Декларація прав дитини

Опис документу:
На допомогу вихователю

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ДИТИНИ

Преамбула

Беручи до уваги, що народи Об'єднаних Націй знову підтвердили в Статуті свою віру в основні права людини і в гідність та цінність людської особи і сповнені рішучості сприяти соціальному прогресові та поліпшенню умов життя при більшій свободі;

беручи до уваги, що Організація Об'єднаних Націй у Загальній декларації прав людини проголосила, що кожна людина повинна володіти всіма зазначеними в ній правами і свободами без будь-яких відмінностей за такими ознаками, як раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні або інші переконання, національне чи соціальне походження, майновий стан, народження чи інша обставина;

беручи до уваги, що дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи і належний правовий захист як до, так і після народження;

беручи до уваги, що необхідність у такій спеціальній охороні була вказана в Женевській декларації прав дитини 1924 року і вказана у Загальній декларації прав людини, а також у статутах спеціалізованих установ і міжнародних організацій, що займаються питаннями добробуту дітей;

беручи до уваги, що людство зобов'язане давати дитині краще, що воно має,

ГЕНЕРАЛЬНА АСАМБЛЕЯ проголошує цю

ДЕКЛАРАЦІЮ ПРАВ ДИТИНИ

з метою забезпечити дітям щасливе дитинство і користування для їх власного блага і блага суспільства правами і свободами, які тут передбачені, і закликає батьків, чоловіків і жінок як окремих осіб, а також добровільні Організації, місцеву владу і національні уряди до того, щоб вони визнали і намагалися дотримуватися цих прав шляхом законодавчих та інших заходів, поступово застосовуваних відповідно до таких принципів:

Принцип 1. Дитині повинні належати всі зазначені в цій Декларації права. Ці права мають визнаватися за всіма дітьми без будь-яких винятків і без відмінностей чи дискримінацій за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження або іншої обставини, що стосується самої дитини чи її сім'ї.

Принцип 2. Дитині законом або іншими засобами повинен бути забезпечений спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, які дозволили б їй розвиватися фізично, розумове, морально, духовно та у соціальному відношенні здоровим і нормальним шляхом і в умовах свободи та гідності. При виданні з цією метою законів головним міркуванням має бути найкраще забезпечення інтересів дитини.

Принцип 3. Дитині має належати від її народження право на ім'я і громадянство.

Принцип 4. Дитина повинна користуватися благами соціального забезпечення, їй має належати право на здорове зростання і розвиток; з цією метою спеціальні догляд і охорона повинні бути забезпечені як їй, так і її матері, включно з належним допологовим і післяпологовим доглядом. Дитині має належати право на відповідне харчування, житло, розваги і медичне обслуговування.

Принцип 5. Дитині, яка є неповноцінною у фізичному, психічному або соціальному відношенні, повинні забезпечуватися спеціальні режим, освіта і піклування, необхідні з огляду на її особливий стан.

Принцип 6. Дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові і розуміння. Вона повинна, якщо це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і, в усякому разі, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітню дитину не слід, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір'ю. На суспільстві і на органах публічної влади повинен лежати обов'язок здійснювати особливе піклування про дітей, що не мають сім'ї, і про дітей, що не мають достатніх засобів для існування. Бажано, щоб багатодітним сім'ям надавалась державна або інша допомога на утримання дітей.

Принцип 7. Дитина має право на здобуття освіти, яка має бути безкоштовною і обов'язковою, в усякому разі на початкових стадіях. їй має даватися освіта, яка сприяла б її загальному культурному розвиткові і завдяки якій вона могла б на основі рівності можливостей розвинути свої здібності й особисте мислення, а також усвідомлення моральної і соціальної відповідальності і стати корисним членом суспільства.

Якнайкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, хто відповідає за її освіту і навчання; ця відповідальність лежить насамперед на її батьках.

Принцип 8. Дитина повинна за будь-яких обставин бути серед тих, хто першими одержують захист і допомогу.

Принцип 9. Дитина повинна бути захищена від усіх форм недбалого ставлення, жорстокості та експлуатації. Вона не повинна бути об'єктом торгівлі в будь-якій формі.

Дитину не слід приймати на роботу до досягнення належного вікового мінімуму; їй в жодному разі не повинні доручатися чи дозволятися роботи або заняття, які були б шкідливі для її здоров'я чи освіти або перешкоджали її фізичному, розумовому чи моральному розвиткові.

Принцип 10. Дитина має бути захищена від практики, яка може заохочувати расову, релігійну або будь-яку іншу форму дискримінації. Вона повинна виховуватися в дусі взаєморозуміння, терпимості, дружби між народами, миру і загального братерства, а також у повному усвідомленні, що її енергія та здібності мають бути присвячені служінню на користь інших людей.

Проголошена

Генеральною Асамблеєю ООН

20 листопада 1959 року

МІНІСТЕРСТВО ЗАКОРДОННИХ СПРАВ УКРАЇНИ

КОНВЕНЦІЯ ПРО ПРАВА ДИТИНИ

(Конвенція ратифікована Постановою ВР №789-12 від 27.02.91 р.)

Преамбула

Держави учасниці цієї Конвенції, вважаючи, що згідно з принципами, проголошеними в Статуті ООН, визнання властивої людині гідності, рівних і невід'ємних прав усіх членів суспільства є основою забезпечення свободи, справедливості і миру на землі;

  • беручи до уваги, що народи Об'єднаних Націй підтвердили в Статуті свою віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи та сповнені рішучості сприяти соціальному прогресу і поліпшенню умов життя при більшій свободі;

  • визнаючи, що Організація Об'єднаних Націй у Загальній декларації прав людини та Міжнародних пактах про права людини проголосила і погодилась з тим, що кожна людина має володіти всіма зазначеними у них правами і свободами без якої б то не було різниці за такими ознаками, як раса, колір шкіри, стать, релігія, політичні або інші переконання, національне або соціальне походження, майновий стан, народження або інші обставини;

  • нагадуючи, що Організація Об'єднаних Націй в Загальній декларації прав людини проголосила, що діти мають право на особливе піклування і допомогу;

  • впевнені в тому, що сім'ї як основному осередку суспільства і природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей мають бути надані необхідні захист і сприяння, з тим щоб вона могла повністю покласти на себе зобов'язання в рамках суспільства;

  • визнаючи, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння;

  • вважаючи, що дитина має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві та вихована в дусі ідеалів, проголошених у Статуті Організації Об'єднаних Націй, і особливо в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності і солідарності;

  • беручи до уваги, що необхідність у такому особливому захисті дитини була передбачена в Женевській декларації прав дитини 1924 року і Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1959 року, та визнана в Загальній декларації прав людини, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (зокрема, в статтях 23 і 24), в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (зокрема, в статті 10), а також у статутах і відповідних документах спеціалізованих установ і міжнародних організацій, що займаються питаннями благополуччя дітей;

  • беручи до уваги, що, як зазначено в Декларації прав дитини, «дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження»;

  • посилаючись на положення Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх всиновленні, на національному і міжнародних рівнях, Мінімальних стандартних правил ООН, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх («Пекінські правила»), та Декларації про захист жінок і дітей в надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів;

  • визнаючи, що в усіх країнах є діти, які живуть у виключно тяжких умовах, і що такі діти потребують особливої уваги;

  • враховуючи належним чином важливість традицій і культурних цінностей кожного народу для захисту і гармонійного розвитку дитини;

  • визнаючи важливість міжнародного співробітництва для поліпшення умов життя дітей в кожній країні, зокрема, в країнах, що розвиваються;

  • погодились про нижченаведене:

Частина І

Стаття 1

Для цілей цієї Конвенції дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше.

