Чинбарство – традиційне ремесло українців

Опис документу:
Моє дослідження охоплює відомості про обробку шкіри на Буковині. від найдавніших часів до сьогодення. Наукова новизна дослідження полягає у пошуку та аналізі артефактів виробництва шкіри. Практичне значення даного дослідження полягає в можливості використання його результатів, а саме,технологічні процеси вичинки шкіри і хутра.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Чинбарство – традиційне ремесло українців

ЗМІСТ

ВСТУП

1.Актуальність теми дослідження

2.Джерела дослідження

РОЗДІЛ 1. Чинбарство – традиційне ремесло Буковини.

1.1. Історія ремесла.

1.2. Розвиток Чинбарства на Буковині .

1.3. Заставнівські ремісники.

1.4. Художня обробка шкіри.

РОЗДІЛ 2. Магія хутра.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

1.Актуальність теми дослідження

Впродовж сотень років на Буковині розвивались народні промисли та ремесла. Ремісничі вироби XVII-XVIII ст., насамперед домашнього вжитку, дозволили до середини XIX ст. сформувати базу для подальшого удосконалення як техніки виробництва, так і довершеності виробів. Наприкінці XIX - початку XX ст. вироби місцевих майстрів, завдяки своїм мистецьким якостям, стали конкурентоспроможними на внутрішньому та зовнішньому ринках. Це стосується тканих, хутряних, керамічних, різьбярських та ін. виробів, що стали творами мистецтва, і прославили буковинських майстрів у всьому світі. Велике значення мало виробництво шкіри, хутра та виробів.Чинбарство – традиційне ремесло Буковини, яке було галуззю кустарної промисловості.В Україні існує від найдавніших часів. Майстер, який займався цим промислом, звався чинба́р,гарба́р, кожум'я́ка , мнець. Підприємство, де займалися обробкою шкіри  чинба́рня чи гарба́рня. Згодом з чинбарства виділилися окремі промисли  кушнірство і лимарство. Обрана мною тема є надзвичайно цікавою. Переконана в тому, що історія чинбарства і технологія обробки шкіри зацікавить багатьох [ 1.2],Д.1,3.

Актуальність теми дослідження

На жаль, нам мало відомо про чинбарство. По зернині треба відшукати буквально все – від знаряддя праці до рецептів розчину. Моє дослідження охоплює Заставнівський район Чернівецької області. оскільки,аналізуючи джерела,виявилося,що чинбарським осередком були Добринівці Заставнівського району,де виявлено цілий технологічний ланцюжок стародавньоого ремесла шкіробробки.

Виходячи з актуальності теми, ми поставили перед собою мету:

  • дослідити розвиток чинбарства на Буковині,зокрема на Заставнівщині ;

  • описати технологію заставнівських чимбарів;

  • показати,що художня обробка шкіри – рукотворне мистецтво кушнірів.

Об’єкт дослідження

Моє дослідження охоплює відомості про обробку шкіри на Буковині. від найдавніших часів до сьогодення. Наукова новизна дослідження полягає у пошуку та аналізі артефактів виробництва шкіри. Практичне значення даного дослідження полягає в можливості використання його результатів, а саме,технологічні процеси вичинки шкіри і хутра.

Структура наукової роботи зумовлена метою та націлена на розвязання завдань дослідження

Робота складається зі вступу , двох розділів, чотирьох підрозділів, висновків,додатків.

2.Джерела дослідження

Cвоєрідність народних ремесел Буковини завжди привертала увагу дослідників-етнографів та істориків. Аналізуючи соціальні аспекти і культуру цього унікального краю, багато науковців проявили інтерес саме до народного ремесла. Крім того, описи народних ремесел знаходимо у літописах, фольклорних жанрах, у творах багатьох письменників,які відтворюючи життя народу , приділяли увагу традиційній культурі,звичаям та обрядам. Проте,ґрунтовні наукові дослідження ремесел як прояву матеріальної культури почалися лише у другій половині ХІХ ст.

Етнографічні дослідження по Західній Україні опубліковує у своїй монографії Я.Головацький. Його праця відкрила новий етап систематичного етнографічного дослідження традиційних ремесел українців в усіх його локальних різновидах. Дослідник звернув увагу на те,що ремесла слід вивчати як явище, розвиток якого є наслідком певних соціальних відносин,особливостей економічного та політичного становища народу.

