Позакласний час "Київ у творах зарубіжних письменників"

Учитель.

Відомий поет, перекладач, критик, філософ, громадський діяч Павло Арсенович Грабовський (1864-1902) колись з великим болем написав вірш, що примушує й сьогодні замислитись над долею батьківщини.

Оце читав я про світи,

Про всякі землі та країни;

Бажав хоч стрічечку знайти

Про долю нені -України.

Вона знайшлась – перечитав;

Не зрозумів проте ніколи...

В умі болючий запит став:

Мій рідний краю, де ми, що ми?

Чи ти зірнеш коли ясніш,

Чи мовчки в темряві загаснеш?

Чи є над тебе де сумніш,

Чи є над тебе де нещасніш?

Ведучий.

Зробимо спробу довести, що наш славетний співвітчизник даремно відмовляв рідному краю у всесвітній славі. Нам є чим пишатися, і передусім – “золотоверхим Києвом”.

Прадавня руська столиця, кажуть, найближче до неба. Її називають другим Єрусалимом і одним з домів Божої Матері.

Ходити на прощу до Києва, його церков та соборів – це так природно, як дихати повітрям. Тому й не дивно, що наша столиця згадується ще у “Хроніках” ХІ століття, скажімо, у Тітмара Мерзебурського (Саксонія) та Адама Бременського, який називав Київ “суперником Константинополя”.

Коментар учителя.

Грішному варнакові з однойменної поеми Т. Г. Шевченка у важку хвилину, в мить самогубства, явився образ Києва.

Мов на небі висить

Святий Київ наш великий,

Святим дивом сяють

Храми Божі...

Погляд тут рухається горобіжно; по вертикалі міфологічної “світової осі”: Київ – на горах, він “град Божий” (сяє!), до якого треба підноситься, підтягати себе і фізично, й духовно (що й робить варнак – в катарсичних сльозах перероджуючись на розкаяного грішника), - Київ вивищує і просвітляє: очищає дух” (Забужко О.С. Шевченків міф про Україну. Спроба філософського аналізу. – к., 1997. – с. 66).

Ведучий.

У травневі дні, коли традиційно відзначається День Києва, присвятимо нашу зустріч темі цього славетного міста у творах зарубіжних письменників.

1 оповідач.

Олександр Сергійович Пушкін (1799-1837) перебував у Києві в лютому – березні 1821 року. Він приїхав до столиці України з Кам’янки, де гостював у родині декабристів Раєвських-Давидових. Великий поет відвідував історичні місця Києва: гору Щекавицю, Аскольдову могилу, Софійський собор та ін.

Враження від побаченого втілилися у його творчості. Так, дізнавшись, що на горі Щекавиці був похований князь Олег, поет створив “Пісню про віщого Олега”. Київська тематика ніби огортає поему “Руслан і Людмила”, що починається та завершується саме тут, у столиці Київської русі. Все, що пов’язано з Києвом, - чи то бучні бенкети Володимира, чи то повернення підступним Фарлафом зачарованої Людмили, яка спить, чи то облога печенігами, чи то визволення Русланом святого міста від ворогів, - позначено урочистістю, піднесеністю. Ми процитуємо тільки невеликий уривок:

Злякалось військо печенігів;

Завзятці степових набігів

Прудких скликають скакунів,

Перечити не сміють долі

І з диким стогоном у полі

Біжать від київських мечів,

На люту віддані поталу;

Їх сонми руський меч разить;

Святкує Київ... Повен шалу,

По місту богатир летить;

В десниці гострий меч тримає;

І сяє спис, немов звіздар;

З кольчуги кров йому стікає...

Переклад М. Рильського

Вірш “Гусар” був написаний під враженням київської зустрічі з поетом-гусаром Денисом Давидовим, героєм Вітчизняної війни 1812 року. Поезія нагадує веселу, чарівну різдвяну українську народну казку про молодого вояка, який закохався у свою київську господиню. А вона виявилася відьмою...

