До ЗНО з УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ залишилося:
0
6
міс.
0
8
дн.
1
4
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!

Читацькі нотатки: за романом Василя Шкляра "Чорний Ворон"

Опис документу:
Читацькі нотатки є своєрідним відгуком (есе) про прочитаний твір. Подається загальна характеристика твору та враження від його читання, осмислення та переживання. Стануть у пригоді тим, хто цікавиться сучасною українською художньою літературою.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Шкляр Василь. Чорний Ворон. – К.: Ярославів Вал, 2009. – 356 с.

Роман вийшов паралельно під назвою «Залишенець» у вид-ві «Фоліо».

У 2011 році автору роману присуджено Національну премію ім. Т. Шевченка, але В. Шкляр відмовився брати премію з рук В. Януковича, поки на посаді міністра освіти перебуває українофоб Д. Табачник. Громадськість зібрала 260 тис. гривень народної шевченківської премії і вручила кошти В. Шкляру у Холодному Яру, які той спрямував на екранізацію роману.

«Чорний Ворон» («Залишенець») – найбільш скандальний твір сучасної української літератури, що викликав шквал емоцій, від щирого й масового захоплення аж до цілковитого несприйняття.

Роман починається з епіграфа та своєрідного заспіву:

1921 року долю чотирилітньої війни, яку Росія розвязала проти Української Народної Республіки, було вирішено на користь загарбника. Армія УНР опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на всіх теренах України. Відчайдушний опір російським окупантам чинили повстанці Холодного Яру. На їхньому чорному бойовому прапорі був напис: «Воля України або смерть».

Роман складається з чотирьох частин, кожна з яких поділяється на окремі розділи. Але композиційно твір набагато складніший – тут поєднано розповідь від першої особи, тобто, Чорного Ворона, або ж штабс-капітана Черноусова, хоч насправді його прізвище Чорновус, і народився він у родині лісника в Лебединському лісі у самому серці України, від автора, від старого чорного ворона-крука, а ще вдало вписуються в загальну розповідну канву витяги з історичних документів – здебільшого – донесення різних уповноважених москалів-окупантів із чека, тобто репресивного органу радянської влади – Чрезвичайної комісії. Разом виходить така суміш описів реальних подій і спогадів, навіть у межах окремих розділів, що читач не встигає за цими композиційними тонкощами, він захоплено прагне вчитуватись далі, і тільки потім вимальовується чітка сюжетна лінія – боротьба

2

українських патріотів, повстанців, партизанів, залишенців, проти російсько-радянських окупантів.

Завязка уже в першому розділі, на перших сторінках, де йдеться про загадкове поховання : Отамана Веремія ховали в Гунському лісі без прощальних сальв і промов. Ховали потай, уночі.

З розмови загадкових людей дізнаємося, що отамана шукатимуть і після смерті, і якщо й відкопають могилу, то тіла не знайдуть, бо «вознесеться на небеса». Але ще більше таємничості додається у сприйнятті старезного чорного ворона: Та ще чуднішою для нього буде інша притча на цій галявині, - це коли згодом сюди прийдуть інші люди, вони ґелґотатимуть нетутешньою мовою, чужі, рогаті, себто в рогатих шапках-будьонівках…, прийдуть… і стануть копати, і викопають труну, відкриють віко, та замість отамана знайдуть там тільки записку, від якої можна було здуріти. («Ангели вкрали»).

Тобто, уже із самого початку читач вводиться в атмосферу нещадної і підступної боротьби, адже йдеться про партизанську боротьбу повстанців, і не стільки проти регулярних червоних частин, як проти чека, а там найголовніше – хто кого перехитрить. Боротьба йде запекла, а з боку окупантів не тільки загарбницька, але й підступна – з заручниками родичів, з відповідачами-заручниками, коли грозилися розстріляти родичів повстанців, з переодяганням як одних, так і других, з обіцянками амністії, українізації, з проголошенням непу (нової економічної політики).

Але основними таки залишаються відчайдушність та усвідомлений патріотизм українців, які, проголосивши УНР, не бажають більше жити під московським чоботом. Про запеклість цієї національно-визвольної війни свідчать хоча б характеристики, якими автор малює російсько-більшовицьких окупантів:

Митрюха Ґєрасімов… здивувався, бо замість страшного бандита (одного з отаманів – Василя Чучупаки) побачив хлопця років двадцяти п’яти з білявим

3

волоссям і блакитними очима. …не витримав, ударив мертвого чоботом, тоді вихопив у когось гвинтівку і кольбою став гамселити в усміхнене, нестерпно

красиве лице. Його орда сприйняла цю лють як наказ, кацап’юги юрбою налетіли на мертвого – дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров’ю мармизами, - вони з дикунським ґелґотанням і матючнею також почали гамселити отамана кольбами… Кацапидли ніяк не могли вгамуватися,… потім прив’язали понівечене тіло до коня й поволокли аж у Мельники… к єго радной матушкє! Пусть палюбуєтся.

