Василь Густі

Доброго дня

Оголошення теми уроку:

Василь Густі. Поезії.

Василь Густі

Народився Василь Густі 21 березня 1951 р. в с. Королево Виноградівського району.

Закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету.

Свою трудову біографію офіційно розпочав 1971 року кореспондентом Великоберезнянської районки “Карпатська зірка”, де гострив перо публіциста і поета. Його життєву стезю, як було сказано, супроводжували й армійські та комсомольські будні й профспілкові хліба, на яких запально освоював сутність тодішньої радянської дійсності.

Щодо поетичної біографії, то Василь Густі розпочав її ще зі шкільної парти. Як засвідчує бібліограф поета, кандидат філологічних наук, фольклорист і науковець Іван Хланта, перший друкований вірш “Привіт весни” з'явився в обласній газеті “Закарпатська правда” (1966), коли йому було 15 років.

Із 1980 року – він працює літредактором у республіканському Ордена “Дружби народів” видавництві “Карпати”.

Творчий набуток Василя Петровича в минулому столітті – розмаїтий і багатогранний тематично й жанрово. Він – автор цікавих поетичних збірок “Перон” (1977), “Жадання дороги” (1982), “Обличчя” (1985), “Простеліть мені, мамо, рушник” (1991), “Калина в інеї” (1991), “Пригорщ краплин” (1991), літературного запису книги І. Черкуна “Завжди з полем” (1994).

Спільно з В. Попом упорядкував антологію закарпатської новели та оповідання “Сонце над Карпатами” (1985), що вийшла словацькою мовою в Східнословацькому видавництві в м. Кошіце. Був упорядником і збірок творів молодих авторів Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей. “Дзвінке джерело” (1983), “Відлуння” (1985), “Витоки”, редактором багатьох поетичних збірок і книг прози письменників та альманахів окремих дебютантів цих областей, в тому числі й автора цієї розповіді.

”Кого я знав, кого люблю...” – так Василь Густі назвав рубрику, під якою опублікував серію документальних образків-портретів відомих поетів і прозаїків нашого краю, з якими звела його доля: Ю. Боршоша-Кум'ятського, Й. Жупана, М. Томчанія, С. Панька, А. Патруса-Карпатського, В. Гренджі-Донського, В. Матіїва. У періодичній пресі виступає в багатьох жанрах журналістики. Не можна тут не згадати і полум'яну публіцистику, притаманну його принципам і стилю життя.

Він – автор цілої низки рецензій на книги Л. Дем'яна, В. Ігната, В.Вовчка, С. Жупанина та багатьох інших майстрів слова. Опублікував нариси у збірниках “І хліб, і пісня” (1983), “Земля з іменем” (1985), “Володарі долі” (1987).

За збірки “Жадання дороги”, “Перон”, серію публіцистичних нарисів “Тюменський материк” (в газеті “Молодь Закарпаття”) та переклади українською мовою віршів поетів Нового Уренгою Василь Густі удостоєний обласної премії ім. Д. Вакарова (1984). За підготовку книги “Дни и ночи границы” (Ужгород: Карпати, 1983) нагороджений дипломом ІІІ ступеня ВДНГ УРСР.

Поезія та пісня Василя Густі близькі серцю та душі читача. Тому й не дивно, що ввійшли до репертуару Державного заслуженого Закарпатського народного хору, наприклад, вокально-хореографічні композиції на його слова – “Шовкова косиця”, “Подаруй мені берізку”, “Червона калина” (музика С. Мартона, М. Попенка, П. Готвані). На твори Василя Густі написали чимало пісень композитори П. Рак, В. Теличко, В. Гайдук, С. Гіга, В. Кобаль, Ф. Копинець, Н. Марченкова та ін. Низку віршів поета перекладено російською, угорською, киргизькою, осетинською, таджицькою мовами. Робить переклади і сам Василь Петрович зі словацької, угорської та російської мов.

