Знайомство з твором.
МУДРІСТЬ СИЛИ
Оповідання
(Дитинство Івана Піддубного)
(Скорочено)
Іванко Піддубний був найдужчим у селі серед однолітків і водночас найслабшим, бо через неповороткість програвав їм у боротьбі.
А в його роду всі згадували прадіда Івана, про якого ходили легенди по всій окрузі. Згодом так само шанували Максимового тата — той теж був відомий богатир. От, бувало, загрузне в когось віз із волами, то відразу кличуть Максима Піддубного. Випрягають волів, і він, підваживши віз плечима, витягає його на сухе. Слова, які він казав у таких випадках, стали відомі на весь світ:
— Бідна худобонька — може й надірватися. Інше діло ми, люди, — мусимо худобі допомагати!
Бувало, позбираються люди біля рівчака, де найчастіше вози грузнуть, та й ждуть, доки який застрягне. А тоді розпочинається вистава — прихід дядька Максима, урятування вантажу та волів, а потім історична фраза велетня, другу половину якої всі глядачі підхоплювали хором:
— ... ми, люди, — мусимо худобі допомагати!
І всі разом — селяни, Максим, воли — сміялися.
Розваг у селі було замало, отож частенько мешканці Красенівки, що під Золотоношею, затягнуть у виярок важкий віз і кличуть по «швидку допомогу».
Старший Піддубний часто здогадувався, що «дорожня подія» підстроєна землячками, однак ніколи не втрачав нагоди продемонструвати людям свою силу.
Бо навіщо ж вона й потрібна?
Сила була й у діда, і в прадіда — усі козацького роду. За цю силу їх і прозвали колись на Січі Піддубними, за назвою найшанованішого й найдужчого в Україні дерева — дуба.
Спробуйте ж і ви сісти в затінку дуба та притулитися спиною до кори — ураз відчуєте, як сила переливається до вас зі стовбура.
А ось Іванко Піддубний, названий на честь свого прадіда, не бажав чекати, доки підросте та стане сильним. Не лише тому, що набридло щиглів хапати від старших братів, а ще й тому, що хотів, аби й на нього земляки дивилися та дивувалися.
Бувало, дядьки-селяни сядуть за стіл у корчмі й ну боротися руками, а малий Іван дивиться і заздрить. Потім прибіжить додому:
— Тату, — питає, — а де силу взяти?
В. Дунаєва. Ілюстрація до оповідання Б. Жолдака «Мудрість сили»
Усі в хаті сміються, а батько розгладить вуса, прожене усмішку:
— Бач, Іванку, сила ж різна буває. Один дядько підніме найважчий лантух, зате інший — якнайдалі його пронесе. То хто з них дужчий? Отак кожний має вигадувати власну науку, де ту силу брати. От, скажімо, мій дід доки кулешу пшоняного не поїсть, то й руки не підніме. А вже тато мій, так той не жив без гречаної каші, у ній, казав, уся його сила криється. От і думай.
Зачаровано слухав такі слова Іван.
— А ваша, тату, сила — у чому вона?
Тут утрутилася мама:
— Та в чому ж, як не в борщі. Ти ж сам бачиш, що тато тільки його і їсть.
Отож хлопець тихцем підлазив під порожній татовий віз, коли той стояв у дворі, і підважував його плечима доти, доки не втомлювався.
Й ось настав нарешті той час, коли він одірвав задні колеса від землі й випростався, розігнувши коліна.
— Ану, годі реманент псувати! — почув він, як мама намагається не засміятися на його зусилля. — Краще б води наносив, буряки оно стоять неполивані.
— Та не лай його, — крутив козацького вуса батько. — Нехай силу відчує.
— Воно ж іще дитина, — сплескувала долонями мама.
— Ти, синку, — наче й не чув її Максим, — коли з порожнім возом упораєшся, то потім на нього мішка з борошном поклади, а тоді й знову починай усе спочатку.