Стаття 2

1. Держави-учасниці поважають і забезпечують всі права, передбачені цією Конвенцією, за кожною дитиною, яка перебуває в межах їх юрисдикції, без будь-якої дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, націо­нального, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров'я і народження дитини, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин.

  1. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім'ї.

Стаття З

1. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони держав­ними чи приватними установами, що займаються питаннями соціаль­ного забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпе­ченню інтересів дитини.

  1. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

  2. Держави-учасниці забезпечують, щоб установи, служби і органи, від­повідальні за піклування про дітей або їх захист, відповідали нормам, встановленим компетентними органами, зокрема, в галузі безпеки й охо-рони здоров'я та з точки зору численності і придатності їх персо­налу, а також компетентного нагляду.

Стаття 4

Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністра­тивних та інших заходів для здійснення прав, визнаних у цій Конвен­ції. Щодо економічних, соціальних і культурних прав держави-учасниці вживають таких заходів у максимальних рамках наявних у них ресурсів і за необхідності в рамках міжнародного співробітництва.

Стаття 5

Держави-учасниці поважають відповідальність, права і обов'язки бать­ків та у відповідних випадках членів розширеної сім'ї чи общини, як це передбачено місцевим звичаєм, опікунів чи інших осіб, що за законом відповідають за дитину, належним чином управляти і керувати дитиною щодо здійснення визнаних цією Конвенцією прав і робити це згідно зі здібностями дитини, що розвиваються.

Стаття 6

  1. Держави-учасниці визнають, що кожна дитина має невід'ємне право на життя.

  2. Держави-учаснИці забезпечують у максимально можливій мірі вижи­вання і здоровий розвиток дитини.

Стаття 7

  1. Дитина реєструється одразу ж після народження і з моменту народ­ження має право на ім'я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.

  2. Держави-учасниці забезпечують здійснення цих прав згідно з їх націо­нальним законодавством та виконання їх зобов'язань за відповідними міжнародними документами у цій галузі, зокрема у випадку, коли б інакше дитина не мала громадянства..

Стаття 8

  1. Держави-учасниці зобов'язуються поважати право дитини на збе­реження індивідуальності, включаючи громадянство, ім'я і сімейні зв'язки, як передбачається законом, не допускаючи протизаконного втручання.

  2. Якщо дитина протизаконно позбавляється частини або всіх елементів індивідуальності, держави-учасниці забезпечують їй необхідну допо­могу і захист для найшвидшого відновлення її індивідуальності.

Стаття 9

1. Держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно із судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інте­ресах дитини. Таке визначення, може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необ­хідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

  1. Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім зацікавленим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викла­дати свою точку зору.

  2. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відно­сини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам дитини.

  3. У тих випадках, коли таке розлучення випливає з якого-небудь рішен­ня, прийнятого державою-учасницею, наприклад, при арешті, тюремному ув'язненні, висилці, депортації чи смерті (включаючи смерть, що наступила через будь-яку причину під час перебування даної особи

у віданні держави) одного чи обох батьків або дитини, така держава-учасниця надає батькам, дитині чи, якщо це необхідно, іншому члену сім'ї на їх прохання необхідну інформацію щодо місцеперебування відсутнього члена (членів) сім'ї, якщо надання цієї інформації не завдає шкоди добробуту дитини. Держави-учасниці надалі забезпечують, щоб подання такого прохання саме по собі не призводило до несприятливих наслідків для відповідної особи (осіб).

Стаття 10

  1. Відповідно до зобов'язання держав-учасниць за пунктом 1 статті 9 заява дитини чи її батьків на в'їзд у державу-учасницю або виїзд із неї з метою возз'єднання сім'ї повинна розглядатися державами-учасницями позитивним, гуманним і оперативним чином. Держави-учасниці надалі забезпечують, щоб подання такого прохання не призводило до несприятливих наслідків для заявників та членів їх сім'ї.

  2. Дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтри­мувати на регулярній основі, за винятком особливих обставин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. З цією метою і відповідно до зобов'язання держав-учасниць за пунктом 2 статті 9 держави-учас­ниці поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну діють, лише такі обмеження, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моралі населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.

Стаття 11

  1. Держави-учасниці вживають заходів для боротьби з незаконним пере­міщенням і неповерненням дітей із-за кордону.

  2. З цією метою держави-учасниці сприяють укладанню двосторонніх або багатосторонніх угод чи приєднуються до діючих угод.

Стаття 12

  1. Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати влас­ні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

  2. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що стосу­ються дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національ­ного законодавства.

Стаття 13

  1. Дитина має право вільно висловлювати свої думки; це право включає свободу шукати, одержувати і передавати інформацію й ідеї будь-якого роду незалежно від кордонів в усній, письмовій чи друкованій формі, у формі творів мистецтва чи з допомогою інших засобів на вибір дити­ни.

  2. Здійснення цього права може зазнавати деяких обмежень, проте ними можуть бути лише ті обмеження, які передбачені законом і необхідні:

а) для поваги прав і репутації інших осіб;

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я або моралі населення.

Стаття 14

  1. Держави-учасниці поважають право дитини на свободу думки, совісті і релігії.

  2. Держави-учасниці поважають-права й обов'язки батьків та у відповід­них випадках законних опікунів керувати дитиною в здійсненні її права методом, що відповідає здібностям дитини, які розвиваються.

  3. Свобода дотримуватися своєї релігії або віри може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку, моралі і здоров'я населення або захисту основних прав і свобод інших осіб.

Стаття 15

1. Держави-учасниці визнають право дитини на свободу асоціацій і сво­боду мирних зборів.

2. Щодо здійснення даного права не можуть застосовуватися будь-які обмеження, крім тих, які застосовуються згідно з законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, громад­ського порядку, охорони здоров'я і моралі населення або" захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 16

Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недотор­канність житла, тайну кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.

  1. Дитина має право на захист закону від такого втручання або пося­гання.

Стаття 17

Держави-учасниці визнають важливу роль засобів масової інформації і забезпечують, щоб дитина мала доступ до інформації і матеріалів із різ­них національних і міжнародних джерел, особливо до таких інформації і матеріалів, які спрямовані на сприяння соціальному, духовному і мораль­ному благополуччю, а також здоровому фізичному і психічному розвитку дитини. З цією метою держави-учасниці:

а) заохочують засоби масової інформації до розповсюдження інформації і матеріалів, корисних для дитини в соціальному і культурному плані, та в дусі статті 29;

б) заохочують міжнародне співробітництво в галузі підготовки, обміну і розповсюдження такої інформації і матеріалів із різних культурних, національних і міжнародних джерел;

в) заохочують видання і розповсюдження дитячої літератури;

г) заохочують засоби масової інформації до приділення особливої уваги мовним потребам дитини, яка належить до якої-небудь групи меншос­тей або корінного населення;

д) заохочують розробку належних принципів захисту дитини від інфор­мації і матеріалів, що завдають шкоди її благополуччю, враховуючи положення статей 13 і 18.

Стаття 18

  1. Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної й однакової відповідаль­ності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у від­повідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предме­том їх основного піклування.

  2. З метою гарантування і сприяння здійсненню прав, викладених у цій Конвенції, держави-учасниці надають батькам і законним опікунам належну допомогу у виконанні ними обов'язків з виховання дітей та забезпечують розвиток мережі дитячих установ.

  3. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб діти, батьки яких працюють, мали право користуватися при­значеними для них службами й установами по догляду за дітьми.