2 оповідач.

Російський письменник Микола Семенович Лєсков (1831-1895) вважав Україну своєю духовною батьківщиною. Вісімнадцятирічним юнаком він приїхав до Києва, свого дядька, професора медицини Київського університету, служив тут у казенній палаті, слухав лекції в університеті, а у вільний час захоплювався архітектурними ансамблями міста, храмами. І цей ось погляд, що “рухається горобіжно”, на пам’ятки архітектури української столиці М. С. Лєсков зберіг на все життя. 1876-го в спогадах “Дитячі роки” він писав: “...побачив блискучий хрест Київської печерської лаври й слідом за ним переді мною відкрилися київські висоти з усією чудовою нагірною панорамою цього мальовничого міста. Я жадібно оглядав це місце розташування і виявив, що брати Кий, Щек і Хорив мали витонченіший смак, ніж засновник Москви, боярин Кучка... Києво-Печерський пагорок – це руський щабель на небо. Тут, біля підніжжя цих гір, що були пориті давньоруськими християнськими подвижниками, кожна людина, ніби біля підошви Сіону, стає хоч на мить віруючою...” Той самий шевченківський погляд на київські пагорби та святині, те саме уособлення в них піднесення християнського духу очищення, просвітлення.

Притягальна сила київських пагорбів і святинь, що “вивищують, просвітляють, очищають дух”, помітна у повісті Лєскова М. С. “Закарбований ангел” (1873). Герої беруть участь у будівництві “нового ланцюгового” моста, милуються Києвом: “... велике місто, на великій швидкоплинній воді, на Дніпрі... Місто стоїть на правому, крутому березі... стародавні храми, монастирі святі з багатьма святими мощами; сади густі й дерева такі, як у старовинних книгах у заставках писано, тобто гостроверхі тополі. Дивишся на все це, а самого у серце ніби хто шпигає, так гарно!”

3 оповідач.

Оноре де Бальзак вперше побував у Києві наприкінці 1847 року, коли гостював в Україні у майбутньої дружини графині Евеліни Ганської. В листі до сестер автор “Людської комедії” писав: “І ось, нарешті, я побачив Північний Рим, татарське місто з трьомастами церквами, багатствами Лаври і святою Софією... А навкруги – українське степове безмежжя. Зовсім не зайве глянути хоч раз на це”. Навіть Бальзак відчував себе тут прочанином: для нього Київ – святе місто, подібне до Рима – вічного міста.

Письменник був здивований тим, що кияни знали, читали, шанували його і тому зустрічали дуже люб’язно. “Уявіть собі, - пише він далі тим самим адресатам, - один багатий селянин прочитав усі мої твори і щонеділі ставить святому Миколі за мене свічку. Щоб побачити мене ще раз, він пообіцяв усім слугам Евиної сестри чимало грошей, якщо вони сповістять його, коли я знову сюди приїду”. Цей епізод – певний показник духовно-інтелектуального стану української столиці, що й тоді не була якимось задвірком цивілізації.

Проте не завжди Київ був для Бальзака таким приємним та лагідним містом, що викликав релігійну, духовну пошану. Пізнав письменник і його діловий, офіційний бік: весною 1850 року митець приїздив “до Києва, щоб там вписали Евеліну де Бальзак у паспорт чоловіка і видали візу на виїзд з Російської імперії”. Митець був тяжко хворий, коли добував у київських департаментах потрібні документи. Згодом Бальзак поїхав з Волині, де був розташований маєток його дружини, до Парижа – це була його остання подорож. 18 серпня 1850 року великого французького письменника не стало.

4 оповідач.