У селі довідалися про нетерплячку Іванка. Тож частенько хлоп’ята підбурювали його поборюкатися на поясах.
І от яке диво — частенько його перемагали в боротьбі набагато слабші, однак спритніші. Особливо татаркуватий Охметка, син пастуха, удвічі був за нього менший, а таки примудрявся щоразу татарським борцівським засобом, — підбивши лівою п’ятою ногу юного богатиря, — кинути його через стегно додолу.
Як гучно ж він падав... Однак після цього ще завзятіше брався до піднімання воза. Він свято вірив, що рано чи пізно його сила візьме гору над спритністю татарчука.
Якось, узявшись до поливання городини, він із першого ж відра відчув, що воно стало залегке.
Що за мана? Дивився на відро — усе гаразд, не порожнє, повнісіньке води. А неважке! Доки радісно не збагнув, що то в нього вже додалося сили.
Сусіди з подивом споглядали з-за тину, до якого штукарства там удається малий Іванко — крекчучи, він примудряється підважити на плечі відразу два коромисла й нести від колодязя четверо відер води! І важко йому, і ноги вгинаються, і тулуб хитається, — але ж упертий, пре на собі ту воду до грядок і не кориться тягареві.
— От ледащо вдалося, — гомоніли вони, — ліньки йому зайвий раз пройтися! Оно люди по одному відру носять і не вихваляються.
— А воно таке мале, а вже таке горде!
Наче й не чув того хлопець, бо щосили міркував, куди б це його ще два додаткові відра почепити. А може, спробувати та взяти ті два відра до рук, а коромислами навчитися тримати рівновагу самостійно? Потім заспокоїв себе думкою, що про це міркувати буде тоді, коли сила його ще збільшиться.
Завіяли буйні вітри, і почалося на вітряках перетворення зерна на борошно. Завіявся туди й Іванко. Як тільки вільна хвилина — одразу ж біг на пагорб, де оберталися велетенські лопаті вітряків.
Чому? Бо там було повно важкеньких мішків. Отак туди-сюди потягаєш, то, бува, дещо й за роботу перепаде — господарі одсиплють у торбинку трохи збіжжя. Бо дехто зі старших дядьків, бувало, удвох тягнуть один мішок, та ще й не дуже вправно — роки даються взнаки. А воно, мале та завзяте, підхопить отакечки на спину й дріботить сходами нагору.
— Оце дивина! — скаже хтось із заїжджих. — Зроду не бачив, щоб був хто малий, а такий спритний до важкої роботи.
— Та ж він із роду Піддубних! — пояснюють йому.
— A-а, ну, тоді зрозуміло! — Бо слава про сім’ю богатирів розходилася далеченько. — Ото й заробить трохи для родини.
Таке пояснення влаштовувало всіх. Лише не самого Іванка. Заробіток йому був потрібний, аби вдома його не лаяли за згаяний час. А головний прибуток він мав прихований. Секрет полягав у тому, що кращого місця для збільшення сили не було на світі.
Мішки були дуже зручні, аби хапати їх пальцями, потім тримати на спині й хутко перебирати ногами — отож тренувалося все тіло відразу, навіть шия, якщо мішка завважити аж на карк.
Тут було зроблене ще одне важливе відкриття: для збільшення сили після чималого навантаження треба відразу відпочивати, лягти та полежати. Або ще краще гайнути до ставка й водою, споконвіку святою для слов’ян, освіжити втому. А вже потім лягти на рідну земельку.
— О, коник-химородник, день біжить, два дні лежить! — візьме та й підколе хлопчину якийсь господар.
Необачно підколе.
Усі інші, сидячи на розколотому жорні, радісно пооживали.
— Ану, дядечку, — скаже Іванко, — ану, поб’ємось об заклад, хто швидше звідсіля занесе мішка із зерном до млина?
Господар нарегочеться і заставиться на пів мішка борошна.
Умить навколо збирається гурт роззяв, які між собою також починають закладатися.
