Позакласне читання . Людмила Старицька-Черняхівська. «Діамантовий перстень»

Ознайомтеся із біографією письменниці.

Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна

(17. 08. 1868, м. Київ, — 1941)

Письменниця, літературний критик, громадський діяч

Народилася Людмила Старицька 29 серпня 1868 р. у Києві в родині відомого письменника, драматурга, громадського діяча Михайла Петровича Старицького та Софії Віталіївни Лисенко — рідної сестри композитора М. Лисенка.

Окрім домашнього навчання, Людмила здобувала освіту в пансіоні Криницької, навчалася в одній із кращих приватних жіночих гімназій Києва В. Ващенка-Захарченка. Ще в дитинстві вона склала перші казочки та вірші для молодшої сестри. В п'ятнадцять років Людмила вже писала для домашнього театру містерії віршем, у рукописному журналі гімназисток вмістила нарис "За Україну".

Родина Старицьких була осередком українського духу Наддніпрянщини, тут не згасала національна ідея, пам'ять про славне минуле українського народу, його побут, звичаї, панувала особлива літературна атмосфера, звучала співоча українська мова. Бували тут діячі Громади — О. Русов, М. Драгоманов, П. Чубинський Людмила постійно спілкувалась з В. Антоновичем, М. Садовським, М.Кропивницьким, П. Житецьким, М. Заньковецькою.

У 1887 р. альманах "Перший вінок" (Львів) опублікував поезію дівчини "Панахида", присвячену Т. Шевченкові. Тут уперше надрукувала свої вірші й Леся Українка. Рання поезія Л. Старицької привернула до себе увагу критики, схвально про неї відгукнулися П. Куліш, І. Франко.

У 1888-1893 рр. Л. Старицька брала активну участь у роботі літературного гуртка "Плеяда". У гостинній господі М. Лисенка постійно збиралися О. Пчіл-ка, В. Самійленко, Леся Українка, М. Славинський, М. Обачний, Г. Григоренко. Ол. Черняхівський. Окрім оригінальних творів, гуртківці перекладали шедеври світової літератури українською мовою, зокрема Данте, Мольєра, Беранже, Гейне, Гете, Шіллера, Андерсена та ін.

Людмила стає учасницею театру корифеїв, театру самого М.Старицького, була серед організаторів, учасників театрального аматорства Наддніпрянщини. Вона організовує аматорські гуртки, пише для них водевілі, ліричну драму "Сафо", одну з кращих своїх драм "Аппій Клавдій".

Поезія Л. Старицької була представлена І. Франком в антології "Акорди" та С. Єфремовим в "Українській музі".

Із заснуванням у 1895 р. у Києві Літературно-артистичного товариства Л. Старицька входить до його правління, допомагає організовувати літературно-художні та наукові вечори, присвячені історії та культурі українського народу. Людмила бере активну участь у роботі "Історичного товариства Нестора-літописця" в Києві, "Наукового товариства імені Шевченка" у Львові.

27 січня 1896 р. Л. Старицька виходить заміж за київського лікаря Олександра Григоровича Черняхівського. Згодом він стане відомим неврогістологом, професором, доктором медицини, автором численних праць у цій галузі, упорядником словника медичних термінів українською мовою. 1900 р. у них народилася донька Вероніка.

Л. Старицька-Черняхівська — визначний театрознавець. Вона написала один із найперших нарисів з історії нового українського театру "Двадцять п'ять років українського театру". Разом з батьком Людмила Михайлівна створила трилогію "Богдан Хмельницький", історичні твори "Останні шуліки", "Червоний диявол", а також широко відомі — "Останні орли", "Розбійник Кармалюк" і мало знані — "Руїна", "Молодість Мазепи".

