Позакласне читання №3. Василь Шкляр "Характерник" (8 клас НУШ)

Знайомство з письменником.

Прочитай та створи план життя та творчості Василя Шкляра

• Народився 10 червня 1951 в селі Ганжалівка Лисянського району на Черкащині, де й пішов до початкової школи.

• У місті Звенигородка він закінчив 10-річну школу зі срібною медаллю (1968), і потім вступив на філологічний факультет Київського університету, де завершив навчання 1973-го.

• Водночас навчався (за обміном студентів) на філологічному факультеті Єреванського державного університету – студіював вірменську мову й літературу.

• Працював у пресі. У 1986 році перейшов на творчу роботу.

• Писав прозу, видав більше десятка книжок, зокрема романи «Тінь сови», «Ностальгія», збірки повістей та оповідань «Сніг», «Живиця».

• Член Спілки письменників України з 1978 року, Асоціації українських письменників з 1999 року.

• Друкувати свої твори почав ще школярем, з 1967 року.

• Окремими виданнями вийшли книжки прози «Перший сніг» (1976), «Живиця» (1982), «Черешня в житі» (1983), романи «Праліс» (1986), «Ностальгія» (1989), «Ключ» (1999), «Елементал» (2001), «Кров кажана» (2003), «Залишенець» («Чорний Ворон», 2009) та ін.

• 1988-1998 роки – займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках». Цей досвід – зокрема, подробиці операції з порятунку сім’ї Джохара Дудаєва після його загибелі – Шкляр потім відтворив у романі «Елементал» (2001).

• У березні 1998 році був кандидатом в народні депутати України від виборчого блоку «Національний фронт».

• 2000–2004 — головний редактор видавництва «Дніпро»

• У 2015 році став одним з лідерів партії «СС Галичина».

Василь Шкляр цікаві факти

• Цього письменники критики називають “батьком українського бестселера”.

• Один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників.

• Шкляр володіє вірменською мовою. Перекладав з вірменської та новогрецької.

• Письменник заборонив перекладати свої книги на російську мову.

• Дружина першою читає рукописи письменника

• Кращі книги: “Залишенець. Чорний ворон”, “Репетиція сатани”, “Елементал”.

• У своїй літературній діяльності письменник принципово жодного разу не скористався спонсорською допомогою, не прийняв жодної державної нагороди.

Знайомство з твором "Характерник"

У другій половині ХVІІ століття в Запорозькій Січі сталася неймовірна подія, яку зафіксовано в архівах тодішньої Московії і яку не оминув увагою жоден доскіпливий хроніст козаччини. Та особливого чару ця пригода набуває під пером письменника, що на основі документальних джерел творить яскраву історичну реальність з життя «лицарів списа і шаблі». Кошовий Сірко, кинувши виклик самому цареві, розпочинає велику, вкрай небезпечну гру з Москвою. І треба зробити неможливе, аби в цьому поєдинку зберегти козацьку честь і гідність матері Січі. Хто просуне голову в пащу скаженого звіра?

Частина перша

Розділ I,

у якому йдеться про нечуване диво, що вчинилося в Січі Запорозькій, коли її спіткала лиха година

1

Року Божого 1673, глибокої осені, коли вже листя впало з дерев, на Запорожжя прибилася збіса цікава кумпанія із десяти комонників, яких привів сюди бравий донський козачина Іван Міюський. Спершу їхні тіні було помічено в густому тумані біля Кодака, — мокра мла тоді морем залила Дике поле й Великий Луг, і перетомленим подорожнім здавалося, що вони їдуть уже не степом, а по морському дну, — потім вони попасли коней на березі річки Самари, де прижухла трава досі стояла в коліно, а вже звідти рушили прямісінько на Чортомлик.

