціянт.

Пан Пляшкер знову міцно заплющив очі. Полі-ціянт ухопив його за руку й сказав:

Отак, а тепер ми вкупі гарнесенько подамося до поліційного відділку!

Атож, тепер гарнесенько подамося туди вкупці. — Суботик вирішив, що запрошено і його, адже поліціянт сказав: "ми подамося". Малий зрадів, ухопився за другу поліціянтову руку й з підскоком рушив поруч.

Там за великим письмовим столом сидів інший поліціянт. Він здивовано підвів очі, коли його напарник увійшов до приміщення з паном Пляшкером і Суботиком.

Допомогти тобі? — запитав поліціянт за столом. — Цих двох затримано?

Це ми зараз з'ясуємо, — відповів перший. Він підійшов до напарника, нахилився до його

вуха й прошепотів:

Пригадуєш гладкого пана Амфібера? Того, що все бігав сюди кілька тижнів поспіль і торочив про двох типів, які щоразу невідомо де дівалися?

Так-так. Один із тих двох начебто був у водолазному костюмі! — прошепотів у відповідь його напарник.

Достеменно! — пошепки потвердив перший поліціянт. — А тепер поглянь на оцього малого з рудою щетиною!

У водолазному... костюмі! Він-бо справді у... Я негайно піду приведу сюди пана Амфібера! На очну ставку. А тим часом затримай тут цих двох. Можеш їх допитати.

Він надяг свого кашкета й швидко вийшов з по-ліційного відділку.

Другий поліціянт зручно вмостився за своїм столом, суворо поглянув на пана Пляшкера з Суботиком і розпочав допит.

Що вам знадобилося на тумбі для оголошень?

Пан Пляшкер позирнув спочатку на Суботика, тоді на поліціянта і зніяковіло відповів:

Цього я, на жаль, не можу сказати.

Не бійтеся, скажіть йому правду, що ви хотіли, татку, — дозволив Суботик. — Не можна казати тільки того, навіщо вам таке тренування.

Отже, ви відмовляєтеся давати свідчення. А вам відомо, що я можу притягти вас до відповідальності?!

Притягти до відповідальності? — перелякався пан Пляшкер. — За що?

За зловмисне псування!.. В речах! — розхвилювався поліціянт.

За навмисне посування на дах? — сказав здивовано Суботик. — А хіба це заборонено? Чи, може, ти хочеш сказати: за корисне дахування в ночах? Тоді це правда. Мій тато зовсім не зловмисно, а корисно посувається до нічного дахування. Я можу це підтвердити.

Поліціянт щосили закрутив головою.

Я кажу не про злісне просування... чи той... посування... псування тумбування...

тьху!., дахування... Ет, що там!.. Я можу оштрафувати вас за порушення

громадського спокою.

Ворушення Громальського в спокою? — здивувався Суботик. — То він у вас сидить у спокою в тумбі для оголошень? А що, його можна ворушити тільки в неспокою? Таж ми з татком навіть не бачили ніякого Громальського чи Блискальського, а не те щоб його ворушити чи то в спокою, чи...

Про що це ти розводишся? — нарешті урвав Суботикове красномовство приголомшений по-ліціянт. — Немає в нас ніякого Бромальського ні в якій тумбі! Годі базікати дурниці! Я не маю бажання вислуховувати твої нісенітниці! Давай нарешті свідчення, небоже!

Як то — нарешті? Адже я вже не раз давав свічення, — заявив Суботик.

Вже не раз давав свідчення?! Он як! — вигукнув поліціянт і заклав аркуш паперу в електричну друкарську машинку. — Отак воно краще!

І він надрукував двома пальцями: "Неодноразові злочини".

Отже, ти вже не раз давав свідчення. Умгу, — знову звернувся він до Суботика. — І коли ж це було?

Коли? Звісно, як ставало темно, — відповів малий.

Мабуть, ти хочеш сказати: як темніло, ти коїв злоч...

Кажу ж тобі: як ставало темно, то я давав свічення!

А далі що? Що ти робив?

А що робив? Сидів.

То ти вже сидів? Он як! — Поліціянт двома пальцями наклацав три знаки оклику під "Неодноразовими злочинами".

Чого ж ти так дивуєшся? — запитав Суботик. — Мій тато теж не раз сидів зі мною, він і стояв.

Твій татко теж сидів?.. Так! — сказав поліці-янт і надрукував: "Злочинна група". — А тепер ще з'ясуємо, як і де він стояв?

Де? Це я можу тобі сказати. Найчастіше на підлозі, а ще — на письмовому столі.

Зухвальство! То ти ще й глузуєш? Кладеш мене на лопатки? Так? — вигукнув поліціянт, висмикнув аркуш із машинки й пожбурив у кошик на папери.

Нікуди я тебе не кладу. Ти ж не лежиш, а сидиш, — терпляче розтлумачував Суботик. — Ось дивися. Оце називається стояти. А оце — сидіти. — Він сів на письмовий стіл. — А оце зветься лежати. — І він ліг на столі, перекинувши ноги через друкарську машинку. — Тепер ти зрозумів?

Геть! Забирайся звідси! — ревнув поліціянт.

Як хочеш, — сказав Суботик і пішов до дверей.

Стій! Ані руш! — загорлав поліціянт.

Ти сам не знаєш, чого хочеш? — дорікнув Суботик. — То мені йти геть чи залишатися тут?

Ви обидва не вийдете звідси, доки не дасте свідчень! — набурмосився поліціянт. — Хоч би навіть для цього знадобилися цілі дні.

Лишенько, то все починається спочатку?! — простогнав Суботик. — Ми ж уже

стільки балакаємо.

Ви не балакати повинні, а зізнаватися. А то — зовсім інша річ! — знову загорлав поліціянт. — Ви маєте зізнатися в тому, що накоїли. В правопорушеннях, у злочинах, у негідних вчинках! У підступах і мерзоті!

У геть усьому цьому? — спитав Суботик.

Так.

Інакше не можна?

Ні...

Добре. Тоді я зараз вигад... згадаю, яких злочинів ми накоїли, — сказав Суботик. — Заклади в машинку найбільший аркуш.

А твій батько, він як? Ліпше було б, якби говорив він, — завагався поліціянт.

З нього ти не витягнеш ані звуку. Ото краще тримайся мене, — порадив Суботик. — Пиріг із присипкою відомий тим, що він залізно мовчить!

Він став перед столом так, що заступив пана Пляшкера від поліціянта. Суботиків татко тулився біля дверей, червоний, мов жар, і не знав, куди подіти очі з сорому.

Пиріг із присипкою? — перепитав поліціянт.

Це його псевдо. Вигадане ім'я. Він уже безнадійний.

Ти глузуєш із мене?

Та ні! Я хочу розповісти, яких страшних злочинів ми накоїли.

Суботик за спиною в себе дав панові Пляшкерові знак рукою, щоб той зник із приміщення. Однак тато чи не зрозумів синка, чи не наважився втекти. Принаймні він усе так само стояв біля дверей і, розтуливши рота з подиву, слухав, що торочив поліціянтові Суботик.

Моє діло — трюки з картами, крадіжки пирогів, шахрайства з придбанням автомобілів і фіксація — тобто закріплення друкарських машинок. А тато відомий нальотами на кухні та нічними бешкетами...

Не так швидко, я не встигаю! — сказав поліціянт. — Що ти, власне, розумієш під картярськими трюками? Ти граєш позначеними картами?

Позубленими картами, — зізнався Суботик. — Я відгриз зубами півмантії королю...

Це справи не стосується, — визначив поліціянт. — У цьому ти можеш зізнатися окремо, в додатку. Поки що йдеться про картярські трюки. — Однак занотував від руки: "Зізнався, що подер плаща такому собі панові Королю".

Суботик знову подав знак панові Пляшкеру, показавши на двері, й вимогливо кивнув головою. Той нерішуче ступнув два невеличкі кроки і взявся за ручку дверей. Суботик усміхнувся і схвально кивнув. Дуже виразно.

Пан Пляшкер набрався духу, нечутно відчинив двері й вислизнув із відділку. Поліціянт нічого не помітив, він друкував.

Пан Пляшкер помалесеньку зачинив двері з того боку, боязко відступив на два кроки геть від них, тоді глибоко вдихнув і кинувся навтікача. Не минуло й хвилини, як він уже зник за рогом сусідньої вулиці.

Тим часом у відділку поліціянт перейшов до другого пункту.

А тепер переходимо до крадіжки пирогів, — сказав він. — Чи воно ж варте затраченої праці?

Лише якщо робиш справу з розмахом, — пояснив Суботик. — Заради якоїсь там сотні чи півтори сотні пирогів я й пальцем не поворухну. Знадить мене хіба що тисяча...

І що ж робити з такою силою пирогів?!

їсти.

їсти? За дурня мене маєш?

Дай мені доказати. їстимуть їх у Дортмунді чи в Ессені...

Тобто ви завозите їх до великих промислових міст Рурської області?

Так, Рурської, — потвердив Суботик.

Тепер далі. Що ти сказав про друкарські машинки? Як там воно у вас зветься?..

Фіксація, чи закріплення в друкарських машинках, — відповів Суботик. — Це — найрідкіс-ніший із трюків, які ти лишень можеш уявити.

Ніколи не чув. І як же воно робиться?

На словах це пояснити я не можу. Хіба що покажу на ділі. Дивися. Якщо закласти осюди краватку, а тоді натиснути на оцю клавішу... — Суботик ухопив за кінець поліціянтову краватку, заклав у

машинку, як зазвичай закладають у неї папір, натиснув на крайню клавішу праворуч — і краватку затягло в машинку, мов аркуш паперу.

Годі! Негайно припини! Що ти ро-о-обиш?! — зарепетував поліціянт.

Голова його потяглася донизу слідом за краваткою й зависла на відстані долоні від задруковано-го аркуша.

Тепер ще тільки треба показати тобі завершення трюка, — сказав Суботик і витяг штепселя з розетки. — О! Тепер машинка прикріплена до краватки, а краватка до машинки. Як то кажуть, зафіксована. Тому така назва.

Поліціянт спробував висмикнути краватку з машинки. Марно! Без електричного струму це було неможливо.

Отак! А зараз мушу з тобою попрощатися, — повідомив Суботик. — Я вже стільки тобі назізна-вався й так настоявся, що час мені трохи розім'яти ноги, правда ж? Бувай здоровий і вітай щиро пана Амфібера!

Він привітно кивнув головою поліціянтові, що, лаючись і проклинаючи, марно намагався дотягтися до стіни й устромити штепсель у розетку. Суботик вийшов з відділку на вулицю, звернув за ріг будинку і помчав далі так швидко, що за вісім з половиною хвилин випередив пана Пляшкера. Коли той, геть засапавшись, нарешті підбіг до будинку пані Моркван, Суботик, сміючись, визирнув із вікна й сказав:

Шкода, не пощастило нам побачити, яке зараз там, у їхньому поліційному відділку, обличчя в пана Амфібера. Ото, мабуть, кислу міну скорчив!

Однак щодо цього Суботик помилився.

Коли пан Амфібер із іншим поліціянтом зайшов до відділку, його напарник, сам-один, стояв і намагався хоч трохи розгладити, простеливши на столі, свою геть пожмакану краватку. Його напарник приголомшено спитав:

Що тут сталося? Де подівся тип у водолазному костюмі й той, інший?

Звіялися! Обидва! — засоромлено відповів напарник.

І тоді обличчя пана Амфібера просто розцвіло. Він кивнув головою і сказав:

Так я й думав! А чого 6 із вами все мало бути інакше, ніж зі мною? Тепер самі бачите, на кого натрапили.

І він, страшенно задоволений, вийшов із полі-ційного відділку.

* * *

Кілька днів пан Пляшкер ходив містом, неодмінно звівши коміра і понуривши голову. Він боявся, що котрийсь із тих двох поліціянтів зустрінеться йому на вулиці і впізнає його. На щастя, він пробував видертися на тумбу для оголошень у районі, розташованому далеко від будинку пані Моркван.

Коли ж ніхто його не впізнав і не заарештував навіть за тиждень, пан Пляшкер став почуватися трохи певніше й опустив комір піджака. Проте рішуче відмовився видиратись на будь-яку більш-менш високу споруду, хоч як наполягав на тому Суботик.

Лише ранками, дорогою на роботу, він інколи ще робив слабенькі спроби долати свій страх висоти. Тоді він вилазив на низенький мур довкола садка поблизу контори, проходив, балансуючи, кілька метрів і зіскакував додолу, якщо в голові починало паморочитися.

Саме за таких обставин він одного разу врешті-таки перекинувся кількома словами із жінкою з ліфта.

Він обережненько йшов уздовж муру, силкуючись тримати рівновагу, коли раптом жіночий голос поряд мовив:

Вправи на рівновагу, пане Пляшкере? Мабуть, приємно так побалансувати? Колись, у дитинстві, я й сама полюбляла так ходити.

Пан Пляшкер звів очі від муру. Поруч, лише трохи нижче, ішла тротуаром і всміхалася жінка, що так йому подобалася!

Від переляку й радісного здивування пан Пляшкер, затинаючись, пробелькотів:

Ви... ви знаєте моє прізвище? А вона сміючись відповіла:

Бачите, якщо в когось таке незвичне прізвище, як у вас, то воно хутко стає відомим серед колег у конторі.

Шкода, що ваше прізвище, мабуть, не дуже незвичне, а то і я знав би його, — сказав пан Пляшкер.

Якщо воно вас цікавить, то вже ж ви його знатимете, — знову всміхнулася вона, пішла швидше і за хвилину зникла в під'їзді.

А пан Пляшкер усе стояв на мурі, сяяв і казав сам до себе:

Що за чудовий голос! А ця незрівнянна лукава усмішка! Третього серпня я піднімуся на дах, хоч би навіть довелося поламати руки й ноги!

Перегляд
матеріалу
Поділитися
Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Микола Носов «Як Незнайко був музикантом»,

Переклад українською – Ф.Маківчук

Якщо Незнайко брався за якусь справу, то робив її не так, як слід, і все в нього виходило навпаки. Читати він вивчився тільки по складах, а писати вмів тільки друкованими літерами. Багатьом здавалося, що в Незнайка зовсім порожня голова, але це неправда, бо як би він міг тоді міркувати? Правда, міркував він погано, та черевики взував на йоги, а не на голову, а для цього теж глузд треба мати.

Незнайко був не такий уже й поганий. Він дуже хотів чого-небудь навчитись, але не любив трудитися. Йому хотілося вивчитись одразу, без ніякої мороки, а з цього, звичайно, нічого не могло вийти навіть у найрозумнішого коротульки.

Малюки й малючки дуже любили музику, а Гусля був чудовий музикант. У нього були різні музичні інструменти, і він часто грав на них. Усі слухали музику й дуже хвалили.

Незнайкові було завидно, що хвалять Гуслю, от він і став просити його:

– Навчи мене грати. Я теж хочу бути музикантом.

– Учись, – погодився Гусля. – На чому ти хочеш грати?

– А на чому найлегше вивчитись.

– На балалайці.

– Ну, давай сюди балалайку, я спробую.

Гусля дав йому балалайку. Незнайко забренчав по струнах. Потім каже:

– Ні, балалайка дуже тихо грає. Дай щось інше, гучніше.Гусля дав йому скрипку. Незнайко поцигикав смичком по струнах і сказав:

– А ще гучнішого нічого нема?

– Ще труба є, – відповів Гусля.

– Дай-но сюди, спробуємо.

Гусля дав йому велику мідну трубу. Незнайко як дуне в неї, а труба як зареве!

– Оце гарний інструмент! – зрадів Незнайко. – Гучно грає!

– Ну, вчись на трубі, коли тобі подобається, – погодився Гусля.

– А навіщо мені вчитися? Я й так умію, – відповів Незнайко.

– Та ні, ти ще не вмієш.– Умію, умію! Ось послухай, – закричав Незнайко і заходився з усієї сили дути в трубу: – Бу-бу-бу! Гу-гу-гу-гу!

– Ти просто трубиш, а не граєш, – відповів Гусля.

– Як не граю!? – образився Незнайко. – Навіть дуже добре граю. Гучно!

– Ех, ти! Тут річ не в тому, щоб було гучно. Треба, щоб було гарно.

– Так у мене ж і виходить гарно.

І зовсім не гарно, – сказав Гусля. – Ти, як я бачу, зовсім нездібний до музики.

– Це ти нездібний! – розсердився Незнайко. – Це ти із заздрощів таке говориш. Тобі хочеться, щоб тебе одного слухали й хвалили.

– Нічого подібного, – сказав Гусля. – Бери трубу й грай, скільки хочеш, якщо думаєш, ніби не треба вчитися. Хай і тебе хвалять.

– Ну й буду грати! – відповів Незнайко.

Він знову став дути в трубу, а що грати не вмів, то труба в нього й ревіла, й хрипіла, й верещала, й хрокала. Гусля слухав, слухав…

Зрештою йому набридло. Він одягнув свою оксамитову тужурку, причепив до шиї рожевий бантик, якого носив замість галстука, і пішов у гості.

Увечері, коли всі малюки зібралися вдома, Незнайко знову взявся за трубу і заходився грати:

– Бу-бу-бу! Ду-ду-ду!

– Що за шум? – закричали всі.

– Це не шум, – відповів Незнайко. – Це я граю.

– Припини зараз же! – закричав Знайко. – Від твоєї музики вуха болять!

– Це тому, що ти до моєї музики ще не звик. От звикнеш – і вуха не болітимуть.

– А я й не хочу звикати. Дуже мені потрібно!

Але Незнайко не слухав його і продовжував грати:

– Бу-бу-бу! Хр-р-р! Віу! Віу!

– Та припини ти! – накинулись на нього всі малюки. – Йди геть із своєю противною трубою!

– Куди ж я піду?

– Йди в поле і грай собі там.

– А хто мене в полі слухати буде?

– А тобі конче потрібно, щоб хтось слухав?

– Обов'язково.

– Ну, то йди на вулицю, там тебе сусіди слухатимуть.

Незнайко пішов на вулицю і став грати біля сусіднього будинку, але сусіди попросили не шуміти під вікнами.

Тоді він пішов до другого будинку – його й звідти прогнали. Він пішов до третього будинку, але й там його виганяли, а він вирішив на зло їм грати й грати. Сусіди розсердились, вибігли надвір і погналися за ним.

Ледве він утік від них із своєю трубою.З того часу Незнайко перестав грати на трубі.

– Моєї музики не розуміють, – казав він. – Ще не доросли до моєї музики. Ось коли доростуть, самі попросять, та пізно буде. Не буду більше грати.

«Розмова за столом»

Незнайко швиденько одягнувся і пішов по скрипучих дерев'яних східцях у горішню кімнату. Горішня кімната була трохи менша від нижньої, але значно затишніша. Двоє напівкруглих вікон з красивими занавісками виходили на вулицю. Між вікнами були двері, що вели на балкон. Серед кімнати стояв стіл, весь заставлений мисочками, вазочками й тарілочками з різним варенням, пиріжками, печивами, рогаликами, маківниками, пундиками й іншими ласощами. Видно було, що малючки вирішили пригостити Незнайка на славу. В Незнайка аж очі розбіглися, коли він побачив на столі стільки всякої всячини.

Малючка з бантиком і малючка з кісками вже наливали чай. Малючка з кучериками доставала з буфета яблучну пастилу.

Синьоочка познайомила Незнайка із своїми подругами. Малючку з кісками звали Білочкою, малючку з бантиком – Заїнькою, а малючку з кучериками – Дзиґою. Незнайкові хотілося швидше сісти до столу, але в цей час розчинились двері і в кімнату ввійшло ще чотири малючки. Синьоочка познайомила і з ними Незнайка: 

Це наші сусідки: Галочка, Ялиночка, Маргаритка, Кубушка.

Малючки обступили Незнайка з усіх боків.

Ви до нас на повітряній кулі прилетіли? – спитала чорнява Галочка.

Еге ж, я на повітряній кулі, – поважно відповів Незнайко, поглядаючи на стіл.

Мабуть, душе страшно на повітряній кулі літати? – сказала товстенька Кубушка.

Жах, як страшно! Тобто ні, анітрошечки! – схаменувся Незнайко.

Який ви хоробрий! Я нізащо не полетіла б на повітряній кулі, – сказала Ялиночка.

А звідкіль ви прилетіли? – спитала Маргаритка.

Із Квіткового міста.

А де це місто?

Там, – непевно махнув Незнайко рукою. – На Огірковій річці.

Ні разу не чула про таку річку, – сказала Галочка. – Мабуть, дуже далеко.

Дуже далеко, – підтвердив Незнайко.

Ну, сідайте до столу, а то чай прохолоне, – запросила гостей Синьоочка.

Незнайка не треба було довго прохати. Він миттю всівся за столом і став напихати рот пиріжками, пундиками, пастилою і варенням. 

Малючки майже зовсім нічого не їли, бо їм дуже хотілось розпитати Незнайка про повітряну кулю. Зрештою Дзига не втрималась і спитала:

Скажіть, будь ласка, хто це придумав на повітряній кулі літати?

Це я, – відповів Незнайко, щосили працюючи щелепами, щоб швидше пережувати шматок пирога.

Ах, що ви кажете? Невже ви? – почулися з усіх боків вигуки.

Слово честі, я! От не зійти мені з цього місця! – поклявся Незнайко і ледь не вдавився пирогом.

Ой, як цікаво! Розкажіть, будь ласка, про це, – попросила Кубушка.

Ну, що тут розказувати, – розвів руками Незнайко. – Мене давно просили наші малюки що-небудь придумати. «Придумай що-небудь, братець, та придумай». Я кажу: «Мені, братці, вже набридло придумувати. Самі придумайте». Вони кажуть: «Де там! Ми ж дурненькі, а ти розумний. Що тобі, важко? Придумай!» – «Ну, гаразд, – кажу. – Що з вами робити? Придумаю». І почав думати.

Незнайко з замріяним виглядом жував пиріг. Малючки з нетерпінням поглядали на нього. Нарешті Білочка наважилась порушити довгу мовчанку і, побачивши, що Незнайко знову береться за пиріг, сказала:

Ви зупинились на тому, що почали думати.

Так! – вигукнув, наче спросоння, Незнайко й стукнув пирогом по столу. – Думав я три дні й три ночі і, повірите, таки придумав! «Ось, – кажу, – братці, буде вам повітряна куля!» І зробив кулю. Про мене поет Квітик… є у нас такий поет… навіть вірш склав: «Наш Незнайко кулю придумав…» Чи ні: «Придумав кулю наш Незнайко…» Чи ні: «Нашу кулю придумав Незнайко…» Ні, забув! Про мене, знаєте, багато віршів складають, не запам'ятаєш усіх.

Незнайко знову взявся за пироги.

Як же ви зробили кулю? – спитала Синьоочка.

О, це була нелегка робота! Всі наші малюки працювали дні і ночі. Хто гумою маже, хто накачує, а я тільки ходжу й посвистую, тобто не посвистую, а кожному вказую, що треба робити. Без мене ніхто нічого не тямить. Кожному поясни, кожному покажи. Діло дуже відповідальне, тому що куля кожну мить може луснути. Є в мене два помічники – Гвинтик і Шпунтик – майстри на всі руки. Що хочеш, зроблять, а голова в них туго мізкує. Їм усе треба роз'яснити та показати. От я і роз'яснив їм, як зробити котел. І пішла робота: котел кипить, вода буль-буль, пара свистить – жах, що робиться.

Малючки, затамувавши подих, слухали Незнайка.

А далі? Що ж далі? – заговорили всі, як тільки Незнайко замовк.

Нарешті настав день відльоту, – розповідав Незнайко далі. – Коротульок зібралося – тисячі! Одні кажуть, що куля полетить, інші – що не полетить. Зчинилася бійка. Ті, які кажуть, що куля полетить, лупцюють тих, котрі кажуть, що не полетить, а ті, котрі кажуть, що не полетить, лупцюють тих, що полетить… Ні, не так. Здається, навпаки: ті, котрі – полетить, тих, що – не полетить… Чи ні, навпаки. Словом, не розбереш, хто кого б'є. Один одного б'є.

Ну, добре, – сказала Синьоочка. – Ви не про бійку, а про повітряну кулю розказуйте.

Гаразд, – погодився Незнайко. – Вони собі побились, а ми влізли в кошик, я виголосив промову, мовляв, летимо, братці, прощайте! І полетіли вгору. Полетіли вгору, дивимось, а земля внизу, ну, така завбільшки, як цей пиріг.

Не може бути! – ахнули малючки.

От не встати мені з цього місця, якщо брешу! – поклявся Незнайко.

Та не перебивайте його! – розсердилася Синьоочка. – Не заважайте. Не стане ж він брехати!

Правда, не заважайте мені брехати, чи то пак, тьху! Не заважайте розказувати правду, – спохватився Незнайко.

Розказуйте, розказуйте! – закричали всі хором.

Так ось, – розповідав Незнайко. – Летимо, значить, вище. Раптом – бум-м! Не летимо вище. Дивимось – на хмару наскочили. Що робити? Взяли сокиру, прорубали в хмарі дірку. Знову вгору полетіли. Дивимось – догори ногами летимо: небо внизу, а земля вгорі.

Чому ж це? – здивувались малючки.

Закон природи, – пояснив Незнайко. – Вище од хмар завжди догори ногами літають. Прилетіли на самісінький верх, а там мороз тисяча градусів і одна десята! Всі померзли. Куля прохолола й почала падати. А я був хитрий і заздалегідь наказав покласти в кошик мішки з піском. Почали ми мішки з піском скидати. Скидали, скидали, не стало більше мішків. Що робити? А в нас був малюк, на ім'я Знайко. Боягуз страшенний! Він побачив, що куля падає, і давай плакати, а потім як шугоне вниз з парашутом і пішов додому. Куля полегшала й знову полетіла вгору. Потім знову як полетить донизу та як трахнеться об землю, як підскочить і знову як бахнеться. Я випав з кошика, трррах головою об

землю!

Захопившись, Незнайко стукнув кулаком по столу і влучив по пирогу. З пирога так і бризнула в усі боки начинка. Малючки здригнулися з переляку й ледь не попадали з стільців.

Що ж далі? – спитали вони, трохи отямившись.

А далі не пам'ятаю.

Запала мовчанка. Малючки з подивом і навіть з деякою повагою дивилися на Незнайка. В їхніх очах він був справжнім героєм.

Нарешті Синьоочка сказала:

Ви нас страшенно налякали своєю повітряною кулею. Ми вчора ввечері пили чай на балконі. Раптом бачимо, летить велетенська куля, долітає до нашого будинку, натикається на паркан… І раптом – ба-бах! Куля луснула, а коли ми підбігли, то побачили тільки кошик з березової кори.

Ви лежали, як мертвий! – вставила Заїнька. – От жах!

Один черевик був у вас на нозі, другий на паркані, а капелюх на дереві, – додала Білочка.

Від куртки одірвався рукав, і ми знайшли його лише сьогодні вранці, – сказала Дзига. – Довелось негайно пришивати цей рукав знову до куртки.

Як же я потрапив у цей дім? – запитав Незнайко.

Ми вас перенесли до себе. Не можна було залишати вас у дворі на ніч! – відповіла Синьоочка.

Ви були майже зовсім-зовсім мертвий, – знову вставила Заїнька. – Але Медуниця сказала, що ви можете ще ожити, тому що у вас міцний цей… ор-га-нізм.

Ого, в мене організм міцний, а голова ще міцніша, – похвалився Незнайко. – В іншого на моєму місці неодмінно був би мозкотрус.

Ви, напевно, хотіли сказати – струс мозку? – зауважила Синьоочка.

Так, так, струс мозку, – поправився Незнайко.

Але ви сказали, що летіли на повітряній кулі не один? – спитала Синьоочка.

Звичайно, не один. Нас було шістнадцятеро. Правда, цей боягузик Знайко вистрибнув з парашутом, отже, нас залишилось п'ятнадцятеро.

А де ж решта? – спитала Галочка.

Не знаю, – знизав плечима Незнайко. – А в кошику, окрім мене, нікого не було?

Ми знайшли в кошику тільки фарби для малювання і похідну аптечку.

Це Тюбикові фарби, а аптечка Пілюльчина, – сказав Незнайко.

В цей час відчинились двері і до кімнати вбігла Сніжинка.

Чули новину? – закричала вона. – Нова новина! Ще одна повітряна куля прилетіла й розбилась. На ній прилетіло чотирнадцять малюків. Вони впали вчора ввечері за містом. Їх тільки сьогодні вдосвіта знайшли наші малючки й допомогли їм дістатися до лікарні.

Так вони порозбивались? – ахнула Білочка.

Це нічого, – махнула рукою Сніжинка. – Медуниця сказала, що всіх їх вилікують.

Це, мабуть, вони, мої товариші, – сказав Незнайко. – Зараз я піду в лікарню і про все довідаюсь.

Я проведу вас, – запропонувала Синьоочка.

Я теж піду з вами, – сказала Сніжинка.

Вона тільки тепер помітила круглий пластир на лобі Синьоочки й вигукнула:

Ой, люба моя, який у тебе чарівний кружечок на лобі! Тобі це дуже личить. Це що, нова мода – на лобі кружечки носити? Мабуть, я й собі зроблю такий.

Ні, – відповіла Синьоочка. – Це в мене пластир. Я ненароком ударилась лобом об двері.

Ах он воно що!

Підбігши до дзеркала, Сніжинка стала одягати капелюшок.

Кімната миттю спорожніла. Всі побігли розповідати новину сусідам.

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Анатолій Давидов

НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ ОЗИВАЙКА ТА ЛІСОВОГО ЛЮДУ В ОКЕАНІ

Зібрав Озивайко восени лісовий люд на галявині.

Зима не за горами,— сказав.— Готуйте свої гніздечка-схованки, встеляйте їх м’якенькою травичкою, пір’ям і пухом, бо морози люті грядуть!

Скільки можна спати! — обурилася Ліщинка.— Не сплять же птахи і звірі взимку, а ми хіба гірші?

Померзнете. Що ваші благенькі вдяганки проти холодів? — не здавався лісовичок.

Озивайку, а я знаю, де їм зиму перебути, і про молюсків більше дізнаємося! — сказав Равлик.

Де?

У теплих краях, куди птахи відлітають,— відказав Равлик.

І справді,— аж затанцювала від радості Ліщинка,— сядемо їм на спину, вони й доставлять нас у місця, де зими не буває. Там впродовж року гріє сонечко, і все довкола буяє зеленню. Не раз я чула про це від пташок, які мостять гнізда в кущах ліщини...

Доведеться чекати наступної осені,— промовив Озивайко.— Самі знаєте, що ті птахи уже відлетіли з нашого лісу...

А казковий літачок? Попросимо наших друзів-школярів, і вони вмить його зроблять. Я за штурмана буду — покажу куди летіти! — дуже Равлику хотілося прислужитися лісовому люду.

А як же мені ліс напризволяще залишити? Хто взимку його мешканцям допоможе? — сумнівався Озивайко.

Як хто? — здивувався Равлик.— Юннати допоможуть.

А тут саме Петько з друзями нагодився. Вислухав уважно лісовичка, а тоді сказав:

Щодня до лісу будемо приходити. Не сумнівайся, Озивайку, тут буде повний порядок. Але з умовою — по завершенню мандрівки даси нам повний звіт. І не забудь, що цікавить юннатів! Про надійний літачок теж не тривожся, юні техніки швидко його змайструють.

...І ось казковий літачок — увесь із алюмінію і прозорої пластмаси — стоїть посередині галявини.

Курс на теплі краї! — вигукнув Озивайко, умощуючись в зручне командирське крісло.

Слухаюсь! — сказав штурман екіпажу Равлик.

Заревли турбіни, лісовий люд злякано прикипів до сидінь. Однак літачок, майже не розганяючись, м’яко відірвався від землі й швидко піднявся за хмари...

Невдовзі хмари розступилися. Внизу голубіло море. І справді, куди не глянь — вода. Озивайко хотів спуститися нижче, щоб пасажири роздивилися морські хвилі, аж тут над літачком майнула тінь. Лісовичок зиркнув вгору й занімів: на них пікірував швидкісний винищувач. Ще якась мить — і від казкового літачка з його мирним людом нічого б не лишилось. Та Озивайко встиг-таки спрямувати машину вбік.

Що це? — здивувався Равлик.— Невже повітряний пірат?

На фюзеляжі і хвості в нього ніяких розпізнавальних знаків,— оглянувся Озивайко.— Що йому треба від нас? Ми ж ні на кого не нападаємо!

Включили рацію й передали на казковій радіохвилі, яку ловлять усі радіостанції, що на борту літачка мирний лісовий люд.

Та пілот винищувача не збирався, видно, відпускати літачок.

Вимагаю посадки! — почулося в наушниках.— Інакше будете знищені! — І винищувач знову зайшов на бойовий курс.

Що з нами буде? — заплакала Ліщинка.— Невже зіб’є нас цей розбійник? Під нами

море, а ми плаваємо слабенько...

Лісовичок заспокоїв, як міг, пасажирів і повів літачок над самою поверхнею моря. Винищувач йшов назирці, намагаючись спрямувати їх до великого корабля, на якому стояло багато таких же літаків, як і сам нападник. Там уже метушилися люди, готуючи, мабуть, місце для посадки обох літаків.

Нараз Озивайко наддав ходу, потім рвонув убік і вниз, аж крила хвилі торкнулися. Винищувач

повторив його маневр, але невдало, бо на останньому витку зопалу врізався у воду. Тільки

стовп води побачили мандрівники.

З корабля один за одним стали злітати винищувачі.

Отепер, Озивайку, пропадемо! — злякався Равлик, який понад усе боявся солоної води.

Захопившись двобоєм, мало не забув, що ми казкові! — й лісовичок натиснув на зелену кнопку.

І літачок і пасажири стали невидимими.

Тупоносі винищувачі з ревищем пронеслися повз них, поникали туди-сюди, а тоді, піймавши облизня, повернулися на корабель.

Їм услід аж заходився від сміху лісовий люд.

А літачок уже знаходився над Атлантичним океаном. Невеличкий, порослий тропічною зеленню острівець манив до себе невідомістю, прохолодою, бо пекучі сонячні промені все більше проникали в салон літачка, а терплячому Озивайкові й на думку не спадало увімкнути кондиціонер. Особливо потерпав від спеки Равлик.

Якщо ти, Озивайку, не сядеш на острівець,— ледь прошепотів молюск,— я замуруюся у мушлі і тоді який з мене штурман?!

Тут лісовичок згадав про кондиціонер, але побоявся вмикати, щоб, бува, не застудити розімлілих на сонці тендітних пасажирів, й повів літачок на посадку.

Тільки-но приземлилися, лісовий люд одразу ж шмигонув у тінь зелених нетрів, а назустріч їм уже мчали місцеві Пальмовички, Ліанки, Орхідейки... Це Озивайко по казкових радіохвилях повідомив їх про приліт лісового люду. Тільки Равлика ніхто не зустрічав. Через це йому було до болю гірко, навіть сльози виступили на очах, що розташовані на кінчиках його щупальців.

Невже немає на острові моїх родичів? — звернувся він до місцевого лісовичка, якого тут звали Кокосиком, бо він, окрім того, що був за головного в лісового люду, так ще охороняв найцінніші тутешні дерева — кокосові пальми.