Стаття 19

  1. Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністра­тивних, соціальних і просвітницьких заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного і психологічного насильства, образи чи злов­живань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводжен­ня та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дити­ну.

  2. Такі заходи захисту у випадку необхідності включають ефективні про­цедури для розробки соціальних програм з метою надання необхідної підтримки дитині й особам, які турбуються про неї, а також здійснення інших форм запобігання, виявлення, повідомлення, передачі на роз­гляд, розслідування, лікування і наступних заходів у зв'язку з випад­ками жорстокого поводження з дитиною, зазначеними вище, а також у випадку необхідності початку судової процедури.

Стаття 20

  1. Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайкращих інтересах не може залишатися в тако­му оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надається державою.

  2. Держави-учасниці згідно зі своїми національними законами забезпе­чують зміну догляду за дитиною.

  3. Такий догляд може включати, зокрема, передачу на виховання («кафала», за ісламським правом), всиновлення або за необхідності направ­лення у відповідні установи по догляду за дітьми. Під час розгляду варіантів зміни необхідно належним чином враховувати бажаність наступництва виховання дитини та її етнічне походження, релігійну і культурну належність і рідну мову.

Стаття 21

Держави-учасниці, які визнають і/чи дозволяють існування системи

всиновлення, забезпечують, щоб найкращі інтереси дитини враховувалися

в першочерговому порядку, і вони:

а) забезпечують, щоб всиновлення дитини дозволялось лише компетен­тними властями, які визначають згідно із застосовуваним законом і процедурами та на підставі всієї інформації, що стосується справи і достовірна, що всиновлення допустимо з огляду на статус дитини щодо батьків, родичів і законних опікунів і що, якщо потрібно, заін­тересовані особи дали свою усвідомлену згоду на всиновлення на під­ставі такої консультації, яка може бути необхідною;

б) визначають, що всиновлення в іншій країні може розглядатися як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання або в сім'ю, яка могла б забезпечити її вихован­ня або всиновлення, і якщо забезпечення якогось придатного догляду в країні походження дитини є неможливим;

в) забезпечують, щоб у випадку всиновлення дитини в іншій країні засто­совувалися такі ж гарантії і норми, які застосовуються щодо всинов­лення всередині країни;

д) вживають всіх необхідних заходів з метою забезпечення того, щоб у випадку всиновлення в іншій країні влаштування дитини не приз­водило до одержання невиправданих фінансових вигод, пов'язаних з цією особою;

е) сприяють у необхідних випадках досягненню цілей цієї статті шляхом укладання двосторонніх і багатосторонніх домовленостей або угод та намагаються на цій підставі забезпечити, щоб влаштування дитини в іншій країні здійснювалося компетентними властями чи органами.

Стаття 22

  1. Держави-учасниці вживають необхідних заходів з тим, щоб забезпечи­ти дитині (як такій, що супроводжується, так і такій, що не супровод­жується її батьками або будь-якою іншою особою), яка бажає одержати статус біженця, або такій, що вважається біженцем відповідно до засто­совуваних міжнародним, або внутрішнім правом процедур належний захист і гуманітарну допомогу в користуванні застосовуваними права­ми, викладеними в цій Конвенції та інших міжнародних документах з прав людини або гуманітарних документах, учасницями яких є зазна­чені держави.

  2. З цією метою держави-учасниці сприяють у випадках, коли вони вва­жають це за необхідне, будь-яким зусиллям Організації Об'єднаних Націй та інших компетентних міжурядових або неурядових організа­цій по захисту такої дитини і надання їй допомоги у пошуку батьків чи інших членів сім'ї будь-якої дитини-біженця з тим, щоб одержати

3. Інформацію, необхідну для її возз'єднання зі своєю сім'єю. У тих випадках, коли батьки або інші члени сім'ї не можуть бути знайдені, цій дитині надається такий же захист, як і будь-якій іншій дитині, через якісь причини тимчасово або постійно позбавленій сімейного оточен­ня, як це передбачено в цій Конвенції.

Стаття 23

  1. Держави-учасниці визнають, що неповноцінна в розумовому або фізичному відношенні дитина має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті суспільства.

  2. Держави-учасниці визнають право неповноцінної дитини на особливе піклування, заохочують і забезпечують надання за умови наявності ресурсів дитині, яка має на це право, та відповідальним за турботу про неї допомогу, щодо якої подано прохання і яка відповідає стану дитини та становищу її батьків або інших осіб, що забезпечують турбо­ту про дитину. 3. На визнання особливих потреб неповноцінної дитини допомога, згід­но з пунктом 2 цієї статті, надається по можливості безкоштовно з ура­хуванням фінансових ресурсів батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину, та має на меті забезпечення неповноцінній дитині ефективного доступу до послуг у галузі освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, відновлення здоров'я, підготовки до тру­дової діяльності і доступу до засобів відпочинку таким чином, який призводить до найбільш повного по можливості втягнення дитини в соціальне життя і досягнення розвитку її особи, включаючи культур­ний і духовний.

Держави-учасниці сприяють у дусі міжнародного співробітництва обміну відповідною інформацією в галузі профілактичної охоро­ни здоров'я, медичного, психологічного і функціонального лікуван­ня неповноцінних дітей, включаючи розповсюдження інформації про методи реабілітації, загальноосвітньої і професійної підготовки, а також доступу до цієї інформації з тим, щоб дозволити державам-учасницям поліпшити свої можливості і знання та розширити свій досвід у цій галузі. У зв'язку з цим особлива увага має приділятися потребам країн, що розвиваються.

Стаття 24

  1. Держави-учасниці визнають право дитини на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров'я і засобами лікуван­ня хвороб та відновлення здоров'я.

  2. Держави-учасниці домагаються повного здійснення цього права, зок­рема, вживають заходів для:

а) зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності;

б) забезпечення надання необхідної медичної допомоги і охорони здоров'я всіх дітей -з приділенням першочергової уваги розвитку пер­винної медико-санітарної допомоги;

в) боротьби з хворобами і недоїданням, у тому числі в рамках первинної медико-санітарної допомоги, шляхом поряд з іншим застосуванням легкодоступної технології та надання достатньо поживного продоволь­ства і чистої питної води, беручи до уваги небезпеку і ризик забруднен­ня навколишнього середовища;

г) надання матерям належних послуг з охорони здоров'я у допологовий і післяпологовий періоди;

д) забезпечення обізнаності всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і дітей, щодо здоров'я і харчування дітей, переваги грудного годування, гігієни, санітарії середовища перебування дитини і запобігання нещас­ним випадкам, а також їх доступу до освіти та їх підтримки у вико­ристанні цих знань;

і) розвитку просвітницької роботи і послуг у галузі профілактичної медичної допомоги та планування розміру сім'ї.

  1. Держави-учасниці вживають будь-яких ефективних і необхідних заходів з метою скасування традиційної практики, що негативно впли­ває на здоров'я дітей.

  2. Держави-учасниці зобов'язуються заохочувати міжнародне співробіт­ництво і розвивати його з метою поступового досягнення повного здійснення права, яке визнається в цій статті. У зв'язку з цим особлива увага має приділятися потребам країн, що розвиваються.

Стаття 25

Держави-учасниці визнають право дитини, яка віддана компетентни­ми органами на піклування з метою догляду за нею, її захисту або фізично­го чи психічного лікування, на періодичну оцінку лікування, що надається дитині, та всіх інших умов, пов'язаних з таким піклуванням.

Стаття 26 .

  1. Держави-учасниці визнають за кожною дитиною право користуватися благами соціального забезпечення, включаючи соціальне страхування, і вживають необхідних заходів для досягнення повного здійснення цього права згідно з їх національним законодавством.

