Позакласне читання №1. Володимир Малик "Князь Кий" (8 клас НУШ)

Знайомство з письменником.

Володимир Кирилович Малик народився 21 лютого 1921 року в селі Новосілки Макарівського району на Київщині в селянській родині. Закінчив середню школу, а в 1938 році вступив на філологічний факультет Київського університету. Тоді ж почав складати вірші, але через війну навчання припинив. Молодий студент пішов у народне ополчення, працював на оборонних роботах під Києвом та Харковом, був поранений.

В. Малика було вивезено до Німеччини, де йому в концентраційних таборах протягом двох років довелось пережити невимовні муки, голод, загрозу смерті. І лише в жовтні 1945 року вдалось повернутись в Україну. Після війни Володимир Кирилович працював в Ясногородській середній школі. Закінчивши заочно університет у1950 р., молодий учитель переїхав з Київщини на Полтавщину, в місто Лубни 1953 року, де писав багато творів. Володимир Малик глибоко знайомився з історичною літературою, засиджувався в архівах, виїжджав на місця, де колись жили його майбутні герої. І почали одна за одною виходити з-під його пера казки-легенди для молодших читачів «Чарівний перстень», «Месник із лісу», «Воєвода Дмитро», «Микита Кожум’яка», «Червона троянда».

В літературному доробку письменника є відомі пригодницькі повісті для читачів середнього шкільного віку, а саме: «Чорний екватор», «Двоє над прірвою», «Слід веде до моря».

Успішно працював письменник і в галузі прози. У його доробку повісті «Чорний екватор», «Новачок», «Дві перемоги», «Слід веде до моря», «Двоє над прірвою».

Найбільше В. Малика знають як автора історичних романів. Серед них найпопулярніші тетралогія «Таємний посол» (до якого входять романи Посол Урус-шайтана(1968 р.), Фірман султана (1969 р.), Чорний вершник (1976 р.) і Шовковий шнурок (1977 р.)., романи «Князь Кий» (1982 р.), «Чумацький шлях», «Горить свіча», Черлені щити (1985 р.) та останній роман «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім».

Малик відомий і як літературний критик. Його перу належить низка рецензій на твори українських прозаїків.

В житті письменник був чесною, скромною та доброю людиною, багато працював.

Помер Володимир Малик 31 серпня 1998 року.

Знайомство з твором.

«Князь Кий» — історичний роман українського письменника Володимира Малика про V століття та боротьбу східних слов’ян з загарбниками-гуннами.

Сюжет твору.

Головний герой твору − Кий, син полянського старшини Тура, і його брати. На полюванні брати врятували князя уличів і його родину і дізналися що Ернак, син Аттіли, веде гуннів, щоб підкорити східні племена. Кий закохується в доньку князя угличів Цвітанку. Брати прихистили їх у своєму племені, а самі повідомили про наступ гуннів полянського князя Божедара, який, можна сказати, скоро віддасть душу богам, і на його престол повинен стати один із його синів: або старший Радогаст, або молодший Чорний Вепр, син княгині Чернети (донька Аттіли). Княжич Чорний Вепр приходе на свято Купали до русичів, закохується в Цвітанку і силоміць її викрадає. Кий вирушає до Князя Божедара, щоб той змусив свого сина віддати Цвітанку, але князь помер і замість нього обрали сина Радогаста. На Родень нападають гунни. Кий разом з князем Радогастом стає на битву, але гунни розбивають своїм клином лави полянських воїнів. Радогаст вмирає від стріли, Кий виявляє, що це стріла Чорного Вепра, який перекинувся на бік гуннів (втім, там його прийняли прохолодно − його дядько каган Ернак, брат княгині Чернети, змусив його цілувати чобіт свій). Кий бився до останнього, аж поки його взяли в полон і вирішили спалити разом з Радогастом і ще не похованим Божедаром; Києві вдалося втекти. А Цвітанка весь цей час була в хаті діда бжоляра і під його наглядом заставив Чорний Вепр. Цвітанка якимось дивом тікає від діда, а за нею в погоню пішли прислужники зрадника княжича.