Ще сплять,— відповів Кокосик і повів Равлика до уламка коралового рифу, якого хвиля викинула на берег. Там усі побачили силу-силенну біленьких, довгастих, з палець завтовшки, закручених мушель.

Сухолюбки,— упізнав молюсків Равлик.— Як настає спека, впадають у сплячку, і тоді нічим їх не розбудиш!

А остров’яни вже показували лісовому люду своїх підопічних. Все тут було не так, як у їхньому рідному лісі. Шорстколисті пальми з великими, завбільшки з дитячу голову, горіхами, велетенські дерева з вічнозеленим, немовби воском укритим, листям, а на них повились ліани. Вони так густо переплітаються вгорі, що внизу навіть удень сутінки. З дерев звисають темно-коричневі батоги коріння, яким рослини беруть не лише вологу, а й повітря. Там, де кора відслонена, вкорінилися орхідеї. Їхні незбагненної краси квіти напоюють навколишнє повітря п’янким трунком. І ще довкола без угаву щебечуть птахи. Їх не видно, бо літають вони над кронами й лише зрідка проникають у гущавину, щоб поживитися комахами або напитися солодкого нектару.

Зненацька Озивайко почув крик. То був переляканий голос Ліщинки. Лісовичок

прожогом кинувся до дерева, де вона стояла, й побачив, що в неї вчепірився великий

волохатий павук, а Ліщинка вже й заніміла з ляку, вже й не пручалася.

Відпусти її, нахабо! — вигукнув Озивайко.

Павук не зважив на його окрик.

«Виходить, тут не діють мої чари»,— здогадався Озивайко.

Тричі ляснув у долоні:

Стань, Ліщинко, невидимою!

Вона стала невидимою, однак павук, відчуваючи, що казкова дівчинка в його лапах, ще міцніше її стиснув. Ось-ось укусить Ліщинку, впустить отрути, і тоді вона пропала.

Аж тут з’явився Кокосик. А треба сказати, що він відлучався на деякий час — допомагав Орхідейці визволити дзьобик пташки колібрі з пастки, яку розставила мухоловка — рослина, подібна до нашої росички.

Тепер Кокосик сміливо накинувся на павука, і той відпустив Ліщинку.

Озивайко скликав свій лісовий люд, а Кокосик свій — і вони пішли гуртом до океану. Хвилі лагідно голубили піщаний пляж. Остров’яни одразу ж кинулися до води, гості також приєдналися до них.

А ти чого, Равлику, не купаєшся? Вода наче молоко! — радів Озивайко.

Е ні, Озивайку, солона вода не для нас, наземних молюсків.

Так ти ж казковий!

Воно-то так, однак лячно!..

А ти спробуй. Може, сіль не завадить Казковому, ні — Найказковішому Равлику?

Равлик обережно, немовби в окріп, поліз у воду. Минула хвилина-друга. Всі насторожено дивилися на нього, готові будь-якої миті прийти на допомогу, промити його у джерельній воді.

Виходить, Равлику, тобі море не шкодить,— зрадів Озивайко.— А ти боявся!..

Равлик тільки пирхнув від задоволення. А тоді зовсім розхоробрився й пірнув на морське дно.

Іч, що виробляє,— позаздрила Ліщинка.— Добре йому — Найказковішому, а нам як бути? Ще потопимося!

І про це, Ліщинко, наші друзі, юні техніки, подумали,— сказав Озивайко й витяг з літачка купу невеличких апаратів для підводного плавання — аквалангів.

Лісовий люд почав їх припасовувати. І (яке диво!) ті апарати, тільки-но їх одягали хлопчики й дівчатка, ставали невидимими.

...Дно океану піщане. Ясне сонце легко проникає крізь товщу ледь зеленуватої води й освітлює геть усе. Там, дивись, зграї яскравих, смугастих рибок промайнуть, там лапатого краба, що тягне за собою по піску борозну, висвітить, там заграють райдугою у напівпрозорих парасолях медузи... В одному місці дно водоростями заросло. М’якеньким килимом видавалися ті зарості, й Озивайко ступив на них.

Лясь! — і нога його опинилася замкнутою між двома стулками велетенського молюска Тридакни.

Отакої,— корчився від болю Озивайко.— Як лиху зарадити?

І лише тут усі побачили зграйку зовсім манюсіньких дівчаток — Водоростівок.

Зараз тобі, Озивайку, допоможемо,— мелодійно проспівали. Впірнули біля затиснутої ноги між стулки Тридакни, щось там зробили — і молюск їх розкрив. Озивайко ледь встиг ногу висмикнути, як вони знову закрилися.

Що буде з сміливими Водоростівками! — забідкався лісовий люд.— Невже загинуть?

А Водоростівки щось, напевно, зробили Тридакні, бо та на мить знову розкрила стулки.

Того вистачило, щоб казкові дівчатка опинилися на волі.

У Тридакни, коли вона злякається, стулки-щелепи міцно стискаються м’язом. Ось ми його полоскотали — і він розслабився,— зі сміхом розповідали Водоростівки.— Ходімо звідси. Ми вам покажемо щось цікавіше.

Лісовий люд був страшенно здивований, побачивши на піску яйцевидні поцяцьковані мушлі. Гладенькі, немов відполіровані.

Ліщинка відразу ж зазирнула всередину.

Там порожньо. Де ж самі молюски?

Це кістяк ципрей, або фарфорових равликів,— пояснив Равлик.— Його можна побачити лише після загибелі молюсків.

А зараз ми вам живу ципрею знайдемо,— пообіцяли Водоростівки.

І вони викопали з піску чималенького голошкірого молюска. На вигляд зовсім непривабливого. Хто б міг подумати, що в ньому схована така красива мушля.

Ципрея вислизнула з рук Водоростівок й хутко зарилася в пісок. І було їй чого ховатися, бо неподалік з’явився великий равлик. Черепашка в нього масивна і груба, однак вона не заважала йому швидко рухатися.

Тікаймо! — пищали Водоростівки.— Це Стромбус на полювання вийшов. Він не боїться нікого, бо має грізну зброю — загострену кришечку. Коли спить, закривається нею, мов заслінкою, а коли нападає на здобич — ріже, мов ножем.

А Стромбус вже «господарював»: ногою вигрібав ципрей з піску й шматував їх немилосердно.

Вовчі звички,— обурився Озивайко.— Візьми собі, щоб наїстися, а навіщо усім підряд віку

вкорочувати. Ось я тобі покажу!

З цими словами він кинувся до Стромбуса, хотів ухопити його за мушлю й відкинути, як шкідливого кота, якомога далі від себе, та молюск несподівано підскочив і різонув лісовичка кришечкою. Мало пальця не одпанахав!

Добре, що в казкових хлопчиків рани вмить гояться, а то чимало б крові пролилося.

Затис Озивайко рану, а тоді увімкнув моторчика, блискавично підскочив до Стромбуса, вхопив його за мушлю й потяг у глибину океану.

Ну й важкий! — відсапався.

А хто обіцяв показати нам спрута! — зиркнула Ліщинка на Равлика.— Страшнувато, правда, але хочеться побачити!

Повз них саме пропливала морська черепаха. Схожа на ту, яка живе у їхньому лісовому озері, але у сотню, а мо’ й тисячу разів більша. Кокосик про щось із нею перемовився, а тоді запросив гостей на її широку спину. Довго пливли вони вздовж берега, аж доки не досягли великої заглибини. У ній, знав Кокосик, і жив найбільший кальмар або, як його іще називають,— Спрут. Хоч і зрідка, але на поверхні моря він з’являвся. Кокосик вже й схованку побачив, звідки можна буде спокійнісінько спостерігати за хижаком, та сталося інакше. Спрут сам на них чекав. Не на них, звичайно, бо звідки йому знати про відвідини Озивайка з лісовим людом, просто голодний хижак чатував на здобич.

Такого страховиська, як Спрут, лісовий люд досі ще не бачив. Голова ніби бочка, а на ній — величезне лиховісне око й міцний дзьоб, дуже схожий на дзьоб папуги. І що найжахливіше — прямо від голови розходяться довжелезні міцні щупальця з гачками й присосками. Нишпорять-нишпорять довкола себе, тільки потрап у їхні обійми...

Кальмар! — все одно зрадів своєму родичеві Равлик.— Привіт тобі, наш найсильніший родич!

Та голодному Спруту не до равликової запопадливості. Він, як побачив черепаху, торпедою вилетів із засідки й оповив її щупальцями, а тоді вдарив дзьобом у голову.

Черепаха одразу перекинулася горілиць, а лісовий люд і Озивайко попадали на дно, в

якусь прірву. Добре, що в кожного з них був моторчик, а так не зібратися їм гуртом довіку.

Оговтавшись, поховалися за гілку розлогого коралу й стали спостерігати за двобоєм, не знаючи, як допомогти Черепасі. Та виявилося, що її не так просто було подолати, як на те сподівався кальмар. Вона сховала і поранену голову, і ноги, і хвоста під панцир. А тут неждано-негадано їй ще й поталанило. З океану на запах черепашачої крові припливли три акули. Вони накинулися на Спрута! Немов гострим ножем відтинали своїми зубами щупалець за щупальцем. І так, як з’явилися, раптово зникли в океані. Кальмар з одним-єдиним щупальцем поволі падав у прірву, з якої нещодавно випливли мандрівники.

Дивіться,— здивувалася Ліщинка,— а в нього кров не червона, а голуба. Та й сам він став іншим. Не сірим, а червоним.

Спрути вміють це робити,— пояснив Равлик.— І те, що щупальця втратив, не біда — нові відростуть. Така в нас, молюсків, особливість! — гордо промовив, забувши на мить про напад Спрута.

Однак кальмарові не вдалося сховатися, його знову запримітила акула. Хоч і менша від тих, що першими напали, але, видно, злюща. Спрут теж помітив хижачку й змінив забарвлення тіла на голубе. Гадав, напевно, що так його не видно буде на тлі прірви. Але акула вже робила круги навколо нього. І ось — ривок! Та хижачка врізалась замість тіла кальмара в чорнильну краплю, яка зовні нагадувала молюска, а як тільки її черкнула нападниця, вибухнула хмарою чорнила, яка зробила все довкола каламутним.

Спрут у цей час упав у заглибину й причаївся.

Акула, впіймавши облизня, крутнулася біля Черепахи, але, знаючи напевно, що міцний панцир не для її зубів, подалася геть.

Озивайку,— прошепотів Дубовичок,— а де Спрутисько взяв стільки чорнила?

Він сам його виробляє,— пояснив лісовичок.— Юннати розповідали, що такі чорнильні

бомби кальмар може випускати дуже часто, вводячи в оману багатьох напасників. Черепаха,

переконавшись, що небезпека минула, стала поволі пливти. Але не до берега, а в океан. Що з нею? — Мабуть, памороки акули їй забили! — висловив здогад Озивайко.— Треба допомогти бідоласі.

Він увімкнув моторчика, підплив до Черепахи й потяг її до берега. Лісовий люд — за ними.

Невдовзі Черепаха вилазила на берег. Вона втратила багато крові й знала, що їй уже не жити. І нічим ніхто їй не зарадить. А поки ще живе, треба відкласти яйця. Адже для цього вона й пливла до острова. І все було б так, як і раніше, якби не кляті акули.

Не гаючи часу, вона стала рити в піску нірки й класти туди яйця. Тільки-но відклала останнє, поволі посунула до моря, але у воду так і не потрапила, бо витекли останні краплі крові і вона загинула.

Яка ж бо мужня,— сказав Озивайко лісовому люду.— Втратила останні свої сили, щоб тільки продовжувався рід черепашачий.

Тут до мандрівників прибігли Кокосик, Пальмовичка, Ліанка, Орхідейки. Озивайко розповів їм про пригоду і попросив, щоб вони простежили за черепашачими яйцями, адже й до них багато хто ласий.

Невдовзі Кокосик знову запросив гостей до підводної мандрівки.

Ось тоді й натрапили вони на морських зірок. Десятки їх лежали на піщаному дні. Найрізноманітніші — з п’ятьма променями найбільше, але були і чотирьох-, і шести-, і семи-, і восьми-, і десятипроменеві. Кольору теж різного — жовтого, рожевого, голубого,

оранжевого... Дуже схожі на ті зірки, що люди під Новий рік на ялинки чіпляють.

Давайте візьмемо кілька зірок і нашим друзям-юннатам як сувенір привеземо! — запропонувала Ліщинка.— Ото зрадіють!

То у воді зірки такі гарні,— сказав Кокосик,— а як обсохнуть, загинуть і одразу ж поблякнуть.

Все одно хочу до зірок, хоч у воді награюсь ними,— вела своєї Ліщинка.

І ми хочемо, і ми!..— підтримав її лісовий люд.— Вони такі гарні!

Ви, напевно, не знаєте, що морські зірки — найперші вороги тутешніх двостулкових молюсків? — насупився Равлик.— То лише зовні вони такі симпатичні, а насправді — теж вовки підводного царства.

Лісовий люд збентежено дивився на Кокосика. Чи ж правду каже Равлик?

Справді, морські зірки живляться молюсками, але не лише ними, а й іншими тваринками, зокрема рибою! — пояснив Кокосик.— Тому-то з ними треба бути обережними!

І все ж таки розглянемо морських зірок зблизька,— сказав Озивайко, включаючи моторчика.— Буде про що розповісти юннатам!

Зірки на мандрівників не зважали. Тільки здалеку здавалося, що вони непорушні, насправді кожна з них ворушилася, деякі рухалися.

А як вони пересуваються, чи є в них ноги? — поцікавився Дубовичок.

Кокосик присів і заглянув під зірку. Таке ж зробили мандрівники й побачили, що зірка не лежить на піску, як здавалося, а коливається на тоненьких, немовби трубочки, ногах. На кінчиках ніг — присоски. Присмокчеться зірка ніжками-трубочками до ґрунту, а тоді підтягує на те місце все тіло. І так чалапає куди хоче.

Гляньте, зірка напала на Устрицю! — сказав Кокосик.

Ну що вона може їй зробити! — засміявся Озивайко.— У цього двостулкового молюска мушля міцна. Справжня фортеця.

Ти так гадаєш? — здивувався Кокосик.— Тоді давайте поспостерігаємо, що далі буде робити зірка.

А зірка накрила тілом молюска, присмокталася ніжками до стулок і, видно, стала їх розсовувати. Проте Устриця мала добрі м’язи, які міцно стягували стулки. Зірка продовжувала робити своє. Пройшло немало часу, мандрівники вже хотіли йти далі, аж тут Ліщинка першою побачила, що молюск не витримав випробування і трохи розтулив стулки. І ось тоді всі побачили, як з рота зірки, що в центрі тіла, вигорнувся якийсь мішечок, який зірка тут же

заштовхнула всередину молюска.

То шлунок зірки. Тепер він заживо перетравить м’якоть молюска,— пояснив Кокосик.— Отепер повірите, який страшенний хижак ця зірка?! Колись біля нашого острова люди розводили цілі плантації устриць, яких потім вивозили звідси. Справи йшли добре, поки сюди не внадилися зірки. Люди з ними боролися — виловлювали й рубали на шматки, не знаючи, що у воді з тих шматків невдовзі виростали нові зірки.

Як це виростали нові зірки? — здивувалися Вільшанки.— Хіба може з шматка тварини вирости нова? Це тільки в казках буває! Пригадуєте, нам Озивайко розповідав, як у Змія виростали відрубані Котигорошком голови?

Та хіба не чули, що Равлик казав про Спрутові щупальця: вони також відростають; чи не бачили, як у нашої ящірки новий хвіст відростає? — озвався Дубовичок.

Так то ж хвіст! — дивувалися Вільшанки.— А тут з маленького шматочка тіла утворюються нові зірки!

Що правда, то правда,— сказав Озивайко.— Буває таке в окремих тварин і в наших краях. У невеличкому струмочку, що біля озера, де ми були, живуть тритони. Знаєте їх? Щось середнє між жабою і ящіркою. Так ось у них навіть лапки нові відростають. Сам бачив, як у одного з них їжак відірвав дві лапи — задню і передню, а через деякий час вони виросли.

У крабів швидко відростають нові клешні! — згадав Кокосик.

І в наших річкових раків замість втраченої з’являється нова клешня. Тільки трохи менша,— промовив Озивайко.— Але такого, щоб із шматка тіла нова тварина виросла, у наших краях не буває. Так що місцевим зіркам поталанило...

Ну й дива! — вигукнула Ліщинка, а сама бочком-бочком, подалі від того місця, де лежали морські зірки.

Відбилася Ліщинка од гурту, йде собі по м’якенькому пісочку — ногам приємно, а довкола краса, яку й уявити важко: неподалік строкаті риби-папуги пропливли; там, на дні ковбані, морські лілії похитують своїми ніжними пелюстками, між ними шастають креветки; під уламком загиблого корала невеликий спрут причаївся.

Хитрюга! — усміхнулася Ліщинка й хотіла того спрутика дістати, щоб показати лісовому люду, а він як вистрілить в неї чорнилом. Ліщинка мало свідомість не втратила чи то від переляку, чи від болю в очах. Заплакала.

Їй на допомогу Водоростівки примчали. Розсердилися на спрута, стали йому виказувати.

Який недоторканий! Нічого б з тобою не сталося, якби Ліщинка побавилася трохи!

Знаю ці забавки,— буркнув спрутисько.— Так недовго й на обід комусь потрапити! — випустив струмінь води й помчав, мов ракета, подалі від гріха.

Водоростівки промили Ліщинці очі, розігнали довкола неї чорнильну пляму.

Помчали доганяти лісовий люд. Та тільки ступили між водорості, як пролунали застережливі голоси супутниць:

Не наступи на равлика!

Глип, а неподалік красива жовтогаряча черепашка лежить.

Порожня? — запитала Ліщинка Водоростівок і хотіла взяти черепашку, як звідти щось гостре виткнулося, і якби вона не відсахнулася, то удар прийшовся б по її руці.

Обережно! — підскочили до неї Водоростівки.— Конус, так звати цього молюска, надзвичайно отруйний.

Ну й родичі у нашого Равлика! — жахнулася Ліщинка.— Десятою дорогою треба їх обходити! Аж подих забило.

Водоростівки взяли її під руки й попливли до гурту. Та що це? На півдорозі вони зупинилися, з острахом стали вдивлятися в зарості водоростей, які тут росли особливо густо.

Мурена! — тут і Ліщинка побачила довгу рибину із злими очима і широко відкритою пащею, повною гострих зубів.

Мурена, збагнувши, що її помітили, не таїлася далі й почала наближатися до них.

Водоростівки потягли Ліщинку вбік. Там лежав чималенький равлик «Ріг Тритона».

Ховаймося за нього! — сказали Водоростівки.— А може, пропливе мимо мурена.

Однак хижачка не збиралася їх минати.

Рятуй нас, Тритончику,— занервували Водоростівки.— Чи ж не бачиш, мурена хоче нас з’їсти!

«Ріг Тритона» виліз із своєї красивої мушлі, припав ногою до кам’янистого ґрунту, а край раковини підніс над собою. Мурена, як побачила, яка перед нею здобич, одразу ж забула про Водоростівок

і Ліщинку й кинулася на молюска. Блискавично це зробила, однак і «Ріг Тритона», виявляється, гав не ловив. Встиг-таки, поки його тіла торкнуться гострі зуби, причавити краєм черепашки голову мурени, притиснути її до ґрунту.

Не відпустить, поки риба не задихнеться! — сказали всезнаючі Водоростівки.—

Бачиш, Ліщинко, і серед молюсків у нас чимало друзів!

Великий острів, кораловий риф, виріс посередині океану з коралів — дрібненьких тваринок, які зовні нагадують квітку з пелюстками.

До коралового рифу, що гігантським млинцем осів на дно морське, й привів Кокосик мандрівників. Ще здалеку було видно: окремі місця коралової колонії взялися, немовби лишаями, білими плямами.

Ось так виїдають корали морські зірки акантастери, або, як їх ще називають, тернові вінці,— пояснив Кокосик.— Добре, що про це своєчасно дізналися люди.

Тут мандрівники стали свідками, як добре вже знайомий Ліщинці молюск з красивою мушлею прорізав у тілі зірки щілину й став її пожирати.

Знову вбивство! — мало не знепритомніла Ліщинка.

Якби не тритони, не риби, не люди, про яких я розповідав, пропав би кораловий риф,— сказав Кокосик.— А він так потрібний мешканцям моря.

Озивайку,— стривожено гукнув Соснячок,— там, на виднокраї, вітрильники. Ціла флотилія! Хто на них пливе? Друзі чи вороги?

І справді, на горизонті з’явилося багато невеличких вітрил, які швидко наближалися до острівця.

Заспокойтеся,— усміхнувся Кокосик,— то не кораблі, а схожі на медуз «португальські кораблики». Вітрила, які ви бачите, не що інше як плавальні пухирі, оснащені гребенем. Подує вітерець, наповнить гребінь-вітрило — і «португальські кораблики» мчать по хвилях.

Премилі істоти,— зраділа Ліщинка,— давайте з ними пограємося!

Так хто ж з хижаками грається?! — жахнувся Кокосик.— Ось приб’є їх сюди вітерець і ви самі переконаєтеся, чи варто з ними справу мати.

Невдовзі один з «португальських корабликів» причалив до коралового рифу.

Зблизька він не здавався таким гарненьким, як здалеку, та все одно приваблював ніжно-голубим кольором, в його драглистому тілі сонячні промені вигравали веселкою. Цілий жмут щупальців обмацував усе довкола. А тут саме рибка пропливала. Як побачила лісовий люд, сахнулася й з переляку потрапила до щупальців. Ті одразу ж її хапонули. І чим дужче борсалася рибка, тим дужче стискали її щупальці. Невдовзі й тіпатися перестала.

Оце тобі й іграшка! — промовила Ліщинка.— Так би він і мене задавив!

Вже якось би гуртом одбили,— сказав Кокосик.— А взагалі «португальські кораблики» хижаки неабиякі, вони не пропускають ніякої здобичі. Від них рибі, крабам і рачкам справжня біда.

...У теплі й добрі проводили дозвілля на острові лісові хлопчики й дівчатка. Час від часу пропонували допомогу Орхідейкам та Ліанкам — доглядати за рослинами, але тим і самим не було чого робити, бо погода стояла гарна, вологи вистачало, а хвороб саме на острові не було ніяких. Тому-то купалися знічев’я та засмагали. Аж розлінилися, бо на запрошення Кокосика до підводних мандрівок були охочі лише Ліщинка та Дубовичок.

А що,— сказав одного разу Озивайко.— Може, друзі, назавжди тут залишитесь? Не треба буде щодня трудитися біля дерев та кущів, мерзнути в непогоду, боротися з шкідниками...

Про що ти говориш, Озивайку,— обурилися Грушівниці,— та ми ніяк не дочекаємося, коли додому летіти. Що там без нас у лісі робиться? Весна ж іде, Озивайку. А що може бути кращим

у світі, як цвіт дикої груші!

А весняна зелень березового листя, а гудіння бджіл, які збирають пилок-пергу з

квіточок вільхи та ліщини, а ніжність пролісків...

Озивайко радісно вслухався в голоси своїх помічників, й ні з чим незрівнянне почуття гордості за них, за їхню вірність рідному краю огортали його серце.

Тоді нам в дорогу пора,— сказав Лісовичок.— Складаймо спорядження до літачка, щоденники — наш звіт юннатам, й будемо дякувати премилим господарям за гостину, за те, що живими залишилися, бо від павуків, акул і спрутів, бачили, добра не жди!

...Сонце ще не встигло дійти до небокраю, а казковий літачок уже спускався на рідну землю.

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Анатолій Григорук

Чим хата багата

Визолотило сонце лани. Скрізь розпросторився густий гарячий дух стиглої пашні.

Денисків тато і днює й ночує в полі. У комбайнерів роботи у час жнив – непочатий край.

Дениско так, бува, скучить за татом, що більше й витерпіти несила. Тож відпроситься в домашніх, осідлає замість коня довгу лозину – й бігцем на лан.

Це добре, що ти підсобити прийшов, – пригладжує Денискові непокірного чубчика тато. – Тут, брат, поспішати треба, бо урожай не той, що в полі, а той, що в коморі. Як думаєш, упораємо за сьогодні цей лан?

Щось йому ні кінця ні краю, – з непевністю в голосі каже Дениско.

Не питає добрий жнець, чи широкий загонець, – усміхається тато й, підморгнувши синові, додає: – Очі роботи лякаються, а руки роблять...

Так, перемовляючись та жартуючи, вони і жнивують, поки сонце не похилить до обрію і не ляже на землю передвечірня сутінь.

Частенько в цей час приходить по Дениска бабуня. Та не з порожніми руками. Вона приходить з повним кошиком ще теплих пиріжків та струдлів, з баночкою липового меду і бідончиком квасу чи узвару.

Тато зупиняє комбайна, подає знак своїм хлопцям, щоб усі ставали на підвечірок. І тут таки купа обмолоченої соломи обертається на скатертину-самобранку.

Призволяються комбайнери смачнющими струдлями та пирогами.

Найласіші шматки Денискові підсовують.

А бабуня припрошує:

Їжте, любі женчики, їжте. Чим хата багата, тим і рада.

Е, бабо Насте, ваша хата не тільки пирогами багата, – весело усміхається Степан, високий парубок, що любить підкидати Дениска мало не під самісіньке небо. – Он який у вас хлібороб росте. Не хлопець – золото. Якби не Дениско, ми б сьогодні й половини не зробили. Недарма кажуть, що нива потребує доброї погоди, доброго насіння та доброго робітника.

Комбайнери всміхаються. Дениско опускає долу очі, бо не звик, щоб його хвалили. Якийсь час мовчки вминає струдля з яблуками, а тоді каже баском:

Зараз мені вже додому треба. А завтра я знов прийду. Буду щодня вам допомагати, поки весь лан не вижнемо.

І, взявшися з бабунею за руки, вони повертають у бік запнутого вечірнім серпанком села.

Хочеш бути щасливим, не будь лінивим

Загадала бабуня, щоб Дениско перебрав дві склянки гречаних круп на кашу, там же і насінинки бур'яну трапляються, і «колінця» від стебел, і навіть манюні грудочки землі. А від усього того хіба може бути каша смачна!

Сів Дениско за стіл, чисті крупинки відгортає по ліву руку, а весь непотріб – по праву. Тільки робота ця загайна і вимагає великого терпцю та уваги, а на Дениска швидко ліньки напали. От він і перебрав крупи абияк.

Бабуня ж була певна, що Дениско попрацював на совість, і висипала крупи в окріп.

Зварилася каша. Сіли всі вечеряти. Коли це Дениско як не підскочить:

Ой! Що ви мені підсунули! – і виплюнув на край тарілки крем'яшка.

Всі повернули до нього голови, а бабуня відклала набік ложку і з докором сказала:

Це дякуй тому хлопчачкові, що крупи перебирав. Все йому, бач, ліньки.

Е, лінивому й нитку перервати важко, – підтакнув тато.

Щира правда, – не втримавшись, докинув і своє слово дідусь. – Лінивий сидячи спить, лежачи робить.

Ледачому завше ніколи, – посміхнулася мама. – Вранці росяно, в обід душно, а ввечері комарі кусають.

Знаю, знаю, – винувато закліпав Дениско. – Хочеш бути щасливим не будь лінивим...

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Алан Александр Мілн «Вінні-Пух і всі-всі-всі»

ПРИГОДА СІМНАДЦЯТА, У якій приструнчують Тигру

Одного р ізу Кролик та Паць сиділи на ґанку Пухової хатки й слухали розповідь Кролика. Сам Вінні-Пух також сидів разом з ними.

Був дрімотний літній полудень, і Ліс був сповнений чарівно-колискових звуків, кожен із яких, здавалося, казав Пухові: "Не слухай Кролика. Слухай мене". Отож Вінні-Пух умостився найзручніше, аби не слухати Кролика, і тільки час від часу розплющував очі й казав "Ого!", а тоді заплющував очі знову й казав "Еге", а Кролик раз по раз серйозно перепитував: "Ти розумієш мене, Пацику?" – і Паць так само серйозно кивав головою, аби показати, що він розуміє геть усе.

– Так от,– сказав Кролик, дійшовши, нарешті, до суті справи,– Тигра останнім часом так розплигався, так розстрибався – одне слово, став таким вискочнем, що його слід приструнчити. Як ти вважаєш, Пацику?

Паць сказав, що Тигра останнім часом таки справді дуже розструнчився, і коли можна придумати, як його приструнчити, це буде Блискуча Думка.

– Саме так я й думав,– сказав Кролик.– А що скажеш ти, Пуше?

Пух, здригнувшись, розплющив очі й сказав:

– Чудово!

– Що чудово? – спитав Кролик.

– Те, що ти казав,– промовив Пух.

Паць штовхнув Пуха ліктем у бік, і Пух, який відчував, що його дедалі дужче заносить у сон, повільно звівся на ноги й потроху став прокидатися.

– Але як ми це зробимо? – спитав Паць.– Як ми його приструнчимо?

– Треба дати йому добру науку! – рішуче сказав Кролик.

– Яку науку?

– Про те й мова – яку? – сказав Кролик.

Слово "наука" розбудило в Пухові якісь невиразні спогади.

– Там була така штука, що зветься "два-над-два",– сказав він. – Крістофер Робін якось спробував познайомити мене з нею, але нічого не вийшло.

– Що не вийшло? – спитав Кролик.

– Хто не вийшов? – спитав Паць.

Пух похитав головою:

– Не знаю,– сказав він.– Мабуть, нічого й ніхто не вийшли. А про що ми говоримо?

– Пуше,– докірливо сказав Паць,– ти що, не слухав, про що казав Кролик?

– Я слухав, але у вухо мені забилася якась пушинка. Кролику, повтори, будь ласка, все спочатку, гаразд?

Кролик завжди був готовий повторювати все що завгодно, отож він тільки й спитав, звідки йому почати повторювати, а Пух сказав, що, ясна річ, звідти, звідки йому забилася у вухо пушинка. Тоді Кролик спитав, коли ж це сталося, а Пух відповів, що він точно не знає, бо не дуже напружено слухав. Тоді у справу втрутився Паць. Він пояснив, що вони просто хотіли придумати, як приструнчити Тигру, бо, хоча й усі вони дуже його люблять, та ніхто не стане заперечувати, що Тигра так розстрибався, що став нестерпним вискочнем.

– А-а, розумію,– сказав Пух.

– Він так розстрибався, аж далі нікуди,– сказав Кролик,– і ось тепер він у нас пострибає.

Пух спробував щось придумати, але в голову йому лізло таке, від чого марно було б чекати користі. І він тихенько засопів собі під ніс таку пісеньку:


Якби Кролик
був з Тигру завбільшки -
і завдовжки,
й заввишки,
й завширшки,
А сам Тигра
був з Кузьку завбільшки -
чи завменшки,
завтоншки
й завнижки,
То ніякі вже ігри
баламутного Тигри
не лякали б ніскільки
друга Кролика...
ТІЛЬКИ,
Якби Кролик був зростом,
як кішка,
Ну, а Тигра... а Тигра,
як... мишка.

 

– Що там Пух сопе? – спитав Кролик.– Щось розумне?

– Ні,– сумно відповів Пух.– Безрозумне.

– Ну, а я вже придумав Думку,– сказав Кролик.– Ось яку: ми візьмемо Тигру в далеку подорож, заведемо його туди, де він ніколи не був, і начебто загубимо його там, а наступного ранку знову його розшукаємо, і тоді – згадаєте мене! – тоді Тигра буде вже зовсім не той, що був.

– Чому? – спитав Вінні-Пух.

– А тому, що він стане Скромним Тигрою. Тому, що він стане Сумним Тигрою, Смирним Тигрою, Маленьким і Ввічливим Тигрою, саме таким, який повсякчас повторює: "Ой Кролику, який же я радий тебе бачити!" – Ось чому.

– А чи буде він радий бачити мене й Паця?

– Аякже!

– Це добре,– сказав Пух.

– Тільки я не хочу, щоб він увесь час був сумний,– завагався Паць.

– Тигри ніколи не бувають весь час сумні,– пояснив Кролик.– Вони навдивовижу швидко знову стають веселі. Я питав у Сови, – просто так, щоб упевнитись,– і вона мені точно сказала, як швидко вони звеселяються. Але якщо нам пощастить примусити Тигру побути Маленьким і Сумним бодай п'ять хвилин, ми вже зробимо добру справу.

– А що сказав би на це Крістофер Робін? – спитав Паць.

– Ось що,– сказав Кролик.– Він неодмінно сказав би: "Пацику, ти зробив добру справу. Я б і сам її зробив, та мені дуже ніколи. Спасибі тобі, Пацику. І Пухові також спасибі".

Паць страшенно цьому зрадів й остаточно повірив, що вони затіяли добру справу, а якщо в ній, окрім Пуха, бере участь ще й Кролик, то це вже така добра справа, в якій може взяти участь навіть Малесенький Паць, і при тому він навіть може напередодні спокійно спати.

Отже, тепер їм лишилося вирішити єдине питання: де краще начебто загубити Тигру?

– Ми заманимо його на Північний полюс,– сказав Кролик,– бо Північний полюс ми дуже довго відкривали, а це означає, що Тигрі доведеться дуже-дуже довго його закривати! Ха-ха-ха!

Тепер прийшла черга радіти Вінні-Пухові, адже це він найперший знайшов Північний полюс, і коли вони прийдуть туди, Тигра побачить напис: "Відкритий Вінні-Пухом. Пух його знайшов". І тоді Тигра знатиме (бо досі він, мабуть, цього не знає), із яким ведмедем він водиться. Із ОТ-ТАКИМ ВЕДМЕДЕМ!

Вони домовилися вирушити вранці, а також про те, що Кролик, який живе в сусідстві з Кенгою, Крихіткою Ру та самим Тигрою, піде зараз додому й по дорозі спитає Тигру, які в нього на завтра плани, бо якщо він не має ніяких планів, то чи не податися їм у похід разом із Пухом та Пацем? І якщо Тигра скаже "Еге!", тоді все в порядку, а якщо Тигра скаже "Ні"...

– Він не скаже,– сказав Кролик.– Покладіться на мене.

І Кролик, не гаючи часу, подався геть.

Назавтра погода дуже змінилася. Можна сказати, що вона обернулася негодою. Замість сонця й тепла – холоднеча й туман.

Самому Пухові все це було не страшно, та коли він уявив увесь той мед, що його бджоли не зроблять цього дня, йому стало дуже шкода бджіл.

Він поділився своїми думками з Пацем, а Паць сказав, що він думав не так про це, як про те, як же холодно й сумно буде тому, кого начебто загублять цього холодного й туманного дня в гущавині Лісу.

Та коли вони з Пухом підійшли до Кроликової хатки, Кролик сказав їм, що це саме такий день, який їм треба, бо Тигра увесь час вискакує і забігає наперед, і, тільки-но він зникне з очей, вони всі хутенько звернуть убік, і він ніколи їх більше не побачить.

– Зовсім ніколи? – спитав Паць.

– Та ні, лиш доти, доки ми його знову розшукаємо, Пацю. До завтра або іще до колинебудь. Ходімо. Він нас чекає.

