Технології і техніки створення виробів декоративно-ужиткового мистецтва України.

ТКАЦТВО

Ткацтво - один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури України. Художнє ткацтво - це ручне або машинне виготовлення тканин на ткацькому верстаті. Ткацьке виробництво об'єднує підготовку сировини, прядіння ниток, виготовлення з них тканин і заключну обробку: вибілювання, фарбування, ворсування, вибивання тощо.

Підставами для класифікації виробів народного ткацтва є види використованої сировини, техніки тканинного виготовлення, призначення готового виробу за функцією, також осередки виготовлення.

Щодо функціонального призначення тканини можна поділити всі готові вироби на три групи: це для створення одягу, для натільного вбрання та при впорядкуванні житла.

Ткані вироби за своїм складом можуть бути лляні, вовняні, конопляні, бавовняні або змішаної сировини – комбіновані, коли при їх виготовленні використовували два чи більше видів пряжі відповідно.

Розрізняють тканини і за технікою виготовлення: вони можуть бути полотняні, саржеві (ремізно-човникові), килимові, перебірні, ворсові.

Серед ткацьких підприємств України найбільш відоміші фабрики художніх виробів в таких містах, як Переяслав-Хмельницький, Богуслав, Львів, Косів, Коломия. Кролевецька фабрика художнього ткацтва є найбільш відомою в Україні.

Виготовлення тканин в домашніх умовах на сьогодні значно скоротилось. Їх виготовлення продовжується в Карпатах, на Поліссі, подекуди в західних, східних та центральних областях України. Залишились найбільш майстерні ткачі, що продовжують ткане ремесло та його принципи і засади і за наших часів, зберігаючи таємниці виготовлення тканин, що використовуються для оздоблення та декорування сучасного одягу та житла.

https://www.youtube.com/watch?v=CBQhL5r9y8c

КИЛИМАРСТВО

Килимарство відоме з прадавніх часів і має свою історію. Воно було поширене і в країнах Сходу, і в Стародавньому Римі, і в Київській Русі.

Килимарство – традиційна та одна з найголовніших галузей народного мистецтва України. Килим завжди був не лише звиклим атрибутом побуту, а й мав сакральне значення. За допомогою орнаментів і візерунків українці зашифровували в килими своє повсякденне життя, вірування та культуру. Килими - це унікальні твори, в яких виявлені висока культура технічного виконання, орнаментальне, композиційне, колористичне багатство. Килим ткали з овечої вовни.

Килимарство - це виготовлення килимів, а також килимових виробів (гобеленів, доріжок, килимових покриттів) ручним або машинним способом. Важливе значення мають добір і якість сировини (волокон), відповідна підготовка пряжі, прядіння ниток, їх фарбування, техніка ткання, принципи орнаментально-композиційного розв'язання і кінцева обробка виробів: зарублення, в'язання тороків, вирівнювання, вичісування.

Залежно від регіону українські традиційні килими, так само як і традиції вишиваних сорочок, мали свої особливості. Наприклад, для Полтавщини, Київщини, Чернігівщини характерні квіткові орнаменти та помітні впливи східної культури, барокові мотиви. Натомість килими західних регіонів України (Галичина, Буковина, Волинь) мають характерний геометричний або рослинно-геометризований орнамент.

Сучасні українські бренди з традиційними килимами:

1) Бренд Fully Wooly відомий своїми килимами з натуральної вовни, виготовленими за традиціями Галичини.

2) Бренд Mapico має на меті зберегти та підтримати розвиток ручного ткацтва, використовуючи традиційну техніку й матеріали для створення нових виробів.

3) Бренд Solomia продовжує традицію ремесла ткацтва та вишивки, що історично було візитівкою Решетилівського регіону.

Понад 300 років Решетилівка є осередком килимарства на Полтавщині. Цей регіон має навіть свою особливу техніку ткання «деркання».

4) Бренд KilimArt Studio – це авторська художня майстерня, заснована у 2015 році художницею та дизайнеркою Яною Михальянц у селі Пістинь на Прикарпатті. Килими тчуть на старовинних верстатах із натуральної овечої вовни.

ХУДОЖНЯ ОБРОБКА ШКІРИ

Художня обробка шкіри - цей вид декоративно-прикладного мистецтва з специфічними прийомами формоутворення й оздобленням утворює чимало естетично-досконалих побутових речей: взуття, одягу і т.д. Основним матеріалом є натуральна шкіра, а з ХХ ст. - штучна.

