Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель Астрід Ліндгрен продовження

  Добрий день, малече щира,

Хай живеться вам у мирі.

Хай лунає всюди пісня і дитячий сміх,

На свято вас запрошуєм усіх.

Сьогодні ми з вами продовжуємо читати Пеппі Довгапанчоху сідає на корабель Астріда Ліндгрена

Повторення

Хто головна героїня повісті?

Опишіть її.

У яку пору року відбувалися події?

Чим вирішили зайнятися діти?

Куди вони пішли?

Читаємо продовження

Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель

Астрід Ліндгрен

— Ходімо!

І діти переступили поріг кондитерської.

— Прошу, дайте мені вісімнадцять кілограмів карамельок, — сказала Пеппі й вийняла золоту монету.

Жінка витріщила на неї очі. Вона зроду не продавала ще нікому стільки карамельок.

— Може, вісімнадцять карамельок? — перепитала вона Пеппі.

— Дайте мені вісімнадцять кілограмів карамельок, — сказала Пеппі й поклала на прилавок свою монету.

Тоді жінка заходилася насипати цукерки у великі торбини.Томмі й Анніка стояли поряд і показували їй, з яких банок насипати. Найдобріші були червоні карамельки — якщо їх трохи обсмоктати, то вони мали дуже смачну серединку. Зелені були кислуваті, але непогані. Малиновий мармелад і солодцеві льодяники також були добрі.

— Купимо по три кілограми кожних, — запропонувала Анніка. Так вони й зробили.

— Мені ще треба сімдесят два пакети лимонаду й сотню шоколадних тістечок, і на сьогодні досить, — сказала Пеппі. — І, мабуть, потрібен буде візок, щоб усе це забрати.

Жінка сказала, що поряд є крамниця іграшок і там можна купити візочок.

Тим часом перед кондитерською зібралося ще більше дітей. Вони дивилися крізь вікно, як Пеппі купувала цукерки, і мало не мліли з хвилювання й цікавості. Пеппі побігла до крамниці іграшок, купила візочок і навантажила на нього всі свої пакунки. Тоді озирнулася на дітей і гукнула:

— Хто з вас не любить цукерок, виходьте наперед!

Але ніхто з дітей не вийшов.

— Дивно, — сказала Пеппі. — Ну, то виходьте, хто любить цукерки!

Всі діти — а їх було двадцять троє, — виступили наперед. Звичайно, Томмі й Анніка також виступили наперед разом з усіма.

— Томмі, відкривай торбини, — наказала Пеппі.

Томмі тільки на це й чекав. І почався такий цукерковий бенкет, якого ще ніхто не бачив у цьому містечку. Діти напихали в рот цукерки: червоні, що мають смачну серединку, зелені — кислуваті, але непогані, — малиновий мармелад і солодцеві льодяники. А заїдали їх шоколадними тістечками, бо шоколадні тістечка дуже смачні з малиновим мармеладом. З усіх боків надбігали ще діти, і Пеппі насипала їм повні пригорщі карамельок.

— Мабуть, доведеться купити ще вісімнадцять кілограмів цукерок, — сказала вона, — бо нічого не залишиться на завтра.

Вона так і зробила, та однаково на завтра мало що залишилось.

— А тепер ходімо далі, — мовила Пеппі і зайшла до крамниці іграшок.

Усі діти рушили за нею.

У крамниці було стільки цікавого, що в дітей аж очі розбіглися: іграшкові залізниці, машини, які можна заводити, чудесні ляльки в ошатних сукенках, іграшковий посуд, пістолети з пістонами, олов'яні солдатики, плюшеві собаки, слони, книжкові закладки й лялькові театри.

— Що бажаєте? — запитала їх жінка, що стояла за прилавком.

— Бажаємо всього потроху, — відповіла Пеппі, оглядаючи полиці. — Нам, скажімо, вкрай необхідний ляльковий театр. І пістолети з пістонами також не завадять. Але ви нам допоможете, правда?