Перша чверть XX ст. стала для літераторки періодом найвищого творчого піднесення. У цей час вона пише проблемно-сімейну драму "Крила", п'єсу "Останній сніп", драму "Милость Божа", драму на п'ять дій "Іван Мазепа", п'єси "Декабристи", ,Червоний півень", "Тихий вечір", повість "Діамантовий перстень". П'єса "Гетьман Дорошенко" з величезним успіхом йшла на дореволюційній сцені. Загалом п'єси письменниці можна було побачити на сценах багатьох театрів, їх включали до репертуару українські та російські трупи. Хоча цензура часто забороняла їх.

Людмила Михайлівна пише спогади, нариси про І. Франка, Лесю Українку, Б. Грінченка, А. Кримського, М. Коцюбинського, рецензії на твори М. Рильського, О. Пчілки, О. Левицького, С. Черкасенка, Л. Яновської. Вона — один з організаторів вшанування М. Лисенка та О. Пчілки, святкування 100-річчя Т. Шевченка.

Під час революційних подій 1905 р. Л. Старицька-Черняхівська бере учать у мітингах та демонстраціях, засіданнях політичних гуртків. Згодом вона входить до Української демократично-радикальної партії, а потім — Товариства українських поступовців.

Після смерті М. Лисенка, Л. Старицька-Черняхівська керувала роботою київського літературно-мистецького клубу "Родина", плідно співробітничала з галицькими літературними періодичними виданнями "Зоря", "ЛНВ", "Життя і слово" ті ін., працювала у київській газеті "Рада".

Під час Першої світової війни Людмила Михайлівна працює в товаристві допомоги біженцям, сестрою милосердя у шпиталі, організовує дитячі притулки для сиріт. У листопаді 1916 р. їздила в Сибір і Поволжя, де розшукував і висланих галичан та допомагала їм матеріально. Повертаючись назад, до Києва, зупинялася у Москві. Там вона зустрічалася з інтернованим М. Грушевським і В. Винниченком, який, проживав там нелегально, з українською громадою в редакції "Украинской жизни".

Із моменту створення Центральної Ради Л. Старицька-Черняхівська стала її членом, а в квітні 1917 р. увійшла й до Малої Ради. Людмила Михайлівна брала найактивнішу участь у створенні українських установ, підготовці та написан-постанов, розпоряджень, відозв Центральної Ради, проголошенні її перших універсалів. У травні 1917 р. вона стоїть біля витоків Товариства (комітету) "Український національний театр", входить до його президії. В часи Української деря ви П. Скоропадського очолювала Український клуб, а в період Директорії стал; співзасновницею й заступником голови Національної ради українських жінок Кам'янці-Подільському.

У 1920-ті рр. Л. Старицька-Черняхівська перебивається випадковими заробітками, працюючи ткалею на трикотажній фабриці Вукоопспілки, перекладаю-лібретто опер "Аїда", "Ріголетто", "Фауст", "Чіо-Чіо-Сан". Багато сил та енерг віддає театральній справі: започатковує нові трупи, очолює Драматичну секцію Дніпросоюзу, займається режисурою. Не полишає й писати. Створює бурлекну п'єсу "За двома зайцями", дія якої відбувається в період непу. Під впливом листування з Д. Яворницьким написала сценарій про руйнування Запорозької Січ Багато працює в бібліотеці ВУАН. Входить у літературну спілку "Гроно".

Наприкінці 1920-х — початку 1930-х рр. письменниця та її рідні зазнають гонінь і переслідувань. У 1929 р. Людмилу Михайлівну та Олександра Григоровича заарештовують, звинувативши в належності до "Спілки визволень" України". Черняхівських відправляють з Києва до Харкова, де до суду, під час слідства (майже півроку) вони сиділи в камерах ізолятора ДПУ на Холодній горі. Подружжя мужньо й гідно витримало слідство та й сам процес. Суд визначив їм п'ятирічне ув'язнення з наступним засланням. Після звільнення вислали до Сталіно (Донецьк). Через шість років вони повернулися до Києва. В останні роки життя Л. Старицька-Черняхівська працює над спогадами про своє життя і людей, з якими жила, співпрацювала, зустрічалась. Остання її праця називається "Відгуки життя". На початку 1938 р. заарештовано єдину доньку Черняхівських Вероніку, поетесу, перекладачку з французької, англійської, іспанської, німецької мов, звинувативши її в шпигунстві на користь Німеччини. За постановою "трійки" її засудили на 10 років в'язниці із суворою ізоляцією. ГУЛАГ знищив свою жертву. Від катувань та знущань вона збожеволіла, а потім пропала без сліду.

