ЛРК Володимир Канівець "Факел"

Володимир Васильович Канівець народися в сім'ї хлібороба. 1939 року переїхав на Донбас, кілька років працював на залізниці. Під час війни евакуювався в Оренбург, де навчався в піхотному училищі. Учасник німецько-радянської війни, був поранений.

Після війни мешкав у Латвії. Закінчив Латвійський університет у Ризі (відділення журналістики, 1952). Перші фейлетони та нариси вийшли у латвійській республіканській газеті «Советская молодёжь».

Працював 1953—1963 у редакціях різних періодичних видань Орла, Риги, Києва. З 1963 року живе та працює в Житомирі. Упродовж 1966—1981 очолював Житомирську організацію Спілки письменників України. Член КПРС. Делегат XXV з'їзду Компартії України.

Десять років працював секретарем правління Спілки письменників України.

Сім років очолював республіканське товариство книголюбів.

Земляки В. В. Канівця відкрили музей про його творче життя, громадську діяльність в селі Весела Долина. Останніми роками В. В. Канівець очолював раду ветеранів Спілки письменників України. Володимир Васильович зараз пише афоризми. Він випустив у світ кілька томів афоризмів.

В журналі «Перець» №19 за 1983р розміщено дружній шарж А.Арутюнянца , присвячений 60-річчю митця.

Тираж творів В. Канівця понад вісім мільйонів, вони перекладені на багато мов світу.

Помер 30 брезеня 2017року у віці 93 років.

ВОЛОДИМИР КАНІВЕЦЬ

ФАКЕЛ

Весь день Павло Семенович почував себе погано, а надвечір зовсім занедужав: поколювало серце; од цих поколювань тіло наливалося сонною важкістю, хотілося швидше дістатися до ліжка й лягти. Та зробити це не було можливості: його чекала ще одна термінова операція. Операція виявилася складнішою, ніж Павло Семенович уявляв, і він скинув халат, коли за вікном уже зовсім стемніло. Важко опустився в крісло і довго сидів, стомлено відкинувши на спинку сиву голову. В глибоких зморшках його випуклого лоба сріблястим павутинням блищав піт, куточки завжди твердо складених губ розслаблено опустились, і тільки кошлаті брови хмурилися суворо й владно. Почувши чиїсь кроки біля дверей кабінету, Павло Семенович здригнувся і різко встав: за сорок п”ять років роботи його ніколи не бачили стомленим – і не побачать.

Майже дві доби крутила хуртовина і затихла тільки надвечір. Павло Семенович повертався додому заметеною стежкою, потопаючи по коліна в розсипчастий пухкий сніг. Пройде кроків п”ятнадцять-двадцять, озирнеться – чи не бачить хто? – відхекається і рушає далі. Йшов і думав: “Що ж сталося з моїм серцем?” Згадалося: сьогодні вранці йому вперше за довгі роки не хотілося вилазити з-під теплої ковдри, йти в коридор і обтиратися холодною водою. Але він зробив зусилля над собою, різко підвівся і... зойкнувши, завмер: серце заболіло вже зовсім нестерпно.

Двоє синів Павла Семеновича загинули на фронті, дружина померла, не доживши всього трьох тижнів до закінчення війни. Сумно було в спорожнілому будинку, і він віддав одну кімнату далекій родичці дружини – санітарці Олені Яківні. Ця добра, але трохи буркотлива жінка готувала йому, прибирала дім, прала і безупинно товкла одне й те ж: чому не береже себе, чому не жаліє... особливо їй не подобалось, коли Павло Семенович, простоявши день біля операційного столу, ввечері їхав кудись у далеке село до хворого, повертався під ранок і, випивши склянку чаю, знову поспішав до лікарні.

Олена Яківна тричі підігрівала вечерю, а Павла Семеновича не було. Коли ж нарешті при- йшов, усе вже захолонуло. Вона винувато заметушилася, та Павло Семенович зупинив її:

- Не підігрівайте, я нічого не хочу.