Велике значення для вивчення характерних ознак і відмінностей традиційного ремесла українців має тритомна монографія Г. Кожолянка «Етнографія Буковини». Автор розкрив різноманіття ремесел на Буковині. Д.2.

Наступним важливим виданням стало комплексне дослідження Кочергана Михайла та Бодоряк Галини «Чинбарство на Гуцульщині. Неповторна краса Гуцульщини».Автори показали чинбарство як традиційне і розвинуте ремесло краю. [ 2 ].Д.2 .Автори даної книги ставлять перед собою мету, розповісти читачеві про ремесло чинбарство і його розвиток на Гуцульщині,порівнюючи з Буковиною.
На їх думку, ця книга буде цікавою, для працівників лісового господарства, для хороших ґаздів-господарів, фермерів, а також для всіх тих, хто любить загадковий край Гуцульщину, цікавиться життям і побутом.
Для написання книги авторами були використані як усні так і письмові джерела, і слід сказати, що Кочерган М.М. сам освоїв ремесло чинбарство, є хорошим майстром по вичинці і обробці шкур, від щирого серця хоче поділитися секретами та тонкощами ремесла чинбарства з рідними гуцулами та всіма українцями.М.Кочерган опублікував старовинні рецепти вичинки шкіри окремих тарин та систематизував багато різних матеріалів .Д.5,6.

Відомості про використання кожуха в родинній обрядовості знаходимо в матеріалах П. Чубинського, В. Кравченка та наукових дослідженнях

М. Мельничук, Н. Здоровеги, В. Борисенко, С. Щербань, Н. Кучережко. Найбільш повно використання кожуха в родильно-хрестильних обрядах

розкрито у дослідженні Н.Гаврилюк.

Джерелом для написання роботи стали розповіді старожилів Заставни про прадавнє ремесло.

РОЗДІЛ 1. Чинбарство – традиційне ремесло Буковини.

1.1.Історія ремесла

Чинбарство як вид ремесла виникло в епоху пізньої бронзи і впродовж сотень років розвивалоя. Шкіра і хутро мало велике значення в житті людини. Археологічні дослідження показали,що з епохи пізньої бронзи зявляються перші металеві спеціалізовані інструменти для роботи зі шкірою,спеціальні приміщення та приспособлення Виробництво шкіри, як свідчать етнографічні дані, процес дуже довготривалий і дорогий. Навіть, відносно прості способи вичиинки шкіри вимагали не менше десятка операцій, окремі з яких продовжувалися тижнями і місяцями. Затрати інгредієнтів для приготування розчинів вимірюються десятками і сотнями кілограмів. Їх потрібно заготовити, збагатити, подрібнити. Ці операції залишили по собі десятки виробничих місць та об’єктів, які знайдені були при розкопках дослідникаи Львова,Чернівців,Києва. Матеріали досліджень науковців показали,що шкірвиробництва виникло в І тис.н.е.Про це говорять матеріали з розкопок  Б.О.Тимощуком Добринівського городища ІХ ст.,що у Заставнівському районі та Чорнівки ( Новоселицький район ). При розкопках було знайдено залізні та кістяні знаряддя ,які не заперечують процесу обробки саме шкіри.Д.1,2.

Чинбарство - це вичинка шкур тварин, а також художня обробка шкіри. Адже шкури тварин мали велике значення для життя і побуту народу. Із шкур шили одяг , взуття,упряжу для коней та інші речі [4]
В умовах натурального господарства обробка шкір з домашнього ремесла трансформувалась у такі промисли:

  • чинбарство - (первісна і остаточна обробки сировини);

  • ;лимарство - (виготовлення упряжі для коней);

  • шевство - (пошиття взуття);

  • кушнірство - (пошиття вбрання);

  • палітурництво-(виготовлення шкіряних оправ).

Високий рівень обробки шкіри виявлений на Гуцульщині.Про це свідчить широкий асортимент виробів: оздоблені різними кольорами киптарі, сап'янові чоботи, оправи для книг, сідла для коней, футляри для музикальних інструментів.[2,4,5]
На Гуцульщині в обладнанні інтер’єру використовувались шкіряні вироби для оббиття меблів, але це бувало тільки у знатних багатих господарів ,які володіли великими капіталами і мали змогу наймати цехових майстрів.
Стабільна історична ситуація, розвиток економічних умов суспільства у різні періоди приводять до переходу шкірвиробництва із стадії домашнього виробництва до товарного і спеціалізованого ремесла. Для територіїі України,за свідченням науковців кінця І тис. до н.е. початку ІІ тис.н.е. було два періоди такого переходу пізньоримський III-IV ст. та давньоруський ХІ-ХІІ ст. час. Умови для таких змін в місцевому суспільстві визрівали і в останні століття до нашої ери, але були погашені різкими  змінами історичної ситуації в середині І ст.н.е

