Урок контролю та корекції навчальних досягнень учнів з розділу "Козацька Україна (Гетьманщина) другої половини ХVІІ - початку ХVІІІ ст".

Але у вересні 1657 р. в Чигирині козацька старшина до повноліття Юрія Хмельницького передала владні повноваження генеральному писарю Івану Виговському.

А вже в жовтні рядове козацтво, міщани й духовенство на генеральній раді в Корсуні підтвердили це рішення.

Іван Виговський став гетьманом у той час, коли міжнародне і внутрішнє становище Гетьманщини погіршилося.

Річ Посполита і Кримське ханство готувалися до реваншу за поразки минулих років.

Москва перейшла в наступ на права українських земель, що видно вже з вимог, які привіз до Чигирина царський посол після смерті Богдана Хмельницького.

Царські воєводи розглядали Україну й Білорусь як провінції Московського царства.

До того ж поширювалися чутки про обмеження царем вольностей Війська Запорозького.

На внутрішню ситуацію в країні негативно вплинули воєнні роки й посилення позицій козацької старшини, що особливо гостро сприймало селянство і рядове козацтво.

У таких складних умовах Іван Виговський намагався зберегти авторитет і престиж гетьманської влади.

Відносини Виговського з козацтвом складалися непросто. Невдоволення зростало через те, що гетьман підтримував старшину.

Ситуацією вирішили скористатися московити. Вони підтримали антигетьманський заколот кошового отамана Якова Барабаша

та полтавського полковника Мартина Пушкаря.

У січні 1658 року сили заколотників розбили гетьманське військо на чолі з полковниками Іваном Богуном та Іваном Сербиним.

Тоді Виговський мобілізував полки, у яких налічувалося двадцять тисяч козаків, і сорокатисячну татарську орду на чолі зі своїм союзником Карач-беєм.

Заколотників було розбито, Мартин Пушкар загинув, а Барабаша стратили.

Запорожці із загонів Пушкаря й Барабаша, які вижили, втекли під захист московського війська.

У вересні 1659 р. на чорній раді в Білій Церкві проголосили гетьманом сина Богдана Хмельницького - Юрія.

Виговський скорився цьому рішенню і віддав новому гетьманові бунчук і булаву.

Юрій Хмельницький розпочав переговори з московським урядом.

Під тиском воєводи Олексія Трубецького у жовтні 1659 року було підписано невигідні для української сторони Переяславські статті.

Московські воєводи могли розміщувати залоги в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані.

Гетьманський уряд утрачав право вести самостійну зовнішню політику, а українська держава — незалежність та починала перетворюватися на автономну частину Московського царства.

У 1660 році розпочалася московсько-українська військова кампанія проти Речі Посполитої.

Основні події відбулися в районі Чуднова на Волині.

Поляки розгромили російські війська, змусили гетьмана Юрія Хмельницького капітулювати та підписати в жовтні 1660 року Слободищенський трактат.

Документ ґрунтувався на положеннях Гадяцького договору, але з суттєвими скороченнями прав українських земель.

Таким чином, за Слободищенським трактатом, українська держава перетворилася на автономну частину Речі Посполитої.

Ці дії Юрія Хмельницького призвели до загострення протистояння.

Низові козаки й старшина відмовлялися визнавати його владу. Лівобережні полки присягнули на вірність цареві.

Сподівалися здобути гетьманську булаву соратники Богдана Хмельницького Яким Сомко та Василь Золотаренко.

Цією ситуацією вдало скористалася Москва.

Царат вирішив підтримати прагнення запопадливого кошового отамана Запорозької Січі Івана Брюховецького.

На чорній раді в Ніжині Брюховецький був обраний гетьманом.

Намагання Юрія Хмельницького придушити ці виступи були невдалими: у червні 1662 року його війська зазнали поразки.

Молодий гетьман вирішив зректися булави.

Скликана на початку січня 1663 року рада в Чигирині обрала гетьманом Павла Тетерю, а Юрій Хмельницький незабаром постригся в ченці.