І Пеппі дістала з кишені цілу жменю золотих монет. Після цього кожне з дітей одержало право вибрати собі, що хоче. Анніка взяла чудесну ляльку з русявими кучерями, вбрану в рожеву сукенку. Коли їй натиснути на животик, вона казала: "Мамо". Томмі давно мріяв про духову рушницю й парову машину. І тепер дістав і те, й те. Решта дітей також отримали є, що хотіли. І коли Пеппі скінчила купувати, в крамниці майже не лишилося іграшок. На полицях лежало тільки трохи книжкових закладок та дерев'яних кубиків. Собі Пеппі нічого не купила, а пан Нільсон отримав нове люстерко.

Наостанці Пеппі купила ще всім по глиняному свистку. Вийшовши з крамниці, діти щосили засвистіли в ті свистки, а Пеппі почала відбивати такт рукою від манекена.

На Головній вулиці зчинився такий гармидер, що туди прибіг поліцай.

— Що це тут за свист? — спитав він.

— Парадний марш гвардійців, — відповіла Пеппі. — Але, мабуть, не всі діти знають його, тому свищуть, хто що вміє.

— Негайно перестаньте! — крикнув поліцай і затулив долонями вуха.

Пеппі поплескала його по плечі рукою від манекена і сказала:

— Радій, що ми не купили сурм.

Одне за одним діти переставали свистіти. Нарешті затихли всі, крім Томмі, що час від часу ще стиха посвистував. Поліцай суворо наказав дітям іти додому — не можна збиратися такою юрмою на Головній вулиці. Та діти й самі раді були швидше опинитися на самоті й натішитись новими іграшками, завести машину чи викупати нову ляльку. Вони розійшлися веселі й задоволені, і того дня ніхто з них не захотів вечеряти.

Пеппі, Томмі й Анніка теж подалися додому. Пеппі тягла за собою візок, заглядала на всі вітрини і по складах читала, що там було написане.

— Ап-те-ка! Це не те місце, де продають ліки? — спитала вона.

— Те, — відповіла Анніка.

— О, то мені треба зайти й дещо купити.

— А хіба ти хвора? — запитав Томмі.

— Не хвора, але можу захворіти, — відповіла Пеппі. — Щороку захворює і вмирає безліч людей тільки через те, що не мають під рукою ліків. А хтозна, чи не звалить і мене якась небезпечна хвороба.

Аптекар стояв біля прилавка й готував таблетки. Коли ввійшли Пеппі, Томмі й Анніка, він саме кінчав свою роботу, бо вже час було зачиняти аптеку.

— Дай мені, будь ласка, чотири літри ліків, — сказала Пеппі.

— Яких ліків? — нетерпляче спитав аптекар.

— Ну, таких, що помагають від хвороби, — пояснила Пеппі.

— Від якої саме? — спитав аптекар ще нетерплячіше.

— Ну... щоб помагали від коклюшу, і від мозолів, і як болить живіт, і як нудить, і як ненароком запхнеш горошину в ніс, і таке інше. А ще добре було б, щоб я могла ними натирати меблі. Ну, щоб це були справді корисні ліки.

Аптекар сказав, що таких корисних ліків немає. Від кожної хвороби треба окремих ліків. А коли Пеппі назвала ще з десяток хвороб, які вона хотіла б вилікувати, він виставив на прилавку довгий ряд пляшечок. На деяких він написав: "Зовнішнє" і пояснив, що тими ліками можна тільки натирати тіло зовні. Пеппі заплатила за ліки, подякувала аптекареві, забрала свої пляшечки й вийшла разом з Томмі.Аптекар глянув на годинник і переконався, що пора зачиняти. Він замкнув двері і вже зібрався йти вечеряти.

На вулиці Пеппі оглянула свої ліки й вигукнула:

— Ой, ой, я забула найголовніше!

Двері аптеки були вже замкнені, і вона міцно натиснула пальцем на кнопку дзвоника. Томмі й Анніка почули, як шалено задзеленчало в аптеці. За хвилину в дверях відчинилося віконечко, через яке продають ліки, коли їх треба вночі якомусь тяжкохворому, і звідти висунулася голова аптекаря. Побачивши дітей, він почервонів з люті.

— Чого ти ще хочеш? — сердито запитав він Пеппі.

— О, вибач, любий аптекарю, — сказала Пеппі, — але в мене невідкладна справа. Ти так добре розумієшся на хворобах, то, може, скажеш мені, що краще робити, коли болить живіт: їсти підігріту ковбасу чи занурити живіт у холодну воду?