Високо стояли шкіряні промисли і в Київській Русі.Про це написав Войнаровський В. М. Промисли та допоміжні ремесла населення півдня Східної Європи в І-ХІІІ ст. [11].Однак наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. у зв’язку з розвитком промислового виробництва, чинбарство як ремесло занепадає. Появляються фабрики, на яких в спеціально обладнаних цехах, вичиняли(обробляли) до 2-3 тис. шкур на рік. Лише поодинокі майстри-чинбарі займались обробкою шкур. Відомим майстром –чинбарем у період 1896-1939р. на Гуцульщині був Йосип Маковіїв, який проживав в селі Довгополе теперішнього Верховинського району. Він володів технологіями вичинки шкур, що не поступались фабричним і заводським, а інколи шкури які вичиняв Йосип, були набагато якіснішими і еластичними. [2.3]
Є цікавим факт, що відомий письменник І.Франко коли перебував у Довгополі, також цікавився чинбарством.
Він цілими днями уважно спостерігав за роботою Йосипа і замовляв для себе шкури овець для пошиття киптаря, а шила киптар Франкові Михайлюк Марія Іванівна.
Значного занепаду чинбарство на Гуцульщині досягло у період німецької окупації 1941-1944рр.Німці забороняли гуцулам забивати домашні тварини для власних потреб, тому ,що м'ясо поставлялось десятками і сотнями тонн, для німецької армії. Тому не вистачало сировини (шкур),щоб їх вичиняти і шитиодяг.[6.7]
Однак не кожний гуцул міг якісно вичинити шкуру і тому киптарі пошиті з погано оброблених шкур, часто корявіли(ставали твердими і від дощу чи снігу тріскали)А це тому, що такі шкури не були продублені (пропитані відваром кори вільхи, верби, або берези), адже кора цих дерев містить дубильні речовини(таніди) - які надають шкурам еластичність і м'якість, а також не допускають шкуру до затвердження від дощу чи снігу. Про процес вичинки-дублення шкур-жителі Карпат в той час просто не знали. Всім був відомий тільки процес квашення шкур (тобто шкури намазували тістом із муки) і кілька днів витримували на теплому місці, після чого шкуру розминали.Із відбудовою народного господарства. Спостерігається занепад чинбарства на Гуцульщині. У період 1954-1975рр. були збудовані нові заводи і фабрики, які забезпечили населення одягом і взуттям. А одежа із натурального хутра, взагалі не сприймалась.

У 1978-1994рр. чинбарство і художня обробка шкури починає відновлюватись.Але на ринках України появились шкіряні вироби переважно завезені із-за кордону, а власне виробництво занепадає, таке явище спостерігалось до 1999р. А після 2000р. появились шкіряні товари українського виробництва. Треба сказати, що шкіряний одяг чи взуття, виготовлене на Україні, набато краще і якісніше від іноземного. Не далеко той час, коли українські шкіряні товари заповнюють світові ринки, адже і колись Київська Русь славилась своїми чинбарями, з Русі у країни Європи вивозили шкури куниць, овець, різної дичини, там такі хутра користувались з попитом.[2]

1.2. Розвиток чинбарства на Буковині


Розвиток шкірвиробництва на Буковині пояпилося в І тис.н.е. як засвідчили матеріали з розкопок  Б.О.Тимощуком Добринівського городища ІХ ст. Вченими досліджено унікальний чинбарський осередок середньовічного міста. Складовими його є наступні обєкти: виробниче місце відкритого типу,де випалювали вапняк. Поблизу виробничого місця знаходилась вапнякова площадка – овальний майданчик площею 50 м2, засипаний вапняком. Можливо, це місце гашення вапна відкритим способом. Дерев’яний ящик з гашеним вапном знайдено поруч з горном.Основу виробничого комплексу становили чотири дерев’яно-земляні зруби-чани для вапнування шкіри. Їх розміри 1,6-1,9х1,3-1,6 м, стінки виготовлено з тесаних дощок, запазованих в кутах чану. Дно – материкове, на 5-12 см вкрите шаром вапна із значним вмістом шерсті та волосу зі шкур тварин. Поруч чанів ви явлено дві деревяні діжки з прошарком із залишків деревної кори та танідів на дні. В культурному шарі осередку виявлено сотні клаптів шкіри і десятки шкіряних виробів. Численні речові знахідки датують комплекс XV- першою половиною XVI ст.  Підтверджують цю дату  аналіз деревини з чанів та історичні джерела. Загалом, аналіз речових знахідок з Добринівців та поселення поруч дозволяє твердо датувати комплекс і селище ІІІ-IV ст.н.е. і віднести їх до памяток черняхівської культури.