Не знав ніхто, що м’язи молодого хлопця вже відновилися. Та й хто додивиться до тих м’язів, надійно прикритих великою, не по зросту, сорочиною, яка перейшла йому від старшого брата?
Отож двоє суперечників стануть біля воза, їм навантажать на плечі по мішкові зерна. За змахом руки мірошника обидва як рвонуть із місця, як побіжать!
І що? Маючи довші ноги, господар урвав наперед. Однак таке зусилля хутко забило йому дух. Коли малий випередив його біля сходинок, то дядько ззаду необачно наштовхнувся на мішок Іванка, утратив рівновагу, заточився, перечепився і хрьопнувся в пилюку!
Скільки радості було навколо!
А малий забіг нагору й заніс туди мішок.
Потім намагалися підвести із землі невдалого дядька, обтрушували від пилу й остюків, потім одміряли зерно, хто кому що програв.
Хтось подав глечик із водою Іванкові. Однак він одхилив його.
— Ти чого?
— Не можна відразу пити, — пояснив він. — Треба спершу добряче відхекатися.
Усі закивали головами:
— Ти ба, він ще й мудрий. Де ти такого навчився? — гомоніли дядьки.
— На буряках, поливавши. Як потаскаєш води туди та нап’єшся її відразу, то від цього сила зменшується, — поділився він досвідом.
Хлопець закинув пів мішка здобичі за плечі та й рушив додому.
Якось по обіді з вітряка вийшов мірошник, сито мружачись на сонце. Несподівано його очі округлилися: він не побачив поруч із млином на схилі запасного жорна. Та воно, може, і невелике, може, і замале, може, і трохи надтріснуте, однак уже стягнуте залізним обручем, могло би прислужитися.
Хто ж міг його поцупити? Невже якийсь чужий мірошник?
Ба, ні. Діло було так: вітер ущух і вітряк не крутився.
За два-три дні такого лиха господарі зі своїм зерном роз’їхалися по домівках. Іванко ж тинявся навколо, очікуючи: може, повіє, може, усі повернуться і можна буде донесхочу натягатися мішків.
Хлопець нудився, доки його погляд не впав на жоренце, яке сиротіло під вітряком на пагорбі, гріючись на сонечку.
«А от цікаво, якщо його підважити дишлом, то чи зможу я його поставити боком?»
Хутко притягнувши чималу ломаку, він узявся до діла. Найважче було просунути в щілину між каменюкою і землею дерев’яного важеля. Далі, підваживши протилежний кінець плечем, хлопчина з подивом відчув, як кам’яне жорно зрушило, підвелося.
Хлопцева радість тривала недовго — несподівано враже колесо, як і належить колесові, узяло й покотилося з пагорба! Боком, боком, дедалі швидше, так швидко, що Іван не встиг підставити ломаку та зупинити...
Жорно котилося доти, доки не перечепилося об рівчак і, подумавши, упало. (...)
Мірошник нарешті помітив утрачене майно. Нечутно підійшов до хлопчини.
— Ба ні, — промовив він, — сам ти тут не впораєшся. Тут треба тата кликати.
Прийшов Максим, почухав потилицю.
Не тому, що жорно здалося йому заважким, а тому, що мав стосовно сина деяку своєрідну педагогіку:
— Отже, так: сам нашкодив, сам і коти його нагору.
Такий вирок збив би з ніг кого завгодно, однак не Івана. Він за допомогою кілків, каменюк, важелів і нечуваної своєї впертості таки дотарганив важезне жорно нагору й поклав його на належне місце.
Правда, потім довгенько відновлював силу, бо спочатку навіть ставок не допомагав...
Батьки із сумом дивилися на малого, мати кожного такого разу люто тицяла чоловіка ліктем під бік. Однак вона чудово знала свого чоловіка — якщо він щось собі вирішив, то його вже не зрушиш.
Так було, коли біля річки загрузла карета з панством. Прибіг конюх, благав витягти її з глибокої баюри.
— А скілько там панків усередині сидить?