- Як? – здивувалася Олена Яківна. – Ви ж і не обідали, і... – Вона пильно подивилась на його бліде, вкрите потом обличчя, стурбовано запитала: - Що з вами?

- Снігу багато накидало... Та й день важкий видався: три складних операції. – Він приліг на диван і попрохав: - Відчиніть, будь ласка, кватирку, душно...

- Ох-ох...- відчинивши кватирку, зітхнула Олена Яківна. Їй хотілося побуркотіти, але язик не повернувся, бо давно не бачила його таким хворобливо-стомленим. Жаль було цієї нещасної суворої до себе, але безмежно доброї до інших людини. Вона обережно присіла поруч і попросила:

- Чайку хоч випийте. З медком. Я в таку даль за ним ходила...

- Вмовили...

- А ви лежіть... Лежіть, я подам...

Павло Семенович відпив кілька ковтків улюбленого на липовім цвіту чаю. Рука його розслаблено тремтіла, і склянка подзвонювала об блюдечко. Взявши склянку, Олена Яківна сказала:

• Ви сьогодні щось... Може, покликати кого?

• Так покличте...

• Кого? – спритно напинаючи на голову хустку, запитала Олена Яківна. – Кого ж покликати? – помітивши, що Павло Семенович зволікає, перепитала вона.

• Молодість, - усміхнувшись самими очима, сказав Павло Семенович.

• Ет, ви усе жартуєте! – махнувши рукою, з удаваною образою сказала Олена Яківна, а очі її проясніли: якщо, мовляв, жартує, то все буде гаразд.

Сорок п”ять років Павло Семенович лікував інших. Сам хворів тільки один раз у житті і то під час епідемії тифу. Було це давно, ще в рік розгрому денікінців. Тоді він був молодий, і могутній організм переміг смерть. Після того як поховав дружину, стало інколи поколювати серце. Особливо нило, коли він перевтомлювався, мовби нагадуючи, що сили вже не ті і треба, якщо не зовсім іти на відпочинок, то, в усякому разі, не стояти з ранку до вечора за операційним столом, не їздити в хуртовину і сльоту за двадцять, а той за тридцять кілометрів до хворих.

Павлу Семеновичу уже декілька разів натякали, що час відпочивати, а коли вийшов новий закон про пенсії, прямо сказали про це. Терпляче вислухавши завідуючого заввідділом, чиновника, котрий давно вже як лікар дискваліфікувався, він спитав з добродушною посмішкою, так, ніби розмовляв з тяжкохворим:

• Ви йдете на моє місце?

• Е-е... Про це розмови не було, - розгубився завідуючий.

• Тоді, сподіваюсь, - правив своєї Павло Семенович з тою ж усмішкою, - ви дозволите мені вважати, що розмови про мою відставку теж не було.

• Будь ласка... Ми хотіли як краще, - ображено насупився завідуючий.

• Сердечно вдячний вам.

Павло Семенович був людиною владною, з норовом і нерідко грубуватий. Його руді кошлаті брови майже завжди хмурились так, що, здавалося, гострий погляд проникає в саму душу. Найбільші ледацюги-симулянти не наважувалися брехати, дивлячись у його суворі, правдиві очі. В лікарні його побоювались і водночас любили. Та... звичайно, й заздрили. Заздрили доброю людською заздрістю фанатичній працелюбності, сміливості.

Павло Семенович ні перед ким не гнув спини, не загравав. Завжди говорив те, що думав, не турбуючись, пошкодить це йому чи ні. Начальство недолюблювало його, а хворі поважали.

Зітхаючи нишком над недоторканою вечерею, Олена Яківна винесла все на кухню і, зібравшись іти до себе, спитала:

• Може перепочинете годинку і потім з”їсте?

• Ні, дякую... здається, хтось стукає? Подивіться, будь ласка.

Олена Яківна вийшла в коридор і, не відчиняючи дверей, тихо спитала, щоб Павло Семенович не почув:

• Хто там?

• Лікаря треба, - почувся з-за дверей слізливий жіночий голос.

• А що там?

• Донечка моя... вмирає...

