Прочитайте та законспектуйте матеріал про українську літературу XX ст.
Українська література ХХ ст.
ХХ ст. — епоха великих відкриттів у науці й техніці. У цей період людина починає усвідомлювати, що повністю пізнати світ неможливо, тому й виникає новий тип художньої свідомості. Митці ХХ ст. вже не акцентують увагу на своїй просвітницькій ролі, на відміну від тих, хто творив у ХІХ ст., живучи в ілюзіях усезнання. Письменники ХХ ст. почали відмовлятися від того, щоб фіксувати у творах події та факти, вони вже не прагнуть бути моралізаторами й пророками свого суспільства, а занурюються в загадкову людську душу, свідомість і підсвідомість.
У яких історичних умовах розвивалося мистецтво, зокрема й література, у ХХ ст.?
Історичне тло 1920-х років
Українізація: політика радянської влади, що сприяла розвитку української культури, освіти, літератури.
Культурне піднесення: відкриття театрів, видавництв, літературних журналів («Життя й революція», «Нова генерація»).
Літературна дискусія (1925–1928): боротьба між прихильниками масової літератури та елітарного мистецтва.
Соціалістична революція, колективізація, голодомори, дві світові війни, сталінські репресії, декілька хвиль еміграції, розпад Радянського Союзу й здобуття Україною незалежності. Так, література й інші види мистецтва розвиваються за своїми внутрішніми, естетичними законами, проте на них певною мірою впливають і зовнішні, суспільні чинники, у яких формується художня свідомість митця. Справді, у літературі ХХ ст. стають актуальними такі проблеми, як митець і влада та свобода творчості. Перед письменниками радянського періоду постав вибір: оспівувати соціалістичну дійсність чи сповідувати свободу самовираження.
У ХХ ст. домінували такі стильові напрями: модернізм (наприкінці ХІХ ст. — 1920-і роки), соцреалізм (1930-1980-і роки) і постмодернізм (1980-і — початок ХХІ ст.). У центрі кожного з цих напрямів була людина, щоправда, соцреалізм як панівна ідеологія руйнував особистість, модернізм боровся за неї як за індивідуальність, а постмодернізм зображав зневіру в людині.
Стильове розмаїття літератури
Стиль | Ознаки | Представники |
|---|
Футуризм | урбанізм, техніка, експеримент | Михайль Семенко |
Неокласицизм | античні мотиви, гармонія, інтелектуалізм | Микола Зеров |
Неоромантизм | героїзм, ідеалізм, емоційність | Юрій Яновський |
Експресіонізм | внутрішні переживання, напруга | Євген Плужник |
Імпресіонізм | миттєві враження, суб’єктивність | Павло Тичина |
У 20-і роки ХХ ст. розвивається нова хвиля модернізму, що проявився в багатьох індивідуальних стилях, які можна умовно згрупувати в течії: символізм, імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм та ін. Естетичні засади нового етапу модернізму було спрямовано проти реалістичного мистецтва.
Українську літературу 20-х років ХХ ст. називають «червоним ренесансом», або «розстріляним відродженням».
«РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»
«Розстріляне відродження» — умовна назва літературно-мистецької генерації у 20-х — на початку 30-х років ХХ ст. У цей період було знищено більшість представників українського письменства, інтелігенцію, які розбудовували національну культуру. Серед них: Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров, Микола Куліш, Лесь Курбас, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Михайль Семенко та ін. — найяскравіші представники української літератури й національної історії загалом.
У 20-х роках ХХ ст. розквітла творчість багатьох талановитих митців різних стильових уподобань і смаків.
У 1918 р. виникає мистецьке угруповання «Біла студія», до якого належали київські поети П. Тичина, М. Семенко, художник А. Петрицький, режисер та актор Л. Курбас. 1919 р. створено угруповання «Музагет» (об'єднало митців різних напрямів), з якого в 1920 р. утворилася група «Гроно», що культивувала імпресіонізм і футуризм. Гронівці вважали мистецтво інструментом духовного спілкування між людьми.