— Троє, — відповів конюх.
— Отож нехай лізуть у грязь і виштовхують.
І гроші пропонували, і чималі. Однак Максим чомусь уперся і ані руш. І жінка вмовляла, і діти, і сусіди благали — та де там. Певно, Максим мав і щодо панків деяку свою педагогіку...
Після жорна в Іванка все тіло боліло. Він і тер його, і розминав, однак біль не минав. (...)
Сім’я наминала масну кашу, а от Іванкові чомусь не хотілося. Він наче знав, як дати тілу перепочинок, і вже давненько здогадувався, що іноді ситна їжа відбирає силу, а не додає. Часто вона стомлює аж на пів дня.
Таким власним відкриттям він не міг із кимось поділитися, бо засміють. А для сили тут найкраще — пісний борщ.
Гай-гай, скільки їх мати переварила для своєї богатирської сімейки... Якби хто їх зібрав докупи, то зо три ставки б вийшло. І Максим цю страву любив — особливо, як настоїться в льоху день-два. Ото вихваляв! Такий борщ ніколи не втомлював, скільки його не з’їси.
Отож знесилений Іванко спустився до льоху й припав до чавунка. Напившись борщевої юшки, він відчув, що біль у м’язах трохи зменшився.
Лігши на сонці, піддався лагідним променям. Потроху біль із м’язів виходив, поступаючись новій силі, яка повновладно вступала в тіло. Він лежав і міркував про буряки. Чому? Бо варений буряк — найголовніший у борщі. Не поклади його — і то вже буде не борщ, а якась лемішка. (...)
Отже, найголовніша їжа для майбутнього богатиря — це буряк. Хоч варений, хоч печений.
— Оце мені ще морока! — сплеснула руками Максимиха. — Щоб оце я йому окремо такий доварок творила!
Однак Максим, чуючи такі розмови, владно буркотів крізь вуса:
— Він же в тебе не просить якихось панських витребеньок, а простого мужицького харчу. Ба, найпростішого й найдешевшого. Син же росте. То й сам знає, що йому найбільше треба.
Іванко аж розквітнув од такої несподіваної татової підтримки. Хоча чому несподіваної? Адже тато теж бурячки полюбляв.
— Матусю, ну звари, — благав він. — Я ж он скільки їх поливав, скільки тих відер перетаскав.
— Поливав! — удавано сердилася мама. — А хто мені коромисло зламав?
Іванко похнюпився, бо знав, яка то в господарстві цінна річ.
Мама тому нападалася на силові спромоги свого сина, бо мріяла про щось інше. Адже він мав чудовий голос, тямущий був до співу й міг співати навіть у церковному хорі. А для мами найбільше щастя, коли вони вдвох виводять під святими образами.
Однак вона хутко мала повертатися до дійсності...
— Еге, росте дитина, — прогудів Максим, — сьогодні коромисло зломить, а завтра — дишло. Зломив — не біда, нехай нове вистругає. Нехай учиться майструвати, то знатиме, що до сили ще й уміння треба, бо без уміння вся сила — пхе!
Отож, якось примостившись за хатою, почав юний Піддубний тесати господарське приладдя. Зо дві добрячі ломаки спартачив, доки в нього нарешті не вийшло щось подібне до коромисла.
— Оце вчудив! — сміявся брат. — Та з такою ґирлиґою не по воду, а на ведмедя полювати годиться! Ну так, це якщо ведмідь нападе, щоб відра вкрасти!
Однак Іван наче й не чув кпинів. Думав про свій дерев’яний витвір, зважив у руці та несподівано всміхнувся:
— Зате ніколи не зломиться...
На ньому він зробив аж чотири глибокі зарубки й, крекчучи, носив по чотири відра.
— Та ти б краще вже не відра, а цебра чіпляв, — сміявся брат.
— І почеплю, — кривився Іванко, але ніс свою ношу.
Він розумів, що сили йому скоро й на таке вже стане. (...)