Основні техніки художньої обробки шкіри:

1) шиття;

2) вишивання;

3) аплікація;

4) тиснення;

5) набивання металу;

6) ажурне вирізування;

7) плетіння;

8) різблення;

9) випалювання;

10) інкрустація;

11) розпис.

Художня обробка шкіри поступово занепадає. Лишень поодинокі майстри традиційних осередків, головним чином, західних областей України (зокрема Гуцульщини) займалися цим видом ремесла і промислу.

ВИБІЙКА

Вибійка, розпис (вибиванка, набіка, друкованиця, мальованка, димка, синильниця) - це тканини з візерунками, нанесеними за допомогою різьблених дощок (форм, печатко, стемпів); декорування тканин, коли орнамент утворюється не в процесі ткання, а наноситься на готову тканину, друкується. Дослідники вибійники часто називають її народною графікою. Відмінність назв обґрунтовується різними техніками вибивання узорів, періодами виготовлення та побутування в окремих регіонах України.

Вибійка на полотні синьою фарбою, типова для Полтавщини та Чернігівщини.

ВИШИВКА

Вишивка - найпоширеніший вид народного декоративно-прикладного мистецтва, орнаментальне або сюжетне зображення на тканинах, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами. Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлене різнотиповістю матеріалів, технік виконання орнаментів, композицій, колориту, які мають численні локальні особливості. Художнє обдарування українського народу, вершини його мистецького хисту в повну силу виявлені у вишитих творах. Немає меж розмаїттю їхніх художньо-виражальних засобів.

Художнє багатство української народної вишивки обумовлене яскраво виділеними провідними центрами вишивального мистецтва, які є в усіх етнографічних зонах України: Середнього Подніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Карпат з Прикарпаттям і Закарпаттям і Півдня України. У кожному із них свої традиції, своя система і творчі методи. До того ж і в межах етнографічних зон, крім основних центрів, виділяються локальні осередки.

В'ЯЗАННЯ

В’язання – це різновид рукоділля, коли майстер власноруч виготовляє з ниток за допомогою рам, голки, дротів (спиць) або гачка різноманітний одяг або ж вироби для інтер’єру. Матеріалом для в’язання служили вручну прядені лляні, конопляні, вовняні, а згодом фабричні – бавовняні, вовняні, шовкові, металеві та синтетичні нитки.

В'язання − один із найдавніших видів декоративно-ужиткового мистецтва, що існує понад трьох тисяч років.

В’язанням в Україні активно займалися з часів Трипільської культури (на уламках трипільського посуду було знайдено залишки в’язаних виробів). Згодом почали в’язати ритуальні вироби, жіночі головні убори тощо. Археологи знайшли перші мідні гачки для в’язання, датовані VII—VI ст. до н. е. У цей час найпопулярнішими матеріалами для в’язання були льон, коноплі та шерсть. В’язані вироби продавали грецьким колоніям, купцям з Індії та Персії.

У X ст. в’язання стало повноправним ремеслом із центром у Києві. Сільські ремісники виготовляли в’язаний одяг для жителів сіл, а міські орієнтувались не лише на місцеве населення, а й на приїжджих.

Наприкінці XIX - у першій третині XX ст. цей вид рукоділля набув особливої динаміки, розмаїття та самобутності, особливо у виготовленні за допомогою гачків і спиць елементів народного строю. Своїми виробами ручної роботи — одягом, шарфами, шкарпетками, хустками, шапочками, рукавицями — українські майстри відомі в усьому світі. Окрім того, народні умільці виготовляють і в’язані предмети інтер’єру — серветки, покривала, килими і навіть ікони.

В’язання і тепер не втрачає своєї популярності, бо доступне для багатьох і надає можливість виготовляти вироби за власним задумом.

ГУТНИЦТВО

Гутництво — скляне виробництво. Цей промисел зародився в 16–17 ст. у Правобережній Україні. Кустарні склоробні заводи будували в лісових місцевостях з піщаними ґрунтами. Основним сировинним матеріалом був пісок, зокрема кварцовий; важливим склоплавильним матеріалом —поташ. Для забарвлення використовували соду, крейду, вапно, оксиди заліза, міді тощо. Скляні вироби цінували за зручність і декоративність. Вони були окрасою святкового і весільного столу, оселі.