Зверху верхівці скидалися на козаків, хоча зодягнуті були хто як — той у жупані, той у семирязі, ще котрийсь в овечій кожушині, Іван же Міюський був у брунатному кунтуші з широкими проймами замість рукавів. По праву руку від нього їхав на білій цибатій кобилі вельми повабний юнак у зеленому, підбитому лисячим хутром каптані й соболиній шапці-макітрі, схожій на ту, що їх носять московські царі. Тоді як інші комонники, звільна похитуючись у сідлах, дрімали, він сторожко вглядався десь у далечінь, хоч бачив не далі, як за п'ять кроків.

Разом з важким осіннім туманом стояла така потайна напружена тиша, що її боязко було полохати бодай словом чи кашлем. І все-таки молодик у лисячому каптані й шапці, схожій на перекинуту догори дном макітру, нетерпляче спитав:

— Ще далеко?

— Палицею кинути, — відповів Іван Міюський, принюхуючись до сивої мли, що тривожно пахла терпким кінським потом і дьогтем. — Майже приїхали.

Та вже за мить його правиця шарпнулась до шаблі.

Недалеко й не близько, а так десь за версту від Січі перед ними зненацька виросли з-під землі три чорні вершники на високих різномастих конях — сірому, вороному й гнідому. Таких страшидл Іван Міюський зроду не бачив ні на Дону, ні серед запорожців, укупі з якими йому колись доводилося бряжчати шаблею, ні навіть у Персії, куди їх, донців, водив одчайдух Степан Разя, чия буйна голівонька полетіла з пліч на лобному місці в Москві. А в цих трьох, що вродилися з-під землі в тумані, голів… не було. Так спершу здалося Іванові Міюському, так увижалося молодикові в лисячому хутрі та всім нетягам, що їхали з ними, дрімаючи в сідлах. Тепер же вони враз широко розплющили очі й злякано, не кліпаючи, дивилися на безголових примар, що невідь-яким робом виринули перед їхнім носом. Від несподіванки всі заціпеніли, ніхто не потягся до шаблі, навіть Іван Міюський, котрий спершу звично шарпнув руків'я, відчув, як його правиця зів'яла й повисла, немов конопляна.

Чорти? Мана? Татарські песиголовці?

Заклякли не тільки люди. Коні — і ті замість того, щоб нагострити вуха, так прищулили їх, що втратили свою гордовиту подобу.

І тільки тоді, як середульший вершник на вороному жеребці явив їм свою усміхнену твар, кумпанія допетрала, що всі троє ховали свої голови в чорних каптурах-клобуках. Вони були зодягнуті в темні опанчі, схожі на куці ряси без рукавів. Глянеш — ні рук, ні голови, самі тулубища чорніють у тумані.

— Хто такі і по що йдете? — спитав середульший вершник, котрий відкинув на плечі клобук, і тепер мандрівці побачили, що в нього на в'язах є голова, вона поголена, а з тім'я набік звисає короткий козацький чуб. Був він зовсім молодий, мав тонкі, не розпушені вуса, схожі на ластів'ячі крила. Його ясні карі очі всміхалися, але від тієї усмішки холонуло в грудях.

Іван Міюський здогадався, що вони, ці троє, потайки крутилися біля них давно, бо тепер ще гостріше у ніс йому вдарив крутий дух дьогтю. Правду кажуть старі запорожці: не лякайся того, що можеш побачити, бійся невидимого твоєму оку. Почувши козацьку мову, Іван Міюський осмілів і відповів спогорда:

— Ми донські козаки. А йдемо на Січ до кошового Сірка.

Іван був родом із Таганового Рогу, який здебільша називали Таганріг; його прізвище Міюський походило від назви річки Міус, що впадає в Азовське море, себто в Міуський лиман, де споконвіку гутірка була майже така, як на Запорожжі.

— Навіщо вам кошовий? — гостро дихнув на нього дьогтем той-таки усміхнений козак із молодими очима й тонкими, крильчатими вусами.

