«ЩОДЕННИК» ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА – ТРАГІЧНИЙ ДОКУМЕНТ ДОБИ

Тема. «ЩОДЕННИК» ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА –

ТРАГІЧНИЙ ДОКУМЕНТ ДОБИ

Мета. Ознайомити учнів із документом епохи, який засвідчує потворну природу тоталітаризму;

розвивати вміння учнів аналізувати текст;

виховувати любов до рідного народу.

Тип уроку.      Урок-семінар.

Обладнання. Портрет письменника, його твори, словник термінів, виставка різних щоденників, проблемні питання, вислови О.Довженка: «Немає вищої краси, як людина в роботі», «Велике діло – добре слово»,  «Людина не має права бути безбатченком», «Найбільший скарб усього людства є сама людина».

      Епіграф.      Пишу розлучений з народом моїм, з матір’ю, з усім, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі над усе, чому служив, чому радувався.

                                                                                                    О.Довженко

І. Емоційний пролог (інсценізація)

(За столом сидить Довженко, пише, глибоко задумавшись).

Слова Довженка.-

(Входить Доля – дівчина у вишиванці з темною хусткою на плечах).

Слова Долі. Не одніму у тебе творчості, мій добрий і нещасний сину. Бо що залишиться тоді тобі? Бачу, як страдаєш невимовно на чужині, серед людей, що не дали тобі повністю розкрити талант твій.

А ти ж «був задуманий на більше…»

Я прийшла нині до тебе, українська доля твоя. Не прийшла – припливла зачарованою Десною, щоб м′яка, тепла вода моя оповила твою душу, очистила від журби і скорбот, повернула до краси; щоб став ти тим, для чого народила тебе мати твоя – добрим і радісним.

Ти прости, сину, що не спочиває твоє серце у вічності в рідній землі – «у Києві десь над Дніпром на горі».Ти прости, що послала в життя твоє там багато жалю і смутку, хоч любив ти життя, прекрасне, людяне, і «не втратив щастя бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах… За все прости…» (Обоє виходять).

Учитель. Сьогодні ми ще раз повертаємося до Довженкової долі, щоб сприйняти її крізь призму болючих його роздумів у щоденникових записах.
- Ви прочитали «Щоденник» О.Довженка. Яким у вашій уяві постав автор? (Це справжній митець, патріот своєї країни)

Учитель. Так, доля митця зі світовим іменем була нелегкою. Чому? Бо ця людина – справжній син народу, а його унікальний «Щоденник» - трагічний документ доби тоталітаризму.

ІІ. Словникова робота

З’ясуємо деякі теоретичні поняття:

1. Мемуари – твори, в яких автори розповідають про події особистого та суспільного життя, про зустрічі й розмови з видатними людьми, тощо. Найчастіше – це щоденники, спогади, автобіографії, сповіді та записки.

(Звертається увага учнів на виставку різних щоденників. Можливо, хтось із старшокласників підготує розповідь про деякі з них (наприклад, про «Журнал» Шевченка, «Щоденник» Винниченка, який, до речі, письменник вів 40 років і т.д.) чи про свій власний щоденник).

2. Щоденник – різновид мемуарної літератури: записи про переживання, думи й події в житті якоїсь людини, зроблені нею самою в хронологічній послідовності.

Учитель. Що стосується «Щоденника» Довженка, то цей документ опублікований лише недавно, і то, мабуть, уже загубленим (за свідченням Романа Корогодського) є записи, де митець зреагував на смерть Сталіна та ХХ з’їзд КПРС з критикою культу особи. Що ж, інколи загадки так і залишаються нерозгаданими. У роки тоталітарного режиму, звісно, такі особисті записи не могли претендувати на оприлюднення, а ,навпаки, мали ретельно приховуватися чи поширюватися в самвидаві (але така форма приходу до читача з’явилась аж у 60-ті роки).

Не судилося Довженкові бути у творчості цілісною, внутрішньо вільною людиною. Сама доба не дозволяла цього. Тож залишався щоденник, де він міг розмірковувати, страждати, плакати,  молитися, аби не збожеволіти… «Але душа моя вільна», - признавався він. І сьогодні ми розуміємо, що, незважаючи ні на які «вправляння мізків», підкупи, нагороди, премії, великий митець залишився Людиною.

• Чи звернули ви увагу на те, скільки років О.Довженко вів свій щоденник?