Василь Густі не тільки лірично-музичний, але й сердито-кусачий поет. Чимало в його доробках останнього часу є творів, пройнятих сатирично-гумористичним духом, їдкою іронією і спопеляючим сарказмом на адресу нехлюйства, лицемірства, фарисейства, жадоби до наживи та інших негідницьких притаманностей нашого часу, що особливо характерне для його збірки “Прибайки з таратайки” (1997).

Не можна не згадати і ще одну грань таланту поета – його вміння захоплювати дітей, дотепно змальовувати комічні ситуації, викривати негативну поведінку з метою виховання людяності засобами художнього слова. Хоча б, скажімо, у віршованій п'єсі для дітей “Як рак-неборак козу розуму навчив”... А ще, як видно з публікацій у періодиці, літературознавці сходяться на думці, що поезії В. Густі актуальні за проблематикою, пройняті болем за втрати в минулому, тривогами за завтрашній день людини і всього людства. У них – узагальнення життєвих вражень, струна вразливості душі поета на пережите й на те, що його хвилює.

Такий він – Василь Густі, анкета якого не старіє. Ювіляр, що входить у своє вікове поліття – в розквіті творчих сил і снаги, аби служити добрим людям чесним нелукавим словом

Над плесом вічності

Тихо – тихо, наче листя, І незчутися, як літо

Крига шелестить Осінь здожене.

Непомітно, наче сниться Де б не йшов я білим світом,

Молодість летить Віднайде й мене.

За водою і за листом Сріблом щедро обдарує

В далеч – далину. І не задарма:

Нездогнало в полі чистім На порозі, вона чує,

Літечко весну Вже стоїть зима.

Тихо, наче крига, листя

Тихо шелестить.

Непомітно, наче сниться

Все життя летить

Сумовито-ніжно, мелодійно звучить ця поезія. Вічний плин життя, в якому змінюються пори року, - скороминуще життя людини. Автор поєднує їх, вдаючись до прийому художнього паралелізму.

Перша і остання строфи становлять своєрідне обрамлення вірша. Вони звучать подібно, але спочатку автор підкреслює, що „непомітно, наче сниться, молодість летить”, а під кінець – „непомітно, ніби сниться, все життя летить”.

Експресія мовлення досягається за допомогою виразних художніх засобів, домінантою серед яких є персоніфікація: „наздогнало літечко весну”; „осінь…віднайде й мене, сріблом щедро обдарує”; „на порозі…стоїть зима” тощо.

Шурхіт криги і листя передає алітерація глухих х – ч – ш – с – т:

Тихо – тихо, наче листя,

Крига шелестить,

Непомітно, наче сниться,

Молодість летить.

Стилістична фігура тавтологія також увиразнює мовлення: тихо - тихо, далеч – далину.

Вірш будить у серці почуття любові до життя, до навколишнього світу.

Стоїть церква дерев’яна Своїх діток рятувала,

Посеред села. Як лише могла.

Не одна гроза над нею Щоб їх серце чорнотою

З градом прогула. Не затьмарив час.

І не раз татари – турки Щоб Великдень у їх душах

Нищили її. Ні на мить не згас.

Скільки раз палили церкву Щоби роду не цурались,

Навіть і свої. Рідної Землі.

Із ікон її глумились, …Стоїть церква дерев’яна

Із її павіс. В нашому селі.

Мало радості і сонця Я про неї в ніч безсонну

Час тій церкві ніс. Думаю не раз

Та вона собі стояла Стоїть церква на сторожі

Посеред села, І в душі у нас.

Церква і Великдень – це два символічні образи нашого народу, його духовності. За ідейним змістом, мені здається, поезія споріднена з романом Олеся Гончара „Собор”.

Дерев’яні церкви – це ж архітектурні пам’ятки, яких мало збереглося на Закарпатті, більшість було знищено за радянської влади, як у сусідньому селі Дуби. І ті, що збереглися, охороняються законом, як реліквії минулого.

