і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
Взяти участь
Поспішайте взяти участь у вебінарі Арт-терапія в роботі з підлітками і старшокласниками. Шлях до мети
До початку вебінару залишилось:
3
Дня
3
Години
16
Хвилин
30
Секунд
Предмети »

Безсмертний подвиг українського народу

Перегляд
матеріалу
Отримати код

С. В. Веремійчук

( Дослідження про звірства фашистів на Ізяславщині в роки війни)

У минуле – все далі і далі відходить війна,

Пам'ять тихо горта сторінки…

Обеліски. На них – імена, імена…

І роки, і зірки, і вінки…

Я ніколи не знала війни. Мої батьки теж не були на війні (батько народився перед війною, а мама – після). А ось старші пам’ятають. Вони ніколи не забудуть війну…

Війна… Велика Вітчизняна війна радянського народу проти фашистських загарбників… Страшна війна минулого століття, пекуча рана, яка досі болить чи не в кожній родині в Україні. Саме тоді, коли найрясніше визрівали плоди праці людей, оскаженілі німецько-фашистські орди підступно напали на Радянський Союз, захопили наш рідний край, полонили нашу матір-Україну, наше Поділля, наш Ізяславський район.

Полилися сльози і кров, запалали села і міста. В небі щоденно з важким ревом проносились зграї фашистських літаків, скидаючи на землю свій смертоносний бомбовий вантаж. У лісах Ізяславщини з’явилися перші ворожі десантники. Їх виловлювали бійці щойно створеного винищувального батальйону.

Перед війною у 1938-1939 роках у Славутському, Білогірському, Плужнянському районах була побудована лінія укріплення. Були впевнені, що цю потужну систему великих залізобетонних дотів не здолає ніяка ворожа сила. Але з тих дотів не зробили жодного пострілу, і залишились вони як печальна пам'ять про марно витрачені народні кошти. І досі стоять безмовно декілька із них у сусідньому селі Дертка, притягуючи людей своєю таємничістю.

Ми живемо сьогодні тому, що у час суворих випробувань вижила наша країна, вистояли люди. Вчорашній робітник, колгоспник, вчитель, лікар, міліціонер стали супроти ворожих частин, що вторглися з боку Острога в Плужнянську зону. Саме вони відбили дружніми залпами гітлерівських мотоциклістів у Плужному. Але, на жаль, на більше сил у мужніх добровольців не вистачило. І вже на початку липня вся Ізяславщина була під гнітом нелюдів. Для жителів району, як і інших районів,

- 1 -

окупованих гітлерівськими військами, настали чорні дні кривавого «нового порядку». Жахливим було становище робітників і селян. Гітлерівці ліквідували сільськогосподарські артілі і замість них запровадили общинні господарства, в яких верховодили фашистські лакеї. Ряд колгоспів було перетворено у поміщицькі і так звані «державні» маєтки.

В общинних господарствах і маєтках окупанти встановили жорстокі порядки. Фашистські сільськогосподарські «керівники» та їх прихвосні – старости та поліцаї- примушували селян щодня, від зорі до зорі, працювати в полі, відбувати різні повинності. Окупаційні власті суворо забороняли видавати селянам за роботу, виконану в общинних господарствах, пшеницю й жито –урожай озимих культур повністю вивозився до Німеччини. Лише в окремих випадках члени цих господарств одержували кілька кілограмів зерна ( у Кам’янці видавалося по 3 кілограми на людину). Селяни зобов’язані були здавати велику кількість молока, м’яса, яєць, сплачувати різні податки. Продавати на базарах зерно, м’ясо, сало, молоко і молочні продукти, яйця, овочі заборонялося.

В перші дні окупації району гітлерівці закрили школи. В цих закладах окупанти розміщували поліцейські пости, комендатури.

Німці здійснювали старанно розроблену ними програму винищення людей. Моторошно стає, коли дізнаєшся про масові розстріли стариків, жінок, дітей.

1944 рік… На карті населений пункт зазначений, насправді його немає. На опаленій вогнем землі чорніють груди щебеню та пічні труби.

Усього 600 дворів спалив проклятий німець, стер з лиця землі українське село Клембівку.