(Перші записи датовані 1941 роком без дня і місяця, останні – 1956 роком. Є ще такі, що не позначені датами, а також, записи під назвою «Парадокси». Слід звернути увагу й на епіграфи до 2 і 4 книг: «Йди своєю дорогою», «Все життя людське скорботне» (Еврипід).

• Коли і де опубліковано «Щоденник»?

(Вперше надрукований у 1958 році в журналі «Дніпро» (окремі записи). А в 1962 році опублікували гострі нотатки зі «Щоденника» «Дніпро» (№7-12) і «Літературна газета». Однак найгіркіші роздуми були надруковані в журналі «Дніпро». Оригінали щоденникових записів зберігаються в Центральному архіві літератури і мистецтва в Москві).

ІІІ. Обговорення проблемних запитань за текстом «Щоденника»

Перед учнями ставляться такі вимоги:

- висловлюватися чітко, лаконічно, підтверджуючи свої думки цитатами;

- не дублювати відповіді товаришів, а доповнювати їх, заперечувати;

- цікаві думки записувати у свої зошити.

Після обговорення кожного проблемного запитання вчитель або ж самі учні роблять відповідні висновки.

І питання. Як ви думаєте, чому ми будемо говорити про сміливе осмислення Довженком долі України, народу?

Відповіді:

а) лейтмотивом Довженкового щоденника є роздуми про глибоку історичну кривду, що чинилася і чиниться українському народові. «Скромненька наша Україна…» (29.10.1954,с.527). «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі» (запис від 6.12.1943), «Український чесний наш народ поніс найтяжчі жертви в цій війні» (07.1942, с.295), «Під моїм українським дубом їдять жолуді… свині й шакали» (14.04.1942,с.208);

б) особливо страждав від того, що земляки його – «квіти бур’янові, бур’яном забиті» - не хочуть вивчати своєї історії: «Боже, до чого ж вона сумна і безрадісна. До чого невдала і безпросвітна…» (27.04.1942, с.216) – а «народ ще не знає своєї історії, є народ сліпців» (25.05.1942, с.241). Чому ж так? А тому, що народ «протягом століть втрачав свою верхівку інтелектуальну»;

в) у «Щоденнику» є згадка про голодомор 1932-1933 рр., про висилання до Сибіру мільйонів українців(6.11.1945, с.401-402). Як справжній патріот, він не хоче бачити свій народ «в животінні другорядного пасинка історії» (2.07.1942, с.287). Злився на земляків, болем серця пишучи рядки, хотів бачити Україну не Великою Удовицею, а сильною державою, ніби й радів возз’єднанню Західної України з великою Україною. Але чому ж такі розпачливі його рядки? «Об’єдналися усі українські землі. Буде єдине стадо і пастир. Усі тепер будемо однакі… Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов’янку, в церебкопівський бушлат землянистий…» (запис від 2.07.1942 варто прочитати весь);

г) Довженко з сумом порівнював свій народ з тютюном: «Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де» (25.04.1942, с.215). Критикував, оплакував його волю, лякався його долі («Ми раби…» , с.252), бо ніколи не був байдужим (с. 376). Але попри все, Олександр Петрович любив свою землю, переживав за неї, за свій народ («Що ж буде з народом нашим?»), вірив у його майбутнє, хоч розумів, якою ціною воно здобудеться, тому залишився вірним сином України: «Образ нещасної моєї України, на полях, і на костях, і на сльозах, і на крові якої буде здобута перемога, заслонив в моїй душі все. З ним я і закінчу своє життя» (6.06.1942, с.260). «Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні. Нема  другої України. Нема» (14.04.1942, с.210).

ІІ питання. Як сприйняв Довженко-митець війну? Що читаємо на   сторінках «Щоденника»? Погляд на війну очима патріота й художника.

