За Мартою Преварською "Білокур Катерина Василівна''

Ніхто так не опоетизував квіти як Катерина Білокур... У листі до працівників Центрального будинку народної творчості вона писала:

“А може ви незадоволені моєю працею, що я малюю лише квіти? Так як же їх не малювати, як вони такі красиві? Я й сама як почну малювати яку картину квітів, то й думаю – оце як цю закінчу, тоді вже буду малювати що-небудь із життя людського. Але ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин та одна від другої чудовіші, та одна від другої красивіші – та все ж і квіти. Оце вам таке. А як прийде весна та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть... Ой, Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша.

Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: “Хто ж нас буде тоді малювати, як ти покинеш?” То я все на світі забуду та й знов малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії і далекії друзі, що я малюю квіти...”.

Сторінки життя Катерини Білокур


1. Батьки не пустили вчитися і не давали малювати

Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 року у селянській родині у селі Богданівка на Полтавщині. Тоді село входило до Пирятинського повіту, а зараз належить до Яготинського району Київської області.

Батьки були небідними, але дуже ощадливими. Дівчинку не пустили до школи, щоб зекономити на одязі та взутті.

Малювати Катерина почала у дитинстві: патичком по снігу чи вологій після дощу стежці, вугіллям по усьому, де залишався слід.

Батьки не розуміли цього захоплення дитини, сварили її за «лінощі», а то і карали за «забудькуватість», коли дівчинка забувала про доручену справу, заглибившись у малювання.

Читати і писати Катерина Білокур навчилася самотужки. І скільки вона потім не намагалася вступити до училища чи технікума, показуючи свої малюнки – їй відмовляли, посилаючись на відсутність документа про семирічну освіту.

2. Пензлі і фарби робила сама

Краса природи, нескінченна кількість відтінків на пелюстках квітів, гра світла і тіні у прохолоді левад – усе це невідступно «ходило за мною», писала Катерина Білокур, і примушувало малювати.

Щоб малювати картини, які, як вона сама казала, народжувалися у неї «в голові», Катерина Білокур використовувала усе, що було під рукою.

Дівчина навчилася робити пензлі, вибираючи волосинки із котячого хвоста, і фарби – із усіх барвників, які давала природа.

Спочатку Катерина Білокур не знала, що перед тим, як починати малювати картину – полотно треба поґрунтувати, тому ранні картини потемніли.

Побачити пензлики Білокур, як і кілька її картин та вишиті нею рушники, можна у Музеї-садибі Білокурів у Богданівці, де традиційно у травні збираються шанувальники творчості художниці.

Там Катерина Білокур прожила все своє життя.

3. Білокур не рвала квіти

Квіти для Катерини Білокур були втіленням найошатнішої краси буття. Художниця їх ніколи не рвала, бо вважала це вбивством. Малюючи квіти, Білокур ішла з мольбертом до них і працювала над картиною біля мальв чи кущів жоржин.

Часто, задумавши намалювати якусь квітку, Катерина Білокур проходила багато кілометрів, поки не знаходила її.

4. Пішла топитися через заборону малювати

Катерина Білокур була чужою поміж своїх, ніхто з безпосереднього оточення не розумів її пристрасті до малювання. Хтось висміював, а хтось просто сторонився, вважаючи дивачкою. Через це дівчина мало спілкувалася з однолітками. Вона мусила робити усю важку сільську роботу по господарству та на городі, а потім бігла малювати.

Живопис став її єдиною любов’ю, її єдиним захопленням.

Батьки дорікали доньці тим, що ніхто її не сватає, обзивали та принижували. Такі скандали, зазвичай, завершувалися забороною малювати та нищенням малюнків.

Восени 1934 року, доведена до відчаю, Катерина Білокур побігла топитися до річки. Зайшла по груди у крижану воду і стояла там, прощаючись із життям…

Це побачила матір і, на щастя, художницю, про яку пізніше дізнається світ – вдалося врятувати.

Проте Білокур дуже застудилася і довго виходила із тяжкого морального стану та хвороб. Застуджені тієї осені ноги – все життя давали про себе знати.

5. Не мала паспорта

Після так званого «розкуркулення», примусової колективізації та Голодомору, українські селяни виявилися практично прикріпленими до села. Вони не мали паспортів, а отримати їх могли за довідками райвідділів НКВС, у разі, якщо селянин мав відповідний дозвіл-довідку від голови колгоспу і керівника місцевого компартійного осередку. Головам колгоспу була необхідна дармова робоча сила, щоб виконувати плани, тому вони вкрай неохоче відпускали людей до міста, навіть на навчання.

Тож, жителі сіл були безпаспортними аж до І з’їзду колгоспників 1969 року, коли Рада Міністрів СРСР дещо полегшила процедуру отримання паспортів колгоспниками. Проте, це не діяло автоматично і більшість селян ще довго жили без паспортів.

От і Катерина Білокур паспорта не мала. До своєї смерті у 1961 році вона прожила у селі. Її творчість радянська влада представляла, як «роботи колгоспниці з села Богданівки».