Аптекар ще дужче розлютився.

— Іди геть звідси, і негайно, а то я... — заревів він і зачинив віконечко.

— Лишенько, який він лютий, — мовила Пеппі. — Наче я йому щось зробила.

Вона ще раз подзвонила, і за кілька секунд з віконечка знов показалася голова аптекаря. Тепер обличчя в нього було страхітливо багряного кольору.

— Мені здається, що підігріта ковбаса надто важка для шлунка, — мовила Пеппі, дивлячись на нього лагідними очима.

Аптекар нічого не відповів, тільки хряснув віконечком.

— От тобі й маєш, — мовила Пеппі й стиснула плечима. — Спробую ковбасу. Хай нарікає на себе, коли мені стане гірше.

Вона сіла на східці аптеки й виставила рядком усі свої пляшечки.

— Аж дивно, що дорослі люди такі непрактичні, — мовила вона. — Ось тут — стривайте, я порахую — вісім пляшечок, і в кожній чогось потрошку, хоч усе це влізло б в одну. Та, на щастя, в мене здоровий і тверезий розум.

З цими словами Пеппі повідкорковувала пляшечки й злила всі ліки в одну. Тоді добре все змішала, піднесла пляшечку до рота й хильнула з неї. Анніка, що бачила на деяких пляшечках напис "Зовнішнє", занепокоїлась.

— Пеппі, не пий, там може бути отрута! — крикнула вона.

— Побачимо! — радісно мовила Пеппі. — Завтра вранці знатимемо. Якщо я буду жива, то ліки не отруйні і їх може пити навіть немовля.

Томмі й Анніка задумалися над її словами. Нарешті Томмі непевно, трохи сумно спитав:

— А коли вони отруйні, що тоді?

— Тоді візьмете те, що лишилося, й почистите собі в їдальні меблі, — відповіла Пеппі. — Принаймні ми недарма викинули на них гроші.

Вона поклала пляшечку на візок. Там уже лежала рука від манекена, духова рушниця Томмі, лялька Анніки й пакуночок з п'ятьма червоними карамельками. Це було все, що лишилося з вісімнадцяти кілограмів. Пан Нільсон також сів на візок. Він стомився й хотів, щоб його везли.

— А знаєте, це, мабуть, добрі ліки, бо я враз побадьорішала, — озвалася раптом Пеппі. — Якби я була кицькою, то високо задерла б хвоста.

Вона швидко рушила додому, тягнучи за собою візок. Томмі й Анніка ледве встигали за нею, бо натомилися, а крім того, в них трохи болів живіт.

ПЕППІ ПИШЕ ЛИСТА І ЙДЕ ДО ШКОЛИ— АЛЕ ТІЛЬКИ НЕНАДОВГО

— Сьогодні ми з Аннікою писали бабусі листа, — сказав Томмі.

— Он як! — мовила Пеппі, мішаючи щось у каструлі ручкою від парасольки. — А я готую смачний обід, — пояснила вона й нахилилася, щоб понюхати вариво. — Його треба годину варити і весь час мішати, а тоді відразу ж подавати на стіл. То ти кажеш, що ви писали бабусі листа?

— Так, — мовив Томмі. Він сидів на ящику й вимахував ногами. — І скоро отримаємо від неї відповідь.

— А я ніколи не отримую листів, — сумно сказала Пеппі.

— Бо ти нікому не пишеш, — мовила Анніка. — Як може отримувати листи той, хто сам нікому не пише?

— А не пишеш ти тому, що не хочеш ходити до школи, — додав Томмі. — Не можна навчитися писати, коли не ходиш до школи.

— Я вмію писати, — заперечила Пеппі. — Я знаю багато літер. Фрідольф, матрос на татовому кораблі, навчив мене. А коли не стає літер, то завжди можна додати цифру. Звичайно, я вмію писати! Але не знаю, що. Що треба писати в листі?

— Що хочеш, — відповів Томмі. — Я, наприклад, спершу питаю бабусю, чи вона здорова, і пишу, що сам здоровий. Потім пишу про погоду та інше. А сьогодні ще написав, що вбив великого пацюка в льоху.

Пеппі мішала своє вариво й щось обмірковувала.

— Шкода, що я не отримую листів.