Із туги помирає професор О. Черняхівський. Тяжке горе не минає безслідно для Людмили Михайлівни, призвівши до її трагічної загибелі в цій коловерті. 20 липня 1941р., коли гриміла війна, точилися жорстокі бої, Червона армія відступала, 73-річну письменницю знову заарештовують. Разом із сестрою Оксаною, академіком-сходознавцем А. Кримським і ще кількома київськими інтелігентами вивозять вантажним авто до Харкова, а звідти гонять етапом пішки у Валуйки. Потім кидають у "телятник", набитий в'язнями, й везуть за Волгу. По дорозі, без води, їжі, світла, письменниця померла. На казахській землі задубіле тіло Людмили Михайлівни чекісти викинули по ходу в степ.

Творчість Л. Старицької-Черняхівської відобразила животворну силу волелюбного українського народу, залишила помітний слід в історії вітчизняної культури, літератури, театру, сприяє сучасному національному відродженню.

Літературний диктант

1. Людмила народилася у родині відомого драматурга....

2. Дівчина здобула початкову освіту у пансіоні ...

3. У скільки років вже писала для домашнього театру містерії віршем?

4. Родина Старицьких була осередком українського духу ...

5. У 1887 р. альманах "Перший вінок" (Львів) опублікував поезію Людмили "Панахида", присвячену ....

6. У 1888-1893 рр. Л. Старицька брала активну участь у роботі літературного гуртка ...

7. Перша чверть XX ст. стала для літераторки періодом найвищого творчого піднесення. У цей час вона пише ...

8. Наприкінці 1920-х — початку 1930-х рр. письменниця та її рідні зазнають ...

9. Заарештовують, звинувативши в належності до "Спілки визволень" України" у .... році.

10. Остання її праця називається ...

11. На початку 1938 р. заарештовано єдину доньку Черняхівських ....

12. Рік смерті Людмили Старицької-Черняхівської ...

Робота над текстом твору.

(Ознайомтеся із стислим переказом)

Старий дід сидить у кімнаті, а на столі лежить діамантовий перстень, і він хоче розповісти історію про нього.

І

У 1831 році у Варшаві спалахнуло польське повстання проти царської Росії. Поляки повстали, тому що цар вирішив придушити революцію силами польської армії, яка розпочалась у Франції. Але керівництво Польщі не змогло скористатися військовою перевагою, яка була спочатку. Цар Микола Перший почав стягувати військові сили Росії для приборкання "бунтарів". Однак частина царського офіцерства в глибині душі підтримувало прагнення поляків до незалежності. Отже, 6 лютого зійшлися дві армії на Гроховому полі: армія народу, що вийшов на смертельний бій за свою волю, за право на життя, і слуги царські, що вийшли з наказу царського віддати своє життя за право самовладця душити волю, топтати нації, закріпачувати народи. Хоч чисельна перевага була у царській армії, але у поляків був героїзм, і тому кожна армія зосталась на своїх позиціях, втративши по 14 тисяч людей з кожної сторони. Російське командування могло закінчити повстання за декілька днів, але проявило непотрібну стриманість і війна затягнулась, поки не змінилось керівництво.

Серед всіх молодих офіцерів виділялися Жолтков (ремонтер, дуеліст, величезна книга знань — не мав жодних ідей та ненавидів усіх лібералістів) і Шлітер (русифікований німець, акуратний, пунктуальний, вимуштруваний, жорстокий, який не мав товаришів). Шлітер ненавидів діда, який тоді також був офіцером і поважав поляків за їх хоробрість.

