Театр далекосхідного регіону.

КИТАЙСЬКИЙ ТРАДИЦІЙНИЙ ТЕАТР

Коріння театру народів далекосхідного регіону сягають у далеке минуле. Зародження і поширення театрального мистецтва у східних країнах пов`язують з народними традиціями, які влилися в храмові свята з виникненням буддизму

У китайській мові ієрогліф, що означає поняття «театр» («видовище, гра»), складається з двох частин. Ліва («сюй») означає «порожнеча», що розуміється як осередок величезної внутрішньої енергії, яка є початком всього сущого на землі. Права частина («ге») - «бойова сокира» 劇院

Зародження китайського традиційного театру прийнято відносити до 12 століття. Однак є згадки про те, що ще в 772-481 роки до н. е. існували артисти, які вміли співати, зображати поведінку інших людей, танцювати.

Різновиди східного театру – драматичний, ляльковий, тіньовий тощо – мають свої художні особливості. Кожен театральний жанр, що прийшов з глибини століть, зберіг свої початкові канони й індивідуальний стиль. Упродовж багатьох століть актори зберігали і передавали ці традиції своїм учням (зазвичай своїм дітям), утворюючи акторські династії.

Театральне мистецтво Китаю дуже різноманітне. Одним з найцікавіших є театр тіней.Це, мабуть, єдиний вид театру, який вийшов за межі країни.

Театр тіней — форма візуального мистецтва, що зародилася в Азії більш як 1500 років тому.

Театр тіней використовує великий напівпрозорий екран і кольорові плоскі маріонетки, якими керують на тонких паличках. Маріонеток доторкають до екрану ззаду і вони стають видимими для глядача.

Існує така легенда про виникнення театру тіней:

«Це було приблизно 2000 років тому. Імператор Хань Уди був дуже засмучений смертю своєї улюбленої дружини. Він навіть забув про всі свої державні справи, і нічого не могло вивести його з цього затьмареного стану.

Але одного разу його садівник Лі Шаовен, прогулюючись по вулиці, помітив, що хлопці грають в якусь гру на землі. І йому в голову прийшла думка, як можна втішити імператора. Коли він повернувся додому, то взяв шматок тканини і намалював на ньому фігуру покійної дружини імператора, розфарбував її і зробив фігурку-маріонетку, прив'язавши до її кінців тонкі мотузки. Коли стало темно, він поставив ширму і запалив свічки. При рухах за мотузки фігура наче оживала. Після того, як імператор побачив тінь своєї дружини, він трохи заспокоївся і навіть вирішив взятися за свої державні справи. А гра тіней стала головною розвагою при дворі. Незабаром вона переросла в народну і так зародився театр тіней.

Сюжети вистав брали з різних історичних легенд і оповідань. Фігури ляльок виготовляли зі шкіри, а іноді з кольорового паперу. Ляльками керували за допомогою трьох спиць, які кріпилися до шиї, зап'ясть і до суглобів рук і ніг.

Традиційний китайський театр є найрозвиненішим в східному мистецтві. Головною особливістю тут є те, що все нове проходить довгий шлях змін, щоб стати традиційним.

Пекінська опера - одна з форм традиційного китайського театру. Виникла в кінці XVIII століття і стала повною мірою розроблена і визнана в середині XIX століття. Поєднує в собі музику, вокальне виконання, пантоміми, танці та акробатіку

Чуаньцзюй (сичуанська опера) - популярна в провінціях Сичуань, Гуйчжоу і Юньнань. Це головна форма місцевого театру в південно-західному Китаї. Її найхарактерніша риса - спів високим голосом. Ханьцзюй (хубейськая опера)-стара театральна форма, що виникла в провінції Хубей. Дуже багата у вокальному відношенні, налічує понад 400 мелодій.

Традиції японського театру.

Традиції та історія японського театру йде корінням в дуже далеке минуле. Пряма спадкоємність традиції простежується мало не півтора тисячоліття, до епохи, коли в Японію з материка проник буддизм, а разом з ним - музика і танці з Китаю, Індії, Кореї.

Класичний японський театр зберіг в собі елементи і античної драми, яка проникла на Далекий Схід довгим і окружним шляхом - через елліністичні держави Передньої Азії, Індії та Китаю.

Найважливіші атрибути традиційного японського театру - маски і танці. Народження японського театру зазвичай пов'язують з появою пантоміми Гигаку ( "акторське мистецтво") і танців Бугаку ( "мистецтво танцю"), запозичених з континентальної культури в VII столітті.

ТЕАТР НО. (з япон. – майстерність) зародився в ХІУ ст. і швидко став популярним серед самураїв і вищої знаті. Він був проголошений «церемоніальним»театром. У ті часи вважали, що хороша акторська гра сприяє процвітанню країни, а погана – гнівить богів і приносить біди. Тому недбалість у виконавстві карали, інколи навіть жорстоко (засудженням до харакірі). Через такі вимоги актори звертали увагу передусім на техніку. Це призвело до створення унікальних виконавських прийомів. Для досягнення урочистості змінили ритм вистави: темп розмовної мови, що існував раніше, замінили на протяжний діалог. Також збільшили танцювальні сцени. Вистава сучасного театру Но, у якій беруть участь актори, співаки і музиканти

Театр Но зародився в 14-м столітті. П'єси театру Но завжди виконуються в строгій відповідності з приписами минулого, і тому іноді це мистецтво вважають музейним. І маски і кімоно передаються з покоління в покоління всередині кожної школи, і не рідкісні маски з трьохсотрічною історією.

Основні джерела тематики п’єс Но: японські легенди, прадавні казки, відомі історичні події, твори класичної японської літератури, епізоди з життя знаменитих поетес і поетів, китайські легенди.