Читаємо твір.

"КНЯЗЬ КИЙ"

І було три брати: одному ім'я Кий, другому — Щек, третьому — Хорив, і сестра їхня — Либідь.

Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка тепер зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, прозваній від нього Хоревицею. І зрубали вони град в ім'я брата свого найстаршого і дали йому ім'я — Київ. І був навколо града ліс і бір великий, де ловили звірів.

Були вони мужі мудрі й досвідчені і називалися полянами. Від них є поляни в Києві й до сього дня…

"ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ"

БРАТИ

Чотири вершники в білих полотняних сорочках, тримаючи в руках короткі списи, вискочили з густого зеленого гаю і помчали навперейми табунові сайгаків, що вузькою звіриною стежкою піднімалися після водопою на крутий берег. Перелякані тварини на якусь мить завмерли. Куди тікати? Потім табун розділився. Задні стрибнули у воду і попливли до протилежного берега, а передні, мов жовті вихори, гайнули в степ.

Та ще швидше просвистіли в повітрі гострі списи. І кожен з них знайшов свою жертву! Чотири сайгаки впали на м'яку траву, забилися в передсмертних корчах. Тужний зойк розітнув полудневу тишу.

Один з вершників, старий, з довгою сивою чуприною, сплигнув з коня, витяг із шкіряних піхов широколезого ножа.

— Не гайтеся, отроки! Переріжте жили — випустіть зайву кров, щоб не зіпсувала м'яса! Та дивіться — не понівечіть шкури!

Отроки, двоє з яких мали вже молоді рудуваті борідки, теж вихопили ножі, і кожен кинувся до своєї здобичі. Вправний помах — і з перерізаних ший цівками забила яскраво-червона кров.

Ловці витерли об траву ножі, стягнули здобич докупи. Старий став ногою на сайгака, підняв угору важкі вузлуваті руки. Сива грива довгого волосся розвівалася під подувом легкого вітерця. З-під кострубатих, теж сивих брів, що різко виділялися на засмаглому зморшкуватому лобі, в небо глянули по-молодечому ясні очі.

— О ясноликий ХоросеСвітовиде, і ти, грізний Перуне, ви чуєте мене?.. Це старійшина роду русів, що з племені полян, богобоязний Тур, звертається до вас… Дякую вам, боги, за те, що вклали в мої руки силу, а в очі — далекозорість! А ще дякую за те, що наслали під мій спис і під списи моїх синів — Кия, Щека та Хорива — жадану здобич! Частина її по праву належить вам, боги, і ви одержите требу (жертвоприношення), як тільки ми прибудемо додому…

Тур ще раз проникливо глянув на синє безхмарне небо, де сліпучо сяяло сонце, і звелів синам збиратися в зворотну дорогу.

Брати переглянулись між собою, і наперед виступив Кий.

— Отче, здобич наша велика… Боги допомогли нам, і ми, сповнені гордістю, можемо повертатися назад. Мабуть, жоден ловець з нашого роду не зможе сьогодні похвалитися таким успіхом… Але ж, отче, не токмо по м'ясо та шкури вийшли ми в степ! Аби лишень із-за цього, то не мали б завдати собі клопоту. Маємо дома, хвала богам, і коней, і скоту, і свиней, і овець, і різної пташини достатньо! Забили б вівцю чи бика — та й мали б м'ясо… Нам хочеться ще погасати по степу, поганяти звірину, постріляти з луків і розім'яти застояних скакунів. А заутра ми повернулися б додому, отче. Дозволь!..

— Дозволь, отче, — завторували Щек і Хорив.