Звістка про чотиривідерне коромисло хутко облетіла все село. І збиралося чимало людей подивитися, як хлопчина, важко балансуючи, носить отак воду.
— Та це ж Піддубні, — зачудовано кивали головами старші люди. — Ви тільки пригадайте їхнього прадіда, як той статки заробляв: отак наїсться добряче кулешу, а тоді сам упряжеться в плуг і тягне борозну...
— Худобу беріг, — схвально додасть інший.
— Та яку там худобу — не було тоді ще в Піддубних ніякої худоби... Вони тоді тільки ставали на ноги.
Ноги ковзалися, розповзалися, однак малий Іванко щосили стримував їх, долаючи стежину від криниці до городу. Він добре чув, про що гомоніли сусіди, і твердо вірив, що обов’язково здивує їх іще більше, ніж його прославлені пращури.
А то вибирав хвильку, коли тато відпочивав, і починав допитуватися, як сила росте. Той промовляв:
— Сила силу силить.
Сказавши таке, віддав цю думку на відкуп малому — може, той розтлумачить сам колись і йому, Максимові, пояснить.
— Як це? — наполягав той.
— Ну, от ти на берег ходиш, борюкаєшся там із хлопцями. Ти ж потім відчуваєш, як у тебе сили додалося?
Той кивав:
— Сили так. А от...
— ... спритності? — підсміювався Максим зі свого міцного, але таки вайлуватого нащадка. — Бач, боротьба — це не забавка, бо вона не лише сили додає, тут треба думати весь час, метикувати, а потім уже застосовувати.
— А де навчитися?
— Де ж ти навчишся, як зараз такої школи немає? Бо ми, селяни, до цього не навчені. От, скажімо, татари — ото митці до боротьби.
— Сильні?
— Ще й дуже спритні. Ох, уміють. Оце поїдемо на ярмарок, пошукаємо, де борюкаються, там і побачиш, як мастаки це роблять.
Насилу діждався малий, коли така подія трапилася, і його вперше повезли у волость на торг. Боже милий, нарешті Іванко побачив того світу! Стільки люду, тварин, краму! Одна тільки біда — доки доїхали, доки стали, доки розташувалися — а тут одразу торг пішов на збіжжя, то хлопець і натякнути не встигав, що головне ж тут не продай-купи, а боротьба. Словом, аж коли тато спродався, лише тоді пішли вони шукати, де богатирі змагаються. І за каруселями знайшли такий тік, де це відбувалося. Та щойно прийшли, а там усе вже закінчилося...
Похнюпився малий, ледве не плаче. Батько все думав, як заспокоїти його, коли раптом чує:
— Агов, публіко! — кричав чоловік у чорному сурдуті. — Хто є охочий позмагатися між собою, прошу сюди, на арену світу! — гордо вигукнув він, шанобливо вказуючи на точок.
Ніхто, звісно, не відгукнувся, бо в глядачів ще й досі шумувала кров від попередніх атлетів, які виконували небачені захвати та кидки.
І несподівано все вмовкло, хотіло зареготати, та втрималося. Що сталося?
На арену виступив маленький Іван і підняв руку:
— Я хочу!
Так дзвінко він вигукнув, що старий Максим аж утер сльозу, дивлячись на свого нащадка.
Люд, погомонівши, виштовхнув перед себе кількох дітлахів. Вони були різного віку й габаритів, дехто значно переважав і в тому, і в іншому Іванка. Однак не це його хвилювало, він приглядався, чи немає поміж них або десь поруч його споконвічного супротивника Охметки — сина пастуха. Ні, тут його, дякувати богу, не було.
І, на превелику радість присутніх, розпочалося змагання. Такий чемпіонат відбувався надто швидко, «борці» не встигали виснажувати себе тактичними й стратегічними задумами та запаморочливими кульбітами — дуже хутко посеред току залишивсь Іванко, з подивом зазначивши, що чоловік у чорному сурдуті тягне догори його руку.
— Переміг цей, — він нахилився до малого. — Як тебе звати?