  2. Ці блага в міру необхідності надаються з урахуванням наявних ресурсів і можливостей дитини та осіб, які несуть відповідальність за утримання дитини, а також будь-яких міркувань, пов'язаних з одержанням благ дитиною чи від її імені.

Стаття 27

  1. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

  2. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

  3. Держави-учасниці відповідно до національних умов і в межах своїх можливостей вживають необхідних заходів для надання допомоги батькам та іншим особам, які виховують дітей, у здійсненні цього права та у випадку необхідності надають матеріальну допомогу і підтримують програми, особливо щодо забезпечення дитини харчуванням, одягом і житлом.

4. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення відновлення утримання дитини батьками або іншими особами, які від­повідають за дитину як всередині держави-учасниці, так і за кордоном. Зокрема, якщо особа, яка несе фінансову відповідальність за дитину, і дитина проживають в різних державах, держави-учасниці сприяють приєднанню до міжнародних угод або укладанню таких угод, а також досягненню інших відповідних домовленостей.

Стаття 28

1. Держави-учасниці визнають право дитини на освіту і з метою поступо­вого досягнення здійснення цього права на підставі рівних можливостей вони, зокрема:

а) вводять безоплатну й обов'язкову початкову освіту;

б) заохочують розвиток різних форм середньої освіти, як загальної, так і професійної, забезпечують її доступність для всіх дітей та вживають таких заходів, як введення безоплатної освіти і надання у випадку необ­хідності фінансової допомоги;

в) забезпечують доступність вищої освіти для всіх на підставі здібностей кожного з допомогою всіх необхідних засобів;

г) забезпечують доступність інформації і матеріалів у галузі освіти і професійної підготовки для всіх дітей;

д) вживають заходів для сприяння регулярному відвіданню шкіл і зни­женню кількості учнів, які залишили школу.

  1. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб шкільна дисципліна ^підтримувалася з допомогою методів, які відображають повагу людської гідності дитини, та згідно з цією Конвенцією.

  2. Держави-учасниці заохочують і розвивають міжнародне співробіт­ництво з питань, що стосуються освіти, зокрема, з метою сприяння ліквідації невігластва і неписьменності в усьому світі та полегшення доступу до науково-технічних знань і сучасних методів навчання. У зв'язку з цим особлива увага має приділятися потребам країн, що роз­виваються.

Стаття 29 .

1. Держави-учасниці погоджуються щодо того, що освіта дитини має бути спрямована на:

а) розвиток особи, талантів, розумових і фізичних здібностей дитини в найповнішому обсязі;

б) виховання поваги до прав людини та основних свобод, а також при­нципів, проголошених у Статуті Організації Об'єднаних Націй;

в) виховання поваги до батьків дитини, її культурної самобутності, мови і національних цінностей країни, в якій дитина проживає, країни її походження та до цивілізацій, відмінних від її власної;

г) підготовку дитини до свідомого життя у вільному суспільстві в дусі розуміння, миру, терпимості, рівноправності чоловіків і жінок та друж­би між усіма народами, етнічними, національними і релігійними гру­пами, а також особами з корінного населення;

д) виховання поваги до навколишньої природи.

2. Жодна частина цієї статті або статті 22 не тлумачиться як така, що обмежує свободу окремих осіб і органів створювати навчальні заклади і керувати ними за умови постійного додержання принципів, викла­дених у пункті 1 цієї статті, та виконання вимоги того, щоб освіта, яка дається в таких навчальних закладах, відповідала мінімальним нормам, що можуть бути встановлені державою.

Стаття 30

У таких державах, де існують етнічні, релігійні або мовні меншості чи особи з числа корінного населення, дитині, яка належить до таких мен­шостей чи корінного населення, не може бути відмовлено в праві спільно з іншими членами її групи користуватися своєю культурою, сповідати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою.

Стаття 31

  1. Держави-учасниці визнають право дитини на відпочинок і дозвілля, право брати участь в іграх і розважальних заходах, що відповідають її віку, та вільно брати участь у культурному житті і займатися мистец­твом.

  2. Держави-учасниці поважають і заохочують право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті та сприяють наданню їй від­повідних і рівних можливостей для культурної і творчої діяльності, дозвілля і відпочинку.

Стаття 32

  1. Держави-учасниці визнають право дитини на захист від економічної експлуатації і від виконання будь-якої роботи, яка може являти небез­пеку для здоров'я, бути перешкодою в здобутті нею освіти чи завдавати шкоди її здоров'ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному і соціальному розвитку.

  2. Держави-учасниці вживають законодавчих, адміністративних і соціальних заходів, а також заходів в галузі освіти з тим, щоб забезпечити здій­снення цієї статті. З цією метою, керуючись відповідними положення­ми інших міжнародних документів, держави-учасниці, зокрема:

а) встановлюють мінімальний вік для прийому на роботу;

б) визначають необхідні вимоги щодо тривалості робочого дня й умови праці;

в) передбачають відповідні види покарань або інші санкції для забезпе­чення ефективного здійснення цієї статті.

Стаття 33

Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів, включаючи зако­нодавчі, адміністративні і соціальні, а також заходи в галузі освіти, з тим, щоб захистити дітей від незаконного зловживання наркотичними засоба­ми і психотропними речовинами, як вони визначені у відповідних міжна­родних договорах, та не допускати використання дітей у протизаконному виробництві таких речовин і торгівлі ними.

Стаття 34

Держави-учасниці зобов'язуються захищати дитину від усіх форм сексуальної експлуатації і сексуальних розбещень. З цією метою держави-учасниці, зокрема, вживають на національному, двосторонньому і багатосторонньому рівнях всіх необхідних заходів для запобігання:

а) схилянню або примушуванню дитини до будь-якої незаконної сексу­альної діяльності;

б) використанню з метою експлуатації дітей у проституції або в іншій

незаконній сексуальній практиці;

в) використанню з метою експлуатації дітей в порнографії і порнографіч­них матеріалах.

Стаття 35

Держави-учасниці вживають на національному, двосторонньому і ба­гатосторонньому рівнях всіх необхідних заходів для відвернення викрадень дітей, торгівлі дітьми чи їх контрабанди у будь-яких цілях і в будь-якій формі.

Стаття 36

Держави-учасниці захищають дитину від усіх форм експлуатації, що завдають шкоди будь-якому аспекту добробуту дитини.

Стаття 37

Держави-учасниці забезпечують, щоб:

а) жодна дитина не піддавалась катуванням та іншим жорстоким, нелюд­ським або принижуючим гідність видам поводження чи покарання. Ні смертна кара, ні довічне тюремне ув'язнення, які не передбачають можливості звільнення, не призначаються за злочини, вчинені особа­ми, молодшими 18 років;

б) жодна дитина не була позбавлена свободи незаконним або свавільним чином. Арешт, затримання чи тюремне ув'язнення дитини здійснюються згідно з законом та використовуються лише як крайній захід і протягом якомога коротшого відповідного періоду часу;

в) кожна позбавлена свободи дитина користується гуманним поводжен­ням і повагою до невід'ємної гідності її особи з урахуванням потреб осіб її віку. Зокрема, кожна позбавлена свободи дитина має бути відо­кремлена від дорослих, якщо тільки не вважається, що в найкращих інтересах дитини цього не слід робити, та мати право підтримувати зв'язок із своєю сім'єю шляхом листування і побачень, за винятком особливих обставин;

г) кожна позбавлена свободи дитина має право на негайний доступ до правової та іншої відповідної допомоги, а також право оскаржувати законність позбавлення її свободи перед судом чи іншим компетен­тним, незалежним і безстороннім органом та право на невідкладне прийняття ними рішень щодо будь-якої такої процесуальної дії.