Українські майстри виготовляли унікальну типологічну групу скляних виробів — фігурний посуд для зберігання рідини (18–19 ст.) у формі тварин і птахів. У першій половині 19 ст. склоробні художні промисли занепали, згодом їх витіснило промислове виробництво. На початку 20 ст. скляний посуд та інші предмети масово виготовляли на заводах (найбільші — в містах Києві, Костянтинівці, Лисичанську, Бахмуті, Львові та ін.), але художня якість продукції була низькою.

Відродження промислу припало на 1940-ві — 1960-ті. Видатні майстри, що працювали у м. Львові (Йосип Гуляпський, Мечислав Павловський, Петро Семенко), започаткували у сучасному склоробстві фольклорний напрям. Званням народного художника УРСР удостоєно Івана Зарицького (1929–2009), художника декоративного скла. Натепер в Україні художнє скло виготовляють близько 20 підприємств, їхні вироби вирізняються розмаїттям композицій, технік і технологій виробництва.

ГОНЧАРСТВО

Гончарство — виготовлення різноманітних виробів з обпаленої гончарної глини. Види виробів: посуд, іграшки, сакральні предмети (хрести, ікони, свічники тощо), начиння для обладнання житла (кахлі, вази, декоративна скульптура тощо). У гончарстві народні майстри користувалися такими техніками декорування: ритування, глянсування, ріжкування, фляндрування, штампик і ліплення. Вироби розписували англобами та емалями. Характерними були рослинні й квіткові орнаменти, фігурні зображення.

У використанні матеріалів гончарі дотримувались давньої, спільної для більшості осередків, традиції. Застосування нових для гончарства матеріалів торкнулося головно гончарів інноваційного напряму в с. Опішному на Полтавщині. Гончарі змішували кілька видів глини, так звану «пісну» і «масну». Для обливання та розпису виробів застосовували різнокольорові глини — білу («побіл», «побілка»), червоно-вохристу («червінь»), темно-брунатну («описка», «рудка»). Для глазурування виробів використовували свинцеву безколірну, а також жовту, зелену і брунатну поливи. Майже всі вироби виточували на гончарному крузі.

У 17–18 ст. українське гончарство набуло найвищого рівня розвитку.

Серед гончарних осередків, які зберігають народні ремісничі традиції, — полтавські (смт Опішні, міста Зіньків, Миргород, Ромни тощо), подніпровські (с. Дибинці Обухівського р-ну Київської обл., м. Канів, с. Сунки Черкаського р-ну Черкаської обл. тощо), подільські (м. Бар, м. Гайсин, с. Бубнівка Гайсинського р-ну Вінницької області, тощо).в.

Іграшка народна

Іграшка народна — галузь українського народного мистецтва, вироби якої функціонально призначені для дитячої гри, забавки. Об’єднує різні типи виробів з виховними, розвивальними, розважальними властивостями. За матеріалом розрізняють іграшки з кераміки, дерева, тканини, лози, соломи, паперу, тіста тощо. Розквіт кустарного іграшкового промислу припав на середину 19 ст. Найбільші регіони: Подніпров’я, Поділля, Прикарпаття. Виготовлення іграшок ставало найчастіше побічним, допоміжним промислом у системі виробництва — гончарства, художньої деревообробки, плетіння, ткацтва.

Глиняні іграшки — один з найархаїчніших різновидів народної пластики. Традиційними для українського художнього ліплення є глиняні свистунці у формі птахів, тварин, вершника. 2020 «Валківський свищик» (від назви м. Валків Харківської обл.) включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Це — виріб із глини, що належить до малих керамічних форм, ручного ліплення. Така глиняна забавка, майже монохромного охристого оздоблення, має два основних та один або два (рідше три) додаткові отвори для видобування звуків. Може бути частково вкрита поливою. Найчастіше вживані форми: птах, півник (курочка), коник, козлик (коза), веприк. Заслужений майстер народної творчості УРСР Федір Гнідий (1893–1980) найвідомішу свою колекцію свищиків створив у 1950-ті. Серед відомих майстрів — Олександр Ковальов (нар. 1944), Борис Цибульник (1952–2015), Ольга Тимошенко.

