САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ, або ЩО ВИЗНАЧАЛО ВПРОДОВЖ ІСТОРІЇ ЗАНЯТТЯ МЕШКАНЦІВ УКРАЇНСЬКИХ СІЛ

Роздивіться фотографії із зображенням помешкання часів Київської Русі та сучасного. Назвіть по 5 ознак, якими ці будівлі подібні, а якими — відрізняються. Поміркуйте, чи відрізняється хатнє начиння, якого не бачимо на знімках. Як саме? Зробіть висновок про те, що в побуті українців за тисячу років змінилося найістотніше. Як ви думаєте, чому?

Реконструкція стародавньої хати в «Парку Київська Русь» (село Копачів, Обухівський район, Київська область).

Будинок 1962 р. із с. Калюжинці Чернігівської обл. Експозиція «Українське село 60—70-х років 20 ст.» Національного музею народної архітектури та побуту України в Пирогові.

1. Як за давніх часів жили селяни?

За часів Київської Русі більшість населення мешкала в неукріплених поселеннях, які називали так, як і сьогодні, — селами. У давньому селі було півтора-два десятки жител, споруджених з дерева. Житла наші предки заглиблювали в землю на 30—80 см, іноді й більше, тому їх називають напівземлянками. У таких спорудах було затишно, вони швидше нагрівалися й довше тримали взимку тепло, а влітку — зберігали прохолоду. У хаті в кутку була піч з глини або каменю, яку топили «по-чорному», тобто так, що дим виходив крізь двері, чи невелике вікно, чи просто крізь солом’яний дах.

Основним заняттям селян було землеробство та тваринництво. Селяни вирощували ячмінь, овес, згодом — жито та пшеницю. З городини знали ріпу, капусту, редьку, огірки, буряк, моркву, горох, цибулю й часник. У садках росли вишні, сливи, яблуні. З тварин розводили велику й дрібну рогату худобу, свиней, овець. Помічниками в господарствах були воли та коні. Живучи поміж лісів, у краю річок та озер, давні українці не нехтували тисячолітнім мисливським і рибальським досвідом. Знали бджільництво. Полювання та бджільництво давало змогу отримувати не лише додаткові харчі, а й хутро, мед і віск — чи не найцінніші товари, які русичі збували сусіднім народам.

Усі продукти праці за тих часів виробляли задля задоволення потреб самих виробників у харчах, одязі, знаряддях праці, предметах побуту, а не для продажу. Таке господарство називають натуральним.

Поступово натуральне господарство витіснило ринкове, тобто господарство, що виробляє продукцію на продаж.

2. Яким було українське село в першій половині 19 ст.?

Життя українських селян мало змінилося з попередніх часів. Як і раніше, села закладали поблизу річок та озер, утворюючи вулиці, обабіч яких стояли хати й простягалися городи. Традиційними були зовнішній вигляд та внутрішнє опорядження хат.

Як і за часів Київської Русі, селяни засівали поля вручну, а збирали врожай за допомогою серпів і кіс. Молотили так само по-прапрадідівському — ціпом. Ґрунт обробляли двоколісним плугом, у який упрягали волів. Технічне оснащення сільського господарства не здатне було забезпечити високі врожаї. Дошкульних ударів селянським господарствам завдавали шкідники та стихійні лиха — посухи, зливи з градом, приморозки тощо. Через неврожаї селянам часто доводилося голодувати, що спричиняло високу смертність населення. У першій половині 19 ст. селяни були позбавлені фахової медичної допомоги, тож у селах часто спалахували епідемії.

Що довідалися про життя селян за часів Київської Русі? Які відомості виявилися для вас зовсім новими? Про що доводилося читати раніше? Поясніть на прикладі життя селян за тієї епохи, у чому виявлявся натуральний характер їхнього господарства? Як ви думаєте, коли на зміну натуральному господарству прийшло ринкове?

Епідемія (у перекладі з грецької — «поширений в народі») — масове поширення якої-небудь інфекційної хвороби.