Стаття 38

І. Держави-учасниці зобов'язуються поважати норми міжнародного гуманітарного права, що застосовуються до них у випадку збройних конфліктів і стосуються дітей, та забезпечувати їх додержання.

  1. Держави-учасниці вживають всіх можливих заходів для забезпечення того, щоб особи, які не досягли 15-річного віку, не брали безпосеред­ньої участі у воєнних діях.

  2. Держави-учасниці утримуються від призову будь-якої особи, яка не досягла 15-річного віку, на службу у свої збройні сили. При вербу­ванні з числа осіб, які досягли 15-річного віку, але яким ще не випов­нилося 18 років, держави-учасниці прагнуть віддавати перевагу особам більш старшого віку.

  3. Згідно зі своїми зобов'язаннями за міжнародним гуманітарним пра­вом, пов'язаним із захистом цивільного населення під час збройних конфліктів, держави-учасниці зобов'язуються вживати всіх можливих заходів з метою забезпечення захисту дітей, яких торкається збройний конфлікт, та догляду за ними.

Стаття 39

Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для сприяння фізичному і психологічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка є жертвою: будь-яких видів нехтування, експлуатації чи зловживань, катувань чи будь-яких жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження, покарання чи збройних конфліктів. Таке відновлення і реінтеграція мають здійснюватися в умовах, що забезпечують здоров'я, самоповагу і гідність дитини.

Стаття 40

  1. Держави-учасниці визнають право кожної дитини, яка, як вважається, порушила кримінальне законодавство, звинувачується або визнається винною в його порушенні, на таке поводження, що сприяє розвиткові у дитини почуття гідності і значущості, зміцнює в ній повагу до прав людини й основних свобод інших та при якому враховуються вік дити­ни і прагнення її до реінтеграції і виконання нею корисної ролі в сус­пільстві.

  2. З цією метою і беручи до уваги відповідні положення міжнародних документів, держави-учасниці, зокрема, забезпечують, щоб:

а) жодна дитина не вважалася порушником кримінального законодавс­тва, не звинувачувалася і не визнавалася винною в його порушенні через дію чи бездіяльність, які не були заборонені національним і між­народним правом на час їх здійснення;

б) кожна дитина, яка, як вважається, порушила кримінальне законодавс­тво чи звинувачується в його порушенні, мала принаймні такі гаран­тії:

  1. презумпцію невинності, поки її вина не буде доказана згідно із зако­ном;

  2. негайне і безпосереднє інформування її про звинувачення проти неї й у випадку необхідності через її батьків чи законних опікунів та одер­жання правової й іншої необхідної допомоги при підготовці і здій­сненні свого захисту;

ІІІ) невідкладне прийняття рішення з розглядуваного питання компетен­тним, незалежним і безстороннім органом чи судовим органом у ході справедливого слухання згідно із законом у присутності адвоката чи іншої відповідної особи, і, якщо це не вважається таким, що супере­чить найкращим інтересам дитини, зокрема, з урахуванням її віку чи становища її батьків або законних опікунів;

  1. свободу від примусу щодо даваних свідчень чи визнання вини; вивчення свідчень свідків звинувачення або самостійно, або з допомогою інших осіб та забезпечення рівноправної участі свідків захисту і вивчення їх свідчень;

  2. якщо вважається, що дитина порушила кримінальне законодавство, повторний розгляд відповідного рішення і будь-яких вжитих у цьому зв'язку заходів здійснювався вищестоячим компетентним, незалежним і безстороннім органом чи судовим органом згідно з законом;

  3. безоплатну допомогу перекладача, якщо дитина не розуміє використо­вуваної мови чи не розмовляє нею;

VII) повну повагу до її особистого життя на всіх стадіях розгляду.

3. Держави-учасниці прагнуть сприяти встановленню законів, процедур, органів і установ, що безпосередньо стосуються дітей, які, як вважається, порушили кримінальне законодавство, звинувачуються чи визна­ються винними в його порушенні, зокрема: .

а) встановленню мінімального віку, нижче якого діти вважаються нездат­ними порушити кримінальне законодавство;

б) у випадку необхідності і бажаності вживання заходів щодо поводження з такими дітьми без використання судового розгляду за умов повного додержання прав людини і правових гарантій.

4. Необхідно забезпечувати такі заходи, як догляд, дотримуватися поло­ження про опіку і нагляд, надавати консультативні послуги, призна­чати іспитовий строк виховання, програми навчання і професійної підготовки та інші форми догляду, що замінюють догляд в установах, з метою забезпечення такого поводження з дитиною, яке відповідало б її добробуту, а також її становищу і характеру злочину.

Стаття 41

Ніщо в цій Конвенції не стосується будь-яких положень, які значною мірою сприяють здійсненню прав дитини і можуть міститися:

а) в законі держави-учасниці або

б) в нормах міжнародного права, діючих щодо даної держави.

Частина II

Стаття 42

Держави-учасниці зобов'язуються, використовуючи належні і дієві засоби, широко інформувати про принципи і положення Конвенції як дорослих, так і дітей.

Стаття 43

  1. З метою розгляду прогресу, досягнутого державами-учасницями щодо виконання зобов'язань, взятих згідно з цією Конвенцією, засновується Комітет з прав дитини, який здійснює функції, передбачені нижче.

  2. Комітет складається з десяти експертів, що відзначаються високими моральними якостями і визнаною компетентністю в галузі, охоплю­ваній цією Конвенцією. Члени Комітету обираються державами-учас­ницями з числа своїх громадян і виступають в особистій якості, при цьому приділяється увага справедливому географічному розподілу, а також головним правовим системам.

  3. Члени Комітету обираються таємним голосуванням із числа внесених до списку осіб, висунутих державами-учасницями. Кожна держава-учасниця може висувати одну особу з числа своїх громадян.

  4. Первісні вибори в Комітет проводяться не пізніше ніж через шість місяців з дня набрання чинності цією Конвенцією, а надалі — раз на два роки. Принаймні за чотири місяці до дня кожних виборів Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй звертається до держав-учасниць з листом, пропонуючи їм подати свої кандидатури протягом двох місяців. Потім Генеральний секретар складає в алфавітному порядку список всіх висунутих таким чином осіб із зазначенням держав-учасниць, які висунули цих осіб, та представляє цей список державам-учасницям цієї Конвенції.

  1. Вибори проводяться на нарадах держав-учасниць, що складають­ся Генеральним секретарем у центральних установах Організації Об'єднаних Націй. На цих нарадах, на яких дві третини держав-учас­ниць складають кворум, обраними до складу Комітету є ті кандидати, які дістали найбільшу кількість голосів і абсолютну більшість голосів представників держав-учасниць, що присутні і беруть участь у голосу­ванні.

  2. Члени Комітету обираються на чотирирічний строк. Вони мають право бути переобраними у випадку повторного висунення їх кандидатур. Строк повноважень п'яти членів, обраних на перших виборах, минає в кінці дворічного періоду; негайно після перших виборів імена цих п'яти членів визначаються жеребом голови наради.

  3. У випадку смерті або відставки якого-небудь члена Комітету або в разі, якщо він чи вона з якоїсь іншої причини не може більше виконувати обов'язки члена Комітету, держава-учасниця, що висунула даного члена Комітету, призначає іншого експерта з числа своїх громадян на строк, що залишився, за умови схвалення Комітетом.

  4. Комітет встановлює власні правила процедури.

