Антропологічний принцип філософії Л. Фейєрбаха

Опис документу:
Антропологічний принцип філософії Л. Фейєрбаха

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Антропологічний принцип філософії Л. Фейєрбаха

Людвіг Андреас Фейєрбах (1 804 - 1872) після навчання у Гейдельберзі (теологічний факультет) та в Берліні (філософський факультет) став палким прихильником та одним із кращих учнів Гегеля. Деякий час він був викладачем філософських дисциплін, але після того, як виступив із критикою релігії (вихід у 1830 р. книжки "Думки про смерть та безсмертя"), був змушений покинути викладацьку діяльність. У 1837 - 1860 рр. Фейєрбах веде відлюдне життя у селі Брукберг. В останні роки життя він проявляв цікавість до робітничого руху.

У філософії Л. Фейербах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Гегеля, він побачив у ній "логізовану теологію". Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейербах дійшов висновку про те, що релігія:

втілює віковічні людські мрії та ідеали;

змальовує досконалий світ;

виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.

Звідси випливає висновок філософа: "Релігія постає як тотожний із сутністю людини погляд на сутність світу та людини. Але не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та визначає її, панує над нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає вчасного, особливого змісту".

Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейербах, усі її сутнісні сили чи властивості: "Якими є визначальні риси істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє сизою мислення, силою волі та силою почуття". Тому слід повернутися обличчям до природи, у тому числі й передусім до природи людини: "У чому полягає мій "метод"? У тому, щоб через посередництво людини звести все надприродне до природи та через посередництво природи все надлюдське звести до людини".

Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейербах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейербахом не душа, не мозок, а людина: "У палацах мислять інакше, ніж у хатинках...". Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає "не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я та Ти".

На місце любові до Бога Фейербах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога - віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом.

Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю — німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне - повернути все це на землю, до людини. Фейербах помітив і те, що кришталеві палаци - не найкраще житло для реальної людини, і спробував запропонувати їй дещо інше. Слід сказати, що акцентування принципово діалогічної природи людини, ролі людського почуття, зокрема любові, знайшло зацікавлений відгуку багатьох мислителів XIX та XX ст.

Висновки

Німецька класична філософія постала як особливий, вищий етап у розвитку європейської філософії, як концентрація проблем, ідей та надбань класичного типу філософствування.

Вона збагатила науку цілою низкою плідних ідей, що були розроблені з надзвичайною глибиною, розмахом та майстерністю.

Водночас німецька класична філософія вичерпала ідейний та методологічний потенціал класичної філософії і постала, з одного боку, неперевершеним взірцем культури мислення, а з іншого — як переддень появи принципово нової філософії.

Додаткова література з теми

1. Антология мировой философии. Т.З. М., 1971.

2. Гегель Г.-В. Ф. Філософія. В 2-х томах. ТІ. М., 1976. Т.2. М., 1977.

3. Кант И. Критика чистого разума. М., 1994.

4. Кант И. Прологомены ко всякой будущей метафизике, могущей появиться как наука. АМФ. Т.1. Часть 3. К., 1992.

5. Мотрошилова И. В. Рождение й развитие философских идей. М.. 1991.

6. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. К., 1998.

7. Татаркевич Вл. Історія філософії. Т.2. Львів, 1999.

8. Фейербах Л. История философии. В 3-х томах. Т.З. М., 1967.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Розвиток життєво-професійної ефективності особистості в освітньому процесі НУШ: технології, методики, вправи »
Ілляхова Марина Володимирівна
30 годин
590 грн
590 грн