Старий Тур пильно глянув на синів. Тепла хвиля хлюпнула в серце. Вони стояли сумирно, ждучи батькової відповіді. Три красені — мов три тугі молоді дубки! Такі схожі — і такі неоднакові!.. Ось о десну стоїть Кий — найстарший. Надія і гордість старійшини і всього роду. Як він схожий на нього, на вітця свого! Високий, ставний, широкоплечий, Засмагле рум'яне лице. Одвертий погляд голубих, як небо, очей, завжди теплих і ласкавих, та в гніві несхитних і твердих, мов кремінь. Над високим чистим чолом — важка грива русявого волосся… Серед русів майже всі русяві й світлоокі. Недарма ж кажуть, що поромейськи слово рус чи рос означає червоний, рудий, світлий. Може, тому так і наша світловода Рось прозвана? І рід наш — русь!.. Та ні в кого немає такого розкішного чуба, як у Кия. Це вже від покійної матері — Білиці. Білочки, як називав він колись ласкаво свою покійну жону… Скільки ж це Києві літ? Либонь, двадцять ще й одно!.. Уже чимало! Женити хлопця пора. Та все не вибере собі дівчини. За господарством, полюванням та військовими вправами ніколи йому… Гайгай, як біжить час! І незчувся, коли півсотні літ стукнуло. Ще трохи — та й помирати пора. Чоловіки рідко доживають до такої старості. Хіба дуже поталанить… А то все гинуть молодими: від хвороб, на полюванні, на війні…

Посередині — Щек. Він середульший… Ох, цей Щек! Не хлопець, а вогонь! Гарячий, запальний, просто несамовитий! Зачепи — так і присне! Нікому не змовчить, навіть батькові… Зате який вдатний до співу, до музики: заспіває на Росі — луна відгукнеться на Дніпрі. Краще за нього ніхто не заграє на сопілці і на гуслях. Без нього хлопці й дівчата не розкладають купальських вогнищ, не водять хоро, не пускають вінків по ріці… А зараз він такий сумирний! Схилив покірно гарну кучеряву голову, що полискує свіжою бронзою, опустив додолу очі. Та Тур знає: і зараз у його прикритих довгими віями зіницях скачуть, мов іскри, пустотливі вогники…

Потім отець переводить погляд на найменшого сина. Хорив має сімнадцять літ. У нього ще замість бороди — золотавий пушок. У припухлих губах — дитяча наївність, а в очах, таких синіх, як весняний ряст, — незбагненний подив, ніби він уперше побачив світ. Однак, незважаючи на молодість, він має дужі й умілі руки: кує залізо і виготовляє з нього серпи й ножі, наконечники для списів і стріл, теше дерево, місить глину і виліплює з неї горщики й миски. А стріла з його лука летить на кілька поприщ і там ще має силу пронизати сирову шкуру бика…

Сини!

Тур лагідно мружить очі.

— А як же я, отроки, чотирьох сайгаків дотягну додому? Сам?

Кий стримано каже:

— Сам, отче… Покладемо їх на запасних коней — та й поїдеш помалу… А ми залишимося на день або на два, — може, вполюємо ще що-небудь. А потім повернемося додому, на наш Кам'яний Острів.

— Не легка буде старому батькові отака зворотна путь, — пробурчав удавано сердито Тур, але тут же його обличчя розпогодилося. — Та вже чого не зробиш для діток, — лишайтеся! Тільки не заривайтеся далеко, щоб не потрапили під стрілу гунна!

— Дякуємо, отче, — вклонилися сини. — За нас не турбуйся — не маленькі!

— То збирайте ж мене в дорогу.

Брати зв'язали мотузками ноги сайгакам і, з'єднавши їх попарно, перекинули коням через спини, і Тур, не гаючись, вирушив на північ.

Постоявши на горбі, поки батько сховався за найближчим гаєм, брати повернули в протилежний бік.

— Кию, ти обіцяв якось показати нам гніздовище стрепетів і влаштувати лови на цих полохливих птахів, — звернувся до старшого брата Хорив. — То, може, поїдемо? Га?

— Це не близько. Доведеться ночувати. Та, може, й не одну ніч!