Іван Міюський спантеличено закліпав товстими повіками. Він раптом побачив, що допитувач уже сидить не на вороному коні, а на сірому, і його очі зовсім не карі, а сірі. Донець геть розгубився, коли його погляд ковзнув ліворуч і він побачив, що вершник, який сидів на сірому коні, тепер опинився на вороному. Тим часом цей вершник, щоб показати мандрівцям, що він живий, не намальований, теж відкинув клобук за величезну, як добрий гарбуз, голову, стромив у зуби маленьку череп'яну люлечку, дістав трут та кресало і, вдаривши залізом об кремінь, запалив носогрійку. Гірка пахощ, перебиваючи запах дьогтю, цівкою потекла крізь вогкий туман до Івана Міюського, наче йому хтось ткнув під самісінький ніс пучок євшан-зілля.

— Навіщо нам кошовий? — перепитав донець, збираючи докупи думки, розпорошені такою чуднотою. І, щоб збити пиху прискіпливому козакові, він мовив притишено, але з неабияким натяком: — То є велика тайна. Я можу про це говорити лише з кошовим Сірком.

— Нема його, — похитав головою різноокий січовик і поськав за вухом свою сіру кобилу.

Іван Міюський побачив, що клята коняка теж усміхається, вишкіривши великі кукурудзяні зуби, які від утіхи не вміщалися їй у роті. Тепер донець був певен, що перед ним на сірій кобилі сидить у куцій рясі-опанчі справдешній галдовник. Чи химородник? Чи який біс?

— А де він? — спитав Іван Міюський.

— Хто? — знов поськав за вухом кобилу галдовник.

— Кошовий Сірко.

— А, кошовий? Не знаю. Може, в Тягині. Може, в Криму. Чи, може, в самому Стамбулі. Або разом і там, і сям, і ще десь.

— А це ж як?

— Просто. Це ж вам Сірко, а не чорта рогатого хвіст!

— Коли ж він повернеться? — втрачаючи рівновагу духу, поспитав Іван Міюський.

— Коли? Може, завтра, може, через тиждень, а може, й через місяць. Повоює бусурменів і вернеться.

— А наказний є?

— Є, — сказав галдовник. — Як же без наказного? Ніяк!

— Веди нас до нього, — попросив Іван Міюський. Він уже здогадався, що перед ним Сіркові пластуни-вивідувачі, котрі, видно з усього, не спускали їх, донців, з очей, починаючи від Кодака.

— І до наказного не можна, — сказав галдовник, дивлячись одним оком на Івана Міюського, а другим на юнака в зеленому, підбитому лисячим хутром каптані. Око, яким він дивився на Івана, було ще сірим, а друге вже світилося зеленцем.

— Як — не можна? — з досадою спитав донець. — Наша тайна буде великим скарбом не тільки для Запорожжя! Якщо ви нас не приймете, Сірко вам цього не подарує.

— Не в тому річ, — мовив галдовник, з цікавістю приглядаючись до молодика в лисячому каптані.

Був той справді милий з лиця, трішки смаглявий, трішки довгобразий і в міру рум'яний — саме стільки, як личить підпарубкові, котрий ще не голився. Він весь час мовчав, але, боячись проґавити бодай слово, вуха тримав настовбурчені. Тому в око відразу впадав його, можливо, єдиний ґандж — праве лапате вухо було вдвічі більше за ліве. Воно навіть заворушилася, коли Іван Міюський спитав із прикрістю:

— То в чому ж причина? Чому нам не можна зайти до Коша?

Усмішка зійшла галдовникові з лиця, його очі знов стали карими, і він промовив засмучено:

— У нас чума.

2

Пошесть занесли на Січ кам'янець-подільські купці-вірмени. Вони торгували на січовому ринку всіляким цікавим крамом, а найбільше кожухами та іншою одіжжю, в тому числі й поношеною. Приїхали трьома возами — Карапет Месропян із сином Мовсесом та братом Гургеном — і так піддобрилися до козаків та отаманів Шкуринського й Васюринського куренів, що ті дозволили купцеві Карапету зберігати у них товар.

Спершу все було дуже весело, Карапет Месропян підніс козакам на вечерю барило горілки та хоровац із сугака, а потім уже напідпитку подарував Гнатові Пінчуку саєтову сорочину з чужого плеча, яку той відразу нацупив на себе. Випив чоловік, закусив сугаком, убрався в обнову, а десь на третій чи який день по тому Пінчук після тяжкої пропасниці оддав Богові душу. І хай би вже сам, а то ж забрав за собою і сина свого Каленика — канархиста, півчого січової церкви святої Покрови.

