Василь Стефаник. Життя і творчість

Прочитай.

Василь Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русові, поблизу старовинного м. Снятина (нині Івано-Франківська область). Рід Стефаників, за переказами, походить із Наддніпрянщини. Василеві батьки, Семен та Оксана, були заможними селянами. Дитинство хлопця минуло в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття. Батько був людиною працьовитою, але надто ощадливою й деспотичною. У доброго, щедрого Василя з ним складалися непрості стосунки протягом усього життя. Від матері хлопець перейняв любов до пісні; від наймитів, які працювали в батьковому господарстві, пізнав таємничий світ народних казок, легенд і переказів.

У 1878 р. Василь пішов до початкової школи в Русові, а ще через три роки, виявивши неабиякі старання й здібності, продовжив навчання в сусідньому містечку Снятині. Саме тут хлопчик уперше зіткнувся з «національним питанням»: «Я почув велику погорду до мене й до всього селянського від учителів. Тут мене зачали бити, хоча дома мої батьки ніколи мене не били». Прикарпаття в той час входило до складу Австро-Угорської імперії, тому навчання в школах проводилося тільки німецькою й польською мовами, а найвпливовіші посади (й учительські також) обіймали переважно поляки. Чимало з них просто знущалися з нечисленних українських школярів. Чому наших учнів було мало? Навчання коштувало дуже дорого, тому українцю-селянину шлях до освіти був закритий (за винятком таких заможних родин, як Стефаники). Після закінчення Снятинської школи Василь вступив до польської гімназії в Коломиї (українські були заборонені), але й тут панувало знущання з українських учнів-селян. В. Стефаник згадував: «У великій залі першої кляси ми, селянські хлопці, зайняли послідню лавку. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас і насміхалися. Коли учитель німецької сказав мені: “Іди, хаме, свині пасти”, — то ціла кляса зареготалася, а професор натуральної історії — Вайгель — бив мене тростиною по руках, тому що я не міг досягнути образка з намальованою гієною, бо образок високо причеплений, а я був ще малий… Батько, як приїхав, то скаржив моїх учителів у директора гімназії, а мені справив панське одіння… Як я появився переодітий уже в клясі, то гураган насміхів стрінув мене, так що я ледве дійшов до послідньої лавки. До того часу й відтоді дотепер я не чув більшого встиду, і здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той встид мене не отроїв».

Звичайно ж, після такої «школи національного виховання» гімназисти-українці швидко мужніли, проймалися патріотичним, антиімперським духом. На першому курсі хлопець познайомився з відомою революціонеркою Анною Павлик — сестрою Михайла Павлика (письменника й журналіста, якого переслідувала поліція за поширення українських ідей). Саме від Анни Василь дізнався про українську літературу й боротьбу українців за свої права. У гімназії з В. Стефаником навчалися майбутні письменники Лесь Мартович і Марко Черемшина, які стали Василеві справжніми друзями. Це дружнє товариство митців пізніше назвали «Покутською трійцею». У гімназії Василь таємно організував ушанування пам’яті Т. Шевченка, від - крив у рідному селі читальню, входив до таємного гуртка гімназистів, у якому читали українські книжки. Через антиімперську діяльність В. Стефаника, як і Л. Мартовича та багатьох інших гімназистів-українців, було виключено з навчального закладу. Друзі перейшли навчатися в Дрогобицьку гімназію. Тут В. Стефаник познайомився з І. Франком.

Батько скептично ставився до Василевих прагнень здобути освіту, насміхався з його літературних зацікавлень. Мати потай від чоловіка складала копійчину, щоб допомагати синові прожити в місті. Після її раптової смерті Семен Стефаник незабаром одружився вдруге. Молодими померли його старша й молодша сестри, смерть забрала в нього й кохану дівчину Євгенію Бачинську, а також близьких друзів. Пізніше поховав двох братів. Так формувалося трагічне світосприймання письменника

З 1892 р. В. Стефаник навчався на медичному факультеті Ягеллонського університету (м. Краків). На вступі до цього відомого в Європі закладу наполіг батько: у сина має бути інший, аніж у землероба, «шмат хліба».