Селянин і селянка часів Гетьманщини. Малюнки з «Історії Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського (1822 р.).

Сільська вулиця. Картина С. Васильківського. 1890-ті роки.

Цінним історичним джерелом, з якого довідуємося про життя селян, є рукописні ілюстровані альбоми Домініка П’єра де ля Фліза, француза за походженням, який від 1820-х років служив лікарем на Київщині. У службових поїздках Київщиною він не лише надавав медичну допомогу, а й занотовував почуте й побачене. Записи доповнював малюнками. Ось як де ля Фліз розповідає про тогочасний сільський побут: «Селянські житла (на Київщині) скрізь збудовані з дерева, вони здебільшого теплі взимку. Їх зовнішнє й внутрішнє планування всюди майже однакове... Майже всі хати вкриті соломою. Загалом у селах будинки невеликі, у них рідко буває більше однієї кімнати, перед якою є сіни, з другого боку від сіней роблять комору без вікон. У кімнаті завжди є піч. Хати заможніших селян часом просторіші, кімнати не такі тісні, у них більше порядку й чистоти, досить часто вони побілені всередині і ззовні. Внутрішнє впорядкування кожної хати майже скрізь однакове. В усіх помешканнях завжди можна бачити в кутку кімнати напроти дверей грубо намальовані образи святих у більшій чи меншій кількості, прикрашені натуральними висушеними квітами та білими рушниками, вишитими червоними узорами. У їхніх помешканнях зовсім немає меблів, хіба що іноді шафа і декілька простих стільців.

Їжа селян майже однакова як влітку, так і взимку. Вони харчуються такими стравами: хліб житній, гречаний або ячмінний, зрідка пшеничний, за винятком свят та місцевостей, де пшениця родить. Борщ готують із салом або зі свининою, капустою, буряками, щавлем влітку та з іншими овочами. Зрідка селяни їдять яловичину, частіше свинину, баранину або птицю, але лише на свято або в неділю. Взагалі вони споживають багато картоплі, яку вирощують всюди, особливо на піщаних ґрунтах, а також ячмінну, гречану, пшоняну кашу та галушки, які готують з житнього, пшеничного або іншого борошна, яєць, молока й сиру. Горіхи, бобові, кукурудза, часник, цибуля, свіжі або солоні огірки також належать до їхнього раціону. Для їжі вони користуються простим мальованим глиняним посудом. Ложки, якими вони користуються, виточені з дерева, відполіровані, вкриті лаком і також складені рядочком у шафі. Виделки їм майже невідомі».

Зразки селянських жител. Малюнок Д. П. де ля Фліза.

Внутрішнє планування селянської хати. Малюнок Д. П. де ля Фліза.

Мільйони українців народжувалися та вмирали, не маючи особистої волі. Українські селяни-кріпаки були власністю своїх панів — здебільшого чужинців або таких, що давно зреклися українських коренів. Пан мав право продати кріпака, обміняти його на іншого тощо. Кріпацтво на українських землях у складі Росії було запроваджено в 1783 р., а скасовано 1861 р.

Підготуйте вибірковий переказ тексту: 1) Як ззовні виглядали селянські хати? 2) Яким було їхнє внутрішнє опорядження? 3) Як харчувалися селяни? Доповніть розповідь малюнками.

Роздивіться картини українських художників, на яких зображено буденні сцени з життя українського села наприкінці 18 — на початку 19 ст., і дайте відповіді на запитання.

Кріпаків міняють на собак. Картина І. Їжакевича.

Великодня утреня. Картина М. Пимоненка.

Які обставини життя українських селян засвідчують картини? Розкажіть, яким уявляєте життя українських селян за тих часів.

3. Що характерне для життя в селі сьогодні?