— Іван Піддубний, — була відповідь.
— Звідки ти?
— Я з України! — дзвінко вигукнув той.
— Словом, перемога за нашим земляком! — підсумував оголошувач.
Приїхали додому майже поночі. Батько зайшов до хати й гучно торохнув об стіл мішечком із горіхами.
— Що це? — здивувалася матір.
— Приз за боротьбу на світовій арені, — незворушно крутив вуса батько.
Мати картинно сплеснула руками:
— То це ти, Максиме, виходить, на ярмарку боровся?
Вона знала, що казала, бо її чоловік уряди-годи любив на людях похизуватися своєю силою.
— Та де там мені, — показно засумував він, — я ж способам тої клятої боротьби не вчений. Це все він, — указав рукою на свого меншенького.
Той стояв посеред хати із запамороченою від щастя головою, намагався сказати просте слово «так», але не спромігся.
— Як? — дивувалася матір. — Усіх переміг? — не вірила вона.
— Усіх, до однісінького! (...)
Якось мама почула крики на вулиці, визирнула з-за тину й побачила гурт дітлахів, які, з усіх боків підтримуючи, вели додому її Іванка... Ноги його не слухалися, він ледве волочив їх, а голова була закривавлена...
— Ой Боже! — Сплеснула руками вона й кинулася до сина. Той кволо до неї намагався всміхнутися. — Хто? Хто це тебе так? Хто побив? — кричала. — З ким боровся?
Усі діти намагалися пояснити, але із загального крику нічого не можна було втямити. Вона змусила всіх замовкнути й дала говорити лише Охметці — синові пастуха. Той розпочав:
— На березі гралися і побачили каменюку. Почали спорити, хто підніме. Ніхто не зміг. І навіть я не зміг.
— Ну?
— Тоді взявся Іванчик і вже мало не підняв. І тут... Він уже майже підняв. І тут...
— Що? — не витримала матір.
Нарешті слабким голосом заговорив сам Іван:
— Піднімав каменя. Уже й був підняв. Той скраю тріснув... І — по голові. Лусь!
Мати сплеснула руками, ухопила за голову Івана, почала несамовито цілувати.
— Він знепритомнів! — продовжувала малеча.
Мати повела сина до хати, почала промивати волосся. Од нового болю Іван був мало не скрикнув, однак стримався, щоб знову не злякати маму.
Коли зібралася вся сім’я, то подивувалася на перев’язану голову Івана. Вислухавши всі пояснення, тато Максим висловив діагноз:
— Ну, це добре, що камінь ударив по голові. Може, вона нарешті думати почне?
— А як не почне? — підколов брат.
— Тоді нехай ще раз ударить той же камінь.
Мати й не знала: чи вірити, чи ні. Чи це чоловік правду каже, чи так жартує — ніколи за його незворушним лицем не вгадаєш.
— Годі мене дурити! — скрикнула вона. — Краще скажи, до якого лікаря повеземо. Може, до волосного?
— Та є і тут один хороший лікар, — крутнув вуса Максим, — та ще й такий, якого наш Іванко найдужче любить...
— Хто? — в один голос вигукнула сім’я.
— Борщ, — була відповідь. — Він же, наш малий, борщ найдужче любить... Отже, стара, — звернувся він до своєї геть не старої дружини, — споряджайся на борщ, але не простий, а гетьманський.
Нащадок козаків, Максим вірив лише в усе те, що існувало козацького, а надто — гетьманського.
Діти знали, що воно таке, куштували вже не раз, тож голосно зраділи. Такі ліки вони б споживали й здоровими.
— Тільки, мамо... — почав просити Іванко.
— Тільки більше буряків покласти? — угадала вона.
Максим сидів і на все те незворушно дивився, не виявляючи своєї радості, бо вона найбільша була, коли сім’я отак весело розважалася.
Наступного ранку сусіди, донюхуючись до повітря, дивувалися:
— Ти ба, Піддубиха на гетьманський борщ спорядилася. Хіба свято яке? Наче й немає сьогодні ніякого...