• Ах, господи! – сполошилась Олена Яківна. – Так чого ж ви сюди? Везіть в прийомну.

• Вона дома... Я побоялась... Така далечінь, холод, а вона вся вогнем горить...

• Ідіть тоді до чергового лікаря.

• Я вже була там, але мені... Мені Павло Семенович потрібний. Він удома?

• Вдома, та тільки...

• Олено Яківно, - суворо обірвав її Павло Семенович, - запрошуйте сюди. Що з дівчинкою? – не даючи поздоровкатись, допитувався, як тільки жінка з”явилась на порозі. – І, будь ласка без сліз! Терпіти цього не можу, - насупився він. – Сідайте і розказуйте.

Вислухавши, Павло Семенович зрозумів: треба негайно їхати. Але до села було не менше тридцяти кілометрів. Отже, майже всю ніч доведеться згаяти на переїзд туди й назад. В санях не заснеш – мороз. А серце поколює все дужче... І слабість... Ось він тільки зіперся на лікоть, а в очах уже замиготіли червоні плями. Ніколи з ним такого ще не було, ніколи... Що ж робити?

Відповіді було дві. Як лікар захворілій людині, він говорив собі: потрібен спокій і спокій; як лікар, зобов”язаний іти на допомогу вмираючому, знав: треба їхати, негайно їхати.

• Що ж ви зразу, як тільки вона почала скаржитись на горло, не привезли її?

• Думала, пройде. І фельдшер наш говорив: нічого небезпечного... Павле Семеновичу, у мене чоловік на фронті загинув... Вона одна у мене...

• Сльози! – грізно повторив Павло Семенович. – Витріть сльози! – І, коли жінка витерла очі, спитав: - На чому приїхали?

Одягаючись з допомогою Олени Яківни, - та з одвертим осудом дивилася на нього, - Павло Семенович відчув таку слабість в усьому тілі, що ледве стояв на ногах. Серце поколювало частіше і стукало, здавалося, в усьому тілі...

Йому багато разів доводилося слухати такий стукіт у грудях інших, і він знав: серце напружує всі, абсолютно всі сили. Вернутись і лягти? Але ж смерть стискає горло дівчинки...

Сідаючи в сани, Павло Семенович рвучко повернувся і знову відчув різкий біль. Подумав: “А може, моє серце відстукало свій вік? Може, йому залишилося зробити останні удари?” І ось що дивно: хоча за довгі роки єдиноборства зі смертю, здавалося, звик до думки, що наступить і його кінець, зараз ця думка вразила так, ніби прийшла вперше. Тоді неминучість своєї смерті він осягав тільки розумом, а зараз – відчув серцем. Павло Семенович у думках оглянувся на пройдений шлях і перед його внутрішнім зором постали сотні оперованих ним людей. Смерть, здавалося, зовсім їх поборола, та ось він підходить до одного, другого, десятого і ніби від самого дотику його руки вона відступає.

• Не жалійте коней! – наказує він жінці.

Промерзлі, застояні рисаки так понесли, що сани потонули в хмарі снігової куряви. Це було аж поки вибралися на дорогу, а потім пилюка крутилась по боках і вже не била в лице. Сидіти було зручно, затишно. Від свіжого морозного повітря Павло Семенович став почувати себе краще, бадьоріше. Жінка, видно бажаючи дати йому можливість подрімати, мовчала. Йому також не хотілося говорити. Він дивився на горби і гаї з чорно-синіми місячними тінями, на мерехтливі вогні у віддалених селах і чомусь не відчував тієї особливої радості від краси землі, що від неї в нього завжди солодко завмирало серце. Він бачив усе це самими очима, а серце було наглухо закрите, воно ніби було зайняте чимось іншим – важливішим, вагомішим.

На одній з вибоїн сани підскочили, і жінка, помітивши, що він заворушився і вмощується зручніше, порушила мовчанку:

- Вже недалеко. Он – три вогники... А за ними і наше село. – І раптом зніяковіла: - Та що це я вам, як уповноваженому. Адже ви не гірше від мене знаєте... Боже, хоч би встигнути. Но! – смикнувши за віжки, гримнула на рисаків, які були сповільнили біг.