Вистави Но відбуваються на квадратних сценах. Світле поліроване дерево сцени створює враження простоти, чистоти, строгості. Над сценою, на чотирьох стовпах, піднімається дах. Сцена відкрита з трьох боків, четвертий бік – стіна-задник, на золотому тлі якого зображена зелена розлога стилізована сосна (символ довголіття й доброзичливе привітання глядачам). Декорації на сцені не використовуються. Для того щоб глядачі знали, де відбувається дія, до тексту п’єси включаються слова, що описують обстановку.

Задник постійний, не міняється, хоч би яка пʼєса виконувалася - на золотому фоні зображена зелена розлога стилізована сосна (символ довголіття і доброзичливе привітання глядачам). Оркестр у театрі Но складається з 4-х музикантів, які розташовуються вздовж задника. Разом з оркестром біля задньої стіни ліворуч сидить кокен людина, що допомагає акторам на сцені. Він умовно вважається невидимим і може під час дії поправити акторові костюм, перуку або маску, подати щось із реквізиту.

Сіте головна дійова особа; вакі другорядна дійова особа, партнер головної; кьоган комічний персонаж. Актор у театрі Но має строгу спеціалізацію й виконує тільки ролі певної групи. Усі актори чоловіки (це традиція).

Актори театру Но не застосовують грим та міміку. Головний засіб виразності маски. Навіть коли актор виступає без маски, його обличчя нерухоме й виглядає немов маска. Існує близько 200 різних типів масок Но, які розрізняються за віком, характером, виглядом. Їх вирізають з ретельно відібраного легкого дерева, а потім розфарбовують і покривають спеціальним лаком.

Головним засобом художнього вираження в театрі Но є музика, спів і танець. Текст п’єси частково співається, частково промовляється. Він дуже ускладнений через класичну літературну форму й важко сприймається на слух. Актори Но не змінюють голос залежно від того, який персонаж вони зображують: бога чи демона, чоловіка чи жінку, стару людину чи молоду. Дуже часто молода красуня, роль якої виконує чоловік, співає хрипким чоловічим голосом, і це не псує враження від спектаклю. Словом «танець» (маї) у театрі Но називається всякий рух актора на сцені. Танець у театрі Но складається з ряду поз. Зараз у мистецтві Но застосовується більш ніж 200 таких поз. Їх комбінація дозволяє виразити будь-яке почуття або ситуацію.

ТЕАТР КАБУКІ. Буквальний переклад «майстерність співу й танцю». Походження Початок жанру поклала Окуні, служниця святилища Ідзумо Тайся, котра у 1602 р. стала виконувати новий вид театралізованого танцю у висохлому руслі ріки неподалік Кіото. Жінки використовували жіночі та чоловічі ролі в комічних п'єсках, сюжетами яких були випадки з повсякденного життя. Споконвічно п’єси Кабукі проходили на вулиці, на сцені, відкритій із трьох боків, але поступово дійство перенеслося в приміщення.

У Театрі Кабукі немає стільців, глядачі сидять на дзабутонах (пласкі подушки для сидіння)

Через велику популярність кабукі, місце жінок-виконавиць ролей зайняли юнаки. Разом з цим змінився і характер вистав — більше уваги приділялося драматичному мистецтву, ніж танцю. Однак, це мало вплинуло на моральну сторону вистав, до того ж хлопці-актори були не менш доступні для публіки, ніж їх попередниці. Вистави часто припинялися бешкетами, що зумовило сьоґунат заборонити виступи юнаків на сцені кабукі в 1652 році.

З 1653 р. в трупах кабукі могли виступати тільки зрілі чоловіки, що спричинило розвиток витонченого, глибоко стилізованого виду кабукі — яро-кабукі.Практично до сьогодні всі ролі кабукі виконуються чоловіками. Актори, які спеціалізуються на виконанні жіночих ролей називаються онаґата або ояма ( «[актори] жіночого стилю»). Два інших стилю виконання називаються араґото ( «грубий стиль») і ваґото (, «м'який, гармонійний стиль»). Серед акторів кабукі існують справжні театральні династії, які спеціалізуються на певних стилях гри.

Театр кабукі у теперішній час складається із трьох типів вистав: Дзідаі-моно— «історичні» п'єси, створені до періоду Сенґоку Сева-моно— «простонародні», створені після періоду Сенґоку Сьоаґото— танцювально-драматичні п'єси.

На відміну від Но, у Кабукі не використовують маски замість них на обличчя наносять яскравий грим, що підкреслює риси обличчя актора або створює «маски» надприродних істот чи тварин. Комбінація яскравого гриму й пишного вбрання робить виставу неймовірно видовищною і яскравою.

У Кабукі декорації часто міняють прямо в процесі вистави, не перериваючи гру акторів. Додатковий ефект приносять обертові сцени, механічні люки й інші технічні пристосування, що з’явилися ще у XVIII столітті. Незвичайно також те, що актори Кабукі з’являються на сцені прямо із залу глядачів, піднімаючись спеціальною авансценою. Відігравши роль, актор залишає сцену так само ідучи в залу для гляда

Отже, музичні, танцювальні й театральні традиції країн Далекосхідного регіону належать до провідних елементів їх національної культури. С давніх-давен китайці, японці й корейці ніколи не забували про світоглядне і сакральне значення мистецтва. Національно своєрідною художньою мовою й водночас схожою для східних народів за своєю символічною природою вони відкривають справжні духовні скарби кожному, хто бажає проникнути в глибину їх багатовікових самобутніх мистецьких досягнень.

Скласти порівняльну таблицю театру Но та Кабукі (спільні та відмінні риси).