Михайло Стельмах. "Гуси-лебеді летять...". Звичаї, традиції українців у творі.

Михайло Стельмах. "Гуси-лебеді летять...". Звичаї, традиції українців у творі.

Сьогодні на уроці опрацюємо текст повісті "Гуси-лебеді летять..." та з'ясуємо, про які звичаї та традиції українського народу розповідає нам автор.

1. Народні та релігійні обряди

2. Народне виховання.

3. Народні ремесла.

4. Національний одяг.

5. Природа і міфологія. Вірування в нечисту силу, у незвичайну силу землі

6. Фольклор (пісні, прислів'я, приказка в повісті, мова героїв).

7.  Народні казка, переказ, легенда, анекдот.

У тексті повісті є окремі елементи, натяки, які нагадують нам про обряди весілля і поховання.  Про обряд поховання йдеться, коли помер дід Дем’ян: «Прокинувся він на світанку з хворобою в грудях, її вже не змогли вигнати ні піч, ні парене зерно, ні добра чарка.

Через три дні спочивав у домовині. На подушці біля його голови востаннє лежали любисток, материнка й шальвія...» Це обрядові трави.

Бабуся теж померла, і в повісті зазначається, які традиційні справи треба було зробити для обряду поховання: «Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли почула свою смертну годину, підвелася, сама вибілила стіни, помастила долівку, принесла з городу прив'ялих чорнобривців, купчаків і паністки, розкидала по ха­ті і звеліла увечері скликати рідню. При поганенькому, бензином заправленому сліпаку вос­таннє вечеряла зі своїм родом бабуня. І хоча її думи і очі вже летіли у небо, ніхто не вірив, що вона прощається з світом: адже і мастила, і прибирала сьогодні в хаті, і нічого, крім ду­ші, не боліло в неї... Та, напевне, біль душі — найстрашніший біль».

На весільний обряд натякають розмови Мар’яни про її майбутнє весілля та символічні назви з весільних пісень, де молодого називають місяцем, а молоду – зіронькою або княгинею.

Дуже яскраво зображено в повісті народно-релігійне свято Великдень, а із традиційних дій – гра у битки крашанками. «У Великодній четвер ми в нашій клуні потайки взялись за роботу. Гива обережно циганською голкою висвердлив у крашанці дірочку, застромив у неї стеблинку метлички та висмоктав білок і жовток. Далі ми, вже в Гивиній хаті, розігріли грудку воску і, щипаючи його, почали розкатувати тоненькі-тоненькі ниточки. Ми ними наповнили порожню крашанку і поставили її ніском донизу біля вогню. Коли віск розтопився, крашанку охолодили, покрасили і запишались: вощанка вийшла на славу! Начувайтесь тепер крамаренкові книги –  не минете моїх рук!..»

Виховували в повісті Михайла Стельмаха за давніми народними традиціями. По-перше, власним прикладом: «Уміли шанувати і добрих людей, і мовчазну скотину, і свя­ту працю, і святий хліб».

По-друге, у висловлюваннях, формі написання листів: «А передайте ще поклон до самої сирої зем­лі моєму близькому родичу Гнату, синові Данила, що тримає Оляну, дочку Петра з микитівського подвір'я. Хай легко йому живеться і хліб жується...»

По-третє, працею. Діти з раннього віку починали працювати по мірі можливості. Зокрема, Михайлик і його товариш Петро були пастухами, пасли своїх коней, а Люба доглядала своє лісове господарство.

По-четверте, яскравими мовними висловами, фразеологізмами. «Отож ранком мати заходилася повчати, щоб я у церкві не лобурясничав, не шморгав носом, не крутився дзиґою, не ловив ґав, не перся наперед, не сміявся, не пирхав, не ліз на крилас та частіше хрестив лоба.»

 У Михайликовому селі жили дуже працьовиті люди: «Наші вуличани, окрім хліборобства, ще мають і ремество в руках: столярство, шевство, стельмахівство, бондар­ство і мірошництво». (На дошці позначаються всі ці ремесла.)