Для окупантів автор знаходить лише такі емоційно забарвлені характеристики, що передають і настрої всього українського селянства – приходень, заброди, мурашва, москалі, москалюги, червоні головорізи, п’яна москальня, брудна московська лайка і т.д., адже й сам Лейба Троцький в інструкції агітаторам-комуністам на Україні писав:

Вы должны помнить, что коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев украинский крестьянин возненавидел до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков.

Цікаво, що непривабливі означення знаходяться для всіх заброд-завойовників, незалежно від етнічного походження: Були то невеличкі на зріст, карячконогі, пихаті й нахраписті москалі, довготелесі, товстошкурі латиші з крижаними очима, вовкуваті й вічно голодні китайці, юродиві з лиця чуваші й башкири, і в усіх на язиці крутилося одне загадково-страхітливе слово «Хальоднияр».

Тобто, окупанти, вони і є окупантами. А от євреї бувають і милі, і такими, що помагають повстанцям, а не тільки червоними комісарами-чекістами. Все залежить від того, хто з якою метою чи місією опинився на нашій землі.

Але, незважаючи на звірства московитів, загальний настрій розповіді – оптимістично-бадьорий, а воюють ці відчайдухи легко, з піднесенням, навіть весело, адже – за рідну землю, за неньку-Україну:

4

Досі не можу собі пояснити, що то за радість така була перед кожним боєм, яка тремтіла в усьому тілі, мовби жива істота. Серце співало, в очах розвиднялося, лоскіт бігав долонями… Кожного з нас постигала ця втіха… Ні, не було у нас зовсім страху, він вивітрився разом з надією, бо коли в чоловіка уже й надія пощезла, то який може бути страх?

Штабс-капітан Черноусов, з трьома Георгіївськими хрестами на грудях, має за плечима солідний бойовий вишкіл – Омська школа прапорщиків, війна «за царя і отєчество», за «душку Керенського», а перед Лютневою революцією потрапив у дивізію на Україні і трохи згодом, коли грім революції розбудив і Україну, став курінним 225-го Черкаського куреня уже в петлюрівській армії. В Умані у штабі познайомився із загадковою вчителькою Тіною, після чого в нього оселився завжденний сум. Вдруге вона його врятувала від москальні, коли лежав у лікарні з тифом. Тоді ж прийшов рішенець – «Я починаю нову війну».

А по дорозі додому його перестріли вояки отамана Гризла, до яких він і пристав, не встигнувши заглянути і додому, бо «вчора в Мокрій Калигірці більшовики розстріляли сорок наших людей та ще й повісили шістьох жидів, які шили нам одяганку і чоботи». І зробився отаманом, тобто командиром однієї з численних груп повстанців, Чорним Вороном, «інакше москалі помстяться на його родині». Був жовтень 1920-го.

А вже через рік уповноважений Кременчуцького губчека у донесенні запише:

Черный Ворон – непримиримо хитрый и упрямый враг. Возраста около тридцяти лет, высокого роста, черная борода, длинные черные волосы до плеч… Политически грамотен, бывший офицер царской, а потом петлюровской армии.

Сын лесничего, сочиняет стихи. Отряд Черного Ворона в настоящее время насчитывает около 300 пеших и 75 конных хорошо вооруженных бандитов. Оперирует преимущественно в Звенигородском, Черкасском, Чигиринском уездах, в частности в том же Холодном Яре, Лебединском и Шполянском лесах.

5

Звернімо увагу, що до формального входження України в СРСР залишалося більше року, а росіяни-окупанти всіх, хто боровся за свою державу – УНР, навіть в офіційних документах називали бандитами.

А люди, здебільшого молоді, у яких все життя попереду, ішли в ліси з різних причин:

Я часто питаюся у новачків: чого ти до мене прийшов? І чую: в того москалі хату спалили, того пограбували, у того дівчину зґвалтували… У нас завсіди так було – поки заброда не заллє сала за шкуру, ми нічичирк. А цей мені каже: прочитав «Кобзаря». Ти таке чув коли-небудь? Щоб чоловік прочитав Шевченка і став « бандитом»? Це про Василя Чучупаку, отого красеня, який пішов із своїм льюїсом-кулеметом один проти червоного загону, аби дати побратимам відійти.