Після відмови Юрія Хмельницького від гетьманства у 1663 році землі козацької України розділилися по Дніпру на Правобережну та Лівобережну Гетьманщини.

На правобережні полки через гетьмана Павла Тетерю намагалася впливати Польща. Зростав вплив Московії на лівобережне козацтво.

Отже, чому Іван Виговський, а пізніше й частина українського козацтва звертаються до Речі Посполитої?

Московський цар порушував домовленості, тож частина старшини сподівалася домогтися вигідного союзу з польським королем.

Натомість, на думку історика Ореста Субтельного, окупована польськими та російськими військами козацька

Україна розділилася на дві окремі частини, кожна на чолі з власним гетьманом. Доба Руїни сягнула тепер свого апогею.

Разом із вами ми вивчаємо події періоду, який дослідниця Наталя Яковенко влучно назвала «Козацькою ерою».

Сприяв занепаду і «великий згін» — примусове переселення мешканців Правобережжя на Лівобережну Україну, організоване гетьманом Іваном Самойловичем у 1678–1679 роках. Так і постала штучна пустеля в регіоні, який іще недавно називали краєм, що плине молоком і медом.

На Волині та Північній Київщині були відновлені давні права шляхетського землеволодіння й система панщини. Однак якщо на Волині та Галичині шляхетське господарство майже не зникало навіть у період Національно-визвольної війни, то Київщина та Полісся пережили новий період польської експансії. Шляхта поверталася до своїх маєтностей і відновлювала колишню систему господарювання.

Згідно з умовами Бахчисарайського договору 1681 року, «козацькі землі» між Дніпром і Бугом двадцять років мали залишатися незаселеними.

Проте, зважаючи на родючість місцевих ґрунтів, сприятливі кліматичні умови, спочатку Османська імперія, а згодом і Річ Посполита порушили цю угоду, і розпочався процес активного заселення пустих земель Правобережжя.

Новий колонізаційний рух активізувався завдяки універсалу короля. Правитель назвав ці землі «страхітливою пустелею», адже з них пішло до 90% населення. Щоби виправити ситуацію, король дозволяв закладати козацькі поселення на південь від річки Рось. Завдяки цьому відродилися Богуславський, Брацлавський, Корсунський та Білоцерківський полки.

Влада тут належала козацьким полковникам і сотникам. На місцях поширювалися норми звичаєвого та козацького права. У містах і селах створювали органи козацького самоврядування. Очолював місцеву адміністрацію наказний гетьман, якого призначав король.

Так, у 1689–1693 роках наказним гетьманом був Григорій Гришко, а з 1693 р. — Самійло Самусь.

Політика правобережної старшини сприяла поступовому відродженню містечок і сіл. Місцева польська шляхта не раз скаржилася центральній владі, що козаки будують свою «удільну» державу і не зважають на закони Речі Посполитої.

У містечках і селах створювали органи козацького самоврядування,

які на чолі з отаманами вирішували всі питання повсякденного життя сільських громад. На всій території, підвладній старшині, діяли козацькі суди. Але поки тривала війна з Османською імперією, влада Речі Посполитої закривала на це очі. Дуже швидко цього ж року сейм ухвалив рішення про ліквідацію козацького війська на Правобережжі.

Гетьману Самусю та полковникам наказали розпустити козацькі полки.

Однак полковники відмовилися виконати це розпорядження і розпочали запеклу боротьбу проти Речі Посполитої, яку сучасники називали «другою Хмельниччиною». На чолі цього повстання став енергійний, розумний і досвідчений полковник новоствореного Фастівського полку Семен Палій, який мав особливий авторитет серед правобережного козацтва. За словами Палія, він «поселився у вільній Україні, й Речі Посполитій немає ніякого діла до цієї області; лише він один має право в ній розпоряджатися — як справжній козак і гетьман козацького народу».

Збройне протистояння розпочалося в 1701 році з селянських заворушень на Поділлі та Брацлавщині. Згодом воно перекинулося на Київщину та Східну Волинь. Але як завершилося це протистояння, ми дізнаємося тоді, коли аналізуватимемо діяльність Івана Мазепи.