  5. Комітет обирає своїх службових осіб на дворічний строк.

  6. Сесії Комітету, як правило, проводяться в центральних установах Організації Об'єднаних Націй або в будь-якому іншому місці, виз­наченому Комітетом. Комітет, як правило, проводить сесії щорічно. Тривалість сесії Комітету визначається і за необхідності переглядаєть­ся на нарадах держав-учасниць цієї Конвенції за умови схвалення Генеральною Асамблеєю.

  7. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй надає необхідні персонал і матеріальні засоби для ефективного здійснення Комітетом своїх функцій згідно з цією Конвенцією. .

  8. Члени Комітету, заснованого згідно з цією Конвенцією, одержують схвалювану Генеральною Асамблеєю винагороду з коштів Організації Об'єднаних Націй в порядку і за умовами, встановленими Генеральною Асамблеєю.

Стаття 44

1. Держави-учасниці зобов'язуються подавати Комітету через Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй доповіді

про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та досягнення прогресу у здійсненні цих прав:

а) протягом двох років після набрання чинності цією Конвенцією для від­повідної держави-учасниці;

б) надалі через кожні п'ять років.

  1. У доповідях, які подаються відповідно до цієї статті, зазначаються фактори і труднощі, якщо такі є, що впливають на ступінь виконання зобов'язань за цією Конвенцією. Доповіді містять також достатню інформацію з тим, щоб забезпечити Комітету повне розуміння дії Конвенції у даній країні.

  2. Державі-учасниці, яка подала Комітету всебічну первинну інформацію, немає необхідності повторювати у наступних доповідях, що подаються згідно з пунктом 1 (б) цієї статті, раніше викладену основну інформа­цію.

  3. Комітет може запитувати у держав-учасниць додаткову інформацію.

  4. Доповіді про діяльність Комітету раз на два роки представляються Генеральній Асамблеї через Економічну і соціальну раду.

  5. Держави-учасниці забезпечують широку гласність своїм доповідям у власних країнах.

Стаття 45

З метою сприяння ефективному здійсненню Конвенції та заохочення міжнародного співробітництва в галузі, охоплюваній цією Конвенцією:

а) спеціалізовані установи. Дитячий фонд Організації Об'єднаних Націй
та інші органи Організації Об'єднаних Націй мають право бути представленими при розгляді питань про здійснення таких положень цієї
Конвенції, які входять до сфери їх повноважень. Комітет може, зап
ропонувати спеціалізованим установам, Дитячому фонду Організації
Об'єднаних Націй та іншим компетентним органам, коли він вважає це
за доцільне, подавати висновки експертів щодо здійснення Конвенції
у тих галузях, які входять до сфери їх відповідних повноважень.
Комітет може запропонувати спеціалізованим установам, Дитячому
фонду Організації Об'єднаних Націй та іншим органам Організації
Об'єднаних Націй подавати доповіді про здійснення Конвенції у галу­зях, що входять до сфери їх діяльності;

б) Комітет направляє, коли він вважає за доцільне, у спеціалізовані уста­нови, Дитячий фонд Організації Об'єднаних Націй та інші компетентні
органи будь-які доповіді держав-учасниць, в яких містяться прохання
про технічну консультацію чи допомогу або зазначається про потреби
в цьому, а також зауваження і пропозиції Комітету, якщо такі є, щодо
таких прохань чи зауважень;

в) Комітет може рекомендувати Генеральній .Асамблеї запропонувати
Генеральному секретарю провести від її імені дослідження з питань, що
стосуються прав дитини;

г) Комітет може вносити пропозиції і рекомендації загального характе­ру, засновані на інформації, одержаній згідно зі статтями 44 і 45 цієї
Конвенції. Такі пропозиції і рекомендації загального характеру направляються будь-якій заінтересованій державі-учасниці і повідомляються
Генеральній Асамблеї поряд із зауваженнями держав-учасниць, якщо
такі є.

Частина III

Стаття 46

Ця Конвенція відкрита для підписання всіма державами. Стаття 47

Ця Конвенція підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 48

Ця Конвенція відкрита для приєднання до неї будь-якої держави. Документи про приєднання здаються на зберігання Генеральному секрета­рю Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 49

  1. Ця Конвенція набирає чинності на тридцятий день після здачі на збері­гання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй двадця­тої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

  2. Для кожної держави, яка ратифікує цю Конвенцію або приєднається до неї після здачі на зберігання двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, ця Конвенція набирає чинності на трид­цятий день після здачі такою державою на зберігання її ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

Стаття 50

1. Будь-яка держава-учасниця може запропонувати поправку і подати її Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй. Генеральний секретар потім направляє запропоновану поправку державам-учасницям з проханням повідомити йому, чи висловлюються вони за скли­кання конференції держав-учасниць з метою розгляду цих пропозицій і проведення по них голосування. Якщо протягом чотирьох місяців, починаючи з дати такого повідомлення, принаймні третина держав-учасниць висловиться за таку конференцію, Генеральний секретар скликає цю конференцію під егідою Організації Об'єднаних Націй.

Будь-яка поправка, прийнята більшістю держав-учасниць, присутніх і голосуючих на цій конференції, представляється Генеральній Асамблеї на її затвердження.

  1. Поправка, прийнята згідно з пунктом 1 цієї статті, набирає чинності після затвердження її Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй та прийняття її більшістю у дві третини держав-учасниць.

  2. Коли поправка набирає чинності, вона стає обов'язковою для тих держав-учасниць, які її прийняли, а для інших держав-учасниць зали­шаються обов'язковими положення цієї Конвенції і будь-які попередні поправки.

Стаття 51

  1. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй отримує і розси­лає всім державам текст застережень, зроблених державами у момент ратифікації або приєднання.

  2. Застереження, не сумісні з цілями і завданнями цієї Конвенції, не допускаються.

  3. Застереження можуть бути зняті у будь-який час шляхом відповідно­го повідомлення, направленого Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй, який потім повідомляє про це всі держави. Таке повідомлення набирає чинності з дня отримання Генеральним секре­тарем.

Стаття 52

Будь-яка держава-учасниця може денонсувати цю Конвенцію шляхом письмового повідомлення Генерального секретаря Організації Об'єднаних Надій. Денонсація набирає чинності через рік після отримання повідом­лення Генеральним секретарем.

Стаття 53

Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй призначається депозитарієм цієї Конвенції.

Стаття 54

Оригінал цієї Конвенції, англійський, арабський, іспанський, китай­ський, російський і французький тексти якої є рівно автентичними, здається на зберігання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй.

Схвалена на 44-й сесії Генеральної Асамблеї ООН (резолюція 44/25 від 20 листопада 1989 року, додаток)

Док. ООН А/КЕ8/44/25

ПОЛОЖЕННЯ ПРО ОБЛАСНИЙ КОНКУРС

ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ КЛАСНИХ КЕРІВНИКІВ

«КЛАСНИЙ КЕРІВНИК РОКУ»

З досвіду роботи Київського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів

I. Загальні положення

  1. Обласний конкурс педагогічної, майстерності класних керівників (далі Конкурс) започатковується з метою виявлення підтримки твор­чих вчителів, підвищення їх ролі у виконанні основних завдань, пок­ладених на загальноосвітні, професійно-технічні навчальні заклади та позашкільні заклади освіти Законами України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту».

  2. Конкурс (це сучасна альтернативна форма підвищення рівня психолого-педагогічної компетентності та педагогічної майстерності педа­гогічних працівників (класних керівників, педагогів-організаторів, керівників клубів та гуртків, заступників директора з виховної роботи, методистів позашкільних навчальних закладів освіти та методистів з виховної роботи районних (міських) методичних кабінетів у між-курсовий період; багатопланова форма пропаганди перспективного педагогічного досвіду та творчих педагогічних: ініціатив, освітніх тех­нологій та здобутків педагогічної науки.