Коли вони підійшли до Кенжиної хатки, виявилося, що Ру – найближчий друзяка Тигри – їх також чекає і це псує всю справу. Але Кролик, прикривши лапкою рота, прошепотів до Пуха: "Покладіться на мене",– і підступив до Кенги.

– Я гадаю, що Крихітка Ру сьогодні хай краще не йде,– сказав він.– Сьогодні не варто.

– Чому? – спитав Ру, хоча вважалося, що він нічого не чує.

– Бридкий день,– сказав Кролик.– Собача погода, сирість. А ти сьогодні вранці кашляв.

– Звідки ти знаєш? – обурено спитав Крихітка Ру.

– Ой Ру, а ти мені навіть не сказав! – докірливо мовила Кенга.

– То був печивний кашель,– сказав Ру,– печивний, а не такий, про який

кажуть мамі.

– І все ж, любий, мабуть, сьогодні не слід. Нехай іншим разом.

– Тоді завтра? – спитав Крихітка Ру голосом, сповненим благання та надії.

– Подивимось,– мовила Кенга.

– Ти завжди тільки дивишся, а тоді нічого не буває,– сумно сказав Крихітка Ру.

– Такого дня, Ру, ніхто нічого не може роздивитися,– сказав Кролик.– Та й ми, напевне, підемо не дуже далеко, і до обіду всі... ми всі... ми... А-а, Тигро, це ти?.. Ходім! Бувай здоровенький, Крихітко Ру! До обіду ми... Ходімо, Пуше! Всі готові? Чудово. Пішли!

– А що сказав би на це Крістофер Робін? – спитав Паць.

– Ось що,– сказав Кролик.– Він неодмінно сказав би: "Пацику, ти зробив добру справу. Я б і сам її зробив, та мені дуже ніколи. Спасибі тобі, Пацику. І Пухові також спасибі".

Паць страшенно цьому зрадів й остаточно повірив, що вони затіяли добру справу, а якщо в ній, окрім Пуха, бере участь ще й Кролик, то це вже така добра справа, в якій може взяти участь навіть Малесенький Паць, і при тому він навіть може напередодні спокійно спати.

Отже, тепер їм лишилося вирішити єдине питання: де краще начебто загубити Тигру?

– Ми заманимо його на Північний полюс,– сказав Кролик,– бо Північний полюс ми дуже довго відкривали, а це означає, що Тигрі доведеться дуже-дуже довго його закривати! Ха-ха-ха!

Тепер прийшла черга радіти Вінні-Пухові, адже це він найперший знайшов Північний полюс, і коли вони прийдуть туди, Тигра побачить напис: "Відкритий Вінні-Пухом. Пух його знайшов". І тоді Тигра знатиме (бо досі він, мабуть, цього не знає), із яким ведмедем він водиться. Із ОТ-ТАКИМ ВЕДМЕДЕМ!

Вони домовилися вирушити вранці, а також про те, що Кролик, який живе в сусідстві з Кенгою, Крихіткою Ру та самим Тигрою, піде зараз додому й по дорозі спитає Тигру, які в нього на завтра плани, бо якщо він не має ніяких планів, то чи не податися їм у похід разом із Пухом та Пацем? І якщо Тигра скаже "Еге!", тоді все в порядку, а якщо Тигра скаже "Ні"...

– Він не скаже,– сказав Кролик.– Покладіться на мене.

І Кролик, не гаючи часу, подався геть.

Назавтра погода дуже змінилася. Можна сказати, що вона обернулася негодою. Замість сонця й тепла – холоднеча й туман.

Самому Пухові все це було не страшно, та коли він уявив увесь той мед, що його бджоли не зроблять цього дня, йому стало дуже шкода бджіл.

Він поділився своїми думками з Пацем, а Паць сказав, що він думав не так про це, як про те, як же холодно й сумно буде тому, кого начебто загублять цього холодного й туманного дня в гущавині Лісу.

Та коли вони з Пухом підійшли до Кроликової хатки, Кролик сказав їм, що це саме такий день, який їм треба, бо Тигра увесь час вискакує і забігає наперед, і, тільки-но він зникне з очей, вони всі хутенько звернуть убік, і він ніколи їх більше не побачить.

– Зовсім ніколи? – спитав Паць.

– Та ні, лиш доти, доки ми його знову розшукаємо, Пацю. До завтра або іще до колинебудь. Ходімо. Він нас чекає.

Коли вони підійшли до Кенжиної хатки, виявилося, що Ру – найближчий друзяка Тигри – їх також чекає і це псує всю справу. Але Кролик, прикривши лапкою рота, прошепотів до Пуха: "Покладіться на мене",– і підступив до Кенги.

– Я гадаю, що Крихітка Ру сьогодні хай краще не йде,– сказав він.– Сьогодні не варто.

– Чому? – спитав Ру, хоча вважалося, що він нічого не чує.

– Бридкий день,– сказав Кролик.– Собача погода, сирість. А ти сьогодні вранці кашляв.

– Звідки ти знаєш? – обурено спитав Крихітка Ру.

– Ой Ру, а ти мені навіть не сказав! – докірливо мовила Кенга.

– То був печивний кашель,– сказав Ру,– печивний, а не такий, про який кажуть мамі.

– І все ж, любий, мабуть, сьогодні не слід. Нехай іншим разом.

– Тоді завтра? – спитав Крихітка Ру голосом, сповненим благання та надії.

– Подивимось,– мовила Кенга.

– Ти завжди тільки дивишся, а тоді нічого не буває,– сумно сказав Крихітка Ру.

– Такого дня, Ру, ніхто нічого не може роздивитися,– сказав Кролик.– Та й ми, напевне, підемо не дуже далеко, і до обіду всі... ми всі... ми... А-а, Тигро, це ти?.. Ходім! Бувай здоровенький, Крихітко Ру! До обіду ми... Ходімо, Пуше! Всі готові? Чудово. Пішли!

І вони пішли. Спочатку Вінні-Пух, Кролик та Паць ішли рядком, один біля одного, а Тигра гасав круг них, описуючи великі кола. Згодом, коли стежка повужчала, Кролик, Паць та Пух пішли ланцюжком – один за одним, а Тигра гасав кругом них, описуючи ще більші кола, а ще далі, коли обабіч стежинки звівся суцільний живопліт колючого чортополоху, Тигра то забігав далеко наперед, то повертався, іноді наскакуючи на Кролика, а іноді й ні. І що далі вони йшли, то туман густішав – так що Тигра раз по раз безслідно щезав, і коли всі вже починали гадати, що він щез назовсім, Тигра зненацька з'являвся й гукав: "Ну, чого ж ви? Гайда!" – і, перш ніж ви встигали щось сказати, він знову щезав.

Кролик озирнувся і штовхнув ліктем Паця.

– Одразу після цього разу! – сказав він.– Попередь Пуха.

– Одразу після цього разу! – сказав Паць Пухові.

– Що одразу після разу?– спитав Пух.

Тигра зненацька вистрибнув із туману, наскочив на Кролика і знову щез.

– Пора! – сказав Кролик.

Він чкурнув в улоговину, що перетинала стежку, і Пух та Паць помчали за

ним. Вони причаїлися під кущами папороті й стали прислухатися...

У Лісі було тихо-тихо – анішелесь. Вони нічого не бачили й нічого не чули.

– Тс-с!.. – сказав Кролик.

– Я й так,– сказав Пух.

Почулося тупотіння... І знову запала тиша.

– Агов! – сказав Тигра так близько від них і так несподівано, що Паць напевне підскочив би з переляку, коли б не виявилося, що майже на всьому ньому сидить Вінні-Пух.

– Де ви?! – гукав Тигра.

Кролик штовхнув ліктем Пуха, і Пух озирнувся, щоб штовхнути ліктем Паця, проте не знайшов його, а Паць вдихав собі тищечкомнищечком пахощі вологої папороті й почувався дуже хоробро.

– Чудеса! – сказав Тигра.

На мить запала мовчанка, а потім вони почули даленіюче тупотіння лап. Вони почекали ще трохи, і в Лісі знову стало тихо-тихо, так тихо, що іще трохи, і їм зробилося б страшно.

Тоді Кролик звівся на рівні ноги і смачно потягся:

– Ну що? – прошепотів він гордо.– Бачили? Усе, як я казав!

– А я все думав,– сказав Пух,– і ось надумав...

– Ні,– сказав Кролик. – Потім. Біжімо. Швидше!

І всі вони чкурнули навтьоки. Кролик біг попереду.

– А тепер,– сказав Кролик, коли вони відбігли досить-таки далеченько,– можна й поговорити. То що ти хотів сказати, Пуше?

– Та нічого особливого. А чого ми сюди біжимо?

– Бо це дорога додому.

– А-а! – сказав Пух.

– А, по-моєму, треба правіше,– занепокоєно сказав Паць.– Як ти гадаєш, Пуше?

Пух подивився на свої передні лапки. Він точно знав, що одна з них була права, і ще знав, що коли він вирішить, яка з них права, то друга точно буде ліва. Але він ніяк не міг згадати, з чого почати.

– Та бач,– нерішуче почав Пух.

– Гайда! – сказав Кролик.– Я чудово знаю дорогу! – і вони побігли далі.

За десять хвилин вони зупинилися знову.

– Це просто смішно,– сказав Кролик,– але мені здало... Ага, ну, все ясно! Гайда!..

– Ось ми й тут,– сказав Кролик ще за десять хвилин.– Ні, здається, не тут...

– А зараз,– 'сказав Кролик ще за десять хвилин,– ми маємо бути, як я гадаю, біля... чи ми збочили трохи правіше, ніж я гадав?..

– Дива та й годі! – сказав Кролик ще за десять хвилин.– Чого це в тумані все здається однаковим? От сміхота! Ти помітив це, Пуше?

Пух сказав, що помітив.

– Наше щастя, що ми так добре знаємо свій Ліс, а то могли б заблукати! – сказав Кролик ще за годину.

І він засміявся так безтурботно, як може засміятися лише той, хто знає свій Ліс так чудово, що не може в ньому заблукати.

Паць бочком, бочком непомітно відстав і підкрався до Пуха ззаду:

– Пуше! – прошепотів він.

– Що таке, Пацю?

– Та нічого,– сказав Паць і вчепився Пухові за лапку,– Мені просто захотілося бути ближче до тебе.

.......................................

Коли Тигра перестав чекати, що друзі його знайдуть, і коли він стомився гуляти сам, без нікого, кому б він міг сказати: "Ну, чого ж ви? Гайда!" – тоді він вирішив, що треба повертатися додому.

Так він і зробив.

Перше, що сказала Кенга, зустрівши його, це: "А ось і наш любий Тигра! Ти прибіг саме вчасно: треба пити риб'ячий жир!" І вона налила йому повну чашку.

Крихітка Ру гордо сказав: "А я свій уже випив",– і Тигра, проковтнувши все без передиху, сказав: "І я свій теж".

Після цього Тигра й Крихітка Ру стали подружньому штовхати один одного, і Тигра ненароком перекинув один чи два стільці, а Крихітка Ру ненароком – за компанію – перекинув ще один стілець, і Кенга сказала:

– А йдіть-но побігайте!

– А де нам бігати? – спитав Крихітка Ру.

– Підіть назбирайте мені шишок на розпал,– сказала Кенга й дала їм кошик.

І вони слухняно пішли до Шести Сосен і почали жбурляти один в одного шишками. За цією розвагою вони геть забули, чого сюди прийшли, і, забувши під деревом кошик, подалися додому обідати.

Обід уже кінчався, коли двері раптом прочинились і до кімнати зазирнув Крістофер Робін:

– А де Пух? – спитав він.

– Тигро, голубчику, а де Пух? – спитала Кенга.

Тигра почав пояснювати, що з ними трапилося, а Крихітка Ру почав пояснювати про свій Печивний Кашель, а Кенга почала їх умовляти не говорити разом. Отак і спливло багатенько часу, перш ніж Крістофер Робін уторопав, що Пух, Паць та Кролик блукають десь у тумані серед Лісу.

– Смішняки! – прошепотів Тигра на вухо Крихітці Ру.– А ось Тигри ніколи не можуть заблудитися!

– А чому вони не можуть, Тигро?

– Не можуть, і все,– пояснив Тигра.– Такі вони вже є.

– Отже,– сказав Крістофер Робін,– треба йти їх шукати. Ясно? Ходімо, Тигро.

– А можна, я теж піду їх шукати? – благально спитав Крихітка Ру.

– Тільки не сьогодні, мій любий,– сказала Кенга.– Нехай іншим разом.

– Ну, гаразд. А якщо вони заблудяться завтра – можна, я їх тоді розшукаю?

– Подивимося,– сказала Кенга.

І Крихітка Ру, який чудово знав, що це означає, пішов у куточок і почав тренуватися в стрибках. По-перше, тому, що мав бажання потренуватись, а по-друге, тому, що не мав бажання, аби Крістофер Робін і Тигра помітили, як йому гірко, що його не взяли.

......................................

– Хоч як це дивно,– сказав Кролик,– але ми умудрилися заблудитися. Це факт.

Усі троє відпочивали в невеличкій ямі з піском посеред Лісу. Пухові страшенно набридла ця яма, і він почав підозрювати, що вона просто-таки ганяється за ними, бо куди б вони не подалися, то обов'язково врешті-решт натрапляли на неї.

Щоразу, коли яма виринала з туману, Кролик переможно казав: "От тепер я знаю, де ми!"; Пух сумно додавав: "Я теж"; а Паць узагалі не казав нічого. Він силкувався придумати, що б йому таке сказати, але на думку спадали хіба що єдині слова: "Ми заблукали, поможіть!", проте вимовити їх уголос було б, мабуть, нерозумно, адже поруч із ним були Пух та Кролик.

– Ну що ж, – сказав Кролик після тривалої мовчанки, під час якої він, очевидно, сподівався, що йому подякують за приємну прогулянку.– Треба однак кудись рушати, бо тут ми нічого не висидимо... В якому напрямку підемо тепер?

– А що, як ми... – неквапливо почав Пух,– що, як ми, коли оця Яма зникне з очей, спробуємо її розшукати знову?

– Який у цьому сенс? – спитав Кролик.

– Та бач,– сказав Пух,– ми оце досі шукаємо Дім і не знаходимо його. От я й подумав, що коли ми шукатимемо цю Яму, ми її обов'язково не знайдемо, і тоді ми, напевне, знайдемо те, чого ми нібито не шукаємо, а воно буде саме те, що ми насправді шукаємо.

– Не бачу в цьому ніякого глузду,– сказав Кролик.

– Це правда,– сказав Пух скромно,– глузду тут немає. Але коли я починав говорити, він збирався тут бути. Мабуть, із ним щось трапилося по дорозі.

– Якщо я піду геть від цієї ями, а тоді до неї вернуся, то, звісно, я її знайду,– сказав Кролик.

– А я подумав, що, мабуть, ти її не знайдеш,– сказав Пух.– Чомусь мені так здалося.

– Спробуй,– несподівано озвався Паць,– а ми тебе тут почекаємо.

Кролик зареготав, щоб показати, який Паць дурненький, і ступив у туман. Відійшовши на сто кроків, він обкрутився і пішов назад...

І після того, як Пух із Пацем прождали його двадцять хвилин, Пух виліз із Ями.

– Цього я й чекав,– сказав Пух.– А тепер, Пацю, ходімо додому.

– Пуше! – вигукнув Паць і затремтів від хвилювання.– Хіба ти знаєш дорогу?

– Ні,– сказав Пух.– Але в моєму буфеті стоять дванадцять горщиків із медом, і вони вже давно кличуть мене. Досі я не міг їх добре розчути, бо Кролик без упину торохтів, але якщо всі, окрім дванадцяти горщиків, мовчатимуть, то я напевне дізнаюся, звідкіля вони мене кличуть. Отак-то, Пацику. Ходімо!

Вони пішли, і Паць довгий час мовчав, аби не перебивати горщики з медом; а тоді він раптом тихенько кувікнув... а тоді сказав "О-о!", бо почав упізнавати місцевість. Однак він ще не наважувався промовити це вголос, щоб не зіпсувати справи.

І саме тієї миті, коли він уже так упевнився в собі, що йому стало зовсім байдуже – чути поклик горщиків чи ні, – попереду хтось гукнув, і з туману виринув... Крістофер Робін.

– А-а, ви тут,– сказав він безтурботно, намагаючись удати, ніби він анітрішечки не хвилювався.

– Ми тут,– сказав Вінні-Пух.

– А де Кролик?

– Не знаю,– сказав Вінні-Пух.

– Гм... Ну, нічого, Тигра його розшукає. Він, здається, гайнув розшукувати всіх вас.

– Це добре,– сказав Пух.– Але я мушу поспішати додому, щоб підкріпитися, і Паць теж, бо ми досі не підкріплялися й...

– Я вас проведу, – сказав Крістофер Робін.

Він провів Пуха додому і прогостював там не одну годину.

.....................................

А весь цей час Тигра гасав по Лісі й голосно-преголосно гарчав, щоб швидше розшукати Кролика.

І нарешті дуже Маленький та Сумний Кролик почув його. І цей Маленький та Сумний Кролик кинувся на голос крізь туман, і голос раптом обернувся на Тигру – на Доброго Тигру, на Великого Тигру, на Рятівного й Виручального Тигру, на того самого Тигру-вискочня, який вискакував – якщо він узагалі вискакував – краще за всіх Тигрів на світі.

– Ой, Тигро! – вигукнув Кролик. – Який же я радий тебе бачити!

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Алан Александр Мілн «Вінні-Пух і всі-всі-всі»

ПРИГОДА П'ЯТА, У якій Паць зустрічається зі Слонопотамoм

Одного разу, коли Крістофер Робін, Вінні-Пух та Паць сиділи рядком і вели тиху розмову, Крістофер Робін проковтнув те, що було в нього в роті, й сказав ніби між іншим:

– Чуєш, Пацику, а я сьогодні бачив Слонопотама.

– Що ж він робив? – спитав Паць.

– Та просто так, кудись слонопотамив,– відказав Крістофер Робін.– По-моєму, він мене не помітив.

– Колись і я з одним здибався,– сказав Паць.– І по-моєму, то був саме він. А може, й не він. Хтозна.

– І я одного якось бачив,– озвався Вінні-Пух, хоча сам собі подумав: "Цікаво, який же він є, отой Слонопотам?"

– От тільки рідко вони трапляються,– недбало зауважив Крістофер Робін.

– А надто зараз,– докинув Паць.

– А надто саме о цій порі року,– підтримав друзів Вінні-Пух.

Отак вони поговорили про се та про те, а тоді Пухові й Палеві настав час збиратися додому.

Вони пішли разом.

Спочатку, поки вони чалапали вузенькою стежкою, що в'юнилась понад Дрімучим Пралісом, обидва мовчали. Та коли вони підійшли до струмка і, підтримуючи один одного, по камінцях перебралися на той бік, а далі рушили лікоть у лікоть поміж зарослів вересу, між ними виникла така Глибокодумна Розмова:

– Розумієш, Пуше, як це цікаво! – казав Паць.

– Я й сам так подумав: дуже цікаво,– бубонів Вінні-Пух.

– Та знаєш, Пуше, треба поміркувати ще,– казав Паць.

– Твоя правда, Пацю, бо про це я на хвильку й забувся,– відповідав Вінні-Пух.

І ось саме тоді, коли вони наблизилися до Шести Сосен, Пух озирнувся довкола й, упевнившись, що їх ніхто не підслуховує, сказав глибоким урочистим голосом:

– Пацю, я щось надумав.

– Що ж ти надумав, Пуше?

– Я надумав зловити Слонопотама!

Сказавши це, Вінні-Пух кілька разів кивнув головою. Він чекав, що Паць скаже: "Ти що?", або "Що ти!", або "Пуше, не може бути!", або дасть іншу корисну пораду, проте Паць не сказав нічого.

Щиро кажучи, Пацеві було трохи прикро, що не йому першому стрельнула в голову така чудова думка.

– Я хочу спіймати його в пастку,– сказав Пух, хвильку почекавши.– Це мусить бути дуже хитра пастка, і коли б ти, Пацику, мені допоміг...

– Пуше,– сказав Паць, ураз повеселівши, і знову відчув себе цілком щасливим,– ти мій друг, і я тобі допоможу.

А далі він сказав:

– А як ми це зробимо?

І Пух сказав:

– Ось у цьому і вся штука – як?

І вони сіли, щоб разом обміркувати все до дрібниць.

Перше, до чого додумався Пух,– це викопати Глибоченну Яму, а потім Слонопотам піде гуляти і впаде в цю Яму, а вони...

– Чого? – спитав Паць.

– Що – чого? – спитав Пух.

– Чого він туди впаде?

Пух почухав лапкою кінчик носа і сказав, що дуже просто – ну, піде Слонопотам гуляти, почне наспівувати пісеньку та поглядати на небо, чи не збирається там на дощ, от і не помітить Глибоченної Ями, поки не звалиться в неї, а тоді вже буде пізно!

Паць сказав, що це, безперечно, дуже хитра пастка. Та що, коли дощ уже йтиме?

Пух знову почухав кінчик носа і сказав, що, коли дощ уже йтиме, Слонопотам може подивитися на небо, аби дізнатися, чи скоро він ущухне,– от він знов-таки й не помітить Глибоченної Ями, поки не беркицьнеться в неї!.. А тоді вже буде пізно!

Паць сказав, що тепер усе зрозуміло і, на його думку, це просто-таки Найхитріша Пастка.

Пухові наче медом губи помазали, так йому стало приємно від похвали товариша. І він відчув, ніби Слонопотама все одно що вже спіймано.

Треба було тільки обдумати ще одну річ: де саме викопати ту Глибоченну Яму?

Паць сказав, що найліпше викопати яму перед самісіньким носом Слонопотама, якраз перед тим, коли він у неї беркицьнеться!

– Але ж він тоді побачить, як ми її будемо копати,– сказав Пух.

– Не побачить! Адже він дивитиметься на небо!

– А раптом він для чогось зиркне вниз?– сказав Пух.– І про все здогадається...

Він надовго задумався і врешті зажурено мовив:

– Не так усе це просто, як спершу гадалося. Мабуть, через те Слонопотами і попадаються так рідко...

– Мабуть, тому,– сказав Паць.

Вони зітхнули й підвелися. Тоді повитягали один з одного трохи колючок і знов посідали. І весь цей час Пух бубонів: "От коли б я вмів по-справжньому думати!"

Вінні глибоко вірив, що Слонопотама зловити можна, тільки треба, щоб сам ловець мав у своїй голові справжній розум, а не соснову тирсу... .

– Уяви собі,– звернувся він до Паця,– ніби ти намірився зловити мене. Як би ти це зробив?

– Ну, – сказав Паць, – я зробив би так: викопав би яму, поставив туди горщика з медом, а ти почув би запах меду, поліз у яму, а я...

– Щира правда, я поліз би по мед і в яму,– схвильовано сказав Пух,– тільки дуже обережно, щоб не забитися, і взяв би горщика і спершу облизав самі тільки вінця, немовби там уже немає меду. А далі, розумієш, відійшов би трохи набік і подумав трішки, а далі повернувся б і став лизати із самої середини горщика, а далі...

– Ну, годі, годі, заспокойся. Головне – ти був би в пастці, і я б тебе зловив. Так от, перш за все треба подумати: що люблять Слонопотами? По-моєму, жолуді, га? А в нас зараз багато... Пуше, та ж прокинься нарешті!

Пух, який тим часом поринув у солодкі мрії про мед, від несподіванки аж підскочив на місці і заявив, що мед принадливіший за жолуді. Паць був іншої думки, і вони мало не посварилися, та Паць вчасно змикитив, що коли вони кластимуть у пастку жолуді, то ці жолуді доведеться збирати йому, Пацеві, а коли вони порішать на меді, то Пухові буде зовсім неважко принести мед із власного буфета. Через те він сказав: "Гаразд, нехай буде мед!" саме в ту мить, коли Пух подумав так само і зібрався було промовити: "Гаразд, нехай будуть жолуді!"

– Мед, то й мед,– повторив для певності Паць і наморщив чоло, ніби з цим уже покінчено.– Я копатиму яму, а ти – гайда по мед.

– Згода,– сказав Пух і перевальцем почвалав лісовою стежкою.

Прийшовши додому, він підсунув до буфета стілець, видерся на нього і взяв з горішньої полиці великий-превеликий глек із медом. На глекові було написано "МЕТ", та щоб не лишалося ніяких сумнівів, Вінні-Пух зняв із нього паперову покришку й зазирнув усередину. Там справді було щось дуже схоже на мед!

– Однак це ще не певно,– сказав Пух.– Пригадую, мій дядько якось казав, ніби одного разу бачив точнісінько такого кольору сир.

Пух устромив язичок усередину й добряче лизнув.

– Так,– сказав він,– це мед. Сумніви зайві. І меду, я б сказав, від денця – по самі вінця. Якщо, звичайно,– сказав Пух,– якщо ніхто не вкинув на дно глека шматок сиру – ну просто так, жартома. Хіба трохи заглибитися далі? Ну просто так – перевірити... Ану ж як Слонопотами не люблять сиру... скажімо, як я... Ох! – він глибоко зітхнув.– Ні, ні, все чесно. До самого денця – чистісінький мед!

Остаточно впевнившись у цьому, Пух поніс глека до пастки, і Паць, визирнувши із Глибоченної Ями, спитав:

– Приніс?

І Пух відповів:

– Аякже! Тільки глечик трохи неповний.

Він передав мед Пацеві, а той, заглянувши в глек, сказав:

– От тобі й маєш! Оце в тебе все, що залишилося?

І Пух відказав:

– Так.

Бо воно й справді було так.

Паць поставив глека на дно Ями, тоді виліз ізвідти, і вони пішли додому.

– Ну, Пуше, на добраніч,– сказав Паць, коли вони підійшли до Пухової хати.– А завтра о шостій ранку ми зустрінемось біля Сосен і подивимося, скільки Слонопотамів утрапило до нашої пастки.

– До шостої, Пацю! А мотузка в тебе знайдеться?

– Ні. А для чого тобі мотузка?

– Щоб відвести їх додому,– сказав Пух.

А-а-а! Я гадав, Слонопотами йдуть на свист.

– Одні йдуть, а інші не йдуть. За Слонопотамів ручатися не можна. Ну, на добраніч!

– Бувай здоров!

І Паць потрюхав до своєї хатки, біля якої була дошка з написом "Стороннім В", а Вінні-Пух почав укладатися спати.

За кілька годин, коли ніч тишком-нишком уже тікала геть. Пух зненацька прокинувся від якогось млосного відчуття. У нього вже бувало раніше подібне відчуття, і він знав, що воно означає: йому хотілося їсти.

Пух почалапав до буфета, видерся на стілець, понишпорив на полицях і не знайшов там нічого.

– Дивно,– подумав він.– Я ж знаю, що там у мене стояв глечик із медом. Повнісінький глечик, із медом по самі вінця, і на ньому ще було написано "МЕТ", щоб я, бува, не помилився. Дивно, дуже дивно.

І він почав ходити з кутка в куток по кімнаті, розмірковуючи, куди ж міг подітися глек, і бурмотів собі під ніс пісеньку. Ось таку:

 
Куди ж це мед мій запропав?
В буфеті повен глек стояв!
Втекти від мене він не міг -
У нього ж бо немає ніг!
Не міг чкурнути він у ліс,
Бо мед – то не кабан;
У річку теж він не поліз,
Він що – Слонопотам?
I звісно, мед – це вам не птах,
Не пурхне в небеса.
А все ж пропав він... Ох-ах-ах!
Оце вже чудеса!
 

Він пробурмотів цю пісеньку тричі підряд і раптом усе пригадав. Адже він сам одніс глека до Хитрої Пастки на Слонопотамів!

– Ой, ой, ой! – сказав Пух.– Ось що трапляється, коли надто піклуєшся про Слонопотамів!

І він знову вклався в ліжко.

Проте сон йому наче рукою зняло. Що дужче він силкувався заснути, то гірше це в нього виходило.

Пух спробував лічити овець,– іноді це чудовий спосіб швидко заснути,– але тепер він зовсім не допомагав.

Тоді Пух узявся лічити Слонопотамів, та виявилося, що це ще гірше, бо кожен Слонопотам, якого він лічив, одразу ж накидався на його, Пухів, глек із медом і вилизував усе до краплини!

Кілька хвилин Пух лежав і мовчки терпів муки, та коли п'ятсот вісімдесят сьомий Слонопотам облизав свої ікла і буркнув вдоволено сам до себе:

"Чудовий мед, кращого я ніколи й не куштував",– Пух не витримав.

Він скочив із ліжка, вибіг із хати і помчав навпростець до Шести Сосен.

Сонце ще ніжилось у ліжку, але над Дрімучим Пралісом небо прозоріло, ніби попереджаючи, що сонечко вже прокидається і ось-ось вислизне з-під ковдри. У передранкових сутінках Сосни виглядали журними й самотніми; Глибоченна Яма здавалася ще глибшою, ніж насправді, а глек із медом, що стояв на дні, був зовсім примарний, неначе тінь.

Та коли Пух опинився поруч із глеком, його ніс миттю відчув мед, і Пухів язик сам вистромився з рота і став жадібно облизувати губи.

– От біда! – сказав Пух, тицьнувшись писком у глек.– Слонопотам майже все з'їв!

Далі, трохи подумавши, він додав:

– Ох, ні, то ж я сам з'їв! Я й забув.

На щастя, з'їдено було не все. На самому денці лишилося ще трішечки меду, тож Пух засунув голову в глек і заходився лизати...

Тим часом прокинувся й Паць. А прокинувшись, він одразу ж сказав: "Ох!" Далі набрався духу й додав: "Ну, що ж!" А далі вже геть хоробро закінчив: "Так тому й бути!"

Та насправді він почував себе не дуже хоробро, і йому аж серце заходило в п'яти, бо в голові стугоніло страшнюче слово – Слонопотам!

"Який він із себе, той Слонопотам?

Невже злющий, як сто вовків?

Чи йде він на свист? І якщо йде, то чого?

А поросят він їсть чи ні?

І якщо їсть, то чи всіх підряд?

І якщо він такий ласий до поросят, то, може, він усе ж не зачепить поросятка, в котрого є дідусь на ім'я Стороннім Вільям?"

Бідолашний Паць не знав відповіді на жодне з цих питань... а йому ж за годину вперше в житті належало зустрітися зі Слонопотамом!

"Правда, поруч буде Пух, а вдвох воно завжди не так страшно, як одному... Стоп! А що, як Слонопотами ласі не тільки до поросят, а й до ведмедів?!. Може, прикинутися, – думав Паць, – ніби мені розболілася голова, і не йти до Шести Сосен?.. Але ж – раптом сьогодні буде дуже гарна погода і ніякий Слонопотам не потрапить у пастку, а він, Паць, цілісінький ранок без діла вилежуватиметься в ліжку? Що ж робити?.."

І тут Пацеві сяйнула блискуча думка. Зараз він піде тихесенько до Шести Сосен, обережно-обережно зазирне в Пастку й погляне: є там Слонопотам чи немає? Якщо Слонопотам є, то він, Паць, повернеться додому й ляже у ліжко, а якщо Слонопотама немає, то він, Паць, звісно, не лягатиме!..

І Паць пішов.

Спершу він думав, що ніякого Слонопотама там не буде; далі завагався: ні, мабуть-таки, буде; а коли наблизився до Пастки, то вже зовсім упевнився, що Слонопотам таки попався, бо на власні вуха почув, як той щосили слонопотамить.

– Ой мамо, ой ріднесенька! – сказав Паць.

Йому закортіло швидше втекти. Але він не міг. Коли він уже підійшов так близько, то треба хоч краєчком ока глянути на живого Слонопотама. І от Паць обережно-обережно підповз до Ями і зиркнув униз...

А Вінні-Пух, вилизавши мед, увесь цей час тільки те й робив, що намагався витягти голову з глека – і ніяк не міг! Що дужче він трусив головою, то глек міцніше на неї налазив.

Пух кричав "Мамо!", кричав "Тату!", кричав "Ой рятуйте!" і навіть просто: "Ой, ой, ой!", та це не допомагало, тільки голос його гув, як із порожньої бочки.

Він спробував бемцнути глеком об що-небудь, та оскільки не бачив, об що треба бемцати, то це не допомагало. Він намагався вилізти з Ями, але оскільки не бачив нічого, крім пітьми в глекові, то й із цього нічого не виходило.

Нарешті, вкрай змучившись, він задер голову разом із глеком до неба і жалібно заволав...

І саме цієї миті Паць зазирнув у Яму!

– Ґвалт! Рятуйте! – зарепетував Паць.– Слонопотам, страшний Слонопотам!

І він так чкурнув, аж замиготіли його п'яти. На бігу він усе кричав та кричав:

– Рятуйте! Ґвалт! Слонастий Страшнопотам!.. Ґвалтастий Рятупотам!.. Рятастий Ґвалтопотам!

Так він кричав і миготів п'ятами, аж поки добіг до будиночка Крістофера Робіна.

– Що там скоїлося, Пацю? – спитав Крістофер Робін, який щойно прокинувся і саме збирався вставати з ліжка...

– Рят!.. Ґлавт! – сказав Паць, який так захекався, що ледве міг вимовити слово.– Рятам... Ґвалтам... Слонопотам!

Де?

– Отам,– сказав Паць, махнувши лапкою.

– Який же він?

– Стр-р-р-рашний! З Отакенною Головою! Ти такої ніколи не бачив, Крістофере Робіне... Ну, така велика, така велика, як... як не знаю що!.. Ну, як, приміром... приміром... як глек!

– Гаразд,– сказав Крістофер Робін, узуваючи чоботи.– Я мушу на нього подивитися. Ходімо.

Певна річ, із Крістофером Робіном Паць нічого не боявся. І вони пішли...

– Чуєш, чуєш? Це він! – наполохано прошепотів Паць, коли вони наблизились до Ями.

– Та щось нібито чую,– сказав Крістофер Робін.

Вони чули стукіт. То бідолашний Вінні натрапив, зрештою, на якийсь корінь і силкувався розбити глека.

– Он! Он! – прошепотів Паць.– Ой, як страшно! – і він міцно вчепився Крістоферові Робіну за руку.

Та що це?! Крістофер Робін раптом голосно засміявся. Він сміявся, аж за живіт брався... сміявся, аж по землі качався.

І доки він сміявся, Слонопотамова голова добряче луснулася об корінь.

Трах! – глек розлетівся на черепки.

Бах! – і з'явилася голова Вінні-Пуха!

І лише тоді Паць зрозумів, який же він був смішний. І йому стало так соромно, що він чкурнув навпрошки додому й ліг у ліжко, бо в нього й справді заболіла голова.

А Крістофер Робін та Вінні-Пух пішли разом поснідати.

– Ох ти, дурненький мій ведмедику! – сказав Крістофер Робін.– Як же я тебе люблю!

– А я тебе! – сказав Вінні-Пух.

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Алла Коваль

ДЕЩО З ІСТОРІЇ КНИГИ

З давніх-давен люди прагнули знань.

Від одного покоління до іншого передавалися усні відомості про речі, котрі допомагали людям вижити: як добути вогонь, як хліб виростити, кого слід поважати, а кого ненавидіти...