Сумно сидить на згарищі Петро Сергійович Пилипчук. Ні сімї, ні двора, нічого в нього не залишилося. Діти мучаться в Німеччині на каторзі, дружину теж погнали кудись разом з багатьма жителями села, а він випадково уцілів, один залишився на білому світі.

  • А життя яке у нас було! – зітхає Пилипчук. – Скільки птиці, худоби було! А яка

- 2 -

пшениця! І оком не обіймеш наші лани. Жили, як у місті: з електрикою, чисто, культурно, заможно. Школа була, лікарня, клуб, завод…

- А тепер ось, - і Пилипчук показав руїни, – даху над головою позбавив проклятий Гітлер.

Страшний був день 24 лютого 1944 року. Перед своїм відступом німці вирішили знищити все село. Прибули спеціальні команди факельників, і відразу в різних кінцях села запалали дахи. Стріляючи з автоматів, гітлерівці, як худобу, зганяли жителів села. Німцям потрібні були раби. Вони відбирали здорових, міцних жінок, юнаків, дівчат, щоб вивезти їх у Німеччину, а старих, малих людей пристрілювали.

Із палаючої хати, припадаючи на ногу, вийшов інвалід Петро Куличенко. Йти швидко він не міг. Автоматник, який вигнав Петра з хати, уважно глянув на нього, потім підняв автомат і спокійно пристрелив.

Така ж доля спіткала і 80-річну Лукерію Репетюк, і 85-річного Мирона Собка та багатьох інших стариків, дітей, хворих, калік…

Якраз напередодні цього фатального дня Лідія Суворова народила двох синів. Молода мати не чула, як увійшов німець. Він викинув її з хати, відігнав за поріг і підпалив домівку, де залишилися немовлята. Збожеволівши від горя, мати даремно кидалась у вогонь. Німець з реготом ловив її і відштовхував.

У цей день німецькі карателі розстріляли кілька десятків клембівських людей, розгромили все село. А ввечері у районі сусідньої станції з числа тих, що вивезли, було розстріляно ще 75 чоловік. Доля решти невідома.

Є неподалік від тракторного парку у Куневі невеликий ліс-урочище. Це сумне місце й стало останнім притулком для багатьох безневинних жертв- євреїв.

Перед війною у Куневі жило чимало євреїв. Це були працьовиті, дружні, товариські люди. Багато кунівчан у важкі голодні роки знаходили у них порятунок від смерті. Жили вони у центрі села, мали свої магазинчики і це було, як на той час, невеличке містечко. Так і говорили жителі села: «Йду в місто». Так говорять і сьогодні. І зараз є у Куневі чимало «єврейських» хат, але немає євреїв.

- 3 -

Чому на початку війни вони не покинули села, чому не виїхали – невідомо. Адже було відомо, з якою жорстокістю німецькі фашисти ставилися до них, євреїв. І от одного дня було дано наказ: «Всім дорослим євреям із собою взяти цінні речі, віники (ніби для прибирання території), дітей залишити вдома і зібратися біля комендатури». Іншим жителям села наказано було позакривати двері, позавішувати вікна і не виглядати із них. Тих, хто ослухається, чекає покарання.

Під посиленою охороною повели їх за село. Враз був оголошений наказ: «Тим, хто йде позаду колони, лягти на землю в два ряди, решті – продовжити свій маршрут». Для чого? Зрозуміли трохи пізніше. По живому коридору німці проїхалися мотоциклами. Це вони так розважались (страшна розвага, чи не так?)

В той час інші вже вийшли із села і підійшли до лісу. Куди вони йдуть і для чого, зрозуміло було вже кожному. Німці спочатку відібрали всі цінні речі, а потім наказали копати яму, тобто могилу для себе. Хто відмовився – зразу лунала автоматна черга. Страшно, ой як страшно копати собі могилу під дулами автоматів. Не всі можуть це витримати, не витримала і одна полонянка. Враз над лісом пролунав дитячий крик щойно народженого немовляти. Пролунав, щоб замовкнути навіки, бо тут же прогриміла автоматна черга, і мати разом із невинною дитинкою були вбиті. Далі лунали постріли – і падали, падали у цю ненажерливу яму люди, востаннє посилаючи землі і небу свої зойки, вигуки, плачі, прокляття. Не витримав молодий юнак і метеором кинувся тікати (слід сказати, що могила була викопана майже під вертикальним горбком). Німці на якусь мить розгубилися, адже не чекали нічого подібного, і це врятувало юнаку життя. Дертися під такий горбок ніхто з німців не хотів, а дерева і кущі заховали втікача від куль. Всі інші назавжди залишилися лежати в цій могилі.