В Україні збереглася характерна для Середньої Наддніпрянщини традиція виготовлення вузлової ляльки з тканини — «княгині» (народна назва — лялька-мотанка). Їх часто називають оберегами та створюють безликими або з хрестом на обличчі (давній солярний символ). Мотанки виготовляли різними способами: скручуванням, скочуванням, змотуванням тощо. Кожна деталь ляльки мала своє значення. Майстрині, що створюють сучасні авторські ляльки — Ніна Балла, Людмила Тесленко-Пономаренко, Тетяна Федорова, ін.

ХУДОЖНЄ ПЛЕТІННЯ

Художнє плетіння - це вид декоративно-прикладного мистецтва, що означає процес виготовлення творів, виробів з природних рослинних матеріалів. Плетіння — ремесло з виготовлення доморобних господарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної еластичної сировини. В Україні має багаті й давні традиції, особливо на Поліссі. Село Іза на Закарпатті з середини XIX століття є центром лозоплетіння — одного з найдавніших ремесел у світі.

ПИСАНКАРСТВО

Писанкарство — розпис, декоративне оздоблення шкаралупи ритуально-святкових (великодніх) яєць. Писанки з різних куточків України відрізняються розмаїттям візерунків та кольорів. Ймовірно, спочатку з’явилися «крашанки» — яйця, пофарбовані в один колір, потім «крапанки» — яйця з орнаментом із кульок одного або кількох кольорів, що виконувався краплинами гарячого воску, з поступовим зануренням у фарбу. Подібний метод застосовували і при виготовленні «писанки», орнамент наносили писачком — тоненькою металевою трубочкою, закріпленою на патичку (держальці). Для декорування використовували рослинні барвники, від початку 20 ст. — анілінові фарби. У писанкових малюнках виділяють геометричний, солярний, рослинний, тваринний, релігійний орнамент, при цьому кожен регіон сформував свої особливості. Українській писанці невластива реалістична чи натуралістична передача навколишнього світу, її розпис — цілком умовний. Всі сюжети трактуються площинно-декоративно.

Традиція гуцульської писанки включена до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини (Наказ Міністерства культури України №995 від 2018). Головним осередком поширення писанкарства є с. Космач Косівського р-ну Івано-Франківської обл., де мешкає найбільше династій писанкарів і окремих майстрів. Серед тих, хто зберігав, передавав і продовжує майстерність писанкарства: Віра Манько (нар. 1956), Тарас Городецький (1964–2006), заслужена майстриня народної творчості Оксана Білоус (нар. 1965), Юлія Бурко (1968–2020), Олег Кіращук (нар. 1972) та інші.

У 20 ст. відбулося відродження української писанки, що набула рис національного символу. Пам’ятні знаки українській писанці встановлені у селах Доброгостові та Братківцях на Львівщині, на о. Хортиця. Єдиний у світі музей писанки діє з 1987 у м. Коломиї. В музеї експонується понад 6 тис. писанок (з 2009 отримав назву Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського). У вересні 2000 для збереження і експонування творів писанкового розпису було збудовано архітектурну споруду у формі писанкового яйця (висота 14 м), яка стала «візитівкою» міста. Щороку в українських містах відбуваються фестивалі писанок, де майстри діляться досвідом та проводять майстер-класи.

ВИТИНАНКИ

Витинанки — один з видів українського народного мистецтва, сюжетні та орнаментальні прикраси оселі, ажурно або силуетно витяті ножицями, вирізані ножом з білого й кольорового паперу. Витинанки з’явилися в середині 19 ст. Орнамент — здебільшого геометричний і рослинний світ. До середини 20 ст. в с. Клембівці витинанки вирізувала майстриня Г. Марфіна (1924–2004). Сучасний майстер пластики малих форм Микола Теліженко захопився витинанкою, перетворивши її на своєрідний вид графічного мистецтва (серії робіт «Велесові перевесла», 2005; «Чумацькі вітрила», 2006 та інші).

Традиційно витинанками прикрашали вікна, стіни, грубки, полиці та печі

Декоративний розпис

Декоративний розпис, панно заслуженої майстрині народної творчості України Галини Павленко-Черниченко, 1958 р.