Проте, як відомо, людська пам'ять — не такий уже й надійний спосіб зберігання різноманітних знань. Отож прадавні люди, аби здобуті у важкому труді знання не губилися, для зберігання і передачі їх вигадали письмо.
Зрозуміло, що ці знання на письмі треба було укласти в найзручнішу форму для зберігання, тож люди й замислились: як це зробити?
Таку прадавньому Вавілоні десь із п'ять тисяч років тому з'явилися перші книжки. Але що то були за книжки!

Сторінками були глиняні плитки. На ці плитки гострими паличками наносили знаки так званого клинопису. Літери мали вигляд клинців. Після заповнення такої «сторінки» її обпалювали на вогні. Клинописна «книга» складалася із багатьох-багатьох сторінок. Щоб перенести не те що цілу бібліотеку, а навіть одну «книжечку», її власникові доводилося наймати носіїв!

Уяви собі: якби твої шкільні підручники були такими «книжечками». Щоб узяти їх до школи, тобі довелося б замість ;анця придбати потужну вантажівку!

Нарешті у другому столітті до нашої ери люди навчили робити зручні і досить легкі книги з першого рослинного «паперу» — пергаменту (за назвою міста Пергам у Малій Азії, де його виготовляли).

Телячі шкури мочили, старанно вишкрібали з обох боків, набілювали у вапні, натягали на спеціальні рами і сушили. Коли шкури висихали, їх знімали, акуратно обрізували — і виходив гладенький, тонкий і дуже міцний «папір». На ньому було легко і зручно писати, але це була дуже відповідальна справа: «папір» коштував надто дорого, і на ньому не можна було писати абияк.

Звичайно, не варто порівнювати книги на пергаменті з клинописними книгами, та все ж і вони були недоступні для багатьох людей. Адже для виготовлення однієї книги треба забити не один десяток телят!   

* * * 

Уявляєш, яку череду треба мати, аби зібрати бібліотечку твоїх улюблених книжок, виготовлених у такий спосіб?!

В Україні пергаментом користувалися ще порівняно недавно, чотириста років тому. На ньому тогочасні правителі складали важливі документи.

Пергамент можна нині побачити в музеях, де зберігаються старовинні книги.
У ранньому середньовіччі єгиптяни навчилися виробляти аркуші для письма з болотяної тростини папір, що сягала заввишки п'яти метрів.

Це була надзвичайно складна робота. Спершу товсту частину стебла рослини розрізали на 10-12 смужок. Смужки підсушували на сонці, замочували у воді на добу, потім витягали з води і відбивали дерев'яним молотком. Щоб смужки стали м'якими, гнучкими й прозорими, їх треба було мочити і відбивати тричі.

Ще вологі смужки складали на полотно так, щоб одна смужка трохи находила на іншу. Зверху цих смужок, тільки вже поперек, укладали ще один ряд смужок. Все це накривали сухим полотном і клали під прес, час від часу замінюючи полотно, аж поки аркуш не робився зовсім сухим.

Цей аркуш називали папірусом. Він мав ніжний світло-бежевий колір і красиву сітчасту поверхню. Написану на папірусі книгу не складали, а згортали у сувій. Найдовший серед знайдених сувоїв папірусу має понад 40 метрів довжини.
А де й коли з'явився сучасний папір?

Той папір, який ти вживаєш, винайшов китаєць Чай Лунь ще в другому столітті нашої ери. До Європи папір потрапив значно пізніше — в одинадцятому чи дванадцятому столітті. Коли він з'явився на нашій землі, сказати важко, бо через війни й пожежі мало збереглося старовинних документів, написаних на папері. Найстарішому документу — шістсот років.

Папір сьогодні — твій великий друг. На ньому ти вчишся писати, з його допомогою довідуєшся про все на світі. На папері увічнено все те найкраще, чого досягло людство.

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Олександр Гончар «Солов’їна сторожа»

Оповідання

Недільний день, початок літа, їдемо в Канів. Раз у раз набігає дощ, іноді просто злива бурхає навстріч, затуманює скло машини, потім враз ніби розвидниться, навіть проблисне попереду блакитний клаптик неба.

В нашому товаристві — юна особа, дівча, цікаве до всього. Цій особі надається право обрати місце для короткочасної зупинки.

Ось тут! — вигукує дівча. — Або ні — краще тут!..

Всюди ж така краса. Життям буяє соковита зелень хлібів, садки та гаї. На узбіччі дороги стеляться руна гороху, густого, намоклого, блищать у рясній дощовій росі, суцільною смугою далеко вруняться обіч асфальту.

Доки стоїмо, дівча, шукаючи стручків, весело плутається в горосі, заросилося по самі вуха, але горох, виявляється, ще без зернят, він поки що тільки цвіте.

А по другий бік траси — що там? Хліба й хліба, пшениці, овес, все буйне, соковите, кожне стебло набрякло зеленою вологою. Ступиш крок — і з-поміж зеленого раптом зірочка синя!

Що то синіє?

Волошка.

Гарна яка!

Для нашої супутниці це дивина, відкриття, дівча в захваті, та й для нас, дорослих, це також радість... Ще є на Україні волошка!

І жайвір у небі є. Он він, невтомний, десь там угорі тюрлюкає, розливається стодзвонно, на все небо дзвенить, а сам — невидимий. Шукаючи птаха, дивимось у блакить, цікаво нам, хто перший побачить: де ж він? Розтанув у сяйві, нічиєму зору він не дається, а далі десь там інший озвався, за ним ще якийсь у самій високості видзвонює, ще завзятіш грає- виграє на своїх невидимих дзвіночках...

Таке тут небо.

А низом перепілка десь із хлібів повноголосо сповістила про себе. Для нашої супутниці голос перепілчин і зовсім диво із див, адже дівча вперше чує оце:

Під-падьом! Під-падьом!

Озвалося спершу за горбом, а потім раптово підпадьомкнуло зовсім близько, серед вівса, ніби перепілка навмисне перемістилася ближче до нас, щоб ми краще почули її, польову пустунку.

В цікавості застигла й жде.

Побіжу! Підкрадусь тихенько! Зблизька хочу на неї глянути!

Ледь русявіючи кісками серед вівса, дівча шаснуло в напрямі, де перепілка востаннє підпадьомкнула, але там тихо, там ніби справді вичікують, доки дівча підбіжить ближче, щоб потім враз, уже з іншого місця, ще голосніше, аж ніби задирливо:

Під-падьом! Перепілка ця, видно-таки, пустунка, вона нібито радіє, що є нагода їй побавитись з маленькою людиною. «Ось тут я! Ось тут! Ану шукай мене!» І голос подає то звідси, то

звідси, загукує дівчину, зваблює до себе в польову гущавінь.

Пробуємо вистежити жартівницю. Кожен наполягає на своєму:

Десь отут вона!

Та ні — лівіше! Здається, отам!..

Марні наші лови. Завабниця польова так і не з’явилася, не вдалося побачити: яка ж вона?

Одначе пора їхати далі.

Минаємо соснові молоденькі бори, що їх насаджено людськими руками, проскакуєм бетонову гать через Дніпро, чи то пак через Канівське море, й ось уже перед нами гора, ця свята гора...

Зеленим лісом вкриті схили Чернечої, могутньою буйною зеленню виповнено і всі яри та приярки, урочища вікові. Дерева дужі, круті, гіллясті, кущі непролазні — все якесь первісне, все немовби самим своїм виглядом хоче показати людині, яка земля ця плодюча, які надпотужні сили таяться в ній. Глянеш униз — ніби з літака бачиш суцільні верховіття дубів, глянеш угору — на схилах живе коріння м’язисто випинається з землі. А ще вище насупилась хмара, і чути, як дощ у ній шумить. Блискавка десь за горою креснула. Хмара помітно більшає, росте, сутінь від неї лягає на зелену діброву; середина дня, а дерева стають ніби вечірні, зелень вся притемнилася,— так ось, виявляється, звідки в піснях оті темні ліси та чорноліси, що ними повниться наш фольклор! А кому не доводилось бачити справжніх темних урочищ, тому слід би поблукати по цих канівських байраках та крутоярах, або, опинившись десь у Холоднім Яру, відчути недоторканість землі, прохолоду джерел, відчути подих зовсім близької хмари, що сутенясто й суворо пливе над тобою...

Хоча день і дощовий, а всюди людно, відвідувачів багато, щойно прибулі прямують від пристані та від автобусів до крутих, широких сходів, щоб по них підійматися на вершину Тарасової гори, інші, чий день починався раніше, з посвітлілими лицями вже спускаються звідти. На одному з майданчиків, де сходи роблять коліно, гуртиком перестоюють змокрілі від дощу дівчата, зі сміхом розіпнувши над собою єдину на всіх парасольку, поблизу від них зупиняються, теж промоклі до нитки, мандрівні юнаки з рюкзаками,— всі, притихнувши, вслухаються, як дощ шумить по зеленій листві кремезних дубів, як і далі вся гущавінь повниться цим рівним, лагідним шумом, чути його всюди — в заростях, у яругах, в рутвяних проваллях байраків. Ці крутояри-байраки, що колись чули, може, грізний гайдамацький перегук, сьогодні не відлякують нікого, навпаки, своїм диким первісним виглядом вони скорше радують прибулих сюди людей: яка розкіш та сила природи! Без кінця дивився б на цю купану й перекупану дощем зелену могуть.

На верхніх східцях якісь екскурсанти, певне, африканці, обступивши високу блондинку, свою проводжату, слухняно вбирають її інформацію, вона ж, заволодівши загальною увагою, дзвенить їм про те, скільки солов’їв, буває, злітається сюди в гарні весни, всі оці хащі були торік переповнені ними, їхнім виляском, тьохканням,— справжні солов’їні фестивалі тут відбуваються, а от зараз чомусь не чути... Сива дама з-під японської парасольки зауважує задумливо, чи не якісь кліматичні збурення стали птахам перепоною на їхнім шляху? Адже цієї весни сніг, кажуть, випав навіть на екваторі...

Сніг на екваторі, де ні люди, ні птахи ніколи його раніше не бачили,— з такою дивовижею нелегко було б зіткнутися солов’ям...

Шумить дощ.

Дівча наше, прищулившись між дорослими, вслухається в зарошену гущавінь, чи не озветься звідти хоча б один соловейко, який-небудь відважний соліст, що, не злякавшись ні відстаней, ні збаламучень у природі, прилетів-таки до своїх рідних місць... Вслухаємось і ми, одначе жодного витьохку ніде, тільки шумлять і шумлять дощем крутосхили гір та зелені глибини яруг.

Буде потім пам’ятник високий до хмар, квіти дівча покладе на мармур могили... А ще далі — знайомство з музеєм, з цим новітнім палацом, що як знак шани й любові народної постав на самому верхогір’ї. З напруженою увагою, не пропускаючи жодного слова, слухає дівча розповідь котроїсь з охоронниць меморіалу про велике й багатостраждальне життя Поета. І як потім обірвалося те життя, і як везли Поета з далеких країв сюди, щоб поховати тут, над Дніпром, де він заповів. Уперше дізнається дівча про те, як тодішні київські студенти, зустрівши скорботний кортеж ще далеко від Києва, випрягли волів і самі впряглися у воза з домовиною і так самотуж везли його через дніпровський міст серед тужби незліченних натовпів, серед горя всієї України... А потім уже тут, біля підніжжя гори, київські дівчата взяли на плечі важку, вкриту червоною китайкою домовину, бо так звичай народний велів: коли неодруженого ховають, його домовину годиться нести дівчатам. Ніяких сходів на цій горі тоді ще не було, тільки звивиста стежка між хащами п’ялася на самий вершечок гори, і так, по крутизнах, рухалася процесія, продираючись крізь хащі, а попереду тих, що несли домовину з тілом небіжчика, також інші дівчата, розкидаючи квіти та зілля на стежку, бо такою — в квітах! — повинна була бути остання стежина тому, кого люди на цій землі найбільше любили.

Слухає дівчатко, притаєна сльоза час від часу зблисне під віями.

Потім ще буде мова про майбутню розбудову музею, про додаткову експозицію та нову систему охорони, яка начебто має бути введена незабаром, і хтось висловлює занепокоєння, чи достатньо буде вона ефективною.

Браконьєри ще не перевелися,— говорить однорукий, з неспокійним обличчям інвалід.— Найдосконалішу сюди треба сигналізацію.

Місце святе,— додають з гурту,— то й вартові тут мають бути відповідні...

Розмова точиться на майданчику перед музеєм, бо дощ нарешті перейшов, нас огортає повітря тепле, парке, небо вияснюється, ось і сонце бризнуло на вершину гори, де повсюди вируючими святковими натовпами — люд, люд, люд.

А вартовий уже є! — раптом весело подає голос наше дівча, випорснувши з гурту відвідувачів, що, чимось заінтриговані, посхилялись над високим кущем троянди.— Ось він тут, у гніздечку! — дівча енергійним жестом вказує нам на трояндовий кущ, сміється.

Протискуємось і ми до того куща. Ну це ж треба! Якби хто розповів, то навряд чи й повірили б... На самій видноті перед музеєм, де штамбова троянда одинцем пишно квітує, в її округлій клубчатій кроні темніє між листям маленьке, ледь помітне гніздо, і в ньому... пташка сидить! Тисячі людей проходять, клацають фотоапаратами, гомін перекочується, щоправда, стишений, але ж таки гомін людський, для пташини незвичний, а тим часом вона сидить і сидить, не полохається, не полишає гнізда! Коли низько нахилитись, приглянутись, видно над гніздечком сіреньку голівку і чорну дробинку ока, блискучу, аж ніби несправжню... Око й голівка незрушні, наче муляжні, та ось крихітне створіння хитнуло дзьобиком, поворухнулось, і люд відсахнувся в полегшенім і радіснім подиві:

Живе!

Не синтетичне — справжнє!

І зовсім людей не боїться...

Виходить, не такі вже ми й страшні...

Хоча подекуди в полях лісосмуги зостались без птахів: літак як пужне гербіцидами — ніщо живе не витримує...

А цей молодчина! І влаштувався ж де... Просто як в Омара Хайяма! Троянда і соловей!

Ні, цього не вигадаєш: перед самісіньким входом до музею, весь час на чатах, отака крихта...

Солов’їна сторожа в наш час, мабуть, найнадійніша...

Із птаха люди очей не зводять. Коли хтось, зазираючи в гніздечко, заговорить надто голосно, до такого одразу з осторогами:

Тихіше! Не сполохайте!

Чийсь фотоапарат тільки прицілюється до куща, цьому теж зусібіч:

Обережніше! Дайте йому спокій!

Гляньте, яке оченятко в нього! Єй же єй, осмислене!

Не нахиляйтесь так близько! Злякаєте своїми вусами!

Жарти раз у раз тонуть у виплесках сміху — почувається, що це сміх взаємно зближених, подобрілих людей.

Маленькому ж сміливцеві хоч би що: сидить собі на гнізді, зрідка поводить голівкою, однак, здається, більше з цікавості, не від ляку... Звідки таке безстрашшя? Чи інстинкт продовження роду виявляється сильніший за тривогу, за страх?

Тим часом у повітрі закружляло ще одне пташеня, віражі його неспокійні, рвучкі. Спостерігаючи за його тривожним кружлянням, жіноцтво збуджено захвилювалось:

Це, напевне, пара його!

Відступімось, хай сяде.

І люди разом сахнулись урізнобіч від куща, виявляючи рідкісну одностайність. І дітям, і дорослим, видно, приємно зараз, що вони хоч тут зуміли поєднатись у спільному вболіванні за брата свого меншого: розуміють одне одного з напівслова, з готовністю розступаються, нишкнуть — тільки б не відлякнути це солов’їне подружжя, що, як живий знак злагоди, чомусь так гостро торкає серце сучасної людини.

Того ж дня надвечір повертаємось з Тарасової гори. Дуби густо-зелені, аж темні, нависають над нами, доки спускаємося вниз. Дорога на цей час уже просохла, після дощу уже зовсім розгодинилось, на заході ясніє блакить чистого неба. І хоч сонце за день випило росу з придорожніх трав, можна б ходити й не забродитись, і хоч метелики з’явились яскраві, ніби тропічні, можна б за ними погнатись, проте коли ми на якомусь там кілометрі зробили зупинку, вибравши для цього мальовниче узлісся, дівча наше не гайнуло за метеликами по врунистих травах — стало й стоїть під кущем черемхи в задумі.

Чого ти?

Знати б, чи не злякає солов’їв отой сніг на екваторі? Чи на той рік вони знов прилетять?

Задумались і ми.

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Олесь Донченко «ГОЛУБИЙ ГВИНТИК»

Про віщо сперечались діти

Це Софійка розказала про голубий гвинтик — чорнява дівчинка в нових рипучих черевичках. Над лобом у неї був чубчик, перев'язаний червоною стьожкою. Цей чубчик завжди стримів угору і при кожному кроці кланявся: «Здрастуйте, здрастуйте, здрастуйте!» А черевички поважно відповідали: «Дрррасте! Дрррасте!»

А знаєте що? — сказала Софійка. — Мою маму звати Олена Іванівна, і вона робить трактори! Ось як!

Товстий Топа подивився на дівчинку й відповів:

Ну то й що? А мій тато теж робить трактори!

В дитячому садку тільки що скінчився обід, і на третє їли вишневий кисіль. Тому в Топи кінчик носа був трошки замазаний.

Моя мама вкручує в трактори гвинтик! — похвалилась Софійка. — Такий манюній-манюній. Він зовсім голубий, і на ньому срібна шапочка.

І вона стрибнула на одній ніжці, і чубчик її весело закивав: «Здрастуйте, здрастуйте, здрастуйте!»

Насправді ж дівчинка ніколи не бачила того гвинтика. Мама тільки розповідала їй про свою роботу. Але Софійці чомусь здавалося, що гвинтик неодмінно голубий і такий брязкотливий, як срібний дзвіночок.

Ха-ха, гвинтик! — пирхнув Топа. — А мій тато колеса робить! Еге ж, справжні великі колеса для трактора. Тільки вони звуться котками, і на них вдягається гусениця. Гур-р-р!.. А без котків ніякий трактор не поїде.

Він хотів пальцем витерти носа та глянув на виховательку Зою Дмитрівну і витяг хусточку.

От ще! Котки! — вигукнув Петрунь, той хлопчик, що найкраще за всіх умів робити з паперу кораблики. — Ще й хвалиться! А мій тато плавить у печі сталь! Якби не мій тато, то й котків не було б! Ну, скажи, з чого б робили котки?

Топа збентежено заморгав повіками. Вій бачив трактора — і котки, і гусениці в нього справді стальні. Із дерева ж їх не зробиш! Треба, щоб міцні були...

А піч велика-велика! — розповідав Петрунь. — І сталь клекоче-клекоче — така палюча, що й глянути не можна. Еге ж, мені тато казав. На неї тільки крізь темні окуляри можна дивитись!

Топа позирнув на Софійку, Софійка — на Топу. Позирнула і засоромлено сіла в куточок. Навіщо вона похвалилась про гвинтик? Топин тато робить величезні котки, а Петрунів — плавить сталь. Гарячу-гарячу, як сонце. І дівчинці стало шкода своєї мами, яка тільки й знає, що вкручує в трактори маленький голубий гвинтик. І гвинтик той здався вже не голубим, а сірим, як попіл, і таким непомітним і непотрібним...

Перев'язаний стьожкою чубчик уже не казав «здрастуйте», а теж засоромлено схилився Софійці на лоба.

Аж тут несподівано обізвалася ще й Тася — білоголова, з коротким волоссячком, схожа на хлопчика.

А ви не хвастайтесь, — сказала вона, діловито прибираючи зі столу ложки. — Моя мама теж на заводі. І вона найдужча за всіх. Вона підіймає величезний ківш із гарячою сталлю.

А схоче, то й трактора підніме...

Тася не доказала, бо Топа враз зареготав:

Ха-ха!.. Хіба може людина підняти трактор?

Софійка теж засміялась, мотнула головою, і її чубчик знову весело закивав: «Здрастуйте, здрастуйте! От видумує!»

Діти знали Тасину маму — невеличку на зріст, худорляву. І це ж було справді смішно, щоб така маленька мама могла підняти такого великого трактора!

Але Тася так і спалахнула:

Смійтеся! А це — справді! Мені мама говорила! Вона найдужча на заводі!

Зою Дмитрівно! — гукнув Топа. — Навіщо Тася каже неправду! Скажіть їй! Ех ти, думаєш, що ми повіримо!

Зоя Дмитрівна поклала на голову хлопчикові руку:

Топо, не треба так кричати.

А коли вона... Ви ж чули?

Чула, — промовила Зоя Дмитрівна. — Тася сказала правду. — І, помітивши, як недовірливо глянув Топа, як здивовано кивнув Софійчин чубчик, вона посміхнулась:

А ви б хотіли побачити, як працюють ваші батьки й матері? Правда ж? От я подзвоню директорові Петру Гнатовичу, може, він дозволить нам побувати завтра на заводі.

Що було на заводі

От і прийшло те «завтра», і директор дозволив пропустити дітей на завод. Дитячий садок був недалеко від тракторного заводу, і Петро Гнатович сам часто заходив до дітей, розпитував, як вони живуть, бавився з ними.

Хлопчики й дівчатка опинились на заводському подвір'ї, прикрашеному клумбами з яскравими квітами. З-за рогу будівлі, гуркочучи і клацаючи, виїхав новенький зелений трактор. Його недавно зробили і зараз випробовували — перед тим як відправити в колгосп.

Раптом трактор зупинився і, скрегочучи гусеницями, не сходячи з місця, обернувся навколо себе. Діти так і охнули:

От машина!

Всі вони дуже заздрили трактористові і мовчали. Тільки Топа непевно промовив:

А я, коли виросту, може й на паровозі поїду.

Зоя Дмитрівна розказала, як трактор оре землю, як молотить хліб і возить вантажі. І, дивлячись на трактор, Топа з гордістю подумав: «Це мій тато зробив для нього котки!» А Петрусь і собі: «Це мій тато виплавив для нього сталь!» І тільки Софійка зітхнула, коли згадала про маленький гвинтик.

А трактор, пирхнувши перегаром, уже зникнув з очей, і тільки здалека було чути, як він торохкотів: «Трактор-трактор-трак-тор, трак-трак-трак...»

Трак-трак! — гукнув йому вслід Топа, намацав у кишені грудочку цукру й почав смоктати. Він завжди смоктав щось солодке.

Зоя Дмитрівна повела дітей у цех. Взявшись за руки, хлопчики й дівчатка перейшли подвір'я — пара за парою, як гусенята.

Вони обережно переступили поріг і зупинилися скраю біля цехових воріт. Але далі в цех Зоя Дмитрівна нікого не пустила, дозволивши дивитись тільки здалека. Топі дуже хотілось підійти хоч трошечки ближче, та він не насмілився не послухатись.

Кілька величезних башт гоготіли, сичали, гули, прискаючи полум'ям і золотими зірками. Біля них метушились робітники в масках з темними окулярами і з довгими піками в руках.

Електричні печі! — гукнула Зоя Дмитрівна, показуючи на огнедишні башти. І коли б не гукнула, а промовила звичайним голосом, ніхто б її не почув у цьому гуркоті й шумі.

Діти розгублено збилися докупи. Було страшнувато з незвички. Всі здогадались, що це є ті печі, в яких плавлять сталь.

З гудінням проплив над головами величезний ківш. Топа глянув і загубив свою грудочку цукру. Софійка схопилась рукою за капелюшок, який тепер прикривав її веселий чубчик. А ківш опустився перед піччю. Робітник довгою пікою пробив отвір, і всі раптом примружились від сліпучого сяйва. З печі полинув палючий білий потік, золотим дощем сипнули навколо іскри.

І враз Софійка завмерла: вона побачила, як ніч почала нахилятися набік. Вона повільно нахилялась, як величезний чайник, з якого хочуть вилити всю воду.

Дівчинка злякалась, бо вона спочатку подумала, що піч падає. Потім побачила сталевара, який крутив колесо, схоже на руль в автомобілі, і піч нахилялась нижче й нижче, а розпечена сталь з грізним гудінням усе лилася й лилася. Іскри сипались на робітників — золоті, червоні, білі, схожі на зорі.

Мов зачарована, дивилась Софійка, забувши, де вона і що з нею.

Сталевар, спорожнивши піч, відійшов набік. Він скинув окуляри і провів долонею по лобі. І в ту ж мить Петрунь голосно крикнув:

Тату!

Софійка побачила, як сталевар підійшов, обняв сина за плечі, а Петрунь ніжно гладив його широкі долоні.

Дівчинка озирнулась, їй дуже захотілось побачити й свою маму. Та мами ніде не було.

З гудінням ківш поплив від печі, ледь-ледь похитуючись на залізнім гаку. У Софійки захолонуло серце: що, як зірветься? І хто цей велетень, що так легко несе величезний ківш, сповнений розплавленою сталлю?

Зоя Дмитрівна показала рукою вгору. Діти глянули туди й побачили невеличку кабінку, немов причеплену до стелі. Кабінка рухалася разом з ковшем, але здавалась проти нього маленькою коробочкою. Із цієї коробочки визирала голова жінки.

Діти догадались, що це ж вона керує краном, який несе ківш. Жінка враз виглянула з кабінки й махнула комусь рукою. І всі діти впізнали її: це була Тасина мати!

Ну, що? Тепер бачиш, що я казала правду?! — гукнула Тася до Топи.

Незабаром ківш спинився, до нього підскочили робітники й почали робити щось дуже дивне. Вони розливали сліпучу сталь в якісь скриньки, сповнені землею. А скриньки не стояли на місці, а пливли й пливли мимо, як пропливають по воді човни.

Топі дуже захотілося побігти, скочити на якусь скриньку й собі попливти, але він ніколи б цього не зробив — хтозна-куди отак запливеш!

Тільки хлопчик про це подумав, як до нього хтось схилився, і він почув у себе над вухом:

Топо! Топтигін Іванович!

Так його звав тільки тато. Справді, це був він — як завжди, веселий, з такою знайомою рідною усмішкою!

А тато вже оглянув дітвору, привітав Зою Дмитрівну й голосно сказав:

Ого, скільки сьогодні до мене помічників прийшло! А хто ж тут у вас бригадир?

Нема, нема бригадира! — гукав Топа. — Ми прийшли подивитись, як роблять трактори!

Та невже? — засміявся тато. — А я думав — на роботу! Ну, ну, зараз покажу своє хазяйство. Ось воно!

І він показав на скриньки з землею. В кожній скриньці, мов око, світилась посередині дірка, сповнена гарячою сталлю.

Хіба це твоє? Неправда, це не твоє, це — заводу! — гукав Топа.

Тато випростався, глянув на сина й промовив:

А завод чий? Він стоїть на нашій землі. Значить — наш завод, і ми на ньому хазяїни. Ось воно як, Топтигін Іванович!

І всі діти помітили, як гордо й весело заблищали в Топиного тата очі.

Тату, а де ж котки? — враз згадав Топа.

Гм... котки катаються, — пожартував тато.

Він був майстер і пояснив, що скриньки з землею — це форми, які заповнюються сталлю. Потім, коли сталь захолоне, з форми виймають готовий, відлитий коток.

Софійка заздрісно глянула на Топу: ось який у нього тато! Вміє робити котки. А Петрунів тато і сталь плавить, і навіть отаку вогневу піч може нахилити.

«А де ж моя мама?» — думала дівчинка. їй і хотілось побачити матір, і вона боялась, що діти насміхатимуться: вкручує якогось маленького гвинтика!

А найбільше, мабуть, насміхатиметься Топа — він такий! І тепер Софійка вже збоку нишком позирнула на хлопчика. А він, мабуть, помітив той погляд, бо надув губи і зробив ними отак: «Пхе!»

«Ну, стривай, — подумала дівчинка, — ось я попрошу маму, щоб і вона навчилась плавити сталь або робити котки. А може, вона й руля зробить або мотора!»

Про Софійчину маму і маленький гвинтик

Ходімте, ходімте, — сказала в цей час Зоя Дмитрівна, — нам ще треба на великий конвеєр глянути. Ставайте по двоє! Топо, йди сюди!

Вона озиралась на всі боки і, немов курчат, збирала дітей докупи.

Софійка стала в одній парі з Тасею.

Ти бачила кон... конвеєр? — спитала Тася.

Ніколи.

І я ніколи, — призналась Тася. — Мабуть, він дуже гуде, як піч? Правда?

Ні, конвеєр ніяк не був схожий на піч. Він скидався на довгу-довгу дорогу з залізними рейками. Скільки Софійка не дивилася вперед, а кінця тій дорозі не було видно. Навколо гримів, гуркотів, гудів довгий-предовгий цех. Тут ніщо не стояло на місці: швидко працювали робітники, крутились мотори, все поспішало кудись уперед. Ніколи ще не бачила Софійка такого дива, щоб дорога з рейками сама ходила!

Діти, тут складають трактори! — гукнула, нахилившись, Зоя Дмитрівна. — Дивіться!

Спочатку це була тільки стальна рама, але Софійка бачила, як цю раму робітники немов одягали в металевий одяг. На неї ставили якісь підйоми, коліщата, наділи котки.

З кожною хвилиною машина ставала ще більше схожою на трактор. Ось уже вдягли на котки гусениці...

І кожний трактор, перед тим як зійти з конвеєра, пропливав мимо чорнявої жінки в синьому одязі. Але Софійка не помічала її. Тоді Зоя Дмитрівна взяла дівчинку за руку і підвела до жінки.

Мамо! — скрикнула вражена Софійка. — Мамо, а я тебе скрізь шукала!

Ой доню! — зраділа жінка. — А я й не знала, що ти прийдеш. О, тут увесь дитячий садок!

Ні, тільки старша група, — поважно промовив Топа. — Малих ми не взяли.

А сіра, змащена маслом доріжка конвеєра повільно рухалася вперед, і на ній немов пливли один за одним трактори. І Софійчина мати уважно оглядала кожний трактор, теж ставила на нього якісь деталі і вправно й швидко вкручувала невеличкий гвинтик.

Це... це той гвинтик?.. — запитав Топа.

Так, це той гвинтик, про який розповідала Софійка, — сказала Зоя Дмитрівна. — Бачите, все на тракторі є: і мотор, і котки, і гусениці. Та без цього маленького гвинтика жодний трактор не може зрушити з місця.

Ніколи не зрушить! — підтвердила Софійчина мати. — Це такий гвинтик... Мотор без нього не працюватиме. Маленький на вигляд, а без нього не обійдешся...

Софійка нахилилась і взяла один гвинтик. Він був зовсім не сірий, а голубий, сріблястий, схожий у своїй шапочці на грибок. Дівчинка високо підняла його вгору, щоб усі діти побачили, який чудесний гвинтик вкручує в трактори її мама.

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Роальд Дал «Матильда»

Але ж і кумедні ті мами й татусі. Їхнє дитя часом нагадує найогидніший пухир, а для них воно — чудове-пречудове.

З деякими батьками буває ще й гірше. Обожнювання їх засліплює і вони вмудряються самі себе переконати, ніби їхня дитина має всі риси генія.

Утім, нема в цьому нічого поганого. Просто так влаштовано цей світ. Одначе, коли батьки починають розповідати про блискучі здібності своїх виплодків нам, ми репетуємо:

Несіть тазик! Нас зараз знудить!

Шкільні вчителі неабияк страждають, вислуховуючи патякання гордих батьків, та все ж їм переважно вдається помститися, коли наприкінці навчального року вони заповнюють табелі успішності й пишуть характеристики. Якби я був учителем, то дав би добрячого чосу діточкам отих захоплених батьків. «Ваш син Максиміліан, — написав би я, — невдаха з невдах. Сподіваюся, що ви маєте якийсь родинний бізнес, куди зможете його прилаштувати після закінчення школи, бо деінде він чорта лисого знайде, а не роботу». А якби я мав того дня ліричний настрій, то написав би таке: «Цікаво знати, що в коників-стрибунців органи слуху розташовані збоку на черевцях. А от у вашої дочки Ванесси, судячи з її цьогорічних здобутків, органи слуху відсутні взагалі».

Можливо, я ще глибше занурився б у природознавство й додав би: «Так звана періодична цикада проводить під землею шість років у коконі личинки, а тоді не більше шести днів радіє сонцю й повітрю як вільна істота. Ваш син Вільфред ось уже шість років існує в цій школі як личинка, а ми й далі чекаємо, коли ж він нарешті вилізе з кокона». Якесь надміру бридке дівчисько могло б так мені допекти, що я видав би таке: «Фіона нагадує своєю крижаною вродою айсберг, от тільки на відміну від айсберга у неї під поверхнею нема анічогісінько». Гадаю, що я з насолодою складав би наприкінці навчального року характеристики на всіх негідників з мого класу. Та годі з цим. Треба оповідати далі.

Часом трапляються батьки, які мають цілком протилежну позицію, не виявляючи й найменшого інтересу до власних дітей, і ці батьки, звичайно, набагато гірші за тих, захоплених. Саме такими батьками були містер і місіс Вормвуди. Вони мали сина Майкла та дочку Матильду, і була вона для цих батьків нічим не краща за струп. Зі струпом треба миритися, поки надійде час, коли його можна віддерти й викинути. Містер і місіс Вормвуди тільки й чекали того часу, коли нарешті зможуть віддерти й викинути дочку, бажано в інший округ, або ще й далі.

Погано, коли батьки ставляться до звичайних дітей, немов до струпів чи мозолів, але набагато гірше, коли це надзвичайна дитина, тобто чутлива й розумна. Матильда мала обидві ці риси, але насамперед мала блискучий розум.

Він був такий гострий, а вона так швидко вчилася, що цей її дар мав бути очевидний навіть для найтупіших батьків. Але містер і місіс Вормвуди були такі дурні, такі зациклені на дріб’язках свого примітивного існування, що не помічали у своїй дочці нічогісінько незвичного. Правду кажучи, я сумніваюся, що вони помітили б, якби вона приповзла додому зі зламаною ногою.

Матильдин брат Майкл був абсолютно нормальний хлопець, а от сестра, як я казав, була така, що аж очі на лоба лізли. Уже в півтора року вона чудово розмовляла й знала стільки слів, як і більшість дорослих. Проте батьки з цього не лише не раділи, а ще й обзивали її базікалом, постійно дорікали й казали, що маленькі дівчатка, бачте, повинні сидіти тихенько, як мишка. Коли їй виповнилося три роки, Матильда сама навчилася читати, розглядаючи газети й журнали, розкидані по хаті. У чотири роки вона вже читала легко й швидко, то ж їй, звичайно, захотілося книжок. Єдина книжка в усьому цьому великорозумному домі називалася «Куховарство». Книжка належала матері. Коли дівчинка перечитала її від палітурки до палітурки й вивчила напам’ять усі рецепти, то вирішила, що хоче чогось цікавішого.

Тату, — запитала вона, — а чи не міг би ти мені купити книжку?

Книжку? — перепитав він. — Навіщо тобі якась дурнувата книжка?

Щоб читати, татку.

А чим поганий тєлік, заради всіх святих? Ми маємо прекрасний тєлік з двадцятидюймовим екраном, а тобі заманулося книжки! Щось ти псуєшся, дівчино!