Роки навчання в Кракові (1892–1900) були часом становлення В. Стефаника як письменника. Його новели з’явилися в чернівецькій газеті «Праця», у львівському журналі «Літературно-науковий вісник»; одна за одною виходять друком збірки новел «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901).

У 1903 р. В. Стефаник відвідав Наддніпрянську Україну, побував у Києві, у Полтаві на урочистому відкритті пам’ятника І. Котляревському. Тут познайомився з М. Старицьким, Панасом Мирним, М. Коцюбинським, Б. Грінченком, М. Вороним. Повертаючись додому, відвідав Канів, де вклонився могилі Т. Шевченка.

У 1904 р. письменник одружився з Ольгою Гаморак і переїхав до Стецева, що неподалік від Русова. Жив у тестя кілька років, узявши на себе всі господарські турботи. І тільки в 1910 р., коли в Русові збудував хату, повернувся туди на постійне мешкання. Двері Стефаникового дому завжди були відчинені для скривджених селян, усіх, хто приходив за порадами й допомогою. Не дивно, що в 1908 р. саме селяни обрали його депутатом до Віденського парламенту. Їхні інтереси він уміло й самовіддано захищав аж до розпаду Австро-Угорщини. У цей період, протягом 15 років (з 1901 до 1916 р.), митець не написав жодного твору. Дослідники досі дискутують щодо причин такої тривалої творчої паузи.

У 1914 р. померла дружина письменника, залишивши 43-річного чоловіка з трьома малолітніми синами. Більше він не одружувався, нерозтрачену любов і ласку віддавав синам. Незабаром розпочалася Перша світова війна. Горе й страхітливі трагедії мільйонів людей знову покликали письменника до слова. З-під його пера з’являються новели «Діточа пригода», «Марія», «Сини», у яких постають криваве лихоліття й гострі проблеми національної долі українців.

У 1926 р. громадськість Львова вшанувала 30-річчя літературної діяльності В. Стефаника, а 1931 р. в Харкові (тогочасній столиці УСРР) було відзначено 60-річчя з дня його народження. Радянський уряд призначив письменникові-класикові персональну пенсію. Вона була вкрай потрібна матеріально не захищеному немічному чоловікові: у січні 1930 р. Стефаника розбив параліч правої частини тіла. І все ж незабаром митець публічно відмовляється від пенсії (так само зробили й інші видатні діячі Галичини) — на знак протесту проти голодомору й сталінських репресій. Довідавшись про цю ситуацію, митрополит А. Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. В. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан, де завжди сиділо багато жебраків, і жменями насипав їм у шапки монети з проханням молитися за убієнних голодом земляків.

Останні роки письменник тяжко хворів. Його земний шлях закінчився 7 грудня 1936 р. Поховали митця на старому цвинтарі в рідному с. Русові.

Запиши у зошит.

Творчість письменника поділяється на два періоди.

Перший — з 1897 до 1901 р.

Упродовж цього часу вийшло друком три збірки новел: «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901). У 1905 р. побачила світ збірка «Моє слово», куди ввійшли твори з попередніх книжок. Тоді ж, у Петербурзі, вийшла друком книжка перекладів новел українського майстра.

Другий - 1916–1933 р.

Збірка «Земля» (1926), а решта його доробку, надрукованого в журналах, з’явилася в ювілейному виданні «Твори» (1933). Крім того, митець залишив величезне листування, яке має не менше духовне значення, аніж новели («Моя література, — писав він, — у моїх листах»).

Виконай завдання.

1. Де народився Василь Стефаник?

2. Коли розпочав свою літературну діяльність Василь Стефаник?

3. До якого угрупування входив Василь Стефаник?

4. Як називалась перша збірка творів Стефаника?

5. У якому році вийшла збірка Василя Стефаника "Земля"?

6. У 1908 р. Василя Стефаника обрали депутатом якого парламенту?

7. Чому митець публічно відмовляється від пенсії?