Аналіз розкопок покзав, що добринівські чинбарні високопрофесійні ремісники.[1,2,3.]

Цікавими є й висновки вчених про добринівські майстерні. Виходячи з об’єму і кількості ям - чанів, в майстерні одночасно проходило обробку до 10 великих шкур. Повна їх вичинка продовжувалась мінімум місяць. Майстерень же існувало одночасно не менше 5. Враховуючи, що сезон обробки шкір  триває (за етнографічними даними) 7 місяців, отримуємо 10х5х7=350 лише великих шкір. Кількість же вичинених тут малих шкір – вчетверо, вп’ятеро більша. Тобто, це продуктивність Про обовязкову спеціалізацію масового продукування шкір свідчить і технологія цього виробництва. Сезон обробки шкір тривав близько 7 місяців на рік – в цей час проводяться й основні сільськогосподарські роботи. Тому при масовій вичинці шкір чинбар задіяний весь період землеробсько-скотарського циклу (до цього треба приплюсувати значний час на допоміжні роботи) і про сумісництво в цих галузях не може бути й мови. Шкірвиробництво в добринівських умовах – важка затратна праця, що вимагає прикладення зусиль кількох осіб (сімей).

Наступна знахідка на Буковині – чинбарня VII-IX ст. поселення Чорнівка.Знайдено доашпє виробництво з елементами спеціалізації, вичинки шкіри на відіну від Добринівського городища,що був ремісничим центром.

Обробка шкір та виготовлення з них необхідних у побуті виробів, які упродовж століть існували у формі домашнього ремесла і промислу була і у гірських районах Буковини. Наявність сировини дала змогу розвиватися чинбарству та похідних промислів. Г.Кожолянко у своєу етнографічному дослідженні розкрив народний досвід буковинців, вікові традиції зі сфери одягової культури. Є докладні описи селянських занять, пов’язаних з вирощенням і обробкою волокнистих рослин, розведенням овець і обробкою вовни, ременю і хутра.[1],Д.2.

В умовах натурального господарства обробка шкір на Буковні з домашнього ремесла як уже зазначалося трансформувалась у такі промисли: чинбарство,;лимарство,шевство,кушнірство,;палітурництво Про високий рівень обробки шкір на Гуцульщині свідчить широкий асортимент виробів: оздоблені різними кольорами киптарі, сап'янові чоботи, оправи для книг, сідла для коней, футляри для музикальних інструментів.[4,5]

1.3. Заставнівські ремісники.

В колі господарських занять кожної родини здавна важливе місце займала домашня переробка рослинної і тваринної сировини. Свідченням поширеності традиційних методів обробки , конопель, вовни та шкіри у Заставні стали розповіді старожилів. Чинбарство як промисел не мало надто широкого розмаху. Проте декілька ремісників було,які мали свої чимбарні по виправці в основному овечої,свинячої та шкіри великої рогатої худоби. Особливо поширеною була вичинка овчини для пошиття кожхів.Кушнірством займалася родина Яворських.