Відповіді:

а) війна гостро вдарила в серце Довженка: при евакуації на дачі залишилися старі батьки (маму пізніше розшукав, а батько загинув в окупованому Києві). Бачив на свої очі страшні події і першим із митців помітив, що війна залишає потворний слід на землі, на його українській землі: «Страшенні діла роблять на Україні. Страшенні діла. Уже знищено багато мільйонів людей, а скільки вимре від голоду, од снарядів, од бомб і розстрілів, одному Богу відомо» (31.05.1942, с.253), «Війна стала…» (с.186). Або: «Сьогодні, як і вчора, як і завтра, всі газети переповнено описанням таких жорстоких фактів…» (2.04.1942, с.194). і далі в тому ж записі розмірковує як письменник про майбутні твори, у яких треба писати тільки правду, показати народу «його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі…», а не  прикрашати його дешевою патетикою. Його міркування вилилися пізніше в по-справжньому правдиву кіноповість «Україна в огні», за що й підданий кремлівському аутодафе;

б) розумів, що станеться з українською нацією після війни, бо, згадуючи з гіркотою страшний для інтелігенції 37-й рік, писав: «Прокурорів у нас вистачить на всіх, не вистачить учителів, бо загинуть на війні, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів…» (12.07.1942, с.296 і 7.11.1956, с.542). Людина з характером гуманна, людина високої зовнішньої і внутрішньої культури, Довженко не сприймав війну, тому так скептично писав: «Війну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума. Війна – дурна.»  (19.11.1945, с.415). Але коли ж усе-таки хтось розпочав, то мусить вести її теж гідно: «Якість війни – це якість організації суспільства, народу… Антикультурний стиль життя нашого народу – антикультурний  стиль війни» (6.07.1942, с.290 і 7.07.1942, с. 291);

в) а які осудливо-зневажливі його рядки про тупоголових воєначальників і політиків: «Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші тупоголові воєначальники і скільки ще принесуть! Що їм до народу?» (27.06.1942, с.277). Істинна правда Довженкових роздумів, на жаль, актуальна й сьогодні;

г) на сторінках описано багато життєвих епізодів, які чув О.Довженко від бійців, окупованих чи бачив на власні очі. Деякі з них ляжуть пізніше в основу багатьох його оповідань чи кіноповістей. Страждав від того, що німці пограбували Україну, вивізши не тільки зерно, паливо, пам’ятки культури, але найцінніше – людей, дітей для онімечування й роботи, молодих дівчат – для оздоровлення арійської раси. Згадуючи батька, поступово почав усвідомлювати його прокльони Сталінові, що були, мабуть, ідентичні власним думкам: «Він проклинав Сталіна…» (26.11.1943, с.321). Досить гостро зреагував митець на появу атомної бомби, розуміючи, яке знищення людства може вона принести.

Учитель. Отже, осуд війни звучить у Довженка особливо гостро.

ІІІ питання. Болючі роздуми про себе та видатних сучасників.

Учитель. Найважче, мабуть, було читати переповнені стражданням рядки Довженка про себе. І хоча вони тісно переплітаються з іншими проблемами,  відтворюючи найвищий ступінь людського болю, проте саме в них бачимо трагедію великого митця. Вдумаймося в ці рядки – і розуміємо, чому його спіткала така доля, як він жив, у чому справжня велич О.Довженка у ХХІ столітті.

Відповіді:

а) «Часто думаю собі, як марно пропало моє життя…» (10.04.1942, с.204);

«Перед смертю попрошу поховати мене десь на лаврських старовинних горах…» (4.05.1942, с.222).

«Мені сорок вісім років. Моєму серцю – шістдесят. Воно зносилося від частого гніву, і обурення, і туги… Я ненавидів другорядність і боровся з нею скрізь… Почну працювати, як слуга свого народу і його художник. Про нього я мушу думати, йому віддати всі рештки сил і серед нього умерти тихо…» (6.06.1942, с.258-259);

б) «Художнику треба, очевидно, мучитись все життя» (29.11.1943, с.325).

«Мені хочеться вмерти. Мені здається, що я прожив уже все своє життя, немов ангели покинули мою душу» (16.12.1943, с. 342).

«Мене засуджено до смертної кари через отруєння чашою цикути націоналізму…» (21.12.1943,  с.347).

«У мене нещасливий дім. У молодості в ньому не лунали дитячі крики, плач, і сміх, і зойк» (11.01.1944, с.355);

в) «Єдине, що мене заспокоює, - моє чисте сумління… Прощаю всіх, хто заподіяв мені зло. Не хочу носити в душі зла» (21.02.1944, с.360).

«Сьогодні роковини моєї смерті…» (31.01.1945, с.370).

«Я один за межами України моєї, землі, за любов до якої мені мало не одрізали голову, піддавши остракізму, великі вожді і малі їх слуги – українські недобитки убогі в великих і менших чинах» (30.06.1945, с.374).

