УРСР на початку десталінізації

Суспільно-політичне становище республіки

Після періоду «довгої зими» сталінського режиму розпочинається період лібералізації, тобто пом'якшення режиму, відомий під метафоричною назвою «відлига». Керівником радянської держави та основним ініціатором змін був Микита Хрущов (1953-1964).

У боротьбі за владу він спирався на підтримку українських партійців. За що потім суттєво віддячив. Хрущов залучав на ключові посади українських комуністів і надав суттєву автономію місцевим керівникам. Зокрема, перший українець з часів революції на посаді першого секретаря компартії України Олексій Кириченко, що у 1953 році замінив на посаді Леоніда Мельникова, став другою людиною при Хрущові у 1957 році. Кириченка на посту першого секретаря ЦК КПУ змінив Микола Підгорний, якого у свою чергу замінив Петро Шелест у 1963 році. За Кириченком підтягувалися і багато інших, серед яких, партійний секретар Дніпропетровської області Леонід Брежнєв. Восени 1964 р. президія ЦК КПРС складалася з 10 осіб, половина з яких, так чи інакше, були пов'язані з Україною.

Кириченко Олексій (1953-57) 

Підгорний Микола  (1957-63)

Шелест Петро (1963-72)

Відрізок часу до середини 1960-х рр. історики пов’язують з іменем М. Хрущова і, наслідуючи письменників та журналістів, називають «відлигою».

«Відлига» – неофіційна назва періоду історії СРСР, що почався після смерті Й. Сталіна і тривав до середини 60-х рр. 20 ст. Його характерними рисами були відхід від терористичної сталінської системи управління, спроби її лібералізації, гуманізація політичного та громадського життя. Історичний термін
«відлига» походить від однойменної повісті письменника Іллі Еренбурга «Відлига» і характеризує суть епохи: відлига посеред тоталітарної зими.

Лібералізація (в добу «відлиги») – курс на пом’якшення політичного режиму, зокрема припинення масових репресій, часткова реабілітація жертв сталінських репресій, послаблення ідеологічного контролю, заклики (часом декларативні) до відновлення «соціалістичної законності» тощо.

Десталінізація — розвінчання культу особи Сталіна та ліквідація наслідків його режиму.

Редактировать Удалить

Першим елементом десталінізації стало розвінчання культу особи Сталіна. Воно символічно розпочалося на ХХ з'їзді КПРС у 1956 році. Хрущов виголосив доповідь "Про культ особи та його наслідки". У ній він звинуватив Сталіна у кривавих чистках партії, трагедії перших років війни з Гітлером, терорі та масових злочинах з 30-х по 50-і роки, а також заходах з побудови культу особи диктатора.

Хрущов поставив питання про політичну реабілітацію, тобто повернення чесного імені, політично засуджених за сталінських часів.

Реабілітували більше половини політично засуджених, серед яких, наприклад, Микола Скрипник. Проте акція не поширювалася на засуджених за український націоналізм, тих, хто виступав за окремішність українського комунізму (наприклад, Хвильовий, Шумський, Волобуєв), керівників великих політичних опозицій та жертв політичних репресій до 1934 року.

У 1961 році відбувся ХХІІ з'їзд ЦК КПРС, що продовжив розвінчання культу особи. Тіло Сталіна символічно винесли з мавзолею і поховали на кладовищі. По всій країні розпочався демонтаж пам'ятників Сталіну, перейменовували вулиці, заводи і все що тільки мало ім'я колишнього вождя. Зокрема і місто Сталіно, яке стало Донецьком.

Другим важливим елементом десталінізації була ліквідація ГУЛАГу та масова амністія — звільнення від кримінальної відповідальності разом з пом'якшенням і скасуванням репресивних законів. У 1953-54 роках, коли поширилася новина про смерть Сталіна, в'язні таборів спробували пришвидшити амністію — організували повстання, наприклад у Норильську. Серед в'язнів цих таборів було багато засуджених за участь у націоналістичному підпіллі. Більше 65 тисяч ув'язнених за членство в ОУН чи УПА та співпрацю з окупаційним режимом змогли повернутися додому, а також лідери греко-католицької церкви. Серед них пізніше і митрополит Йосип Сліпий.