— Еге, свято, — казали інші, — малий Іван живий залишився. Яке в неї свято може бути краще?
А рецепт гетьманського борщу полягав, по-перше, у тому, що готувати його треба розпочинати аж удосвіта.
Спочатку варили баранину, виймали, одкладали — це потім буде, на другу переміну. Далі так само варили свинину. Потім телятину. Тоді варили півня — і теж виймали, остужували. Далі в борщ клали все, що до нього зазвичай і годилося: квасолю, смажені буряки, картоплю, моркву, цибулю та все інше, на нашій землі годяще.
Основний секрет полягав не в таємній ложці меду, не в товченому часникові зі старим салом, не в підливах — масних, пісних, борошняних, крохмалевих і бозна-яких (рецепт, який у кожної господині передавали з покоління в покоління і тримали в найсуворішій родинній таємниці), а в тому, що заздалегідь смажили карасі, клали в сито, занурювали на деякий час у казан — от лише після того борщ ставав по-справжньому гетьманським!
Мав такий борщ одну чудодійну властивість: варили його цілий день, тож уся сім’я, стражденно нюхаючи його випари, переймалася нелюдським бажанням до нього й накидалася, мов навіжена.
Яка ж хвороба втримається перед таким лікуванням? Звісно, що ніяка. Особливо хвороба богатирського походження — розбита голова від першої ложки враз забувала про всі свої рани та болячки, бо смачнішого буряка, як у гетьманському борщі, на білому світі не існує.
От тепер хто б міг уявити, який смак мав там улюблений Іванком буряк? Бо як не крути, а в будь-якому борщі, бодай і в гетьманському, найголовнішим було що? Та він же! Таким буряком жодний цар на Землі не погидував би. Та що цар? Гетьмана такого на землі немає! Тож і наминав його молоденький богатир, думаючи, чого б такого важкого ще раз собі на голову кинути, аби мама його ще раз отак полікувала...
— Диви, як наминає, — не відриваючись од страви, мовив Максим, — буряки трощить, а м’ясо оминає. Диви, щоб він собі ще якої хвороби не заподіяв, аби ще раз таких ліків скуштувати.
Читав думки! Малий Іван аж ложку від того на стіл упустив, однак, схаменувшись, підхопив, тут не можна було відволікатися: їли ж усі з однієї великої миски — зазіваєш, то один-два сьорби й проґавиш!
Потім уже, коли мама міняла перев’язку на нерозумній синовій голові, він несподівано запитав у неї:
— Мамо, а куди всі зміюки подівалися?
Вона насторожилася, бо не чекала такого терапевтичного ефекту. Які зміюки? Про що він марить?
— Про що ти, синку?
— Ну, оті зміюки, яких наші богатирі перемагали. Де вони всі поділися?
Мати лагідно всміхнулася і притулилася щокою до його голови.
— Заздрість людська зжила богатирів зі світу.
А от чи всі зміюки закінчилися? Де там. Тепер інші зміюки! Лихварі, крутії та жмикрути, таких повнісінько. Вона б хотіла сказати малому, що й богатирів геть не стало на нашій землі, однак, подумавши, відповіла інакше:
— Оце вони лише повилуплювалися, нові змії.
— Нові? — майже зрадів він.
— Так, любий.
— А вони скоро підростуть? — поцікавився він.
— Ну, не дуже скоро, потрошку. Саме коли й ти виростеш добряче, то й вони вже будуть дорослі.
І хлопчина враз заспокоївся.
Він задрімав, напрочуд ситна їжа навівала йому й добрячого сну: як він їде чистим полем на богатирському коні та як різна нечисть, зачувши його ходу, ховається подалі у свої глибокі нетрища...
Чому? Бо бачили грізну зброю в руках богатиря. Ба, найгрізнішу у світі — оту надломлену скраю каменюку, трошки закривавлену збоку.
.png)
.png)