Авторський філософський вірш Анни Куницької про жертовність, доброту, внутрішнє світло та важливість збереження власних духовних ресурсів. Твір спонукає до роздумів над цінністю людської душі, умінням допомагати іншим, не втрачаючи себе, та відповідальністю кожного бути світлом для ближніх. Матеріал можна використовувати під час виховних годин, уроків української літератури, етики, громадянської освіти, а також для обговорення моральних цінностей і розвитку емоційного інтелекту.
Запитання за змістом:
-Хто є головною героїнею вірша?
-Чому авторка порівнює Душу з ліхтариком?
-Для кого вона світила?
-Чому світло Душі згасло?
-Як люди відреагували на те, що світло згасло?
-Яку важливу думку висловлено в останніх рядках?
Запитання для роздумів:
Чи завжди потрібно жертвувати собою заради інших? Чому?
Як ви розумієте вислів «собі на шкоду»?
Що означає фраза «кожний — ліхтаринка»?
Як можна підтримати людину, яка довго допомагала іншим і втомилася?
Чи потрібно дбати про себе, якщо хочеш допомагати іншим? Поясніть свою думку.
Притча про ліхтаринку
Потрапила в цей світ Душа
Для рівноваги й урівняння,
Добра зі злом протистояння
Ніхто у неї й не питав…
Безмежно чистою була,
Добро усім у дар давала
І, не чекаючи подяк,
Заради інших всіх страждала.
А не до себе їй було!
Вона ліхтариком світила,
Собі на шкоду, до безсилля,
Щоб людям видно, куди йти .
Світила довго. Без розбору!
І щиро доброю була,
Казала: «Не побийте ноги!
Я вам підсвічую весь шлях».
І так товклися всі подовгу
Під її світлом у пітьмі,
Що згасла вона через роки
Від власної жертовності для них.
————-
І стали люди нарікати
«Така сяка! Жалкує світла!
Терпіти темінь нема сил!»
Хоча з них кожний- ліхтаринка,
Яка могла їй підсвітить…
