Повчальне читання. О.Буцень "Пустощі"

Запрошую на відеозустріч за посиланням:

https://meet.google.com/ekx-fzej-hzd

Тема. Повчальне читання. О. Буцень «Пустощі».

Сьогодні ви прослухаєте повчальне оповідання О.Буценя "Пустощі"

У чому помилявся наш герой?

Ранкова зарядка

Самостійне читання твору

Олег Буцень "ПУСТОЩІ"

Михась причинив за собою двері і, намотавши на руку сітку, вийшов на сходи. Але, ступивши кілька кроків, зупинився біля сусідських дверей. Відшукав дзвінок з табличкою «Кравченко», озирнувся, натиснув на кнопку і щодуху припустився по східцях. Він знав: за хвилину двері відчинить бабуся в окулярах, в старенькому халаті. Потім переступить поріг, подивиться вниз, угору,— і лагідна усмішка згасне на її обличчі.
«І чого вона завжди всміхається, як відчиняє двері?» — вже вкотре подумав Михась.
Дзвонити до Кравчихи — так прозивали в будинку стару — вже стало у нього звичкою. Спускаючись сходами, він не минав нагоди зайвий раз потурбувати її. Навіть свого дружка Костя, що жив поверхом вище, теж навчив.
Купивши в крамниці хліба, ковбаси і макаронів, Михась неквапом повернувся додому.
— Ось,— сказав він матері, викладаючи покупки на стіл.
— Знаєш, Михасю, доведеться тобі ще раз спуститись,— сказала мати.— Зовсім забула: купи ще цукру і сірників. Наталя Федорівна просила, а я заклопоталась і забула.
— Це та Кравчиха з чотирнадцятої квартири? Хай сама собі купує,— набурмосився Михась.— Вона колись нашого Пушка хотіла палицею стукнути.
— І добре б зробила, бо через нього і пройти в під'їзді не можна. А як забачить у кого палицю в руках, так і кидається, мов скажений. Отож не сперечайся, купи і занеси їй.
Повертатись з крамниці Михась не поспішав. «Нічого з нею не станеться, зачекає...» І довго пробайдикував з хлопцями на подвір'ї.
Піднявшись нарешті до дверей Кравчихи, він трохи пристояв, розглядаючи її дзвінок, наче вперше бачив, натиснув кнопку. Тиша. Ані звуку.
Він ще раз подзвонив і збирався вже йти додому, як десь далеко, з глибини квартири, зачовгали старечі кроки, і двері повільно одчинилися. Це була вона, стара Кравчиха, в тому ж таки незмінному халаті, з незмінною усмішкою на обличчі.
— Ось мама вам передала,— сказав Михась, чомусь соромлячись признатись, що сам ходив до крамниці.
— Проходь,— лагідно мовила стара, пропускаючи його в квартиру.— У тебе добра мама, спасибі їй, не забуває мене.
«Сам знаю, що добра»,— хотів був відказати Михась. Та устрявати зі старою в розмову не став. Бо ще причепиться— не відстане. Вони, старі,— балакучі.
Він швиденько поклав на стіл пачку цукру, дістав з кишені сірники і, щось пробурмотівши до Кравчихи у відповідь на подяку, вийшов з квартири.
А ввечері знову мав клопіт: прийшла Кравчиха і просить матері знайти їй фотокартку онука.
— За диван упала. Палицею не дістану, а диван відсунути не здужаю,— сумно казала стара.
— Не журіться. Зараз знайдемо вашого онука. Ану, Михасю, допоможи Наталі Федорівні.
— Я уроків ще не зробив,— почав огинатися Михась.
— Нічого, встигнеш.
Біля своїх дверей Кравчиха довго тицяла ключем у шпарку,— все ніяк не могла попасти.
— Дайте-но я,— не витримав Михась.
— Окуляри забула в хаті, та й руки вже не ті,— наче виправдовуючись, мовила Кравчиха.
В кімнаті вона зупинилась біля накритого жовтим килимком дивана.
— Ось там, за спинку впала.
Михась відсунув столика, що стояв поруч з диваном, потім диван і дістав невеличку фотокартку в коричневій рамці. Це був юнак у морській формі, з веселим обличчям і зовсім не схожий на свою бабусю.
— То він ще як в училищі був. А коли скінчив, одразу поплив навколо світу. Давно я не бачила його. Все жду, ось-ось має повернутись.
— А в яких країнах він був? — для годиться спитав Михась.
— У багатьох. У Туреччині, Індії, Китаї, на якихось островах — забула вже, як звуться. В Америці. Ось зараз я покажу його листи.
Стара принесла чорну лаковану шкатулку, дістала з неї стосик перев'язаних вузенькою стрічкою листів.
«Марки! Яких тільки марок тут нема!» — майнуло в Михасевій голові. Він аж зашарівся од такого нежданого скарбу.
— Наталю Федорівно, — схвильовано попросив він, — а можна мені взяти марку? Я збираю їх...
— Бери, любий, бери. Тільки конвертів не псуй: бережу я онукові листи. Загинув у мене син, Петрусів батько. — Зітхнула важко і додала: — Бери, які до вподоби.
Довго просидів Михась того вечора у Кравчихи, старанно відліплюючи марки для своєї колекції.
А через кілька днів на сходах перестріла його Наталя Федорівна і каже:
— Добре, що тебе побачила. Одержала зараз від Петруся листа, дрібно так написано, наче маком посіяв. В тебе очі зіркіші. Може, прочитаєш?
Зайшли до кімнати.
— Ось він, лист,— сказала Наталя Федорівна, якось уся причаївшись.
Михась вийняв з конверта складений удвоє аркушик, розгорнув і почав читати. Петро писав, як вони, повертаючись на Батьківщину, попали в шторм, як дві доби не спали... Але все скінчилося добре, і от припливли до порту.
Слухаючи, старенька охкала, витирала хусточкою сльози, і на обличчі, наче хвилі того неспокійного океану, ходили зморшки: то зберуться біля рота, то біля очей, то на лобі...
І раптом хтось подзвонив. Наталя Федорівна стрепенулась. Добра, лагідна усмішка знову заграла на старечому обличчі.
— Може, то він...— зраділа, силкуючись піднятися з дивана.
Михась підхопився, випереджаючи стару, і побіг відчиняти двері. Але за дверима нікого не було. Лише легкий шелест ніг долинав з нижнього поверху.
— Стій! — гукнув він і шугонув униз по сходах.
Повернувся Михась захеканий, з червоною правою щокою, без ґудзика на сорочці.
— Хто це? — нетерпляче спитала Наталя Федорівна.
— Це... це якийсь чоловік помилився квартирою,— сказав Михась і сів дочитувати листа.

Дай відповідь на запитання.

Яка головна думка оповідання?

Які висновки ви зробили для себе?