Головний герой спілкується з гончарем, який везе свій товар на ярмарок: ось цей товар. «На возі злегенька поторохкують червонобокі, в поливі миски, на днищах яких спочивають соняшники, квіти і сонце; перехоплюють вітрець зеленкуваті і сизі, наче в них і досі не розтопилась наморозь, глечики; розкапустились макітри і рин­ки, запишались горшки-двійнята, що в них аж цілий обід по­несуть добрим людям; дебеліють горлові горщики, в яких би вмістився і я, і гончареві скощавлені дрібнята; цвітуть бокасті куманці, зачеплені кумедними п'яноокими голівками баран­ців, мовляв, кумуватись, чоловіче, можна, та баранячої голови не напивай.»

прочитати за ролями діалог Михайлика з гончарем.

— Діду Терентію, дайте коника!

— А батога не хочеш?— обертається до мене пропечений вогнем і сонцем гончар.

— А батога не хочу,— сміюсь я, посміхається у піваршинні вусища гончар, і дружно підсміюються гончаренята, сміх у них тоненький і сходиться водно, як дві ниточки.

— Дасте, діду?

— Підрости трохи.

— Еге, підрости! Це саме ви казали мені й торік..

— Справді казав торік?— хитрує старий.— Певно, дове­деться дати, коли пособиш крутити круг.

— Пособлю, ще й як!

— Тоді приходь завтра.

— А коника — сьогодні?

— Теж завтра.

— І де ви будете стояти?

—  На Королевщині. Може, підвезти?— запрошує на віз гудзукуватою рукою, в яку пов'їдалась глина.

— Та ні, боюсь, щоб ваші миски не потовкти.

— Хазяйська дитина.

— А ви думаєте!

 Але найкращим ремісником для Михайла був його дід Дем’ян, і недарма.

«Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем'ян, якого знав увесь повіт. Чого тільки не вмів мій ді­дусь! Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата, — співаючи, зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибу­дує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев'яні квіти розкидає по них.

Залізо й дерево аж співали в діда, поки сила не повиходила з його рук. Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого. Сусіди не раз, сміючись, згадували, як на замовлення він робив нашому панові фігури апостолів Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пісними святенни­ками, а могутніми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках і книгу, і ключі від раю».

Національний одяг теж створює народний колорит повісті

«— А в що ж ви зодягались?

• В те, що мали: одні в кожухи, другі — в киреї, треті — в свитки, четверті — в чумарки. Хто мав чоботи — носив чоботи, а хто й у постолах ходив.»

Найкраще ілюструє народний одяг традиційна вишивка. У Михайликовому селі вишивали квіткові орнаменти.

«На її [материному]обличчі міняться гарячі полиски, а на рукавах сорочки оживають вишиті квіти. Хоч ми й бідні, та маємо квіти і в городі, і на комині, і на полотні, яке зодягає нас.»

• Які в тебе квіти гарні,— придивляється мати до рукав Мар'яниної сорочки.

  Народ здавна вірив, що природа – жива істота. Ці уявлення відображені в народній міфології. Тому літо уявлялося Михайлику так: «у квітчастій, кинутій на плечі хустці широко бреде туманом літо».

А ще міфологія подарувала нам багато страшних істот, так званої «нечистої сили».

«Тоді ще по селах і навколо них жила всяка нечиста сила, вона як могла, збиткувалась над хліборобом, його худібкою та посівами. І коли хтось ловив чорта чи відьму — теж не милував їх. Відьмі, як правило, відрубували руку, щоб вона не здоювала корів, а чорта найчастіше запрягали в плуга, і він орав доти, поки не відкидав копита.»

Та люди, боячись нечисту силу навіть не називали на ім’я її.

«Бабуся ніколи чорта не назве своїм ім'ям, а тільки — Гнатом-безп'ятком або «тим, хто в греблі сидить».

Чаклування стосувалося не лише нечистої сили і захисту від неї, а в першу чергу, найголовнішої справи – хліборобства. Висаджуючи городину, жінки завжди розмовляли із насінням, рослинами і землею.

«В її [материних]устах і душі «насіння» було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супут­никами — нестатками й злиднями, проте нічого так не люби­ла, як землю. Мати вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й про­сячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і леда­цюго.

