Політична культура козацької старшини. «Історія русів» як її квінтесенція

Формування політичної культури козацтва було поступовим процесом. Поставала вона як певне знання та усвідомлення тогочасних реалій суспільного буття. Симптоматичним виявом її став реформаторський проект (1596) Семерина Наливайка, який пропонував перенести політичний і військовий центр українського козацтва із Запорозької Січі на незаселені землі між Південним Бугом та Дністром, окреслював видозмінену, порівняно з традиційною, модель козацького устрою. С. Наливайко виходив з політичних принципів та ідеї сильної гетьманської влади, що суттєво відрізнялася від демократичних засад Війська Запорозького. Він намагався забезпечити собі якомога більшу свободу дій і реальну незалежність як від уряду Речі Посполитої, так і від традиційних норм козацького співжиття. Ці його устремління простежуються в окресленні меж гетьманських повноважень: гетьман повинен мати власний реєстр, повну і необмежену владу над козаками. В його програмі "санації" були передбачені репресивні заходи проти козаків, які корилися владі гетьмана. За ієрархією гетьман виступав володарем "першої руки" (після короля) над козаками всієї України, будучи носієм автократичної влади. Відповідно передбачалося зниження політичного статусу Низового Війська Запорозького. С. Наливайко пропонував ліквідувати гетьманську посаду на Запорожжі, замінивши її посадою поручника, підпорядкованого гетьманові, кардинально реорганізувати соціальну й організаційну структуру Війська Запорозького, щоб зробити його більш керованим. З цією метою він передбачав здійснити своєрідне реєстрування козаків. Дещо ширші права визнавалися лише за так званими "стаційними" запорожцями.

Політична тенденція плану Наливайка зводилася до регіонального автономного виділення військово-політичного утворення на території між Південним Бугом та

Дніпром. Найвиразніше це виявилося в ідеї відведення цьому війську окремої території в Дикому Полі, у вмотивуванні права козаків на стації, а також у формуванні режиму гетьманського єдиновладдя.

Наприкінці XVI ст. письменник Йосип Верещинський запропонував перенести на український ґрунт устрій козацтва за типом "класичної" лицарської корпорації. Ця ідея набула вигляду теоретичної моделі козацької держави у політичному проекті 1596 р. щодо розміщення, політичної реорганізації та економічного облаштування Війська Запорозького на Задніпров'ї. Ідея лицарських територіальних військово-політичних утворень з "вертикальною" політичною залежністю від уряду Речі Посполитої оформилася в проекті у концепцію васального козацького князівства. Утворення окремої української козацької держави в межах Речі Посполитої було на той час найрадикальнішим виявом політичної теорії національної держави.

Верещинський виходив з того, що політичне представництво державної влади на Задніпров'ї, а також адміністративна влада над некозацьким населенням передавалися князю. Гетьманські повноваження звужувалися до військової влади над Військом Запорозьким. Стрижнем концепції економічного устрою Задніпровської козацької держави стало закріплення земельної власності за Військом Запорозьким у формі територіальних полків, яким відповідно до їх чисельності відводилася частина території князівства. Забезпечення матеріальних потреб "товариства Війська Запорозького" мало реалізовуватися за рахунок прибутків від володіння розташованими на території полку містами, містечками, хуторами.

Отже, Верещинському вдалося подолати стереотипне уявлення шляхтичів про козаків як найманців, коронних слуг, свавільних воїнів, бунтівників та грабіжників і дійти думки, що вони такі ж лицарі, як шляхтичі, а значить, можуть розраховувати на статус повноправних підданих Речі Посполитої, користуватися відповідними джерелами прибутків і політичними правами. Ідея наближення соціального статусу козацтва до панівного стану, витворення запорожцями васального стосовно Польської Корони державного утворення, визнання новацій у сфері політичного життя суспільства стала значним теоретичним досягненням вітчизняної політичної думки ранньо-новітнього часу.

Прикметно, що запорозька спільнота як певна політична організація спиралася на особливий інституційний механізм і принципи демократичного співжиття, мала специфічні політичні й психологічні орієнтації, чітко виражені політичні позиції, самосвідомість, систему цінностей, значний потенціал соціальної пасіонарності й політичної активності. Водночас козацтво було прикладом негативної стадійної флуктуації (хвилювання) в Україні, яка за своїм геополітичним положенням перебувала на межі трьох цивілізацій, що зумовило глибинні національні суперечності. Адже існування на межі ворожого степу несло загрозу смерті, всілякі ризики, необхідність терпіти труднощі. Це сформувало два типи психо-поведінкової реакції, українського характеру: vita maxima et heroica — авантюрно-козацький та vita minima — зачаєність, самозаглибленість. У такий спосіб була деформована структура українського менталітету, в якій почали переважати соціальні, групові й особисті інтереси, а не національні, державні та суспільні. Протягом віків свідомість українців виявлялася на побутовому, культурному, релігійному рівнях, а не національно-політичному, внаслідок чого виробилася традиція зосереджуватись на приватних інтересах і виникла байдужість до громадсько-політичного, державного буття. Поряд з традиційним індивідуалізмом, що подекуди переростав в егоцентризм, почала проявлятись така риса української ментальності, як групо-центризм. Численні зради національних інтересів, вияви кар'єризму, угодовської політики представників вищої влади зумовили появу в українському характері сервілістичних (рабських) ментальних рис — улесливості, підлабузництва, догідництва. Певною мірою ці риси були властиві й представникам козацтва.