«Я лежу мертвий на дні глибокої ями і чую щодня, як падає мені на груди земля,  заступ за заступом» (25.09.1945, с.389);

г) але переніс удар, не втрачаючи людської гідності. Не розстріляли, не заарештували, та й жити по-людськи не дали. «Болить у мене серце день і ніч», - писав Довженко. І розуміємо ми, що Сталінське цькування не могло не відбитися на здоров’ї митця. Напади стенокардії загнали його в могилу, хоч творчих планів було ще чимало. Не побачив Довженко при житті всіх виданих чи екранізованих творів. Із сумом зазначав: «Як тяжко, і болісно, і страшно бути бездітним в житті і творчості» (Парадокси, с. 546).

Учитель. У прочитаних вище рядках – весь Довженко, митець і людина. Усіма фібрами душі він відчуває різні струни життя – творчі й особисті. Як болісно реагує на жорстоку критику – «кремлівське розп′яття» - за кіноповість «Україна в огні» - твір, що постав із страждань художника, страждань народу, кривавих битв, страшних втрат.

Учитель. Читаючи записи, знову доходимо висновку про велике людинолюбство Довженка, бачимо, з яким щемом душевним сприймає митець трагедію інших талантів як України, так і Росії, як цінує щиру дружбу. Згадує він з любов’ю Андрія Малишка (12.04.1942, с.205), із сумом констатує смерть друга Юрія Яновського (26.02.1954, с.216), радий поверненню з таборів Остапа Вишні (11.12.1942, с.339), жаліє за полеглим у бою талановитим поетом Сергієм Воскресенським (30.05.1942, с.250), порушує клопотання про повернення із заслання українських художників Падалки і Сідляра (20.06.1942, с.271). Але й серед російських митців О.Довженко мав багато щирих друзів. Як переживав він за долю композитора Дмитра Шостаковича, якого теж піддали остракізму за написання геніальної восьмої симфонії. Ось ці рядки: «Розповідав про Шостаковича…» (6.12.1943, с.331-332).

IV питання. Характеристика вождів (Сталін, Хрущов, Берія)  та їхніх прислужників.

Що ми дізнались з Довженкового «Щоденника» про вождів його епохи та їхніх прислужників.

Учитель.  Читаємо в записках Довженка різні думки про Сталіна, Хрущова.  Виходячи з цього, можна дати оцінку цим історичним особам крізь призму розуміння самого автора.

Відповіді:

а) візьмемо Сталіна. Якщо в перших записах Довженко жаліє вождя («Бідний Сталін!»), то пізніше починає розуміти, що саме Сталін, граючи роль «спасителя», тероризував його, заборонивши повертатися на Вкраїну, нищівно критикуючи його твори: «Сьогодні ж узнав од Большакова і тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не сподобалася Сталіну, і він заборонив для друку і для постановки… Значить, нікому, отже вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика» (26.11.1943, с.320).

Чи розумів Довженко, чого чекає диктатор від нього як митця? Мабуть, так, бо запис 20.06.1942 року (с.271) виражає сумніви: «Сьогодні цілий день спокійно писатиму «Тризну» або «Зачаровану Десну». Чи, може, писати «Пісню про Сталіна»! Господи, знову заблудився між трьох сосен». Знав, що багато письменників рятували своє життя саме дифірамбами на адресу Сталіна. Він на це не пішов, і тому вислухав грізні дорікання «друга Берії», «холоднодухої і злої людини» режисера М.Чіаурелі: «Ти вождю пожалів десять метрів плівочки. Ти жодного епізоду в картинах йому не зробив. Пожалів! Не хотів зобразити вождя! Гордість тебе заїла, от і загибай тепер…»;

б) що ж, він не просто пожалів вождеві «десять метрів плівочки», а свідомо не уславив «мужність Сталіна», бо вже тоді сумнівався в правоті ідеологічних сталінських постулатів, концепцій класової боротьби, яка породила репресії, зневіру, страх, недовіру один до одного, моральну деградацію і бездуховність, знищення  національної гордості, принесла мільйонам людей концтабори, голодомор, глибокі розчарування… І ці Довженкові зболені сумніви в художній інтерпретації лягли пізніше в архітвір епохи – кіноповість «Україна в огні».