— Ну, й що? — устряв у розмову Щек і тріпнув своїм золотистогарячим чубом. — Хіба первина ночувати в степу?

— Поїдемо, братику, поїдемо! — заблагав Хорив. — Це ж так цікаво!

Він дивився на Кия по-дитячому благально, і серце старшого брата не витримало. — Ну, що ж — поїдемо! Хлопці зраділи і вдарили коней.

— Ноо!

Наступного дня, опівдні, подолавши неблизький шлях, вони опинилися у зовсім диких місцях.

Перед ними відкривалася хвиляста рівнина, на якій серед яскравої зелені трав темніли острівці гаїв та перелісків. Попереду, сполохані форканням коней, зривалися степові птахи. Іноді вискочить з-під куща заєць і, прищуливши вуха, шпарко помчить геть або в бур'янах промайне рудий хвіст лиса. Вдалині проносилися, мов вихори, косяки тарпанів — диких коней.

Та ця дичина не привертала уваги ловців. Тільки тоді, коли далеко попереду спурхнули кілька стрепетів і з важким шумом полегли понад землею, брати зняли з-за плечей луки і вихопили з тулів стріли. Стрепет — важкий красивий птах — завжди принадна здобич для мисливця. Його нелегко вполювати, бо він уміло ховається в густих бур'янах.

І здалеку чує небезпеку, та вже хто вполює, той поласує смачним смаженим м'ясом.

На горі, серед кущів і високих бур'янів, Кий дав знак зупинитися.

— Тут гніздовище стрепетів…

У ту ж мить форкнув кінь — і попереду зірвався великий ситий птах. Проти сонця сліпучо блиснули білі пера крил і така ж біла смужка навколо темної шиї.

Одночасно звелися луки — шугнули три стріли. Бризнуло віялом пір'я. Стрепет клюнув дзьобом донизу і грудкою впав додолу.

Хорив скочив з коня — підняв над головою здобич. Радісно засміявся:

— Ліпо! Моя стріла, братове! Я влучив!

— Твоя, брате, — промовив, спішуючись, Кий і усміхнувся, бачачи, як радіє Хорив. — А моя і Щекова, по волі богів, влучила в чисте небо… Шкода стріл — не так багато маємо.

— Я зараз знайду їх, — вигукнув Хорив, прив'язуючи стрепета собі до сідла. — Вони полетіли ген за ті кущі, до яру! Я миттю розшукаю і принесу!

Він не міг приховати радощів від успіху, і йому хотілося зробити приємне збентеженим невдачею братам. Кинувши повід свого коня Щекові, він побіг до кострубатих заростів глоду.

— Дитина ще наш Хорив, — промовив замислено Кий. — Будемо берегти його, Щеку, від злого ока, недобрих духів та різної напасті!

— Хай береже його Світовид, — погодився Щек. — А ми очей з нього не спустимо!

Хорив зник за кущами. А через якийсь час звідти долинув його приглушений схвильований голос:

— Кию, Щеку, до мене! До мене!

— О боги! Що там сталося? — вигукнув стривожено Кий. — Невже ми своєю розмовою наслали на хлопця злі сили?

Обидва старші брати разом кинулись вперед. Обдираючи шкіру об колючки, пробралися крізь зарості глоду, шипшини та хмелю й опинилися над глибоким урвищем. Тут побачили Хорива, котрий із-за куща дивився вниз.

— Ну, що там? Чого кликав?

Хорив повернув до них зблідле обличчя.

— Погляньте, чужинці!

І він вістрям списа показав у глибину темного ізвору.

Продовження читайте

https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10374

Ідейно-художній аналіз твору.

Паспорт твору.

• Назва твору: "Князь Кий"

• Автор: Володимир Малик

• Жанр: Історичний роман

• Тема: Життя та діяльність легендарного князя Кия, засновника Києва, його боротьба за владу та об'єднання східнослов'янських племен.