Місцеві чимбарі вичиняли, крім того, шкіри таких хутрових звірів, як лисиці, зайця, куниці, тхора.Хутро використовувалося для оздоблення мінтянів,кожухів. Гарбарі вичиняли шкіри на взуття, лимарі («римарі») — сирицю («ремінь») для виготовлення упряжі. Овчини вичиняли найчастіше самі кушніри. Як розказують старожили Заставни – Цуркан Ганна Василівна - вичиняли шкіри овець місцевої породи.А Турецька Марія Іванівна вичиняли овечі шкіри двома способами — мокрим і сухим квашенням. Перший спосіб був основним. Розмочені шкіри чистили спеціальним тупим ножем — шкафою, після чого намащували зі сторони міздри хлібним розчином з пшеничної чи житньої разової муки, розведеної в підсоленій воді. Використовували і кукурудзяне або ячмінне борошно. Наступним етапом було виквашування шкір. їх складали у дерев’яний цебер, заливали підсоленою водою і ставили на визначений час у тепле місце (в хаті або стайні). Просушені шкіри виминали ногами або на спеціальній лаві. Кінцевим етапом було вибілювання - чищення шкір шкафою. Цю операцію, як і на самому початку обробки, проводили на спеціальному верстаті — натираючи шкіру крейдою або гіпсом. Спосіб вичинки овечих шкір «насухо» відрізнявся тим, що намащені тістом шкіри кисли не у воді, а в сухій дерев’яній посудині, протягом трьох-чотирьох днів.Далі шкірою зайалися кушнірі ( Яворські ),які дублювали шкіру дубовою корою, часом змішували її із сливовою або вербовою. Іноді її замінювали вільховою, змішаною з вишневою. Добір кори диктувався поширеними на даній території рослинами, багатими на таніди. Окремі майстри дублені шкіри змащували фарбами. Заставнівські кушніри шили кожухи, кептарі, шапки.Безрукавний кожушок — мінтян зберіг до XX ст. ряд архаїчних рис давнього одягу.[ 3 ]

1.4. Художня обробка шкіри.

Обробка тваринних матеріалів належить до найдавніших трудових процесів, які передували плетінню, ткацтву та іншим заняттям. Шкіра та хутро тварин з незапам'ятних часів служили людині для утеплення і прикрашання тіла, а також використовувалися для побутових потреб. Незважаючи на відсутність речових пам'яток, які через нетривкість матеріалу не збереглися до нашого часу, знайдені археологами зразки знарядь на території України свідчать, що їх застосовували для обробки шкір у добу скіфо-сарматської культури.[7,8]

Археологічні знахідки шкіряного одягу, взуття, головних уборів засвідчують використання шкіри у II тис. до н. є. У дослов'янський період уже відомо було фарбування шкір.

Про високий художній рівень обробки шкір у часи Київської Русі свідчить широкий асортимент виробів: кольорове сап'янове взуття, оздоблене малюванням, гаптом і дротом, хутряне вбрання, оправи для книг, військове спорядження (піхви для зброї, сідла, щити), одяг (кожухи, безрукавки, пояси, сумки, головні убори) та ін. У X—XI ст. шкірка хутряного звіра на Русі була грошовим еквівалентом у торгівлі; нею сплачували и данину.

Обробка шкір та виготовлення з них необхідних у побуті виробів, які упродовж століть існували у формі домашнього ремесла і промислу, супроводжувалися постійним удосконаленням досвіду і примноженням арсеналу художніх засобів. Матеріалом для усіх видів виробів служила натуральна шкіра, а з XX ст. — штучна. Внаслідок механічної або хімічної обробки шкір тварин їм надавали найрізноманітніших фізико-технологічних властивостей і естетичних якостей: стійкості й міцності при стискуванні, розтягуванні, стиранні; гнучкості й еластичності; придатності до зшивання, вишивання, тиснення, плетіння, інкрустації, аплікації тощо. Натуральну шкіру класифікують за видами сировини, технологією дублення й опорядження. Поширеними ґатунками шкір є:

 •   сириця (вичинена, але недублена шкіра великої рогатої худоби);

 •   пергамент (вичинена, недублена, тонка шкіра буйволів та свиней);

 •   шевро (тонка, м'яка, щільна, вичинена і дублена шкіра молодих кіз або козенят);

 •   сап'ян (тонка, м'яка, дублена шкіра кіз, овець, телят найрізноманітніших кольорів);

 •   замша (м'яка, гнучка, оксамитова шкіра сарн, лосів. диких кіз, овець, телят);

 •   юхт (м'яка, тонка, дублена шкіра коней і свиней) та ін.

 Основними техніками художньої обробки шкіри є:

•   шиття (зшивання однотонними або кольоровими нитками);

 •   вишивання (оздоблення шкіряних виробів кольоровими вовняними, лляними, бавовняними та шовковими нитками стебнівкою, гладдю, хрестиком);

 •   аплікація (декорування поверхні виробів клаптиками сап'яну, вовняними і шовковими шнурками, тороками, китицями та шкіряними витинанками);

 •   набивання металу (з'єднання і оздоблення деталей виробів капелями, ґудзиками, великими пласкими металевими кружечками);

 •   тиснення (холодне — прес-формою, контурне — ручне і гаряче — розігрітою металевою формою);

 •   ажурне вирізування (вибивання прорізних геометричних елементів орнаменту металевими пробійчиками з наступним підкладанням кольорової шкіри);

 •   плетіння (прикрашання шкіряних виробів взаємним перехрещуванням вузьких кольорових пасочків).