Угруповання — група осіб, об'єднаних на основі спільних поглядів, діяльності, творчих інтересів тощо. Слово має інше значення: воно позначає не саму групу людей чи предметів, а дію, процес об'єднання їх у групу.
1921 р. М. Семенко заснував групу «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів»), яка у своїй програмі прогнозувала швидке відмирання мистецтва через його традиційність, пропагувала створення «метамистецтва» — поєднання поезії, живопису, скульптури, архітектури й кіно.
1923 р. в Києві було створено групу «Аспис» («Асоціація письменників»), до якої належали митці різних поколінь і світовідчувань: М. Рильський, Є. Плужник, М. Зеров, Г. Косинка, П. Филипович, В. Підмогильний. З «Аспису» вийшли майбутні неокласики. Через рік це угруповання вже було реорганізоване в «Ланку». Воно проголосило об'єднання старої української літератури з новою, оскільки «пролетарська література розривала українські традиції». 1926 р. до «Ланки» приєдналися ще декілька митців — так постало угруповання МАРС (Майстерня революційного слова).
Київ. Фото. Початок ХХ ст.
Найбільші літературні організації — «Плуг», «Гарт» і ВАПЛІТЕ — були створені в тодішній українській столиці Харкові, саме тут найпотужніше вирувало культурно-мистецьке життя України.
Організація «Плуг» (1922-1932) (керівник С. Пилипенко) дотримувалася традицій реалізму, зображувала життя тодішнього села в дусі партійних вимог. Спілка «Гарт» (1923-1925) (керівник В. Еллан-Блакитний) пропагувала поширення комуністичної ідеології, мова творів мала бути українською.
Обкладинка альманаху з логотипом ВАПЛІТЕ. 1926 р.
Літературна організація ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926-1928) (президент М.Хвильовий) виникла в Харкові наприкінці 1925 р. До неї ввійшли колишні члени «Гарту». Вони дбали про престиж української літератури, підтримуючи насамперед талант і новаторство, професійну майстерність. Діяльність ВАПЛІТЕ розвивалася саме тоді, коли відбувалася літературна дискусія 1925-1928 рр. Приводом для дискусії стала стаття М. Хвильового «Про “сатану в бочці”, або Про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії». М. Хвильовий та його однодумці ставили за мету знищити рабський дух у свідомості українського народу, вони дбали про високу художню майстерність і свободу у висловленні свого «Я»; зображали вольову людину фаустівського типу, а ці ознаки були властиві зарубіжній класиці. Дискусія з літературної переросла в політичну: влада змусила ВАПЛІТЕ оголосити про «саморозпуск», а багатьом членам цього угруповання повісили ярлик «ворога народу».
Авангардну українську літературу представляли організації «Нова генерація» (1926-1930), яку очолював М. Семенко, і «Авангард» (1926-1930) з В. Поліщуком на чолі. Метою цих літературних осередків було створення «ідеологічно витриманої» літератури із залученням «широких робітничих мас».
На противагу розмаїтим мистецьким осередкам офіційна влада мала свої літературні організації: «Молодняк» (1926-1932) і ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників), до яких належали І. Микитенко, В. Коряк, О. Корнійчук, І. Ле, П. Усенко, Д. Загул та ін.
Львів. Початок ХХ ст. Фото
1932 р. урядовою постановою «Про перебудову літературно-мистецьких організацій» було зупинено діяльність письменницьких організацій та утворено Спілку радянських письменників України, яка й нині існує як Національна спілка письменників України (НСПУ). Влада боролася з будь-якими проявами вільного мислення, утручалася в літературний процес, що значно пригальмувало його розвиток.
У 1930-і роки розпочалися масові репресії, зокрема 1937 р. (пік сталінських репресій!) «на честь 20-ліття Жовтня» в урочищі Сандармох (на півночі росії) було розстріляно 1111 в'язнів Соловків, серед яких було 130 українських письменників, а саме: М. Зеров, М. Куліш, Л. Курбас, В. Підмогильний та ін. Протягом 1920-1930-х років жертвами масових репресій стало понад 500 українських митців.
.png)
.png)