Історія вітчизняної кінематографії, як і годиться для подібного багатогранного виду мистецтва, дуже пізнавальна, суперечлива, стрімка і насичена. Українському кіно вже понад 100 років! Воно веде свою історію з 1907 року, коли в Одесі було створено перше приватне кіноательє, яке поступово переросло в кінофабрику. Виникли й інші кіноосередки. Для фільмів за участю Віри Холодної — легендарної зірки німого кіно, яка народилася в Полтаві й багато знімалася в Одесі, було побудовано знімальний павільйон. Після націоналізації приватні установи реорганізували в державну кінофабрику, на її основі створили Одеську кіностудію, що стала центром кіновиробництва.

Перегляд відеоматеріалу. Віра Холодна

У 1928 р. було відкрито кінофабрику в Києві (нині — Національна кіностудія художніх фільмів імені О. Довженка).

Упродовж наступних десятиліть жанр екранізації літературної класики відігравав істотну роль в українському кіно.

Від початку свого існування і до 40-х років XX ст. український кінематограф входив до світового кіноавангарду за кількістю знятих стрічок і майстерністю хронікально-документальних та ігрових фільмів. Візитною карткою Одеси стала стрічка «Броненосець «Потьомкін» (1925) режисера Сергія Ейзенштейна, внесена кінофахівцями до десятки найкращих фільмів світового кінематографа.

Документальний фільм «Людина з кіноапаратом» Д. Вертова увійшов до скарбниці світового кіномистецтва. З ім’ям Дзиги Вертова, теоретика документального кіно, винахідника техніки монтажу, методу прихованої камери та інших операторських прийомів, пов’язана поява першого вітчизняного документального звукового фільму «Ентузіазм. Симфонія Донбасу». Чарлі Чаплін назвав фільм «однією з найвражаючих звуковізуальних симфоній».

З появою звуку і кольору розпочався новий етап розвитку українського кінематографа. Першою кольоровою стрічкою Національної кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка стала комедія «Сорочинський ярмарок» (1938) режисера і сценариста Миколи Екка.

Олександр Довженко (1894-1956) — фундатор українського і класик світового кіномистецтва, кінорежисер, письменник, художник, громадський діяч і палкий патріот.

У своїй творчості О. Довженко поєднав загальнолюдські цінності з національними. Майже всі його фільми пов’язані з Україною, її історією, щирими й мудрими людьми; сповнені оптимізму щодо її духовного майбуття.

Чарлі Чаплін так оцінив творчість нашого співвітчизника: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка».

Перегляд відеоматеріалу. Олександр Довженко

Майже водночас із О. Довженком розпочав процес становлення як професійного кінематографіста Іван Кавалерідзе, який, маючи освіту скульптора, прийшов у кіно як художник-постановник. Фільми митця («Коліївщина» та ін.) присвячені трагічним сторінкам історичного минулого України. Він екранізував популярні українські опери «Наталка Полтавка» М.Лисенка і «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського.

Перегляд відеоматеріалу. Український кінематограф

У період демократичних перетворень 60-х років зазнає розквіту українське поетичне кіно — самобутнє явище, що стало носієм українського світогляду з яскравим національним забарвленням. Цей напрям знайшов яскраве втілення у творчості видатних кінорежисерів Сергія Параджанова («Тіні забутих предків»), Юрія Іллєнка («Криниця для спраглих», «Білий птах з чорною відзнакою», в якому дебютував Богдан Ступка), Леоніда Осики («Камінний хрест» за мотивами новели В. Стефаника) та ін. У цих стрічках представлено життя людей, невід’ємне від природного оточення, рідної землі, звичаїв та обрядів. Завдяки використанню фольклорних мотивів, специфічних операторських прийомів і монтажу портрети героїв постають реалістичними й символічними водночас, а соціальні події — лише тло для справжніх людських драм.

У наш час традиції поетичного кіно режисерів-шестидесятників відроджуються, зокрема у творчості Олеся Саніна. Картина «Мамай» є екранною інтерпретацією фольклорних пам’яток про втечу трьох братів-козаків з татарського полону. В основу сюжету фільму «Поводир, або Квіти мають очі» покладено мандри українського сліпого кобзаря з врятованим ним американським хлопчиком, який стає свідком харківської трагедії знищення українських кобзарів у 1933 році. Гасло фільму — «Заплющ очі. Дивись серцем». Одну з головних ролей зіграла співачка Джамала, також вона записала саундтрек до картини.