 Традиція декорування шкіряних виробів сягає глибини віків. При виготовленні тих чи інших предметів побуту, компонентів одягу чи інтер'єру українці здебільшого поєднували кілька технік. Так, аплікацію сап'яном і сукном сполучали нашиванням вовняних шнурів, тасьм, китиць, металевих капслів на кожухи, кептарі тощо. Хутряні вироби (овчини та ін.) оздоблювали здебільшого вишивкою нитками.

За призначенням шкіряні вироби поділяються на три rpупи : для одягу, обладнання житла та господарських потреб.

 До одягових шкіряних виробів належали: головні убори, верхній плечовий одяг і взуття. Доповненням служили паски, торбинки й прикраси. Багатством і різноманітністю художнього вирішення вирізнялися святкові кожухи й безрукавки, шапки паски та торбинки різних регіонів України.

В обладнанні інтер'єру використовувалися шкіряні вироби для оббиття меблів, декорування стін, виготовлені переважно цеховими майстрами і прикрашені тисненням, розписом та ін.

До шкіряних виробів господарського призначення належить кінська збруя: святкова упряж (сідла, шлеї, хомути, нашийники, нагрудники та ін.) пишно прикрашалася металевими ґудзиками, кільцями, пряжками, вовняними китицями тощо. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у зв'язку з розвитком промислового виробництва скорочується виготовлення шкіряних виробів у домашніх умовах, уповільнюються темпи зростання шкіряних промислів. Художня обробка шкіри поступово занепадає. Лишень поодинокі майстри традиційних осередків, головним чином, західних областей України (зокрема Гуцульщини) займалися цим видом ремесла і промислу.

У 70—80-х роках XX ст. художня обробка шкіри в Україні (на Гуцульщині, Буковині, Покутті та Поділлі) починає відновлюватися. На основі досконалого вивчення традицій декоративного вирішення народних виробів майстри та художники створили оригінальні зразки сучасних декоративних сумок, поясів, футлярів, гаманців, книжкових оправ та адресних папок. Поряд з усталеними застосовуються й нові художньо-технічні засоби. У сучасних виробах найбільш вживаними техніками є тиснення по шкірі, ажурне вирізування з підкладуванням, аплікація шкірою і металом, вишивання кольоровими нитками, плетення ремінцями та ін. Іноді застосовуються й призабуті техніки — карбування, випалювання, розпис по шкірі тощо. Отже, давні народні традиції не лише плекаються, але й отримують ніби друге життя.[ 7],Д.6,7.

РОЗДІЛ 3. Магія хутра.

Найчастіше українці використовували кожуха в родинній обрядовості, тобто на родинах, хрестинах та весіллях. Сповиту дитину баба-повитуха клала на простелений на столі або на землі кожух. При цьому вона примовляла: “Щоб було тепло і багато”; “Щоб добре росло і щасливе було”; “Щоб був багатий, як кожух волохатий”.
Коли батьки передавали дитину для хрещення кумам,малюка клали на розстелений кожух на покуті до і після обряду хрещення. щоб було здорове і багате. Якщо це була дівчинка, то під кожух клали прядиво чи гребінь-“щоб пряла і ткала”, а якщо хлопчик, то клали ніж або рубанок-“щоб теслею був”, “щоб шевцем був”. Певні предмети розкладали й на поверхні кожуха. Тоді спостерігали, що дитина перше візьме до рук. Якщо нитки - буде шевцем, якщо книжку - буде вченою, якщо люстерко, - буде чепуритися і лінуватися в роботі.
У колискових піснях кожух часто уособлює в собі спокій, тепло та затишок для дитини. В одній з них співається:
                Пішов коток на торжок,
                Купив собі кожушок.
                Треба з кота зняти,
                Та дитинці дати,
                Щоб тепленько спати.
    Але найширше використовувався кожух у весільному обряді українців.
Під час сватання, за загальної згоди на одруження, батьки нареченої благословляли молоде подружжя “щастям і здоров’ям, віком довгим і розумом добрим, долею щасливою”. Біля печі або на покуті ставили ослін, застелений кожухом, на нього сідали батько і мати з хлібом та сіллю.
Перед вінчанням у церкві вдома молодій розплітали косу, при цьому її садовили на діжу, а пізніше, в 50-60-х роках ХХ ст., на ослін чи стілець, застелений кожухом . Цей кожух приносив боярин від молодого. На Гуцульщині та Буковині ще на поч. ХХ ст. “кнєгиню мостили” на ярмо застелене кожухом вовною вверх. У хаті в цей час співали:
                “Давай, мати, стільця,
                золотого гребінця,
                Давай, мати, кожуха,
            Щоб сіла молодуха”
Дружки не хочуть, щоб її розплітали, тому відповідають:
                “Не дамо ми стільця,
                Не дамо гребінця,
                Не дамо кожуха –
                Не сяде молодуха.
                Ви з дому виїжджали,
                Чом гребінця не взяли,
                Ні стільця, ні кожуха
                Не сяде молодуха”.
Світилки співають:
            “Ми з дому виїжджали,
                Ми гребінця взяли,
                Стільця і кожуха,
                І сяде молодуха”.