Ключовий образ вірша – церква, над якою і грози гули, і глумилися різні вороги, але вона залишалась стояти на сторожі і в душі у нас. Це ж і совість наша, мораль, віра.

Руйнівна сила ворогів, церкви передається синонімічним рядом дієслів: нищили, палили, глумилися. Незворотня дія часу підкреслюється метафорою:

Мало радості і сонця

Час тій церкві ніс.

Та в центрі уваги митця – люди, яких рятує церква:

Щоб їх серце чорнотою

Не затьмарив час.

Поетичного звучання автор досягає підбором лексики, зокрема тавтологічним висловом татари – турки, діалектизмом „павіси”.

Пристрасне викриття ворогів церкви підсилюється алітерацією „р”, наприклад, у перших 5 – ти рядках та й далі.

Стоїть церква дерев’яна

Посеред села

Не одна гроза над нею

З градом прогула.

І не раз татари – турки

Нищили її.

Важливу композиційну роль виконує у вірші анафора „щоб”:

Щоб їх серце чорнотою

Не затьмарив час.

Щоб Великдень у їх душі

Ні на мить не згас

Усі ці мовні засоби створюють мелодійну виразність поезії, а також підсилюють її ідейне звучання.

Коли я стану перед Богом,

То запитає Бог мене

- Ти що в житті зробив такого,

Що з плином часу не мине?

Якщо зробив, зізнайся чесно.

Відтак відчуй мою могуть:

Захочу зараз - ти воскреснеш ,

І ти побачиш, як живуть

Твої труди, і дні, і ночі,

Як не особа ти й не власть.

І якщо навіть хто й захоче,

Руки тобі вже не подасть.

Будуть хвалити чи хулити –

Побачиш з вічної пітьми.

Не знаю, скільки літ прожити

Мені судилось між людьми,

Тому прошу снаги від долі, -

Долаючи життєву путь, -

Володарем своєї волі,

Рабом свого сумління буть.

Щоб в судний день не побоятись,

На неминучу ставши грань,

Зміг чесно відповідь я дати

На суть одвічних запитань.

Основним ідейним стрижнем твору є питання, що звучить у першій же строфі:

Що в житті зробив такого,

Що з плином часу не мине?

Умовно вірш можна поділити на дві частини: перша – це звернення Бога до ліричного героя, друга – роздуми самого ліричного героя над тим, як прожити життя, аби „рабом свого сумління буть”.

Бог має силу воскресити людину і дати їй змогу побачити себе і свої труди збоку, зрозуміти „з вічної пітьми”, як інші люди оцінюють її здобутки („Будуть хвалити чи хулити”).

На думку поета, головне в житті – долати свою „життєву путь”,

Щоб в судний день не побоятись,

На неминучу ставши грань,

Зміг чесно відповідь я дати

На суть одвічних запитань.

Філософські роздуми над сенсом власного життя переплітаються у вірші з моральними категоріями совісті, честі, порядності, а також із думками про непросте завдання митця в нашому суспільстві. Тобто філософські мотиви поєднуються з громадськими.

У 1981 році Василь густі пише вірш „Щастя”, який викликав у моїй душі дивні почуття.

Щастя

Щастя яке це – прокинувшись вранці,

Відчути всім тілом повернення світле

До праці, до люду, до всіх, кого любиш,

До колоса, древа, до сонця і вітру.

Очі заплющую. Бачу усе це.

Щастя – це ранок,

Коли він:

без болю,

без крові,

без жахів,

побоювань різних,

поглядів хитрих,

зажерливих,

грізних,

без гупання чобота,

брязків залізних.

Ранок – це щастя.

Враження таке, ніби поет був сильно хворий, а виздоровівши, новими очима побачив світ довкола себе. Щастя – воно поруч. Просто часом ми не вміємо його бачити, не прагнемо збагнути, не можемо усвідомити, не бажаємо відчути. А воно ось тут, біля тебе, тільки втримай його, тільки лелій, збережи.