Російськими військами почав керувати Ридігер, який пішов у наступ, та наказав Давидову розпочати партизанську війну з повстанцями. Давидов нападає на Володимир, де зосередилось близько трьох тисяч повстанців. Спочатку було розбито кінноту, а потім війська почали бій у місті. Вони вирізали всіх, кого бачили, адже жінки і діти також чинили опір. Були вбиті всі, навіть ті ,хто сховався у костьолі.

Коли офіцер Лисенко (дід) в'їхав до міста, то побачив, як Шлітер з козаками підпалили панський будинок, у якому була жінка з ножем. Вони сміялись і чекали, коли вона згорить живцем або сама вибіжить до них. Лисенко забіг до будинку, схопив жінку в останній момент коли впав дах, а потім наказав своєму помічникові Туруті завести її до штабу. Так як він не віддав жінку Шлітеру, то отримав собі смертельного ворога на майбутнє.

ІІ

Російські війська почали перемагати у війні з армією Польщі, якою командував Двірницький, який був змушений перейти кордон, що б означало його поразку. Війська готуються до нападу на Варшаву, частину військ направляють на виявлення і придушення місцевих ватажків повстанців.

Так Лисенко зі своїм ескадроном опиняється у селі N, яке належало графові Ружмайло. Головний герой разом зі своїм псом Трезором і вірним вояком Гончаренко їдуть до Ружмайлівської садиби на квартирування. Офіцера вразила краса садиби і парку, все говорило про смак і велич його господарів. Серед прислуги було лише троє старих, всі інші пішли до повстанців. Головного героя провели до графині, яка зустріла його разом з онукою. Жінки були в жалобі, адже поховали сина і онука. На молодій панянці головний герой помічає одну прикрасу — діамантового персня. Графиня надає дах, їжу та свободу для головного героя у своїй садибі, але дає зрозуміти, що спілкування не прагне. Лисенко вечеряє і вперше за довгий час лягає спати на чисте ліжко.

ІІІ

Наступного дня Лисенко обійшов парк, пройшовся до павільйону, а потім пішов у село до Турути, який квартирував у місцевого священика. Лисенко помічає, що між Турутою і дочкою священика Тасею є почуття. Потім головний герой розпитує священика як йому тут жилось при панах, адже вони прагнули ввести католіцизм замість православ'я. Він відповідає, що було важко, але напередодні повстання пани почали задобрювати його і селян на свою сторону, обіцяючи зменшити панщину. Тому деякі селяни пристали до панів у боротьбі проти Росії. Лисенко повертається додому через ліс і трохи заблукав. Він чує у лісі пісню і чекає на співачку, але так нікого не побачив. Пізно Лисенко добирається до Ружмайлового.

IV

Наступного дня Лисенко вирішує піти на полювання до лісу, але Франц (один зі старих, що залишився у садибі) відмовляє його, каже, що у лісі немає дичини. Лисенко знаходить на підвіконні книгу Міцкевича і читає її до пізньої ночі.

Наступного дня Лисенко разом з псом Трезором ідуть на полювання, підстреливши кількох куріпок, він вирішує віддати їх Тасі і довідатись, що за слова у пісні, що він вчора чув. Раптом він знову чує у лісі ту саму пісню, і все відбувається в той самий час, що і вчора. Але Лисенко знову не вдається побачити співака. Він вирішує розгадати цю таємницю і повертається додому. Вдома Франц від імені онуки графині Броніслави запрошує Лисенко відвідати їх бібліотеку. Офіцер приходить до бібліотеки, але там нікого немає. Він починає переглядати і читати книжки, що лежали на столі. Всі книжки були революційними і забороненими у Росії.

Зранку Лисенко бере Трезора і під приводом полювання іде до лісу. Там він виліз на дерево і очікував на співака. Він помітив, як співак звернув на стежку і спустився до яру, де тричі постукав і зник, а через годину пішов назад. Лисенко запам'ятав місце і вирішив наступного дня прийти сюди першим.

