Олекса Воропай
із "Звичаї нашого народу"
Зажинки
Коли жито, ячмінь і пшениця дозріють, то господиня бере, бувало, хліб-сіль і громичну свічку та йде в поле зажинати ниву; вона жне серпом перший сніп пашні, несе його додому і, як де ведеться, — в одних місцевостях ставлять той сніп на покуття під образами, а в інших — у стодолі, де він стоїть аж до кінця молотьби. Пізніше цей сніп обмолочують окремо й зерна з нього святять у церкві, а перед засівом змішують їх із насінням. Соломою з першого снопа загодовують корів, щоб не хворіли. Часом зажинки робилися в присутності священника. (...)
Жнива
(...) За тиждень після Петра в Україні починалися жнива, на полі з’являлися люди в широких білих штанях, у полотняних сорочках, з мантачками за поясом і з косами в руках, — косарі; вони вдаряли своїм гострим знаряддям по сухих стеблах дозрілого хліба, й довгий рівний покіс, як простелений рушник, лягав стрічкою за кожною косою. Дівчата й молодиці виходили на ниву з серпами; жнучи, вони спритно клали сніп за снопом і, працюючи, співали:
Вгору, сонечко, вгору,
Хай я нивоньку дожну.
Ой лане-ланочку,
Скажи ж мені правдочку,
Чи будемо ми в кінці,
Чи підемо ми в вінці?
Ой, будем, доню, будем,
Лише нивоньку дожнем!
А як ниву вже дожинають, то співають, бувало:
Дивувалися ліси:
Де поділися вівси?
Женчики позжинали
Залізними серпами.
Залізними серпами,
Біленькими руками.
Увечері, коли вже зайде сонце, натомлені тяжкою працею женці йдуть, було, додому і співають:
Ой, заспіваймо, хай дома почують,
Хай нам вечерять готують.
Утомила нас та широкая нива,
Що тепер нам і вечеря не мила.
Ой, не так нива, як високії гори,
Ой, не так гори, як велике жито,
А вже ж нам спину, як кілком перебито.
(...) Коли вже кінчаються жнива і в полі дожали останню ниву, дівчата співають:
Перепілонька мала,
Де ся будеш ховала?
Ми пшеницю дожали,
У снопи пов’язали,
В копи поскладали.
Одна копонька — в стозі,
А друга — в оборозі,
А третя — в стодолі...
(...) Дожинаючи ниву, женці залишають трохи недожатих стебел із колосками «Спасові на бороду». Те недожате колосся вони зв’язують у пучок червоною ниткою або виплітають колоссяну китицю, ніби бороду, й пригинають колосся до землі — це і є «Спасова борода». (...) суть «бороди» правдоподібно пояснюється тим, що це останній притулок польового духа, який у слов’янській мітології уявлявся у вигляді кози. На Волині «борода» так і називається — «коза». Там же, на Волині й на Підляшші, ту «бороду» оздоблюють стрічками й квітами. Потім обполюють траву навколо «Спасової бороди», чи там «перепелиці», чи «кози», — це вже роблять скрізь, у всіх місцевостях. Далі виминають із колосся трохи зерна й закопують у землі або просто сіють зерно поміж стеблами тої «бороди». (...)
Парубкам кажуть пролазити через ту «бороду», щоб були багаті. Молодиці ворожать про врожай, кидаючи назад себе серпа. Як серп, падаючи, удариться гострим кінцем об землю, то в наступному році буде врожай, а як вдариться тупим або держаком, — то це погана прикмета. Так ворожать тричі. (...)
Обжинки
Жнива скінчилися. Поля густо вкриті копами. Високі навантажені гарби, ритмічно поскрипуючи, везуть урожай з поля додому. В той день, як скінчили жнива, дожали останню ниву, женці ходять по полю, збирають колоски, плетуть, один спільний вінок з того колосся, і співають:
Кінець нивочці, кінець,
Будемо плести вінець.
Добре нам було жати,
Бо було з ким розмовляти.
Ой, добре було жниво,
Бо була горілка й пиво...
Або:
Котився віночок по полю,
Просився у господаря в стодолу.
"Пускай, господаре, в стодолу,
Вже я набувся на полю,
Вже я на полю набувся,
Буйного вітру начувся.
Ранньої роси напився.
Я не довго полежу,
Зараз на поле побіжу".
"Зараз на поле побіжу" — на озимий посів збирається бігти вінок з жита-пшениці, щоб і в наступному році було женцям чого жати.
На Поділлі, крім вінка, ще плететься "квітка" — це п'ять, чи шість окремих невеличких снопиків або пучків, сплетені разом в одну цілість так, що зовні це все справді нагадує велику квітку.
Коли "квітка" і вінок вже готові, дівчата й молодиці вибирають з-поміж себе, звичайно найкращу дівчину; кладуть їй на голову вінок, дають "квітку" в руки і пускають її вперед, а вже за нею на певній відстані йдуть женці, співаючи:
Зашуміла діброва,
Залящала дорога,
Господареві женці йдуть,
Золотий вінок несуть.
