Олександр (Олесь) Гончар народився 3 квітня 1918р. у слободі Суха (тепер Кобеляцького р-ну) Полтавської області у сім'ї робітників Терапія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів; батько перед війною працював у приміському колгоспі (де й загинув від німецької авіабомби), мати — на заводі металевих виробів.

У 1921 р. померла матір Олександра, хлопець переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері), з 1925р. вчився у рідному селі, потім у с Хорішках. У 1933р.— після закінчення семирічної школи в с Бреусівка Козельщинського району працював у редакції районної газети "Розгорнутим фронтом" (с. Козельщина).

Протягом 1933—1937 рр. О. Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики ім. М. Островського; по закінченні недовго працював учителем у с Мануйлівка, потім — в обласній молодіжній газеті "Ленінська зміна".

З 1937р. почав друкувати (переважно оповідання) в "Літературній газеті", "Піонері!", "Комсомольці України", "Молодому більшовикові". Поступив на філологічний факультет Харківського університету.

У 1938 —1941 рр. створені новели "Іван Мостовий", "Черешні цвітуть", "Орля", повість "Стокозове поле".

У 1941 р. з третього курсу Харківського університету в лавах студентського батальйону О. Гончар добровольцем пішов на фронт, був двічі поранений. Писав поезії (видані 1985р. окремою книгою "Фронтові поезії"). Нагороджений орденами "Слави" і "Червоної Зірки", трьома медалями "За відвагу", медаллю "За оборону Києва".

У 1945 р. О. Гончар демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946р., працював асистентом кафедри української літератури цього університету, переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, почав професійну літературну діяльність, вжурналі "Україна" надрукував романтичне оповідання "Модри Камень".

Протягом 1946—1947 рр. О. Гончар написав романи "Альпи", "Голубий Дунай" (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1948р.), "Злата Прага" (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1949р.), які склали трилогію "Прапороносці", уперше опубліковану в журналі "Вітчизна".

У 1947—1959 рр. вийшли його повість "Земля гуде", збірки оповідань "Новели", "Весна за Моравою", "Південь", "Чари-комиші", "Маша з Верховини" та ін., повісті "Микита Братусь" (1951), "Щоб світився вогник", романи-дилогія "Таврія" (1952), "Перекоп" (1957), книги нарисів "Зустрічі з друзями" (1950, про Чехословаччину), "Китай зблизька" (1951).

У 1959—1971 рр. Олесь Гончар є головою правління Спілки письменників України, у 1959—1986 рр. — секретарем правління Спілки письменників СРСР; депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР.

Роман "Людина і зброя" (1960 р.) отримав Державну премію УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1962 року.

У1961 р. вийшла книга нарисів "Японські етюди", у 1963 р. — роман у новелах "Тронка" (Ленінська премія, 1964р.).

У 1966р. на V з'їзді письменників України Олесь Гончар виступив з доповіддю "Думаймо про велике".

У 1968 р. був опублікований роман "Собор".

Протягом 1970—1976 рр. письменник створив твори: роман "Циклон" (1970), збірник статей "Про наше письменство" (1972), повість "Бригантина" (1973), роман "Берег любові" (1976).

У 1973 р. він очолив Український республіканський комітет Захисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру.

У 1978 р. Олеся Гончара обрано академіком АН УРСР, присуджено звання Героя Соціалістичної праці. Роман Гончара "Твоя зоря" (1980р.) отримав Державну премію 1982р., вийшов збірник статей "Письменницькі роздуми" (1980). У 1986 р. опубліковані повість "Далекі вогнища", новели "Корида", "Чорний яр", "Двоє вночі", повість "Спогад про океан". Олесь Гончар у 1990р. вийшов з КПРС (вступив 1946р.). У 1991 р. опубліковано збірник статей "Чим живемо. На шляхах до українського Відродження". У 1992 р. Олесю Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). У 1993 р. Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав Олеся Гончара "Всесвітнім інтелектуалом 1992— 1993 поків".

Олесь Гончар помер 14 липня 1995р., похований у Києві на Байковому кладовищі.