Увечері головний герой знову йде до бібліотеки, де зустрічає Броніславу.

V

Наступного дня Лисенко іде до яру, наспівує пісню і б'є дрючком по дереву. З дерева виліз Стефан Порецький, якого розшукували всі навколишні російські війська, так як він був останнім польським командиром у цих землях. Між Лисенко і Порецьким починається бій на шаблях і Лисенко ранить Порецького в руку. В цей час приходить дівчина, якою виявилась Броніслава. Вона просить припинити битись. Лисенко залишає їх і обіцяє зберегти їх секрет.

Увечері Броніслава запрошує Лисенко до палацу і розповідає, що Порецький її наречений і він не встиг через неї перейти кордон, щоб продовжити боротьбу. Вона просить Лисенко, як українського козака, допомогти їм двом перейти кордон. Лисенко натякає, що війна з поляками вже майже завершена, на що Броніслава відповідає, що вона хоче разом з коханим зустріти смерть на полі бою ніж бачити Польщу під Росією. Лисенко вражають її слова і він обіцяє допомогти їм.

Залишившись сам, Лисенко довго міркує над своєю обіцянкою, так як з однієї сторони його слово і захоплення самопожертвою молодих людей, а з іншої його кар'єра і подальша доля.

Лисенко читає листа від матері, яка пише про господарство і про дівчину, з якою хоче його одружити, так як вона спадкоємиця суміжних з ними земель. Лисенко порівнює цю дівчину з Броніславою і захоплюється останньою.

VІ

Лисенко намагається придумати план, як перевезти Стефана і Броніславу через кордон. За кілька днів його запрошують на вечерю до палацу, де його зустрічають Стефан, Броніслава і графиня. Вони палко діляться своїми світоглядами щодо проблем і війни між Польщею і Росією. Так як Лисенко нащадок козацького роду згадується і роль українців у цих подіях. Стефан стверджує, що поляки завинили перед українцями, але вони мають допомогти їм у боротьбі з загарбниками, а потім стати частиною Польщі. Бути під Польщею українцям краще ніж під Росією, на що Лисенко протестує. Броніслава приймає активну участь у розмові, і навіть графиня вступає часом до дискусії.

VІІ

Наступного дня Лисенко приходить до палацу і намагається вмовити Стефана і Броніславу не переходити кордон, так як війна закінчується. Він пропонує перевезти їх до своєї матері і переховати їх деякий час, та вони відмовляються. Тоді Лисенко розповідає свій план: він купить Стефана і Броніславу як кріпаків у графині, отримає документи на їх перевезення і його вірний помічник Гончаренко перевезе їх.

Лисенко йде до Турути і розповідає, що має поїхати у місто за документами для кріпаків, що купив у графині Ружмайло і залишає Туруту за старшого. Вдома він розповідає Гончаренко про всій план, той намагається вмовити його відмовитись. Лисенко каже, що дав слово офіцера і Гончаренко обіцяє навіть ціною власного життя виконати доручення.

Увечері Лисенко знову йде на вечерю до палацу, там він зустрічає ще одну гостю. Нею виявилась пані Стецька, яку він урятував у Володимирі від Шлітера. Вона каже, що це вона вмовила молодих людей довіритись йому, адже вона знає його шляхетність. Панянка також розповідає як втекла з полону, та тепер вона збирається податись у монахині. Це був останній вечір у Ружмайлові, всі розуміли, що більше ніколи не побачаться.

На ранок Лисенко зустрів переодягнених Стефана і Броніславу, посадив у шарабан і всі вирушили в місто.

VІІІ

У місті вони випадково натрапляють на п'яних офіцерів з полку Лисенка. Всім цікаво подивитись на нових кріпаків, а Жолтков і Шлітер починають приставати до Броніслави. Коли Лисенко вдається вмовити піти всіх до маркітанта, дворян помічає молочна мамка Броніслави і з криками "моя графине" кидається до неї. В цей час Жолтков вирішує, що Лисенко вмовив шляхтичів приїхати до міста, щоб їх здати у штаб. Всі хвалять Лисенка за спритність і ведуть до маркітанта, а шляхтичів конвоюють до тюрми у глибокий підземний льох. Шлітер не йде зі всіма, він не повірив у цю історію.