II. Основними завданнями конкурсу є:

  1. висвітлення особливостей та пріоритетних напрямів розвитку вихов­них систем регіонів області;

  2. обмін інформацією про сучасні науково-методичні, навчально-мето­дичні та практичні досягнення в організації та здійсненні виховного процесу;

  3. висвітлення результатів експериментальної діяльності в навчальних закладах, участі в реалізації міжнародних та регіональних проектах (програмах) з проблем виховання;

  4. виявлення творчих організаторів учнівської та студентської молоді, створення інформаційно-ресурсного банку даних перспективного педагогічного досвіду, наукових, методичних, практичних надбань;

  5. презентація наукової, навчально-методичної літератури періодичних видань з проблем виховання;

  6. підвищення престижу діяльності класних керівників.

III. Порядок і терміни проведення

1. Конкурс проводиться у такі терміни:

I етап — на базі навчальних закладів — листопад поточного року;

II етап —районний (міський) — листопад-грудень поточного року;

Національна ідея — це усвідомлена нацією найбільш актуальна й перспективна мета, на шляху до осягнення якої нація спроможна якнайповніше розкрити й реалізувати свої потенційні можливості, зробити помітний внесок у розвиток людської цивілізації та посісти гідне місце серед інших національних спільнот світу.

Національна ідентифікація — усвідомлення людиною належ­ності до свого етносу, нації, своєї близькості, спорідненості з нею.

Толерантність — терпляче ставлення до інших, чужих думок, вірувань, політичних уподобань та позицій. Є неодмінною умовою демократичного, правового, стабільного суспільно-політичного ус­трою.

Науковий творчий колектив

Керівник наукового творчого колективу

Сухомлинська О. В.— академік АПН України, доктор педаго­гічних наук, професор;

Боришевський М. Й.— член-кореспондент АПН України, док­тор психологічних наук, професор;

Чорна К. І.— кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник Інституту проблем виховання АПН України;

Тараненко І. Г.— кандидат педагогічних наук, старший нау­ковий співробітник, директор Українського інноваційного центру гуманітарної освіти АПН України;

Рябов С. Г.— доктор філософських наук, директор Інституту громадянської освіти (Національний Університет «Києво-Моги-лянська академія»).

ЗАТВЕРДЖЕНО

Наказ Міністерства освіти і науки України

06.09.2000 р. № 434.

Зареєстровано в Міністерстві юстиції України за № 659/4880

Положення про класного керівника навчального закладу системи загальної середньої освіти

1. Загальні положення

  1. Це положення регламентує діяльність класного керівник загальноосвітнього, професійно-технічного навчального заклад (далі — класний керівник).

  2. Класний керівник — це педагогічний працівник, який здійснює педагогічну діяльність з колективом учнів класу, навчальні групи професійно-технічного навчального закладу, окремими учня­ми, їх батьками, організацію і проведення позаурочної та культур­но-масової роботи, сприяє взаємодії учасників навчально-виховного процесу в створенні належних умов для виконання завдань навчання і виховання, самореалізації та розвитку учнів (вихованців), їх со­ціального захисту.

  1. Класний керівник у визначенні змісту роботи керується Конституцією України, Конвенцією ООН про права дитини, Зако­нами України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про професійно-технічну освіту», іншими законодавчими і нормативно-правовими актами України, а також цим положенням.

  2. Класний керівник здійснює свою діяльність відповідно до основних завдань загальної середньої освіти, спрямованих на:

  • виховання громадянина України;

  • формування особистості учня (вихованця), його наукового світогляду, розвитку його здібностей та обдаровань;

  • виконання вимог Державного стандарту загальної середньої освіти, підготовку учнів (вихованців) до подальшої освіти і трудової діяльності;

  • виховання в учнів (вихованців) поваги до Конституції Ук­раїни, державних символів України, почуття власної гід­ності, свідомого ставлення до обов'язків, прав і свобод лю­дини і громадянина, відповідальності перед законом за свої

дії;

  • реалізацію права учнів (вихованців) на вільне формування політичних і світоглядних переконань;

  • виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до на­родних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, націо­нальних цінностей українського народу та інших народів і націй;

  • виховання свідомого ставлення до свого здоров'я та здоров'я інших громадян як найвищої соціальної цінності, форму­вання засад здорового способу життя, збереження і зміцнен­ня фізичного та психічного здоров'я учнів (вихованців).

2. Організація діяльності класного керівника

2.1. Обов'язки класного керівника покладаються на педагогічно­го працівника загальноосвітнього, професійно-технічного навчаль­ного закладу, який має педагогічну освіту, здійснює педагогічну діяльність, фізичний та психічний стан здоров'я якого дозволяє виконувати ці обов'язки.

  1. Обов'язки класного керівника покладаються директором навчального закладу на педагогічного працівника за його згодою і не можуть бути припинені до закінчення навчального року. У ви­няткових випадках з метою дотримання прав та інтересів учнів (ви­хованців) зміна класного керівника може бути здійснена протягом навчального року.

  2. На класного керівника покладається керівництво одним класом, навчальною групою.

У початкових класах класне керівництво здійснює вчитель початкових класів.

У професійно-технічному навчальному закладі класне керівниц­тво здійснюється в навчальних групах, учні (вихованці) яких під час навчання здобувають повну загальну середню освіту або навчаються на основі базової загальної середньої освіти без отримання повної.

Функціональні обов'язки класного керівника розробляються відповідно до цього положення з урахуванням типу закладу та за­вдань навчально-виховного процесу і затверджуються директором навчального закладу.

2.4. Класний керівник як організатор класного колективу:

  • сприяє забезпеченню умов для засвоєння учнями (вихован­цями) рівня та обсягу освіти, а також розвитку їх здібнос­тей;

  • створює умови для організації змістовного дозвілля, п філактики бездоглядності, правопорушень, планує та п водить відповідні заходи;

  • сприяє підготовці учнів (вихованців) до самостійного жи в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народа, етнічними, національними, релігійними групами;

  • проводить виховну роботу з урахуванням вікових та індиві­дуально-психологічних особливостей учнів (вихованців), їх схильностей, задатків, готовності до певних видів діяльності, а також рівня сформованості учнівського колективу;

  • координує роботу вчителів, викладачів, майстрів виробни­чого навчання, психолога, медичних працівників, органів учнівського самоврядування, батьків та інших учасників навчально-виховного процесу з виконання завдань навчан­ня та виховання в класному колективі (групі), соціального захисту учнів (вихованців).

2.5. Класний керівник має право на:

  • відвідування уроків, занять із теоретичного та виробничо­го навчання, виробничої практики та позакласних занять у своєму класі (групі), присутність на заходах, що прово­дять для учнів (вихованців) навчальні, культурно-просвітні заклади, інші юридичні або фізичні особи;

  • винесення пропозицій на розгляд адміністрації навчального закладу та педагогічної ради про моральне та матеріальне заохочення учнів (вихованців);

  • ініціювання розгляду адміністрацією навчального закладу питань соціального захисту учнів (вихованців);

  • внесення пропозицій на розгляд батьківських зборів кла­су (групи) щодо матеріального забезпечення організації та проведення позаурочних заходів у порядку, визначеному законодавством;

  • відвідування учнів (вихованців) за місцем їх проживання (за згодою батьків, опікунів, піклувальників), вивчення умов їх побуту та виховання;

  • вибір форми підвищення педагогічної кваліфікації з про­блем виховання;

вияв соціально-педагогічної ініціативи, вибір форм, ме­тодів, засобів роботи з учнями (вихованцями); захист професійної честі, гідності відповідно до чинного за­конодавства;

матеріальне заохочення за досягнення вагомих результатів у виконанні покладених на нього завдань.