До церкви молоді йшли гарно вбрані, взимку обов’язково в кожухах, підперезаних широкими червоними поясами. Молодий у вишитій сорочці, смушевій шапці, чоботях – “це як закон”.
В 30-х роках ХХ ст. традиції поступово відходили в минуле, але селяни ще дотримувались старих звичаїв. В матеріалах Г. Кожолянко знаходимо відомості про те, що перед від’їздом до церкви мати молодої одягала кожуха наверх вовною і свяченою водою із житом тричі кропила воза, на якому сиділи молоді. Таким чином вона захищала молоде подружжя від лиха та негараздів.[1].
До вінчання в церкві наречених ще ставили на кожусі й благословляли “в путь”, що символізувало багатство і добробут майбутньої молодої сім’ї.
    Після вінчання вони йшли до хати молодого, інколи до молодої. Тут їх зустрічали батьки з іконою, благословляли, заводили до хати і садовили на розісланий кожух на “посаді”.
Записи Р.Ф. Кайндля, чернівецького етнографа австрійського походження свідчать, що в кінці ХІХ ст. гуцули “у домовині розкидають овечу вовну, щоб небіжчику було тепло”.
В околицях Косівського району (с. Бабин, с. Соколівкв, с. Яворів та ін.) під час похоронного обряду померлого клали, і до цього часу кладуть в домовину застелену “писаним” ліжником. Інколи ліжник стелили на домовину, або під неї а після похоронного ритуалу його віддавали священникові. Це фіксує і Р.Ф. Кайндль. До сьогодні в цих селах існує промисел виробництва ліжників, їх тчуть з ниток виготовлених із овечої шерсті. Таким чином, прослідковується аналогія пов’язана з використанням виробів вівчарства у поховальному обряді.
Українські етнологи також стверджують про побутування кожуха на території України під час похорон: “Колись небіжчика після обмивання клали на лаву, підстеливши під нього кожух…”.
Окрім родинних обрядів кожух використовувався на Різдво, Великдень, Масницю та ін. Так, автором цього дослідження під час проведення свята “Масниця” в Музеї народної архітектури та побуту України записано від фольклорного колективу свідчення про використання кожуха в дещо незвичайний спосіб. Проганяючи зиму, господар домівки кілька разів бив по снігу кожухом, примовляючи при цьому:
“Ух, ух, очищайся кожух,
Об біленький сніжок, для моїх овечок”.

Молодь, яка зібралася під його хатою, відповідала:
                “Всіх нас гріє не кожух,
                А веселий теплий дух”
Таким чином, українські селяни вірили, що в результаті цього обряду сувора зима, яку символізував кожух, швидше поступиться місцем теплу та весні.
В західних областях України на Великдень кожуха стелили на поріг господарю під ноги, коли той повертався із церкви з паскою додому. Аналогічно використовували кожуха і на Свят–вечір, перед Різдвом. Це робилося для того, щоб у хаті цілий рік було затишно й “багато”. В 70-х роках ХХ ст і досьогодні ліжники чи покрівці замінюють кожухи.
    Про те, яке велике значення мав кожух у селянському побуті України, свідчать численні народні приповідки: «До Святого Духа не скидай кожуха, а по Святому Дусі ходи далі в кожусі», «Прийшов святий дух – берись за кожух», «До Святого Духа держіть кожуха», «Обіцяв пан кожух, да тільки слово його тепле», «Кожух та свита та й душа сита».
На жаль, час спливає, змінюється світ, змінюються традиції. Кожух усе менше й менше використовується як в побуті, так і в родинній обрядовості українців. Часто його замінює сучасний одяг (пальто, шуба та ін.), а в обрядах–ліжники, рушники, килими, полотно, подушки, тканина. Все частіше нехтують важливими моментами обрядовості, яка створювалася впродовж віків, що обумовлено трансформацією та нівеляцією окремих обрядів.[1,6,9]

