Василь Голобородько. Самобутня постать поета.

Василь Голобородько. Самобутня постать поета в українській літературі. 

Василь Голобородько поет – шістдесятник. Вони виступали на захист національної мови і культури. Тогочасна влада розгорнула кампанію цькування шістдесятників. Той з поетів, хто насмілювався думати і писати про ствердження державності, національну самосвідомість, а тим паче критикував керівництво, виключався за це не тільки з літературного процесу (був позбавлений можливості видавати свої твори),  але й часто з самого життя. Одні, як Василь Стус, пішли за свої переконання на загибель, інші, як Василь Голобородько, у внутрішню еміграцію.

Інтерв’ю з Голобородьком без перебільшення – рідкість. У 2002 році п'ятдесятишестирічний поет став магістром філології в стінах Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка. А коли журналісти попросили у пана Василя фото для інтерв’ю , він сказав, що його обличчя не має стосунку до його віршів. І в цьому весь Голобородько.

В гостях у Василя Голобородька

https://www.youtube.com/watch?v=NdZHdic7TsE

Його тексти не друкували майже 20 років, однак, попри всі складнощі, він все ж здобув славу, спочатку у світі, згодом – на батьківщині. Він товаришував зі Стусом, хоча досі вважає його тексти нецікавими, відмовився від співпраці з КДБ та ніколи не вважав себе донбаським автором. Про творчий шлях, перші випробування, виїзд з окупованого Луганська, повернення Донбасу, казки та мистецтво, що не буває поза політикою, – далі зі слів Василя Голобородька.

Про дитинство та несправедливу біографію у шкільних підручниках

На питання журналістів щодо дитинства Василь Іванович реагує своєрідно. Мовляв, це у Воробйова чи Драча могли розпитувати про лауреатства, премії, а до нього завжди приходили з питанням зовсім іншим – як він пас корів, бо ж виріс у селі.

«І в підручниках для школярів так і написано для учнів п’ятого класу – працював на шахті, в радгоспі, пас корів. Так я не в радгоспі пас. Батьки тримали корову завжди. А коли криза була на початку 90-х, то і я мусив виживати за рахунок корови. Але окрім цього, я щось читав, навчався, працював на шахті, писав вірші».

«…Народився я у квітні 1945 року в селі на шахтарському Донбасі...

Зовсім малим, у віці посівальника, будила мене мати зимовим ранком і посилала посівати до сусідів, це недалечко, через дорогу лише перейти. Заходив я до хати вісником свята, мені раділи, підводили до покуті, я сипав із жмені пшеничне зерно і промовляв поздоровлення з Новим роком, як мене навчила мати...

...Коли усе це є: і звичаї, і традиції, і пісні, то сприймаєш їх, як щось цілком природне, як бути чорнявим чи білявим, а коли це зникає, чи від власного недбальства, чи з примусу, то починаєш докопуватися до причин зникнення того, що раніше тобі здавалося незникненним, хочеш зв'язати ту перервану нитку, яка тягнеться із глибини віків, хочеш, щоб і далі ткався той рушник із неповторними узорами, й далі».

Про творчість, перші тексти та шлях випробувань

До власної творчості Голобородько спочатку ставився доволі несерйозно, а починалося все з двох вирваних аркушів, що перетворювалися на газету, яку поет разом із однолітками наповнювали текстом.

«Вона називалась “Турист»”, в якій я за зразком справжніх газет робив різні матеріали. Додавав свої малюнки. Якщо в газеті “Зірка”, яку рідні тоді передплачували, бачив, що там і вірші є, то мені теж треба було у свою вірші подати. І я писав вірші. Це був десь клас шостий. Робив цю газету для своїх же однолітків. В одному примірнику. Проіснувала наша газета десь до 10-го видання».

«Від п'ятнадцяти років почав я робити фольклорні записи. Тепер уже й не знаю напевне, що до того спонукало. Можливо, усвідомлення (чи власне, чи підказане) того, що вірші мають бути образними (на той час я уже пробував віршувати). У тих віршах, які я в той час знав, головне із шкільної програми, образності я не знаходив. Взагалі школа якимось чином більше закриває, аніж відкриває красу поетичного слова. На той час я зачитувався поезіями С. Єсеніна. Там було те, чого я прагнув. Але то було в російській мові, неповторні російські вірші, мені ж хотілося, щоб мої вірші були так само неповторно українські. Тому захопився фольклором: і до джерел звернувся, і сам почав робити записи... Я аж до сього часу продовжую цікавитися фольклором...»