Анна Ахматова (1889-1966), російська поетеса, походженням, життям пов’язана з нашою батьківщиною, зокрема з Києвом. Тут вона була з родиною ще в п’ятирічному віці, згодом, у 1906-1907 роках, закінчила останній клас Фундуклеївської гімназії, у 1908-1910 роках навчалася на юридичному відділенні Київських жіночих курсів. На Хрещатику восени 1909 року вона дала згоду поетові Миколі Гумільову стати його дружиною. “Вінчалися ми за Дніпром у дерев’яній церкві. В той же день Уточкін літав над Києвом, і я вперше побачила літак...” – писала Ганна Горенко. Вінчання відбулося 25 квітня 1910 року в Миколаївській церкві на Микільській слободі (тодішня Чернігівська губернія). З того часу поетеса відвідувала Київ багато разів: гостювала в матері та молодшої сестри, інших родичів.

Анна Ахматова мала намір об’єднати свої ранні поезії в окремий розділ “Передвечір’я. З першого (Київського) зошита”. Цей задум не був здійснений, проте деякі вірші з нього увійшли до збірки “Вечір” (1912), яку розпочинав невеликий цикл “З першого (Київського) зошита”. Таким чином поетеса вказала на місто, що мало вплив на формування її як митця. І надалі після кожного приїзду Ахматової до Києва з’являлися або записи у щоденнику, або вірші.

“У день вбивства Столипіна в Києві (1911), - занотувала поетеса, - їхала з машталіром і більш ніж півгодини пропускала спочатку царський поїзд, потім київське шляхетне панство на шляху до театру. Київський Врубель. Богоматір з шаленими очима в Кирилівський церкві. Дні були сповнені такої гармонії, яка зникла, так до мене і не повернувшись”.

Влітку 1914 року Анна Ахматова гостювала в Дарниці (тоді це було сільце під Києвом) у матері та молодшої сестри Ії (1894-1922). Поетесу цікавили тоді пам’ятки старовини, релігійні питання. Це відчувається у віршах, що пройняті тривогою за майбутнє.

Древний город словно вымер,

Странен мой приезд.

Над рекой своей Владимир

Поднял чёрный крест.

Липы шумные и вязы

По садам темны.

Звёзд иглистые алмазы

К Богу взнесены.

Путь мой, жертвенный и славный,

Здесь окончу я.

И со мной лишь ты, мне равный,

Да любовь моя.

Плине час. Інтерес поетеси до української столиці не минає. Однак і гіркота посилюється з року в рік. У 1912-му вона ніби пов’язана з особистими переживаннями («Стал мне реже сниться, слава Богу...»). Вірші стають більш піднесеними, лексика – урочистішою. У 1915 році поезія нагадує молитву до святої Софії Премудрості Божої, що згодом набуває силу. Спочатку Лаврську дзвіницю ледь чутно, та “грізний дзвін” стає голоснішим, бентежить душу, пророкує якесь лихо.

И в Киевском храме Премудрости Бога,

Припав к солее, я тебе поклялась,

Что будет моею твоя дорога,

Где бы она не вилась.

То слышали ангелы золотые

И в белом гробу Ярослав.

Как голуби, вьются слова простые

И ныне у солнечных глав.

И если слабею, мне сниться икона

И девять ступенек на ней.

И в голосе грозном софийского звона

Мне слышится голос тревоги твоей.

Згодом цей сум набуває якихось всесвітніх масштабів. Лаврські дзвони вже віщують біду не тільки поетесі та її оточенню, а й всьому людству.

Поезія Ахматової привертає увагу українських поетів-перекладачів. Зіставмо один з перекладів:

Широко распахнуты ворота, Широко відчинені ворота,

Липы нищенски обнажены, Гнуться липи, наче прошаки,

И темна сухая позолота На стіні чорніє позолота,

Нерушимой вогнутой стены. В порохню ховаючи віки.

Гулом полны алтари и склепы, Повні гуду олтарі і склепи,

И за Днепр широкий звон летит. За Дніпром далеко дзвін іде.

Так тяжёлый колокол Мазепы Так дзвіниця гетьмана Мазепи

Над Софийской площадью гудит. Важко над Софією гуде.