6. Відмовилася намалювати Сталіна

Катерина Білокур усе життя мріяла мати належні умови для малювання. Щоб нічого і ніхто не відволікав її від творчості, щоб було десь місце, яке б давало їй особисту і творчу свободу. Вона мріяла вирватися із села, яке так вороже зустріло її дар, мріяла бути ближче до середовища художників.

Мистецтвознавці кажуть, що художниця хотіла мати квартиру у Києві, але сама відмовилася від цієї мрії – не захотівши малювати портрет «великого вождя».

У 1947 році художниці запропонували намалювати портрет Сталіна, і коли б портрет сподобався – це відкрило б перед нею всі двері. Але Білокур відмовилася.

Катерина Білокур пережила Голодомор 1932-33 років. Вона все життя мовчала про ті жахіття, які бачила на власні очі, але, вочевидь, висловилась опесердковано.

7. Париж і Пікассо

У 1949 році Катерину Білокур прийняли до Спілки художників України. Її картини виставляються у Києві і Москві.

Однак, скрізь її творчість подавали як приклад «щасливого життя і розвитку трудівників колгоспного ладу».

А у 1954 році три картини Білокур – «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці у Парижі.

Там їх побачив Пабло Пікассо і сказав захоплено: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ».

1. Прослухай твір

2. Словникова робота
   Експонувати - виставляти для огляду, показувати в музеї або на виставці.

3. Дай відповіді на запитання
   - Хто така Катерина Білокур?
   - Де народилася художниця?
   - Які випробування пройшла Катерина, перш ніж стала відомою художницею?
   - Які риси вдачі допомогли досягти своєї мети?
   

Дев'ять маловідомих фактів із життя
Катерини Білокур

1. В юності Катерина шила людям на замовлення, вишивала, була своєрідним дизайнером у рідному селі. В музеї-садибі художниці в Богданівці експонуються рушники з монограмами "К.Б." і вишиті нею сорочки.

   

2. Катерина малювала декорації для драмгуртка, створеного в Богданівці її сусідом і родичем — Микитою Тонконогом, а також грала на сцені цього театру – у виставах "Наталка Полтавка", "Сватання на Гончарівці", "Наймичка", "Безталанна" і "Матір-наймичка". У 24-26 років Катерина переважно грала "молодиць".

   У 1928 році Катерина Білокур вступала до Київського театрального технікуму, але її не допустили до іспитів, як і в Миргородський художньо-керамічний технікум (вступала у 1923 році), бо не мала документів про початкову освіту.

3. Батьки Катерини Білокур не вступили в колгосп, були одноосібниками, і сама художниця жодного дня не працювала в колгоспі.

   Колишній директор Полтавського художнього музею Кім Скалацький жартує: "1949 року Катерину Василівну прийняли в "колгосп" – вона стала членом Спілки художників України".

4. Видатний мистецтвознавець Стефан Таранушенко побачив картини Білокур на виставці у Курській галереї, де він працював, відбуваючи заслання (у 1933 році його звинуватили в антирадянській контрреволюційній діяльності і в 1934-му засудили до 5 років заслання).

   
   Автопортрет Катерини Білокур

5. Катерина Білокур робила пензлики з котячої шерсті і користувалася ними навіть тоді, коли вже була Народною художницею України і мала всі професійні засоби для малювання. На початку роботи її палітрою був шматок скла або лівий рукав куфайки. Інколи могла доточити шматок полотна, коли картина не вміщалася в заданий формат.

   

6. У 1940 році Катерина Білокур мала кілька виставок, приїздила до Києва і на одній із виставок познайомилася з Павлом Тичиною. Збереглося шість листів художниці до дружини поета Лідії і один – до Павла Григоровича, кілька вітальних листівок і телеграм від Тичин.

7. Катерина Білокур написала оповідання "В селі Богданівці Шрамківського району на Черкаській землі", "Казка" і хотіла видати у видавництві "Мистецтво" автобіографічну п’єсу. Принесла її до знайомої редакторки Юлії Бєлякової зі словами:"Прочитайте, скажіть свою думку".

   "В ній вона описує своє життя, взаємини з рідними й близькими їй людьми. Та й дійовими особами твору (назву вже забула) були Батько, Мати, Дочка…", – згадує Бєлякова.

8. Художниця померла через тиждень після смерті матері – 10 червня 1961 року, від раку шлунка.

9. Пам’ятник Білокур, що стоїть на подвір’ї музею-садиби в Богданівці, створив її племінник Іван Білокур, який навчався в Київському художньому інституті в майстерні Михайла Лисенка. Азам малювання його вчила Катерина Василівна, але далі він вибрав ліплення і став скульптором.

   

9 шедеврів видатної художниці Катерини Білокур

"Поле у колгоспі", 1949

"Квіти на блакитному тлі", 1942

"Квіти біля паркану"

"Котики", 1950

"Цар-колос", 1949

"Будинок в Богданівці", 1955

"Натюрморт, кавун, морква, квіти", 1951

"Півонії", 1946

"Натюрморт з буряком", 1959