На тижні Матильда ледь не щодня лишалася вдома сама. Її брат (старший на п’ять років) ішов до школи. Батько їхав на роботу, а мати вирушала в містечко, до якого було вісім миль, щоб грати там у бінґо. Місіс Вормвуд була справжня бінґоманка й присвячувала цій грі по п’ять вечорів на тиждень. Того дня, коли батько відмовився купити книжку, Матильда сама подалася в громадську бібліотеку, що була в їхньому селі. Коли прийшла, відрекомендувалася бібліотекарці пані Фелпс. Запитала, чи могла б тут посидіти й почитати якусь книжку. Пані Фелпс трохи здивувалася, що така маленька дівчинка прийшла сама без батьків, однак запропонувала їй почуватися як удома.

Скажіть, будьте ласкаві, де лежать дитячі книжки? — запитала Матильда.

Отам, на нижніх полицях, — пояснила пані Фелпс. — Допомогти тобі знайти гарну книжечку, де є багато малюнків?

Дякую, не треба, — заперечила Матильда. — Я й сама зумію.

Відтоді щодня пополудні, коли мати вирушала на бінґо, Матильда чимчикувала в бібліотеку. Вона долала цю відстань хвилин за десять, після чого могла цілісінькі дві чудові години сидіти собі тихенько в затишному куточку, поглинаючи книжку за книжкою. Коли перечитала всі, до останньої, дитячі книжки, то почала шукати чогось іншого.

Пані Фелпс, яка ось уже кілька тижнів зачаровано за нею спостерігала, встала з-за стола й підійшла до дівчинки.

Допомогти, Матильдо? — поцікавилася вона.

Я оце думаю, що б ще такого почитати? — відповіла Матильда. — Я вже перечитала всі дитячі книжки.

Тобто переглянула малюнки?

Так, але книжки перечитала теж.

Пані Фелпс подивилася на Матильду з висоти свого зросту, а Матильда глянула на неї знизу.

Деякі, на мою думку, були геть слабенькі, — сказала Матильда, — а деякі симпатичні. Найбільше мені сподобався «Загадковий сад». Там стільки таємниць. Таємниця кімнати за зачиненими дверима й таємниця саду за високим муром.

Пані Фелпс була приголомшена.

А скільки ж тобі років, Матильдо? — спитала вона.

Чотири роки й три місяці, — відповіла Матильда.

Це ще більше приголомшило пані Фелпс, але їй вистачило глузду цього не показати.

А яку б ти хотіла прочитати наступну книжку? — поцікавилася вона.

Матильда сказала:

Якусь дуже добру, таку, що дорослі читають. Відому якусь. Назв я не знаю.

Пані Фелпс глянула на полиці й не поспішала з відповіддю. Не знала, що й запропонувати.

«Як можна вибрати, — питала вона себе, —відому дорослу книгу для чотирирічної дівчинки?» Спочатку хотіла взяти якийсь підлітковий любовний роман з тих, що пишуться для п’ятнадцятирічних школярок, але чомусь інстинктивно минула полицю з такими романами.

Спробуй оцю, — сказала врешті. — Це дуже відома й дуже добра книжка. Якщо виявиться, що вона для тебе занадто довга, то скажи, і я підшукаю щось коротше й легше.

«Великі сподівання», — прочитала Матильда, — Чарльз Діккенс. Я б дуже хотіла почитати.

«Мабуть, я збожеволіла», — подумала пані Фелпс, але Матильді сказала:

Авжеж, почитай.

Наступні кілька днів пані Фелпс не могла відвести очей від маленької дівчинки, що цілісінькими годинами сиділа у величезному кріслі з дальнього краю читальної зали, тримаючи на колінах книжку. Їй доводилося так робити, бо книжка була дуже важка, щоб тримати її в руках. Вона читала, нахилившись уперед. І яке ж то було дивне видовище — крихітне чорняве створіння, що сиділо, навіть не торкаючись ногами підлоги, і вбирало в себе чудові пригоди Піпа та старої міс Гевішем з її заснованим павутинням будинком, і всі ті дивовижні чари, що їх вимережив словами видатний оповідач Діккенс. Сиділа ця читачка непорушно, тільки час від часу перегортала сторінки, і пані Фелпс завжди відчувала сум, коли надходив час перетинати кімнату й нагадувати:

За десять хвилин п’ята, Матильдо. Першого тижня, коли Матильда почала вчащати з візитами, пані Фелпс запитала її:

Твоя мама щодня приводить тебе сюди, а потім забирає додому?

Моя мама щодня вирушає в Ейлсбері грати в бінґо, — відповіла Матильда. — Вона й не знає, що я сюди приходжу.

Але ж так не повинно бути, — здивувалася пані Фелпс. — Ти краще відпросися в неї.

Не варто, — заперечила Матильда. — Вона не схвалює читання книжок. Так само, як і тато.

А що ж ти, на їхню думку, повинна робити щовечора в порожньому будинку?

Просто тинятися й дивитися телевізор.

Он воно що.

Вона не дуже переймається тим, що я роблю, — трохи засмучено додала Матильда.

Пані Фелпс турбувало, чи безпечно дитині ходити самій по доволі метушливій центральній вулиці села та ще й переходити її, але вона вирішила не втручатися.

За тиждень Матильда перечитала «Великі сподівання», що мали чотириста одинадцять сторінок.

Мені сподобалося, — сказала вона пані Фелпс. — А пан Діккенс ще щось написав?

Дуже багато, — відповіла здивована пані Фелпс. — Вибрати тобі іншу книжку?

За півроку під мудрим керівництвом пані Фелпс Матильда прочитала такі твори:

«Ніколас Ніклбі» Чарльза Дікенса

«Олівер Твіст» Чарльза Дікенса

«Джейн Ейр» Шарлоти Бронте

«Пиха й упередження» Джейн Остін

«Тесс із роду д’Ербервіллів» Томаса Гарді

«Назад у землю» Мері Веб

«Кім» Редьярда Кіплінґа

«Людина.невидимка» Герберта Велза

«Старий і море» Ернеста Гемінґвея

«Галас і лють» Вільяма Фолкнера

«Грона гніву» Джона Стейнбека

«Добрі друзі» Дж. Б. Прістлі

«Брайтон Рок» Ґрема Ґріна

«Ферма» Джорджа Орвела.

Це був величезний список, і пані Фелпс аж розривало з подиву й захоплення, але добре було, мабуть, що їй вдавалося себе опанувати. Хтось інший, побачивши, чого досягло це дитинча, здійняв би шуру-бурю й розніс би новину по цілому селу, а то й далі, та пані Фелпс була не така. Вона ніколи не пхала носа до чужого проса й давно вже збагнула, що не варто надокучати дітям інших людей.

Пан Гемінґвей пише багато для мене незрозумілого, — зізналась їй Матильда. — Особливо про чоловіків і жінок. Та мені все одно подобається. Він якось так це розповідає, що я відчуваю, ніби стою прямо там і дивлюся, як усе це відбувається.

Гарний письменник завжди примусить тебе це відчути, — пояснила пані Фелпс. — І не турбуйся, що не все тобі зрозуміле. Сядь собі зручніше, й нехай ті слова огортають тебе, як музика.

Я так і зроблю.

Ти знаєш, — запитала пані Фелпс, — що бібліотечні книги можна брати додому?

Я не знала, — здивувалася Матильда. — І мені так можна?

Авжеж, — підтвердила пані Фелпс. — Як вибереш собі книжку, то принеси мені, щоб я записала — і вона твоя на два тижні. Якщо забажаєш, можеш узяти не одну книжку, а більше.

Відтоді Матильда відвідувала бібліотеку лише раз на тиждень, щоб узяти нові книжки й повернути старі. Її маленька кімнатка перетворилася тепер на читальню, де вона сиділа вечорами й читала, тримаючи нерідко біля себе чашку гарячого шоколаду. Вона ще була дуже маленька й не діставала до різних речей на кухні, тому приносила знадвору з сарайчика невеличкий ящик, на який ставала, щоб дістати те, що хоче. Найчастіше вона готувала собі гарячий шоколад, підігріваючи молоко на плиті в риночці, перш ніж його розмішати. Часом робила собі бульйон або какао. Було так приємно брати з собою в кімнату гарячий напій, ставити біля себе, а тоді сідати й читати вечорами в тихому й порожньому будинку. Книжки переносили її в нові світи, знайомлячи з дивовижними людьми, життя в яких було надзвичайно цікаве. Вона плавала на старовинних вітрильниках з Джозефом Конрадом. Вирушала в Африку з Ернестом Гемінґвеєм та в Індію з Редьярдом Кіплінґом. Мандрувала довкола світу, не покидаючи своєї маленької кімнатки в звичайнісінькому англійському селі.

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Роальд Дал «Матильда» (глава «Новий дім»)

Невдовзі, ще того самого дня, розповзлися чутки про те, що директорка очуняла й пішла додому зі стисненими губами й бліда.

Наступного ранку вона в школі так і не з’явилася. На обідній перерві її заступник, пан Трілбі, зателефонував до неї додому, щоб довідатися, чи вона, бува, не занедужала. Ніхто йому не відповів.

Після уроків пан Трілбі вирішив детальніше все з’ясувати й пішов на край села, де мешкала пані Транчбул. Її симпатичний особнячок з червоної цегли, відомий під назвою «Червоний дім», зачаївся в лісі за горбами.

Учитель подзвонив у двері. Жодної відповіді. Голосно постукав. Жодної відповіді.

Гукнув:

Чи є хтось вдома? Жодної відповіді.

Він штовхнув двері й виявив, на превеликий свій подив, що вони незамкнені. Зайшов у дім.

У будинку стояла тиша й нікого не було, хоч усі меблі залишалися на місці. Пан Трілбі піднявся по сходах до головної спальні. Там теж усе було начебто нормально — поки він не почав висувати шухляди й зазирати в шафи. Ніде не було ніякого одягу, білизни чи взуття. Усе щезло.

«Вона накивала п’ятами», — подумав пан Трілбі й подався назад, щоб повідомити шкільних управителів про зникнення директорки.

Минув ще один день, і міс Гані зранку отримала рекомендованого листа з місцевої адвокатської контори, в якому йшлося про те, що несподівано й загадково знайшовся заповіт її покійного батька, доктора Гані. За цим документом міс Гані після смерті її батька була законною власницею нерухомості на краю села, відомої під назвою «Червоний дім», де досі мешкала пані Агата Транчбул. У заповіті також зазначалося, що всі батькові заощадження, які, на щастя, й досі надійно зберігалися в банку, теж належать дочці. Лист завершувався проханням до міс Гані якомога скоріше відвідати їхню контору, щоб переписати цю власність та гроші на її ім’я.

Міс Гані так і зробила, а ще тижнів за два вселилася в «Червоний дім», у якому колись виростала і де, на щастя, й досі залишилися всі родинні меблі та фотографії. Відтоді Матильда була бажаною гостею в «Червоному домі» кожнісінького вечора після школи, і між цією крихітною дитиною та її вчителькою зав’язалася справжня дружба.

У самій школі теж відбулися великі зміни. Тільки-но стало зрозуміло, що пані Транчбул остаточно зійшла зі сцени, чудового пана Трілбі затвердили замість неї директором школи. А після того Матильду дуже швидко перевели в старший клас, де пані Плімсол одразу виявила, що ця дивовижна дитина й справді така розумна, як розповідала міс Гані.

Минуло кілька тижнів, і ось якось увечері, коли Матильда, як завжди після школи, чаювала з міс Гані на кухні «Червоного дому», вона раптом сказала:

Зі мною сталося щось чудернацьке, міс Гані.

Розкажи мені, що саме, — попросила міс Гані.

Сьогодні зранку, — пояснила Матильда, — я просто так, для цікавості, спробувала пересунути щось очима — і не змогла. Ніщо не рухалося. Очі навіть не стали гарячі. Ця енергія мене покинула. Здається, я її назавжди втратила.

Міс Гані старанно намастила скибку хліба маслом і поклала зверху полуничного варення.

Я сподівалася, що так воно й станеться, — сказала вона.

Справді? Чому? — здивувалася Матильда.

Це тільки моє припущення, — завагалася міс Гані, — але ось що я думаю. Коли ти була в моєму класі, то просто не мала чим зайнятися, не мала жодних серйозних перешкод, які треба було долати. Твій чудовий мозок просто дурів без достатньої для нього напруги. Він аж кипів і шаленів у твоїй голові. Там зібрався величезний згусток енергії, яка не мала виходу, і тобі якимось чином вдавалося викидати цю енергію крізь очі, примушуючи рухатися різні предмети. А тепер усе змінилося. Ти зараз у найстаршому класі, де борешся за першість з дітьми, більше ніж удвоє за тебе старшими, і вся твоя розумова енергія знаходить собі застосування на уроках. Твій мозок уперше працює з повною віддачею — і це чудово. Ще раз попереджаю, що це лише припущення, до того ж, можливо, безглузде, хоч, мабуть, не таке вже й далеке від істини.

Добре, що так сталося, — сказала Матильда. — Я б не хотіла все життя бути якоюсь чудодійницею.

Ти й так багато зробила, — мовила міс Гані. — Мені й досі важко повірити, що ти все це зробила заради мене.

Матильда, що сиділа на високому ослінчику за кухонним столом, поволі жувала хліб з варенням. Їй так подобалися ці вечори з міс Гані! З нею було так затишно, і розмовляли вони майже як рівні.

А ви знали, — раптом запитала Матильда, — що мишаче серце б’ється зі швидкістю шістсот п’ятдесят ударів на секунду?

Не знала, — всміхнулася міс Гані. — Це просто дивовижно. А де ти це вичитала?

В одній бібліотечній книжці, — відповіла Матильда. — І це означає, що воно калатає так швидко, що просто неможливо розрізнити окремі удари. Чути, мабуть, тільки дзижчання.

Мабуть, — погодилася міс Гані.

А з якою швидкістю, на вашу думку, б’ється серце їжака? — не вгавала Матильда.

Скажи мені, — знову всміхнулася міс Гані.

Не так швидко, як мишаче, — повідомила Матильда. — Триста ударів на хвилину. І все одно, хіба б ви могли подумати, міс Гані, що воно може так швидко калатати в тварини, яка так повільно пересувається?

Ніколи б не подумала, — зізналася міс

Гані. — А в інших тварин?

Візьмімо коня, — сказала Матильда. — У нього серце б’ється помаленьку. Всього сорок ударів за хвилину.

Ця дитина, подумала міс Гані, усім цікавиться. З нею ніколи не нудно. Мені це подобається.

Так вони сиділи й розмовляли на кухні ще цілу годину чи й довше, аж урешті, біля шостої вечора, Матильда попрощалася й пішла до батьківського дому, відстань до якого можна було подолати пішки хвилин за вісім. Коли підійшла до воріт, то побачила біля них великий чорний «мерседес». Вона не надала цьому значення. Біля батькового будинку незрідка стояли якісь дивні машини. Та коли зайшла в коридор, то побачила там цілковитий хаос. Мати й батько панічно запихали у валізи одяг та різні речі.

Що це тут діється?! — вигукнула дівчинка. — Що сталося, татку?!

Їдемо звідси, — буркнув містер Вормвуд, навіть не глянувши на неї. — За півгодини вирушаємо в аеропорт, тож не гай часу й збирайся. Твій брат уже все нагорі позбирав. Ворушися, дівчино! Не стовбич!

Їдемо? — перепитала Матильда. — А куди?

В Іспанію, — відповів батько. — Там кращий клімат, ніж у цій паскудній країні.

Іспанію?! — крикнула Матильда. — Я не хочу в Іспанію! Мені подобається тут, і я люблю свою школу!

Роби, що тобі звеліли й не сперечайся, — огризнувся батько. — Мені й без тебе

вистачає мороки!

Але ж татку... — не вгавала Матильда.

Цить! — гарикнув батько. — За тридцять хвилин виїжджаємо! Я не хочу спізнитися на літак!

А це надовго, тату? — вигукнула Матильда. — Коли ми повернемось?

Ніколи, — буркнув батько. — Все, годі вже, йди звідси! Мені ніколи!

Матильда розвернулася й вийшла з дому. Одразу за ворітьми кинулася бігти. Помчала прямісінько до міс Гані й добігла до її дому менше ніж за чотири хвилини. Вбігла на подвір’я і враз побачила міс Гані, що стояла біля будинку серед трояндових кущів і підстригала їх садовими ножицями. Вона почула шурхіт Матильдиних кроків на гравії, випросталася й вийшла з трояндових кущів назустріч дівчинці, що бігла до неї.

Моє дитятко, що трапилось?! — вигукнула вона.

Захекана, розпашіла Матильда зупинилася.

Вони виїжджають! — закричала. — Вони подуріли й пакують валізи, і через тридцять хвилин летять до Іспанії!

Хто саме? — спокійно перепитала міс Гані.

Мама й тато, і брат Майкл, і вони кажуть, що я повинна їхати з ними!

Тобто на канікули? — уточнила міс Гані.

— Назавжди! — залементувала Матильда. — Тато сказав, що ми ніколи не повернемося!

На мить запала тиша, а тоді міс Гані промовила:

Чесно кажучи, мене це не дуже дивує.

Тобто ви знали, що вони їдуть? — не повірила своїм вухам Матильда. — Чому ж ви мені не сказали?

Ні, дорогенька, — заперечила міс Гані. — Я не знала, що вони їдуть. Але все одно ця новина мене не дивує.

Чому? — вигукнула Матильда. — Будь ласка, скажіть, чому. — Вона й досі ще важко дихала після стрімкого бігу, шокована всім, що сталося.

Бо твій батько, — пояснила міс Гані, — пов’язаний з шахраями. Про це знає все село. Я припускаю, що він перепродував крадені автомобілі, які йому звозять з усієї країни. Він серйозно в цьому замішаний.

Матильда дивилася на неї з роззявленим ротом.

Міс Гані вела далі:

Різні люди звозили крадені машини в майстерню твого батька, а він міняв номери, перефарбовував їх у інші кольори і все таке інше.

А тепер, мабуть, хтось попередив, що за ним стежить поліція, тому він і тікає в Іспанію, де його ніхто не дістане. Він роками переводив туди гроші, й там уже все готове до його приїзду.

Вони стояли на газоні перед симпатичним будинком з червоної цегли, з потемнілою від дощів та снігів старенькою червоною черепицею, з височенними димарями на даху. Міс Гані усе ще тримала в руці садові ножиці. Стояв теплий золотавий вечір, і десь неподалік виспівував чорний дрізд.

Я не хочу з ними їхати! — вигукнула раптом Матильда. — Я не поїду з ними.

Але ж ти мусиш, — заперечила міс Гані.

Я хочу жити тут, з вами, — крикнула Матильда. — Будь ласка, дозвольте мені жити з вами!

Та я б з великою радістю, — відповіла міс Гані. — Але боюся, що це неможливо. Ти

не можеш покинути батьків тільки тому, що так захотіла. Їхнє право й обов’язок — узяти

тебе з собою.

А якби вони погодилися? — схвильовано вигукнула Матильда. — Якби вони сказали «так», то чи могла б я залишитися з вами? Чи ви б тоді дозволили мені тут залишитися?

Міс Гані ледь чутно промовила:

Це було б чудово.

То я думаю, що вони погодяться! — зраділа Матильда. — Я впевнена! Бо їм на мене просто начхати!

Не поспішай з висновками, — застерегла її міс Гані.

Але ми повинні поспішати! — не погодилась Матильда. — Вони ж ось-ось поїдуть! Ходімо! — гукнула вона, хапаючи міс Гані за руку. — Прошу вас піти зі мною і їх запитати! Але треба швидко! Треба бігом!

Наступної миті вони вже вибігли за ворота, а потім на дорогу, причому Матильда мчала перша, тягнучи за руку міс Гані. Коли ж Матильда й міс Гані нарешті примчали до будинку Матильдиних батьків, то великий чорний «мерседес» так само стояв біля воріт, тільки тепер усі його дверцята й багажник були відчинені, а містер і місіс Вормвуди разом з братом метушилися, наче мурахи, запихаючи валізи.

Тату й мамо! — вигукнула засапана Матильда. — Я не хочу з вами їхати! Я хочу залишитися тут і жити в міс Гані, а вона каже, що ви спочатку повинні дати мені дозвіл! Дозвольте мені, будь ласка! Тату, дозволь! Дозволь, мамо!

Батько озирнувся і втупився в міс Гані.

Це ти та вчителька, що колись до мене приходила? — запитав. І знову почав завантажувати в машину валізи.

Його дружина підказувала:

Цю треба запхати на заднє сидіння. В багажнику вже немає місця.

Я з радістю взяла б до себе Матильду, — сказала міс Гані. — Я доглядатиму її з любов’ю й турботою, містере Вормвуд, і платитиму за все сама. Це вам не коштуватиме ні пенні. Хоч це й не я придумала. Це Матильда. І я не погоджуся дати їй притулок без вашої на те добровільної згоди.

Справді, Гаррі, — пробурмотіла мати, заштовхуючи валізу на заднє сидіння. — Може, відпустимо її, якщо вона сама так хоче. Менше нам буде клопоту.

Я поспішаю, — буркнув батько. — Не можна спізнитися на літак. Якщо хоче, то хай лишається. Я не проти.

Матильда стрибнула до міс Гані на руки, притулилася до неї, а міс Гані її приголубила. Тим часом мати, батько й брат сіли в машину, й машина рушила, вискнувши колесами. Брат помахав рукою в заднє віконце, а батьки навіть не озирнулися.

Міс Гані міцно обіймала дівчинку й вони обидві не промовили ні слова, дивлячись, як велика чорна машина доїхала до кінця вулички й назавжди зникла за поворотом.

Перегляд
матеріалу
Поділитися
Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Лотоцький Анатолій «Ольга Перевізниківна»

Був чарівний літній день. Уже й із полудня зійшло. Левада вся в квітах пишається, за левадою стоїть хатинка, убога й низенька. Почорніла, мохом поросла стріха говорить, що хатині з літ уже вийшло. Недаром і похилилася вона! Мов та бабуся сива, що от зо збанятком стежинкою в хату саме шкандибає та палицею підпирається. А краєм левади тече річка сріблиста, а за левадою, за річкою ліс густий, дрімучий.

Бабуся ввійшла в хатину, а за хвилинку вибігло з хатини дівчатко... Золотокосе, синьооке. Мале, може восьмилітнє. В одній сорочинці... Вибігло та шугнуло в траву між квіти. Заколихалася трава шовкова, засяли квітки різнобарвні, голівки до дівчатка схиляючи.

Сполохані барвисті метелики злинули з чашинок квітів угору, бджілки забреніли. А там і коник-стрибунець озвався. А сонечко трисвітле так і сипле золотистим промінням. А гріє так!

Боженьку, як гарно! — думає дівчатко в бігу. — Ах, який гарний метелик! Крилечка мов золотом присипані! Я мушу його зловити!

І пустилася в погоню за метеликом. Та бистрі в метелика крильцятка! Даремне навганялося за ним. Метелик підлетів угору й через ріку перелинув та в лісі пропав...

А сонечко так гріє! Дівчатко набігалося, загрілося. Стало над річкою. А вона, річенька, так і манить:

Скупайся, Олю, скупайся! Така погожа, така здорова водичка моя!

Ей, добре було б скупатися, освіжитися — думає дівчатко. — Та страшно! Бабуся казала, що в річці русалки є, вони дівчаток тягнуть на спід ріки й залоскотують там... Та є оборона перед ними. Полин!

І дівчатко біжить на леваду полину шукати... Найшло! Стало над річкою. Ніженькою пробує воду в річці.

Тепленька! — прошепотіло дівча. І миттю скинуло з себе сорочку білу, на березі гарно склало її та шубовсть у воду... А полину не кидає. Один вплело собі в кіски, а другий у руці держить.

Немає доступу до мене русалкам! — думає.

Ех, як любо в водиці плюскатися! Як блищать срібні бризки в сонячному промінні, а як мило лоскоче водиця!..

Оля пробує плавати! О, вона вже вміє добре плавати! Торік навчила її Томирова Калинка й плавати й поринати. А тепер то вона плаває, як качка, може й краще від качинки.

Вийшла з води, змучена трішки. Поклалася в траву обсушитися... Так мило по купелі спочивати!..

А сонечко тимчасом уже на спочинок збирається! Зашелестіла трава! Хтось іде... Миттю закинула на себе сорочечку...

Іде старець, увесь білий. Білий одяг, біле довге волосся, біла, як сніг, борода в нього. Легкий вітрець розвіває чуприну й бороду. У руці в нього палиця висока, з перехрестям угорі. Іде... видко, що змучений — ледве ноги волочить... А очі в нього такі лагідні, така добрість б'є з них!..

Побачив дівчатко й перший поздоровкався з нею:

Здоровенька була, ясочко! — сказав!

Здорові були дідусю! — відповіла Олюся сміливо й так глянула дідусеві в очі, що відразу полонила його.

Дідусь присів на траві:

А чия ти донечко? — спитав.

Батькова та неньчина, — відповіло сміливо дівчатко.

Дідусь усміхнувся.

Батькова та неньчина! А хто будуть твої батьки?

Мій батько перевізник. Усі довкола знають Мирослава перевізника...

А можна б у вас заночувати? — спитав дідусь.

А чого ж би ні, ось наша хатина. Ходіть, дідусю!

А багато в твоїх батьків дітей? — питав подорожній.

Ні, дідусю, тільки я одна. А ще є старенька бабуся, батькова мати — пояснювало дівчатко...

Увійшли в хату. Гість поздоровкався з домашніми.

Гість у дім, Бог у дім! — сказав Мирослав. — Вітаємо вас, гостеньки, Просимо, сідайте, розгостіться, спочиньте!

А дідусь говорив:

Побачив я вашу донечку на леваді та питаю, де б то можна заночувати? А вона сюди до вас привела мене. Я, бачите, йду здалеку в Київ — там моя родина, там на старості літ хочу кості зложити...

А господиня, білява Желислава, Олюсина ненька, вже й заходиться біля вечері.

Стало вечоріти. Вечірні тіні стали добуватися з закутини і розстелюватися по хаті... Ще трохи й почало темніти...

Господиня кинула соснові скіпки на припічок, щоб ясніше стало...

Подала вечерю...

Старець якось дивно поводився. Якісь знаки робив на чолі, на руках та на грудях, якусь молитву шептав, заки забрався до вечері...

По вечері старець оповідав, що він із князями київськими Аскольдом і Диром у похід на Царгород ходив. Там по нещасливій бурі на Чорному морі, що знищила всі українські судна, він с чудом врятувався й остався в Царгороді. Дістав добру службу в багатого купця. Пізнав там дівчину, оженився з нею й осів на її господарстві. Жінка його давно померла. Він там не має тепер нікого й хоче на старість зложити кості в рідному Києві.

А вже ж, — сказала господиня, Олюсина ненька, гостеві постіль стелячи. — Людину завсігди тягне в рідні сторони, де молоді літа провела...

Гість, перш ніж піти на спочинок, став навколішки і голосно молився, руки до молитви склавши...

Господар і господиня, а найбільше мала Олюся, дивувалися, що він не так молиться, як вони, та не питали про те гостя, бо не годиться. Мирослав тільки здогадувався, що він певно в Царгороді прийняв грецьку віру. Та це ніщо, всяку віру треба шанувати. — Так думав Мирослав, коли гість молився...

Раннім ранком гість підвівся з постелі та знову молився...

По обіді дідусь попрощався з господарями й пустився в дорогу. А як прощався з малою Олюсею, поклав руку на її ясне волоссячко, звів очі вгору та сказав:

Гарна, добра дитино! Якийсь невідомий віщий голос говорить мені, що тебе жде велика слава. Будеш княгинею! А в твоїх ясних оченятах читаю, що будеш мудра та розумна. Так говорить мені голос божий.

Минули літа. Оля виросла вже на гарну дівчину, а батько та ненька її постарілися. Бабусю вже похоронили на жальнику...

Гаряче літо... Оля сидить перед хатою й думає над сном своїм. А снився їй дивний сон. Десь вона ніби в лісі на леваді, а з неба зорі спадають і спадають. Вона ловить їх у подолок. Аж тут де не взявся старець сивий, той самий, що гостив у них, як ще вона малою була. Він став перед нею й сказаав: "Ольго, твій час прийшов". Вона дивиться, а то перед нею вже не старець стоїть, а молодий гарний лицар у зброї блискучій, золотистій. Узяв її в обійми та каже: "Ти моя!" Тут вона й проснулася. Через те вона з самого ранку якась, неспокійна...

Аж тут із села подруги йдуть до неї.

Олю, Олечко, ходи з нами зілля збирати на Купала.

Зілля на Купала? Ах, правда; треба йти!

Швидко зібралася. Пішли. Весело. Забула Оля про сон. Пісень співають купальських. Бо то вечір Купала святкуватимуть, багаття палити, танки купальські виводити.

А в лісі так гарно, на полянках стільки квіток! Аж за очі хапають, а пахощі які!..

Дівчата збирають зілля, саме купальське... Уже кожна має повний оберемок. Тоді стали плести віночки. Треба ж буде ввечорі на воду пускати, своєї долі питати. Кожна сплела собі віночок і, щоб не попсувався, на голову позакладали...

Гарно дівчатам у віночках. Мов русалки тії, пливуть високою квітчастою травою та проміж зелені кущі ліщини й калини червоної. А вже з усіх найкраща таки Ольга перевізниківна. Дівчата так і звуть її княгинею своєю.

Чуєте, дівчатка, — каже котрась, — хтось у ріг трубить...

А справді! — кажуть дівчата...

Дівчата позривалися з місць, наслухують... А голос щораз голосніше чути...

До нас наближається голос, — каже Ольга.

Це по тебе, Олю, княгине наша, князь їде колісницею золотою, — каже жартом, із сміхом дзвінким, чорнява Калина.

В Ольги біле личко залилося соромливим румянцем:

Чи ця збиточниця вгадує мої сни, мрії мої? — подумала, а голосно сказала:

То мабуть, по тебе їде, Калино, бо ти багата. Твій батько кметь, а мій що, — бідний перевізник.

Е, що там багатство! Судженого конем не об'їдеш, долі не минеш! — сказала інша. — Тобі, Олю, княгинею бути...

А так, а так! — засміялися дзвінким реготом дівчата...

Також щось вигадали! — боронилася Оля...

Так розмовляли дівчата та не стямилися, як із-за куща лицар виїхав на сивому коні, увесь у зброї золотистій. Побачив дівчат і простісінько до них їде... Дівчата, як побачили його, аж жахнули враз із дива дивного, а потім тікати хотіли.

Та лицар спинив їх:

Не тікайте, дівчатка, я ж не вовк! Краще покажіть мені дорогу в оселю яку, де міг би я заночувати з дружиною моєю...

Там за лісом, за рікою село, — сказала Оля.

Гаразд! Попровадьте ж нас, дівчата, — сказав інший лицар, бо тимчасом більше лицарів виїхало на поляну.

І пустилися дівчата з зіллям купальським наперед, а лицарі за ними...

Незабаром і над річкою стали... Річка була широка та глибока.

Що це за ріка? — питає той лицар, що перший побачив дівчат.

Річка Велика, — відповіла Ольга.

Треба нам на другий бік перевезтися. Хто тут перевізник?

Мій батько, — відповіла Ольга. — Та він тепер недужий, то я сама перевезу вас.

Ти, кралечко, сама?! Гаразд, гарну перевізницю матиму! — сказав лицар, що, як видно було з поведінки з ним інших лицарів, був старший між ними. Лицарі князем звали його...

І князь перший скочив у човен.

Перевези першого мене! — сказав до Ольги.

Добре, княже! — відповіла сміливо Ольга, передала подругам зілля, взяла весло в руки й увійшла в човен...

Вона веслує, а князь від неї очей не відірве.

Розмову з нею завів, а наприкінці каже:

Гарна й мудра ти дівчина! Заведи мене до хати твоїх батьків, я в вас ночуватиму.

Як усі перевезлися й пустилися в село, каже чорнява Калина до подруг:

А що, не казала я, що це князь по Олю приїхав...

Оля не чула цього, бо повела князя до хати батьків своїх...

Князь мав їхати на другий день, та не поїхав... Ввечорі взяв участь у купальських ігрищах.

Увесь тиждень сидів у батьків Ольжиних, а вкінці сказав:

Батьку, ненько, дайте мені вашу Ольгу за жінку! Уже знаете, хто я? Я київський князь — Ігор.

А старий Мирослав каже:

Не сподівався й не мріяв я, княже, про таке щастя для нашої Олечки. Та коли, така воля Божа та твоя, ласкавий і могутній княже, то віддамо тобі її. Бери її, Олю нашу, та зроби її щасливою.

А мати плакала слізьми радости.

Так Ольга перевізниківна стала жінкою Ігоря, великого князя київського.

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Сенченко Іван

ХЛІБ СВЯТИЙ

Принесла баба хліб з магазину. Катруся не голодна була. Покуштувала і аж ніс зморщила:

Фе, який поганий!

Бабуся розсердилася і почала навчати внучку:

Так ніколи не можна говорити на хліб. Коли він чомусь не подобається, кажуть: «Хліб так негарно випечений...»

А Юрчик теж не шанує хліба,— насупилася Катруся.— Не доїв надворі кусочка і кинув на землю. Потім із Сергієм почали його футболити...

Ай, як негарно! — розгнівалася бабуся. І сказала внучці: — І сама ніколи так не роби, і Юрчикові не дозволяй. Не доїла — однеси у хлібницю поклади, пізніше доїси. А коли хтось кине на землю — накажи підібрати. Топтати хліб не можна. Хліб дає людям життя. Без хліба ж — голод, смерть. Скільки на світі людей перемерло без хліба! Хліб святий.

Катруся задумалася. Потім притулилася до баби:

Я більш ніколи не буду погано казати про хліб і не розкидатиму. І Юрчикові не дозволю. Тільки не треба сердитися на мене. Приголуб мене...

Бабуся поклала руку на голову внучці і пригорнула до себе.

Я ж - інкубаторський!

Дома мама підкладає під квочку яєчка. Посидить квочка на яєчках двадцять один день, і з яєчок народжуються курчатка. Жовтенькі, кругленькі, як м’ячики. Бігають за квочкою — за своєю мамою, пискотять:

Пі-пі-пі...

У колгоспі виводять курчаток не так. Там є інкубатор. Накладуть в інкубатор яєчок, хоч і сто, хоч і п’ятсот, пустять туди тепло, і там через двадцять один день з тих яєчок курчатка народжуються. Такі ж маленькі, такі ж гарненькі,

як м’ячики. Тільки мами-квочки у них немає. Звуть їх просто інкубаторськими.

Отож народився в колгоспному інкубаторі півник Куррр. Був він жвавий, невстрійливий, ніколи не слухав бригадира Христі. Бригадир Христя одвернеться кудись на мить, а півника Куррра вже й близько немає!

Ой півнику, півнику! — казала йому не раз бригадир Христя. — Добром твої мандри не скінчаться.

А якось-то буде,— відповідав Куррр.— Лис мене не наздожене, від Вовка втечу.

Та й знову в ліс. І наскочив на Вовка. Побачив півника Сірий — і до нього. Клацнув зубами:

Ага, піймався?! Ану, побачу, як ти втечеш від мене!