Такі думки породила в моїй душі ця поезія. Адже автор говорить про повернення „до праці, до ладу, до всіх, кого любиш”. Любов’ю до життя, до природи напоєний весь вірш.

Атмосферу емоційної наснаженості автор передає анафорою „без”: без болю, без крові, без жахів, без гупання.

Старослов’янізм „древа” створює урочисту обстановку. Схвильованість розповіді підсилює повтор: „Щастя – це ранок”, „Ранок – це щастя” - остання фраза звучить заключним акордом вірша.

Поезія життєствердна, оптимістична.

Вишиванка

Мамо, мамо, вишийте сорочку

Срібними нитками зоряниць,

Що зродились над порогом отчим,

Що бентежить поглядом дівочим,

Що схиляють небо до криниць.

І тоді у кожному узорі

Вашого простого вишиття

Оживе мелодія прозора,

Добротою матері огорне

Світ мого буття і майбуття.

Вірш складається лише з 10 – ти рядків, але вони напрочуд місткі за змістом, емоційні і зворушливі.

Вишиванка – це національний символ українців, як і рушник. Син просить матір вишити йому сорочку „срібними нитками зоряниць”, „що схилять небо до криниць” (яка промовиста метафора!). Згадуючи про отчий поріг, ліричний герой вірша вірить: у материнському вишитті

Оживе мелодія прозора,

Добротою матері огорне

Світ мого буття і майбуття

(знов метафоричний образ).

Поезія виповнює серце людини світлими почуттями, вона сприймається як монолог сина, для якого мамина вишиванка стане оберегом у житті.

У багатьох віршах зустрічаємо й образ батька: „Коли мій батько із війни вертався”, „Спогад батька про весну 1939 року”, „Мене учора батько мій провідав”, „Удвох із батьком”.

Серед інтимних творів привертають увагу ще й такі посвяти рідним, близьким: „Сестрі”, „Мій хлопчику”, „Юликові онуки”.?

А я хочу докладніше поділитися своїми враженнями від віршів про кохання. Їх чимало у цій збірці, ось окремі з них: „Ласкавий берег” (цикл із 7 віршів), „Весни усміхнені літа”, „Сон літньої ночі”.

Послухайте поезію „Ну як забути жінку ту мені”.

Ну як забути жінку ту мені,

В якій усього світу таємниця,

В очах якої казкою іскриться

Незвіданість ще не прожитих днів?

Як розлюбити жінку ту мені,

Що проліском тяжку пробила кригу?

В моїй душі розбурхала відлигу.

Й мені нові засяяли вогні!

Я можу знов незгодам всім на зло

Творити, жити, вірити, любити.

Мені її у світі цім згубити -

Все’дно, що птаху втратити крило.

Поезія ця написана не палко закоханим юнаком, а людиною зрілого віку. Тим не менш, бентежить пристрасним почуттям кохання, сильного, глибокого.

Вдаючись до риторичних запитань у першій половині вірша, ліричний герой стверджує, що неможливо забути чи розлюбити жінку, „в якій усього світу таємниця”:

Як розлюбити жінку ту мені,

Що проліском тяжку пробила кригу?

Образ проліска в уяві В.Густі символізує ніжність і мужність водночас (так це трактується у вірші „Якось ми про мужність сперечались”), і дуже доречними є порівняння жінки з цією весняною квіткою.

Особливої емоційності і виразності думкам ліричного героя надають метафори „тяжку пробила кригу”, „розбурхала відлигу”.

Про незбагненну силу любові автор говорить так:

Я можу знов незгодам всім на зло

Творити, жити, вірити, любити.

І, нарешті, як апофеоз звучать останні рядки, в основі яких лежить розгорнуте порівняння:

Мені її у світі цім згубити –

Все дно, що птаху втратити крило.

Вірш надзвичайно вразив мене.