Декоративний розпис — спосіб декорування інтер’єрів та екстер’єрів споруд, творів декоративно-ужиткового мистецтва. З давніх часів розмальовували хати, що приурочували до весняних (Великдень) та осінніх (Покрова) свят. Протягом століть в Україні формувалися регіональні особливості декоративного розпису зі своєрідною образною стилістикою. Розписи широко використовували для орнаментації житла, керамічних і дерев’яних виробів, у текстильній та порцеляно-фаянсовій промисловості, поліграфії. В 19 ст. майстрині починають малювати на паперових аркушах — «мальовках». Такі декоративні композиції були призначені для подальшого використання в килимарстві, вишивці, оздобленні одягу та інтер’єру. Найвідомішим центром декоративного розпису є с. Петриківка Дніпровського р-ну Дніпропетровської обл.

Косівський розпис

Народився в українських Карпатах, в місті Косів, Івано-Франківської області. Стрімкий розвиток соледобувної промисловості стимулював появу і різних видів декоративного ремісництва в цьому регіоні. Зокрема кераміки і декоративного розпису. На виробах в стилі народного примітивізму можна знайти рослинні мотиви; зображення птахів, звірів та інші традиційні малюнки. Характерні кольори для цього виду розпису: білий, зелений і охра.

Петриківський розпис

Починав свій "шлях" в якості настінного живопису будинків селища Петриківка, що на Дніпропетровщині. Основа Петриківського розпису - рослинний орнамент в стилі українського бароко. В 2013 році Міністерство культури України включило Петриківський розпис до переліку об'єктів нематеріальної культурної спадщини України.

Опішнянський розпис

Родом з Полтавської області. Відома Опішнянська кераміка ще з XVII століття. Опішнянські орнаменти відрізняються особливою життєрадісністю і яскравістю. У малюнку обов'язково присутня огинаюча лінія, вироби покриваються ангобом (спеціальним глиняним шаром). На поверхнях виробів малюються ягоди, листя, каракулі (кривульки), квіти, метелики, сердечка, гілки та інші. Опішнянський розпис був також включений у перелік об'ектів нематеріальної культурної спадщини України.

Бубнівський розпис

Може бути більш відомий під кодовою назвою "Бубнівська кераміка". Цей вид декоративного мистецтва був поширений у Вінницькій області, в місті Гайсин. Серед інших видів розпису його відрізняють рослинні дивовижні орнаменти і жовто-коричневі, білі, блакитні і сірі кольори.

РІЗЬБЛЕННЯ

Рі́зьблення по де́реву або сница́рство — вид декоративно-ужиткового мистецтва (також різьблення є одним з видів художньої обробки деревини поряд з випилюванням, токарною обробкою).

Різьблення по дереву й до наших днів залишається одним з національних видів прикладного мистецтва народів нашої країни.

Не всяка деревина гарна для різьблення. Найкраще підходить деревина липи, клена, вільхи, горіха, бука, груші, берези, дуба. Перевага віддається липі, її деревина піддається всім видам різьблення. Грузла, однорідна за структурою волокон, м'яка, вона однаково добре ріжеться уздовж і поперек волокон, піддається обробці практично будь-яким способом. Традиційно для росіян матеріалом для різьблення є й береза — з деревиною однорідного білого кольору, досить твердої й пружної. Для різьблення з великим малюнком гарна деревина дуба.

Горіхове дерево

Розрізняють такі основні види різьблення по дереву: плоска, ажурна, рельєфна й скульптурна.

Чіткої класифікації немає, оскільки в одному і тому ж виробі можуть поєднуватися різні види різьблення.

Умовно можна виділити три основні типи:

1. Наскрізна (ажурна) різьба (сюди відноситься пропилювання і прорізна різьба).

2. Глуха різьба (всі підвиди рельєфної і плоскої різьби).

3. Скульптурна різьба.

Різьблена спинка ліжка. Україна,
село Заздрість, Тернопільської обл.

Вагомою частиною сучасного українського декоративно-прикладного мистецтва став один із найновіших різновидів художнього плоского різьблення, що виник у середині XX століття, у м. Яворові ( Львівська обл.) і був заснований Й. П. Станьком. Суть техніки Яворівського різьблення полягала у вирізанні неглибокими нарізами рослинно-геометричної орнаментики мальованих скринь.

Яворівське різьблення на шкатулці. Різьбяр: Дидяк Б. Я. (Вінниця)

Переглянути відеоматеріал.

https://www.youtube.com/watch?v=OZJAFBhW0nI