Роззявив Вовк пащу і до півника.

Куррр так і вмер. Видима смерть страшна.

Тим часом Вовк глянув на півника ще раз. А він стоїть перед ним такий бідолашний, такий маленький.

"Небагато з нього наїдку,— подумав Вовк.— Як би його так зробити, щоб замість оцього голопузого пискляти жирну курку з’їсти"?

Поміркував, поміркував і каже півникові:

Знаєш що, Куррр? Я тебе їсти не буду. Жаль мені тебе. Але мені хотілося б зустрітися і погомоніти з твоєю мамою — товстою Квочкою. Десь гарна вона Курка,— говорив він далі,— коли зуміла народити і виховати такого славного хлопчика, як ти. Приведи її сюди, в гай. Ми тут погуляємо, послухаємо, як Синичка співа, як сюрчать коники. Добре?

Зрадів Куррр, каже:

Добре. Я її приведу. Почекайте, Вовче, тут. Я побіжу на ферму і одразу ж назад.

І побіг. По дорозі зачепився за бур’янину, мало не впав. Вовк сердито гукнув, бо добре їсти хотілося:

Та не плентайся, а мерщій біжи. І повертайся з мамою. Чуєш? З мамою, мамою, мамою!

Та чую,— одкинувши бур’янину, весело відповів півник і помчав. А як уже відбіг далеченько, спинився на горбочку і закричав:

А в мене мами немає! Я ж — інкубаторський!

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Про кішку, що гуляла, як сама собі знала

Слухaй, тa дослухaйся, тa звaжуй, моє серденько, бо це чинилося, діялось, стaлося і було, коли всі-всі свійські твaрини були дикі.

І Пес був дикий, і Кінь був дикий, і Коровa булa дикa, і Вівця булa дикa, і Свиня теж булa дикa – геть вони були дикі до крaю і всі блукaли в Диких Дрімучих Лісaх у нaйдикішій сaмотині своїми дикими-предикими стежкaми. Тa нaйдикішою серед усіх диких твaрин булa Кішкa. Вонa гулялa, як сaмa собі знaлa, й усі місця були однaкові для неї.

Ну, яснa річ, що й Чоловік тaк сaмо був дикий. Він був стрaшенно дикий. Він нaвіть не думaв стaвaти свійським, aж доки зустрів Жінку, a Жінкa скaзaлa, що їй не до вподоби жити його диким життям.

Зaмість купи вогкого листя вонa підшукaлa для ночівлі суху Печеру, і посипaлa долівку чистим піском, і розпaлилa в Печері яскрaве бaгaття із сушняку, і зaвісилa вхід до Печери висушеною шкурою дикого коня, і вже по тому скaзaлa:

Витирaй ноги, любий, коли зaходиш, тепер у нaс буде своя оселя.

Того вечорa, моє серденько, вони їли м’ясо дикої вівці, спечене нa гaрячому кaмінні й зaсмaчене диким чaсником тa диким-предиким перцем; їли вони й дику кaчку, нaчинену диким рисом і припрaвлену диким кмином тa диким коріaндром; вони висмоктaли мозок з кісток диких биків, a зaкусили дикими ягодaми тa дикими фруктaми-гренaділaми.

Після вечері щaсливий, як ніколи, Чоловік уклaвся спaти біля вогню.

Але Жінкa не ляглa, вонa зостaлaся сидіти, розчісуючи свою довгу косу.

Потім вонa взялa кістку з бaрaнячої лопaтки – велику, плaску, лопaтоподібну кістку, – пильно придивилaсь до якихось дивних познaчок нa ній і зaвелa чaродійну пісню.

Це було перше чaрівництво, яке бaчив світ.

І з Диких Дрімучих Лісів врaз позбігaлися нa узлісся геть усі дикі твaрини і вп’ялися очимa в огонь, що горів оддaлік у пітьмі, і не могли збaгнути, що то все знaчить.

Тоді Дикий Кінь тупнув своїм диким копитом і мовив:

О мої Друзі, о мої Вороги, нaвіщо ото Чоловік тa Жінкa зaпaлили тaке велике світло в отій великій Печері, і чи не буде нaм від того лихa?

Дикий Пес зaдер свого дикого пискa, принюхaвся і, вчувши пaхощі печеної бaрaнини, скaзaв:

Піду погляну, подивлюсь, побaчу тa й скaжу. Здaється, то нa добро. Кішко, ходімо зо мною.

Нні-нні! – скaзaлa Кішкa. – Я – Кішкa, що гуляє, як сaмa собі знaє, і всі місця однaкові для мене. З тобою я не піду.

Рaз тaк – віднині ми не друзі,- скaзaв Дикий Пес і потрюхикaв до Печери.

Тa коли він трохи відбіг, Кішкa скaзaлa сaмa собі: “Мені ж однaково, де гуляти. То чом би й не піти, й не подивитись, і не побaчити тa не дізнaтись, a потім гaйнути, куди зaмaнеться?”

Отож вонa тищечком-нищечком подaлaся услід зa Диким Псом і причaїлaся в тaкому місці, звідки все було чути.

Тим чaсом Дикий Пес, прибігши до входу в Печеру, просунув свого носa під висушеною шкурою дикого коня й почaв вдихaти чудові пaхощі печеної бaрaнини. А Жінкa, дивлячись нa бaрaнячу лопaтку, почулa, як він підійшов, усміхнулaся і скaзaлa:

Ось прийшов перший. Дикий Звіре з Диких Дрімучих Лісів, чого тобі требa?

І Дикий Пес відкaзaв:

О мій Вороже й Дружино мого Ворогa, що то зa пaхощі тaкі принaдні долинaють у Дикі Ліси?

Тоді Жінкa схопилa печену бaрaнячу кістку й кинулa її Дикому Псові, a дaлі скaзaлa:

Дикий Звіре з Диких Лісів, візьми й покуштуй!

Дикий Пес нaкинувся нa ту кістку, a вонa булa смaчнішa зa все, що йому доводилося досі їсти.

І пес скaзaв:

О мій Вороже й Дружино мого Ворогa, дaй мені ще одну.

А Жінкa скaзaлa:

Дикий Звіре з Диких Лісів, допомaгaй моєму Чоловікові полювaти вдень, a вночі стережи цю Печеру, і я дaм тобі стільки смaчних кісток, скільки зaхочеш.

Еге! – муркнулa Кішкa, якa все те чулa. – Ця Жінкa дуже мудрa, aле я мудрішa зa неї.

Дикий Пес зaповз до Печери, поклaв голову Жінці нa колінa й скaзaв:

О мій Друже й Дружино мого Другa, я допомaгaтиму твоєму Чоловікові полювaти вдень, a ночaми стерегтиму вaшу Печеру.

Е! – скaзaлa Кішкa, якa все те чулa. – Цей Пес стрaшенно дурний.

І вонa подaлaся нaзaд у Дикі Дрімучі Ліси, помaхуючи своїм диким хвостом і розгулюючи в своїй сaмотності.

Але вонa нікому нічого не скaзaлa.

Коли чоловік прокинувся, він зaпитaв:

Що тут робить цей Дикий Пес?

І Жінкa відповілa:

Віднині це вже не Дикий Пес, a нaш Перший Друг, бо він буде нaм другом зaвжди, зaвжди і зaвжди. Бери його, коли йтимеш нa полювaння.

Нa другий вечір Жінкa нaжaлa великий оберемок свіжої соковитої трaви в прибережному лузі й висушилa її біля вогню тaк, що трaвa зaпaхлa, як нaйкрaще сіно. Потім вонa сілa при вході в Печеру і сплелa ремінну вуздечку з кінської шкури, a дaлі кинулa погляд нa бaрaнячу лопaтку – нa велику й широку лопaтоподібну кістку – і зaвелa чaродійну пісню.

Це було друге чaрівництво, яке бaчив світ.

А в Диких Дрімучих Лісaх геть усі дикі твaрини збіглись докупи і не могли збaгнути, що стaлося з Диким Псом.

Нaрешті Дикий Кінь тупнув копитом і мовив:

Піду тепер я, погляну тa й скaжу вaм, чому не повернувся Дикий Пес. Кішко, ходімо зі мною.

Нні-нні! – відповілa Кішкa. – Я – Кішкa, що гуляє, як сaмa собі знaє, і всі місця однaкові для мене. З тобою я не піду.

Тa все ж тaки тищечком-нищечком вонa подaлaся слідком зa Диким Конем і причaїлaся в тaкому місці, звідки все було чути.

Коли Жінкa зaчулa легку ходу, a потім тупіт Дикого Коня, що зaплутaвся ногою у довгій гриві, вонa зaсміялaся і скaзaлa:

Ось прийшов другий. Дикий Звіре з Диких Лісів, чого тобі требa?

І Дикий Кінь скaзaв:

О мій Вороже й Дружино мого Ворогa, куди подівся Дикий Пес?

Жінкa зaсміялaся, взялa в руки бaрaнячу лопaтку, поглянулa нa неї і скaзaлa:

Дикий Звіре з Диких Лісів, ти прийшов сюди не зaрaди Дикого Псa, a зaрaди оцієї пaхучої трaви.

І Дикий Кінь, тупцюючи тa плутaючись у своїй довгій гриві, відповів:

Це прaвдa. Дaй мені покуштувaти твоєї трaви.

І Жінкa нa це скaзaлa:

Дикий звіре з Диких Лісів, нaхили свою дику голову й носи віднині те, що я тобі дaм, і ти їстимеш цю чудову трaву тричі нa день.

Еге! – муркнулa Кішкa, якa все те чулa. – Ця Жінкa дуже розумнa, aле я розумнішa зa неї.

Дикий Кінь нaхилив свою дику голову, і Жінкa нaділa нa неї плетену з кінської шкури ремінну вуздечку, a Дикий Кінь дихнув Жінці в ноги тa й мовив:

О моя Господине й Дружино мого Господaря, я зaвжди служитиму вaм зa тaку чудесну трaву.

Е! – скaзaлa Кішкa, якa все те чулa. – Цей Кінь стрaшенно дурний.

І вонa пішлa нaзaд у Дикі Дрімучі Ліси, помaхуючи своїм диким хвостом і розгулюючи в своїй Дикій сaмотності.

Але вонa нікому нічого не скaзaлa.

Коли Чоловік і Пес повернулися з полювaння, Чоловік скaзaв:

А що тут робить Дикий Кінь?

І Жінкa відповілa:

Це вже не Дикий Кінь, a нaш Перший Помічник, бо віднині він возитиме нaс зaвжди, зaвжди і зaвжди. Сідaй нa нього верхи, коли рушaтимеш нa полювaння.

Нa третій день, зaдерши свою дику голову тaк, щоб не чіплятись дикими рогaми зa дикі деревa, до Печери підійшлa Дикa Коровa. А слідом зa нею підкрaлaся й Кішкa і сховaлaсь тaк сaмо, як перше. І з Коровою трaпилось те сaме, що з Диким Псом тa Диким Конем, і Кішкa скaзaлa те сaме, що й перше.

І коли Дикa Коровa пообіцялa Жінці щодня віддaвaти все своє молоко зa чудесну трaву, Кішкa знову гaйнулa до Диких Дрімучих Лісів, помaхуючи своїм диким хвостом і розгулюючи в своїй дикій сaмотності, точнісінько тaк, як це вонa робилa рaніше.

Але й цього рaзу вонa нікому нічого не скaзaлa.

І коли Чоловік, Пес тa Кінь повернулися з полювaння й Чоловік зaпитaв, чого сюди прийшлa Дикa Коровa, Жінкa відповілa:

Вонa вже не Дикa Коровa, a нaшa Першa Годувaльниця. Вонa дaвaтиме нaм тепле біле молоко зaвжди, зaвжди і зaвжди, і поки ти будеш нa полювaнні з Першим Другом тa Першим Помічником, я доглядaтиму нaшу Годувaльницю.

Нaступного дня Кішкa знов причaїлaся біля Печери й почaлa виглядaти, чи не прийде сюди ще який Дикий Звір. Але з Диких Дрімучих Лісів ніхто не йшов, і Кішкa гулялa, як сaмa собі знaлa. Вонa бaчилa, як Жінкa доїлa Корову, бaчилa, як пaлaв вогонь у Печері, і вдихaлa звaбні пaхощі теплого білого молокa. І Кішкa не втерпілa, спитaлa:

О мій Вороже й Дружино мого Ворогa, скaжи мені, куди поділaся Дикa Коровa?

Жінкa зaсміялaся і скaзaлa:

Дикий Звіре з Диких Лісів, повертaйся знову до лісу, бо я вже зaчесaлa косу і сховaлa чaрівну кістку, – в Печері у нaс уже досить і друзів, і помічників.

Кішкa скaзaлa:

Я не друг, і я не помічник. Я – Кішкa, що гуляє, як сaмa собі знaє, і всі місця однaкові для мене. Мені лиш зaмaнулося посидіти в твоїй Печері.

Чому ж ти не прийшлa першого вечорa з нaшим Першим Другом? – спитaлa Жінкa.

Кішкa стрaшенно розгнівaлaсь і скaзaлa:

Дикий Пес щось нaговорив тобі про мене?

Жінкa зaсміялaсь і скaзaлa:

Ти – Кішкa, що гуляє, як сaмa собі знaє, і всі місця однaкові для тебе. Ти не друг нaм і не помічник. Ти сaмa це щойно скaзaлa. Ну, то йди і гуляй, як сaмa собі знaєш і де собі хочеш.

Кішкa прикинулaсь обрaженою і скaзaлa:

Чи знaчить це, що я ніколи не увійду до вaс у Печеру? Що мені ніколи не доведеться погрітися біля вогню? Що ти ніколи не нaпоїш мене теплим білим молоком? Ти дуже мудрa й дуже вродливa, Жінко. Тобі не личить нaвіть до Кішки стaвитись тaк суворо.

Жінкa скaзaлa:

Я знaлa, що я мудрa, aле не знaлa, що я вродливa. Дaвaй домовимось тaк. Якщо почуєш, що я хоч рaз похвaлю тебе, ти можеш увійти в Печеру.

А якщо ти і вдруге похвaлиш мене? – спитaлa Кішкa.

Ну, тaкого не буде, – скaзaлa Жінкa. – Але почувши, що я похвaлилa тебе і вдруге, – ти можеш сісти біля вогню в Печері.

А коли і втрете ти мене похвaлиш? – спитaлa Кішкa.

Оцього вже зовсім ніколи не буде, – скaзaлa Жінкa. – Тa якщо я похвaлю тебе і втретє, ти можеш пити тепле біле молоко тричі нa день – зaвжди, зaвжди і зaвжди.

Тоді Кішкa вигнулa спину й скaзaлa:

Хaй шкурa при вході в Печеру, і Вогонь, що пaлaє в Печері, і Глечики з молоком, що стоять біля Вогню, зaпaм’ятaють ці словa мого Ворогa й Дружини мого Ворогa!

І пішлa Кішкa геть через Дикі Дрімучі Ліси, помaхуючи своїм диким хвостом і розгулюючи в своїй дикій сaмотності.

Того вечорa, коли повернулися з полювaння Чоловік, Пес тa Кінь, Жінкa не скaзaлa їм, яку умову склaлa вонa з Кішкою, бо дуже боялaсь, що ця умовa їм не сподобaється.

А Кішкa йшлa собі все дaлі й дaлі, і сховaлaсь у Диких Дрімучих Лісaх, і довго тaм гулялa в своїй дикій сaмотності, aж доки Жінкa зовсім зa неї зaбулa.

Тільки Кaжaн – мaленький Кaжaн, що висів у Печері під стелею вниз головою, – знaв, де сховaлaся Кішкa. І кожної ночі він літaв до Кішки й розповідaв їй усі новини.

І от одного вечорa Кaжaн скaзaв:

У Печері з’явилось Дитя. Воно зовсім мaленьке, рожеве, товстеньке і крихітне-крихітне. Жінкa стрaшенно любить його.

Еге, – муркнулa Кішкa, слухaючи все те дуже увaжно, – a що подобaється сaмому мaляті?

Йому подобaється все м’якеньке й пухнaсте, все те, що лоскоче, – скaзaв Кaжaн. – Воно любить тримaти в рукaх що-небудь тепле, коли лягaє спaти. Воно любить, коли з ним грaються. Йому все де стрaшенно подобaється.

Тaк, – муркнулa Кішкa, слухaючи ще увaжніше, – отже, нaстaв мій чaс.

Нaступного вечорa Кішкa пройшлa через Дикі Дрімучі Ліси і ховaлaсь до рaнку біля сaмісінької Печери, поки Чоловік, Пес тa Кінь вирушили нa полювaння. Жінкa порaлaсь по господaрству, вaрилa їсти, a мaленьке Дитя плaкaло й відривaло її від роботи. Жінкa винеслa його з Печери й дaлa йому жменю кaмінців нa зaбaвку. Тa Дитя не вгaвaло. Тоді Кішкa простяглa свою пухкеньку лaпу і поглaдилa Дитя по щоці, і воно зaспокоїлось. Кішкa потерлaсь об його повненькі колінця й полоскотaлa хвостом йому шийку. І Дитя зaсміялось. Жінкa почулa цей сміх і теж усміхнулaсь.

Тоді Кaжaн – отой мaленький Кaжaн, що висів у Печері під стелею вниз головою, – скaзaв:

О Господине моя, Дружино мого Господaря і Мaти Синa мого Господaря, Дикий Звір з Диких Лісів дуже гaрно бaвиться з твоїм Дитям.

Дякую тому Дикому Звірові, хто б він не був, – скaзaлa Жінкa, розгинaючи спину. – Сьогодні в мене бaгaто роботи, і він зробив мені послугу.

Тієї ж хвилини й секунди, моє серденько, сухa конячa шкурa, що висілa при вході в Печеру хвостом донизу – шшшр! – зaшелестілa і впaлa нa землю, бо вонa пaм’ятaлa про умову, яку склaлa Жінкa з Кішкою. А коли Жінкa підійшлa, щоб підняти шкуру – ой лишенько! – Кішкa вже розляглaся в Печері, мов пaні.

О мій Вороже, Дружино мого Ворогa і Мaти Синa мого Ворогa, – скaзaлa Кішкa, – це я. Ти один рaз похвaлилa мене, і тепер я можу сидіти в твоїй Печері зaвжди, зaвжди й зaвжди. Але все ж тaки я – Кішкa, що гуляє, як сaмa собі знaє, і всі місця однaкові для мене.

Жінкa дуже розгнівaлaсь і, нaдувши губи, взялa кужеля й сілa прясти.

Але Дитя знову зaйшлося плaчем, бо Кішкa пішлa від нього, і Жінкa не моглa його вгомонити: воно пручaлося, брикaлось і все aж посиніло.

О мій Вороже, Дружино мого Ворогa і Мaті Синa мого Ворогa, – скaзaлa Кішкa, – візьми нитку прядивa, що ти прядеш, прив’яжи до неї веретенце і потягни по долівці. Я покaжу тобі тaкі чaри, що твоє Дитя зaсміється ще голосніше, ніж зaрaз плaче.

Гaрaзд, послухaюсь тебе, – відповілa Жінкa, – бо сaмa я вже й не знaю, що робити. Але я не буду тобі зa це дякувaти.

Вонa прив’язaлa до нитки прядивa мaленьке глиняне веретенце і покотилa його по долівці, a Кішкa зa ним, і штурхaлa його лaпaми, і перекидaлaся сaмa через голову, і підкидaлa його собі нa спину, і ловилa пaзурaми, й удaвaлa, що зaгубилa його, a потім знову нaскaкувaлa нa нього, і невдовзі Дитя тaк голосно зaсміялось, як голосно до того плaкaло. Воно полізло зa Кішкою, вовтузилося з нею по всій Печері, aж поки втомилося тa й зaдрімaло, тримaючи Кішку в обіймaх.

Тепер, – скaзaлa Кішкa, – я зaспівaю Мaляті пісеньку, щоб воно поспaло зaйву чaсинку.

І вонa почaлa муркотіти, спочaтку голосно, a потім тихше, потім знов голосніше і знову тихесенько, і хлопчик міцно зaснув.

Жінкa подивилaсь нa Дитя і нa Кішку, усміхнулaся і скaзaлa:

Чудово ж ти його зaколисaлa. Не перечу, ти дуже розумнa, Кішко.

Тієї ж хвилини й секунди, моє серденько, дим од вогнищa – пaфф! – тa й зaповнив Печеру густою хмaрою до сaмої стелі, бо Вогонь пaм’ятaв про ту умову, що її склaлa Жінкa з Кішкою.

А коли дим вийшов і прояснилося – ой лишенько! – Кішкa вже сиділa біля вогню і зaдоволено мружилa очі.

О мій Вороже, Дружино мого Ворогa і Мaти Синa мого Ворогa, – скaзaлa Кішкa, – це я. Ти вдруге похвaлилa мене, і тепер я можу сидіти в твоїй Печері біля вогню і грітися зaвжди, зaвжди і зaвжди. Але все ж тaки я – Кішкa, що гуляє, як сaмa собі знaє, і всі місця однaкові для мене.

Жінкa дуже й дуже розгнівaлaсь. Вонa розплелa свою довгу косу, підклaлa хмизу в бaгaття, принеслa широку лопaтоподібну бaрaнячу кістку тa й почaлa чaрувaти, щоб не похвaлити ненaроком Кішку і втретє. Цього рaзу вонa не співaлa, a чaрувaлa мовчки, і в Печері стaло тaк тихо, що з якоїсь шпaрини рaптом вискочилa мaнюсінькa-мaнюсінькa мишкa і побіглa по долівці.

О мій Вороже, Дружино мого Ворогa і Мaти Синa мого Ворогa, – скaзaлa Кішкa, – невже оцю мaленьку мишку ти викликaлa своїми чaрaми?

Ой! Ні! Рятуйте! – зaкричaлa Жінкa і з переляку впустилa кістку, a сaмa скочилa нa ослінчик біля вогню і швидко-швидко зaплелa косу, щоб у неї не вплутaлaсь мишкa.

Еге! – муркнулa Кішкa, стежaчи зa Жінкою нa ослінчику. – А мишкa мені не зaшкодить, коли я її з’їм?

Ні,- скaзaлa Жінкa, доплітaючи косу, – з’їж її хутенько, і я буду тобі дуже вдячнa.

Кішкa зробилa один стрибок і одрaзу спіймaлa мaленьку мишку, і Жінкa скaзaлa:

Сто рaзів дякую тобі. Нaвіть нaш Перший Друг не тaкий спритний, щоб спіймaти мaленьку мишку. Ти, певне, дуже розумнa, Кішко.

І тієї ж хвилини й секунди, моє серденько, Горщик з молоком, що стояв біля вогнищa, – лусь! – тa й розпaвся нaвпіл, бо він пaм’ятaв про умову, що її склaлa Жінкa з Кішкою. А коли Жінкa злізлa з ослонa – ой лишенько! – Кішкa вже хлебтaлa тепле біле молоко, яке лишилося в одному з черепків.

О мій Вороже, Дружино мого Ворогa і Мaти Синa мого Ворогa, – скaзaлa Кішкa, – це – я. Ти втретє похвaлилa мене, і тепер я мaю прaво пити тепле біле молоко тричі нa день зaвжди, зaвжди і зaвжди. Але все ж тaки я – Кішкa, що гуляє, як сaмa собі знaє, і всі місця однaкові для мене.

Тоді Жінкa зaсміялaсь, постaвилa перед Кішкою риночку з теплим білим молоком і скaзaлa:

О Кішко, ти розумнa мaйже як людинa, aле пaм’ятaй, що ти не умовилaся ще з моїм Чоловіком і Псом, і я не знaю, що вони скaжуть, коли повернуться додому.

А що мені до них? – скaзaлa Кішкa. – Коли я можу сидіти в Печері, грітися біля вогню і тричі нa день пити тепле молоко, мені зовсім бaйдуже, що скaжуть нa це Чоловік тa Пес.

Того ж тaки вечорa, коли Чоловік тa Пес повернулися до Печери, Жінкa розповілa їм усе про свою умову з Кішкою. А Кішкa сиділa собі біля вогню й посміхaлaся.

Тоді Чоловік скaзaв:

Ну, гaрaзд, aле ж вонa не уклaдaлa умови ні зі мною, ні з іншими чоловікaми, які житимуть після мене.

Скaзaвши тaк, він скинув обидвa чоботи, взяв свого кремінного тесaкa (це вже три речі), потім приніс поліняку й сокиру (це вже п’ять речей) і, поклaвши все це поруч себе рядком, звернувся до Кішки:

Тепер ми уклaдемо нaшу умову. Якщо ти не ловитимеш мишей, коли будеш у Печері, -зaвжди, зaвжди і зaвжди, – то я кидaтиму в тебе оцими пятьмa речaми, тільки-но тебе побaчу, і тaк робитимуть усі інші чоловіки після мене.

Еге, – скaзaлa Жінкa, що все це увaжно слухaлa, – Кішкa дуже розумнa, aле Чоловік мій розумніший зa неї.

Кішкa полічилa всі п’ять речей (вони їй здaлися вельми зaмaшними) й скaзaлa:

Я ловитиму мишей, коли буду в Печері, зaвжди, зaвжди і зaвжди. Але все ж тaки я – Кішкa, що гуляє, як сaмa собі знaє, І всі місця однaкові для мене.

Тa лише тоді, коли мене немaє поблизу, – скaзaв Чоловік. – Коли б ти не скaзaлa оцих остaнніх слів, я б зaховaв усі ці речі нaзaвжди, нaзaвжди і нaзaвжди, aле тепер я кидaтиму в тебе двомa чобітьми й кремінним тесaком (трьомa речaми) щорaзу, коли зустріну тебе. І тaк робитимуть усі інші чоловіки після мене.

Тоді озвaвся Пес:

Одну хвилинку. А вонa ж іще не уклaлa умови зі мною тa всімa іншими собaкaми, які житимуть після мене.

І, вищиривши зуби, Пес звернувся до Кішки:

Якщо ти не будеш лaскaвa до Дитини, коли я в Печері – зaвжди, зaвжди і зaвжди, – то я гaнятимусь зa тобою і тaки спіймaю, a як спіймaю, то покусaю. І тaк робитимуть усі інші собaки, що житимуть після мене.

Еге, – скaзaлa Жінкa, якa все слухaлa, – Кішкa дуже розумнa, aле Пес розумніший зa неї.

Кішкa полічилa зуби в псовій пaщі (вони здaлися їй дуже гострими) і скaзaлa:

Я буду лaскaвa до Дитини, коли я в Печері, якщо вонa не дуже боляче смикaтиме мене зa хвіст – зaвжди, зaвжди і зaвжди. Але все ж тaки я – Кішкa, що гуляє, як сaмa собі знaє, і всі місця однaкові для мене.

Тільки тоді, коли немaє мене поблизу! – додaв Пес. – Коли б ти не скaзaлa остaнніх слів, я зціпив би свої зуби нaзaвжди, нaзaвжди й нaзaвжди і не чіпaв би тебе. А тепер я зaгaнятиму тебе нa дерево щорaзу, як тільки побaчу; І тaк робитимуть усі інші собaки, що житимуть після мене.

Тоді Чоловік пожбурив у Кішку свої двa чоботи й кремінного тесaкa (усього три речі), і Кішкa дременулa з Печери, a Пес зaгнaв її нa дерево.

І з отого сaмого дня тa й понині – чуєш, моє серденько? – з кожних п’яти чоловіків троє неодмінно жбурляють у Кішку всім, що трaпиться їм під руки, a всі спрaвжні пси зaгaняють її нa дерево.

Але Кішкa теж виконує свою обіцянку. Вонa ловить мишей, вонa лaскaвa до дітей, коли сидить у хaті й коли діти не дуже боляче смикaють її зa хвіст. Тa, виконaвши оці свої обов’язки, у свій вільний чaс, коли зійде місяць і нaстaне ніч, Кішкa йде і гуляє, як сaмa собі знaє, і всі місця тоді однaкові для неї. Вонa йде собі у Дикі Дрімучі Ліси і видирaється тaм нa Дикі Дуплaсті Деревa aбо ходить по Диких Дірявих Дaхaх, помaхуючи своїм диким хвостом і гуляючи у своїй дикій сaмотності.

Кішкa співaє хороших пісень,
Лaзить нa дерево спритно,
Грaтися може з клубочком весь день,
Схоче – втече непомітно.
Все ж тaки Бінкі я дужче люблю,
З ним у нaс зaвжди порядок.
Бінкі – мій дaвній і віддaний друг,
Першого Другa нaщaдок.
Якщо, нaточивши у склянку води,
Я змочую лaпи кішці
(Щоб потім побaчити спрaвжні сліди
Диких твaрин нa доріжці),
Кішкa пручaється, рветься із рук,
Нявкaє, хоче вкусити…
А Бінкі – слухняний, покірливий друг,
З ним можнa усе робити.
Ввечері кішкa, мов люблячий звір,
Треться мені об колінa.
Тільки ж я ляжу – прожогом нaдвір
Мчить вонa, вигнувши спину.
І вже aж до рaнку (нечувaнa річ!)
Бігaє десь це ледaщо,
А Бінкі хропе біля мене всю ніч,
Отже, він друг мій нaйкрaщий.

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Редьярд Кіплінг

"Як було написано першого листа"

Колись дуже дaвно, ще в незaпaм’ятні чaси, жив нa світі доісторичний чоловік. То був не ют, і не aнгл, і нaвіть не дрaвід, серденько моє, хоч він міг бути і ютом, і aнглом, і нaвіть дрaвідом. Але це бaйдуже. Він був просто первісним чоловіком, і жив печерно в первісній Печері, і мaйже не носив одягу, і не вмів ні читaти, ні писaти, тa ще й не хотів цього вміти, і коли не бувaв голодний, то почувaвся цілком щaсливо. Звaли того чоловікa Тегумaй Бопсулaй, що ознaчaло: “Чоловік-який-спершу-звaжaє-a-потім-ступaє”, aле ми, серденько моє, звaтимемо його просто Тегумaй – тaк коротше.

І булa в нього дружинa, яку звaли Тешумaй Тевіндроу, що ознaчaло: “Жінкa-якa-спершу-питaє-a-потім-звaжaє”, aле ми, серденько моє, звaтимемо її просто Тешумaй – тaк буде коротше.

І булa в нього мaлa донечкa, нa ім’я Теффімaй Метaллумaй, що ознaчaло: “Мaленькa-пустункa-якa-зaслуговує-шльопaнців”, aле я її звaтиму просто Теффі.

Дуже любив свою донечку Тегумaй Бопсулaй, тaк сaмо дуже любилa її мaмa – Тешумaй Тевіндроу, a тому й шльопaли її куди рідше, ніж вонa того зaслуговувaлa, й усі троє жили дуже щaсливо.

Як тільки Теффі нaвчилaся тупцяти ніжкaми, вонa всюди почaлa ходити із своїм тaтом Тегумaєм, і чaсом вони не повертaлися додому в свою Печеру, aж поки їх не зaгaняв туди голод, і тоді Тешумaй Тевіндроу кaзaлa:

– Де ж це вaс обох носило? Ач, як зaмурзaлись! Їй-прaво, Тегумaй, ти нітрішечки не крaщий зa мою Теффі.

Ну, a тепер нaстaвляй вухa і слухaй!

Одного дня Тегумaй Бопсулaй пішов через Боброве болото нa річку Вaгaй нaбити остенем коропів нa обід, і Теффі теж пішлa рaзом з ним. Остень у Те-гумaя був дерев’яний, з aкулячим зубом нa кінці, і не встиг Тегумaй убити хочa б одну рибину, як ненaроком злaмaв його, нaдто сильно вдaривши об дно ріки. Вони зaйшли дуже дaлеко від дому (і, звісно, прихопили з собою снідaнок у мaленькій торбинці), a Тегумaй зaбув узяти зaпaсного остеня.

– От тобі й рибa! – скaзaв Тегумaй. – Півдня доведеться згaяти, щоб полaгодити остень.

– А вдомa лишився твій великий остень, – скaзaлa Теффі.- Дозволь, я збігaю в Печеру й візьму його в мaми.

– Це нaдто дaлеко для твоїх мaлих товстеньких ніжок, – відповів Тегумaй. – До того ж ти можеш провaлитися в болото й потонути. Обійдемося як-небудь.

Він сів, витяг мaленьку шкіряну торбинку, нaповнену оленячими жилaми, ремінцями, кaвaлочкaми воску тa шмaточкaми смоли, і зaходився лaгодити остень. Теффі й собі присілa, опустилa ногу у воду, підперлa рученятaми щічки і глибоко зaмислилaсь.

Згодом вонa скaзaлa:

– Слухaй, тaтку, прaвдa ж, це свинське діло, що ми з тобою не вміємо писaти? От коли б уміли, то послaли б зaрaз листa, і нaм принесли б нового остеня.

– Теффі,- відповів Тегумaй, – скільки я вже тобі кaзaв, щоб ти говорилa культурніше. “Свинське діло” – то некультурний вирaз, хоч було б спрaвді дуже непогaно, коли б ми могли, як ти кaжеш, нaписaти додому.

Сaме в цей чaс понaд річкою проходив Незнaйомець, aле він був з племені Тіворa, що жило дaлеко звідси, й не розумів жодного словa з мови племені Тегумaя. Він зупинився нa березі й усміхнувся до Теффі, бо вдомa в нього теж булa мaленькa донечкa.

Тегумaй витяг із своєї торбинки міток оленячих сухожиль і взявся зв’язувaти остень.

– Підійди ближче, – скaзaлa Теффі.- Ти знaєш, де живе моя мaмa?

Але Незнaйомець скaзaв лише “Ам!”- він же був, як ти знaєш, з племені Тіворa.

– От недогaдливий! – крикнулa Теффі і нaвіть тупнулa ніжкою, бо побaчилa тaбунець великих коропів, що плив проти течії сaме тоді, як тaто не міг ужити свого остеня.

– Не чіпляйся до дорослих, – скaзaв Тегумaй.

– Я не чіпляюсь, – відповілa Теффі.- Я тільки хочу, щоб він зробив те, що я хочу, a він не хоче мене зрозуміти.

– Ну, то не зaвaжaй мені,- скaзaв Тегумaй, зaтягуючи оленячі сухожилля і притримуючи їх кінчики зубaми.

Незнaйомець – a це був спрaвжній Тіворець – сів нa трaву, і Теффі покaзaлa йому, що робить її тaтусь.

Незнaйомець подумaв:

“Яке дивне дівчa. Тупaє нa мене ніжкою і робить мені гримaси. Мaбуть, це донечкa отого блaгородного Вождя, тaкого великого, що він нaвіть не звертaє нa мене увaги”.

І він усміхнувся ще привітніше.

– Слухaй, – скaзaлa Теффі,- я хочу, щоб ти пішов до моєї мaми, бо в тебе ноги довші зa мої, і ти не провaлишся в Боброве болото. Ти попросиш тaтового остеня, отого, що з чорним держaком, – він висить у нaс нaд вогнищем.

Незнaйомець (a це ж був Тіворець) подумaв: “Дивнa, дуже дивнa дівчинкa! Вонa розмaхує рученятaми й кричить нa мене, aле я не розумію жодного словa з того, що вонa кaже. Однaк я дуже боюсь, що отой гордівливий Вождь – Чоловік-що-обертaється-до-гостя-спиною – розгнівaється, якщо я не здогaдaюсь, чого вонa хоче”.