Всё грозней бушует непреклонный, Невблаганна, буряна і рвійна,

Словно здесь еретиков казнят, Наче блискавиця від меча,

И в лесах заречных, примиренный, А в лісах, за річкою, спокійна,

Веселит пушистых лисенят. Забавля пухнастих лисичат...

Переклав В. Підпалий

Вчитель.

Зупинимося докладніше на порівнянні оригіналу і перекладу.

У перекладі В. Підпалого поезія втратила одну важливу прикмету Києва. “... позолота Нерушимой вогнутой стены” – це мозаїчне зображення Богоматері Оранти – “Стіни Непорушної” у склепінні центральної апсіди софійського собору.

Третя строфа в перекладі має зовсім інший зміст, що вклала в нього поетеса. В Ахматової, якщо цей вірш написаний у 1915 році, - це передчуття великої трагедії, коли брат піде на брата, якщо – у 1921 – констатація факту братовбивчої війни. А слово “лисенята” вам ні про що не говорить? Микола Бажан колись писав про отримання Ахматовою в Сицилії премії Етна-Таорміна. Це було в грудні 1964 року. У місці Катанья на Сицилії наш митець “дивився на її горбоносий профіль, чіткості силуету якого анітрохи не пошкодили роки. Дочка півдня України, в рисах своїх вона зберегла вроду південних чорнявих задумливих чаклунок... Ми говорили про рідні краї. Анна Андріївна нахилилася до мене і сказала: ”А ви знаєте, в мене ж є українська кров. Мій батько – родом з козацької старшини. Народилася в Одесі, в Києві закінчила гімназію. Там зустрілася з українською мовою, але зустріч була поверхова. Коли взялася перекладати “Зів’яле листя” Івана Франка, мусила вдатися до консультації”.

Ніщо, навіть радянські поневіряння, не змогло приспати генетичну пам’ять поетеси – звідси, мабуть, “лисенята”, звідси і наступний вірш.

Буду чёрные грядки ходить,

Ключевой водой поливать;

Полевые цветы на воле,

Их не надо трогать и рвать.

Пусть их больше, чем звёзд зажжённых

В сентябрьских небесах –

Для детей, для бродяг, для влюблённых

Вырастают цветы на полях.

А мои для святой Софии

В тот единственный светлый день,

Когда возгласы литургии

Возлетят под дивную сень.

И, как волны приносят на сушу

То, что сами на смерть обрекли,

Принесу покаянную душу

И цветы из Русской земли.

Київ – це не тільки одне з джерел творчості поетеси, це взірець вічної духовної краси. Ахматова не створила б цих поезій, якщо б її взаємини з Києвом не відповідали взаєминам святого міста з прочанкою, яка лине до нього думкою. Тому цілком природно для митця нести до Києва душу на каяття, у Софійському соборі припадати до узвишшя перед іконостасом, де міститься улюблена ікона Софії премудрості Божої (“икона и девять ступенек на ней”). Глибока духовна єдність Києва та митця відчувається навіть у нотатках із зошита: “Незвичайний Михайлівський монастир ХІ століття – одна з найдавніших споруд Росії, що побудований понад прірвою тому, що кожна прірва – безодня, отже, помешкання диявола, а храм св. Михайла Архангела – проводиря небесної раті – має боротися з сатаною... про все це я дізналася пізніше, проте Михайлівський монастир любила завжди”.

Цей храм, споруджений у 1108 році, був перлиною архітектурного мистецтва Київської русі. Навколо Десятинної церкви, Софійського та Михайлівського Золотоверхого соборів, починаючи з ХІ-ХІІ ст., розбудовувалася столиця. Анна Ахматова серцем відчувала найсвятіші місця Києва і завжди знала дорогу до храму.

Вірші київської тематики завжди ліричні, урочисті, сповнені пророцтва. Адже Ахматова справді повернулася на свою прабатьківщину збірками поезій, книгами та статтями науковців, названою на її честь вулицею.

