Петро Мідянка

Доброго дня

Оголошення теми уроку

Петро Мідянка: «Незмінними залишаються контури гір та силуети старих будівель»

Опрацювання нового матеріалу

Поезія Мідянки слабо відома широкому загалу, не є масовою. Найвідоміший, либонь, його вірш - «Сервус, пане Воргол», що його чудово виконав гурт «Плач Єремії». З огляду на таку специфіку, багато дослідників та рецензентів говорять про елітарність та навіть герметичність Петрових віршів: мовляв, мало хто може їх зрозуміти. Це цілковитий абсурд, бо, наприклад, я як корінний закарпатець деяких слів не розумію так само, як полтавчани або - що найпарадоксальніше - навіть односельці Мідянки. Певна річ, Закарпаття, яке з одного боку підпирають гори, а з інших - Угорщина, Румунія, Словаччина і Польща, є своєрідним «котлом», у якому впродовж сотень років змішувалися мови цих народів (додаймо сюди ще німецьку й іврит!), тож і місцевий діалект вийшов барвистим та різношерстим. Користуючись такою багатою мовною базою, Петро Мідянка не оминає нагоди влучно вжити власні назви, топоніми, які вишукує по старих мапах і довідниках.

Одна з його книжок називалася «Зелений фирес», інша - «Фараметлики», передостання - «Луйтра в небо», але ці назви зовсім не герметичні, хоч і є багатими метафорами. Словничок у кінці кожної з книжок допоможе зрозуміти, що «фирес» - це лісопилка, «фараметлики» - вишиванка, а «луйтра» - драбина. У своєрідній і цікавій мові, частому використанні місцевих топонімів та імен, вишуканій майстерності форми і полягає те, що називаємо «шармом» його віршів:

Мені б хотілося
в Сибіу й Петрошань,

Бо ж стільки згадано
про ці міста в Ердею!

Інеу іній, запашна герань,

Легкий димок прокурений з бурдею.