Поки підозра впала на купця-вірменина, що це він заніс із старим лахміттям чуму до Коша, то вже й пізно було щось у нього питати. Карапет Месропян, сердега, тут-таки, навіть не від'їхавши на Кам'янець, одійшов на той світ у гарячці, а за ним переставилися в муках і брат його Гурген та синок Мовсес.

Шкуринські й васюринські козаки мерщій покинули свої курені, де зберігався Карапетів крам, а наказний кошовий отаман Грицько Пелех оголосив карантин. Добре, що якраз перед пошестю Сірко з більшістю запорожців пішов на Тягиню, людей у Січі лишилася жменя. Військовий суддя Степан Білий, покликаний бути розпорядником під час моровиці, наказав спалити тіла небіжчиків в урочищі Гостра могила, усім козакам і старшинам велів намаститися дьогтем (хоч вони й без того вимазувалися ним від усякої нужі), а поза тим кожному щоденно випивати дьогтю на власну мірку. За цими мірками, як і за іншими помічними заходами, додивлявся ієромонах січової церкви отець Петро, який дбав не лише про душі козаків, а й про їхнє здоров'я. Було обкурено сіркою навіть церкву, де ще три дні тому співав на криласі янгольським голосочком покійний Каленик Пінчук. Обкурили військову канцелярію, пушкарню, всі курені та будівлі, де ступала людська нога. Крім того, сірку додавали у воду, в горілку, домішували в соломаху, щербу та в усю козацьку їду.

Суддя Білий суворо заборонив виходити й заходити будь-кому на Січ, приїжджі крамарі, що товклися недалеко за валом, після лихої вістки здиміли самі, а козаків із прикметами тяжкої недуги, нехай вибачають, було посаджено до сиквестру.

Пам'ятаючи, що Карапет Месропян частував запорожців печеним сугаком і що дикі тварини, особливо сугаки, гризуни, всілякі бобри, харсуни та бабаки теж розносять чумну пошесть, суддя Білий заборонив запорожцям їсти дичину, а також збиратися гуртами поза своїм куренем, танцювати, грати в карти, битися навкулачки.

Читайте далі за посиланням

https://books.ksd.ua/kharakternyk/12/

Ідейно-художній аналіз твору.

Паспорт твору

• Назва твору: "Характерник"

• Автор: Василь Шкляр

• Жанр: Історичний роман

• Тема: Життя та діяльність легендарного Івана Сірка, розповідь про його надзвичайні здібності, героїчну боротьбу за волю та незалежність свого народу.

• Ідея: Уславлення мужності, сили духу, непересічних здібностей українського народу, а також ідея єдності з природою та надприродним.

  Головні герої

• Іван Сірко

• Грицько Пелех

• Степан Білий

• отець Петро

• Іван Міюський

• царевич Семион

  Художні засоби

  • Символи: вовк як символ перевтілення, вода як символ очищення та переродження.

    Історичний контекст:

    Події відбуваються у часи козаччини, пов'язані з історичною постаттю - Іваном Сірком.

Характеристика головного героя

Іван Сірко – кошовий отаман Запорізької Січі (з 1660 р.), виграв у 65 битвах проти турків і татар. За період перебування на посаді отамана брав участь у 244 битвах.

Сьогодні точно не відомо де народився Іван Сірко і коли. За переказами він походить з козацького роду. Якщо це дійсно так, то з дитинства він вивчав життя козаків та навчався військовій майстерності.

Вперше Іван Сірко згадується у 1646 році у битві під Дюнкерком, де вони разом з Богданом Хмельницьким воювали на боці французів і перемогли іспанців. Через декілька років (у 1660р.) Івана Сірка обирають отаманом Війська Запорозького реєстрового.