• Так, поспішайте. – Павло Семенович помовчав і закінчив своєю улюбленою фразою: -В боротьбі зі смертю і секунда – вічність.

Дівчинку вони застали ледь живою: в горлі у неї розбух такий нарив, що вона посиніла від нестачі повітря. В хаті було душно: в селі, як правило, вважають, що головне для хворого – тепло. Роздягаючись Павло Семенович знову відчув поколювання в серці і, наказавши відчинити кватирку, почав мити руки. Жінка поливала з кухля. Коли розігнувся, голова запаморочилась і він хитнувся, ледь не випустивши рушника.

• Дорога закачала, - ворухнувши бровами, сказав Павло Семенович і, діставши інструменти, попрямував до дівчинки. – Друга лампа є?

• Є.

• Засвітіть! – наказав він тим особливим тоном, яким говорять тільки хірурги під час операції.

• Так. Світіть тут. Вище підніміть! Трохи нижче. Так... Не бійтеся. Зараз усе буде гаразд...

Як тільки пальці правої руки відчули холодок скальпеля, а лівої – палаюче вогнем обличчя дівчинки, серце перестало поколювати, і Павло Семенович зовсім забув про нього. Та коли, вдало розітнувши нарив, він присів, то відчув таку втому, що й рукою не міг поворухнути...

Зібравши всі сили, Павло Семенович провів долонею по спітнілому лобі і, ледве підвівши голову, подивився на дівчинку. Вона вдихала повітря глибоко, жадібно, на посинілій щічці проступав рум”янець... “Буде жити!” – з радістю людини, яка виконала найвищий обов”язок, подумав він.

Назад Павло Семенович повертався в тих же санях, але рисаки були інші. Віз його конюх Силантій. Мати дівчинки, мабуть, піднесла Силантію чарку, і йому не терпілося одвести з кимось душу. Він раз у раз повертався до Павла Семеновича, говорив:

• Я від душі скажу вам: весь корінь у тому, що сіна мало дають. П”ять кілограмів на живіт.

.А що таке п”ять кілограмів? Тьху і все. Добрий чоловік п”ять кілограмів за день локшини з”їсть, а тут коняка. Так... А овес на весну бережуть...

Павло Семенович добре чув слова Силантія, але зміст того, що він говорив, не доходив до нього... “Живіт... сіно... локшина, - думав. – До чого він це говорить? Навіщо?” Кутався у комір кожуха і заплющував очі, щоб не чути голосу Силантія і знову воскресити в пам”яті обличчя дівчинки, яке оживало, відчути ту радість, від якої у нього затихав біль.

• Я й кажу бухгалтеру, - вів Силантій, - ви знаєте його: ви йому апендицит вирізали

позаминулого року... Пам”ятаєте?

У відповідь почулося хрипіння з якимсь незвичайним булькотінням у горлі, і голова Павла Семеновича сонно похитнулась, упала на груди.

• Заснув, - з гіркотою промовив Силантій і повернувся до коней: - Но-о! Ви! Дворяни! –

крикнув він на рисаків. – Вам що: по вуха у вівсі плаваєте!

Силантій довго і дуже захоплено лаяв дворян-рисаків, а озирнувшись, побачив: Павло Семенович якось незручно звісився набік.

• Ач, заморився, бідолашний, - сказав уголос Силантій. – Так і з саней вивалитись недовго.

Він зупинив рисаків, обережно підняв Павла Семеновича й перелякано відсахнувся: на його обличчі густим шаром лежав сніговий пил, який не розтавав.

• Павле Семеновичу! Павле Семеновичу! – затряс Силантій і, зрозумівши, що трапилось,

обережно випустив його, зняв шапку.

Сходило сонце. Голова Павла Семеновича була повернута на схід і, здавалось, він примружив очі, щоб не сліпили промені. А вираз його обличчя був такий, наче він говорив смерті: “Ага! Я ще раз випередив тебе! Ще одне серце від моєї іскри спалахнуло факелом!”