Перегляд відеоматеріалу. «Поводир» (трейлер)

Маніфестом українського поетичного кіно вважають кінокартину «Тіні забутих предків» (1964) за однойменною повістю М. Коцюбинського.

Режисеру Сергію Параджанову вдалося створити творчий ансамбль однодумців: акторів Івана Миколайчука, Лариси Кадочнікової, Миколи Гринька та ін., оператора Юрія Іллєнка, композитора Мирослава Скорика, художника-постановника Георгія Якутовича.

Знакова постать нашої культури — Іван Миколайчук (1941—1987), який зіграв головну роль, став обличчям України, втіленням її національного духу.

Музику до фільму написав М. Скорик. Окрім того, картина насичена різножанровим музичним фольклором: мелодії весільних музик, голосіння, веснянки, колядки та щедрівки. У стрічці звучать поширені в Карпатах інструменти: сопілка-денцівка, флояра, коза, дримба, трембіта. Ридаючі голоси трембіт надають подіям особливого емоційного забарвлення, підкреслюючи колорит легенди. Музика стала одним з головних компонентів образної структури фільму.

Перегляд відеоматеріалу. «Тіні забутих предків» (Сергій Параджанов).

ВЕСЬ ФІЛЬМ ТУТ: https://www.youtube.com/watch?v=WFnA23i9-Ko

На момент виходу на екрани фільм мав ефект естетичної бомби. Такі ознаки «поетичного кіно», як складна мова, сповнена метафорами й алегоріями, логіка символічних асоціацій, породжували численні дискусії, розділяючи фахівців на його захоплених прихильників і противників, які звинувачували творців в архаїзмі й етнографізмі, буцімто несумісних із сучасністю. Справедливість високих оцінок була підтверджена часом. Але тоді поетичне кіно опинилося під забороною. У 1973 р. С. Параджанова заарештували й засудили на п’ять років.

Фільм демонструвався за кордоном під назвою «Червоні коні» й отримав нагороди на міжнародних фестивалях у Римі, Салоніках («Золота медаль» за режисуру), аргентинському місті Мар-дель-Плата (за операторську роботу).

Сприймання музики. М.Скорик. Концерт «Карпатський»

Інший напрям вітчизняного кінематографа, що отримав назву «міська проза», асоціюється насамперед з унікальною творчою манерою Кіри Муратової, естетика якої вирізняється високою кінематографічною культурою. Кінорежисера цікавить відображення на екрані моральних і психологічних проблем сучасності: людських взаємин пересічних городян, їхньої самотності. У першому своєму фільмі «Короткі зустрічі» режисер зіграла головну роль разом з Володимиром Висоцьким. Всесвітнє визнання здобули майже всі її художні фільми, зняті на Одеській кіностудії; багато з них нагороджено відзнаками. Фахівці відносять творчість К. Муратової до інтелектуального, артхаусного кіно, адже незалежно від тематики воно сповнено глибини думки й виразовості форми при повній відмові від пафосності («Настроювач», «Мелодія для шарманки» та ін.).

Перегляд відеоматеріалу. «Мелодія для шарманки» (реж. Кіра Муратова).

Кіно — це те, про що можна говорити не годинами, а днями. Лише називаючи імена тих, хто несе його у суспільство, згадуючи акторів, сюжети, назви... Але це все нині не тільки знаходиться у вільному доступі, а й відомо чи не кожному нашому співвітчизнику. Зараз кіноіндустрія України, втім, як і всі інші сфери життєдіяльності держави, знаходиться не в найкращому становищі. Але хочеться вірити, що світ технологій, талановиті режисери, сценаристи і актори залишаться нескореними і цілеспрямованими й надалі, адже українське кіно існувало і протрималося із самих витоків і має, всупереч усьому, чи не найміцніше коріння у світі. Українське кіно - це особливі кінострічки. У них - історія нашого народу, вони оповідають про людей, які нібито живуть поруч із нами. У фільмах сяють українські кінозірки, творять картини українські режисери. Це наша гордість і надія.