Польська імперська політика щодо українських земель викликала потужний спротив в українських масах. На початку XVII ст. назрів конфлікт ментальностей. Хмельниччина стала спробою вирішити гострі політичні, національні, релігійні суперечності, забезпечити державно-політичне, суспільне, духовне впорядкування життя українців, статус релігії, церкви у суспільстві. У цій війні за віру православну релігійний зміст містився у політичних деклараціях, а духовенство відігравало суттєву роль у політичних процесах.

Події 1648—1676 pp. виявилися типологічно спорідненими з європейськими революціями XVI—XVII ст., які свідчили про зародження й утвердження на континенті нових суспільних відносин, нової цивілізації. Проте, на відміну від англійської та нідерландської революцій, що завершилися перемогою, українська зазнала поразки. Ці події" відбувалися за гострого релігійного, соціального, економічного протиборства. Європейські історики XVU ст. називали їх "скіфсько-козацькою війною", "великою козацькою війною", "війною козаків з поляками". Якщо для польського соціуму вони означали трагедію, початок розпаду держави, то для українського — спробу створити васальну державність на основі козацтва під протекторатом могутнішої держави. Тобто йшлося про створення ортодоксальної козацької республіки, структурно пов'язаної з Польщею, але яка політично та культурно більше схилялася до московського сходу, шукаючи там опори.

На цей час сформувалася одна з найважливіших політичних ідей, що визначала стратегію гетьманів та козацької старшини, а потім — всіх провідників української нації: необхідність використання суперечностей і конфліктів між сусідніми державами для здобуття свободи. Ця ідея дала змогу українцям вистояти, зберегти національну ідентичність, але вона принесла й немало лиха Україні, особливо тоді, коли лідери занадто переоцінювали значення третіх сил, занадто покладалися на потенційних покровителів. Така поведінка не була ні проявом примітивного інтриганства, ні свідченням браку державницьких намірів, ні бажанням перетворити Україну на маріонеткову державу. Скоріше, це була реакція на надзвичайну складність геополітичного становища України. Деякою мірою таємні домовленості, маневрування, політичне лицемірство відповідали теоретико-ідеологічним настановам і політичній практиці тієї епохи.

До козацьких літописів традиційно відноситься і «Історія Русів—пам’ятка української історичної прози й публіцистики кінця ХVІІІ ст. Автор твору невідомий, але з перших сторінок стає зрозуміло, що він український патріот. Автор називає українців русами: він зазначає, що слов’яни походять від Яфета і з давніх-давен проживають між Каспієм і Віслою. У творі коротко викладено історію Київської Русі, описано нашестя Батия як страшне лихо, яке змусило русів шукати підтримки у Великого князівства Литовського, щоб боронитися від татар.

В «Історії русів» критично оцінюється запровадження Брестської унії, яка призвела до розколу й ворожнечі українського народу. Автор твору дає високу оцінку діяльності Б. Хмельницького, наголошує на освіченості й розважливості І. Мазепи, щоправда, робить це обережно. У творі засуджено політику Петра І, тиранію й покріпачення України, тут утверджується думка, що всі народи мають право на власну державність, що Київська Русь — державне утворення саме українського народу, а наша історія починається значно раніше, аніж у ХІV ст. Твір належить до російськомовної української літератури (він написаний російською мовою з вкрапленнями українізмів).

Роль цього твору в історії України переоцінити неможливо. Аж до 1846 року, коли О. Бодянському вдалося видати одну з рукописних копій «Історії...» спершу в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а трохи згодом окремою книгою у Москві, навколо нього вже сяяв своєрідний ореол легенд та вигадок.

За рукопис «Історії...» освічені українці ладні були заплатити вражаючі суми. «Історією» зачитувався молодий Шевченко.

Рукопис було знайдено у 1828 р. в містечку Гриневі на Чернігівщині (якщо вірити М. Ханенку). Але є відомості, що значно раніше, за 10 — 15 років до появи «гринівського рукопису», по руках ходили інші, більш давні списки майбутньої книги. Принаймні відомі списки, датовані 1817, 1814 і навіть 1809 роком. Проте саме після знахідки у Гриневі 1828 року (якій ми зобов’язані стародубським суддям Лайкевичу та Гамалії) текст «Історії» набув справді широкого розголосу серед публіки.