5 оповідач.

Райнер Марія Рільке (1875-1926), відомий австрійський поет, на початку червня 1900 р. прибув до Києва, де провів два тижні, а потім ще й подорожував Україною. Про подробиці російських та українських подорожей 1899-1900 років йдеться у статтях М.Рудницького “Русские мотивы в «Книге Часов» Рильке” (Вопросы литературы. – 1968. - №7) і Д.Наливайка “Українські мотиви в поезії Рільке” (Жовтень. 1971. - №10). Наша столиця та “край чудової України” зацікавили митця настільки, що він хотів назавжди оселитися в Києві. “Він був зворушений картинами прощ, релігійних процесій, церковного служіння. Не розуміючи, яким чином, Рільке не раз раптом опинявся зі свічкою в руках у натовпі прочан. Сильне враження на нього справили святі мощі Лаври”, - писав М. Рудницький. Напевно, саме це пригадалося поетові, коли він у “Книзі прощ” (це друга частина “Часослова”) натхненно писав:

И мне дай, Боже, богомольцем стать –

Идти к Тебе молитвенной толпой

И долею Тебе великой стать.

Ты – сад, и многотропный и живой.

Но одному идти мне что за стать?

Когда к Тебе не двинусь я толпой,

Кто будет знать о том? И кто тобой

Исполнится?

«Часослов» (1899-1900) відкривається пора творчої зрілості митця, починається його шлях до бога, до єдності, єднання, злиття зі світом, до філософського пізнання дійсності. Зміни у світогляді поета відбулися під впливом київських вражень. “... велична Лавра, її келії й печери, де жили анахорети, “охоплені священним безумством”, як писав про них Рільке в листі до матері; натовпи паломників, переважно селян, в які він кидався, як кидаються в таємничий, невідпорно привабливий потік і, охоплений незнаним досі почуттям приєднання до “великого цілого”, духовного злиття з ним, відвідував старовинні храми” – все це дало творчу наснагу митцеві. “Книга Годин” (“Часослов”) – збірка молитов та псалмів – написана від імені київського ченця, який схвильовано та піднесено звертається до Бога. Науковці стверджують, якби не Київ, Рільке не створив би свого “Часослова”. А ось що писав він до матері влітку 1900 р.: “Мамо! Я вже два тижні у Києві. Перед цим побував у Ясній Поляні, родовому маєтку Л.Толстого. Безперечно, Київ – то є найсильніші враження. Це “місто близьке до Бога”. Я б хотів тут оселитися назавжди. Тут мені відкрилася “одвічна руська сутність”, насамперед пам’ятки культури давнього. А які тут церкви і собори, в них багато старих картин і дорогоцінних реліквій. Подумую колись здійснити переклад перлини давньоруської літератури “Слова о полку Ігоревім”. А велична Лавра, її келії... Це не передати словами...”

6 оповідач.

Михайло Булгаков (1891-1940) народився у Києві. Він став російським письменником, проте ніколи не забував, що з рідного міста він попрямував у далеку подорож життя.

У 1923 р. з’явився нарис Булгакова “Київ – місто”, де йшлося про жахливі події 1917-1920 років, коли кияни пережили чотирнадцять переворотів, “розбили три мости через Дніпро, причому Ланцюговий – ущент... із води замість розкішної споруди – гордощів Києва – стирчать тільки сірі похмурі бики”.

Та пам’ять Булгакова, справжнього шанувальника Києва, зберегла неповторний, величний, знадливий, знайомий з дитинства вигляд столиці: “По весні зацвітали білою барвою сади, одягався у зелень Царський сад, сонце вдиралося в усі вікна, запалювало в них пожежі. А Дніпро! А заходи! А Видубецький монастир на схилах. Зелене море уступами збігало різнокольорового ласкавого Дніпра. Чорно-сині густі ночі над водою, електричний хрест Св. Володимира, що висить у височині...”