Це як у Шевченка: брешеш людоїде, за святую правду розбійник не стане.

Опис бойових операцій приносить читачеві неабияке задоволення. Є тут і розлогі оповіді від вивідок до відправлення завойовників у небесну канцелярію чи земельний комітет, і згадки про численні епізоди довготривалої боротьби.

Ось перший бій (для Чорного Ворона у складі повстанців) у Мокрій Калигірці, яку «розпочали о четвертій ночі, коли пяна москальня захропла найміцнішим сном». Спершу тихо вкоськали застави, а потім вдарили з усіх сил. «Коли трохи розвиднилося, вони побачили, якого чосу завдали москалям. Містечко було всіяне трупами, що, розпластані й покоцюрблені, валялися в пилюзі, в бурянах, попідтинню, на городах, левадах».

В іншому місці читаємо:

Все починалося так весело! Невеликим загоном, тридцять пять козаків, вони майже парадом зайшли в Капітанівку. Там шаблями пошаткували москалів, що охороняли зсипний пункт. Потім «ще запалили волосний виконком, перед тим забравши в його голови «громадський податок» - сто десять мільйонів совєтських рублів… По дорозі заодно підпалили ще комнезам, спровадивши його

6

голову до небесної канцелярії… Далі теж усе відбувалося весело, а подекуди й зовсім кумедно.

Особливо – на Лебединській цукроварні, де влаштовувалося свято врожаю з концертом і виставою, на яке мале приїхати повітове начальство – начміліції

Косовороткін, нач. повітчека Сєня Кацман, нач. продовольчого комітету Сиромятніков та інші. І приїхали за своєю смертю. Бо повстанці влаштували справжню виставу, Вовкулака вийшов на сцену в ролі Шельменка-денщика, а потім заставив хор і всіх присутніх у залі співати «Ще не вмерла Україна»: «Ні, це треба було бачити й чути, як вони дружно співали, як кутуляли щелепами, зажовуючи незрозумілі слова». А потім усіх розстріляли. Адже полонених вони не брали, такі закони партизансько-визвольної боротьби і російсько-української війни.

Як сказав Чорний Ворон на переговорах з червоним начальством на тост випити за общіє історіческіє корні: Росія розвязала проти нас війну після того, як було проголошено Українську Народну Республіку… Будь-який окупант преться на чужу землю тільки грабувати й визискувати… Навіть оці переговори між нами свідчать про те, що війна продовжується… Тому я хочу підняти чарку за встановлення історичної справедливості. Хай згинуть усі заброди-живоїди!

Взагалі, в романі багато крові. Як і було в житті. Були і вбивства тих, хто зрадив, перейшов на бік завойовників. Хоча – простих службовців вони не вбивали, навіть якщо ті й працювали в радянських установах. Але зрадників не щадили. Як і усіх завойовників – чого вони сюди приперлись, як бандити. Особливо після розгрому Мотриного монастиря, про що не можна й через десятиліття читати спокійно:

Навіть Обявлення Іоанна Богослова не малювало черницям того страхіття, яке вже було на порозі.

Спершу все подвір’я монастиря залила повінь смердючої солдатні з диким матюччям, реготом і ґелґотанням. Наказ вони мали один – зняти монастирські

7

дзвони. Раз і назавжди знищити головну систему оповіщення гайдамацького краю, цієї проклятої Холодноярської «республіки», з якою довелося воювати довше і тяжче, ніж із поляками, німцями, Денікіним, Врангелем, Махном…

Оскаженілі, розбурхані вогнем і жіночим лементом, заброди кинулися одне поперед одного по коморах, льохах, келіях гребти все, що траплялося під руку, на ходу жлуктили солодке причасне вино, набиваючи роти й кишені проскурами… почали хапати за пазуху все, що блищало, - золочені хрести, трисвічники, срібні дискоси, дароносиці, чаші…, трощили ікони, хапали, били, ламали, перекидали все догори дном.

Для повного задоволення дикунської завойовницької вдачі попалили старі церковні книги, які на самокрутки не годилися, зґвалтували черниць і вбили юродивого Варфоломія, який називав їх рогатими, в огні не горів і в воді не тонув.

Навіть чекіст Птіцин визнає своїх бійців зразкового батальйону скотами.

А що вже казати про українців, для яких Мотрин монастир був символом з часів Коліївщини. Тому й не дивно, що українське селянство кровно ненавиділо цих загарбників, від яких добряче натерпілося, починаючи від часів Хмельниччини.

