і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
Предмети »

Антон Хижняк

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Хижняк Антон Федорович – прозаїк, журналіст.

Народився 8 грудня 1907 року в с. Зачепилівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії (тепер Харківської області) в бідній селянській родині. Навчався у Зачепилівській початковій школі. Закінчив Харківський педагогічний інститут (1941 рік).

Друкуватися почав у 1927 році. Свою першу повість „Голуба кров” написав у стінах Красноградського краєзнавчого музею, багатою бібліотекою якого він користувався.

З 1930 р. працював у районних газетах Краснограда, Липців, Змійова, з 1933 по 1939 р. був відповідальним секретарем обласної газети „Соціалістична Харківщина”. Під час Великої Вітчизняної війни працював у цій же газеті в Купянську, а потім знову в Харкові. Після війни працював у львівській газеті „Вільна Україна”. З 1950 до 1961 р. був головним редактором „Літературної газети”.

Член Спілки письменників СРСР з 1950 року.

Перше оповідання „Голуба кров” було надруковане 1929 р. Автор збірок оповідань „Львівські оповідання” (1948), „Килимок” (1961), „Краса життя” (1962); пєси „На велику землю” (1949); повістей „Тамара” (1959), „Невгамовна” (1961), „Онуки спитають” (1963), „Нільська легенда” (1965), „Київська прелюдія” (1977); книжок нарисів „Шведські враження” (1956), „Київська унікальна” (1962), „Іменням Леніна єдині” (1968), „Слово сучасника” (1974); романів „Данило Галицький” (1951), „Крізь століття” (1982) та інших творів.

За повість „Нільська легенда” 1973 року удостоєний Міжнародної премії імені Г.-А. Насера.

Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, „Знак Пошани”, медалями та Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

Помер 15 жовтня 1993 року у Києві.

***

Уривок з повісті ТАМАРА

„Вікторія угамувалась, повернулася в нестямі до стінки.

Довго сиділи мовчки.

- Тридцять девять і девять... А вчора було сорок, - сказала Божена Тамарі і розповіла про Вікторію. Їх троє подруг – Вікторія, Іра і Люся. Вони працюють тут же, в ревірі, - на кухні. А тепер всі захворіли.

- А Зара? – спитала несміливо.

- Зара?! – очі Божени засиніли теплими вогниками. Вона довго підбирала слова. – У неї велике серце... Нас тут багато своїх... Мої землячки є, дві Власти... Вони санітарки... І лікар – тьотя Клава, росіянка.

Тамара жадібно слухала. Їй здавалось, що вона вже далеко від отого страшного сорок шостого барака. Здавалось, що нема ніякого Біркенау, ніякого Освєнціму, а навкруг свої. Свої! Свої!..

Але що б не думала, а вона була тут, у жахливому Біркенау, в центрі жахливого Освєнціму, де вдень і вночі чорні хмари здіймаються над димарями крематорію.

Щомісяця в Освєнцім привозили сотні тисяч людей. Для роботи в численних канцеляріях, ревірах, складах, кухнях не вистачало найманого персоналу, і комендатура брала вязнів. Брала і не побоювалась – адже звідси жоден вязень більше не потрапить на волю. Хай виривається, хай лізе крізь огорожу, повисне на колючих дротах і знайде єдиний шлях – крематорій.

Вязні працювали і, допомагаючи один одному, боролися з фашизмом, їх не зупиняли ні тортури, ні смерть. Небезпека чекала на кожному кроці: за переданий товаришеві найменший шматочок хліба – смерть, за перехоплену записку – смерть, за необережні розмови – смерть, за звязки з іншими бараками – смерть. Смерть, смерть, смерть за все, що вважалося порушенням правил цього заклятого місця. Наче якийсь змій з страшної казки невідомими чарами обплутав тут людей і нема, і не буде їм виходу з цього місця, оточеного лісами і болотами.

Але вязні не втрачали надії вирватися на свободу, не схилялися перед жорстокою долею.

- А ось і Зара! – вигукнула Божена.

У Тамари тьохнуло з радості серце.

- О, ми вже розмовляємо, - засвітилися блискучими іскринками чорні очі Зари. Бліді уста посміхалися, і вся вона була якась святково збуджена.

- У мене сестра така, як ти, і очі в неї такі ж. Може, я тому ще більше полюбила тебе. Ти чуєш, Тамаро, - нахилилася Зара.

Вона довго говорила про те, що треба допомагати один одному.

- Нас не скорив Гітлер. Він думає, що налякав нас. Ні. – Ми ніколи не будемо кланятися йому. У нас всі так говорять в Югославії. Всі проклинають фашистів.”

***

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

  • Додано
    15.08.2018
  • Розділ
    Українська література
  • Тип
    Стаття
  • Переглядів
    70
  • Коментарів
    0
  • Завантажень
    0
  • Номер матеріала
    NW008133
  • Вподобань
    0
Курс:«Інтернет-ресурси для опитування і тестування»
Левченко Ірина Михайлівна
24 години
1000 грн
490 грн

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти

«Методичний
тиждень 2.0»
Головний приз 500грн
Взяти участь