ВИСНОВКИ

Протягом усієї історії людства в різних географічних і господарських умовах, шкіра відігравала надзвичайно велику і важливу роль. Її сировинна база була потужною повсюдно, попит на шкіру був безмежним. На всіх етапах історії шкіра та хутро були важливою статтею обміну та торгівлі. В сприятливих політичних та економічних умовах насамперед шкіра ставала надійним засобом швидкого отримання надлишкового продукту. Набагато раніше металургії чи гончарства вичинка шкіри набула рис спеціалізованого виробництва Разом із шевським ремеслом — пошиттям взуття, а також кожухарством та шапкарством вони складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел українців. Технологія обробки шкіри розвивалася,внаслідок чого створювалися нові сорти - юхті, сап'яну та інших сортів для пошиття взуття, кожухів,ремнів. При загальному поширенні промислу по всій Буковині в окремих містечках і селах він набув значних розмірів. До найбільших осередків у кінці XIX — на початку XX ст. належали Добринівці ,Митків,а також Гоцульщина - Косів і Кути. У кожному з них працювало до 10 майстрів. В той час виділяється і кушнірство . Майстерність кушнірів була відома не тільки в усіх довколишніх селах, а й на Коломийщині, Снятинщині. В північній Гуцульщині численністю майстрів, а особливо локальними ознаками в художньому оздобленні виробів вирізняється кушнірство сіл Нижній Березів, Баня-Березів, Верхній Березів, західна Гуцульщина найбільше кушнірів мала у містах і селах Ділятин, Яремча, Ворохта, на буковинській — у Путилі, Селятині.

Заставнівські кушніри шили кожухи, кептарі,шапки.безрукавний кожушок — мінтян зберіг до XX ст. ряд архаїчних рис давнього одягу.

Шевство — здавна відоме і дуже поширене на усій Україні, в українських Карпатах розвивалось переважно по містечках. Це пояснювалось тим, що продукція шевців (чоботи, черевики) знаходила попит у міщан, тоді як типове взуття селян — постоли виготовляли у кожній сільській сім'ї. Вичиняти хутро та виготовляти хутряний одяг почали давно, відколи з’явилася потреба захищатися від холоду та згодом він перетворився на неповторне рукотворне мистецтво.

СПИСОК ВКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Кожолянко Г.. Етнографія Буковни. Чернівці: ЗОЛОТІ ЛИТАВРИ, 1999.

2.Кочерган Михайло ,Бодоряк Галина «Чинбарство на Гуцульщині. Неповторна краса Гуцульщини».Львів.2010.

3.С.П.Павлюк, Г.Й.Горинь, Р.Ф.Киргіва. Українське народознавство. - Львів, 1994.
4.Фірсова Н.М., Шарганов В.Н.Вичинка шкур овечих і хутра. – Київ «Урожай» 1996.
5.Лінь В.В.,Обробка шкіри і хутра. –К, 2000.
6.Кочерган В.І.Його розповідь про чинбарство. – Стебні , 2001.
7.Горинь Г.Й.Шкіряні промисли західних областей України (друга половина ХІХ –ХХІ ст.)К., - 1986.
8. Гургула І.Я.Народне мистецтво західних областей України. К.,1966.
9.Розповіді старожителів про чинбарство. – Стебні , Довгополе, Перехресне. – Верховина,2011.
10. К.Матейко. Український народний одяг. Етнографічний словник. – К.

11. Войнаровський В. М. Промисли та допоміжні ремесла населення півдня Східної Європи в І-ХІІІ ст. (археологічне відображення та інтерпретація) / Віктор Войнаровський. – Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. – Львів: ПП «Ліана М», 2014.

.

24

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Організація інклюзивного середовища в закладі освіти»
Мельничук Вікторія Олексіївна
30 годин
590 грн
590 грн