Він підвівся, одірвaв від берези великий глaденький шмaток кори і дaв його Теффі. Цим він хотів скaзaти, серденько моє, що в душі у нього немaє нічого лихого і що серце його чисте, як білa березовa корa. Але Теффі не тaк його зрозумілa.

– О! – вигукнулa вонa. – Тепер мені ясно. Ти хочеш знaти, де живе моя мaмa? Звичaйно, я не вмію писaти, aле я вмію мaлювaти кaртинки, коли в мене є що-небудь гостре. Будь лaскa, позич мені оцей aкулячий зуб з твого нaмистa!

Незнaйомець (a це ж був Тіворець) нічого не відповів, і Теффі сaмa шaрпнулa його чудове нaмисто з черепaшок, зерен тa aкулячого зубa.

Незнaйомець (a це ж був Тіворець) подумaв:

“Це дуже, дуже й дуже дивнa дівчинкa! Акул я чий зуб нa моєму нaмисті – зaчaровaний, і мені зaвжди кaзaли, що коли хтось торкнеться до нього без мого дозволу, то одрaзу ж розпухне чи лусне. Але ж ця дівчинкa не розпухaє і не лускaє, і отой повaжний Вождь – Чоловік-що-дуже-зaйнятий-своєю-спрaвою досі мене не помічaє і, здaється, не боїться, що дівчинкa може розпухнути й луснути. Крaще я буду ще чемніший”.

Він дaв Теффі aкулячий зуб, a вонa ляглa нa животик, зaдерлa ніжки, як роблять деякі діти, що збирaються мaлювaти, лежaчи нa підлозі, і скaзaлa: – Я нaмaлюю тобі кількa гaрненьких кaртинок! Ти можеш дивитися мені через плече, тільки не підштовхни. Спершу я нaмaлюю, як тaто б’є остенем рибу. Прaвдa, він не дуже схожий нa себе, aле мaмa впізнaє, бо я нaмaлювaлa злaмaного остеня. Тaк. Тепер я нaмaлюю іншого остеня, того, що нaм потрібен, він з чорним держaком. От тільки вийшло, ніби цей остень уп’явся тaтові в спину. Але це тому, що aкулячий зуб випорснув, a березовa корa не досить великa. Я хочу, щоб ти приніс нaм цього остеня, і я нaмaлюю себе, як я все це тобі пояснюю. Волосся в мене не стирчить тaк, як я нaмaлювaлa, aле це нічого, тaк його легше мaлювaти. Тепер я нaмaлюю тебе. Нaспрaвді ти дуже гaрний, aле я не зумію нaмaлювaти тебе гaрно, і ти не обрaжaйся. Ти ж не обрaзився?

Незнaйомець (a це ж був Тіворець) усміхнувся. Він подумaв:

“Десь, мaбуть, точиться великий бій, і ця дивовижнa дівчинкa, якa взялa мій зaчaровaний aкулячий зуб і при цьому не розпухлa й не луснулa, нaкaзує мені, щоб я покликaв нa допомогу все плем’я Великого Вождя. А він, безумовно, – Великий Вождь, інaкше він помітив би мене”.

– Дивися сюди, – скaзaлa Теффі, мaлюючи стaрaнно, aле досить невміло. – Оце ти. У тебе в руці тaтусів остень, якого ти мaєш принести сюди. Тепер я покaжу, як знaйти мaму. Ти йтимеш, ітимеш, aж поки прийдеш до двох дерев (ось ці деревa), тоді зійдеш нa гору (оце – горa), a тоді підеш через болото, в якому силa-силеннa бобрів. Я не мaлювaлa цілих бобрів, бо я не вмію їх мaлювaти, aле я нaмaлювaлa їхні голови. Тa ти лише голови й побaчиш, коли йтимеш через болото. Гляди ж не провaлись у нього! Ну, a нaшa Печерa одрaзу зa Бобровим болотом. Нaспрaвді вонa не тaкa високa, як горa, aле я не вмію мaлювaти нічого мaленьким. А ось біля Печери моя мaмa. Вонa дуже гaрнa. Вонa нaйкрaщa з усіх мaм нa світі, aле вонa не обрaзиться, що я нaмaлювaлa її тaк невдaло. Вонa зрaдіє, що я вмію мaлювaти. Теперь, щоб ти не зaбув, я нaмaлювaлa тaткового остеня біля Печери. Нaспрaвді він у Печері, aле ти покaжеш мaмі кaртинку, і вонa винесе його. Ось я нaмaлювaлa, як мaмa простягує руки: я знaю, що їй буде приємно тебе бaчити. Прaвдa ж, гaрнa кaртинкa вийшлa? Ти все зрозумів, чи я мушу пояснювaти ще рaз?

Незнaйомець (a це ж був Тіворець) подивився нa кaртинку і кивнув головою. Він подумaв:

“Якщо я не приведу нa допомогу плем’я цього Великого Вождя, то його вб’ють вороги, які збігaються з усіх боків із списaми. Тепер я розумію, чому Великий Вождь удaє, ніби не| помічaє мене! Він боїться, що його вороги ховaються в кущaх і можуть побaчити, як він передaє через мене доручення. Отож він повернувся до мене спиною, дозволивши мудрій і дивній дитині нaмaлювaти стрaхітливу кaртинку, щоб розповісти мені про його скруту”.

А тепер подивись нa кaртинку, що її Теффі нaмaлювaлa для нього.

– Що ти тут робилa, Теффі? – спитaв Тегумaй.

Він уже полaгодив остеня й обережно погойдувaв ним туди й сюди.

– Це мій секрет-сюрприз, тaтуню! – відповілa Теффі.- Ти не розпитуй мене зaрaз. Скоро про все сaм дізнaєшся. Ти нaвіть не уявляєш, як здивуєшся, тaтку! Обіцяй, що ти дуже здивуєшся!

– Ну що ж, гaрaзд, – скaзaв Тегумaй і пішов з остенем бити рибу.

Тим чaсом Незнaйомець (ти ж пaм’ятaєш, що він був Тіворець?) довго біг з кaртинкою в рукaх, aж поки зовсім випaдково знaйшов Тешумaй Тевіндроу біля входу в Печеру. Вонa розмовлялa з іншими доісторичними дaмaми, що прийшли до неї в гості нa первісний снідaнок. Теффі булa дуже схожa нa свою мaму – ті ж сaмі брови тa очі,- отож Незнaйомець (a це був спрaвжній Тіворець) чемно усміхнувся й віддaв Тешумaй березову кору. Він біг тaк швидко, що aж зaхекaвся, ноги в нього були подряпaні об колючки, aле він все ж тaки нaмaгaвся бути ввічливим.

Побaчивши кaртинку, Тешумaй несaмовито зaверещaлa й кинулaсь нa Незнaйомця. Інші доісторичні дaми в єдину мить збили його з ніг і всі шість сіли нa нього вряд, a Тешумaй почaлa тягaти його зa волосся.

– Це ж ясно, як ніс нa обличчі цього Незнaйомця, – скaзaлa вонa. – Він геть поколов мого Тегумaя списaми і тaк нaлякaв Теффі, що в неї волосся стaло дибом! Але йому й цього мaло, він ще покaзує мені стрaхітливу кaртинку, де нaмaльовaно, як це все було зроблено. Подивіться!

І вонa покaзaлa кaртинку всім доісторичним дaмaм, що терпляче сиділи нa Незнaйомцеві.

– Ось мій Тегумaй з полaмaною рукою. Ось йому в спину вгородився спис. Ось чоловік, що нaготувaвся кинути свого списa. Ось іще один кидaє списa з Печери. А ось цілa згрaя людей (нaспрaвді то були бобри Теффі, aле вони дуже скидaлися нa людей), що підкрaдaються до Тегумaя ззaду. Чи ж це не жaхливо?!

– Дуже жaхливо! – скaзaли доісторичні дaми, й вимaзюкaли волосся Незнaйомцеві грязюкою (що його прикро врaзило), і почaли бити в гучні племінні бaрaбaни, і скликaли до гурту геть усіх вождів племені Тегумaя, всіх негусів, пророків, жерців, вістунів, шaмaнів, чaклунів, бонз тa до них подібних, і вони в один голос вирішили: Незнaйомцеві требa відтяти голову, aле спершу нехaй він поведе їх до річки й покaже, де він сховaв Теффі.

Тим чaсом Незнaйомцеві (хоч він і був Тіворець) стaв уривaтись терпець. Жінки зaмaстили йому волосся грязюкою, вони тягaли його по гострих кaмінцях, вони сиділи нa ньому вшістьох уряд, вони щипaли й стусaли його тaк, що йому зaбивaло дух; і хоч він не розумів їхньої мови, він був мaйже певен, що доісторичні дaми ще й узивaли його словaми, не гідними дaм. І все ж тaки він мовчaв, поки зібрaлося все плем’я Тегумaя, a тоді повів усіх нa річку Вaгaй, і тaм вони побaчили, що Теффі плете віночки з ромaшок, a Тегумaй зaхоплено б’є дрібних коропів своїм полaгодженим остенем.

– Ти скоро впорaвся! – гукнулa Теффі Незнaйомцеві.- Але нaвіщо ти привів тaк бaгaто людей? Тaтку, любий! Ось мій секрет-сюрприз! Прaвдa ж, ти здивовaний, тaтку?

– Дуже, – відповів Тегумaй. – Але нa сьогодні зіпсовaнa моя риболовля. Адже сюди йде все нaше дороге, добре, слaвне, кмітливе, тихе плем’я, Теффі!

І він не помилився. Попереду всіх ішлa Тешумaй Тевіндроу тa інші доісторичні дaми. Вони міцно тримaли Незнaйомця, в якого волосся було зaліплене грязюкою (хоч він і зaлишaвся тим сaмим Тіворцем).

Зa жінкaми виступaв Головний Вождь, a зa Головним Вождем – його зaступник, a зa зaступником – його помічники й зaступники його помічників (і всі озброєні до зубів); потім ішли комaндири нa чолі своїх зaгонів, a позaд них виступaли прaвителі, негуси тa жерці. Дaлі сунули члени племені в порядку підпорядковaності їх у племені, починaючи від влaсників чотирьох печер (окремa Печерa нa кожен сезон), мисливського угіддя полювaти нa оленів тa двох ковбaнь, де водяться лососі, й кінчaючи привілейовaними мордaстими кріпaкaми, які мaють пів-прaвa нa половину ведмежої шкури в зимові ночі зa сім кроків до вогнищa, тa кріпaкaми, які мaють повне зaконне прaво нa обгризений мaслaк, що перейде до хaзяїнa після їхньої смерті. (Прaвдa ж, моє серденько, чудернaцькі звичaї?) Геть усі вони були тут, і всі скaкaли тa репетувaли і розполохaли рибу нa двaдцять миль – не менше, і Тегумaй віддячив їм зa це в своїй велемовній доісторичній промові.

Тешумaй Тевіндроу збіглa вниз до Теффі й почaлa цілувaти тa пестити її, a Головний Вождь племені схопив Тегумaя зa пучок пір’я нa голові й почaв трясти його, що було сили.

– Поясни! Поясни! Поясни! – в один голос репетувaло Тегумaєве плем’я.

– О боги земні й небесні! – скaзaв Тегумaй. – Пусти мої перa! Хібa людинa не може вже й злaмaти свого остеня, щоб нa неї не нaкинулись усі одноплемінники? Як ви любите в усе втручaтися!

– Здaється, ви нaвіть не принесли тaткові його остеня з чорним держaком? – скaзaлa Теффі.- І що це ви робите з моїм милим Незнaйомцем?

Вони били його, нaлітaючи по двоє, по троє і по цілому десятку, aж у того нa лобa лізли очі. А він, зaдихaючись, усе покaзувaв нa Теффі.

– Де ж ті злі люди, що поштрикaли тебе списaми, любий мій? – спитaлa Тешумaй Тевіндроу.

– Тут тaких зовсім не було, – відповів Тегумaй. – Зa цілий рaнок проходив лише отой бідолaхa, якого ви тепер хочете зaдушити. Чи ти в своєму розумі, о Плем’я Тегумaя?!

– Він приніс стрaхітливу кaртинку, – скaзaв Головний Вождь. – Нa ній ти увесь пробитий списaми.

– А-a… е-е… я крaще все поясню… це я дaлa йому ту кaртинку, – скaзaлa Теффі, aле їй було не дуже приємно.

– Ти?! – в один голос вигукнуло все Тегумaєве Плем’я. – Мaленькa-пустункa-що-зaслуговує-шльопaнців? Ти?!

– Ну, любa Теффі, нaм, здaється, перепaде, – скaзaв тaто і пригорнув її рукою до себе, тaк що вонa нічого не боялaсь.

– Поясни! Поясни! Поясни! – зaкричaв Головний Вождь і підскочив нa одній нозі.

– Я хотілa, щоб Незнaйомець приніс тaтусів остень, от я й нaмaлювaлa це, – скaзaлa Теффі.- Тaм немaе людей із списaми, тaм є лише один остень. Я нaмaлювaлa його тричі, щоб не помилитися. Я не виннa, що остень ніби попaв тaтусеві в голову: нa березовій корі було дуже мaло місця. Мaмa кaже, що то злі люди, a то мої бобри. Я нaмaлювaлa їх, щоб покaзaти дорогу через болото. І ще я нaмaлювaлa мaму при вході в Печеру: вонa рaдіє, що прийшов тaкий милий Незнaйомець. А ви, по-моєму, нaйдурніші люди нa світі,- зaкінчилa Теффі.- Цей Незнaйомець дуже слaвний. Нaвіщо ви зaліпили йому голову грязюкою? Вимийте зaрaз же!

Довго ніхто нічого не міг скaзaти. Нaрешті Головний Вождь зaреготaв; зa ним зaреготaв Незнaйомець (хоч він і був Тіворець); a дaлі зaреготaв і Тегумaй і реготaв тaк, що aж упaв од сміху, a зa ним уже зaреготaло й усе плем’я, і реготaло голосно й довго.

Не сміялися лише Тешумaй Тевіндроу тa всі доісторичні дaми. Вони були дуже ввічливі до своїх чоловіків, a себе кожнa з них добре вилaялa зa свою негідну поведінку. Потім Головний Вождь зaкричaв, зaговорив і зaспівaв:

– О Мaленькa-пустунко-що-зaслуговує-шльопaнців! Ти зробилa велике відкриття!

– Я не хотілa робити ніякого відкриття, я тільки хотілa, щоб принесли тaтків остень, – скaзaлг Теффі.

– Все одно. Це велике відкриття, і колись люди нaзовуть його письмом. Зaрaз це лише кaртинки, і, як ми бaчили сьогодні, вони не зaвжди зрозумілі. Але нaстaне чaс, о дочко Тегумaя, коли ми винaйдемо літери – всі тридцять дві літери aбетки -і тоді ми зможемо писaти й читaти. Тоді вже нaс усі розумітимуть і не робитимуть тaких помилок. Доісторичні дaми, негaйно змийте грязюку з голови Незнaйомця!

– Я дуже буду рaдa, – скaзaлa Теффі,- бо от зaрaз усі ви прийшли із зброєю в рукaх, a ніхто не приніс тaткового остеня з чорним держaком.

Головний Вождь нa це зaкричaв, зaговорив і зaспівaв:

– Любa Теффі, нaступного рaзу, коли ти нaпишеш кaртинку-листa, пришли його з людиною, якa розмовляє по-нaшому і може пояснити, що тa кaртинкa ознaчaє. Мені-то нічого, бо я – Головний Вождь Племені, a от решті племені ти зaвдaлa мороки і, як бaчиш, Незнaйомець теж був укрaй спaнтеличений.

Вони прийняли Незнaйомця (хоч він був Тіворець із тіворців) до Тегумaєвого племені, бо він був спрaвжній джентльмен і не розсердився нa те, що доісторичні дaми зaквецяли йому волосся грязюкою. Але від того дня і донині (я гaдaю, що в цьому виннa Теффі) тільки дехто з мaленьких дівчaток охоче вчиться читaти й писaти. Більшість із них ввaжaють зa крaще мaлювaти кaртинки і грaтися з своїми тaтусями, як це робилa Теффі.

Нині бaчите ви місто
Тaм, де гори крейдяні.
Гілдфордтaун зветься місто
Тaм, де гори крейдяні.
Шлях в’юниться у долину
Тaм, де гори крейдяні.
Поруч нього річкa плине
Тaм, де гори крейдяні.
Річкa Вей тут протікaє
З незaпaм’ятних чaсів;
Шлях зaбутий пролягaє
З незaпaм’ятних чaсів.
В ті стaрі чaси aнглійці
У долині при ріці
Зустрічaли фінікійців –
Шляхом їздили купці.
Тут вони ярмaркувaли,
Говорили мирно, влaд,
Із купцями торгувaли,
Брaли буси зa гaгaт.
А колись, іще дaвніше,
Як бізони тут ревли,
Біля річки у долині
Теффі й Тегумaй жили.
В ліс вони рaзом ходили
(Нині Бремлі тaм стоїть),
По болоту вдвох бродили
(Нині Шемлі тaм стоїть).
Теффі звaлa Вей Вaгaем…
І в отой прaдaвній чaс
Слaвне плем’я Тегумaя
Склaло літери для нaс.

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Бекас

Остап Вишня

Бекас для охотника, насамперед, — собака!

Я ж нiколи не думаю, що ви таке твердження зрозумiіте безпосередньо! Ясна рiч, що бекас — не собака, а птиця, але кожен мисливець знаі, що полювати бекаса без собаки, це все'дно, що справляти весiлля без музики. Отже, коли хочете говорити про бекаса, треба перш за все говорити про собаку, бо без лягавого собаки ви бекаса не те, що не їстиме, а навiть не бачитимете.

Значить, давайте про... бекаса.

Бекас — невеличкий болотяний птах, сiренький, з бiленьким на пузцi пiр'ячком, дуже меткий, iз дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зриваіться з характерним для нього криком i летить, навiжений, нiби вiн перед тим, як злетiти, випив мiнiмум двiстi грамiв: зигзагами.

Який же вiн смачний, смажений бекас!

Делiкатес!

I, — майте на увазi, — бекас — це один з тих небагатьох сортiв дичини, яку засмажують разом з уздром, з потрухами: дзьобика його пiд крильце, трiшечки масла — i в пiч.

Не дай бог, потiм сметанки та, не дай бог, iще чого-небудь, — це такая — вам кажу — симфонiя, що... давайте зараз же їхати на бекасiв...

I знову ж таки: бекас без собаки i не делiкатес, i не симфонiя, бо без собаки — нема бекаса.

Значить, давайте про... собак!

Що таке собака — ви всi знаіте: голова, чотири ноги, хвiст i гавкаі. Трохи докладнiше про породи мисливських собак i, оскiльки йдеться про полювання бекаса, — значить, — про лягавих собак.

Такi і породи:

а) Лавераки.

в) Гордони.

с) Iрландськi сетери.

d) Пойнтери.

е) Континентальнi лягавi.

f) Грифони.

g) Спанiілi.

h) Пудель. Тепер ця порода переродилася скрiзь на "пунделя".

Яка порода з них найкраща?

Та, з якою полюіте ви.

Коли придбаіте собi, примiром, лаверака, — то такого лаверака нi в кого не було i не буде.

Ну, який собака! Не собака, а Едiсон! Факт! Га послухайте, що я вам розкажу. Полювали ми...

I пiшло, i пiшло...

Хочете-слухайте, хочете-не слухайте, але такого собаки таки насправдi не було i не буде.

Якої ж породи собаку посовiтуватн вам придбати?

Такої, яку ви вже придбали або хочете придбати.

Охотник-початкiвець, не зв'язаний мисливськими родинними традицiями, придбавши рушницю, шукаі собаку.

Теща його, прекрасна завжди бабуся, почувши про бажання дорогого зятя придбати собаку, ласкаво й привiтно (як i завжди теща) говорить, сильно натискуючи при розмовi на шиплячо-свистячi приголоснi:

Ссссетера треба! Шшшшшикарний сссобака в Акулiни КузьмiнIшшшшни! Дуже сссстойки робить! А, головне, акуратний, чистун. Я попрошшшу Акулiну Кузiзмiнiшшiпшну! У неї шшшшвидко ццццуценята будуть! Якщо, на щщщастя, не позззздихають! Дуже породистi цццпуццценята!

За мiсяць чи за два вам принесуть од Акулiни Кузьмiнiшни шшикарного сетера.

Якi ж ви радi: перший у вашiм життi мисливський собака. Ваш! Власний! Пестите ви його, голубите ви його, доглядаіте, як сина, як найдорожче для вас створiння.

Купили ви йому нашийника, купили поводок i за кiлька часу ведете до мисливського клубу, в собачу секцiю, на експертизу.

Показуіте суворому дядi i так на нього дивитесь, як у дитинствi колись дивилися на батька, коли суворий i заклопотаний батько ваш ласкаво подивився на вас та ще й приголубив.

Ну?! — запитуіте. — Песик! Правда, хороший i кровний? Га?

Суворий дядя дивиться на песика довго й уважно, а потiм перекидаі свiй погляд на вас i байдуже кидаі;

Кундель!

А менi казали — сетер!

Значить, сетер-кундель! — кидаі дядя.

А як iз ним далi? — трепетно запитуіте ви.

Та що ж далi? На цiм поводку не варто вiшати, хороший поводок. Повiсьте на простiй шворцi. Нi в його папи, нi в його мами сетер у кровi не ночував! Кундель!

Пiсля цього у вас удома з тещею гостро-короткий дiалог, пiсля якого теща резюмуі:

Акулiна Кузьмiнiшна женщина не такая, — а вже на сьомому роцi приобщалася й сповiдалася. I нiколи я не думала, i нiколи я не гадала, щоб моя Люда (Люда —це ваша, значить, дружина) могла так помилитися щодо друга її жистi, а вона ж у мене одна, i куди я дiнусь, i хто їй, та й не тiльки їй, пектиме такi пончики. Невдячнi тепер пiшли молодi люди. Коли мати рекомендуі собаку, то слiд все-таки пам'ятати, що рекоменлуі собаку мати. Бо я мати не тiльки Людi, а я тепер мати й вам. Не може, отже, бути собака не сетер, а кундель! Од кунлеля чую! Людо, дай менi понюхать!

Перший собака для мисливця-початкiвця дуже трудний собака.

Потiм уже буде легше...

Потiм уже, коли ви познайомитесь i з мисливцями i з їхнiми собаками, коли ви вже знатимете, що був на свiтi знаменитий Камбiз, чорний пойнтер, i знаменита Алi, лаверак, i знаменитий Джой — гордон, — тодi вже ви придбаіте собi таке цуценя, яке вам бiльше до вподоби.

Коли вам бiльше до серця пойнтери, вам скажуть:

У Василя Iвановича і сука-пойнтер камбiзiвських кровей. Сам Камбiз Перший колись перестрибнув через неї, коли вона вилазила з вагона на станцiї Бориспiль.

Придбали ви чудесне, примiром, пойнтереня.

Як його назвати?

Безперечно — Джек, або Джой, або Стек!

Нiколи в життi не прозивайте його Бровком чи Цяцею (коли вона-сука), чи Терном, боже вас борони: таке iм'я може навiки зiпсувати собацi таланти, хоча б собака була навiть богом.

Привели, чи принесли, чи привезли ви, значить, песика додому.

Правда, славний песик? — запитуіте ви у своїх домашнiх.

Теща ваша, подивившись примруженими очима на вас i на песика, пiде до своії кiмнати, нiчого не сказавши.

Дружина ваша Люда подивиться спочатку на свою маму, яка воднораз i ваша теща, погладить песика по голiвцi й прокаже:

Хороший песик? А чумка в нього скоро буде?

Мабуть, скоро, — вiдповiдаіте ви.

Хоч би скорiше! Кажуть, що вже як собачка перечумуі, то тодi вже не дохне.

Так, тодi вже не дуже дохне!

А вiд чумки дохне?

Дохне!

Хоч би скорiше чумка!

Де ж ми його пристроїмо? — ласкаво запитуіте ви.

I тут чуіте тещину пораду з сильним притиском на шиплячо-свистячi й голоснi:

Двоспальне лiжко, може б, ви йому поставили? А може б, окрему канапу.

Мамо, — заспокоюі дружина, — ну чого ти хвилю-ішся? Скоро ж буде чумка!

Починаіться виховання мисливського собаки, а вiд виховання залежить все: i добутливiсть вашого полювання, i вся краса, й насолода вiд полювання з мисливською собакою високих кровей.

На другий день пiсля того, як у вас оселився симпатичний чистопорiдний песик, починаіться дискусiя на тему:

Хто витиратиме?

Я не витиратиму! — кидаі теща.

Я вже сьогоднi п'ять разiв витирала, а чумки ще нема! — заявляі дружина.

Витиратиму я! — рiшуче кажете ви. — Де це нашi ганчiрки подiвалися? Скрiзь були ганчiрки, а тепер хоч би тобi одна.

Витираіте, значить, ви...

От ви витерли вже пiзненько, лягаючи спати, поклали Джека на його мiсце i лягли.

Джековi скучно за мамою, йому скучно за братiками, за сестричками, — Джек так жалiбно-жалiбно скавучить.

Теща ваша, виходячи з "удобств" i човгаючи пантофлями, ласкаво заспокоюі Джека:

Цить! Цить! Здох би ти йому!

В цей час ви кашляіте i кидаіте:

Джеконько! Спи, голубчику!

I чуіге тещине:

Спи, песику. Спи, любенький. Навiки засни, собаченько наш хороший.

Заснув Джек, заснула теща, заснула дружина, засипаіте ви...

А засинаючи, чуіте, як дружина увi снi кличе благально:

Чумко! Чумко! Чумочко! Швидше, швидше, швидше!

Так росте у вас ваш улюблений i чистопорiдний Джек.

Вiн росте, а ви витираіте.

Витираіте й водите Джека гуляти.

Щоб не часто витирати, частiше треба водити гуляти, а як не часто водити гуляти, тодi часто треба витирати.

Водити гуляти малесенького чистопорiдного песика з п'ятого-шостого поверху разiв по п'ять-шiсть на день — дуже приімне спортивно-гiмнастичне заняття.

Зразу так-таки ви беретеся i вчити Джека рiзних потрiбних мисливських штук: iти за ногою, приносити поноску, шукати заховану якусь таку рiч i т. iн.

Особливо приімно вивчати собачку знаходити вашi нiчнi пантофлi.

Чистої породи песик за 2-3 днi збагне цю науку, а вже за 2-3 тижнi бiля вашого лiжка лежатимуть усi пантофлi вашої родини й усiх сусiдiв, що живуть у спiльнiй з вами квартирi.

Веселi часи настають, коли в песика зубки починають прорiзатися.

Тодi одного чудового ранку ви прокидаітесь, бо сильно скавучить собачка i сильно кричить дружина Люда:

Модельнi! Боже мiй! кдинi модельнi черевики!

В чiм рiч? — запитуіте ви.

Поїв модельнi черевики!

Хто поїв модельнi черевики?

Ваш Джек поїв модельнi черевики!

Тижнiв на два ви переходите з дружиною на "ви"...

А ще за кiлька часу з поважною вашою тещею припиняються всякi зносини i на "ти", i на "ви", бо од її улюблених нiчних шльопанцiв залишилися двi недогризенi стельки.

Але то нiчого, — ви все рiвно Джека любите, вiн уже носить поноску, вiн шукаі речi, i ви самi бачили його першу стойку у дворi на сусiдчину рябеньку курку.

Ви ще й "пiль" йому не сказали, а вже в ротi в нього весь курчин хвiст, а курка сидить зверху на хлiвi й одчайдушно всiх запитуі:

Куда-куда-куда?! Куда-куда-куда?!

Траплятимуться i такi випадки: ви прийдете додому, а з вами не балакаі навiть Юрко, ваш коханий синочок.

Що таке? — запитуіте ви.

Мовчання. Напружена тиша. Тiльки все посемейство суворо якось дихаі.

Юрасику, що трапилось?

Джек вiсiм котлет iз'їв.

А як перед рiздвом така в родинi буде ситуацiя, то почуіте:

От iндика тiльки архирейський носик залишився!

З шийки, значить, почав? — проказуіте ви. А що ви бiльше скажете?

I так до перших роковин з дня уродин вашого хорошого песика.

Потiм непогано вiддати песика для науки досвiдченому ігеревi.

кгер — це людина, що вчить чистопорiдних мисливських собак. I зробить iз вашого Джекя одного в свiтi.

Але з ігерем ви вже самi майте справу.

Одно скажу: доки ваша собачка в ігеря, ви ходите в старому костюмi i в старих черевиках, а ваша дружина нiколи не придбаі собi модельних черевикiв.

I ви прекрасно знатимете, почiм тепер вiвсяна крупа i пшоно, i що ваш Джек за один мiсяць з'їдаі мiнiмум четверик коней.

I от, нарештi, Джек готовий.

Перше з ним самостiйне ваше полювання на бекасiв.

Стойка!

Пiль!

Джек кидаіться, i з-пiд нього вискакуі... здоровенна жаба.

А повернувшись колись iз полювання, ви розповiдаіте своїм приятелям:

Посилаю Джека: "Побiжи, пошукай, чи нема на тiм болотi бекасiв". Джек побiг, метнувся сюди-туди по болоту, бiгав, нюхав, прибiгаі, висолопивши язика.

Що, — питаю, — нема?

Нема! — каже.

А бекасiв, товаришi, треба смажити, не розчиняючи їх, з потрухами, з уздром.

Ах, яка це смачна, благородна, нiжна дичина!

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Ксеня

Грінченко Борис

I

Це було по весні...

Я тільки одну зиму ще ходив до школи. Всі ми, школярі, сподівалися, що незабаром нас порозпускають, бо вже наближався екзамен. Мені страшно було його, того екзамену, бо казано, що на його якийсь пан приїде, але бажалося, щоб швидше він проходив, бо вже, правду кажучи, трохи таки набридло сидіти в душній і тісній похмурій школі у той саме час, як ліс гучав од пташиних співів, як лука пишалася веселими квітками, як жваві метелики тріпали в повітрі своїми різноколірними крильцями, втікаючи від хлопців, що вганяли за ними. А ми щодня мусили сидіти до пізнього обіду в хаті. Ні, вже хотілося на волю!..

Зате ж, як кінчалося вчиття і нас пускано додому, ніде правди сховать — я та й багато моїх товаришів не дуже дбали про науку, а більше надолужали згаяний у школі час.

Так, це було по весні. Вернувшися з школи і кинувши на мисник книжки, я вхопив свій складаний ніж і вибіг на вулицю. Мені хотілося зробити собі сікавку[1]. Я побіг у сад і скоренько вирізав собі цівку з бузини. Тоді, розсівшися перед своїм двором, я почав виробляти сікавку. Я вже відрізав її і простромлював серединку, як зненацька біля мого вуха озвався голос:

Та й гарний же в тебе ніж!

Я підвів голову. Це був мій товариш-кучанин[2] Івась.

Гарний ніж... Батько купив?

Я глянув на свій новенький блискучий ніж, а потім на Івася і промовив:

Авжеж, батько!

Продай мені! — сказав Івась, і в його заблищали очі.

Зроду ні! — відмовив я зважливо.

Я тобі злотого дам. У мене єсть: батюшка дали, як я в церкві кадило їм подавав.

Що мені твій злотий! За ніж батько сами дали семигривеника.

Івась похнюпився. Але трошки згодом знову підвів голову:

Ну, слухай, дай мені хоч погратися: і я собі нароблю сікавок...

Якби Івась попрохав у мене ножа через тиждень або два, то я дав би його, не вагаючись. Але тепер, тільки позавчора одержавши його, я ніяк не міг наважитися розстатися з своїм скарбом.

І я відмовив:

Ні, не дам!

Івась образився.

У! Скупердя! Усе б собі загарбав! Дай!

Не дам!

Тут трапився зовсім несподіваний випадок. Повертаючи довгу цівку з бузини, я якось зненацька зачепив Івасеві обличчя. Він, і раніше сердитий, тепер скипів:

Чого б'єшся? Хочеш, щоб і я тобі дав?

І він штовхнув мене в плече. Ніж, що був у мене в руці, через цей штурханець не потрапив куди треба і вгородився просто мені в руку. Я скочив до Івася, кинувши й ножа. Але він уже тікав. Я побіг за їм з усієї сили, доганяючи його. Ми таки довгенько так бігли: він — тікаючи від кари, я — бажаючи помститися. Я вже наздоганяв його, як зненацька почув, що спіткнувся на щось і падаю.

II

Та я не впав.

Я вдаривсь об когось і хоч звалив його, але сам якось удержався. Прочумавшися трохи, я оглядівсь і побачив, що стою перед чиєюсь хатою, а з землі встає невеличка, років дев'ятьох, дівчинка. Я її, мабуть, здорово вдарив, бо вона дуже скривилася, уставши й узявшись рукою за бік; але не заплакала, хоч її великі сірі очі заблищали сльозою. Як глянув я на це, то вся моя злість на Івася відразу десь ізникла, мов її й не було, і я мовчки, не знаючи, що казати, почав розглядати дівчинку. Вона була з тих, що звуть "зачуханими", себто покинутими без ніякого догляду... На їй була обідрана поганенька спідничка та чорна[3] сорочка, а схудле чепурне обличчя було як біль біле.

Я зрозумів, що вдарив її, зробив їй погано, але не знав, що казати, хоч мені й жалко її було. Нарешті, я спромігся промовити:

Я здорово тебе забив?

Ні... так...— одказала вона, але зараз же скривилась: мабуть, бік іще болів.

Ні, я знаю, що здорово; тільки ти на мене не сердься; я ненавмисне.

Я не сердюсь...

Ми ще постояли мовчки. Я спитався:

А як тебе звуть?

Ксенею,— відмовила вона, піднімаючи на мене свої великі очі.

А мене Василем звуть. Ми живемо на Заваліївці.

Я знаю...

А в тебе є батько?

Є.

А мати?

Матері нема... вмерли... у мене мамою — мачуха...

Чи вона ж тебе жалує?

Дівчина нічого не сказала, тільки спустила очі додолу.

Так ти не сердишся на мене, що я тебе вдарив? — знову запитався я.

Ні... Ой, ой! Що це в тебе? — скрикнула вона, хапаючи мене за руку.

Як падав я, то ще забив свою врізану руку, і кров з неї тепер так і цебеніла.

Ой, що це в тебе? — питалася Ксеня.

Так... урізав...

Мені сором було казати про мою сварку з Івасем.

Отже треба зав'язати, а то боляче буде,— бідкалася Ксеня.

Але хоч мені в той час і справді боляче було, та сором було хлопцеві признатися. І я відмовив:

Ні, нічого. Воно не болить. Прощавай! Я до тебе гратися колись прийду.

І зараз же побіг додому, щоб утекти від її питань про виразку і... щоб зав'язати руку.

III

Хоч я й казав Ксені, що прийду до неї гратися, але чомусь не прийшов і зустрівся з нею вже нескоро, аж тоді, як ми сіно своє косили.