Про часи головування Сірка розповідають історичні джерела : «Реляція», написана Альбертом і Далі Вілінами, послами Венецької республіки, що описували той час, так : «По зовнішньому вигляді і манірами козаки видаються простими, але вони не простаки. Про це можна судити по їх розмовах і способі правління…».

Протягом усього життя Іван Сірко(як і всі запорожці) прагнув волі і свободи, через це і не підтримував політику Івана Виговського (1657-1659) і Петра Дорошенка, а саме об’єднання Гетьманщини. У 1658 році Іван Сірко був проти Гадяцького договору, за яким припинялася війна між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, і отримувалися рівні права обох держав. Але Іван Сірко не підтримав цю ідею І.Виговського через свою недалекоглядність. У більшості битв Іван Сірко воював з Османською імперією.

Турки називали Сірко Урус-шайтаном, тобто «російським чортом», а туркені-матері лякали своїх дітей його ім’ям. Сірко завжди стояв і ратував за православну віру. Також відомо, що отаман відрізнявся великодушністю і безкорисливістю, чесністю, ніколи не переслідував слабкого ворога, а після війни майже ніколи не брав собі військової здобичі.

Іван Сірко представляв собою тип справжнього запорожця. Він був відважний, хоробрий, пристрасний; за спогадами польських послів «був непитущим, що для козака була велика рідкість».

У творі "Характерник" Іван Сірко постає як легендарний козак, наділений надзвичайними здібностями, що межують з магією. Він — видатний полководець, народний герой, що перетворився на символ українського козацтва.

Характеристика Івана Сірка як характерника:

• Надприродні здібності:

  Сірко вважається характерником, тобто людиною, яка володіє магічними здібностями. За переказами, він міг перетворюватися на вовка, ставати невидимим для ворогів, читати їхні думки, зцілювати рани, "ставити на ноги мертвих".

• Поєднання військового та магічного:

  Сірко не просто козак, а воїн-чаклун. Його магічні здібності допомагали йому у військових походах, здобувати перемоги над ворогами, зокрема над турками та татарами.

• Страх ворогів:

  Турки та татари називали Сірка "шайтаном" і боялися його навіть після смерті, вірячи, що його душа та рука продовжують приносити їм невдачі.

• Смерть і безсмертя:

  За переказами, навіть після смерті Сірко продовжував "воювати". Він заповідав відрізати йому руку, яку козаки брали з собою в походи, вірячи, що вона приносить удачу.

Характеристика Івана Сірка як козацького ватажка:

• Видатний полководець:

  Сірко був талановитим воєначальником, який провів багато успішних походів, здобув перемоги у 65 битвах.

• Народний герой:

  Його ім'я було улюблене серед козаків та простого народу, він був символом боротьби за свободу та незалежність.

• Ворожість до ворогів України:

  Сірко відкрито виступав проти турецьких та татарських нападів, брав участь у війнах проти Речі Посполитої.

• Один із найвідоміших історичних персонажів:

  Ім'я Сірка стало символом українського козацтва, уособленням мужності, відваги та волелюбності.

Іван Сірко в творі "Характерник" - це образ народного героя, який поєднує в собі реальність і містику, мужність і магію, боротьбу за свободу та непереможність.

Вибірковий диктант.

Вибрати риси характеру, які стосуються головного героя .

Турбота про інших, співчуття; надмірне прагнення до накопичення; здатність брати на себе обов'язки та виконувати їх; безвідповідальність; зарозумілість, відчуття власної переваги; брехливість, обман; здатність приймати обґрунтовані рішення, враховувати наслідки своїх дій; позитивний погляд на життя; здатність знаходити нові рішення, генерувати ідеї; зосередженість на власних інтересах.

"Займи позицію"

Іван Сірко - це не просто історична постать, а народний герой, який уособлює силу, відвагу та незламність українського козацтва.

ТАК

НІ

НЕ ЗНАЮ

Рефлексія.

Скласти сенкан до образу Івана Сірка.

Домашнє завдання.

Написати твір-роздум на тему:

"Образ Івана Сірка в моєму уявленні"