Забувши за мене, мати починає тихцем розмовляти з насін­ням, одне вихваляючи, а друге жаліючи або навіть гудячи.

— Ой гороше, гороше, чого ти минулого літа допустив до себе черву?— докоряє вона добірним горошинам.— Гляди, в цьому році не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнів, яка журба тебе поїдом їсть?..

З двору входить дідусь, він дивиться, що робиться на столі, й посміхається:

— Почалось бабське чаклування.»

Усна народна творчість (фольклор) для українця – це, безумовно, пісня. Хто з українців не любить співати. Так і у Михайлика: мати забувала про все і все пробачала, співаючи. Він часто чув народний спів: «А далі мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя ні в лісі на орісі, ні в долині на калині...»

І сам інколи співав: «Я пускаю низом пісню, а мені за дорогою грубше обзивається луна — їй теж хочеться співати.

Ой диби, диби, диби —

Пішов дід по гриби,

Баба по опеньки.

Дід свої посушив,

Бабині — сиренькі.»

           А улюбленою піснею діда Дем’яна була жартівлива козацька пісня:

«Як продала дівчина курку,

То купила козакові люльку

Люльку за курку купила,

Бо козака вірно любить.

Найвлучніше народна мудрість сконцентрована в жанрі прислів’я та приказки. У повісті зустрічаються такі:

Сто друзів – це мало, один ворог – це багато!

Скільки світа, стільки й дива!

Зоря іде – долю веде.

Ніби гора з плеч звалилася.

Тебе в ступі не втовчеш.

Немає за душею і щербатої копійки.

А скільки фразеологічних синонімів має наш народ! Про нерозумну людину кажуть:

Клепки вискакують; розсихаються обручі; губляться ключі від розуму; не варить баняк; у голові джмелі літають; замість мізків росте капуста; не родить в черепку; немає лою під чуприною; розум втуляється у п’яти; на в’язах стирчить макітра.

Коли хочуть насварити, кажуть: знатимеш, де раки зимують, куди Макар телят ганяє, де козам роги правлять, по чому фунт лиха.

У фольклорі є й інші жанри: це казка, переказ, легенда, повір’я, анекдот тощо.

Натяк на казку з’явився в образі жар-птиці: «Не знаю чого, але в селі подейкували, що дядько Микола десь був знайшов перо жар-птиці.»

Давні вірування відобразилися у переказах:

«— Знаєш, чому сойка ніяк не може долетіти до вирію?

— Чому?

— Бо в неї в голові нема однієї клепки: пролетить день, а по тім неодмінно хоче взнати, скільки ж вона відмахала верст, - і летить назад.»

А народний гумор виявився в анекдотах, один з яких розказував дядькові Миколі, жартуючи, Михайлик:

«—До нашої свинки унадився веприк. Тільки звечоріє, а він уже — хвіст бубликом — і чеше з лісу на наше подвір'я: добрий вечір вам...»

Дід Дем’ян розказував Михайлику легенду про сонячні ключі:

«Якоїсь доброї години гляне сонце із свого віконечка вниз, побачить, що там і земля, і люди, і худібка, і птиця помарніли і скучили за весною, та й спитає місяця-брата, чи не пора землю відімкнути? Місяць кивне головою, а сонце посміхнеться і на промінні спустить у ліси, у луки, в по­ля і на воду ключі, а вони вже знають своє діло!»

Але провідним образом-символом, який, за легендою, несе  на крилах життя є образ гусей-лебедів.

Бесіда-узагальнення.

• Що таке символ?

• З чим асоціюється образ лебедів?

• Про що думає Михайлик, споглядаючи лебединий ключ?

• Назвіть всі можливі значення образу гусей-лебедів.

Отже, цей образ став багатозначним символом: краси вірності; високої мрії; поетичного світосприйняття навколишнього світу; неповторного безтурботного дитинства; творчої праці; безповоротного плину життя природи і людини…

• Визначте головну ідею повісті.

Треба прожити своє життя гідно в єдності з природою і своєю родиною, своїм народом.