А ту виставу в цукроварні задумала й організувала Тіна (як виявиться, її теж зґвалтували переодягнуті у повстанців москалі, так звані «дайоші»), з якою Чорний Ворон втретє зустрівся, і напевне зрозумів, що кохає. Потім доля зведе їх у церкві, де домовляться про зустріч у вцілілій стодолі спаленого Лящевого хутора. І буде шалена ніч закоханих, описана майстерно-захоплено, і буде велика любов на всеньке життя. Хоча, яке воно життя за тривалістю у повстанців, коли смерть чигає за кожним кущем?

Лірична сюжетна лінія Чорний Ворон – Тіна органічно доповнює лінію боротьби. Отаман послав своїх побратимів знайти і поквитатися з кривдниками Тіни (в одного з них родима пляма на правій щоці), а повстанці по ходу застали розправу над дружиною і сином отамана Веремія, який і не знати, чи живий.

8

Нещасна жінка перед розстрілом стрибнула в урвище і тим порятувала сина Ярка, якого притисла до грудей. Чорний Ворон потім переправить малого козака до сліпої Євдосі на Ірдинських болотах, до якої його, пораненого, ще першої осені заніс вірний кінь Мудей. А ще опісля вирішує переправити Тіну з Ярком за

кордон, у Польщу. Та дорога до Збруча повна пригод та несподіванок. Як і враження про українців-західняків, які видалися подорожуючим геть непривітними. Посадивши Тіну і Ярка на поїзд, що їхав до Тернополя, сказавши коротке «Прощай», Чорний Ворон вертається назад, бо ще боротьба не завершилася.

Хоча мотив безнадії присутній у романі ще з третього розділу першої частини. Або навіть із заспіву, з отого гасла на чорному прапорі: «Воля України або смерть».

Ніщо так не придушує чоловіка, як безнадія.

Уперше вона заглянула нам в очі восени двадцятого року після замирення поляків із росіянами. Українська армія, яку ми так виглядали і з якою збиралися вимести москаля з рідного краю, перейшла Збруч, де поляки, колишні наші союзники, кинули її в табори з повним завішенням зброї… Я ж вірив лише в одну легенду – ту, яку ми залишимо по собі нащадкам. Що довше протримаємося проти окупанта, то більша надія на майбутні сходи нашої боротьби. А якщо зараз складемо зброю – то це вже на віки вічні.

Так ось що так довго тримало нескорених українців у лісі. Адже не тільки недовіра до щоразу продовжуваних більшовицьких амністій заставляла залишатися в лісах. До речі, слово залишенець тоді і означало тих, які не повелися на радянську пропаганду і залишалися в лісі, на противагу від слабкодухих, які таки виходили здаватися окупантам і трохи пізніше були репресовані.

У вересні двадцятого навколо Холодного Яру повстанців «налічувалося тридцять тисяч, а скільки було по всій Україні!». (З історичних джерел відомо, що до голодомору в селянських антирадянських виступах взяло участь до півтора

9 мільйонів українців). І ще одна історична паралель напрошується: а хіба не закулісні домовленості поляків і московитів за спиною Хмельницького,

Виговського в додаток до внутрішньої роздробленості призвели до поступової окупації України у ХVІІ столітті?

Вдруге, ще настійливіше, безнадія на зовнішню допомогу прийшла під час переговорів, коли радянські воєнначальники показали газету, де йшлося про зимовий рейд Тютюнника, що завершився Базарською трагедією. Тоді ж прийшло усвідомлення, що за посланців з-за кордону видають себе перевербовані чекістами перевертні. І Чорний Ворон не поїхав на нараду у Звенигородку. На відміну від інших отаманів, що були ув’язнені, але, до їх честі, повстали в Лук’янівській в’язниці, піднявши бунт і перестрілявши один одного, щоб не здатися ворогам.

На зиму повстанці залягали в ґроти, завчасно викопані в лісі. Причому, було місця і для коней. І вистачало харчів. Дехто, із невикритих, на зиму повертався додому. Деколи на хуторах у надійних людей прилаштовували й коней.

Але більшовики діяли і пряником, а не лиш батогом.

Сам сатана вигадав неп, щоб узяти нас за горлянку. Ми почали втрачати найбільшу опору – селянина, якому нарешті дали дихнути, дозволили погосподарювати, пожити з розвязаними руками. Хай і в неволі, зате з масною кісткою. Ще зовсім недавно село зустрічало нас, як своїх хоронителів, мішками несло хліб, сало, курей, давало кращих своїх синів, а тепер – відвернулося.