2.6. Класний керівник зобов'язаний:

  • вибирати адекватні засоби реалізації завдань навчання, ви­ховання і розвитку учнів (вихованців);

  • здійснювати педагогічний контроль за дотриманням учня­ми (вихованцями) статуту і правил внутрішнього трудово­го розпорядку навчального закладу, інших документів, що регламентують організацію навчально-виховного процесу;

  • інформувати про стан виховного процесу в класі та рівень успішності учнів (вихованців) педагогічну раду, адміністра­цію навчального закладу, батьків;

  • дотримуватись педагогічної етики, поважати гідність учня (вихованця), захищати його від будь-яких форм фізичного, психічного насильства; своєю діяльністю стверджувати по­вагу до принципів загальнолюдської моралі;

- пропагувати здоровий спосіб життя;

  • постійно підвищувати професійний рівень, педагогічну майстерність, загальну культуру;

  • вести документацію, пов'язану з виконанням повноважень класного керівника (класні журнали, особові справи, плани роботи тощо).

  1. Класний керівник складає план роботи з класним колективом у формі, визначеній адміністрацією навчального закладу.

  2. Класний керівник підзвітний у своїй роботі директору начального закладу, а у вирішенні питань організації навчально-виховного процесу безпосередньо підпорядкований заступнику директора з навчально-виховної роботи.

  3. Класний керівник може бути заохочений (відзначений) досягнення високих результатів у виховній роботі з учнями (вихованцями). Форми і види заохочення регулюються законодавством України.

Начальник головного управління
нормативного забезпечення та

взаємодії з регіонами Я. П. Корнієнко

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАКАЗ м. Київ

29.06.2006 р. № 489

Про затвердження Змін до Положення про класного керівника навчального закладу системи загальної середньої освіти

Відповідно до Законів України «Про освіту», «Про професійне технічну освіту»

НАКАЗУЮ:

1. Затвердити зміни до Положення про класного керівника навчального закладу системи загальної середньої освіти, затвердженої наказом Міністерства освіти і науки України від 06.09.2000 р. № 434, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26.09.2000 р. за № 659/4880.

  1. Міністру освіти і науки Автономної Республіки Крим, на­чальникам управлінь освіти і науки обласних, Київської та Севас­топольської міських державних адміністрацій довести цей наказ до відома керівників навчальних закладів.

  2. Контроль за виконанням наказу покласти на першого заступ­ника міністра Жебровського Б. М.

Міністр С. М. Ніколаєнко

ЗАТВЕРДЖЕНО Наказ МОН України 29.06.2006 р. № 489

ЗМІНИ

до Положення про класного керівника навчального закладу

системи загальної середньої освіти

1. У пункті 1.4:

абзац четвертий після слів «середньої освіти» доповнити сло­вами «та професійно-технічної освіти, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 16.11.2000 р. № 1717 «Про перехід загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання» та постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 № 1135 «Про затвердження Державного стандарту професійно-технічної освіти», з урахуванням відповід­них, відмінків;

пункт доповнити абзацом 9 такого змісту: «формування еколо­гічної культури особистості, набуття знань і досвіду розв'язання екологічних проблем, залучення до практичної природоохоронної роботи».

2. Пункт 2.1 викласти в такій редакції: «Обов'язки класного
керівника покладаються на педагогічного працівника навчального
закладу системи загальної середньої освіти, який має педагогічну
освіту або відповідну професійну освіту та професійно-педагогічну
підготовку, здійснює педагогічну діяльність, фізичний та психічний стан здоров'я якого дозволяє виконувати ці обов'язки».

3. У пункті 2.2: перше речення викласти в такій редакції:
«Обов'язки класного керівника покладаються директором навчального закладу на педагогічного працівника або на досвідченого
майстра виробничого навчання, за його згодою, і не можуть бути
припинені до закінчення навчального року»;

друге речення після слів «учнів (вихованців)» доповнити сло­вами «та їх батьків».

  1. Четвертий абзац пункту 2.3 після слів «навчально-виховно­го» доповнити словами «навчально-виробничого», з урахуванням відповідних відмінків.

  2. У пункті 2.4:

в абзаці першому слово «класного» замінити словом «учнівсь­кого»;

абзац третій викласти в такій редакції: «створює умови для організації змістовного дозвілля, у тому числі організовує та про­водить відвідування музеїв, театрів, виставок, екскурсій, заходи з охорони природи; відповідає за профілактику бездоглядності, пра­вопорушень, планує та проводить відповідні заходи (особливо для учнів, з числа незахищеної та пільгової категорії населення)»;

в абзаці шостому слова «координує роботу» замінити словами «співпрацює з», з урахуванням відповідних відмінків, а в кінці ре­чення слово «класному» замінити словом «учнівському»;

пункт доповнити абзацами такого змісту: «Класний керівник професійно-технічного навчального закладу спрямовує роботу бать­ківського колективу навчальної групи та органів учнівського само­врядування на покращення навчання та виховання учнів.

Класний керівник професійно-технічного навчального закладу спільно з майстром виробничого навчання навчальної групи:

  • систематично аналізує рівень навчальних досягнень та по­ведінку учнів, організовує навчальну допомогу;

  • створює в навчальній групі необхідні умови для оволодіння професією, творчого відношення до праці, для засвоєння пе­редових, прогресивних методів та прийомів роботи;

  • проводить тематичні класні години, що спрямовані на ви­ховання моральних цінностей, зацікавленості у питанні на­лежності до обраної професії;

  • забезпечує дотримання в навчальній групі встановленого порядку та дисципліни;

  • проводить цілеспрямовану індивідуальну роботу з учнями групи;

  • здійснює заходи щодо професійно-орієнтаційної роботи уч­нів шкіл;

  • заохочує учнів до занять в гуртках художньої і технічної творчості, предметних гуртках та спортивних секціях;

  • залучає учнів до участі в конкурсах професійної майстер­ності, олімпіадах з навчальних предметів».

6. У пункті 2.5:
другий абзац викласти в такій редакції: «відвідування уроків, занять із теоретичного та виробничого навчання, виробничої прак­тики та позакласних заходів, семестрових, річних атестацій та за­ліків у закріпленому класі (групі), бути присутнім на заходах, що проводять для учнів (вихованців) навчальні, культурно-просвітні

Їзаклади, інші юридичні або фізичні особи»; абзац шостий викласти в такій редакції: «відвідування учнів (вихованців) за місцем їх проживання або в гуртожитку професій-о-технічного навчального закладу (за згодою батьків, опікунів, піклувальників), вивчення умов їх побуту та виховання, а також виходити з пропозиціями на педагогічних зборах щодо притяг­нення до відповідальності батьків, які ведуть аморальний спосіб життя, грубо поводяться зі своїми дітьми, завдають їм моральної та фізичної шкоди».

7. Пункт 2.6 доповнити абзацом такого змісту: «регулярно готу­
вати і проводити батьківські збори, збори учнівського активу класу
(групи) (не менше 2 разів на семестр) та збори органів учнівського
самоврядування ».

8. У пункті 2.7 слово «класним» замінити словом «учнівським».

Директор департаменту Т. М. Десятов

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Організація ефективної діяльності практичного психолога в закладі освіти»
Мельничук Вікторія Олексіївна
36 годин
590 грн

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.