«Ніщо не проходить даром ,а сатрапство і дурість особливо», - занотовано в «Щоденнику». Ці пророчі слова, мабуть,  стосувалися всіх лакеїв, сталінських лакуз, серед яких бачимо «диявола в образі людини» Лаврентія Берію. Запис від 10.08.1953 (с.505-506) подає чітку характеристику цього злодія широкого масштабу;

в)змальовано й Микиту Хрущова. «Гарна і розумна людина» (запис 17.04.1942, с.212), яка дуже сподобала «Україну в огні» і висловила думку про необхідність надрукування окремою книжкою, російською та українською мовами…» (28.08.1943,  с.314), яка із задоволенням приймала цікаві пропозиції Довженка щодо майбутнього України, чомусь раптом через місяць говорила з митцем тоном «повним обурення і гніву» (26.09.1943, с.323), а згодом, через декілька місяців, у січні 1944 року зустріла Довженка холодно й вороже. Про це читаємо в записі від 3.01.1944 (с.350-351). А потім згадує ще й про Микитиних лакеїв, які, п’ючи горілку, чекають на Довженкову смерть (27.07.1945, с.383).

Учитель. Отже, чи в сильних світу цього, чи в простої малої людини життя повне скорботи, болю – такий висновок напрошується, коли перегортаєш сторінку за сторінкою цей документ доби.

V питання. Роздуми над суспільними проблемами:

                    - малої людини;

                    - жіночої долі;

                    - пам’яток культури, історії, кладовищ;

                    - школи і вчителя, мови;

                    - чиновництва, бюрократії, посад;

                    - інші проблеми.

Які суспільні проблеми порушує у своїх записах О.Довженко? Чи актуальні вони сьогодні?

Відповіді:

а) так, проблеми людського буття епохи 40-50-х років ідентичні з нинішніми. Хоча колесо історії просунулося на кілька десятків років, проте болючі проблеми суспільства, на превеликий жаль, залишилися.

У   записах видатного режисера знаходимо роздуми про звичайну людину, її місце в суспільстві, адже «найбільший скарб всього людства є сама людина» (16.03.1945, с.388). І тому новий сценарій Довженко хоче написати про «людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів» (5.12.1945, с.329). Він уболівав за цих людей, хотів, щоб уряд надав їм певну матеріальну допомогу й підняв добробут, бо «багата держава, яку утворюють бідні люди, - абсурд! Держава не може будувати свій добробут на бідності і обдертості своїх громадян» (7.08.1942, с.304).  Не завадило б сучасним нашим політикам задуматися над цим;

б) «Велика й надзвичайна тема – українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка…», - занотував Довженко на початку 1942 року. Порівнюючи її з давньоруською Ярославною, «що плаче рано на зорі»,  називаючи хранителькою нації, митець водночас відчуває пекучий сором чоловіка, а в своїй особі – всіх чоловіків держави за неспроможність захистити її від ворога (2.04.1942, с.198-199).

У страшну безодню горя кинув 50 тисяч українських дівчат і молодих жінок – «красу землі нашої» ганебний відступ Армії Радянської, бо саме таку кількість було вивезено німцями на роботу під час окупації України (2.05.1942, с.220). А скількох красивих дівчат було зґвалтовано німцями, деякі повиходили заміж за окупантів – усе це тривожить серце митця: чому, хто винен у цьому? І доходить висновку: радянська система.

Ота по-справжньому джентльменська пошана до жінки говорить про високу духовну культуру письменника;

в) він тривожиться долею пам’яток історії, культури, відверто і сміливо заявляючи: «Я зневажаю уряд України за його скотиняче ставлення до культурних пам’ятників своєї старовини. У нього немає любові до народу. Народ має багато підстав ненавидіти всіх нас за це» (с.544). Чи не такими є думки більшості з нас сьогодні? Роздуми на цю тему можна прочитати в записах від 2.04.1942 (с.196), 4.05.1942 (с.222), 3.12.1943, с.327-328), 6.12.1943 (с.330);

г) не пройшло повз увагу О.Довженка  питання кладовищ. Адже, кажуть, рівень культури нації визначається за її ставленням до вічного пристанища мертвих. А, на думку автора записників, кладовища – це дзеркало людських взаємин» (26.04.1944, с.363-364), тому їхній стан залежить цілком від пошани до людської особистості, від нашого виховання. Хіба це не сучасна проблема, коли часто бачимо прояви жорстокого сатанинського вандалізму в місцях вічного спочинку наших предків;

ґ) особливо хвилювало патріота питання виховання майбутніх поколінь. Звідси роздуми про українську школу, учителя, вивчення рідної мови та історії. Гірко читати записи від28.06.1942 (с.278-279) і зіставляти їх із сьогоднішнім жалюгідним становищем учителя, адже «народний учитель, учитель  народу – серце і сумління… зразок і предмет наслідування». Хто ж ми для держави, суспільства? Надії О.Довженка і багатьох його однодумців, на жаль, не збуваються.