Після заповнення ями-могили трупами та пораненими німці із старостами закидали її землею. У погано засипаних місцях земля осідала і пропускала на поверхню криваву рідину, і її знову засипали. Сипали сухе вапно, вапно гасилося, а криваве місиво знову зявлялося. Не один ще день після розстрілу ворушилася земля…

- 4 -

Цього страшного покарання вдалося уникнути молодій дівчині-єврейці Мані, її заховала одна жіночка. Поліцай бачив, що серед вбитих її не було, і німецький прихвостень кинувся шукати її по селі. Довгий час вдавалося дівчині переховуватися, але врешті і вона потрапила в руки цим нелюдам. Після тривалого знущання її було розстріляно в лісі.

Дорослі жителі були мертві, але ж залишилися їхні діти? Потай люди давали бідним сиротам їсти, хоч це було заборонено робити, а потім їх всіх погрузили на машини і повезли. Через деякий час селом проповзла зловісна звістка, що дітей десь у Лютарці під Ізяславом було розстріляно. Так це чи ні – навік залишилося таємницею.

Про цю страшну сторінку війни і досі пам’ятають у селі, учні місцевої школи доглядають за могилою, а на День Перемоги часто сюди приїжджали євреї, а десь

років п'ятнадцять назад приїхав і юнак, якому тоді вдалося врятуватися.

Страшні, жахливі історії, але це ж лише крапля із того, що зробили ці звірі на моїй рідній землі.

Понад одинадцять тисяч невинних мирних жителів – отакий кривавий ужинок окупантів на Ізяславщині. Але це, напевно, неточна цифра, бо ще і зараз нам відомі не всі поховання убитих нелюдами.

Кривавий слід залишили фашисти на Ізяславській землі. Пограбували, поруйнували місто, селища, дотла спалили села Білотин, Васьківці, Двірець, Комини, Клембівку, Покощівку, Сошне… Кожна назва цих сіл – це розпачливий крик болю і страждань, це кривавий автограф фашистських розбійників, які принесли на нашу землю чорне дихання смерті і наругу над людською гідністю.

Не стали на коліна ізяславчани. Тисячі їх були поміж підпільників і партизанів, тисячі – на фронтах. Уже першої воєнної осені в Ізяславі та Плужному виникли підпільні організації, партизанські групи та загони. Нарівні з дорослими в двобій з ворогом вступають і діти. Назавжди залишаться в нашій пам’яті подвиги юних Ганни Сошенської та Валі Котика, який загинув при визволенні Ізяслава, імена героїв Бортника Р. Й., Тимощука Д. І., Делегея М. К., Захарчука М. М. В їхніх

- 5 -

подвигах віддзеркалюються подвиги тисяч безіменних звитяжців, що йшли на бій з ворогом заради свого народу, своєї Батьківщини. І всім їм віковічним пам’ятником- вдячністю буде всенародна пам'ять. Вона бентежить серце і нагадує, хто ми, чиї ми діти й чиї онуки. Нехай наша пам'ять про подвиги народу буде найвищою даниною мертвим і живим, котрі все віддали на вівтар Перемоги! Бо ж всі ми не вічні на цій землі, адже кожен з нас є часткою народу, який вічний завжди!

Нехай живеться всім щасливо,

Навкруг сміються малюки.

Нам треба сонця, а не хмар.

Нам треба миру на віки.

Хай буде мир, я миру хочу!

Я щастя хочу і весни!

Не хочу бомб, не хочу диму,

Не хочу бачити війни!

- 6 -

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Курс:«Методична діяльність в умовах децентралізації освіти в Україні»
Вікторія Вікторівна Сидоренко
36 години
1400 грн
590 грн

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти

«Методичний
тиждень 2.0»
Головний приз 500грн
Взяти участь