Погляд Михайла Булгакова на Київ “вивищує, просвітлює, очищає дух”. У нього столиця мовби сяє: “Місто прегарне, місто щасливе. Понад Дніпром, що розлився, весь у зелені каштанів, увесь у сонячних плямах”.

Хоча нарис був написаний в іронічному дусі, на Київ цей тон не поширився. У митця зберігається ставлення до міста як до чогось дуже близького, рідного, з чим зв’язки ніколи не обірвуться. Для Михайла Булгакова та його героїв Київ залишився Містом з великої літери.

У тому самому нарисі Булгаков написав: “Коли небесний грім (навіть небесному терпінню є межа) вб’є всіх до одного сучасних письменників і з’явиться років через 50 новий, справжній Лев Толстой, буде створена гідна подиву книга про великі бої у Києві”. Майже через півтора року митець сам створив таку книгу – це був роман “Біла гвардія”, на підґрунті якого виникла п’єса “Дні Турбіних” (1926).

Події в “Білій гвардії” відбуваються протягом незначного часу: все розпочинається 12 грудня 1918 року (ось-ось Київ буде взято збройними силами Директорії) і закінчується на початку лютого 1919 року (от-от місто вдруге буде зайняте більшовиками). Особисті втрати героїв (смерть і похорон матері) здаються в романі тільки прологом до великих грізних подій вселенського масштабу, коли втрачається ґрунт під ногами, а може, губиш і самого себе. У цю мить випробування наймолодшому з героїв твору, якому байдуже було до зміни влад, з’являються радісні й легкі, як сонячна куля, сни... а поранене Місто, що настраждалося, мовби перетворюється на велику урочисту церкву... “Остання ніч розквітла. В другій половині її вся важка синь, завіса Бога, що огортає світ, вкрилась зірками. Схоже було, що в невимірній висоті за цим синім покровом біля царської брами служили всенощну. В олтарі запалювали вогники, і вони проступали на завісі цілими хрестами, кущами й квадратами. Над Дніпром з грішної і закривавленої та снігової землі підвівся в чорну, похмуру височінь повний хрест Володимира. Здаля здавалося, що поперечне перехрестя зникло – злилося з вертикаллю і від цього хрест перетворився на гострий меч, що погрожує.

Але він не страхітливий. Усе минеться. Страждання, муки, кров, голод і мор. Меч зникне, а ось зірки залишаться, коли й тіні наших тіл і справ не залишаться на землі. Немає жодної людини, яка б цього не знала”.

Коментар учителя.

Це вже релігійно-філософське розуміння Міста як святого місця, що ніколи не буде безлюдним. Попри випробування мечем життя Києва вічне. У Михайла Булгакова Місто живе духовним життям повнішим і більш насиченим, ніж люди, які під час війни мріють не загинути фізично. Існування Києва огортає людину, природу і пам’ятки старовини, що також беруть участь у трагічних подіях, і давноминуле, і сучасне, і майбутнє: “Зовсім несподівано прозирнуло у прорізі між куполами сіре тло, і з’явилося в мутній імлі несподіване сонце. Було воно таке велике, як ніколи ще ніхто в Україні не бачив, і зовсім червоне, як чиста кров. Від кулі, що із зусиллям сяяла крізь завісу хмар, мірно і далеко простяглись смуги крові та сукровиці, що запеклись. Сонце пофарбувало в кров головний купол Софії, а на майдан від нього лягла химерна тінь, так що став у цій тіні Богдан фіолетовим, а натовп народу, що борсається, ще чорнішим, ще густішим, ще метушливішим. І було видно, як по скелі підіймались на сходи сірі, оперезані лихими ременями і багнетами, намагались здерти напис, що дивився з чорного граніту. Але даремно ковзали та зривалися з граніту багети. А Богдан, який скакав, розлючено рвав коня зі скелі, намагаючись відлетіти від тих, хто навис вагою на копитах. Обличчя його, звернене прямо у червону кулю, було розлючене і, як колись, булавою він вказував у далечінь”.