Визнання прийшло до Олеся Гончара з першим твором. Вчорашній фронтовик, за плечима нема й тридцяти, опубліковано лише початок трилогії "Прапороносці" — і раптом критика заговорила про нього як про зрілого художника. Державні премії за романи "Прапороносці", "Людина і зброя", "Тронка" і загальне визнання, здавалось би, мали гарантувати письменнику недоторканність і цілковите благополуччя в житті й творчості. Але коли з'явився його роман "Собор", від того "офіційного" благополуччя не залишилося й сліду: письменника було піддано вульгарній критиці, організовано проти нього кампанію ідеологічного шельмування, а сам роман — вилучено з літературного процесу на двадцять років. У 1966 році, працюючи над "Собором", О. Гончар виступив на V з'їзді письменників України з доповіддю "Думаймо про велике", в якій порушив багато болючих тем: збереження історичної пам'яті, незадовільний стан вивчення української мови в Україні, проблеми освіти й тогочасного розвитку українського мистецтва, необхідність дбайливого ставлення до природи, загроза екологічних катастроф, повернення із забуття творів П. Куліша, В. Винниченка, Б.-І. Антонича. Тепер нас дивує, що ж у цьому виступі було "крамольного". Проте в країні "процвітаючого соціалізму" насправді треба було мати неабияку громадянську мужність, щоб говорити про якісь проблеми. У 1964 р. помінялось вище партійне керівництво держави: Хрущова замінив Брежнєв, "свобода" для українських митців закінчилась, почались масові арешти інакомислячих (тобто усіх, хто не прославляв, а "очорнював" радянську дійсність, був, за визначенням владних структур, "ідеологічним диверсантом" або ще гірше — "буржуазним націоналістом"). Це були часи, коли вдома говорили одне, а серед людей — інше; шпигунство, доноси, конформізм, почесті й залякування — неповний перелік того, що потім назвуть "застійними явищами" і що особливо буде процвітати в 70—80 роках.

Кохання – одне з найглибших і найчарівніших людських почуттів. І приходить воно тоді, коли ми його навіть не очікуємо: чи в мирний світлий день, чи у грізну годину воєнного лихоліття, і залишає свій слід у душі на все життя.

Так і герой новели О. Гончара «Модри Камень» зустрів своє кохання тоді, коли найменше на нього чекав. Голодний, неймовірно стомлений, поранений боєць, переступивши поріг словацької оселі, побачив її, просту словацьку дівчину, і закохався на все життя. Яким було це почуття, зароджене на війні? Чому герою не давало воно спокою протягом життя? І чому ця печальна історія кохання хвилює нас і зараз?

В робочому зошиті записати літературний "паспорт " твору

Загальна характеристика твору

Автор. Олесь Гончар.

Назва твору. «Морди Камень».

Рік видання. 1946.

Літературний рід. Епос.

Жанр. Новела.

Дійові особи. Український солдат-розвідник, Ілля, Тереза, мати Терези, поліцаї.

Тема. Змалювання кохання українського солдата та словацької дівчини Терези, що розквітло всупереч війні.

Ідея. Возвеличення кохання, що перемагає смерть і продовжує жити в пам’яті та мріях закоханого.

Композиція. Твір складається з п’яти розділів і має своєрідну структуру: основна частина –розповідь українського солдата про знайомство зі словацькою дівчиною Терезою та її матір’ю, зародження кохання, загибель Терези; початок і кінець твору – видіння, марення бійця, розмова з уявним образом Терези.

Проблематика твору. Війна і мир, війна і кохання, життя і смерть, гуманізм і жорстокість, загальнолюдські цінності.

Дайте відповіді на запитання(письмово)

1.Вкажіть жанр твору «Модри Камень»

2. Коли відбуваються події у творі?

3.Зі скількох розділів складається твір?

4.З якою метою солдат-розвідник постукав у вікно?

5.Хто жив у хатині?

6.Чому мати злякалася радіо?

7.Чим мати пригостила розвідників ?

8.Kого з персонажів описано в уривку «Ти йдеш попереду, закутана шаллю, легко перестрибуючи з брили на брилу,… розповідаєш, як краще добратися до млинів»?

9.Про кого йдеться у фрагменті: «Від скирти сіна відділяється (він), білий, мов привид. Замерз, лається і пита: «Що там?»

10.Що побачив на подвір’ї коханої оповідач, коли повернувся після війни у Модри Камень?