«1964-го я вступив до Київського університету імені Шевченка й рік навчався на філологічному факультеті. Потім склалося так, що в театральному інституті Володимир Денисенко набрав режисерську групу й у ній не виявилося жодного, який би знав українську мову, був причетний до нашої культури. Отоді Сергій Параджанов і порадив йому запросити навчатися мене. Я згодився. Однак в університеті не розрахувався, до інституту не перевівся. Після співбесіди походив з місяць на навчання й побачив, що там немає науки, що то ремісниче училище, яке готує ремісників. Поверхово і швидко. Університет я покинув, бо не відбув трудової практики в колгоспі, а то було страшніше за академнеуспішність – відрахували одразу ж. Подав заяву за власним бажанням та й розрахувався, а з 1966 року поновився в Донецькому університеті – на другому курсі...»

Проте орієнтувався у своїх текстах автор спочатку зовсім не на зміст – набагато більше його цікавила саме форма. Тобто не те, про що написати, а як це написати.

«Для мене важливо було написати не про щось, – підняти тематику, яка на той час була заборонена або якось по-іншому її подати, – а як написати. Орієнтація була суто на вираження цього матеріалу. І, мені здається, якраз у цьому полягає суть художнього твору».

«Одним із мотивів, які спонукали мене звернутися до верлібру, був намір писати так, щоб кожен вірш мав неповторний малюнок, неповторний ритм. Це зближує вірші з музикою".

Утім, найбільш помилковим було б вважати, що шлях Голобородька до визнання був простим. Насправді практично 20 років його тексти не публікувалися, його переслідували та завдавали страждань. Та зараз автор воліє про це не говорити.

«Мене не друкували майже 20 років, я пройшов певний шлях випробувань у літературному житті. Поза друком, славою, гонорарами і повагою вдячних читачів. В інтерв’ю, біографії довгий час писав і розказував про те, як мене переслідували, відраховували, як я страждав… А тоді зрозумів, що не можна цього робити: люди люблять успішних людей. А у мене життя склалося по-іншому трохи».

Часто, кажучи про когось із письменників, неодмінно вказують: той – одеський, цей – львівський. Так само весь час було і з Василем Голобородьком – його постійно намагалися регіоналізувати, підкреслити, мовляв, ти з Донбасу, зі Сходу.

«А я ніколи себе не вважав донбаським автором. Був такий критик Леонід Коваленко, він завжди питав – а чого в тебе нема віршів про Донбас, про шахту, ти ж там працюєш? Та я працюю в українській мові, і мені байдуже, чи я в Ростові живу, чи в Луганську, чи в Ріо-де-Жанейро. Я живу в українській мові».

До того ж, як зазначає сам поет, приставку «донбаський» часто вживають помилково, адже Донбасом не можна вважати всю Луганську та Донецьку області.

«Я не бачив териконів, не бачив цієї руїни, яку вносить у природне середовище наявність шахт, тож не оспівував ані териконів, ані шахт. Я дивився, що серед цих териконів, шахт, залізниці залишилося українське – мені це було важливо. Це виразилося бодай у тому, що я не перейшов на російську, а писав виключно українською. У мене чотири роки підземного стажу, тож і я маю кілька віршів про Донбас, про шахти, але там немає оспівування каторжної, страшної праці шахтарів».

Про пропозицію співпраці з КДБ

В одній із розмов письменник говорить: це не найпопулярніша тема, багато хто соромиться у цьому зізнаватись, однак пропонували співпрацювати з КДБ чи не всім. Зокрема, й самому Василю Івановичу. «Мене стримало знайомство із Дзюбою, Світличним, Стусом, Сверстюком. Святі, справжні люди. Якби не знав їх, то погодився б».

Про виїзд з окупованої території та плани на повернення

Після окупації російськими бойовиками частини Донецької та Луганської областей Василь Голобородько був змушений виїхати з Луганська. Утім, до переселенства сам письменник ставиться по-філософськи.

«Якщо більш абстрактно й узагальнено подивитися на моє вимушене переселенство, то це, звісно, негатив у моєму житті, щось вороже. Проте воно знаходиться в тому ж руслі, що й інші негативні події. Тому не можна казати, що раніше я був такий щасливий, а тепер сиджу тут плачу, як Овідій, на берегу Ірпеня».

Майбутній переїзд Голобородько відчував. Ще коли покинув хату в селі та переїхав до самого Луганська. Щоправда, не міг зрозуміти – до чого це, звідки всі ці мотиви. Згодом стало зрозуміло – це не про полишений будинок у селі, це про втечу «невідомо куди».