• Ідея: Уславлення мужності, мудрості та лідерських якостей князя Кия, а також утвердження ідеї єдності та сили слов'янського народу.

  Головні герої

  Князь Кий

  його брати Щек, Хорив та сестра Либідь

  інші князі та воєводи

  вороги та союзники Кия.

  Час написання

  Твір був написаний у XX столітті, але події, описані в ньому, належать до давньослов'янської епохи.

  Особливості

  Роман поєднує історичні факти з легендами та народними переказами, створюючи яскраву та захоплюючу картину життя давніх слов'ян. Автор використовує яскраву мову та образні вирази, щоб передати атмосферу тих часів.

Роман "Князь Кий" є важливим твором для української літератури, оскільки він не лише розповідає про видатного історичного діяча, але й сприяє збереженню та популяризації знань про історію та культуру українського народу.

Характеристика образу князя Кия

Князь Кий, згідно з літописною легендою, є одним із засновників Києва, разом з братами Щеком, Хоривом та сестрою Либіддю. Він був старшим серед братів і вважається головним правителем, який ухвалив рішення про будівництво міста. Кий характеризується як мудрий, сильний та стратегічно мислячий лідер, а також як захисник своєї землі.

Основні риси характеру та діяльності князя Кия:

• Лідерство та авторитет:

  Кий очолював родину та мав достатньо влади, щоб стати правителем та назвати місто на свою честь.

• Мудрість та розважливість:

  Він приймав важливі рішення та вів переговори з іншими народами.

• Військова сила та організаторські здібності:

  Літописи згадують його військові походи та будівництво укріплень.

• Зв'язки з Візантією:

  Кий мав дипломатичні контакти з Візантією, що свідчить про його вплив та міжнародне визнання.

• Засновник династії:

  Кий вважається засновником першої літописної династії, що правила в Києві.

Легендарні аспекти:

• Заснування Києва:

  Згідно з легендою, Кий з братами заснував місто на берегах Дніпра, яке назвали на його честь.

• Походи на Дунай:

  Існує переказ про те, що Кий здійснив похід на Дунай, де заснував місто Київець, але не зміг там закріпитися.

• Зв'язки з Візантією:

  Літописи згадують про його візит до Константинополя та зустріч з імператором.

Отже, князь Кий – це не лише легендарна постать, а й важливий історичний персонаж, який втілює в собі риси мудрого, сильного та впливового лідера, що зіграв ключову роль у заснуванні та розвитку Києва.

Усна розповідь

За поданим планом розкажіть про князя Кия

План-характеристика образу князя Кия:

1. 1. Походження та родинні зв'язки:

   • Кий - один із трьох братів (Кий, Щек, Хорив) і сестра Либідь.

   • Він є старшим братом і головним серед них.

   • Згідно з легендою, брати заснували місто, назване на честь Кия.

2. 2. Місце проживання та діяльність:

   • Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів.

   • Здійснював військові походи.

   • Мав зв'язки з Візантією, можливо, отримав дозвіл на проживання на Дунаї.

3. 3. Риси характеру:

   • Мудрий та розважливий правитель.

   • Сильний та відважний воїн.

   • Впливова та шанована особа серед свого народу.

   • Вміє приймати важливі рішення.

4. 4. Роль у заснуванні Києва:

   • Кий – засновник міста, яке названо на його честь.

   • Він є символом влади та організатором.

   • Його ім'я пов'язане з розбудовою та укріпленням міста.

5. 5. Значення образу:

   • Кий уособлює ідею сильної держави та мудрого керівництва.

   • Він є символом могутності та авторитету перших князів Київської Русі.

   • Його образ служить прикладом для наслідування.

   Запис розповіді приєднайте ТУТ

«Займи позицію».

Сучасній людині потрібно знати про історичне минуле нашого народу, його перемоги і поразки:

Так

Ні

Не знаю.

Рефлексія.

Сенкан

Скласти сенкан до образу князя Кия

Домашнє завдання.

Написати лист князю Кию від нащадків.