Місяце-місяченьку,
Світи нам доріженьку.
Щоб ми не заблудили,
Віночок не згубили,
Бо наш віночок красний,
Як місяченько ясний;
Іще вищий від плота,
Ще дорожчий від злота;
Іще вищий від гори,
Ще ясніший від зорі.
Або:
Ой, весело, господарю, весело,
Що ми віночок несемо,
А ще буде веселій,
Як положим на столі.
Маяло житечко, маяло,
Поки на полі стояло,
Та не буде маяти,
Як буде на столі лежати.
Усе це співається ще в полі, а як заходять женці в село, то співають таких пісень:
Наше село веселе,
Ми віночок несемо,
Не з золота — з яриці,
З озимої пшениці;
Не з золота, а з жита,
Нам горілка налита...
Або:
Сива пава літала,
Крильми двір замітала,
Сподівалася вінця
До своєго гуманця.
Замітайте двори,
Застеляйте столи,
Сподівайтеся вінця
До своєго гуманця.
Підходячи до двору господаря, женці співають:
Несемо вам полон
Ізо всіх сторон,
І з гір, і з підгір'я
На господарське подвір'я.
З подвір'я — до стодоли,
З стодоли — до комори,
З комори — на нивоньку,
В щасливу годиноньку.
Часом співають ще й так:
Закотилось те сонечко за зелений бір,
Ми підемо вечеряти у багатий двір:
А в багатому дворі,
Хліба-соли на столі,
І хліба і солі
І всього доволі:
Вареники в маслі,
Горілочка в пляшці.
Нарешті женці заходять на подвір'я господаря, стають перед хатою й співають:
Вийди, господарю, в цей час,
Викупи вінок у нас:
Дай нам таляр битий
За цей вінок витий.
Бо то дівоньки плели,
Що горілоньку пили.
Віночок — на кілочок,
Нам горілочки дзбаночок.
Господар виходить з хати, бере "квітку" з рук дівчини й запрошує до хати всіх женців. У хаті вже накриті столи і приготовлений смачний обід з горілкою. Обідаючи та п'ючи горілку, женці співають:
А ми жито ізжали,
Щоб за рік знов діждали:
Скільки на небі зірочок,
Стільки на полі копичок.
Ой, обжинки, наш паночку обжинки,
Дай нам ще меду й горілки...
Застольні пісні, що їх співають женці при обжинковому обіді, цікаво змішують мотиви величальні з мотивами весільними. Якщо в обжинковому вінці приходить дівчина, то їй бажають стати у церкві під весільний вінець.
Яків Головацький, подаючи обжинкові пісні села Тури, Золочівського повіту, описав момент, як господар запрошує женців до хати.
"Тут виходить господар на подвір'я і дівчина з колоссяним вінком вкланяється і каже:
Дай вам, Боже,
Щоби сьте щасливо дочекали
На той рік сіяти, орати,
А ми здорові збирати!
Господар відповідає:
Дай, Боже, дочекати в добрім здоров'ю!
А ти, молода, Бог дай, здорова росла
І шлюбного вінця доросла!
Дівчина здіймає з голови вінок, віддає господареві й каже:
Нате ж вінець,
А нам дайте на танець!
Господар дав їй кілька дрібних монет, приймаючи вінок, а потім повісив той вінок у хаті на кілочку. Між тим дівчата й молодиці продовжували співати:
Нива ся хвалила,
Що добре зродила;
Єще ся хвалила,
Ліпше буде родила.
З стріхи горіхи летіли,
Женці горілки хотіли:
Віночок на кілочок,
Горілка на столочок!
На Чернігівщині по закінченні жнив женці обходять ниву, збирають незрізані серпом колоски і в'ють вінок, а часом два вінки: один із жита, а другий з пшениці. Кожний вінок, звичайно, переплітається польовими квітами: синіми волошками, червоними маками, білим ромен-зіллям. Сплетений вінок кладуть на голову найкращій із дівчат і всі гуртом ідуть на господарський двір, співаючи пісень. Попереду йде хлопчик і несе уквітчаний сніп жита, чи пшениці. Підходячи до господарських воріт, ясенці співають:
Одімкни, пане, нові ворота,
Несем віночок з щирого злота;
Ой, вийди, пане, хоч на ґаночок,
Ой, викуп, викуп злоти віночок...
Господар виходить на ґанок і зустрічає женців із хлібом-сіллю, а потім запрошує до хати й частує обідом з горілкою. Вінок і сніп даються господареві в руки зі словами:
"Дай, Боже, щоб і на той рік уродився хліб!"
Цей сніп і вінок зберігаються в хаті на покутті під образами, а в день Спаса їх несуть до церкви й святять разом із хлібом, що спечений з борошна нового врожаю.
.png)
.png)