«Мене переслідували мотиви полишеної хати, втечі, переслідування. Я все думав – до чого воно, я ж нормально переїхав у Луганськ, якийсь час міг повертатися в ту сільську хату, влітку ми їздили родиною. А мотиви втечі все одно постійно переслідували. А це, виявляється, було передбачення оцього мого витіснення з Луганська, втечі невідомо куди. Передбачення великого переселення, вимушеного. “Вимушені переселенці”… Так це називається?»

Поза тим, поет зізнається: він не проти повернутися до Луганська, коли його буде звільнено. Виїжджаючи звідти, автор прихопив із собою лише папку з віршами: думав, що все закінчиться набагато швидше.

«Коли все нормалізується, я повернувся б. Бібліотека моя мене задовольняє, інтернет є, спілкування чи театрів я не потребую. Газети там російськомовні всі, я їх і не читав. Щоправда, передплачував. <…> Я вважав, що це недовго протриває, схопив одну папку з незакінченими віршами і поїхав. Думав, усе швидко закінчиться – та воно швидко б і закінчилося із сепаратистами, якби росіяни не ввели війська».

Нині письменник переконаний: повертати окуповані території буде вкрай непросто, оскільки чим довше це все затягується, тим більше страждають люди з обох боків. Проте, Голобородько наголошує: ділити країну на схід та захід і тим паче говорити про їхню принципову різність не варто – це все давно одна країна.

Про мистецтво поза політикою

Для когось ця тема може здатися дискусійною, для інших – відповідь одна і доволі очевидна: жодного мистецтва поза політикою не існує. Такої думки і Голобородько: письменник, як і кожна людина, живе у суспільстві, а тому не може жити відокремлено від його проблем.

«Якби існував ідеальний світ, то на ці проблеми митець не звертав би уваги, а займався б вирішенням лише художніх питань".

«...Моє слово не вогнисте, в моїй поезії – метелики, бджоли. Але я засвідчую перед світом, Богом і людьми: тут - Україна, і ви - українці !».

---

ПРО ТВОРЧІСТЬ

«Гострий зір Василя Голобородька вихоплює з буденного життя вагомі зерна поезії. Своєрідність його бачення світу виявляється в умінні змалювати звичайне в казковому забарвленні, осягти сонячним промінням щось тривожне, часом драматичне. Прикметною рисою Василя Голобородька є вміння поєднувати народно-традиційні засоби з новим змістом, наповнювати музикою свої лаконічні малюнки з життя людини. Коротше кажучи — Василь Голобородько поет зі своєрідним світосприйманням, органічним чуттям музики слова, закоханий у життя, яке в його баченні є отією білою казкою, де наче на рушнику, червоні й чорні барви створюють неповторну картину живої дійсності».

(Володимир П’янов. Журнал "Дніпро", 1964, №7)

“ Василь Голобородько вміє бачити багато в малому, безмірне - в обмеженому, дивовижне й фантастичне – в звичайному й побутовому”.

(Іван Дзюба. Журнал "Дніпро", 1965, № 4 передмово до збірки В.Голобородька “Летюче віконце”). 

Особливу увагу Василь Голобородько демонструє до слова, до мови, показує, як вона працює, як завдяки їй постає наш “Дім Буття” - Україна.

Про рідну мову написано багато поезій. Та вірш Голобородька "Наша мова" - особливий. Це вільний вірш, верлібр. Він не обмежений римами та не обтяжений складними художніми засобами. Це вільна розмова душі. Не треба доводити, яка гарна наша мова: кожне слово її виспіване у пісні, записане в давніх літописах, сказане в доброму товаристві. 

НАША МОВА

Кожне слово нашої мови проспіване у Пісні -

тож пісенними словами

з побратимами у товаристві розмовляємо.

Кожне слово нашої мови записане у Літописі - 

тож хай знають вороги,

якими словами на самоті мовчимо.

Теорія літератури

Верлібр (фр. verslibre), або вільний вірш,— вірш, у рядках якого може бути довільна кількість наголошених і ненаголошених складів. Частіше без рими, відсутні одноманітні повторювані строфи, але вірш має свій власний ритм. Такі риси наближають вірш до прози. Вільний вірш будується на силі думки, високій асоціативності і від того він зовсім не втрачає поетичності.

Домашнє завдання:

• Зробити в робочих зошитах хронологічну таблицю "Життя і творчість Василя Голобородька".

• Визначити тему, ідею, провідні мотиви, вид лірики, жанр та художні засоби поезії "Мова". Вивчити вірш напам'ять.

• Охарактеризувати образ ліричного героя зазначених вище поезій В.Голобородька.

• Укласти власну збірку з улюблених поезій поета.

P.S: Усі завдання виконати в робочому зошиті, фото прикріпити нижче.