Яка урочиста й зловісна картина! Київ усіма своїми визначними пам’ятками попереджає, застерігає, віщує: коли народ втрачає душу й розум, він перетворюється на “чорний натовп, який борсається”, і тоді його очікує лише повний занепад, тому що ним керують ненависть і страх.

Хрест святого Володимира, що перетворився на меч, пофарбований в кров головний купол Софії, фіолетовий Богдан, чорний натовп – релігійно-філософські символи, влучно знайдені Михайлом Булгаковим для створення страхітливої атмосфери громадянської війни в його рідному місті, Києві.

Ще одне цікаве спостереження. Картина громадянської війни (з куполом Софії, Богданом і натовпом) нагадує апокаліптичний “страшний суд”, коли чаші гніву Божого пролилась на землю. А що нагадує епізод перетворення міста на урочисту церкву? Це той самий “Апокаліпсис” (“Об’явлення св. Івана Богослова”): сторінки про “новий Єрусалим”, про “новий храм”, про “новий світ”. Один із семи Янголів з’явився до св. Івана Богослова. “І заніс мене духом на гору велику й високу, і місто велике мені показав – святий Єрусалим, що сходив із неба від Бога... а храму не бачив я в ньому, бо Господь, Бог Вседержитель – то йому храм і Анеець. І місто не має потреби ні в сонці, ні в місяці, щоб у ньому світили, - бо слава божа його освітила...”

Михайло Булгаков, син священника, добре знав і Біблію, і Храм, і шлях до нього. Тому й Київ у нього – місто Боже, “новий Єрусалим”, якому і церков не треба, бо він сам – головна церква держави.

7 оповідач.

Польський письменник Ярослав Івашкевич (1894-1980) народився в Україні, в місті Кальнику (тоді Київська губернія, тепер Вінницька обл.), жив у Єлисаветграді (нині Кропивницький), навчався в Києві – в гімназії, університеті (1912-1916),в консерваторії, а згодом працював керівником літературної частини київського польського театру “Студії”.

Поезія Ярослава Івашкевича відома київськими мотивами, де пам’ятки старовини відіграють значну роль. Архітектура (“Блакитний палац”), історія стародавньої української столиці спонукають його до туги за дитинством, юністю, землею, де поховані батьки, за тим, що він втратив назавжди.

Ярославові дочки

Далеко їм їхать! Взявши

Свічки, вирушають: Анна –

В Париж. Настасья – до угрів.

В Норвегію – Лизавета.

Спинилися на порозі,

Дивляться пильно й відчайно.

Батьки кажуть в світ їм їхать:

Києве зельний, прощай-но! –

А з протилежного муру,

Де вгнулася арка строката,

За ними спідлоба стежать

Проникливі очі брата.

Переклав М. Бажан

Київ – то “палац Растреллі” та “Ярославові дочки”, тобто те, до чого “треба підноситися, підтягати себе”. Ярослав Івашкевич мимоволі звертався до великого міста, бо воно, як ті “проникливі очі брата”, стежить за тими, кого виплекало.

Ведучий.

Як бачимо, яскравий феномен Києва не може залишити байдужим нікого. Якщо корені родоводу людини сягають в українську землю, її бентежить прапам’ять цього святого для кожного українця міста.

Згадано тільки деяких зарубіжних майстрів слова, які віддзеркалили у своїй творчості тему Києва як святого місця. Недаремно в часі й просторі відчували митці його присутність у своєму житті.

Закінчити нашу розмову можна віршами Яра Славутича, поета української діаспори. Звертаючись до Києва, він писав:

Тільки він – споконвічна совість.

Дум і прагнень твого життя,

Всемогутня прадавність – новість

Відчуття, вороття й буття.

І коли, ностальгійні муки

Кладучи на кличі згори,

Ти натруджені схрестиш руки –

З ним у серці й помри!