Тобто, село зі свободи або хліба зробило вибір на користь останнього. Через кілька десятиліть С.Бандера скаже приблизно таке: якщо народ між свободою і хлібом обирає хліб, то невдовзі не буде мати ні свободи, ні хліба. Бандерівці, очевидно, добре засвоїли уроки двадцятих-тридцятих років.

І всупереч усім обставинам, повстанці трималися іще дуже довго. Причому, Чорний Ворон нікого не приневолював залишатися з ним, кожен повинен був зробити власний вибір. Навпаки, восени 23-го, коли їх залишалась жменька,

10 отаман навіть агітує молодих Василинку і Біжу покинути ліс: «Ще такі юні, вони могли розпочати інше життя». Він розумів, що настають часи, коли «відвага не

повинна впиватися тільки кровю». Ще двоє – Хома й Ладим, зголосилися поїхати на Донбас, де можна було сховатися.

Їх залишалося 13, потім ще менше, аж поки в зиму 24-го Чорний Ворон не увійде з китайцем Ходею, якого не стратили свого часу, з яким він уперше з’їв сиру ворону без солі і який його врешті в останній момент врятував від смерті ціною власного життя.

А ще отамана порятувала колишня козачка, а тепер «черниця» Мотриного монастиря, закохана в нього Дося. Вона в монастирі знайшла закинутий погріб, із якого був потаємний підземний хід, куди вона таємно зносила їжу, свічки та сірники.

В останньому бою, який описується в романі, Чорний Ворон і заскочив у той льох, знайшов свічку, а далі: «поліз у пройму. Через два сажні свічка освітила печеру». А потім іще кинув назад дві гранати, заваливши вхід.

Старий чорний ворон від старості помер, а Чорний Ворон?

Відповідь шукаємо у своєрідному епілозі «Від автора».

Там ідеться , що в чекістському архіві є запис: «Банда Черного Ворона ликвидирована 6 июня 1925 года».

Але про смерть самого отамана архів мовчить. Та залишилася легенда. Що в 1964 році, до річниці Т.Шевченка, на Звенигородщину прибули численні закордонні делегації. У село Товмач «заїхав на таксі високий сивий чоловік, зодягнутий не по-тутешньому. Він ні з ким не говорив, не зустрічався, а тільки зайшов на цвинтар. Кажуть, то був Чорний Ворон». Був він у супроводі красивої сіроокої жінки, яку називав своєю пташкою (як у молодості).

Сліпа Євдося зійшла з Ірдинських боліт невідомо куди. Ладим помер на Донбасі. Хома повернувся в рідні краї і був репресований у 34-му. Веремієва мати померла від голоду у 33-му. Дося вийшла заміж, народила семеро дітей і прожила

11 90 літ, показавши перед смертю онуці старі фотографії. Один із зрадників – полковник Гамалія розстріляний у 37-му «за петлюрівське минуле».

Ось так, гарною легендою про незнищеного Чорного Ворона завершується роман, як символ незнищенності українського прагнення до незалежності, волі, справедливості. Перед нами не бандити, як про них 70 років торочили радянські

ідеологи, та й досі дехто торочить, а національні герої – сильні духом, гарні тілом і душею, лицарі духу, романтично закохані, оборонці власного народу, рідного краю, батьківщини-України, що ладні краще вмерти, ніж жити в московському ярмі.

А те, що бачили безнадію і продовжували воювати, робить їх ще героїчнішими, здатними мислити категоріями вічними і стратегічними, а не тільки повсякденними турботами.

Роман реалістично-правдивий, з елементами жанрів героїко-пригодницьких, лицарських, мелодраматичних та інших. Роман підносить ідею боротьби за незалежність до вершин високої естетики, емоційної наснаженості, природної патетики, а також до аналітично-логічних висновків: народ, який упродовж кількох століть бездержавності здатен мріяти і виборювати свою державність усупереч обставинам, що ладен не тільки проголошувати – «душу й тіло ми положим за нашу свободу», а реально йти на жертви, незнищенний. І цей народ, переборовши всі труднощі (царизми, більшовизми, сусідські імперіалізми, «русскіє міри», «мутні союзи» тощо), рано чи пізно запанує у своїй сторонці. Хоч комусь це може й не подобатись.

Роман побудив не тільки жваві дискусії. Такі твори, як і твори Т.Шевченка, здатні приводити у лави борців за вільну України нових одержимих.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Селф-коучинг (самонаставництво) як технологія професійного розвитку педагога Нової української школи»
Вікторія Вікторівна Сидоренко
36 годин
590 грн
590 грн

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.