У маркітанта Лисенко підтверджує вигадану історію і пригощає всіх, а потім щоб позбутися питань сідає за гральний стіл. Він робить одну ставку за іншою на всі гроші і постійно виграє. Його виграш склав 5000 золотом.

Лисенко вийшов від маркітанта, біля входу його очікував Гончаренко. Гончаренко розповів, що Шлітер його розпитував щодо шляхтичів і той підтвердив вигадану історію. Але невпевнений, що той повірив, адже Шлітер дуже підозрілий і жорстокий, і нещодавно побив свого денщика за малий проступок.

ІХ

Вранці Лисенко йде до коменданта і просить зустрічі з ув'язненими під приводом дізнатись розташування інших повстанців.

Коли Лисенко зайшов до льоху, Стефан не хотів з ним розмовляти, але потім зрозумів мету візиту Лисенка і попрохав піти до місцевого пріора помолитись за них і передав йому персня і пароль "Еммануель".

Лисенко прийшов до пріора і передав тому персня і пароль. Пріор розпитав де тримають полонених, дістав карту і показав, що з льоху є таємний вихід до річки.

Вони почали розробляти план втечі і Лисенко передав 5000, що він учора виграв, адже треба було багато за що заплатити. Лисенко йде через таємний хід від пріора на пошуки виходу з печери біля річки.

Х

Лисенко довго не міг знайти входу, аж поки Трезор випадково не натрапив на люфту. Потім Лисенко прийшов до пріора, який сказав, що люфта на краще. Якщо за ними буде погоня, то вони зможуть втекти через хід, поки погоня вилізе через люфту.

Лисенко їде до свого села і прощається з офіцерами, це дає йому алібі. Дорогою вони зустрічаються з провідником, який проводить Лисенко і Гончаренко до яру. Вони залазять до підземного ходу, відкривають таємний механізм і звільняють полонених. Камінь вони не змогли поставити на місце і тікають ходом до річки. Вони чують погоню за собою, це Шлітер прийшов перевірити полонених. Вони встигають вилізти біля річки, поки їх шукали біля люфта. Лисенко передає полонених провідникові і вони перетинають кордон, про що вони сповіщають двома пострілами. На згадку про себе Броніслава дарує Лисенко діамантовий перстень. Лисенко помічає, що під час втечі він загубив офіцерського острога.

ХІ

По приїзду в село Лисенко дізнається, що війну скінчено. Це означало, що Стефан Порецький і Броніслава будуть жити. Лисенко навідується до графині і все їй розповідає, а пані Стецькій радить скоріше їхати з палацу, так як скоро почнуться обшуки.

На наступний день до Лисенко приїздить Жолтков і Турута. Жолтков розповідає про втечу бранців і про вбивство Шлітера його денщиком. Також повідомляє, що у мертвого Шлітера знайшли чомусь офіцерську острогу. Лисенко дивиться на свої чоботи і помічає на них вже дві нові остроги, Гончаренко встиг і тут. Лисенко за наказом починає обшуки і компанію по розшуку повстанців.

Багато часу минуло, Лисенко повернувся у своє село і одружився. В нього було два сини і донька. А потім зі служби до нього прийшов Гончаренко і зустрівся вже зі старим Трезором.

Якось Лисенко у Києві зустрів Тасю, яка розпитувала за Туруту, який став вже генералом в той час.

Якось до Лисенко приїхав поляк і передав листи від Стефана і Броніслави, а також борг у 500 фунтів, які колись врятували їм життя.

Так скінчилась історія діда про діамантовий перстень і він попросив Гончаренко набити йому люльку.

Паспорт твору

Автор – Людмила Старицька-Черняхівська.

Жанр — історична повість

Тема – розповідь про польське повстання 1830—1831 років, спрямоване проти російської корони.