Довгий час тривали суперечки про час написання книги. Одні вчені говорили про кінець 60-х років ХVIII ст. і до 1815 — 1825 рр.

Безумовно, найбільш важкою для розв’язання, найбільш таємничою, майже детективною є проблема авторства «Історії Русів». Число «кандидатів» вже перевищило десяток. Першим «офіційним» автором вважався архiєпископ Георгій Кониський — саме його ім’я стояло на вихідному аркуші видання О. Бодянського 1846 р., саме його прізвище значилося у двох найбільш поширених варіантах рукописних списків 20 — 30 років ХХ ст. серед інших кандидатів на роль автора є: Григорій Полетика, О. Безбородька, Василь Полетика та ін.

Ще за 75 років до Грушевського творець «Історії Русів» першим заявив, що Русь — це законна назва саме України і що це ім’я було з політичних розрахунків перехоплене московськими царями. (Як каже Мазепа, «уряд, першість і сама назва Русі від нас до Москви перейшли»). Чи не тому друге видання «Історії Русів», історико-легендарного дзеркала України, вийшло лише у Нью-Йорку 1956 року, а третє — в Києві у 1991 році.

Підготуйте розповідь про одного з гетьманів доби Руїни на вибір (І. Виговський, Ю. Хмельницький, П. Тетеря, І. Брюховецький, П. Дорошенко, Д. Многогрішний, І. Самойлович, І. Мазепа, П. Орлик),

Установіть, про що йдеться в текстах історичних джерел. Дайте історичний коментар зазначеним подіям.

A. «Я йшов, щоб звільнити з облоги пана Гуляницького, неспішно, чекаючи на хана, і тільки-но той прибув, ми поквапилися і дня 29 червня, в день св. Петра й Павла, ставши біля Соснівської переправи, застали там п’ятнадцять тисяч москви, котра боронила одну переправу. Друга частина [москви] стояла напоготові. Її [наші] драгуни відбили від переправи, а потім [наша] кіннота переправилася і затримала їх герцями. Орда ж, примчавши з тилу, так їх змішала, що, майже не ставши до ладу, вони почали втікати, а ми на їхніх плечах гнали їх півтори милі...; і мало хто з них утік до [московських] таборів, як ствердили взяті нами язики».

Б. «Ось недавно вчинили договір з поляками на нашу згубу; розірвали надвоє і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти... Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишити під собою, в які уступити, а тим часом ці міста дісталися вам не вашою силою, а Божою поміччю й нашою кров’ю та відвагою. Часто від ваших московських людей можна почути таку думку: вільно, мовляв, королеві, яку хоче мати віру у своїй державі, вільно йому благочестиві церкви обертати в уніатські або костьоли. Але хай так не буде! Не допустив нас Господь у таку неволю. Знає король, що предки наші, як рівні з рівними, як вільні з вільними в одне тіло з’єдналися з поляками під єдиним государем, добровільно обраним і заприсяженим. А того ярма ані ми, ані батьки наші носити не звикли».

B. «Турецький султан... ще більші свої турецькі й татарські сили зібрав і послав з поганим візиром своїм, на ім’я Мустафа, і з багатьма пашами під Чигирин доставати його. Ті бусурманські сили, прийшовши місяця липня числа 8 до Чигирина, доставали його різними способами, приступами, страшною вогняною стрільбою, гранатами, підкопами й усякими наговорами, протягом довгого часу силкуючись злий намір свій виконати, але велику загибель собі там знайшли».

Г. «Турецькі клейноди, котрі вдруге турецький султан прислав... на гетьманство українське, тепер після піддання його з Військом прислані московському цареві і публічно та демонстративно на очах народу тріумфально були віддані в столиці...: золота булава велика, обсаджена дорогоцінним камінням; друга булава позолочена, дорогоцінним камінням обсаджена, майстерно зроблена; дві червоних корогви; два волосяних бунчуки; п’ять турецьких листів несли в руках, на сажень золотими літерами пописаних і дуже велику печатку турецького султана квадратну, при котрій висів і золотий шнур».

Д. «До нас надійшли повідомлення із табору російської армії в Україні, що граф Мазепа, головнокомандуючий козацькими військами, перейшов на сторону Короля Швеції, але з собою він привів усього трьох полковників, позаяк інші заявили, що залишаються вірними цареві. Через кілька днів після приєднання козацького головнокомандуючого до шведів князь Меньшиков на чолі численного війська і артилерії пішов на Батурин, резиденцію гетьмана Мазепи, яку охороняли 6000 козаків особистої варти. Здобувши місто силою, Меньшиков віддав усе живе мечу та вогню. Як повідомляють, московітам згодом удалося більшістю голосів вибрати нового гетьмана - Скоропадського...».