А як прикро було усвідомлювати, що «на Вкраїні вищі школи давно вже переведено на руську мову…» (5.01.1947, с.154), соромно перед Європою і цілим світом за інститут ім. Шевченка у Ворошиловграді, у бібліотеці якого не було жодної книжки Шевченка і викладання велося російською мовою (22.07.1942, с.302);

д) свою вироблену думку мав Довженко відносно інших суспільних проблем: духовності і бездуховності, перейменування міст і сіл, власності на землю і сприйняття українцями колгоспів, бездарності чиновник5ів, боротьби за посади.

«До смерті не розумію, чого так лізуть до посади», записано 26.08.1945 (с.391-392), адже сам він хотів працювати, не прагнучи  зробити кар’єру. А такі рядки варто було б зачитати сьогоднішнім нашим урядовцям і народним депутатам: «Довгі роки придивляюсь до людей, що стоять біля керма… Сумна картина. Спрощенство обнялося з простотою. Ми дегенеруємо, не помічаємо цього самі. Бідний, убогий, многостраждальний мій народе, який ти нещасливий! Ведуть тебе поводирі» (3.06.1942, с.303). Коментарі, як кажуть, зайві.

VI питання. Нотатки й матеріали до майбутніх творів (творчі плани).

«Я був задуманий на більше», - говорив Довженко про себе.

• Чи можете підтвердити цей вислів, аналізуючи щоденникові записи?

  • Немає вищої краси, як людина в роботі.

Відповіді:

а)«Сьогодні точно і вповні відчув я усім серцем, що мені судилося, якщо я не вмру наглою смертю, написати одну велику книгу, ту саму, яка жила в моїй підсвідомості багато вже літ… Мені нічого не треба. Мені треба принести народу радість у мистецькому своєму творі. І більше мені нічого не треба. Вірую, вірую, вірую», - писав художник слова й кінематографу (9.11.1945, с.404). Незважаючи  на суцільну криваву рану на серці, відчай і безнадію, гіркоту зради друзів, Довженко  все-таки залишався творцем, бо мав великий талант. Жити у творчій праці було для нього всім;

б) скільки виношувалося планів, скільки роїлося в голові сценаріїв, драм, оповідань! У «Щоденнику» він роздумує над своїми творчими перспективами: романом «Золоті ворота», драмами «Над Дніпром», «Заступник дурня»,  «Святослав», комедіями «Молода кров», «Цар», романами «Загибель Чарлі Чапліна», «Робінзон», історичним діалогом «Розмова людини з звіром» , оповіданнями, новелами. А ще мріяв зняти «Тараса Бульбу» та «Поему про море» - свою лебедину пісню. Та не судилося… Не витримало серце «тягаря неправди і зла», серце, що хотіло в цьому світі «шукати красу, себто істину». «Земле моя, рідна, коли б хоч ти була щаслива!» (20.02.1954, с.510).

Учитель. Отже, читаючи щоденникові записи О.Довженка, робимо висновок, що гостра критика «суспільного болота», порушені актуальні проблеми, вболівання за долю України, зривання масок із вождів дають підстави твердити: цей  яскравий зразок Довженкової  публіцистики – трагічний документ доби. Здатність  Довженка масштабно мислити, узагальнювати  і страждати  за долю України та її дітей можна порівняти за силою больового рефлексу з Шевченком. Тому так часто зустрічаємо серед рядків «Щоденника» ремінісценції з багатьох творів Кобзаря.

ІV. Робота з афоризмами

• Велике діло – добре слово

• Людина не має права бути безбатченком

• Найбільший скарб усього людства є сама людина.

V Підсумок уроку. Повідомлення домашнього завдання.

Написати твір-мініатюру за вибраним афоризмом.