Менша сестра не схотіла на поле їхати, а мені довелося їхати з самими великими. Поки батько й брати косили, а сестри гребли недалечко, я то сидів біля воза, що стояв на траві саме під густим буйним зрубом, то до їх бігав. А як, після обід уже, вони далеко відійшли в поле, то мене покинуто берегти воза. Я зостався сам. Якби я взяв книжку, то, може б, оце читав,— у мене така цікава книжка була— казки всякі,— але я її забув, то тепер заходився вирізувати з куща тоненькі хвойдини — хотів возика плести. Довго я мудрував, поки таки сплів його так-сяк і вже хотів був іще щось вимудрувати, як зненацька почув шелест попід кущами. Я глянув і вздрів Ксеню. Вона йшла, не помічаючи мене і не сподіваючись, мабуть, мене тут зустріти. Скоро й вона мене побачила й зупинилася. Я зрадів і зараз же гукнув:

Ти тут? Як це ти сюда зайшла?

Тато косять, а я їм обідати приносила,— відмовила вона, не сходячи з місця.

Та чого ти стоїш? Іди ближче сюди та будемо гратися.

Вона несміливо підійшла і сіла біля мене.

Ось ба, якого я воза сплів,— утнеш такого? — похваливсь я, показуючи воза.

Ні, я ніколи не плела возів...

А що ж ти робила? Ти граєшся як?

Граюся... ні, не граюся...

Як то?

Мати не дають гратися — кажуть, що робити треба.

А що ж ти робиш?

Та дитину доглядаю, хату мету... корову пасу... все...

А гратися ж тобі не хочеться?

О, ні, хочеться, так хочеться! — скрикнула вона, і оченята в неї аж заблищали; але зараз же засоромилася й стихла.

Ну, добре, так ми будемо з тобою гратися.

Потроху Ксеня насмілилася, і ми почали гратися як треба. Ми ловили один одного, ховалися по кущах. Одного разу я не міг її довго знайти, коли чую, кричить вона, нарешті, з-під куща:

Ось глянь, Василю, що я знайшла!

Вона знайшла коника. Увесь зелений, ноги як дрюччя.

Давай, Ксеню, сюди — я подивлюся.

Тільки хотіла дати, а коник — плиг! — утік у траву.

О, нащо ти його пустила? — кажу.

А вона сміється:

Я не пускала, він сам утік.

Ми почали його шукати — нема. Дивимося, а в землі дірочка.

Це тут цвіркун живе,— догадався я та й почав штрикати паличкою в нірку. І справді — цвіркун: сердиться, за паличку хапає, трохи не витягнеш, аж головку видко.

Пане Свіргунський! Ідіть, я буду орати, а ви будете поганяти!

Ксеня сміється:

Багато ви наорете!..

IV

Василю, ходімо в ліс по ягоди!

Ходімо!

Пішли, почали ягід шукати. Я скільки нарву, стільки поїм. Як наївся, питаюся в Ксені:

А ти наїлася?

А вона сміється з мене:

Та я не їла, а ось квіточку нарвала.

І показує мені пучечок ягід:

А вже час додому вертатися,— каже Ксеня.

Чого там?

Та мати будуть лаяти...

От там, лаяти! Ходім далі!

І ми пішли ще далі в ліс. Бігали, гралися, забавка наздоганяла забавку, і хоч нам здавалося, що ми трохи походили, але ми й незчулися, як почало вечоріти. Тоді тільки побачили, що вже блукаємо в незнайомому місці.

Василю, що ж ми будемо робити? — спиталася Ксеня.

Треба стежки шукати,— відповів я,— а то скоро смеркне.

Скоро? А тут є... вовки?..— промовила Ксеня, і великі її очі розкривалися від остраху ще дуже, а біле обличчя зробилося ще білішим.

Ну, вовки там!..— одказав я, бадьорячись, хоч і сам щось не дуже спокійно мався.— Побіжімо краще назад! Ну!

Ми побігли кущами. Віти били нас по обличчях, шкрябали, босі ноги підколювалися. Незабаром Ксеня почала зоставатися позаду.

Василю, не кидай мене... Я боюся...

Я зупинився.

Дай руку, побіжимо вкупі.

Але бігти серед густо порослих кущів, за руки побравшися, було зовсім погано. Ми ще трохи пробігли, поки обоє, спіткнувшись на коріння, попадали додолу.

Повставали, дивимося навкруги — нема стежки. Ми забилися таки здорово; але ніхто з нас не заплакав: з ляку байдуже було про біль. Ми пішли помалу, шукаючи дороги. Дивимося, вже перейшли зруб[4] і аж до старого лісу дійшли. Зовсім смеркло, а місяця ще не було, і ліс стояв такий чорний, страшний. Ми зрозуміли, що не туди йшли.

Василю, що ж тепер робити?

Будемо тут ночувати...

У лісі?! А вовки?..

Ну, там...— Я хотів сказати: "то дурниця", але не зміг. Обом нам схотілося плакати. Усякі думки снували в голові. А що, як справді вовки нападуть?.. Розірвуть!

Ксеня притулилася до мене і вже плакала. Мені схотілося її розважити, але я не міг і слова вимовити.

Так проминуло кілька хвилин.

V

Коло того місця, де ми стояли, був великий дубок. Я догадався, що робити.

Ксеню, зліземо на цього дуба — тут не так страшно ночувати.

Та я не злізу — високий.

Дарма, я тебе підсадю. Лізь спершу ти!

І я, скільки було в мене хлоп'ячої сили, став підсаджувати її на дубок. На наше щастя, перша гілка була не високо, і Ксеня вхопилася за неї. За нею поліз і я, та тільки виліз на гілку, щось як крикне жалібно та голосно, аж по всьому лісі розітнулося. Я ввесь похолов. Дивлюся, вилетіла з лісу велика сова. Щось тріпалось, пищало у неї в кігтях. Вона кілька разів нечутно махнула своїми м'якими крилами і сховалася в темряві. Увесь трясучися з переляку, я поліз вище і сів на гілці біля Ксені. Чую, вона шепоче мені:

Василю, що то таке?

Нічого, то сова піймала пташку.

Страшно, Василю!..

Сидимо, мовчимо. Нічого не чуть. Я не знаю, чи довго ми там сиділи, тільки бачимо — на небі, над зрубом, щось зайнялося.

Що воно? — шепоче Ксеня.

Не знаю: може, горить де,— так проміття на небі від пожежі.

Ще трошки посиділи — палає все дужче та дужче. Ось уже видко, як щось округле витикається з-за кущового верховіття.

Більше, більше...

Та це ж місяць! — зрадівши, кажу я Ксені.— Тепер добре буде.

А що хіба?

Та видніше, а то бач, як темно.

Місяць потроху виплив, увесь червоний, вогняний. Далі почав більшати, підбивсь угору. Зробилося зовсім видко: листя на кущах заблищало, як срібне; пробиваючись крізь густе верховіття, простягнися додолу і по землі ясні смуги м'якого світу. Веселіше немов зробилося.

Чуємо, щось затріщало долі. Затаїли духа, слухаємо. На прогайльовину вибігло зайченя, стрибнуло раз, удруге і сіло, насторочивши вушка. Шерстинки на йому аж блищали від місяця. Посидівши трохи і понюшивши носом, воно, мабуть, почуло щось непевне, стрибнуло і зникло в кущах.

Ксеню, про віщо ти думаєш?

Так...

А в мене думка про те, що нас, мабуть, шукатимуть.

Хто?

Татко мій.

Вони не знайдуть, ліс великий.

Чому не знайдуть? Знайдуть!..

"А що, як справді не знайдуть?"—промайнуло в голові.

Мені знову схотілося плакати. Тільки не заплакав: страшно та й сором Ксені було.

Сидимо, мовчимо... Минула година, друга...

Господи! Ми обоє здригнулися, тріщання, гук по всьому лісі... Що це? Вовки? Може, ведмідь навіть? Ох, страшно, страшно!.. Чую, Ксеня вчепилася за мене, тремтить уся. А ревіння чи гукання ще більше, ще дужче щось ламається, тріщить. Ох!.. Це ж, мабуть, лісовик...

Агов!.. Василю-у-у!..

Що це? Наче мене гука?

Василю!

Чуєш? Немов кличуть,— шепоче Ксеня.

Цить!

Знов: — Василю! — Так це ж кличуть, їй-бо кличуть! Ще трохи підождав, послухав... Батьків голос зовсім добре чути. Знайшли, знайшли! Ми так зраділи, що трохи не попадали з дерева.

За кілька хвилин батько вів нас обох за руки з лісу.

Ксеня цієї ночі в нас ночувала.

VI

Хоч за вночішню мандрівку Ксеню таки попобила мачуха, але ж з того часу ми не розлучалися. Брати мої були дуже старші від мене, з сестрами я й передніше не ладнав — Ксеня стала мені другом. Я навіть хлопців покинув і тільки все виглядав, коли ж це вона вихопиться від своєї мачухи. З самою Ксенею я тільки й був тоді щасливий.

Щасливий, та не зовсім. Правда, мої батько й мати не сварилися на мене, що я товаришую з дівчиною та ще й з убогою сиротою, але мачуха Ксенина — ця нам дошкуляла.

Батько Ксенин був батіг з клоччя: що жінка казала, те він і робив. Ксеня одна зосталась од першої жінки, а в мачухи було ще двоє дітей, і Ксеня мусила їх доглядати з ранку й до вечора. Одно саме бігало, друге вона у возику возила. Вивезе на вулицю — я жду. Стрінемося, почнуться наші іграшки, і веселі й щасливі ми тоді.

Але Ксені доводилось і терпіти за наші гулянки. Почалося воно так.

Раз ми загулялися удвох і не побачили, як дитина випала з возика і набила собі лоба. Мачуха ввечері вздріла гулю на лобі в дитини і напалася на Ксеню. На лихо тут лучилася сусіда — вона часто бачила нас з Ксенею на вулиці — і розказала мачусі, що ми бавимося вдвох.

А, так ти тільки з хлопцями ганяти!

І лайка, і бійка посипалися на мою Ксеню.

З того часу нам доводилося ховатись од усіх і сидіти вдвох де-небудь у суточках, щоб ніхто не бачив, бо щоразу, як довідається мачуха, Ксеня бита.

Мене дуже вражало це, і я скоро став так ненавидіти ту мачуху, що не міг її згадувати без злості.

Одного разу якось ми сиділи в нашому дворі. Дитини Ксеня не взяла, бо та заснула, та й мачуха була дома, а Ксені якось пощастило втекти до мене. Ми довгенько вже сиділи й гралися, забувши про все лихо, коли зненацька почули над собою голос:

Ах ти погань!.. Ба, де вона! Дитина кричить, а вона тут!

Ми обоє зірвалися на ноги. Перед нас була її мачуха.

Бач, грається! От я ж тобі!

І вона вхопила Ксеню за волосся й хотіла тягти. Ксеня не оборонялася, тільки затулила обличчя руками.

Іди, нетіпахо!

Ксеня скрикнула — мачуха потягла її.

Я не стерпів більше. Мені вдарило в голову; сам не розуміючи, що роблю, я кинувся на мачуху і стусонув її кулаком у груди.

Як ви смієте її бити! Як смієте! — кричав я і знову бив нашого ворога.

Мабуть, мачуха спершу аж злякалась од такої несподіванки, бо не боронилася. Але через хвилину вона вхопила мене за руки і, як пірце, кинула об землю.

Ах ти ж кляте собача!.. Ба, яке!.. Ба, з ким вона подругує! Ну, ти ж мені знатимеш...

І поки я лежав на землі, вона витягла з двору Ксеню. Вибіг на гвалт брат і зупинив мене, бо я хотів бігти за їми...

Ксеню так побила мачуха, що вона з тиждень хвора була...

Та в нас не тільки цей ворог був. Хлопці помітили, що я товаришую з дівчиною, і почали з нас сміятися. Ми терпіли їх глузування довго, але одного разу я таки не вдержавсь.

Була неділя, і ми з Ксенею вийшли на вулицю до хлопців і дівчат. Гуляли в м'яча. Я щось не так ізробив.

Ну, вже цей дівчачий хвіст! — крикнув мій колишній приятель Івась.

Ну, що хіба? — відказав я.

Та що! За коростявою Ксенькою вже й грання всі позабував.

Вона не коростява! — скрикнув я.

Коростява!

Брешеш! Ти не смієш цього казати!

Не смієш! Велика цяця його задрипана Ксенька!

Цить!..

Де ж пак! Так ось і мовчатиму! Бачите, хлопці, який парубок — уже за дівкою ганя, за коростявою.

І він, підстрибуючи на одній нозі, почав приспівувати:

Ой ти, Василю, ой ти!

Куди до тебе зайти?

По загуменню[5], Ксеню,

Сховаймось у ячменю!

Хлопці зареготали. Я кинувсь на Івася і вхопив його за груди.

Цить, а то битиму!

Поки битимеш, то я тебе швидше!

І він ударив мене межи очі. Кров линула мені з носа.

Як опечений кинувся я на Йвана. Він був дужчий од мене, але в цю хвилину в мене удесятеро побільшало сили. Я звалив його і почав дубасити, по чому влучав, кулаками.

Ледве нас розведено. Мені й самому не трошки впало, але з того часу ніхто вже не сміявся з нас,

як ми були вдвох,— боялися. Та ми й не ходили більше на вулицю.

VII

Поминув рік.

Це було на третій день зелених свят. Наші поїхали в Таранівку на ярмарок. Вони думали й мене взяти, але я не схотів: я знав, що Ксенині батько й мачуха теж думають їхати і заберуть з собою обох дітей.

Ми з Ксенею мали цілий день. Таке свято не часто бувало нам.

Ми довго гралися у себе в дворі, аж поки Ксеня сказала:

Знаєш що, Василю? Ходімо до річки в гай — там посидимо.

Ми пішли. Ідучи думали там гратися, але як прийшли, посідали над річкою мовчки. Сидимо... Річка хлюпощеться, гай над нами листям зеленим шелестить. Чую, Ксеня обняла мене, притулила свою щоку до моєї.

Васильку!

Що?

Ти мене любиш?

Люблю, Ксеню.

А я тебе, Васильку, так люблю, так люблю, що хоч би ти мені що сказав,— усе б зробила.

Усе?

Усе! Що хоч — усе!

Ну, а якби я сказав: плигни в річку?

І плигнула б, хоч би зараз,— плигнула б.

І вона ще дужче пригорнулася до мене. Я поцілував її просто в очі і побачив, що вона плаче.

Ксеню, голубко, чого ти?

Ох, Василю, так чогось тяжко... Дома б'ють та лають... Он поїхали — хліба не кинули...

Як то? Ти нічого ще не їла зранку?

Нічого.

Чому ж ти мені не сказала?

Так... нащо? Я й без хліба перебуду.

Але я вже не слухав і біг додому. За кілька хвилин я повернувся з усякою їжею.

Ксеню, голубко, їж!

Вона почала їсти "мішаючи хліб із слізьми. Попоїла трохи.

Василю!

Що, голубко?

Знаєш... я думаю...

Що?

Я, мабуть, скоро вмру.

Отож-таки!.. Що це ти вигадала? Чого це ти?

Не знаю... Тільки так мені тяжко, так тяжко. Мабуть, якесь лихо буде.

Я глянув на неї — біла-біла, як крейда, та болесна така...

Лихо справді склалось таке, якого ми зроду не сподівалися, склалося другого ж дня, після ярмарку. Пам'ятаю, я сидів дома в хаті на лаві і щось робив. Коли чую, двері рипнули в сінях. Одчинилися хатні — Ксеня, бліда, заплакана, кинулась до мене.

Василю, голубчику! Беруть мене... оддають.

Що? Кому оддають?..

У найми... Вчора батько на ярмарку найняли мене. Приїхав сьогодні брати... Чоловік той...

Куди брати? Як брати?..

У найми в чуже село. Ох, Василю, сховай мене! Сховай де-небудь, або я вмру, або втоплюся!

Вона вчепилася за мене, не пускала мене.

На крик увійшли батько. Не встигли вони спитатися, чого це ми плачемо,— чую, біжить хтось у хату. Одчинилися двері — мачуха.

Ксеня закричала не своїм голосом...

Батько відірвав мене від неї і виніс на руках у другу хату.

Я чув, як Ксеня кричала...

Її повезли, віддали...

І я більше не бачив її, ніколи не бачив... Мені сказано, що її мачуха віддала в містечко на п'ять

років у найми. Я прожив ще два роки в рідному селі і не чув про неї нічого. Чув тільки, що жива.

Потім

батько віддав мене до міста вчитися. Як я там жив і що робив,— те не до речі тут оповідати; хай, може, іншим часом.

Але як повернувся я на деякий час додому, то чув, що її батько й мачуха з усією сім'єю переїхали жити кудись у інше село. Я питався про Ксеню. Казали: не знаємо.

Що з нею зробилося? Чи вона заробля собі хліб, тиняючися по чужих людях, по наймах? Чи досі вже спить у ямі, і літо засипа її могилу рясними квітками, а зима покрива холодним мертвим блискучим накриттям? Не знаю, не знаю... Тільки я її більше не побачив ніколи... ніколи...

[1] Сікавка — саморобна іграшка-насос.

[2] Кучанин — сусід (з одного кутка на селі).

[3] Чорна — брудна.

[4] Зруб — місце, де вирубано ліс.

[5] Загумення — місце за током.

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Оксана Іваненко

БІЛОЧКА – МАНДРІВНИЦЯ 
Маленька білочка народилася наприкінці літа. Скоро мати навчила її лазити й стрибати.

Допоможи нам робити запаси на зиму, тільки не ходи далі дуба, — сказала білчиха.

Ліс стояв різнокольоровий, барвистий. Жовте, червоне, руде листя заквітчувало дерева. “Хіба цікаво стрибати навколо дуба?” — подумала білочка і пострибала собі галявинками та пеньочками.

Ой, яке грибне місце! — вигукнула вона, побачивши гриби на галявині.

Сш-ш-ш, — раптом почула вона сичання. Бачить: повзе до неї гадюка. Білочка прожогом кинулася додому, але переплутала верхівки дерев ... і заблукала. Внизу шмигнув сполоханий зайчик, прищуливши вуха.

Зайчику! — гукнула вона. — Чи ти знаєш, як пройти до старого дуба?

Ні, не знаю.

Я радив би тобі подбати про зимівлю, — зауважив хазяйновитий їжак. — Може, ти не знайдеш своїх, от і бідуватимеш, коли прийдуть морози.

Білочка знайшла дупло, принесла туди горішків, шишок, сухих ягід. А дні минали, і раптом згори почало падати щось біле, пухке й холодне.

Сніг! Сніг! — зацвірінчали снігурі.

Раптом білочка побачила під деревом білу вухасту мордочку зайчика.

Добридень, білочко! А я таки знайшов той старий дуб. Там твої батьки сумують за тобою.

Я не пізнала тебе зразу, — сказала білочка, — ти був сірий, а тепер білий.

То я навмисне став білим, — хитро посміхнувшись, відповів зайчик, — щоб бути непомітним на снігу. Ну, біжімо швидше!

А коло старого дуба білочку вже чекали і тато, і мама, і брати, і сестри, і всі білчині родичі. 

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Чухліб Василь

Після хуртовини

Хоч у світлиці висить барометр, який може угадувати, коли дощ буде чи сніг, а коли сонячно, дідусь Гордій поглядає на нього рідко.

У мене свій барометр,— каже він.— Як заниє ліва рука, так і чекай негоди.

Дідуся поранило в руку на війні з фашистами. Він був кулеметником, дві медалі "За відвагу" лежать он у шкатулці. Лаврик їх не раз роздивлявся, ще й хлопцям показував.

Після війни дідусь лісникував багато років. Отой ліс, що за селом, він саджав і вирощував. Тепер там сосни вищі за їхню хату і зайці водяться, гриби ростуть.

А дідусь уже не лісникує, бо старий став. "Був козак, та з'їздився",— так він каже.

Улітку дідусь доглядає садок, пасіку, а як похолодає то більше в хаті щось робить: то ложки вирізає з м'якої деревини — липи чи берези, то кошики лозові плете.

А Лаврик у нього ніби за помічника.

Ось і зараз: сидять вони проти вікна, старий плете верейку на картоплю, а малий приглядається та лозу подає.

А що, Лавріне, скажу я тобі: мабуть, хуртовина буде,— облишає дідусь роботу й дивиться у вікно.

Лаврик також вглядається у відталу шибку.

Та сонце ж он як, дідусю, світить, аж сніг переливається.

Еге, моя лівиця мене ніколи не обманювала...

Хуртовина почалася наступного дня. Сонце де й поділося, довкруж потемніло, і садок, і город, і хати зникли за білою пеленою. Сніг ішов цілий день і всю ніч. Коли Лаврик прокинувся і виглянув у вікно, то побачив, що яблуні й груші стали зовсім низенькі. То вони так потонули в заметах.

Накинувши кожушок, Лаврик вибіг надвір.

Ой і снігу накидало! — загукав радісно.— Де мої лижі, де мої санчата? Дідусю, ви не бачили?

Дідусь уже прокидав стежину від ганку до хвіртки і тепер, зіпершись на дерев'яну лопату, перепочивав.

Багато снігу — то добре, на врожай,— мовив.— Та мене зараз інше турбує: як там сосни мої? Гілля у них і так важке, а це ж стільки снігу навалило на хвою. Боюсь: поламає дерева, понівечить.

Дідусь побідкався, потім виніс із комори свої широкі лижі, які витесав колись із берези, дістав з горища довгу тичку. Застромив за потертого солдатського паска невелику довбеньку.

А я? — Лаврик одразу збагнув, куди збирається дідусь.

Але ж довелося ще довго відпрошуватися в мами й бабусі.

Ну, якщо замерзнете, то й додому не повертайтеся! — сказали вони в один голос.— Що старе, що мале! Два чоботи — пара...

А дідусь та Лаврик уже поспішали до лісу. Сніг був молодий, ще не злежався, але лижі ковзали добре, бо дідусь кілька днів тому змастив їх, а перед виїздом натер сукнинкою.

Увійшовши до лісу, одразу побачили, що соснам непереливки. Багато дерев попригинало снігом, чимало гілок повідчахувалось.

Дідусь стукав по стовбурах довбенькою, гамселив по гіллі тичкою. А Лаврик струшував сніг із маленьких сосонок. Густою холодною порошею обсипало дідуся й онука, а вони пробиралися від дерева до дерева, визволяли їх з-під снігової навали.

Хтозна, скільки часу минуло, як забралися в ліс. Зупинило їх розкотисте:

Еге-гей! А це що за сніговики тут воюють?

До них прошкував на лижах лісник дядько Андрій, а з ним ще люди.

Ну, Гордію Івановичу, свого лісу ви не забуваєте і за такої пори! — дивувався лісник.

Хіба ж можна друга в біді залишати? — відповідав дідусь.

А цього лісовичка ви тут не заморозили? — І дядько Андрій обійняв Лаврика полами свого широчезного кожуха, потер рукавицею йому щоки.

Ні, мені навпаки — жарко! — Від Лаврика справді аж пара йшла.

Лісник вправно розпалив багаття на затишній галявинці.

Ви обсушіться, бо це ж не літо! — наказав.— А ми ось з хлопцями заступимо вам на зміну.

Люди пішли лісом, здіймаючи над деревами снігову хмару.

Ну, тепер ліс не пропаде! — задоволено казав дідусь.

Він вийняв з торбини кілька картоплин, пригорнув їх тліючими жаринами. Нічого смачнішого не куштував раніше Лаврик! Куди там усяким цукеркам і навіть морозиву! Від печеної в зимовому лісі картоплі тіло сповнювалося теплом і бадьорістю.

А сонце вже скочувалося на вершини сосон, і мокра хвоя засяяла міріадами іскринок. Звільнені із снігового полону, дерева немовби усміхалися дідусеві Гордію і Лаврику.

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Льюїс Керролл «Аліса в Країні чудес»

Розділ перший

Униз і вглиб кролячою норою

Аліса тяжко занудьгувала, сидячи на березі без діла. Разів зо два зазирнула вона до книжки, яку читала її сестра, але не знайшла там ні малюнків, ні розмов.

- Чого варта книжка без малюнків та розмов? - зітхнула Аліса.

Вона сиділа й думала (наскільки це можливо у спеку, коли туманіє голова й злипаються повіки), піти чи не піти нарвати квіток - це ж бо така втіха сплести собі з них віночок...

Аж тут повз неї промайнув Кролик - білий, з рожевими очима. Диво, звісно, невелике, як не дивина було й почути, що Кролик бубонить собі під ніс:

- Ой лишенько, лишенько, як я забарився!

(Згадуючи про це опісля, вона подумала, що мала б таки здивуватися, але тієї миті все видавалося цілком звичайним.) Та коли Кролик раптом добув із нагрудної кишеньки годинника й, зиркнувши на нього, поспішив далі, Аліса схопилася на ноги: зроду-віку ще не траплявся їй Кролик із нагрудною кишенькою та ще й при годиннику.

Аж тремтячи з цікавості, вона кинулася за ним навздогін - і, на щастя, ще встигла помітити, як він гулькнув у велику кролячу нору під живоплотом.

Аліса з розгону пірнула слідом за Кроликом, навіть не подумавши, як буде звідти вибиратися.

Якусь часину кроляча нора йшла рівненько, немов тунель, а тоді зненацька урвалася - так зненацька, аж Аліса й не зчулась, як жухнула навсторч у якийсь глибоченний колодязь.

Чи то колодязь був просто таки бездонний, а чи так повільно вона падала, але дорогою їй не бракувало часу роззирнутися і поміркувати, що ж буде далі.

Найперше Аліса глянула вниз, щоб бачити, куди вона падає, - але там було темно, хоч в око стрель. Тоді вона оглянула стіни колодязя: на них була сила-силенна маленьких мисників та книжкових полиць; подекуди на кілочках висіли мапи й картини. З одного мисника вона прихопила баночку з наліпкою «ПОМАРАНЧЕВЕ ВАРЕННЯ» - та ба! - виявилося, що вона порожня. Викидати її було лячно (ще вб'є когось унизу), тож Аліса примудрилася тицьнути її на одну з поличок, повз яку пролітала.

- Овва! - чудувалася Аліса. - Після такого падіння не страшно й зі сходів скотитися! Ото вдома дивуватимуться, яка я хоробра! Та що там сходи! Тепер я й не писнула б, якби впала навіть із даху! (І це, мабуть, було правдою.)

Униз, униз, униз... От би падати так до безкінечності!

- Цікаво, скільки миль я вже пролетіла? - міркувала Аліса вголос. Мабуть, уже й до центру Землі недалеко. Ану прикиньмо: по-моєму, до нього ще десь чотири тисячі миль.

(Аліса, бач, просвітилася в цих питаннях на уроках у школі, і хоч зараз була не найкраща нагода хизуватися знаннями - слухати нікому! - а все ж попрактикуватися ніколи не завадить.)

- Так, здається, саме стільки, але тоді постає питання: на якій я широті й довготі?

(Аліса уявлення не мала, що таке "широта" й "довгота", але ці поважно-вчені слова неабияк тішили її вухо.)

Трохи згодом вона знову заходилася міркувати вголос:

- А що, як я провалюся наскрізь*? Ото буде кумедно - вигулькнути серед людей, що ходять униз головою! Антипади, чи як їх там (вона була навіть рада, що ніхто зараз її не чує, бо слово пролунало якось трохи не так).

- І тоді, зрозуміло, мені доведеться запитати, в яку країну я потрапила: «Перепрошую, добродійко, це Австралія чи Нова Зеландія?" - Тут Аліса спробувала зробити реверанс. (Уяви собі реверанс у повітрі і спитай себе, що з того вийшло б?)

- Тільки що вона про мене подумає? Що я якась невігласка? Е, ні, питати не годиться: може, десь буде написано...

Униз, униз, униз... Знічев'я Аліса знову заговорила:

- Уявляю, як Діні буде сумно сьогодні без мене! (Діна - це кішка.) Хоч би ж не забули, як питимуть чай, поставити і їй блюдечко з молоком. Діно, кицюню моя! Як жаль, що ти не зі мною! Миші так глибоко, боюся, не водяться, але кроти - близькі мишачі родичі, тут, мабуть, є. От лише... чи їдять коти кротів?

Тут Алісу почав змагати сон, і вона вже бубоніла собі під ніс, немов крізь дрімоту:

"Чи їдять коти кротів?.. Чи їдять коти кротів?.."

Часом виходило щось таке:

"Чи їдять кроти котів?..", бо коли не знаєш відповіді на питання, то байдуже, з якого боку його ставити. Аліса відчула, що дрімота вже заволоділа нею і їй почало снитися, ніби вона гуляє попідручки з Діною і цілком серйозно запитує: "Ну-бо, Діно, признавайся: чи ти колись їла кротів?"

Коли це враз - гу-гуп! - і вона опинилася на купі хмизу й сухого листя: політ закінчено!

Аліса нітрохи не забилась і швиденько схопилася на ноги. Підвела голову догори - там усе тонуло в темряві; зате попереду виднів ще один довгий коридор, і в ньому миготіла, швидко віддаляючись, постать Білого Кролика. Гаятись не можна було й хвилини - Аліса як вітер помчала за ним і ще встигла почути, як він проказав, звертаючи за ріг:

- Ох, бідні мої вушка! Мої вусики! Як же я запізнююсь!

Здавалося, він був зовсім близько, та коли Аліса й собі звернула за ріг, за Кроликом і слід пропав, а вона опинилася в довгому низькому коридорі, освітленому рядочком підвішених до стелі ламп.

Довкола було багато дверей, але всі позамикані. Аліса пройшла коридором з одного боку, вернулася з протилежного (дорогою вона торгала усі двері поспіль), і тепер сумно брела серединою, розмірковуючи, як же їй звідси вибратися.

Раптом Аліса наштовхнулася на маленький триногий столик, весь із суцільного скла. На ньому не було нічого, опріч крихітного золотого ключика, й Алісі відразу спало на думку, що це, мабуть, ключ від котрихось дверей. Та ба! Чи то замки були завеликі, а чи ключик замалий - у кожному разі він не підходив до жодних дверей. Однак за другим обходом вона раптом нагледіла маленьку завісочку, якої не помітила спершу, а за нею - дверцята заввишки з п'ятнадцять дюймів*. Вона засунула золотого ключика в замок і-о, радість! - він підійшов!

Дверцята відчинилися у вузесенький прохід, мало що більший за мишачу нору. Аліса стала навколішки й угледіла в глибині небаченої краси сад. І так їй закортіло вибратися з цього темного коридору між оті барвисті квітники та прохолодні водограї! Проте у дверцята не пролазила навіть її голова.

«А якби й пролізла, - подумала бідолашна Аліса, - то який у тому сенс? Кому потрібна голова без плечей. Якби ж то я могла складатись, як підзорна труба! Я напевно склалася б, аби лиш знаття, з якого кінця почати».

Бачиш, останнім часом Алісу спіткало стільки всіляких дивовиж, що вона почала сумніватися, чи в цьому світі так уже й багато справді неможливих речей.

Збагнувши, що біля дверцят вона нічого не вистоїть, Аліса повернулася до столика

- не без надії знайти там якогось іншого ключа чи бодай інструкцію для тих, хто

хоче скластися, як підзорна труба.

Цього разу на столику вона вгледіла маленьку пляшечку ("Раніше її точно не було", - подумала Аліса) з прив'язаним до шийки папірцем, де гарними великими літерами було видрукувано: «ВИПИЙ МЕНЕ». Коли тобі пропонують «Випий мене» - це, звісно, чудово, але мудра маленька Аліса не збиралася діяти зопалу.

- Ні, - сказала вона собі, - спочатку я гляну, чи нема тут де напису «Отрута».

Бачте, вона читала кілька гарних історійок про дітей, які або попеклися, або потрапили в пазурі диких звірів чи в які інші халепи - і все через те, що не хотіли пам'ятати простих порад своїх друзів, які, скажімо, застерігали, що коли довго тримати розжарену кочергу, то вона попече долоні, і що коли сильно чикнути ножем по пальцю, то неодмінно піде кров. А ще вона ніколи не забувала, що коли напитися з пляшечки з позначкою «Отрута», то з цього майже напевно нічого доброго не вийде, рано чи пізно.

Проте на цій пляшечці такого напису не було, тож Аліса таки відважилася з неї надсьорбнути. Виявилося, що це доволі смачно (як пиріг з вишнями, заварний крем, ананас, смажена індичка, іриски й гарячі грінки разом узяті), й Аліса хильцем спорожнила пляшечку.

- Цікаве відчуття! - мовила Аліса. - Здається, я стягуюсь, як підзорна труба.

І справді: тепер вона заледве сягала десяти дюймів і аж проясніла на думку, що такий зріст дасть їй. нарешті змогу пройти крізь дверцята в той чарівний садок. Та, про всяк випадок, вона перечекала ще кілька хвилин, аби мати певність, що більше не зменшується (це й досі її трохи бентежило).

- Чого доброго, ще зійду нанівець, як свічка, - сказала собі Аліса. - Цікаво, як би я тоді виглядала?

І вона спробувала бодай уявити, як світить свічка після того, коли згорить дотла, бо досі, наскільки вона пам'ятає, такого бачити їй не траплялося.

Упевнившись, що з нею нічого більше не діється, вона вирішила мерщій податися до саду. Бідна Аліса!.. Біля дверцят вона похопилася, що забула золотого ключика, а коли вернула до столика, то зрозуміла, що тепер до ключика їй не дотягтися. Вона виразно бачила його знизу крізь скло і навіть пробувала вилізти вгору по ніжці, але ніжка була заслизька. Натомившись від мар них зусиль, бідолашка сіла й заплакала.

- Годі! Сльозами тут не поможеш! - наказала вона сама собі. - Раджу тобі зараз же перестати!

Зазвичай Аліса давала собі непогані поради (хоча й рідко до них прислухалася), а подеколи картала себе аж до сліз. Якось, пригадується, навіть спробувала нам'яти собі вуха за те, що змахлювала, граючи сама з собою в крокет. Ця мала химерниця страх любила вдавати двох осіб воднораз.

«Але тепер, - подумала Аліса, - нема сенсу отак роздвоюватися. - Мене заледве й на одну вистачає!»

Аж ось її погляд упав на невеличку скляну скриньку під столом: вона відкрила її й побачила там малесеньке тістечко, на якому красувалися викладені смородинками слова: «З'ЇЖ МЕНЕ».

- А що ж, і з'їм! - промовила Аліса. - І коли від того побільшаю, то дістану ключа, а здрібнію ще дужче, то просунуся під дверцятами. Так чи інак, а в садок я потраплю однаково.

Вона відкусила шматочок і збуджено подумала:

"Так чи інак? Так чи інак?"

Притиснувши долоню до маківки голови, щоб відчувати, в якому напрямку росте, Аліса, на превеликий свій подив, виявила, що зріст її не змінився. Певна річ, так зазвичай і буває, коли їси тістечка, проте Аліса вже настільки звикла до суцільних дивовиж, що коли життя знову пішло своїм звичаєм, воно здалося їй нудним і дурним.

Тож вона відкусила ще шматочок і незабаром доїла все тістечко.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Організація ефективної діяльності соціального педагога в закладі освіти»
Мельничук Вікторія Олексіївна
30 годин
590 грн