Головна думка - польське повстання нерозривно пов"язане з життям, подвигами, любов"ю до батьківщини українських патріотів.

Герої твору:

українець ротмістр Лисенко

Стефан Порецький

Броніслава з Ружмайлів - наречена Стефана

росіянин ротмістр Жолтков

німець поручик Шлітер

Сюжет твору

«Діамантовий перстень» — історія персня, що пов'язана з історією польського повстання 1830—1831 років. Цю історію розповідає дід Людмили Старицької по материній лінії — колишній військовий Віталій Романович Лисенко. На час подій йому було 27 років. Він був ротмістром російської армії, командував ескадроном.

Ротмістр Лисенко, як стає відомо із його оповіді, належав до тієї частини офіцерів російського війська, які

...вважаючи претензії поляків на Волинь, Київщину й Поділля безпідставними вони з повагою ставилися до нації, що повстала, щоб вирвати свою Вітчизну з рук тирана!

Повстанці мріяли про Польщу в історичних межах 1772 року. Незабутньою для себе вважає колишній ротмістр російського війська таку картину бою:

Поляки здригнулись, не встояли проти нашої атаки. Сивий командир їхній з добутою шаблею кинувся наперед. Хтось з наших одним змахом палаша одтяв йому з шаблею руку. Але він не впав. Спливаючи кров'ю, він озирнувся до своїх і крикнув голосом, що не забуду довіку: „Поляки! До зброї! За матку отчизну!“ — припав коневі до шиї і, спливаючи кров'ю кинувсь наосліп вперед. Поляки за ним»^.

Особливий героїзм виявляли в час повстання полячки:

Взагалі жінки польські дивували нас своїм завзяттям і своїм патріотизмом»^.

Один із численних прикладів того — бій за місто Володимир-Волинський, де на чолі повстанців стояв граф Людвік Стецький. Разом із ним участь у повстанні брала і його дружина — графиня Стецька. Палаючий будинок, де перебувала графиня, оточили донські козаки.

Я глянув у вибиті вікна і побачив страшну картину: в кімнаті попід вікнами лежало кілька трупів, посередині стояв диван з розірваними подушками, купи видертої з нього паклі валялися долі. Біля нього стояла жінка. Коли б хто хтів змалювати богиню війни — це була вона. Вона стояла посеред кімнати бліда, в білій, забризканій кров'ю сукні. То була сукня, в якій красуня мала вийти на бенкет, а попала на січу. На шиї її горіли діаманти. Чорне волосся спадало до колін, вуста були стиснуті, брови зійшлися грізно над переніссям, очі, чорні од гніву, кресали іскри. В правій руці вона стискала ножа.

Незважаючи на такий героїзм, що набув масового вияву, повстанці не могли довго протистояти регулярним частинам російського війська. Настав завершальний етап придушення польського повстання. Саме з цим періодом і пов'язана історія діамантового персня, що його колишній ротмістр Лисенко зберігав з днів своєї юності і аж до глибокої старості.

Штаб нашого полку став у містечку Ш., а нас поставили по сусідніх селах і панських фільварках. Село N, де мав я стати з своїм ескадроном, належало великому магнатові графові Ружмайлу, як сказали, воно було осередком всього повстанського руху в повіті, і тому мені наказали мати пильне око на все, розсилати скрізь патрулі, особливо по лісах, що підходили до самого графського парку, і головне: шукати й знайти князя Порецького, — голову повстанців, що переховувався в цих лісах.

Ротмістр Лисенко вистежив місце перебування Стефана Порецького, але наказ командування — заарештувати керівника повстанців — не виконав. Щобільше, порушив присягу, він зробив усе можливе, аби Стефан Порецький і його наречена графиня Броніслава Ружмайло змогли виїхати з Польщі і знайти порятунок в Австрії.

Рефлексія.

Метод "Незавершене речення"

• Я на уроці дізнався/дізналася про....

• Мені було цікаво...