На відміну від 19 ст. сьогодні більшість населення України проживає в містах (на думку дослідників, сільськими мешканцями є не більше ніж 20—30 % українців), що, безумовно, не може не впливати на розвиток сіл. Прикметною рисою українського сьогодення є села, які вимирають, тобто в яких катастрофічно меншає кількість мешканців. Одним з таких населених пунктів є, наприклад, село Вікторівка Чернігівського району. Тут живе трохи більше від сотні людей, здебільшого пенсіонерів. На все село тільки один школярик. Його щодня мати возить до школи в сусіднє село за кілька кілометрів. Молодь з Вікторівки поїхала вже давно і повертатися не збирається, бо тут немає роботи. З благ цивілізації в селі є тільки магазин, та й той працює лише чотири години на день. Ані фельдшера, ані аптеки в селі немає. За ліками, утім, як і за медичною допомогою, мешканці Вікторівки їдуть або до Чернігова, або до сусідніх, більших сіл. Поштарка навідується сюди тричі на тиждень. Від Чернігова до Вікторівки лише година їзди. Автобус ходить сюди щодня, окрім понеділка. Та попри скрутну реальність порожніх, нічийних обійсть у селі немає, їх викуповують приїжджі. Тож, можливо, ситуація в ньому й зміниться, але для цього мають відбутися реформи, унаслідок яких почне розвиватися сільське господарство.

Водночас в Україні є й інші села, які за умовами життя дедалі більше подібні до міст. Такі села здебільшого розташовані неподалік від великих міст, і їхні мешканці, як правило, їздять саме туди на роботу. Розбудовуються й ті села, на землях яких виникли сучасні сільськогосподарські підприємства, а також ті, які розташовані в привабливих туристичних місцевостях.

Прочитайте тексти і дайте відповіді на запитання.

1. Відомий вам де ля Фліз описує й одяг українських селян: «Всі вони одягають свитки, вони пошиті із грубого сукна, виготовленого ними самими з вовни власних овець. Свитки досить добре захищають від дощу, вони широкі, звичайно довгі. Узимку вони одягають під цю свиту кожух з овчини, необхідний у цьому кліматі; у ньому можна переходити люті холоди. Оскільки кожухи й свитки не мають ґудзиків, то їх стягують поясом. Селяни майже всі носять чоботи, рідко і лише в період польових робіт вони взувають сандалі, які називаються личаками або постолами.

Жінки й дівчата звичайно носять довгі свитки. Спідниці та фартухи шиють з барвистого, у великі квіти полотна або з блакитної чи червоної матерії, яку селяни виготовляють і фарбують самі. На околицях Києва жінки та дівчата носять сорочки з тонкого полотна з довгими й широкими рукавами, прикрашені майстерно вишитими червоними узорами. Чоботи жінки і дівчата носять майже завжди, особливо у святкові дні. Головний убір жінок дуже різний. Дівчата, як і жінки, носять на шиї багато разків намиста, найбагатші мають червоне коралове намисто».

Дівчина з Поділля. Картина В. Тропініна.

Українець. Картина М. Рачкова.

Селяни Київщини на малюнках Д. П. де ля Фліза.

2. «...Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці як тернові ягідки, бровоньки як на шнурочку... Коси у неї як смоль чорнії та довгі-довгі, аж за коліно; у празник або хоч і в недільку так гарно їх повбира, дрібушки за дрібушку та все сама собі запліта; та як покладе їх на голову, поверх скиндячок вінком, та заквітча квітками, кінці у ленти аж геть пороспуска; усі груди так і обнизані добрим намистом з червонцями, так що разків двадцять буде; на шиї на чорній бархатці, широкій, так що пальця, мабуть, у два, золотий дукач і у кольці зверху камінець, червоненький... так так і сяє!» (З повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся»).

На основі текстів та ілюстрацій складіть перелік речей, що належали до традиційного українського жіночого та чоловічого костюмів.

Порівняйте опис дівочого вбрання в повісті Г. Квітки-Основ’яненка з описом де ля Фліза. Який текст багатший на деталі? Як це можна пояснити?

Чому обидва тексти є історичними джерелами?